Демократизація багатьох світових процесів не обійшла стороною і політику. Прояви демократизації політики багатоманітні, вона все більше виходить із вузьких коридорів влади; роздержавлення політики, як головний прояв її демократизації, означає поступову втрату абсолютної монополії держави на її проведення. Політика сьогодні стала справою політичних партій, суспільних рухів, різноманітних самодіяльних організацій населення.

Велике значення для демократизації політики має: зростаючий вплив на її визначення суспільної думки. Суспільна думка – це соціальна позиція різних прошарків населення, від політичних настроїв і активності котрих багато в чому залежать перспективи реалізації тої чи тої державної політики. Тому суспільна думка все більше стає своєрідною і дійовою формою суспільного контролю над політикою держави. Не випадково, що сьогодні у всіх цивілізованих країнах створюються структурні підрозділи по зв’язкам з суспільно-політичними силами, служби інформації населення про найважливіші політичні події, що робить політичну сферу більш відкритою і доступною для громадян. Розширюється соціальне представництво в політиці: в США на початку 80-х рр. Президентом країни був вибраний бувший актор Рейган, у 2003 році – губернатором штату Каліфорнія – актор Арнольд Шварценегер, Президентом Польщі – слюсар Валенса, Чехії – письменник Гавел, Болгарії – філософ Желев, у Росії – губернатором Алтайського Краю обрано актора Михайла Євдокимова, тощо.

Істотною тенденцією розвитку політики є: формування її нових напрямків. Підвищується її значення у вирішенні глобальних проблем людства, проблем молоді, національної безпеки тощо.

Розвиток цивілізованості суспільства визначив значний зворот політики до людини, її різноманітних потреб, іншими словами, визначив: стійку тенденцію гуманізації політики. Проголошення у ХХ сторіччі людини як найвищої соціальної цінності орієнтує політику, її гідності.

Тенденція повороту політики до людини рельєфно проявляється в міжнародних актах про права людини. Ними забороняються зазіхання на життя, честь і достоїнство людини з боку будь-яких владних структур. Відповідні права і свободи, їх недоторканість, безпека людини проголошуються і конституцією України найвищою соціальною цінністю.

Але поворот, звертання політики до людини має своїм наслідком і політизацію самої особистості. Політологи помітили, що в наші дні: значно підвищилась політична активність населення, політика стає внутрішньою потребою людини.

Гуманізація політики має прояви і в прийнятті низки міжнародних актів, що засуджують тероризм, расизм, фашизм і інші крайні прояви ідеології насильства над народами, людиною; орієнтація політики на загальнолюдські цінності – плодотворна і перспективна тенденція, вона повністю відповідає інтересам народів, кожної людини, узгоджується із світовими процесами інтернаціоналізації суспільства.

Важливою тенденцією розвитку політики є: постійне поповнення її арсеналу новими ідеями, поглядами, підходами у вирішенні політичних питань. У внутрішній політиці – це ідеї правової держави і соціальної держави. У зовнішній – ідеї верховенства загальнолюдських інтересів над національними, підхід до людства як цілісній, взаємопов’язаній світовій спільноти.

Виключно перспективною тенденцією розвитку політики є: зміцнення її зв’язку з правом і мораллю. Політика, право і мораль не просто йдуть поряд, а все більше зливаються, народжується новий феномен соціальної діяльності людей.

В цілому політика розвивається планомірно, цілеспрямовано, на науковій основі. Але наука дає в значній мірі ідеальну картину політики. Реальний її стан вимагає детального аналізу проблем, котрі ведуть до деформації політики.

Аналіз практичної політики показує, що вона ще далека від ідеалу. Політика ще залишається зручним прикриттям для деяких соціальних прошарків, груп в реалізації їх корисних, егоїстичних інтересів. Поєднання політики з демагогією, спекуляція на її нормативних цінностях, навмисне викривлення дійсних політичних намірів затверджують існування антигуманних моделей політичної діяльності, наносять відчутну шкоду інтересам і потребам мільйонів людей.

Що ж викликає найбільшу тревогу і непокоєння людей? Відмітимо найбільш істотні проблеми деформації політики.

Політичне життя більшості держав поки що характеризується значною нерівномірністю розвитку політичної свідомості і політичної культури різних соціальних груп населення, різним ступенем їх участі у політиці. Зверхполітизація окремих боків життя суспільства нерідко супроводжується зростанням політичної пасивності молоді, людей фізичної, а часто-густо і розумової праці. Це сприяє затвердженню у таких країнах політичних режимів, що не мають необхідної соціальної підтримки, достатньої легітимності. Сьогодні в Україні, як і в усіх республіках колишнього СРСР, різко скоротилося представництво в структурах органів влади всіх рівнів робітників, селян, молоді, жінок, що залишає їх поза необхідним соціальним захистом, сприяє зниженню життєвого рівня.

Помітною стає: недооцінка розвитку духовної сфери, що вкрай негативно позначається на суспільній моралі.

Негативний соціальний ефект має і: чисто популістські обіцянки багатьох політиків, виконання котрих неможливе або виконувати які вони і не збиралися. Має місце гра на почуттях і політичних симпатіях людей, вочевидь і: масований характер маніпуляції суспільною думкою. Одні і ті ж політичні угрупування можуть в одній аудиторії обіцяти людям блага капіталізму, в інших – створити умови комуністичного раю. Для виборців це обертається оманою і політичним розчаруванням.

Очищення внутрішньої політики, формування її на ґрунті сучасних нормативних розробок демократії, права, моралі – процес складний і довготривалий. Але іншого шляху становлення дійсно загальнонародної політики в природі не існує.

Специфіка воєнної політики

Актуальною політологічною проблемою є дослідження воєнної політики сучасних держав – спеціалізованої галузі теоретичної і організаційно-практичної діяльності суб’єктів загальної політики, виявлення її реальних, а не декларативних вимірів.

Політологічний рівень осмислення воєнної політики держави вимагає чіткого окреслення її суб’єкт-об’єктної основи, структури, факторів розвитку тощо. Найбільш відповідальним та складним етапом і компонентом воєнної політики є формування воєнно-політичних рішень і планів, визначення найбільш доцільного варіанту воєнно-політичної стратегії держави. Така стратегія повинна відповідати наявній воєнно-політичній обстановці, не суперечити воєнно-доктринальним ідеям та принципам. Саме на цьому етапі відкривається простір воєнно-політичного мистецтва, що полягає в умінні приводити у відповідність з воєнною політикою держави воєнну стратегію, оперативне мистецтво і тактику. Воєнно-політичні рішення і плани мають бути вивчені, усвідомлені і зрозумілі тим, кому належить їх виконувати. У певній своїй частині вони можуть бути предметом суспільної думки та об’єктом уваги засобів масової інформації. У будь-якому випадку воєнно-політичні рішення і плани слід розглядати як духовну мотивацію майбутньої життєдіяльності соціальних груп, залучених у їх виконання, вихідні принципи та ідеї виховної (патріотичної) роботи серед військовослужбовців і цивільного населення.

Воєнно-політологічні дослідження не можуть обійти увагою практичні дії відповідних структур, спрямовані на реалізацію воєнно-доктринальних ідей і конкретних планів. Основними напрямками воєнно-політичної практики суб’єктів воєнної політики, як правило, є керівництво воєнним будівництвом у цілому, керівництво та управління збройними силами, регулювання воєнно-політичних відносин з іншими державами, коаліціями держав, іншими арміями за допомогою засобів воєнної дипломатії і воєнного співробітництва, політичне керівництво збройною боротьбою, воєнними діями, миротворчими операціями та іншими видами воєнної практики мирного часу

Радикальні зміни у світі та в українському суспільстві гостро поставили питання створення або ж реорганізації (реформування) всіх державних структур, корекції внутрішньо- та зовнішньополітичних завдань, воєнної політики у цілому. Відповідно, найбільш гострим і складним завданням України на сучасному етапі стало вирішення комплексу проблем військового будівництва взагалі і створення воєнної організації держави зокрема. Це обумовлено сукупністю нових геополітичних, регіональних, внутрішніх причин, у полі яких розгортається державотворчий процес.

Таким чином, специфіка воєнної політики полягає в тому, щоб відповісти на ряд питань, пов’язаних з соціальним призначенням, сутністю, структурою воєнної організації держави, особливостями її функціонування в різних історичних умовах: в умовах мирного часу, в умовах ескалації воєнних небезпек і загроз, в умовах війни, у повоєнний період.

Короткий аналіз політики як особливого соціального феномену, зроблений в лекції, дозволяє зробити такі висновки:

політика – це специфічне соціальне явище, що охоплює все суспільство, всі сфери людської життєдіяльності;

політика має високий соціальний статус і чинить вирішальний вплив на розвиток суспільства;

політика, як прояв соціальної активності людей – це одночасно і форма їх соціальної відповідальності.

політика породжується реальними соціальними відносинами суспільства, має об’єктивну природу, внутрішньо притаманна суспільству і грає визначальну роль у його розвитку;

політика як наука і мистецтво управління державою, реалізується через особливий вид людської діяльності. Але суб’єктивна сторона політики не усуває необхідності пізнання і спирання на об’єктивні закони і принципи її функціонування;

політика охоплює все суспільство, проводиться по численним напрямкам, що підкреслює складність і взаємозв’язок політичного впливу на всі сфери розвитку суспільства;

знання політичної сфери суспільства і законів її функціонування, особливо воєнної політики, особливостей політичної участі воїнів, вироблення високої політичної культури – актуальна задача політичного виховання захисників України.

Влада як найважливіший атрибут політики

Політична влада як суспільне явище.

Засоби та типи влади. Армія і політична влада.

Основою політики є влада. Вона представлена державою, його установами і ресурсами. Влада сприяє ефективному задоволенню загальнозначущих, групових і часток інтересів. З цієї причини вона виступає головним об’єктом боротьби і взаємодії груп, партій, рухів, держави, індивідів.

Ще в XVIII столітті французький мислитель Г. де Маблі (1709-1785) так визначив соціальне призначення влади: „Ціль, що ставлять люди, об’єднані законами, зводиться до утворення суспільної влади для запобігання і припинення насильства і несправедливості окремих осіб”.

По своїй природі влада – явище соціальне, оскільки виникає в суспільстві. Суспільство без влади – хаос, саморуйнування соціальних зв’язків. Потреба у владних механізмах обумовлена рядом причин, і насамперед необхідністю додати взаємодіям між людьми доцільність, розумність, організованість, створивши загальні для всіх правила поведінки. Крім того, наявність влади викликана об’єктивною потребою в регуляції соціальних відносин, узгодженні й інтеграції різноманіття незбіжних інтересів і потреб людей за допомогою різних засобів, у тому числі і примуса.

1. Політична влада як суспільне явище.

Влада з’явилася з виникненням суспільства і буде в тій або іншій формі завжди супроводити його. Влада необхідна передусім для відтворення людської природи. Формування влади зумовлено необхідністю суспільного виробництва, яке немислеме без підкорення всіх учасників єдиній волі, а також потребою регулювання соціальних відносин між людьми.

Влада багатолика: вона з’являється в різних проявах, у кожнім з яких виявляється якась одна її сторона. Саме тому в поясненні природи влади і причин її походження в політичній науці існує кілька підходів – кожний з них акцентує увагу на одній зі сторін цього складного явища.

Трактування і підходи до визначення природи влади.

Теологічна концепція влади. Одне з найбільш ранніх визначень влади виходило з теологічного пояснення її природи і будувалося за допомогою теорії божественного права. Відповідно до даної концепції всяка державна влада походить від бога, а всі монархи, що здійснюють владу, – лише виконавці божественної волі. Потреба у владі виводилося з тези про „природну гріховність” людини. По своїй сутності влада є божественним установленням, що засновано на християнських заповідях. Підпорядкування людей волі Божої, принципам божественного розуму забезпечує порядок у суспільстві, самозбереження і продовження людського роду.

Біологічна концепція влади. Представники біологічної концепції влади розглядали її як механізм приборкання людської агресивності, закладеної в найбільш фундаментальних інстинктах людини як біологічної істоти. Французький політолог М. Марсель (1889-1973) вважав: „влада не є факт специфічно людський, вона має передумови і корені в біологічній структурі, що загальні нам із тваринами” Ф. Ніцше (1844-1900) зтверджував, що влада є воля і здатність до самоствердження. Пізніше біологічне трактування влади виявилось основою обґрунтування права панування одних народів іншими.

Біхевіористська концепція влади (від англ. behevior – поведінка). Влада розглядається як відношення між людьми, при яких одні панують, командують, а інші підкоряються і виконують рішення перших. Особливість підходу полягає в тому, що він зосереджує увагу на особливостях людей, на мотивах їхнього поводження в боротьбі за владу. Первісні імпульси до володарювання закладені в природі окремих особистостей, у їхньому прагненні до влади (воля) і здатності володарювання (володіння „політичною енергією”). Далі, важливу роль грають ті блага і привілеї, що за всіх часів одержують люди, що мають владу. Для багатьох боротьба за владу є способом самоствердження, компенсацією за уроджені або придбані недоліки.

Системна концепція влади. Влада розглядається як системно-утворююче відношення в політичній системі суспільства. Всі інші елементи системи зв’язані з нею безпосередньо. Призначення влади – регулювати відносини між людьми і суспільством в цілому, включаючи державно-політичні інститути; регулювати виникаючі конфлікти. Задача влади – досягнення в суспільстві стабільності, як політичної, так і економічної.

Структурно-функціональна концепція влади. Засновником даної концепції вважається Парсонс. У рамках даної концепції влада розглядається як відношення нерівноправних суб’єктів, чиє поводження обумовлене виконуваними ними ролями (наприклад, роль керуючих або керованих). При цьому пропонується, що соціальна роль визначає стиль (тип, характер, зміст) очікуваного від людини поводження, що відповідає тому положенню в суспільстві (статусові), яке він займає.

Реляціоністська концепція влади (від французького слова „relation” – відношення). У даній концепції влада розглядається як відношення між двома партнерами, при якому один з них впливає на другого. У цьому випадку влада з’являється як взаємодія її суб’єкта й об’єкта, за допомогою визначених засобів контролює об’єкт.

Таке розуміння влади дозволяє розкрити її структуру, об’єднати в єдине ціле різні її характеристики. Основними компонентами влади є її суб’єкт, об’єкт, засоби (ресурси) і процес, що приводить у рух усі її елементи і механізми, засоби взаємодії між партнерами.

Суб’єкт і об’єкт – безпосередні носії влади. Суб’єкт втілює активний, направляючий початок влади. Їм може бути окрема людина, організація, спільність людей.

Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб’єкт володів низькою якостей.

По-перше, це бажання панувати, воля до влади, що виявляється в розпорядженнях або наказах.

По-друге, повинен бути компетентним, знати суть справи, стан і настрій підлеглих, уміти використовувати ресурси, мати авторитет.

Суб'єкт влади є носієм влади і впливає на поведінку об’єкта наявними у нього засобами для реалізації своїх інтересів. Суб’єктом може бути індивід, політична еліта, соціальні страти, класи, нації, держави і навіть світове співтовариство (ООН, ЮНЕСКО).

Об'єктом влади є учасник (учасники) владних відносин, на якого спрямовується вплив суб’єкта, що прагне за допомогою різноманітних засобів підпорядкувати собі об’єкт впливу.

Об’єкт і суб’єкт влади перебувають у тісному взаємозв’язку, під впливом різних об’єктивних і суб’єктивних чинників, серед яких матеріальні, соціально-культурні, політико-правові, мотиваційні та ін.

Зміст політичного життя суспільства визначається характером суб’єктно-об’єктних відносин, які розгортаються на функціональному рівні, в опосередкованій чи безпосередній участі й залежать від сприйняття дій суб’єкта об’єктом. Це сприйняття може проявлятися у формі схвалення, байдужості чи заперечення з відповідними наслідками, які необхідно врахувати суб’єктові влади.

Влада як здатність і можливість проводити свою волю навіть всупереч опорові інших заснована на використанні різних методів і засобів, до яких відносяться вплив, авторитет, закон, пряме насильство і т.д. З їхньою допомогою влада впливає на особистість, групи, суспільство в цілому і досягає поставлених цілей.

Шляхи досягнення влади багато в чому визначають її функціонування, діяльність структурних елементів влади.

Історично відомі такі шляхи завоювання, досягнення політичної влади:

політична реформа;

політична революція;

контрреволюція, мілітаристський спосіб;

різного роду політичні перевороти.

Спосіб здобуття влади зумовлює всю подальшу діяльність політичних сил, що прийшли до влади. Розкриємо зміст кожного способу (шляху).

Політична реформа (від лат. „reformare” – перетворювати) – є перетворення, зміна, переустрій політичного життя (порядків, інститутів, установ), що здійснюються в основному без змін основ існуючого ладу.

Політична реформа передбачає еволюційний розвиток суспільства і його інститутів влади. Політичні реформи можуть відбуватися різними шляхами:

Перший засіб: реформа зверху. Зміст такої реформи полягає у тому, що автократичні правителі розуміють необхідність зміни системи влади за своєю волею. Прикладом таких змін може бути: Туреччина, Бразилія (1964р.).

Другий засіб: зречення влади, відмова від влади – це відбувається при загибелі, капітуляції авторитарних режимів владарювання. Прикладом можуть бути відмова Е. Хонекера в НДР (1989 р.), Р. Гусака і Якеша в ЧССР (1989 р.).

Третій засіб: поступове реформування влади погодженими зусиллями політичних сил, які перебувають при владі і в опозиції. Прикладом цього може бути розвиток подій в Угорщині і Польщі, Болгарії та в інших країнах.

Політична революція (від лат. „revolution” – поворот, переворот) – це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого ладу, встановлення нового режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади, здійснення докорінних змін політичного життя суспільства.

Контрреволюція (від франц. „contre” – проти й „revolution” – революція) – це боротьба (поваленого) реакційного класу, соціальної групи або прошарку, які сходять з історичної арени, їхня реакція на революційну практику. Контрреволюція ставить за мету реставрацію старих суспільних порядків, збереження влади тими чи іншими політичними силами, відновлення попередніх форм владарювання, припинення глибинних процесів соціально-політичного оновлення, створення нового ладу і відповідної йому форми влади. Методами контрреволюції є саботаж, ідеологічна диверсія, підривна агітація, насильство, терор та ін.

Мілітаристська форма досягнення влади являє собою захоплення політичної державної влади за допомогою військової сили. Це можливо як шляхом завоювання країни ззовні, так і за допомогою застосування воєнної сили всередині країни.

Формою захоплення влади за участю військових є різного роду політичні перевороти. Ця участь може бути активною, а в разі вдалого перевороту – пасивною.

Політичні перевороти – форма насильницької або ненасильницької зміни політичної влади, в результаті якої політичне управління країни переходить до рук нових політичних сил. Політичні перевороти є формою досягнення політичної влади. Вони не ведуть до корінних соціально-економічних змін. Роль їх полягає в персональних змінах у центрі влади. Характер і політична спрямованість перевороту залежать від того, які сили (прогресивні чи реакційні) і з якою метою його здійснюють, чиї інтереси відбивають. Серед політичних переворотів відомі державний переворот, двірський переворот, путч, військові змови.

Державний переворот – форма насильницької або ненасильницької зміни глави держави або уряду, приведення до влади нових політичних сил з боку представників апарату влади або певних кіл правлячих класів.

Двірський переворот – форма зміни влади певною групою осіб, яка знаходиться при дворі.

Путч є формою боротьби за владу за умови широкого використання репресивних заходів і опори на військових, частину армії. Останні виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд з метою його повної відставки.

Військова змова – форма встановлення влади військовими, яка не обмежена законами, спирається на військову силу і виражає насамперед інтереси військовослужбовців, всього військово-промислового комплексу.

Встановлення влади у будь-якій формі впливає на формування і функціонування елементів політичної системи суспільства, діяльність її як цілісності. Вплив влади на стабільність життєдіяльності політичної системи, здійснюється у процесі владотворення.

У структурі політичної системи влада виконує свої соціальні функції щодо всієї системи. До них належать:

Інтегративна функція. Влада прагне інтегрувати всі соціально-політичні сили, прогресивні, політичні, ідеологічні, інтелектуальні ресурси суспільства, підкоряючи їх політичним, суспільнозначущим, історично визначеним цілям.

Регулятивна функція. Влада виявляє і спрямовує політичну волю мас на створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів. Вона володіє таким інструментом, як право, а також системою політичних норм. Правотворча, політико-нормотворча діяльність – важливий фактор регулятивного впливу влади.

Функція мотивації політичної життєдіяльності суспільства. Влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущим, інші мотиви, відповідно до політичних інтересів суб’єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур. Мотивацію політичної поведінки, політичної дії влада здійснює, виходячи з політичних цілей і політичних можливостей досягнення їх.

Об’єднувальна функція. Влада об’єднує все політичне в єдину систему – політичну систему суспільства. Вона юридично забезпечує всім політичним і громадським об’єднанням участь у формуванні і функціонуванні органів влади, правовим чином підтримує політичні відносини між ними, формує певний тип політичної культури, усуваючи можливу конфронтаційність. Таким чином вона консолідує навколо усталеної системи влади всі соціальні спільності, втілюючи у собі їхні інтереси і потреби.

Стабілізаційна функція. Влада націлена на стійкий розвиток політичної системи, всіх її структур, всього громадянського суспільства. Стабільність політичної системи забезпечується стійкістю самої влади, її здатністю до саморозвитку, самовдосконалення, демократичного перетворення. Стабільність влади означає:

зміцнення і розвиток правової основи функціонування політичної системи суспільства як гаранта її демократичного розвитку;

постійне демократичне оновлення політичного життя суспільства, розвиток демократичних політичних структур;

вільний розвиток всіх елементів політичної системи на основі стабільної визначеності влади і еволюції її розвитку;

захист політичних прав і свобод громадян.

Особливості різних елементів влади (суб’єкта, об’єкта, ресурсів і процесу) можуть використовуватися як основи її типології.

Типи влади відрізняються засобами, за допомогою яких здійснюється влада. Це владне явище можна класифікувати за видами:

Державна влада – це влада, яка здійснюється за допомогою відокремленого професійного апарату на певній території, на яку поширюється державний суверенітет, у якої є можливість звернутися до засобів організованого і законодавче інституйованого насильства.

Виходячи з визначення, підкреслимо особливості держаної влади:

публічний характер;

монополія на наявність спеціального апарату примусу, засобів організованого і законодавчо інституйованого насильства;

наявність певного територіального простору, на який поширюється державний суверенітет, що визначає межі державної влади;

монополія на правове, юридичне закріплення влади;

обов’язковість владних розпоряджень для всього населення.

Державна влада реалізується у різних функціях, а саме:

встановлення законів;

застосування різних заходів управління;

здійснення правосуддя.

Державна влада не є незмінною. Вона розвивається, наповнюється новою державною культурою функціонування, втілює рівень правової культури суспільства.

Державна влада підрозділяється на: законодавчу, виконавчу, судову.

Законодавча влада відіграє особливу, провідну роль. Вона формулює правові норми держави і суспільства.

Виконавча влада – це організація владної, виконавчо-розподільчої діяльності спеціально створеним апаратом для практичного здійснення завдань держави в господарській, соціально-культурній і адміністративно-політичній галузях.

Судова влада – це контролювання прийнятих законодавчою владою законів та інших нормативних актів, забезпечення реалізації правових норм. Реалізується судова влада спеціально створеними для цього державними органами.

Суспільна влада – це вплив, який здійснюється політичними партіями та суспільно-політичними організаціями в основі якого є потреби суспільства.

Сімейна влада – це побудований на силі авторитету вплив одного, декількох або всіх членів сім’ї на сімейну життєдіяльність, відповідно до власних можливостей та ідеалів, в основі яких є об’єктивні суспільні потреби.

Економічна влада. Контроль над економічними ресурсами, власність на різного роду матеріальні цінності.

Соціальна влада. Розподіл позицій на соціальних сходах – статусів, посад, пільг і привілеїв.

Культурно-інформаційна влада. Влада над людьми за допомогою наукових знань, інформації і засобів їхнього поширення.

Примусова влада. Спирається на силові ресурси й означає контроль за людьми за допомогою застосування або погрози застосування фізичної сили.

Особливе місце в політології займає поняття „політична влада”. Політична, як і будь-яка інша влада, означає здатність і право одних здійснювати свою волю у відношенні інших, володарювати і керувати іншими. Але разом з тим вона має на відміну від інших форм влади свою специфіку. Її основними ознаками є:

легітимність;

легальність використання сили в межах держави;

верховенство, обов’язковість її рішень для всякої іншої влади, здатністю на будь-які суспільні процеси;

публічність, тобто загальність і безособовість. Звичайно звертається, від імені всього народу, за допомогою права до всіх громадян;

різноманіттям ресурсів;

моноцентричність та ієрархічність центрів приймання рішень.

Принцип легітимності зв’язаний з обґрунтуванням правомірності тих рішень, що приймає влада, і добровільність їхнього виконання населенням.

Термін „легітимність” (від лат. „legitimus” – законний, справедливий) мав кілька значень. Він виник на початку XIX століття у Франції і спочатку позначав законність. Його використовували для позначення законно установленої влади на відміну від насильно узурпованої.

Легітимність – це своєрідний символ віри, представлення, що існує у свідомості громадян. Воно означає переконаність людей у тім, що влада має право приймати рішення, обов’язкові для виконання. Подібне пояснення принципу легітимності дав М. Вебер, що включив до нього два положення:

визнання влади правителів.

обов’язку керованих підкорятися їй.

Легітимність є найважливішою ознакою демократичної влади, визнання її не тільки громадянами, але і світовим співтовариством. У свою чергу, це виявляється можливим у тому випадку, якщо влада спирається на цінності, традиції, переваги й устремління більшості суспільств. Тому навіть авторитарні режими прагнуть забезпечити собі визначені ознаки легітимності (виборність, народне представництво й ін.). Авторитарні лідери розуміють, що влада не може довгий час спиратися на насильство через обмеженість ресурсу примуса, тому вони прагнуть заручитися підтримкою населення. М. Вебер запропонував виділити три ідеальних типи легітимності влади: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний. В основу такої класифікації він поклав мотив підпорядкування.

Історично, першим типом легітимності влади був традиційний. У його основі лежить авторитет „вічно вчорашнього: авторитет удач, освячених споконвічною значимістю і звичною орієнтацією на їхнє дотримання”. До нього відносяться режими королівської влади в таких країнах, як Непал, Саудівська Аравія, Оман і ін.

В основі харизматичного (від грец. „harisma” – божий дар) типу легітимності лежать „авторитет поза щоденного особистого дарунка (харизму), повна особиста відданість і особиста довіра, викликана наявністю якостей вождя в якоїсь людини”. У сучасних умовах харизматична легітимність влади зберігається переважно в країнах Африки, де харизма є формою організованого політичного поклоніння, тобто своєрідною політичною релігією, що обожнює особистість вождя.

Раціонально-легальна легітимність ґрунтується на вірі учасників політичного життя в справедливість існуючих правил формування влади. Інститути влади у своїй діяльності підкоряються законові. Мотивом підпорядкування населення владі є раціонально усвідомлений інтерес виборця, що висловлює його на виборах, голосуючи за ту або іншу партію, лідера.

Варто помітити, що на практиці в чистому виді названі ідеальні типи легітимності не існують. Вони перемішані, взаємно доповнюють одна одну, тому правомірніше говорити про змішаний тип легітимності.

Існують і інші типи легітимності, наприклад, ідеологічна легітимність. Її суть складається у виправданні влади за допомогою ідеології, внесеної в масову свідомість. Ідеологія обґрунтовує відповідність влади інтересам народу, нації або класу, її право керувати. У залежності від того, до кого апелює ідеологія і які ідеї вона використовує, ідеологічна легітимність може бути класовою або націоналістичною.

Ідеологічна легітимація ґрунтується на впровадженні у свідомість і підсвідомість людей визначеної „офіційної” ідеології за допомогою лідерів, переконання і навіювання.

Політична влада має різноманітні форми виявлення, серед них – державна влада, партійна влада, влада громадських організацій, інформаційна влада.

Соціальна роль політичної влади найповніше розкривається через її функції, що включають у себе:

формування політичної системи і політичних відносин суспільства;

управління справами суспільства і держави на різних рівнях;

керівництво органами влади, політичними і неполітичними процесами;

контроль політичних та інших відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того чи того суспільства типу правління, політичного режиму і державного устрою (монархічного, республіканського), відкритого або закритого, відокремленого від держави (автократичного) суспільства, притаманної даній державі політичної системи, відповідних їй політичних відносин та інших політичних характеристик.

Головним знаряддям політичної влади є влада державна. Найсуттєвіше у політиці – це устрій державної влади.

Політична влада як суспільне явище має багатомірну структуру. Простір політичної влади задається насамперед трьома вимірами.

Перший вимір – це „вісь представництва”". Зміст її становить приналежність політичного суб’єкта до тієї соціальної спільності, інтереси якої він виражає.

Політичний інтерес (від лат. „interest” – мати значення) є першопричиною, одним з найголовніших важелів політичної діяльності, що стоять за безпосередніми спонуканнями класів, соціальних груп, націй, особистостей, які беруть участь у політиці.

Другим виміром влади є „інституціональна вісь”. Вона поєднує у собі різноманітність відносин політичного суб’єкта із соціальними інститутами суспільства і елітою, яка знаходиться при владі.

Третій вимір влади становить „вісь політичної діяльності”. Це різного роду практика, техніка прийняття і виконання рішень, тобто способи вирішення суб’єктом політичних проблем, що постають перед суспільством.

Політична влада здійснюється через механізм владних відносин. Визначимо їх структуру:

наявність не менш як двох партнерів, які беруть участь у владних відносинах;

волевиявлення владаря, який перебуває при владі, по відношенню до підвладного у вигляді певного акту, де передбачаються санкції на випадок непідкорення волі того, хто здійснює владу;

обов’язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, а інших - їм підкорятись.

Ці елементи становлять основу владних відносин. Саме вони, через якісний стан, чітку визначеність можуть показати розвиненість або слабкість влади, стабільність її або нестабільність. Нерозвиненість або відсутність того чи іншого елемента, призводить до розхитаності влади, а згодом і до розпаду її. Проте, перш ніж втратити владу, суб’єкт влади повинен здобути, досягти її.