Вступ

Найвищі органи влади: великий князь, княжа рада, феодальні з’їзди. Місцеві органи управління

2 Суд, військо, церковна організація в Київській Русі

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Київська Русь являла собою ранньофеодальну державу з монархічною формою правління та була побудована на принципі сюзеренітету-васалітету. Ця держава була передусім об’єднуючою силою, яка забезпечувала, хоча й відносну, єдність східнослов’янських земель, порядок і спокій для людності, а також і захист країни від посягань зовнішніх ворогів. Разом з тим держава в руках феодалів була знаряддям їх панування над залежним від них населенням.

Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на грунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри. У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна змін форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом». (1)

Отже розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямках: від системи управління, що випливала з військової організації, - до цивільних форм правління та від посилення централізму – до децентралізації.

1 Найвищі органи влади: великий князь, княжна рада, феодальні з’їзди. Місцеві органи управління

Населення Київської Русі поділялося на панівну верству (великі князі, місцеві князі, бояри, купці, гості, вище духовенство), пов’язану системою суверенітету — васалітету; вільних общинників (“люди”, ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство); феодальне залежних мешканців (смерди, закупи, ізгої, вотчинні ремісники, відпущеники, задушні люди, прощеники тощо) та невільників (челядники, холопи та ін.).

Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення).

Носієм зверхньої (монаршої) влади у державі вважався великий київський князь, який був гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. Великому київському князю були підпорядковані місцеві правителі – його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв’язання найважливіших питань скликалися феодальні зїзди.

Функції перших київських князів були порівняно нескладними і полягали перш за все в організації дружини та військових ополчень, командуванні ними. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші – частину військової здобичі або плату.

В компетенції князів перебували: охорона кордонів, керівництво воєнними походами з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими племенами, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося у першу чергу інтересами забезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь судив головним чином своїх васалів, дружинників, своє найближче оточення. Князівська юрисдикція у цей час тільки-но почала поширюватися на народні маси. Судив київський князь передусім на основі норм звичаєвого права. Що стосується початкового періоду Київської Русі, то навряд чи можна говорити про широке князівське законодавство.

Київські князі спочатку безпосередньо відали лише київською землею. Інші території управлялися князями племен або князями-намісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях київські князі ставили у центрах племен свої гарнізони: у головному місті племені й особливо важливих центрах — великий гарнізон, так звану тисячу, що поділялася на сотні (тисяцький був начальником гарнізону, а соцькі — командирами окремих дружин); у містах менших за значенням — менші гарнізони, якими командували соцькі й десяцькі. Вони "рубали" на приєднаних до Києва територіях нові міста, які ставали опорними пунктами, що укріплювали їх владу на місцях. Крім того, нові міста ставали економічними центрами. Літописець говорить, що князь Олег повсюди в землях "посади мужи свои". Поступово тисяцькі, соцькі, десяцькі стали виконувати адміністративні функції. Вони наводили порядок у місті, придушували опір місцевого населення, допомагали збирачам данини, виконували торговельно-поліцейські функції, а вже потім, в міру розвитку князівської юрисдикції, — судово-адміністративні функції. Так формувалася десяткова система управління. (2)

З кінця Х ст. почали відбуватися серйозні зміни, як в організації, так і в обсязі влади київського князя, що було зумовлено феодальним характером його влади та функцій. Військово-організаційна діяльність князя у зв’язку з ускладненням структури війська Київської держави значно зростає. Більш складними стають функції князя щодо захисту зовнішніх кордонів. Великі київські князі, починаючи з Володимира, багато уваги приділяли будівництву укріплень, організації сторожової служби, встановленню зовнішніх стосунків. Військово-дипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки держави. Київські князі займалися також організацією будівництва шляхів, мостів, охороною торговельних шляхів. Функція придушення опору пригнічених, який зростав, і перш за все опору феодально-залежних селян, завжди була однією з найголовніших. Так, в 1068 p. київський князь Ізяслав жорстоко придушив народне повстання, спровоковане антипатріотичною діяльністю князя та його дружини. У 1113 p. знову повстало київське населення. Налякані цим бояри і єпископи викликали в Київ князя Володимира Мономаха з сильною дружиною, який й придушив повстання.

У XI—XII ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя. Після запровадження християнства на нього покладається обов’язок сприяти поширенню цієї релігії та матеріально забезпечувати духовенство. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, дітські, отроки, ябедники, що, у свою чергу, окрім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції.

Великий київський князь приймав важливі рішення, якщо на це була згода його оточення — великих феодалів (бояр) "княжих мужів", які створювали феодальну раду при князеві. Цей дорадчий орган походить від давньослов’янської ради старійшин.

Назва бояр походить від слова «більший», тому спершу вони називалися «боляри», на відміну від менших бояр - «отроків» або «дітських». Цікаво, що подібна назва була характерна не лише для Русі, але й для інших країн, наприклад Іспанії, де існувала категорія феодалів - гранди (від ісп. grand - великий). Вони дійсно вирізнялися з-поміж інших прошарків населення своїм визначним майновим та правовим становищем.

Бояри були пов’язані з князем відносинами сюзеренітету - васалітету. Останні являли собою відносини, що грунтувалися на земельному пожалуванні та вільній службі. Ці відносини мали подвійне значення: по-перше, вони були відображенням ієрархічної земельної власності в умовах феодалізму і, по-друге, виступали як найважливіший засіб консолідації феодалів перед лицем інших прошарків населення, насамперед феодально-залежного селянства. Крім того, це дозволяло мобільніше реагувати у разі виникнення небезпеки ззовні.

Таким чином, сюзерен (Великий князь) та його васали були зацікавлені один в одному, мали низку взаємних прав та обов’язків. З одного боку, боярин - васал повинен був допомогти князю: 1) військовою силою - надати до князівського війська феодальне ополчення, скликане у землях боярина; 2) радою - на запрошення князя прийти до князівської ради - феодальної курії; 3) грошима - у єдиному випадку - коли князь видає дочку заміж.

У свою чергу, князь був зобов’язаний: 1) захищати боярина у разі зовнішньої та внутрішньої загрози; 2) запросити його до своєї ради; 3) у разі, коли боярин висловить бажання змінити сюзерена - князь зобов’язаний його відпустити. «А боярам серед нас вільним - воля», - говориться в одному з літописів. Більше того. Іноді бояринові могли навіть залишатися землі, надані йому князем. Але випадки, коли боярин йшов від князя, траплялися надзвичайно рідко оскільки васал та сюзерен були пов’язані, окрім всього, ще й тісними особистими зв’язками. (3)

За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, у воєнний час — керівники союзників, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. Рада при київському князеві була важливим органом Давньоруської держави. Члени ради називалися "думцями". Незважаючи на те, що великий київський князь володів правом вирішувати справи самостійно, він був зацікавлений у тому, щоб рішення, які він вважав найважливішими, підтримувалися впливовими елементами. Тому він досить часто звертався до ради "кращих людей".

У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Характеризуючи органи місцевого управління періоду IX-XI століть, слід зазначити, що в цей час склалася так звана десятинна система. Великий київський князь призначав на місця своїх посадників - тіунів, сотників, десятників, на яких покладалося здійснення адміністративних повноважень. Посадники призначалися у важливі центри Давньоруської держави. За відомостями літопису князь Володимир Святославич "избра мужи добры, смысленны и храбры и раздал им гради". У 1096 р. Олег Святославич підкорив Муромську і Ростовську землі, "посада посадники своя по городам и дани поча имати".

До часу княжіння Ольги управління землями, що підпадали під владу Київського князя зводилася майже виключно до стягнення данини. Процедуру збирання данини (полюддя) описано у трактаті візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про народи», який датується серединою X століття. За його оповіддю, на початку листопада, коли замерзали ріки, князь з дружиною виїжджав з Києва та прямував у землі деревлян, дреговичів, кривичів та інших слов’ян, що сплачували йому данину. Поїздка на полюддя продовжувалася до весни. Процес збору данини

часто супроводжувався насильницькими діями з боку дружинників. Слов’янська людність іноді чинила опір, оскільки вважала розміри данини завищеними, тим більше, що обсяг полюддя наперед не визначався і встановлювався за бажанням князя та дружинної верхівки. У зв’язку з цим варто пригадати відомий похід князя Ігоря у деревлянські землі та його сумний фінал під Іскоростенем.

Зважаючи на трагічні наслідки походу за полюддям княгиня Ольга у 945-946 рр. здійснила адміністративно-територіальну та фінансову реформу. Всі великокнязівські землі були поділені на адміністративно-територіальні одиниці - «погости», які являли собою спеціальні пункти збирання данини. У центрі кожної такої одиниці встановлювалися представництва князівської влади, які також називалися погостами. Основна функція погостів полягала у збиранні данини з навколишнього населення. Ними керували князівські намісники та посадники (тіуни).

Посадники на відміну від тисяцьких і соцьких, які були у першу чергу командирами дружини, а вже потім наділялися адміністративними функціями, відразу ставали повноправними представниками князівської влади на місцях. Як представники князя посадники виконували його функції. Вони судили, збирали данину і різні мита. Посадники відали поліцейськими справами, керували військовими силами міста. У віданні посадника була й прилегла сільська територія. Як правило, князі призначали посадниками бояр та інших "добрих мужів". Посадники і волостелі (управителі сільськими волостями) мали найближчих помічників — тіунів, а також помічників із спеціальних справ — мечників, мостників, вирників тощо. Усі ці особи утримувалися за рахунок поборів з населення. Про "корм" представникам князівського апарату свідчить Руська Правда (ст. 42 Кр. Пр.; статті 9, 10, 74 Пр. Пр.). Така система правління називалася кормлінням.

Якщо раніше полюддя являло собою узаконене пограбування (князь брав коли хотів, як хотів і скільки хотів), то тепер : 1) данина перетворюється на регулярний збір - встановлювалися чіткі терміни; 2) наперед визначається розмір данини в залежності від якості землі, на якій було вироблено продукт, затрат праці; 3) у більшості випадків тепер пропонувалося збирати данину грошима (гривнями, кунами). Таким чином, данина перетворилася на регулярне фіксоване стягнення, що залежало від умов праці виробника тобто на податок. Це значною мірою сприяло укріпленню державної влади.

Слід зазначити, що влада київського князя була спадковою. Окремими частинами держави управляли князі і великі бояри. Спочатку це були місцеві племінні князівські династії. Місцеві князі, які до середини Х ст. часто іменувалися також великими, однак, визнаючи силу київського князя, були у нього "в послушании": виставляли на його поклик військо, передавали йому частину данини, яку збирали з підвладної території. На місцях інколи розташовувались і військові сили київського князя. За свою службу місцеві князі користувалися заступництвом київського князя, залишали собі частину данини, яку збирали, що можна розглядати як васальну залежність. У випадку порушення вірності київському князеві васал втрачав своє володіння. Проте здійснити це можна було тільки шляхом війни проти непокірного.

Коли Давньоруська держава об’єднала всі східно-слов’янські землі, перед нею постало завдання політичної консолідації. У цьому плані значну роль відіграли політичні акції, які здійснив Святослав, а потім, наприкінці Х ст., Володимир Святославич. Зміст їх полягав у тому, що землі і князівства, де владарювали залежні від київських князів династії, передавалися синам київського князя. Так, Святослав "сажає" свого сина Олега "в Деревех". Володимир посадив своїх синів у Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Пскові, Смоленську, Іскоростені, Владимирі, Тмутаракані. У деяких менш важливих містах правили посадники — намісники і тисяцькі князя Володимира з найближчого його оточення. Реформа Володимира ліквідувала владу місцевих племінних князів, інтереси яких були далекі від інтересів Києва. Вона покінчила з автономією земель. Усі вищі ступені феодальної ієрархії опинилися в руках одного князівського роду, представники якого, перетворившись у великих землевласників-феодалів, знаходилися тепер зі своїм сюзереном (великим київським князем) у класичних відносинах васалітету-сюзеренітету. Ці відносини регламентувалися договорами, так званими хрестоцілувальними грамотами. Вони передбачали перш за все те, що сюзерен наділяє свого васала землею. Сюзеренітет у Київській Русі позначався терміном "старійшинство". Місцеві князі-брати як нащадки великого київського князя користувалися правами на спадщину предка. Першим спадкоємцем був старший брат. Ця обставина підтримувала у князів ідею єдності, спільності і відповідальності за долю батьківщини у боротьбі зі зовнішніми ворогами. Разом з тим це зумовлювало міжусобну боротьбу, тому що кожний князь намагався фактично зрівнятися з тими, хто мав більші володіння. Міжусобиці, які стали звичайним явищем у ХІ-ХІІ ст., підривали міць Київської Русі.

Окремі феодальні князівства настільки посилилися в економічному і політичному відношенні, що втримувати їх у покорі київському князю ставало неможливим. Князівські володіння перетворювалися у своєрідні держави у державі. Цьому певною мірою сприяли розвиток великих феодальних землеволодінь, між якими існували слабкі економічні зв’язки, а також формування феодального імунітету внаслідок наділення великих феодалів, і перш за все місцевих князів, жалуваними та іншими грамотами. Місцеві князі зміцнювали власний політичний апарат, який головним чином копіював апарат великого князя і надавав їм можливість тримати у покорі підвласне населення, придушувати опір експлуатованих мас, який посилювався. Місцеві князі очолювали адміністрацію і військо, до них поступово повністю перейшло право судити, яке вони здійснювали у князівському дворі або передоручали своїм тіунам.

З розвитком феодалізму десяткова система управління (з тисяцькими, соцькими, десяцькими), що виросла з дружної організації, змінюється двірсько-вотчинною системою управління. За цієї системи не існувало різниці між органами державного управління і управління особистими справами князя. Всі ниті управління сходилися у дворі князя (боярина). В цей час князь з військового керівника перетворюється на князя - хазяїна. Тепер він розглядає державу (удільне князівство) як свою власність. Кожен, хто входив до князівського двору (боярської вотчини) і відав тут будь-якою ділянкою господарства або був просто близьким прислужником князя, міг з дозволу хазяїна виконувати і державні функції. Процес виникнення двірсько-вотчинної системи управління непрямо відображений у статтях 19—23 Кр. Пр. Статті ж 12, 13 Пр. Пр. свідчили про дальший розвиток цієї системи управління. Вони передбачали високий штраф (подвійну віру), який треба сплачувати за убивство впливових представників двірсько-вотчинної системи управління. У статтях 12, 13 Пр. Пр. назви князівських слуг уніфіковано шляхом застосування загального терміна "тіун" (з різними уточненнями). Так, огнищанин став називатися "тіуном огнищаним", старий конюх — "тіуном конюшим", староста сільський і ратайний — "тіуном ратайним і сільським". Тіун огнищаний, тіун конюший, тіун ратайний і сільський та інші князівські слуги виконували також завдання державного характеру.

Для того щоб просунутися по ієрархічній сходинці треба зразково виконувати функції слуги при дворі феодала, бути особисто відданим йому. З ускладненням завдань державного управління роль службових осіб зростала, відбувалися розподіл, уточнення функцій між ними, встановлювалася їх відносна спеціалізація. Найбільш поважними посадовими особами були: воєвода — начальник усіх збройних сил князівства; тіун конюший, який відав питаннями забезпечення князівського війська кіньми; дворецький-огнищанин, який управляв князівським двором і одночасно виконував важливі державні доручення; стольник, в обов’язки якого входила організація постачання князівського двору продуктами тощо. Вищим службовим особам прислуговували численні управителі — тіуни, старости.

Апарат двірсько-вотчинного адміністративно-господарського управління був типовим феодальним апаратом, оскільки основу його становив специфічний феодальний принцип безпосередньої та невід’ємної належності політичної влади землевласнику. Двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії — і у великокнязівському домені, і володіннях князів, і в боярських вотчинах. Обсяг влади місцевих феодалів при цьому зростав до такої міри, що не тільки місцеві князі, але й навіть бояри у своїх вотчинах одержували широке право суду щодо залежного від вотчинника населення.

З часом влада місцевих князів стала посилюватися, а великого князя – зменшуватися. Послаблення влади великого київського князя і посилення впливу багатих феодальних землевласників зумовили скликання феодальних з’їздів ("снемів"). Ці з’їзди були загальнодержавними. На них збиралися місцеві князі, їх спільники ("брати"), васали ("сини"), бояри, інколи церковна знать. Під проводом великого київського князя тут розробляли нове законодавство, розподіляли лени, розв’язували питання війни і миру з іноземними державами, планували заходи щодо охорони торговельних шляхів. З’їзд був, таким чином, державним органом, який вирішував питання, що стосувалися суспільної організації, державного ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умовах послаблення влади київського князя і посилення впливу місцевих феодалів. Так з’їзд 1097 р. в Любечі, маючи на увазі "строение мира", визнав незалежність окремих князів ("каждый пусть держит одну отчину свою") і в той же час закликав їх охороняти Русь всіма "за один". З’їзд 1100 р. в Уветичах займався розподілом ленів.

Феодальні з’їзди не могли припинити процес розпаду Київської Русі, оскільки в основі його лежали соціально-економічні фактори. Політична влада, будучи атрибутом земельної власності, в міру зростання і зміцнення приватного землеволодіння переважно зосереджувалася в руках місцевих князів і бояр на шкоду великому князю, що у кінцевому рахунку й прискорило розпад Київської Русі.

Разом з цим, у Давньоруській державі продовжували існувати народні збори – віче, яке вирішувало важливі громадські та державні справи. Воно зародилося у родоплемінному ладі. Цей орган влади логічно продовжує слов’янську традицію племінних зборів. Із племінних сходів давніх слов’ян вони перетворилися у збори, в яких брали участь вільні дорослі жителі міста – купці, ремісники та ін. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Слід зазначити, що вирішальна роль в них належала міській феодальній верхівці — боярам і "старцам градским". Механізм прийняття рішень був гранично простим – голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком.(2)

Віче мали певне значення у політичному житті Київської Русі. Рішення про убивство князя Ігоря, який зловживав збиранням данини, древляни, наприклад, прийняли на вічі ("сдумаша со князем своим Малом"). У 970 p. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославича. Коли у 997 p. Бєлгород оточили печеніги, міське населення "створиша вече". Важливою функцією віча було комплектування народних ополчень і вибір його ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту проти політики князя. Виконавчим органом віча була Рада. У зв’язку з тим, що віче збиралося рідко, Рада не тільки представляла його, але фактично й заміняла. Правила в ній міська знать. Володіючи правом затвердження важливих рішень, віче ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами. З розвитком феодалізму та зміцненням влади князів і державного апарату діяльність віча практично відмирає. Виняток становили лише віча у деяких містах (Новгород, Псков). Взагалі, віче – це був тільки надзвичайний орган влади, що появився тоді, коли авторитет князя занепадав, а боярська дума також не була спроможна утримати провід.

Найвищим органом місцевого селянського самоврядування була вервь — чи то родова, чи то територіальна община. Територія верві була досить великою. Вона охоплювала кілька населених пунктів, які знаходилися недалеко один від одного, здійснювала колективну власність на неподільні землі, реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів та їхньої власності у конфліктах з державним апаратом, феодалами і сусідніми общинами. Члени верві, пов’язані поміж собою системою кругової поруки, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та інші зобов’язання. Виникнувши ще у доісторичні часи, община виявилася надзвичайно стійкою структурою, проіснувавши, хоча й з великими втратами повноважень, аж до ХХ ст.

Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

2 Суд, військо, церковна організація в Київській Русі

Серед судових органів Київської Русі найдавнішим судом був общинний суд (ізвод). Община судила у відповідності із звичаєвим правом. Як найвища міра покарання використовувалося вигнання з общини. Про общинний суд Руська Правда досить виразно згадує тільки у ст. 15 Кр. Пр., де йдеться про пережиток давнього общинного суду ("извод пред 12 человека").

В процесі зміцнення державності князівська юрисдикція розширювалася, суди все більше ставали невід’ємними від адміністрації. Вони будувалися на класовій основі і захищали перш за все інтереси пануючих верхів давньоруського суспільства. У ролі судді в першу чергу виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б однією з сторін були представники феодальної знаті. Судові функції, крім князя, здійснювали і представники місцевої адміністрації — посадники, волостелі та їх помічники (ст. 41 Кр. Пр., статті 9, 10, 20, 74, 86, 107, 108 Пр. Пр. та ін.).

Слід зазначити, що суди поділялися на публічні (державні), приватні й духовні.

Судом першої інстанції в публічних судах був суд громадський (вервь), до складу якого входили вервний староста і визначні громадяни (добрії люди). Компетенція цього суду — захист власності, особливо порушення земельних меж. У справах порушення меж суд ухвалював рішення без апеляції.

Вервний суд провадив також вступне слідство у випадках, коли траплялося вбивство на території верви і коли громада відводила слід до другої верви (громади). Якщо не знаходили вбивцю, то громада мусила заплатити “дику кару”. Така сама платня передбачалася в тому разі, коли громада не хотіла видавати злочинця.

В пригородах першою інстанцією був суд посадника й суд тисяцького. Суд посадника (колегіальний) вирішував всі справи, за винятком тих, які належали до компетенції суду тисяцького.

У містах першою інстанцією був суд князя або княжого тиуна. Князь приймав відклики від судів посадників. Князь судив у себе на подвір’ї або прямо на місці. Про суд князя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Про князя як суддю свідчать, наприклад, статті Руської Правди, котрі забороняли мучити смерда і огнищанина без "княжа слова" (ст. 33 Кр. Пр., ст. 78 Пр. Пр.). Закуп міг піти "жалітися до князя і до суддів" (ст. 56 Кр. Пр.). Суддею виступив князь Ізяслав: він виніс вирок дорогобужцям, які убили старого конюха біля стада (ст. 23 Кр. Пр.). Найбільш важливі справи князь вирішував разом зі своїми боярами. У Руській Правді згадується також звичайне місце суду — "княж двір" (ст. 40 Пр. Пр.).

Брали участь у процесі й княжі урядовці — судовий тиун; вірник (або ябетник), який виступав у кримінальних справах; метальник — проводив Божі суди (випробування вогнем і водою). Питання про спадщину, земельні питання вирішували отроки та дітські. На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. Вічу належала компетенція чинити суд над князями і посадниками за політичні злочини, які зачіпали інтерес усієї волості.

У Київській Русі активно йшов процес становлення вотчинного суду (приватний). Це був суд землевласників над феодально залежним населенням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Виникнення вотчинного суду пов’язано зі зростанням великого землеволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Під його юрисдикцію підпадали холопи, наймити та закупи. Наймити і закупи мали право оскарження рішення суду феодала до князівського суду. Про ці суди згадується у літописі і грамоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юр’єву монастирю 1130 р.

Запровадження християнства у Київській Русі і зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити. При вирішенні справ, які стосувалися чернецтва і населення залежного від монастирів, у ролі судової інстанції виступав архімандрит.

Юрисдикція церковних судів поширювалася на духовенство, на церковних людей. Підсудними церкви були оголошені також справи, так чи інакше пов’язані з релігією, незалежно від учасників судового процесу. До них належали всі справи, що виникали з шлюбно-сімейних відносин. Церковний суд розглядав також справи про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення колишнього дохристиянського язичницького культу, про родинні сварки, справи про церковне майно.

До божих судів належали судовий поєдинок, а також ордалії — випробування залізом або водою. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розпечене залізо, яке він повинен був пронести кілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалася в мішок. Якщо через визначений час слідів опіку не залишилося, то звинуваченого виправдовували, а якщо рана не гоїлася — звинувачували.

Під час випробування водою людину кидали зв’язаною у воду. Якщо вона випливала, то звинувачувалась, бо вважалося, що вода не приймає її як винну.

Слід зазначити, що існували особливі форми так званого досудового процесу, вміщені в “Руській Правді”. Це своєрідне встановлення певних відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями “Руської Правди” про “звід” та про “гоніння сліду”. “Звід” — це процедура встановлення осіб, які привласнили чужу річ, а потім повернули її власникові.

“Гоніння сліду” полягає в розшуку злочинця за залишеними слідами, якщо його на місці злочину не спіймали. Вважалося, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець: «Не будеть ли татя, то по следу женуть; аже не будеть следа ли к селу или к товару, а не отсочять от собе следа, ни едуть на след или отбьться, то тем платити татбу и продажю; а след гнати с чюжими людми, а с послухи; аже погубять след на гостиньце на велице, а села не будеть, или на пусте, кде же не будеть ни села ни людии, то не платити ни продажи, ни татбы.»(ст.77 Пр.Пр.). Якщо слід заводив на територію якоїсь общини і там губився, то община повинна була або знайти й видати злочинця, або відшкодувати вкрадене.

У разі, коли сліди взагалі були відсутні, потерпілий мав право вчинити “заклики” про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом трьох днів вкрадене не було знайдене, то особа, в якої його знайшли, була зобов’язана не лише повернути вкрадене, а й заплатити штраф у три гривні. Якщо крадену річ знаходили в когось до заклику, то ця особа повинна була довести добросовісне володіння річчю (де купив, в кого або взяв). Якщо особа не могла довести добросовісне володіння річчю, то вона вважалася злодієм.

Потерпілий — особа, що “гнала слід”, — мав право вимагати від влади допомоги. Та коли на суді виявлялося, що заарештована невинна людина, то потерпілий мусив сплатити штраф: три гривні за арешт смерда і 12 гривень — за боярина.

Доказом провини було зізнання підозрюваного, присяга, ордалії, сліди злочину на тілі скривдженого, свідчення видоків та послухів. Свідків доброї слави підозрюваного “Руська Правда” називала послухами, а очевидців правопорушення — видоками.

У справах місцевих жителів достатньо було свідчень двох очевидців, іноземців — більше. Свідчення холопа в суді не приймалися. Якщо потерпілий не міг довести в суді вину підозрюваного, то останній міг вимагати слухання справи про наклеп. Для засвідчення своєї порядності місцевий житель мусив виставити сімох послухів, а іноземець — двох. У кого послухів не було, той мусив іти на суд божий.

За нормами “Руської Правди” у справах до двох гривень для очищення від підозри достатньо було присяги. У справах до шести гривень застосовувалось випробування водою, а більше шести гривень — випробування залізом.

Важливо зазначити, що хоча у цей період державні органи не порушують судову справу, не проводять розшукових дій, однак у випадках коли зачіпалися інтереси держави, князя, органи держави все ж таки беруть на себе ці функції. (3)

Військо Древньої Русі - збройні сили Київської Русі (з кінця IX століття) і російських князівств домонгольського періоду (до середини XIII століття). Як і збройні сили раньосередньовікових слов'ян V-VIII століть, вирішували завдання боротьби з кочівниками степів Північного Причорномор'я й Візантійською імперією, але принципово відрізнялися новою системою постачання (з першої половини IX століття) і проникненням у соціальну верхівку східнослов'янського суспільства варязької військової знаті наприкінці IX століття. Військо Древньої Русі також використовувалась князями династії Рюриковичів для внутрішньополітичної боротьби на Русі.

З розширенням у першій половині IX століття впливу київських князів на племінні союзи древлян, дреговичів, кривичів і жителів півночі, налагодження системи збору (проводився силами 100-200 воїнів[4]) і експорту полюддя, київські князі починають мати у своєму розпорядженні засоби для утримання численного війська в постійній боєздатності, що було потрібно для боротьби з кочівниками. Також військо мало змогу довго триматися під прапорами, здійснюючи багаторічні походи, що було потрібно для відстоювання інтересів зовнішньої торгівлі на Чорному й Каспійськім морях.

Збройні сили складалися з трьох основних частин: великокнязівської дружини, дружин місцевих князів та інших феодалів; народного ополчення; найманих загонів.

Ядро війська становила князівська дружина, що з'явилася ще в епоху військової демократії. У її число входили воїни-професіонали. У перший період існування Київської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружинники постійно перебували поруч з князями, жили з ними, поділяли їх інтереси, в усьому допомагали їм. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Верхівка дружинників спрямовувала діяльність князя. Літопис розповідає, що Володимир Святославич «любя дружину и с ними думал о строе земелнем и о уставе земелнем».

Дружина формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин.

Основний контингент дружини — родова знать, але усякий, кого князь вважав цінним у ратній справі і пораді, міг бути включений до складу дружини. Із рядів старшої дружини виходили найбільш важливі представники князівської адміністрації — посадники, тисяцькі та інші. Про чисельність старших дружинників (без обліку їхніх власних дружинників і слуг) можна судити по більше пізнім даним (Новгородська республіка - 300 «золотих поясів»; Куліковська битва - більше 500 загиблих). За свою службу старші дружинники одержували землі.

Більше чисельну молодшу дружину становили гріді (охоронці князя, отроки (військові слуги), дитячі (діти старших дружинників). Однак, дружина була нечисленна й навряд чи перевищувала 2000 чоловік.[5] Молодші дружинники постійно знаходилися при дворі князя, зближуючись зі слугами. З молодшої дружини виходили охоронці князя, а також призначалися нижчі посадові особи.

Представники верхівки старшої дружини з часом стали називатися боярами. У договорі Олега з Візантією 911 р. говориться, що він підписаний від імені "бояр його світлих". Боярами іменували у першу чергу членів старшої дружини, які дістали не тільки велику суспільну увагу, але й певну самостійність. З поглибленням та розширенням феодального процесу вони осідали на землі, відривалися від князівського двору, перетворювалися у землевласників. Бояри створювали свої дружини. Відносини між ними і князем з часом переростали у васальні. Отже, колишні дружинники князя, перетворюючись у феодалів-васалів приводили на війну свої дружини, феодальні ополчення, що складалися з міського населення, слуг, холопів і залежних селян.

Слід зазначити, що більше чисельною частиною війська було ополчення – «вої» - земське військо, головно із смердів, почасти призначуваних вічем, почасти – добровольців, що йшли з власною зброю, на власних конях. На рубежі IX-X століть ополчення було племінним. На відтинку від дружини, вої часто вирушали в похід пішо.

Із середини IX століття, коли княгиня Ольга організувала збір данини на російській Півночі через систему погостів (пізніше бачимо в Новгороді київського намісника, що переправляє 2/3 новгородських данин у Київ), племінні ополчення втрачають своє значення.

Набори воїв на початку правління Святослава Ігоровича або при формуванні Володимиром Святославичем гарнізонів побудованих їм на границі зі степом фортець носять разовий характер, немає відомостей про те, що ця служба мала якийсь строк або що воїн повинен був бути на службу з яким-небудь спорядженням.

З XI століття старша дружина починає відігравати ключову роль на віче. Навпроти, у більш чисельній частині віче - у молодших - історики бачать не молодшу дружину князя, а народне ополчення міста (купці, ремісники). Що стосується сільського народного ополчення, то, за різними версіями, смерди брали участь у походах як обслуга обозу, поставляли коней для міського ополчення (6) або самі служили в кіннотах (5).

Також у війнах Древньої Русі приймали участь іноземні наймані загони, яких залучали князі. Спочатку це були варяги, що пов'язане із дружніми відносинами між Руссю й Скандинавією. Вони брали участь не тільки як найманці. Варяги зустрічаються і серед числа найближчих сподвижників перших київських князів. У деяких походах X століття російські князі наймали печенігів й угорців. Пізніше, у період феодальної роздробленості, в міжусобних війнах також нерідко брали участь найманці. Серед народів, що входили до числа найманців, крім варягів і печенігів були половці, угорці, західні й південні слов'яни, фінно-угри й прибалти, німці й деякі інші. Всі вони озброювалися у своєму стилі.[6] Загальна чисельність війська могла бути більше 10 000 чоловік.[5]

Літописи, розповідаючи про похід князя Олега в 907 р. на Візантію, повідомляють, що він взяв з собою «множество варяг, и словен, и чудь, и кривичи, и мерю, и древляны, и радимичи, и поляни, и север, и вятичи, и хорвати, и дулебы, и тиверци».

Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки.

Ранні релігії класового суспільства були досить різноманітними, що пов'язано з особливостями розвитку тих чи інших народів. Кожна з релігій була взаємопов'язана із певною етнічною спільністю і становила невід'ємну частину її культури. Всі вони були політеїстичними. І хоча один бог вважався найголовнішим, жодна з цих релігій не являла собою чітко вираженої структурної системи.[7] Таким було й східнослов'янське язичництво кінця І тис. н. е.

За часів правління перших київських князів на Русі існували не тільки примітивна забобонність села, а й державна язичницька релігія міста й соціальних верхів з розробленим космологічним епосом, з уявленнями про божественне походження великокнязівської влади, різноманітним ритуалом і розгалуженим станом жерців, які володіли таїнствами витончено розробленої символіки, а також різноманітних магічних дій. За усіма ознаками язичництво IX—X ст. стало державною релігією Київської Русі.[8]

Перша релігійна реформа була проведена у 980 р. князем Володимиром Святославичем, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога – громовержця Перуна. У "Повісті минулих літ" повідомляється, що київський князь: "поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев'яного, — а голова його [була] срібна, а вус — золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош. І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами".

Ієрархія новоствореного пантеону відповідала розкладу політичних сил у країні, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждьбога, а новгородського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких спирався (громовержець Одін – брат-близнюк литовсько-словянського Перуна – був покровителем скандинавської дружини). Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв’язків з християнськими країнами. Старі язичницькі вірування та ідеї, сформовані за часів панування первіснообщинних відносин, вже не відповідали новим державним структурам. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Так, у системі заходів, спрямованих на зміцнення Давньоруської держави, велике значення мала релігійна реформа князя Володимира Святославича, який запровадив (близько 988 р.) на Русі християнство як державну релігію.

Внаслідок всебічної оцінки різних релігійних систем вибір верхівки давньоруського суспільства було зупинено на християнстві візантійського зразка за православною обрядовістю як найвигіднішу ідеологічну доктрину.

У народі християнство поширилося не зразу. Введення нової релігії з самого початку зустріло опір простого люду і вимагало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство прийняло князівське оточення, а вже потім — народ.(2)

Безсумнівно, князю та його оточенню імпонувала ідея божественної влади візантійських василевсів та богообраності християнської імперії. Крім того, православні ієрархи, за певним винятком, не претендували на панування в суспільстві, на верховенство над світською владою. Тобто, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, що цілком влаштовувало великого князя. Такі взаємовідносини держави і церкви відповідали особливостям давньоруського суспільства на рубежі І—II тис. н. е., тому візантійське православ'я знайшло підтримку соціальної верхівки Київської Русі.

Найважливішим внеском давньоруської церкви у становлення і укріплення ранньофеодальної державної організації було перенесення в Східну Європу пристосування та примирення в нових умовах класичних ідей давньосхідного та візантійського суспільства і держави щодо закономірності панування і покори серед людей, про божественне походження влади, про працю як прокляття, що лежить на людині з часів її вигнання з раю. [9] Християнство сприяло розвиткові духовності (норови, мораль тощо), знайомству з досягненнями культури інших європейських держав і народів, а також з античною спадщиною.

Введення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації.

Досить швидко давньоруська православна церква також стала великим феодалом. Під патронатом церкви опинилася значна кількість людей, що в кінцевому рахунку призвело до встановлення феодальної залежності. До них, крім служителів церкви, належали деякі категорії мирського населення —"задушні люди", тобто селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, персонал, який обслуговував церковні та монастирські богадільні, разом з людьми, котрі жили в них, і, нарешті, ізгої, що віддавалися церкві цілими селами. На користь церкви ще за князя Володимира Святославича була встановлена десятина — десята частина з доходів князя. Великі прибутки церковники одержували також з монастирських вотчин. Важливими були церковні права, що надавалися церкві князівською владою. Очолював церкву київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, що відали всіма церковними справами єпархій. Єпископам доручався нагляд за точністю торговельних мір і вагів — контроль, який став джерелом значних доходів церкви. Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала своє військо, власний суд і законодавство.

Руська церква з часу введення християнства прагнула забезпечити захист своїх інтересів від посягань зі сторони світської влади. З цією метою вона домоглася отримання спеціальних актів великокняжої влади – церковних статутів, які визначали її правовий статус. Такими статутами були давньоруські церковні статути  Володимира Святославича та Ярослава Мудрого. Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо беспосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на “десятину” – своєрідну форму податку, який повсюду одержували церковні організації.

Князь Володимир у своєму статуті заклинає своїх спадкоємців дотримуватися нерушимо постанов, складених їм на підставі правил всесвітніх соборів і законів царів Греції, тобто на підставі грецького Номоканона. Статут визначає повноваження церкви у новій для неї державі.

Церква на Русі відала тоді не одну тільки справу порятунку душ: на неї покладено було багато чисто земних турбот, що близько підходять до завдань держави. Вона є співробітницею й нерідко навіть керівницею мирської державної влади в улаштуванні суспільства й підтримці державного порядку. З одного боку, церкві була надана широка юрисдикція над всіма християнами, до складу якої входили справи сімейні, справи по порушенню святості й недоторканності християнських храмів і символів, справи про віровідступництво, про образу морального почуття, про протиприродні гріхи, про замахи на жіночу честь, про образи словом. Так церкві надано було влаштовувати і дотримувати порядок сімейний, релігійний і моральний. З іншого боку, під її особливе піклування було поставлено особливе суспільство, що виділилося із християнської пастви й одержало назву церковних або богадільних людей. Зазначене суспільство у всіх справах церковних і нецерковних відала й судила церковна влада. Воно складалося: 1) з духівництва білого й чорного із сімействами першого; 2) з мирян, що служили церкви або задовольняли різним мирським її потребам, якими були, наприклад, лікарі, сповитухи, проскурниці й взагалі нижчі служителі церкви, також задушні люди й прикладні, тобто раби, відпущені на волю за заповітом або заповідані церкви на спомин душі, що силилися звичайно на церковних землях у якості напіввільних селян; 3) із людей безпритульних й убогих, призрені церквою, якими були мандрівники, злиденні, сліпі, взагалі нездатні до роботи. Зрозуміло, у відомстві церкви перебували й ті духовні й благодійні установи, у яких знаходили притулок церковні люди: монастирі, лікарні, богадільні. Весь цей різноманітний склад церковного відомства визначений в статуті Володимира лише загальними рисами, часто одними натяками; церковні справи й люди позначені короткими й сухими переліками.

Практичний розвиток основ церковної юрисдикції, що намічені в статуті Володимира, просліджується в церковному статуті його сина Ярослава. Це вже досить великий і стрункий церковний судебник. Він повторює майже ті ж підсудні церкви справи й особи, які зазначені в статуті Володимира, але сухі переліки останнього тут розроблені вже в казуально розчленовані й чітко сформульовані статті зі складною системою покарань і місцями з позначенням самого порядку судочинства. Ця система й цей порядок побудовані на розрізненні й співвідношенні понять гріха й злочину. Гріх відає церква, злочин - держава. Усякий злочин церква вважає гріхом, але не всякий гріх держава вважає злочином. На комбінації цих основних понять і побудований церковно-судний порядок в статуті Ярослава. Це моральний (нравственній) катехізис, перекладений у дисциплінарно-юридичні приписання. Церкви підсудні гріхи всіх християн і протизаконні діяння людей особливого церковного відомства. На цей подвійний склад церковної юрисдикції й вказує статут, говорячи від імені князя-законодавця: «...помыслих греховные вещи и духовные (т. е. духовно-сословные) отдати церкви». Згідно із цією комбінацією, всі судні справи, що віднесені статутом до відомства церкви, можна звести до трьох розрядів:

1. Справи тільки гріховні, без елемента злочинності, судилися винятково церковною владою, розбиралися святительським, тобто єпископським судом без участі судді князівського, за церковними законами.

II. Справи гріховно-злочинні, у яких гріховний елемент, порушення церковного правила, з'єднується з насильством, з фізичною або моральною шкодою для іншого, або з порушенням громадського порядку, - такі справи як порушуючи і державний закон розбиралися князівським суддею за участю судді церковного.

III. Нарешті, справи духовні, що стосувалися осіб духовного відомства, були звичайні протизаконні діяння, здійснені церковними людьми, як духовними, так і мирянами.

Із цієї класифікації справ, нормованих церковним статутом Ярослава, можна бачити, що головна його ціль - розмежування двох підсудностей, князівської й святительської, виділення в складі церковного суду справ, що вирішуються сумісно представниками обох сторін.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних словян.

2. Православя стало надійним грунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни.

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави.

5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнства. Саме вона дала змогу руським самодержцям підім’яти під себе духовну владу.

2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу Західної Європи, а також словянським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилася словянською мовою. Усунення на тривалий час з поля зору еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання культурної замкненості країни.

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університетської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.

Отже, запровадження в Київській Русі християнства як державної релігії було подією неоднозначною. Органічно поєднавшись з феодальною державою, християнство, наприклад, сприяло розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури, писемності. Боротьба за утвердження християнства супроводжувалася розпадом дохристиянської культури. Християнство плідно вплинуло на мораль ранньофеодального суспільства Давньоруської держави. Церква активно і наполегливо добивалася пом’якшення стосунків між людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, сороміцькі слова, багатоженство.

Як носій ідеї єдиної держави і церкви на Русі, виразник патріотичних традицій, християнський клір об’єктивно створював грунт, на якому визрівала національна самосвідомість, що за середньоріччя знаходилась завжди у синкретичній єдності з релігійними поглядами.

Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів і тенденцій.(1)

Висновок

Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов'ян — мало велике значення для їх подальшого державно-правового розвитку. Велику історичну роль відіграла Київська Русь і для більш ніж двадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор'я, які робили в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільно-політичному розвитку.

За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою – це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх – великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десятирічна система управління, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі призвело до появи нової системи управління — двірсько-вотчинної.

Слід зазначити, що князь виступав не тільки верховним правителем країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність князя у місті чи землі порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князів, як правило, вела і до зміни попередньої адміністрації, яка не тільки не мала імунітету стосовно князівської влади, а й перебувала у повній залежності від неї.

Князівська влада на Русі — такою ж мірою одвічний і місцевий інститут, як і віче, і нема потреби протиставляти їх у цьому плані. Князівсько-династичні зміни в кінці ІХ — на початку Х ст. не внесли до державного розвитку Русі принципово нових елементів, яких би не знало східнослов’янське суспільство раніше, можливо, вони тільки дещо прискорили процес відриву князівської влади від народу.

Отже, основними інститутами державної влади на Русі були — князь, собор, рада, снем, ряд, князівські з’їзди тощо, які визначилися ще на ранньофеодальному етапі, продовжували функціонувати і в період феодальної роздробленості. Вони становили собою адміністративні структури загальноруського устрою політичної влади, заснованого на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму. Проте боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями. Найважливішим інститутом державного правління Русі була князівська влада.

Список використаної літератури

1. Бойко О.Д. Історія України. Навчальний посібник. - К., 2006 р.

2. Історія держави і права України / За ред. академіка Академії правових наук України А.Й. Рогожина, К., Ін Юре. 1996 р. – Т.1. .

3.Навчальний посібник КИЇВСЬКА РУСЬ: державність, культура, право

Автори: В.А.Греченко, О.А.Гавриленко, О.О.Гавриленко, С.Д.Колесніков,

І.А.Логвиненко, В.А.Режко Харків, 2000

4. Разин Е.А. История военного искусства. Том 2 С.-Пб.: ООО «Издательство Полигон»; 1999. — 560 с.

5. Рыбаков Б.А. Рождение Руси. М.: "АиФ Принт", 2003. -- 447 с.: ил. -- (Серия "Русь многоликая").

6. Пресняков А. Е. Княжое право в Древній Русі. Лекції по російської історії. Київська Русь. - М.: Наука, 1993.

7. Семенов Ю.И. Эволюция религии: смена общественно-экономических формаций и культурная преемственность // Этнографические исследования развития культуры. — Москва, 1985, с. 226.

8. Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси, с. 767, 773.

9. Щапов Я.Н. Государство и церков Древней Руси Х-ХІІІ вв. – М.: Наука, 1989.

Толочко П. Київська Русь. К., 1996.

Греков Б.Д. Киевская Русь. - М.: Государственное издательство политической литературы, 1953 г.-568 с.