Курсовая работа: Вплив збройних сил держав-учасниць на хід подій у Першій світовій війні, їх порівняльна характеристика

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі дослідження різноманітної літератури прослідити специфічні особливості та відмінності збройних сил держав, приймавших участь у першій світовій війні. Довести, що збройні сили відіграють дуже важливу роль у війні. Саме вони впливають на хід військових дій.

Підготовка до війни вимагала виготовлення величезної кількості предметів озброєння, щоб забезпечити ними масові армії. Це стало можливим завдяки високому рівню економічного розвитку низки країн на рубежі XIX - XX ст., зростанню промислового виробництва і розвитку техніки. Вже до початку XX ст. різко зросли випуск сталі і кольорових металів, видобуток кам'яного вугілля і нафти, виробництво різного роду машин. Великі досягнення були в технології виробництва чавуну і сталі, в хімічній промисловості. В електротехніці були винайдені динамомашини і електродвигуни, в техніці засобів зв'язку - телефон і бездротовий телеграф (радіо). Був створений двигун внутрішнього згорання, а завдяки цьому з'явилися автомобіль і аероплан. Значно розвинулася мережа залізниць.

Досягнення науки і техніки дозволили створити нові, ефективніші зразки озброєння. Посилене будівництво залізниць, розвиток засобів зв'язку з'явилися умовами, що забезпечують використання масових армій; залізниці дозволяли в короткий термін зосереджувати великі кількості військ, а новітні засоби зв'язку - телеграф, телефон, радіо - дозволяли централізовано управляти масовими арміями, розкиданими на великих відстанях.

Було ясно, що у разі війни між окремими країнами або коаліціями перевагу мала б сторона з вищим рівнем розвитку промисловості, розвиненішою технікою виробництва і з достатніми запасами сировини, необхідної для виробництва зброї і військових матеріалів. У зв'язку з цим, розвитку різних галузей промисловості приділялася велика увага. Отже й виготовленню найновітнішого обладнання, зброї, літаків, машин.

Це питання є актуальним і в наш час, тому що зараз більшість держав являються економічно розвиненими, а це означає, що вони володіють й найновішим озброєнням. Наприклад, ядерною зброєю, яка може нанести величезну шкоду в усьому світі. І навіть в мирний час вчені розробляють нову зброю, все це робиться для того, щоб під час нападів агресора, кожна держава могла зберегти свою незалежність. Вчені досить ретельно вивчають історію першої світової війни, тому що вона є прикладом удосконалення військового потенціалу. Саме на прикладі попередньої історії війн можна, дослідивши і проаналізувавши матеріал, зробити висновки і скласти план удосконалення військ і озброєння.

Мета і завдання дослідження. Досліджуючи збройні сили держав-учасниць першої світової війни ми ставимо за мету дослідити і проаналізувати причини удосконалення озброєння й системи комплектування армій. Зробити порівняльну характеристику збройних сил різних країн з метою доведення важливості якісного озброєння, яке мало величезний вплив на хід військових подій.

Для реалізації зазначеної мети поставлені такі завдання:

виявити наявність та доступність літератури й джерел з теми дослідження;

розглянути і проаналізувати причини збільшення чисельності армій

розглянути систему комплектування армій, зробити їх порівняльний аналіз

виділити основні принципи організації і озброєння армій

дослідити нові технічні засоби боротьби, виділити досягнення в науці і техніці держав, які приймали участь у війні, довести, що саме удосконалення озброєння відігравало дуже важливу роль і мало величезний вплив на хід військових подій

прослідити методику управління військами різних держав, зробити порівняльний аналіз цих методик та визначити їх вплив на систему комплектування армій, їх організацію і озброєння

дослідити військово-морські сили сторін та визначити основні причини гонки озброєнь

розглянути й проаналізувати класи кораблів, бойових засобів і зброї під час першої світової війни і виявити причини удосконалення озброєння

виділити основні принципи організації і управління армій військово-морського флоту і зазначити їх вплив на організацію і ведення оборони узбережжя в цих країнах

розглянути систему комплектування армій військово-морського флоту, зробити їх порівняльний аналіз та виявити причини значних змін, які відбілись на початку війни

дослідити військову підготовку військово-морського флоту держав та зробити їх порівняльний аналіз

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що на основі всебічного аналізу наявної літератури та джерелознавчих матеріалів з проблеми зазнали подальшого розвитку: 1) військова наука в сучасній всесвітній історії, яка користується досвідом попередніх років; 2) систематизація військової справи сучасності, виділення основних принципів устрою військ, їх організації й управління; 3) сучасне бачення ролі військової організації і принципів управління військами у політичному та економічному розвитку держав.

Об’єкт дослідження – Вплив збройних сил держав-учасниць на хід подій у першій світовій війні.

Предмет дослідження. Особливості та характерні риси збройних сил держав-учасниць першої світової війни у порівняльному аспекті.

Методи дослідження. У роботі використано декілька методів дослідження, перш за все, спеціально-історичних. Для повноцінного аналізу військового озброєння в історичному контексті слід урахувати всі чинники, які мали вплив на реорганізацію військ і використання найсучасніших технологій для виготовлення зброї, тому логічно було скористатися історико-системним підходом. Якщо розглянути військове озброєння різних держав та їх вплив на хід подій у першій світовій війні, то зіткнемося з різноманітними соціально-політичними проблемами у рамках міжнародних відносин, тобто обов’язково необхідно використати синхронний аналіз. Також при розгляданні питання системи комплектування армій, організації й озброєння, управління військами, та використання нових технічних засобів боротьби слід зробити порівняльний аналіз між різними державами, тобто використати історико-порівняльний метод. При порівнянні військового озброєння держав-учасниць треба використовувати статистичні дані для того, щоб більш наглядно побачити різницю, а це каже про те, що треба використати ще й статистичний метод. Сукупність різноманітних методів дослідження дає нам змогу більш повно розглянути й дослідити поставлені нами питання.

Структура і обсяг роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, дванадцяти підрозділів, висновків і списку використаних джерел та літератури. Список використаних джерел складається з тридцяти одного найменування. Загальний обсяг роботи становить сорок сім сторінок, з них основного тексту – сорок три сторінки.

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

1.1. Джерельна база

Перша світова війна була подією величезного значення. За своїми масштабами й наслідками вона не мала собі рівних зі всієї попередньої історії людства. Війна тривала 4 роки, 3 місяці й 10 днів (з 1 серпня 1914 р. до 11 листопада 1918 р) охопивши 38 держав, де проживало більш ніж 1,5 млрд. людей, або три чверті населення усієї земної кулі. У військових подіях приймали участь багатомільйонні армії, які мали найсучасніші технічні засоби боротьби. Загальна кількість мобілізованих досягала 73,5 млн. чоловік. Під час війни загинуло 10 млн. осіб (стільки, скільки загинуло в усіх європейських війнах за тисячу років), було поранено 20 млн. чоловік. Тільки прямі військові витрати держав, які приймали участь у війні складали 208 млрд. доларів, що в 10 разів перевищує кошти витрачені під час війн в період з 1793 до 1907. Війна спричинила великий вплив на весь хід світової історії.

Питання теоретичного узагальнення досвіду війн, розкриття закономірностей розвитку військового мистецтва стало причиною появи військово-історичної науки, в тому числі й історіографії першої світової війни. Важливу роль в справі узагальнення бойового досвіду першої світової війни і його пропаганди грали військові академії, особливо Військова академія ім. М.В. Фрунзе, а також загальноармійські органи періодичного друку - журнали "Військова думка", "Військовий вісник", "Морська збірка" і ін. Ланцюгові невеликі дослідження друкувалися в "Військово-історичній збірці" - неперіодичному виданні Військово-історичної комісії. Питання історії першої світової війни широко освітлювалися на сторінках "Військово-історичного бюлетеня", який випускався в 1935-1936 рр. Генеральним штабом.

Великий інтерес представляє робота А.М. Зайончківського. Автор розглянув озброєні сили сторін, проаналізував плани війни, стисло освітив хід військових дій на всіх фронтах. Він зробив висновки оперативно-тактичного характеру, помітив нові явища в області військового мистецтва, які виявилися в процесі збройної боротьби. Проблеми військового мистецтва широко освітлювалися в монографічних дослідженнях про окремі операції і бої.

Особливо численна і різноманітна література про першу світову війну опублікована в Німеччині. Різні аспекти експансіоністської політики кайзерської Німеччини розглядаються в монографіях А. Шрейнера, В. Баглера [26; 234], Г. Лорей, Л. Ратмана [27; 128].

У Англії підготовка 11-томного видання "Британські документи про походження війни" почалася в кінці 1924 р. під керівництвом Дж. Гуча і Г. Темперлея. Перший том вийшов В 1926 р., а все видання було завершене в 1938 р., незадовго до початку другої світової війни. Англійські історики підійшли до відбору документів не менш тенденційно, ніж їх німецькі колеги. В основу англійської публікації, так само як і німецької, покладений не хронологічний, а тематичний принцип [28; 197].

У США офіційним виданням дипломатичних документів про першу світову війну є восьмитомна публікація під назвою "Документи, що відносяться до зовнішньої політики США. Світова війна 1914 - 1918 рр. ", здійснена державним департаментом в 1928-1934 рр. [29; 45].

У Франції до видання офіційних дипломатичних документів про першу світову війну приступили декілька пізніше, ніж в Німеччині, Англії і США. Ця робота почалася в 1928 р. і продовжувалася понад 30 років. Всього був опублікований 41 том. Публікація "Французькі дипломатичні документи" вигідно відрізняється від аналогічних видань інших країн. Вона побудована не за тематичним, а за хронологічним принципом. Крім документів архіву міністерства закордонних справ поміщені деякі цікаві матеріали військового, військово-морського і колоніального міністерств. [30; 23]

Література з історії першої світової війни, видана в США, менш обширна, чим література Німеччини, Франції і Англії. Вона поступається їй і в сенсі об'єму фактичного матеріалу.

Сучасна американська історіографія виявляє збільшену цікавість до проблем першої світової війни. Великою популярністю в американській історіографії першої світової війни користується 12-томна праця полковника запасу Тревора Дюпуі "Військова історія першої світової війни". Автор - один із відомих військових істориків.

Можна зробити висновок, що вивчення першої світової війни не втратило своєї актуальності і в наші дні, бо воно безпосередньо пов'язане з рішенням однієї з найпекучіших проблем сучасності - проблеми війни і миру. Покоління людей, що живе в столітті ядерної зброї, звертається до минулого, щоб краще зрозуміти сьогодення. Саме з документів які були складені під час війни, або через деякий час після неї, ми можемо винести найважливішу інформацію. Але до неї треба відноситися дуже критично, тому що кожна влада кожної країни після війни намагалася виправдати себе і тому дуже часто вдавалася до фальсифікації фактів.

1.2. Історіографічний огляд

Історія першої світової війни привертала увагу багатьох дослідників в різних країнах світу. Їй присвячували свої твори державні і громадські діячі, громадянські й військові історики, письменники і публіцисти, економісти і соціологи, Створена обширна література, в якій піддані аналізу і оцінці такі кардинальні питання, як походження, результати і уроки війни 1914-1918 рр., її вплив на економіку і суспільно-політичне життя воюючих держав, роль в ній кожного учасника, характер військових операцій і військового мистецтва.

У Англії підготовка офіційної праці з історії першої світової війни була покладена на Історичну секцію Комітету імперської оборони. Вона підготувала фундаментальну працю під загальною назвою "Історія великої війни". Його загальний об'єм склав 49 томів, які підрозділяються на декілька самостійних серій. В роботі Вітте А.Г. дуже широко висвітлюється питання морського флоту в Англії.

Крупним досягненням французьких військових істориків з'явилося виконане на високому науковому рівні фундаментальних видань численних архівних документів. Подібного роду публікацій в Німеччині, Англії, США і інших країнах Заходу не робилося. Цінним документом, який висвітлює питання морського флоту у Франції є п'ятитомна робота капітану 1-го рангу А. Томазі "Французький морський флот у Великій війні", виданої в 1927-1929 рр.

В Росії форми використання військових фахівців були різними. У одних випадках їх направляли на командно-штабні посади, в інших - призначали в органи постачання в тилу, третіх - привертали до військово-наукової роботи. З середовища колишніх генералів і офіцерів російської армії вийшли такі крупні військові історики старшого покоління, як Барсуков Є.3., Зайончківській А.М., Красильников С. Н.,. Вони зробили великий внесок до історіографії першої світової війни. Одночасно йшла підготовка молодих кадрів. Сформувався численний загін дослідників світової війни 1914-1918 рр. Серед них особливо помітними були Шапошніков Б.І., Манакін В.А., Цвєтков Г. Успішний розвиток військово-історичної науки багато в чому залежав від стану документальної бази наукових досліджень. Тому разом із створенням військово-наукових центрів були прийняті заходи з впорядкування військових архівів.

Одночасно з поліпшенням організації збору й зберігання архівних матеріалів з історії першої світової війни проводилася велика археографічна робота. В кінці 1917-на початку 1918 р. була здійснена дуже цінна публікація таємних договорів царського і Тимчасового урядів з іноземними державами.

Організація наукових центрів, підготовка кадрів, впорядкування архівних матеріалів, публікація джерел - все це забезпечило успішне ведення дослідницької роботи в області історії першої світової війни. Підсумки досліджень в області дипломатичної підготовки першої світової війни в узагальненому вигляді відображені в другому томі "Історії дипломатії", автором якого є В.М. Хвостов.

Після дослідження праць багатьох вчених можна зробити висновок, що література з історії першої світової війни величезна і вкрай різноманітна за своїм змістом. Найбільш багата книжкова продукція Німеччини, Франції, Англії, США. Але немало робіт було видано в інших країнах. Зокрема, заслуговують уваги праці, що вийшли в Австрії, Італії,, Болгарії, Югославії і інших державах - учасницях війни. Історики першої світової війни накопили великий фактичний матеріал, який дозволив їм досить виразно намалювати картину озброєної боротьби, що відбувалася на різних фронтах. Дуже характерним для більшості праць були фальсифікаторські тенденції, прагнення реабілітувати уряд в питанні розв’язання війни. Все це дає нам можливість дослідити інформацію з різноманітних джерел і проаналізувати її для того, щоб дати більш узагальнюючу характеристику. Зробити порівняльний аналіз військових сил держав на передодні війни і тим самим прослідити одну із головних причин ходу військових подій під час першої світової війни.

РОЗДІЛ 2. СУХОПУТНІ ВІЙСЬКА

2.1. Збільшення чисельності армій

На початку війни всі держави посилено розвивали військові сили. Сухопутні сили більше за всіх нарощували Німеччина і Франція. Введення у Франції в 1872 р. нового закону про загальну військову повинність дозволило їй прискорити накопичення навчених резервів. Це забезпечувало можливість у разі війни більш ніж в 2,5 рази збільшити чисельність армії мирного часу. Так, якщо до початку франко-прусської війни 1870-1871 рр. Франція була здатна виставити діючу армію і 647 тис. чоловік, то до 1880 р. ця армія вже могла мати чисельність більш за один мільйон чоловік [7; 21]. Крім того, 638 тис. складали територіальну армію.

Німецькі мілітаристи не могли допустити посилення Франції, що загрожувало б їм втратою військової переваги, досягнутої у війні 1870-1871 рр. Тому вони збільшували свою армію. Так, якщо до початку франко-прусської війни Північно-Німецький союз на чолі з Пруссією мав армію мирного часу 315,6 тис. чоловік (армія Пруссії 283 тис. чоловік), але згідно із законом від 2 травня 1874 р. чисельність німецької армії мирного часу визначалася в 401 659 чоловік нижніх чинів (рядових і унтер-офіцерів), законом від 6 травня 1880 р. її чисельність була збільшена до 427 274 чоловік, а в 1890 р. доведена до 510,3 тис. чоловік (зокрема 486 983 рядових і унтер-офіцерів і 23 349 генералів і офіцерів). Так, всього за 20 років чисельність німецької армії мирного часу була збільшена майже на 62%. Тим часом населення Німеччини в цей час зросло тільки на 25%. Суперник Німеччини - Франція до кінця XIX в. поставила під рушницю понад 625 тис. чоловік, тоді як напередодні війни 1870-1871 рр. її армія мирного часу складала 434,3 тис. чоловік [5; 66].

Особливо великі масштаби прийняла гонка озброєнь безпосередньо перед війною.5 липня 1913 р. німецький рейхстаг затвердив закон про збільшення армії мирного часу на 136 тис. чоловік. При цьому розмір одноразових військових витрат виразився сумою в 898 млн. марок. Перед початком війни чисельність сухопутної німецької армії була доведена до 808 280 чоловік. До цього числа входило 30 459 офіцерів, 107 794 унтер-офіцери, 647 793 рядових, 2480 лікарів, 865 ветеринарних лікарів, 2889 військових чиновників, 16 тис. добровольців.

Франції було важко змагатися за чисельністю збройних сил з Німеччиною через меншу кількість населення і значно меншими темпами його приросту. До того ж щорічний приріст населення Франції весь час знижувався, а Німеччини зростав. Внаслідок цього не міг бути збільшений щорічний заклик новобранців. Щоб не відстати в чисельності сухопутних сил від Німеччини, французький уряд законом від 7 серпня 1913 р. збільшив тривалість служби з двох до трьох років і знизив призовний вік з 21 року до 20 років. Це дозволило довести штатний склад нижніх чинів до 720 тис., а загальну чисельність постійної армії Франції збільшити на 50% 13. До 1 серпня 1914 р. французька армія мирного часу налічувала 882 907 чоловік (включаючи і колоніальні війська) [9; 230].

У збільшенні чисельності армії не відставала від Франції і Німеччини і Росія. Російська регулярна армія мирного часу з 1871 по 1904 р. була збільшена з 761 602 чоловік до 1094061 чоловік. По штатах же 1912 р. у складі армії передбачалося мати 1384 905 чоловік. В кінці 1913 р. в Росії була затверджена так звана "Велика програма по посиленню армії", яка передбачала збільшення сухопутних сил Росії мирного часу до 1917 р. ще на 480 тис. чоловік. Значно посилювалася артилерія. Здійснення програми вимагало одноразової витрати в 500 млн. рублів [22; 345].

Розширювала свою армію і Австро-Угорщина. На початку 1911 р. вона збільшила призивний контингент на 40%, асигнувавши на потреби армії додатково 100 млн. крон.5 липня 1912 р. в Австро-Угорщині був прийнятий новий військовий закон, що передбачав подальше збільшення рекрутського набору (з 181 677 до 205 902 чоловік) і додаткові асигнування на озброєння. Італія також проектувала збільшення контингентів з 153 тис. до 173 тис. чоловік [19; 27].

Разом з великими державами гонкою озброєння були охоплені і малі країни, навіть такі, як Бельгія і Швейцарія, що проголосили вічний нейтралітет, гарантований великими державами. У Бельгії, наприклад, до 1909 р. розмір армії, необхідної для оборони країни у військовий час, був встановлений в 180 тис. чоловік. У мирний час він складав близько 42 тис. чоловік. Унаслідок загострення міжнародних відносин бельгійський уряд в грудні 1912 р. встановив чисельність армії військового часу в 340 тис. чоловік, а в мирний час 54 тис. чоловік.15 грудня 1913 р. в Бельгії був прийнятий новий військовий закон і введена обов'язкова військова повинність. По цьому закону склад армії мирного часу передбачалося довести до 1918 р. до 150 тис. [10; 227].

Отже, на початку війни всі країни намагалися збільшити чисельність армій, як найважливіший засіб для насильницького здійснення задач внутрішньої та зовнішньої політики. Чисельність сухопутних військ постійно росла. Армії і флоти переозброювались новітніми зразками зброї і бойової техніки.

2.2. Система комплектування армій

Комплектування армій рядовим і унтер-офіцерським складом в більшості держав Європи проводилося на основі загальної військової повинності, згідно якої військова служба формально вважалася обов'язковою для всіх громадян. Насправді ж вона всією своєю тяжкістю лягала на плечі трудящих мас. Рядовий склад армій комплектувався в основному з трудового народу. Експлуататорські класи користувалися всілякими пільгами, уникали важкої солдатської служби. У армії їх представники посідали головним чином командні посади. Система комплектування на основі обов'язкової військової повинності давала можливість охопити військовим навчанням і вихованням найбільше число чоловічого населення країни.

До початку першої світової війни 1914-1918 рр. кількість військовопідготовлених досягло наступних величин: у Росії - 5650 тис., у Франції - 5067 тис., в Англії - 1203 тис., в Германії - 4900 тис., в Австро-Угорщині - 3 млн. чоловік. Це дозволило мобілізувати багатомільйонні армії, що перевищували, чисельність армій мирного часу в 4 – 5 разів. [7; 21].

В армію закликалися особи у віці 20-21 рік. Військовозобов'язані вважалися на військовій службі до 40-45-річного віку. Від 2 до 4 років вони служили в кадрах (2-3 роки в піхоті, 3-4 роки в кавалерії і кіннотній артилерії), після чого зараховувалися на 13-17 років в запас (резерв у Франції і інших країнах, резерв і ландвер в Німеччині) і періодично притягувалися на учбові збори. Після закінчення терміну перебування в запасі військовозобов'язані включалися в ополчення (територіальна армія у Франції і Японії, ландштурм в Німеччині). В ополчення зараховувалися також особи, що не закликалися з яких-небудь причин в армію, але здатні носити зброю.

Запасні (резервісти) закликалися в армію у разі війни і призначалися для поповнення частин до штатів військового часу. Ополченці у військовий час також закликалися і несли різну тилову і гарнізонну службу.

У Англії і США на відміну від інших держав армії були наймані. Комплектувалися вони шляхом вербування осіб у віці 18-25 років в Англії, і 21 - 30 років в США. Волонтери служили в США 3 роки, а в Англії 12 років, з них від 3 до 8 років на дійсній службі, решта часу в запасі, із залученням щорічно на 20-денні збори.

Комплектування унтер-офіцерським складом у всіх країнах проводилося шляхом відбору з числа новобранців осіб, що належать до спроможних шарів суспільства (заможні селяни, дрібні крамарі і службовці), які після навчання протягом певного терміну (1-2 роки) в спеціальних учбових підрозділах призначалися на унтер-офіцерські посади.

Офіцерські кадри готувалися в основному через спеціальні військові учбові заклади (за родами військ), куди приймалися на навчання за добровільним принципом молоді люди, головним чином з середовища пануючих класів (дворян і буржуазії). Так, наприклад, в Росії до 1911 р. було 28 кадетських корпусів і 20 військових училищ, в Германії - 8 підготовчих кадетських шкіл і 11 військових училищ, в Австро-Угорщині - 18 кадетських шкіл і 2 академії. Оскільки в арміях майже завжди існував некомплект офіцерів, то у військові училища приймали деяку кількість вихідців з середовища дрібної буржуазії, духовенства, чиновництва, інтелігенції. Офіцерські кадри на військовий час комплектувалися шляхом короткострокового навчання осіб з середньою і вищою освітою (добровольці).

Для підвищення кваліфікації командних кадрів, що призначалися на вищі посади, існували різні короткострокові курси і школи (стрілецькі, кавалерійські і ін) з тривалістю навчання близько року. Вищу військову освіту давали військові академії.

Вирішальні командні позиції в арміях всіх країн були зайняті представниками пануючих класів. Так, в німецькій армії в 1913 р. дворяни займали 87% штабних посад в кавалерії, 48% в піхоті і 41% в польовій артилерії. У російській армії класовий склад офіцерства в 1912 р. виражався в наступному вигляді: дворян - 69,76; почесних громадян - 10,89; духовенства - 3,07; "купецького звання" - 2,22; "податного стану" (селян, міщан і ін) - 14,05. Серед генералів потомствені дворяни складали 87,45%, серед штабів-офіцер (підполковник - полковник) - 71,46% і серед решти офіцерства - 50,36%. З "податного стану" більше всього було обер-офіцерів – 27,99%, а серед генералів представники цієї соціальної групи займали всього 2,69%.

Можна зробити висновок, що армії держав були вірною озброєною опорою панівних верхів у внутрішній політиці і надійним знаряддям для ведення загарбницької війни. Проте корінні інтереси народних мас, що складали основну силу армії, знаходилися в суперечності із загарбницькими цілями держав-агресорів.

2.3. Організація й озброєння

Сухопутні сили всіх держав напередодні першої світової війни складалися з піхоти, кавалерії і артилерії, яки вважалася основними родами військ. Інженерні війська (саперні, залізничні, понтонні, зв'язки, телеграфні і радіотелеграфні), авіаційні і повітроплавні вважалися допоміжними. Піхота була головним родом військ і її питома вага в системі сухопутних сил складала в середньому 70%, артилерія – 15%, кавалерії – 8% і допоміжних військ - 7% [17; 369].

Тільки у Росії ще в мирний час намічалося створення фронтових об'єднань (дві-чотири армії) на випадок війни. Армія включала в свій склад три-шість армійських корпусів, кавалерійські частини (об’єднання), інженерні частини (у Германії також і армійську артилерію).

Армійський корпус мав встановлений штат і включав в свій склад всі необхідні бойові і допоміжні сили і засоби, а також тилові частини, достатні для того, щоб корпус міг самостійно вести бій навіть у відриві від інших з'єднань. Корпус мав в своєму складі дві-три піхотні дивізії, кавалерії, корпусні артилерії, саперні підрозділи, переправні засоби (інженерний парк), засоби зв'язку, підрозділ авіації (авіазагін), тилові установи і транспортні підрозділи [1; 231].

Піхотні полки складалися з 3-4 батальйонів, в кожному з яких були 4 роти. Чисельність батальйону складала майже скрізь не на багато більше чим 1000 чоловік.

У Англії і США, в мирний час крупних військових об’єднань не існувало. У військовий час з окремих полків і батальйонів формувалися бригади, дивізії, корпуси.

Основною зброєю піхоти була магазинна гвинтівка з багнетом калібром від 7,62 до 8 мм з дальністю стрільби по прицілу до 3200 кроків. Вона відрізнялася відмінними балістичними якостями. Зменшення калібру дало можливість значно понизити вагу патронів і збільшити їх запас в 1,5 разу. Застосування магазинного заряджання разом з бездимним порохом збільшило практичну скорострільність майже в 3 рази (замість 5-6 пострілів до 15 пострілів в хвилину). У російській армії була прийнята на озброєння трьохлінійна (7,02 мм) піхотна гвинтівка зразка 1891 р., винайдена офіцером російської армії С.І. Мосіним. У 1908 р. до неї був сконструйований новий патрон із загостреною кулею і початковою швидкістю 860 м/сек. Прицільна дальність цієї гвинтівки була 3200 кроків (2400-2500 м). Перед війною армії майже всіх країн також ввели у себе на озброєння гостроконечні кулі.

При відносно невеликій відмінності по балістичних властивостях з гвинтівками інших армій російська гвинтівка була кращою. Вона відрізнялася простотою пристрою, мала високу прочність, була надзвичайно живучою, надійною і безвідмовною в бойових умовах.

Разом з основною зброєю піхоти - гвинтівкою – отримує розповсюдження автоматична зброя. На початку 80-х років XIX в. з'являються кулемети сучасного типу (станковий кулемет американського винахідника Максима 1883 r), потім автоматичні пістолети і автоматичні (самозарядні) гвинтівки. На початку XX в. з'явилися ручні кулемети. Вперше вони були застосовані в російсько-японській війні [1; 357].

Кулемети були у військах спочатку у дуже незначній кількості. Перед війною в арміях найбільших держав на піхотну дивізію покладалося 24-28 важких станкових кулеметів. У російській армії, як в більшості інших армій, на озброєння був прийнятий станковий кулемет системи "Максим". У піхотній дивізії російської армії в 1914 р. було 32 таких кулемета (по 8 кулеметів в полку). Легких кулеметів російські війська не мали.

Кавалерія в усіх арміях ділилася на військову і стратегічну. У Росії кавалерія підрозділялася на дивізійну, таку, що додається піхотним з'єднанням, і армійську - що знаходиться у розпорядженні вищого командування. У мирний час кавалерійські дивізії організаційно входили до складу армійських корпусів, а під час війни разом з двома кавалерійськими корпусами складали армійську кінноту. В піхотних дивізіях залишалися невеликі кавалерійські підрозділи, що складали дивізійну кінноту.

Вищим об’єднанням кавалерії у всіх арміях (окрім англійської) був кавалерійський корпус у складі 2-3 кавалерійських дивізій. Кавалерійська дивізія складалася з 4-6 кавалерійських полків (у англійській кавалерійській дивізії 12 полків). У складі дивізії були полки різних видів кавалерії - уланські, гусарські, кірасирські, драгунські (а в Росії і козачі). Кожна кавалерійська дивізія мала в своєму складі дивізіон кінної артилерії з 2-3 батареї, кулеметні і саперні підрозділи і підрозділи зв'язку. Кулемети і технічні війська (сапери і зв'язківці) в деяких арміях входили також до складу бригад і полків. Кавалерійська дивізія налічувала 3500-4200 чоловік, 12 знарядь і від 6 до 12 кулеметів (англійська кавалерійська дивізія - 9 тис. чоловік і 24 кулемети). Кавалерійський полк у всіх арміях складався з 4-6 ескадронів (у англійському кавалерійському полку були 3 ескадрони). Основною зброєю кавалерії до війни вважалося холодне (шашка, спис), вогнестрільним - кулемет, карабін (укорочена гвинтівка), револьвер.

Артилерія була головним чином дивізійним засобом і знаходилася у розпорядженні командирів дивізій. Піхотна дивізія мала в своєму складі один-два артилерійських полки (бригаду) з 36-48 знаряддями (у німецькій дивізії - 72 знаряддя). Артилерійський полк включав 2-3 артилерійських дивізіони, які складалися з батарей. Батарея була основною вогняною одиницею і мала від 4 до 8 знарядь. У корпусному підпорядкуванні артилерії було мало (один гаубичний дивізіон в російському і німецькому корпусі і полк легкої артилерії у французькому корпусі).

Застосування бездимного пороху, заряджання з казенної частини поршневих замків призвело в кінці XIX в. до появи скорострільних знарядь, що значно підсилили бойову потужність артилерії. Далекобійність і скорострільність в порівнянні з періодом франко-прусської війни збільшилися в 2 і більше разів (далекобійність - з 3,8 до 7 км., скорострільність - з 3-5 пострілів в хвилину до 5-10 пострілів в хвилину).

Разом із збільшенням скорострільності і далекобійності артилерії військово-технічна думка вирішила і таку проблему, як стрільба із закритих позицій, що різко підвищило живучість артилерії в бою. Вперше в бойових умовах стрільба із закритих позицій застосовувалася російськими артилеристами під час російсько-японської війни.

Тоді ж російськими артилеристами мічманом С.Н. Власьєвим і інженер-капітаном Л.Н. Гобято був сконструйований міномет, який успішно застосовувався при обороні Порт-Артура у 1904 р. З винаходом міномета з'явилася можливість вести навісний вогонь по супротивникові з малої відстані (головним чином по траншеях). Проте лише німецька армія до початку першої світової війни мала на озброєнні міномети.

Дивізіонна артилерія складалася головним чином з легких знарядь калібру 75-77 мм. Призначалася вона для ведення настильного вогню і ураження відкритих цілей шрапнеллю. Дальність стрільби досягала 6-8 км. Російські війська були збройні польовою 76,2-мм гарматою зразка 1902 р., яка за своїми балістичними властивостями була кращою в світі.

Окрім цієї артилерії в арміях європейських держав були гармати калібром від 100 до 150 мм, а для ведення навісного вогню - гаубиці (легкі і важкі) калібром від 100 до 220 мм.

Проте важка польова артилерія все ж таки була розвинена дуже слабо. Краще за інших була забезпечена гаубичною і важкою артилерією німецька армія, оскільки німецьке вище командування надавало артилерії велике значення. Кожна німецька піхотна дивізія мала в своєму складі дивізіон 105-мм гаубиць (18 знарядь), а до складу корпусу входив дивізіон 150-мм гаубиць (16 знарядь). Арміям же могли додаватися окремі дивізіони важкої артилерії, які складалася з 210-мм мортир, 150-мм гаубиць, 105 - і 130-мм. гармат. За кількістю артилерії німецька армія напередодні війни стояла на першому місці. Решта держав значно їй поступалися. Слабкіше за інших була оснащена артилерією австрійська армія. Польові гаубиці, з якими австрійська армія вступила у війну, сильно застаріли. Гірські знаряддя також залишали бажати кращого.

Крім польової важкої артилерії була ще облогова артилерія крупніших калібрів, що призначалася для облоги фортець або для дій проти сильних польових укріплень ворога. Значна кількість артилерії різних калібрів була у фортецях. Вона в роки війни була використана в польових військах.

Отже, організаційна побудова армій найголовніших європейських держав, майбутніх супротивників у війні, що насувалася, мало багато спільного. Війська були зведені в частини і об’єднання. Вищим об'єднанням, таким, що призначалося для вирішення стратегічних і оперативних завдань під час війни, у всіх країнах була армія.

2.4. Нові технічні засоби боротьби

Напередодні першої світової війни армії європейських держав в різному ступені були оснащені військовою технікою, яка забезпечувала бойові дії військ. Броньові засоби були представлені броньованими потягами. Такі потяги застосовували англійці під час англо-бурської війни для охорони тилових залізничниць.

Броньовані автомобілі тільки розроблялися. Їх технічні властивості ще не відповідали вимогам, що пред'являлися, і до початку війни вони не були прийняті на озброєння, а почали застосовуватися лише з початком війни і були збройні кулеметом або малокаліберним знаряддям. Пересувалися вони з високою швидкістю і призначалися для використання, як засіб розвідки і для раптового нападу на тилові підрозділи супротивника, але істотного впливу на хід бойових дій не надавали.

Перед війною з'явилися проекти самохідних броньованих машин високої прохідності (що отримали згодом назву танків), а під час війни з'явилися і самі машини (танки). У 1911 р. син відомого російського хіміка Д.І. Менделєєва, інженер В.Д. Менделєєв, запропонував перший проект танка. Вже під час війни російський винахідник, військовий інженер Л.А. Пороховщиков, представив свій проект легкою, озброєною кулеметом броньованою машиною на гусеницях, названою "усюдиходом". Машина виготовлялася в Ризі і була зібрана в травні 1915 р. "Усюдихід", як відмічено в акті випробувань, "пройшов по ґрунту і місцевості, непрохідним для звичайних автомобілів", швидкість його досягала 25 км. на годину. Царський уряд, що приклонявся перед іноземними зразками, не зважився ввести на озброєння армії вітчизняний танк.

Авіація як новий засіб озброєної боротьби отримує швидкий розвиток з початку XX в. Батьківщиною авіації по праву є Росія. Перший в світі літак побудував російський конструктор і винахідник А.Ф. Можайський.20 липня (1 серпня) 1882 р. в околицях Петербургу літак Можайського, керований механіком Голубєвим, піднявся в повітря і пролетів над полем. У інших державах починаючи з 90-х років також робилися спроби польотів.

Роком появи військової авіації вважається 1910-й, з цього часу літаки починають застосовуватися на військових маневрах У Франції на маневрах в 1910 р. брали участь 4 дирижаблі і 12 літаків. Літаки застосовувалися на маневрах в Німеччині, Австро-Угорщині, Росії. У Німеччині, наприклад, на маневрах були 24 літаки, три дирижаблі і прив'язний аеростат. Використовувалися літаки для розвідки і цілком виправдали надії, що покладалися на них.

Перший бойовий досвід військова авіація отримала в 1911-1912 рр. під час війни Італії з Туреччиною. У цій війні спочатку брало участь дев'ять італійських літаків, які використовувались для розвідки, а також й для бомбометання. У першій Балканській війні 1912-1913 рр. у складі болгарської армії діяв російський добровольчий авіаційний загін. Всього ж країни Балканського союзу мали в своєму розпорядженні близько 40 літаків. Літаки використовувалися головним чином для розвідки, коректування артилерійської стрільби, аерофотографування, але іноді й для бомбардувань військ супротивника, більше всього кінноти [23; 104]. У Росії застосовувалися авіабомби великого для того часу калібру (близько 10 кг), в Італії – бомби, які важили близько 1 кг.

Літаки не мали озброєння. Наприклад, німецький розвідувальний моноплан "Таубе" був оснащений фотоапаратом і піднімав декілька бомб, які льотчик скидав руками через борт кабіни. Льотчик був озброєний пістолетом або карабіном для самооборони у разі вимушеної посадки на ворожій території. Роботи з озброєння літаків хоч і велися, але до початку війни вони опинилися незавершеними. Російський офіцер Поплавко вперше в світі створив установку кулемета на літаку, але вона була неправильно оцінена і не була прийнята на озброєння.

У Росії з'явилися гідролітаки, сконструйовані Д.П. Григоровичем в 1912 - 1913 рр. По своїх льотних якостях вони значно перевершували створені згодом аналогічні типи іноземних машин.

Літаки мали наступні льотно-тактичні дані: потужність моторів 60-80 л. з. (у окремих типів літаків - до 120 л. з), швидкість рідко перевищувала 100 км. на годину, час підйому на 2000 м - 30-60 хв., тривалість польоту - 2-3 години, бойове навантаження - 120 - 170 кг, зокрема бомбовою грузнув - 20-30 кг, екіпаж - 2 людини (льотчик і спостерігач).

Літаків у складі військової авіації було небагато. Росія мала 263 літаки, Франція - 156 літаків, Німеччина - 232, Австро-Угорщина - 65, Англія з 258 літаків направила до Франції з своїм експедиційним корпусом 30 машин. [12; 435]

Організаційно авіація загонами входила до складу армійських. Перед першою світовою війною було вже широко розвинене повітроплавання. У статутах були вказівки про використання аеростатів для розвідки. Ще в російсько-японській війні вони надали значну користь військам. З них проводили спостереження навіть при вітрі до 15 м/сек. У війні 1904-1905 рр. застосовувалися сконструйовані в Росії прив'язні змійкові аеростати, що володіли великою стійкістю в повітрі, відрізнялися зручністю для спостереження за полем бою і для точного коректування стрільби артилерії із закритих позицій. Аеростати використовувалися і у війні 1914-1918 рр.

В кінці XIX в. у Росії, Франції, Німеччині і інших країнах виникає дирижаблебудування, яке, як і авіація, особливо посилено розвивається в останні п'ять років перед війною. У 1911 р. в італо-турецькій війні італійці застосовували три дирижаблі (м'яких) для бомбометання і розвідки. Проте дирижаблі зважаючи на їх велику уразливість не могли використовуватися на полях битв, але виправдали вони себе і як засіб бомбардувань населених пунктів. Дирижабль показав свою придатність як засіб морської війни - в боротьбі з підводними човнами, у веденні морської розвідки, патрулюванні місць стоянок судів і їх супроводі у морі. До початку першої світової війни Німеччина мала 15 дирижаблів, Франція - 5, Росія - 14.

За декілька років до війни йшла робота над створенням авіаційного ранцевого парашута. Автомобільний транспорт почали застосовувати для військових цілей вже за декілька років до війни. Наприклад, на великих імператорських маневрах в Німеччині в 1912 р. автомобілі використовувалися для зв'язку, перевезення військ, під різні вантажі, як рухомі майстерні, радіостанції. Застосовувалися автомобілі і на маневрах австро-угорської армії. У французькій армії було 170 машин, в англійській - 80 вантажівок і декілька тракторів, в російській армії автомобілів було також мало [13; 61]. Поповнення армії автомобілями за мобілізаційним планом передбачало тільки заміну ними кінної тяги в громіздкому корпусному тилу. При мобілізації армії отримували наступну кількість автомобілів: французька - біля 5500 вантажних і близько 4000 легкових машин; англійська - 1141 вантажівка і трактор, 213 легкових й напіввантажних машин і 131 мотоцикл; німецька - 4000 машин (з них 3500 вантажівок); російська - 475 вантажних і 3562 легкові машини.

Військово-інженерні засоби перед першою світовою війною у всіх арміях були дуже обмеженими. Саперні частини були лише у складі корпусу. У всіх арміях мобілізовані корпуси мали саперний батальйон, що включав 3-4 саперних роти з розрахунку по одній роті на дивізію і 1-2 роти - в резерві корпусу. Ця норма саперних частин в корпусі признавалася перед війною цілком достатньою для маневрених дій, до яких всі армії готувалися. Саперні роти включали фахівців майже всіх військово-інженерних спеціальностей того часу (саперів, мінерів, підривників, мостовиків). Крім того, до складу саперного батальйону входила прожекторна частина для освітлення попереду лежачої місцевості (прожекторна рота в російському корпусі і прожекторний взвод в німецькому).

З переправних засобів корпус мав мостовий парк. У німецькому корпусі, найбагатше забезпеченому переправними засобами, можна було побудувати міст завдовжки в 122 м, а використовуючи і дивізійні мостові засоби, корпус міг навести легкий міст в 200 м, а важкий, придатний для проходу артилерії, - в 100-130 м. Російський корпус мав в саперних ротах мостових засобів всього лише на 64 м моста. Всі саперні роботи проводилися в ручну, основними інструментами були лопата, кирка, сокира.

Із засобів зв'язку мобілізовані корпуси всіх армій мали телеграфні, частини у вигляді телеграфного відділення або роти як для зв'язку вниз з дивізіями, так і для зв'язку вгору - з армією. Дивізія своїх засобів зв'язку не мала. Зв'язок йшов до штабу дивізії знизу - від полків і зверху - від штабу корпусу.

Засобів технічного зв'язку в корпусах всіх армій було украй недостатньо. Німецький корпус мав 12 апаратів, 77 км. польового кабелю і 80 км. тонкого дроту. Телеграфна рота російського корпусу мала 16 телеграфних станції, 40 польових телефонних апаратів, 106 км. телеграфного і 110 км. телефонного дроту, світлосигнальні засоби (геліограф, лампи Манжена і ін). Російський корпус до початку війни був найбільш забезпечений засобами зв'язку. Радіотелеграф вважався армійським засобом і на початку війни в корпусах був відсутній.

В цілому можна зазначити, що характер озброєння армій найбільших європейських держав, їх структура, технічне оснащення до початку війни не відповідали тим можливостям, які мала в своєму розпорядженні промисловість цих країн для виробництва технічних засобів боротьби. Головна тяжкість боротьби покладалася на піхоту, озброєну гвинтівкою.

2.5. Управління військами

У різних країнах організація управління військами в мирний і військовий час відрізнялася в деталях, але основи були приблизно однакові. У мирний час главою збройних сил був глава держави (президент, монарх). Практичне ж керівництво військовим будівництвом, озброєнням і постачанням, бойовою підготовкою, повсякденним життям військ здійснювало військове міністерство, в системі якого були спеціальні органи (відділи, управління, департаменти) з різних видів діяльності і забезпечення військ і генеральні штаби, які були відповідальними за підготовку до війни [24; 248].

В німецькій армії питаннями підготовки збройних сил до війни, особливо в частині розробки планів мобілізації, зосередження, розгортання і перших оперативних завдань відав великий генеральний штаб, не залежний від військового міністерства.

Стратегічне керівництво військами у всіх державах (окрім Росії) було організоване так, що кожна армія безпосередньо підкорялася верховному командуванню. Тільки у російській армії з 1900 р. розроблялася нова система управління. Ще за мирного часу в Росії намічалося створення фронтових управлінь, які об’єднували б по 2-4 армії. Признавалося, що за умови боротьби одночасно проти декількох супротивників на значному протязі західної межі, головнокомандуючий, не в змозі буде один направляти операції всіх підлеглих йому армій, особливо у разі переходу їх в настання, коли вони діятимуть в напрямах, що розходяться. Тому було вирішено створити проміжну інстанцію, а саме командувачів фронтами. Передбачалося, що російське головне командування управлятиме діями фронтов, а фронти - арміями. Правда, французьке "Повчання для старших військових начальників" 1914 р. також передбачало об'єднання армій в групи. Однак ці об'єднання не були постійними. Їх організація передбачалася лише на певний час для ведення операцій за планом головнокомандуючого [20; 21].

З цього можна зробити висновок, що внаслідок збільшення розмаху військових дій значно зросло значення штабів. У питаннях керівництва і управління військами штаби грали важливу роль. Штаб збирає всі необхідні відомості для організації операції, він же розробляє директиви і накази військам, отримує від них донесення і готує доповіді старшому начальникові. Штаб повинен піклуватися про встановлення і підтримку зв'язку з підлеглими військами і вищими штабами.

РОЗДІЛ 3. ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ СИЛИ

3.1. Гонка озброєнь

Не дивлячись на свою військово-морську перевагу, Англія продовжувала нарощувати військово-морські сили. У 1889 р. парламент прийняв закон, що збільшував кредити на будівництво флоту. У основі цього закону лежав принцип, за яким флот Англії повинен був перевершувати два флоти найбільш сильних інших країн. [11; 58].

Німці, що стали в останній чверті XIX в. на шлях колоніальних захоплень, вирішили посилено розвивати свій військово-морський флот. Прийнятий в березні 1898 р. рейхстагом спеціальний "Закон про флот" передбачав різке його збільшення. Протягом шести років (1898-1903 рр) намічалося побудувати 11 ескадрених броненосців, 5 великих крейсерів броненосців, 17 крейсерів з броньованою палубою і 63 міноносці. Суднобудівельні програми Німеччини неухильно розширювалися в 1900, 1906, 1908 і 1912 рр. За законом 1912 р. передбачалося чисельність німецького флоту довести до 41 лінійного корабля,20 крейсерів броненосців, 40 легких крейсерів, 144 міноносців і 72 підводних човнів. Особливо був прискорений темп будівництва лінійних кораблів. З 1908 по 1912 р. в Германії закладалося щорічно 4 лінійних корабля (замість 2 в попередній період) і відповідна кількість крейсерів і міноносців.

Англійська буржуазія розуміла, що рішення німецького уряду в області розвитку військово-морського флоту ставило під загрозу морську могутність Англії. Не бажаючи втрачати свою першість на морях, Англія також підсилила гонку військово-морських озброєнь. Вона поставила мету мати лінійні кораблів на 60% більше, ніж їх було в німецькому флоті. Крім того, англійський уряд приступив в 1905 р. до будівництва лінійних кораблів нового типу - "дредноутів", що мали в порівнянні з колишніми кораблями значну перевагу. Спорудою дредноутів Англія припускала зробити значний стрибок в розвитку своєї військово-морської потужності і примусити Німеччину визнати, що вона не в силах поколивати морську гегемонію Англії.

Проте Німеччина прагнула не тільки порівнятися з Англією по кількості кораблів, але не поступатися їй також і в їх якості й будувати кораблі так, щоб у разі конфлікту вони за бойовою потужністю були б рівноцінні кораблям супротивника. Тому як тільки в Англії був побудований перший дредноут, приступила до споруди подібних кораблів і Німеччина. Вже в 1908 р. Англія мала 8 дредноутів (частина із них будувалася), а Німеччина - 7. Співвідношення ж броненосців старого типу було таким: 51 - у Англії і 24 - у Німеччини.

Зважаючи на зростаючу загрозу англійській морській могутності з боку Німеччини Англія ухвалила в 1909 р. рішення будувати два кораблі на кожен знов закладений німецький корабель. Прийнятий в березні 1909 р. військово-морський бюджет ні 1909-1910 рр. дозволяв уряду побудувати до восьми дредноутів, не зважаючи на велику кількість дрібніших кораблів. Фактично дредноутів було закладено дев'ять - один корабель цього типу будувався на кошти Нової Зеландії.

Свою військово-морську могутність Англія прагнула зберегти і дипломатичним шляхом. Після ухвалення в Німеччині військово-морського закону 1906 р. англійський уряд виступив з пропозицією про обмеження масштабів будівництва нових військових кораблів. На Гаагській мирній конференції в 1907 р. англійська дипломатія виступила з пропозицією про обмеження морських озброєнь. Але цей дипломатичний крок Англії був знехтуваний Німеччиною. Німецька дипломатія украй різко і грубо висловлювалася проти якого-небудь обмеження озброєнь.

Інші держави (Франція, Росія, Італія, Австро-Угорщина) також прагнули до збільшення своїх флотів за рахунок споруди нових, сучасніших кораблів. Проте фінансово-економічні можливості цих країн не дозволили повністю здійснити прийняті кораблебудівні програми. Характерним прикладом в цьому відношенні може служити Росія.

Царський уряд, що втратив під час російсько-японської війни 1904-1905рр. майже всю Тихоокеанську ескадру і кращі кораблі Балтійського флоту, послані на Далекий Схід, направляв зусилля на відновлення і подальший розвиток військово-морського флоту. З цією метою в період з 1905 по 1914 р. було розроблено декілька суднобудівельних програм, які передбачали добудову раніш закладених 4 ескадрених броненосців, 4 броненосних крейсерів, 4 канонерських й 2 підводних човнів, 2 мінних загороджувачів і споруду нових 8 лінійних кораблів, 4 лінійних і 10 легких крейсерів, 67 ескадрених міноносців і 36 підводних човнів. Проте до початку війни жодна з цих програм не була завершена.

Отже, наполегливе суперництво в нарощуванні військово-морської потужності розвернулося перед першою світовою війною між Німеччиною і Англією. Англія, що володіла обширними колоніями на всіх континентах, займала перше місце в світі з військово-морських сил і торгового флоту. Військово-морський флот Німеччини значно поступався англійському. Змагання в будівництві військово-морського флоту між Німеччиною і Англією продовжувалося аж до початку першої світової війни. До 1914 р. німецький флот міцно зайняв друге місце серед флотів найбільших морських держав. Скажена гонка озброєнь, якою були охоплені Англія і Німеччина, знаменувала собою наближення війни.

3.2. Класи кораблів, бойові засоби і зброя

Досвід перших воєн, особливо російсько-японської війни, пред'явив нові вимоги до різних класів кораблів, зброї і бойових засобів військово-морських флотів.

Для лінійних кораблів виникла необхідність посилення артилерії головного калібру 305-381 мм до 8-12 знарядь і протимінного калібру 120-150 мм до 14-18 знарядь за рахунок відмови від середнього калібру, посилення броні головного поясу до 305-350 мм і розширення площі бронювання з метою підвищення живучості корабля в бою, збільшення водотоннажності до 25-27 тис. і швидкості ходу до 23-25 вузлів.

Услід за Англією приступили до споруди лінійних кораблів типу "дредноут" і інші крупні морські держави.

Слід зазначити, що в розвитку класу лінійних кораблів спостерігалися дві тенденції, які найяскравіше виявилися і англійському і німецькому флотах. Вони пояснювалися різними оперативно-тактичними міркуваннями. Німці, чекаючи нападу сильнішого, англійського флоту поблизу своїх берегів, головну увагу звертали на посилення броні і збільшення числа знарядь, нехтуючи до певної міри навіть швидкістю ходу. Англійці ж надавали першорядне значення швидкості ходу і калібру знарядь, щоб можна було позбавити супротивника ініціативи у виборі часу і місця бою.

Французькі і італійські лінкори передвоєнної споруди мали також досить хороші тактико-технічні елементи. Характерною особливістю італійських лінійних кораблів була перевага в швидкості ходу при тому ж бронюванні. Лінійні кораблі австро-угорського флоту трохи поступалися французьким і італійським.

Перші російські кораблі-дредноути ("Севастополь", "Гангут", "Петропавловськ" і "Полтава") були закладені літом 1909 р. на Балтійському і Адміралтейському заводах в Петербурзі відповідно до програми кораблебудування 1908 р. Споруда їх затягнулася, і вони вступили в лад тільки в листопаді-грудні 1914 р., тобто вже після початку світової війни [18; 63]. Напередодні війни народився новий тип важкого крейсера - лінійний крейсер, що мав велику за тим часом швидкість (майже 30 вузлів), сильну артилерію (до 12 356 мм знарядь головного калібру) і могутню броню (до 300 мм). Крейсера цього типу мали турбінні двигуни і приймали велику кількість рідкого палива. По своїх бойових якостях вони залишили далеко позаду старі броненосці крейсера.

У всіх флотах велика увага приділялася розвитку легких крейсерів і ескадрених міноносців. Збільшення швидкості ходу й протимінної артилерії лінійних кораблів і крейсерів зажадало значного збільшення швидкості ходу (до 30 вузлів і вище) й посилення артилерійської і торпедної зброї легких крейсерів і есмінців. Старі типи цих кораблів вже не могли виконувати своїх завдань в ескадреному бою.

В передвоєнні роки в найбільш крупних державах почалися роботи із створення гідролітаків. Було сконструйоване і побудоване декілька типів таких машин, але майже всі вони до початку війни не вийшли із стадії досвідчених випробувань. Лише в ході війни на озброєння флотів стали поступати літаки, придатні для вирішення бойових завдань, серед них "Авро" (Англія), "Бороль" (Франція), "Флугбот" (Німеччина).

Розвиток різних класів кораблів, збільшення числа підводних човнів у складі флотів і їх бойових можливостей, а також зародження морської авіації зажадало подальшого вдосконалення всіх видів зброї і створення нових засобів боротьби. Особливу увагу було звернено на поліпшення тактико-технічних даних морської артилерії, оскільки вона продовжувала залишатися головною зброєю флоту. До початку першої світової війни калібр важких знарядь збільшився до 356-381 мм, протимінної артилерії - до 152 мм; з'явилися зенітні знаряддя калібром до 76 мм. Зросли також початкова швидкість снарядів - до 950 м/сек, скорострільність крупних знарядь - до двох пострілів в хвилину, дальність стрільби - до 120 кабельтових.

Одночасно збільшилася відносна вага снарядів, їх пробивна і фугасна дії, оскільки снаряди стали начиняти сильнішими вибуховими речовинами; удосконалювалися методи управління артилерійським вогнем. Мистецтво управління вогнем завжди було найважливішим чинником в бою надводних кораблів.

Слід зробити висновок, що англійський флот вступив в першу світову війну менш підготовленим до ведення артилерійського бою, чим німецький флот. За далекобійністю англійські і німецькі знаряддя головних калібрів були приблизно однакові. Але фугасні снаряди англічан не проникали через броню німецьких кораблів, а у разі проникнення не заподіювали крупних пошкоджень. Німецькі ж снаряди пробивали слабкішу броню англійських кораблів і призводили сильні руйнування. Англійці не змогли також розробити до війни власної системи управління артилерійським вогнем. Вже в ході війни вони зрозуміли, що відстали в цій справі.

3.3. Організація і управління

Військово-морські сили найбільших держав (Англія, Німеччина, Франція, Росія і ін) складалися з флотів (флотилій), розташованих на різних морських театрах. Флот був вищим оперативним об'єднанням, яке залежно від складу своїх сил, цілей і характеру війни могло вирішувати не тільки оперативні, але і стратегічні задачі.

Основним оперативним об’єднанням лінійних сил (лінійні кораблі, лінійні і броненосці крейсера) у всіх флотах, за винятком турецького, була ескадра. Ескадри могли бути однорідними, такими, що складалися з кораблів одного класу (наприклад лінкорів або крейсерів), і змішаними, до складу яких входили кораблі різних класів (лінкори, крейсера, ескадрені міноносці). За наявності декількох ескадр на одному театрі вони зводилися в крупні оперативні об'єднання (наприклад, англійські 1-й, 2-й і 3-й флоти). З легких надводних сил (легкі крейсера, ескадрені міноносці, міноносці), підводних човнів і кораблів спеціального призначення (мінні загороджувачі, тральщики, сторожові кораблі, канонерські човни і ін) створювалися однорідні або змішані (знову-таки залежно від наявності кораблів даних класів) оперативні і тактичні з'єднання - флотилії, дивізії, бригади, дивізіони, загони. При цьому слід відмітити, що однотипні з'єднання в різних флотах носили різні назви. Наприклад, з'єднання ескадрених міноносців і міноносців в англійському, німецькому, французькому і австро-угорському флотах називалися флотиліями, в російському - дивізіями, а в італійському - бригадами, незалежно від кількості кораблів, що входили в них. Чисельний склад об’єднань і з'єднань був самий різноманітний.

Організація командування військово-морськими силами в різних країнах була також різною. У Англії головним органом управління флотом було Адміралтейство, яке осінню 1911 р. очолив У. Черчилль в якості першого лорда Адміралтейства (морського міністра). Адміралтейство займалося плануванням будівництва флоту і його бойовою підготовкою, розробкою планів операцій і управлінням бойовими діями оперативно-стратегічного масштабу. У англійських морських силах існував ще пост першого морського лорда, тобто головнокомандуючого всіма флотами. Цей пост з жовтня 1914 р. займав адмірал лорд Фішер. У 1912 р. був створений Морський генеральний штаб, але він до початку війни не знайшов свого місця в системі управління флотом. Начальником Морського генерального штабу на початку війни був віце-адмірал Стерді, а з 1 листопада 1914 р. - контр-адмірал Олівер. [2; 36]. Права і обов'язки командувачів окремими флотами були обмежені розробкою і веденням бойових дій оперативно-тактичного масштабу, бойовою підготовкою особового складу кораблів і об'єднань і змістом їх в боєздатному стані.

Верховне командування морськими силами в Німеччині неподільно належало кайзерові, якому підкорялися: Морське міністерство (статс-секретаріат імперського морського управління), що очолювалося гросс-адміралом Тірпіцем, Морський кабінет кайзера, на чолі якого стояв адмірал Мюллер, і Адмірал-штаб (морський генеральний штаб), керований адміралом Полем. Морське міністерство відало організацією, управлінням й матеріальним забезпеченням флоту. Безпосереднього впливу на керівництво бойовою діяльністю флоту під час війни воно не надавало. Морський кабінет займався головним чином питаннями комплектування і проходження служби офіцерським складом. Адмірал-штаб, як орган верховного головнокомандуючого (кайзера), здійснював розробку планів операцій, розподіл сил по морських театрах в відповідності з поставленими перед флотом завданнями. Командувачі силами на Північному і Балтійському морях були безпосередньо підпорядковані кайзерові. Вони відповідали за бойову підготовку, комплектування, технічний стан корабельного складу, а у військовий час і за ведення бойових дій своїх флотів [25; 296]. Як видно з наведеної структури органів управління флотом і функцій, що виконувалися ними, в Німеччині фактично не існувало вищого морського командування, яке б повністю відповідало за ведення війни на морі. Це обставина вкрай несприятливо позначалася на бойовій діяльності флоту.

На чолі управління морськими силами Франції стояв морський міністр з своїм оперативним органом - морським генеральним штабом. Йому безпосередньо підкорялися командувач флотом Середземного моря й командувач морськими силами Каналу. Генштаб розробляв плани операцій і керував їх виконанням. [21; 342]

Головнокомандуючий італійським флотом (він же командувач першою ескадрою) герцог Абруцький підкорявся начальникові Морського генерального штабу адміралові ді Ривелю, що здійснював вище керівництво бойовою діяльністю флоту. Морське міністерство з своїми управліннями і відділами відало кораблебудуванням, комплектуванням особового складу й мобілізацією, тими видами озброєння, розвитком берегової оборони, а також устаткуванням військово-морських баз і портів й матеріально-технічним постачанням флоту, тобто всім тим, що відносилося до загальної підготовки флоту до війни.

В Австро-Угорщині флот знаходився в підпорядкуванні головнокомандуючого збройними силами країни. Морського міністерства не існувало. Його функції виконував морський департамент військового міністерства. Начальник цього департаменту мав велику самостійність і міг особисто докладати імператорові про всі найважливіші питання будівництва, зміст і управління флотом.

В Туреччині система управління флотом перед початком військових дій на Чорному морі була порушена. З прибуттям німецьких крейсерів "Гебен" і "Бреслау" командувачем морськими силами став німецький адмірал Сушоп, який часто віддавав накази через голову морського міністра Ахмета Джемаля [16; 48].

Органом управління військово-морськими силами Росії в цілому являлось Морське міністерство, яке з 1911 р. очолював адмірал І.К. Григорович. До складу Морського міністерства входили: Адмиралтейств-рада, головою якої був безпосередньо морський міністр, Головний морський штаб, Головний військово-морський суд, Головне військово-морське судне управління, Головне управління кораблебудування, Головне управління гідрографії, Головне морське господарське управління і інші управління, відділи і підрозділи. В 1906 р. був створений Морський генеральний штаб, на який покладалося вирішення стратегічних проблем, планування будівництва флоту, проведення його мобілізації, керівництво загальною підготовкою морських сил до війни. Установа Морського генерального штабу була позитивним чинником в справі відновлення військово-морських сил Росії. З його створенням значно змінилися функції Головного морського штабу, у веденні якого тепер знаходився особовий склад флоту, стройова, розпорядлива і військово-карна частини, а також законодавча частина морського відомства.

Отже, морському командуванню в Англії, Німеччині і Італії крім флотських об'єднань і з'єднань була повністю підпорядкована і берегова оборона країни, зокрема морські фортеці, військово-морські бази і військові порти з їх гарнізонами. Це позитивно позначалося на організації і веденні оборони узбережжя в цих країнах. У інших державах цього не було. У Франції, наприклад, існувала подвійна система підпорядкування берегової оборони. Все узбережжя країни було розбите на морські округи, кожний з яких ділився на декілька секторів. На чолі округу стояв морський начальник, але відносно командування сухопутними військами свого округу він підкорявся безпосередньо військовому міністрові. Начальниками ж секторів призначалися флотські або армійські офіцери, залежно від того, які сили там переважали. У Австро-Угорщині берегова оборона знаходилася у веденні Військового міністерства. Що стосується Росії, то до початку війни не було встановлено єдиної системи берегової оборони в масштабі країни. Сухопутна оборона більшості морських фортець і військово-морських баз і портів знаходилася у веденні Військового міністерства. Командири військово-морських баз (портів) і начальники їх гарнізонів (коменданти) були незалежні один від одного. Тільки у одному Севастополі комендант фортеці підкорявся головному командирові порту.

3.4. Система комплектування

Єдиної системи комплектування рядовим складом флотів не існувало. У одних державах воно проводилося шляхом вільного найму (вербування), в інших - за військовою повинністю, і в третіх - за змішаною системою, частково шляхом вербування, частково за військовою повинністю.

В Англії рядовим складом флот комплектувався шляхом вільного найму. Ті що бажали служити на флоті підписували контракт на 5 або на 12 років, з подальшим продовженням служби при позитивній атестації ще на 6 років для перших і на 10 років для інших. Ті що уклали контракт на 5 років відразу ж прямували на кораблі матросами 2-ої статті, а ті, хто мав контракт ні 12 років, вступали до шкіл юнг після закінчення яких направлялися на судна й продовжували там службу матросами, отримуючи підвищення в статтях. Кращі з них проводилися і унтер-офіцери. Для підготовки молодших фахівців артилерійської і мінної спеціальностей існували школи старшин, куди приймалися ті хто закінчив школи юнг. З інших спеціальностей ніяких шкіл ні для старшин, ні для офіцерів не існувало. Кадри готувалися практичним шляхом, на кораблях. Після складання відповідних іспитів унтер-офіцери проводилися в офіцери. Для підвищення кваліфікації офіцерів-артилеристів, мінерів і штурманів існували спеціальні класи. У Англії була Військово-морська академія, але з дуже коротким терміном навчання – усього 4 місяці. В неї приймалися старші офіцери і адмірали. [4; 337].

Прийнята в Англії система комплектування флоту мала ту позитивну сторону, що в результаті тривалої служби особовий склад отримував великий досвід і хорошу морську витримку. Але ця система не забезпечувала накопичення резерву. Ось чому вже в ході війни англійці вимушені були частково ввести військову повинність.

Німецький флот комплектувався по військовій повинності, а також за рахунок юнг і добровольців. Термін служби на флоті був встановлений трирічний, після якого слідувало зарахування в резерв різних ступенів до 40-річного віку. Молодший командний склад і фахівці флоту комплектувалися на юнг, що закінчили школу, і добровольцях після відповідної підготовки. Інженер-механіки для флоту готувалися з осіб, що закінчили середні технічні училища і що мали стаж практичної роботи на кораблебудівних заводах. Їх направляли служити на кораблі, а потім після річного навчання у класі морських інженерів проводили іспити в інженер-механіки флоту. Військово-морська академія Німеччини мала дворічний термін навчання.

Офіцерський склад англійського і німецького флотів комплектувався за класовим принципом - з дворян і буржуазії. Тільки інженер-механіки флоту Німеччини могли бути вихідцями з інших класів.

У Франції система комплектування флоту була досить складна. Рядовим складом флот комплектувався на основі так званого морського запису, вербування "мисливців" і загальною військовою повинності. "Морський запис" полягав в тому, що все чоловіче населення приморської смуги Франції у віці від 18 до 50 років відносно військової служби закріплювалося за флотом. Проте на практиці "записані" служили на флоті не більше ніж 45 місяців, а потім могли за бажанням або продовжувати службу, або звільнятися в запас. "Записані" користувалися рядом привілеїв в отриманні пенсій, нагород і занять морським рибальством. У 1912р. для них був скорочений термін обов'язкової служби до 2 років. Ті, хто залишався служити далі, мали право по своєму вибору вступати до шкіл флотських фахівців і просуватися по службі аж до офіцерського чину.

При вербуванні "мисливців" підписувався контракт на 5 років по вибраній ними самими флотській спеціальності. Бракуюче число новобранців після прийому "записаних" і "мисливців" поповнювалося шляхом військової повинності з терміном обов'язкової служби 2 роки. У французькому флоті, як і в інших флотах, була школа юнг, яка давала основний контингент для шкіл молодших фахівців флоту.

Австро-угорський і італійський флоти комплектувалися за військовою повинністю з населення приморських округів або осіб, які до заклику мали якесь відношення до моря (торгові моряки, рибаки) або флоту (суднобудівники). У італійському флоті, крім того, існувала школа юнг. Терміни служби: у австро-угорському флоті - 12 років, з них 4 року на дійсній службі, 5 років в запасі і 3 року в ополченні; у італійському - 4 року на дійсній службі і 8 років в запасі. Для підготовки молодших фахівців і офіцерських кадрів були відповідні школи і училища.

Офіцерський корпус австро-угорського флоту формувався з урахуванням не тільки класового, але й національного принципу. Переважна більшість офіцерів були австрійськими німцями. Рядовий же склад комплектувався окрім німців, з угорців, італійців і представників слов'янських народів.

Система комплектування російського флоту була майже повністю основана на військовій повинності. Згідно положенню, затвердженому в 1912 р., до служби на флоті обов'язково притягувалися після досягнення закличного віку і придатні за станом здоров'я всі особи, судноводійські звання, що мали, і звання суднових механіків, а також що плавали на торгових судах матросами, рульовими і кочегарами. Далі перевага віддавалася новобранцям із заводських робочих, що мали спеціальності у слюсарний, токарній, котельній і ковальській справі, мотористах, електромонтерах, телеграфістах і інших фахівцях. Тому серед рядового складу флоту завжди був значний прошарок заводських робочих, що створювало сприятливі умови для розвитку революційного руху на флоті. Бракуюча частина рядового складу набиралася з жителів приморських і надрічкових районів країни.

Загальний термін служби для рядового складу флоту був встановлений 10 років, з яких 5 років дійсної служби і 5 років в запасі.

У передвоєнні роки для Балтійського флоту була відкрита в Кронштадті школа юнг. Створюючи її, Морське міністерство не тільки мало на увазі підвищення якості підготовки особистого складу флоту, але і переслідувало політичні цілі. Через школу юнг воно розраховувало підготувати зраджених царському самодержавству служак, яких можна було б використовувати в боротьбі з революційним рухом на флоті. Проте розрахунки царських властей і в цій справі не виправдалися. Не дивлячись на жорстокі репресії і спроби створення певного прошарку благонадійних серед особового складу, революційний рух на флоті все більше зростав.

Для підготовки фахівців унтер-офіцерського звання на балтійському і Чорному морях існували учбові загони, в складі яких були артилерійські і мінні школи. Крім того, були створені різні школи, класи і учбові загони. Офіцерський склад флоту комплектувався з дітей дворян, буржуазії, офіцерів і чиновників. В інженерні училища приймалися й вихідці з інших верств населення. Підготовка офіцерських кадрів велася в Морському корпусі, спеціальних класах і Морській академії.

Отже можна зробити висновок, що в ході першої світової війни в багатьох країнах система комплектування флотів рядовим і офіцерським складом зазнала значних змін. Війна викликала велику витрату флотських кадрів. Набір в навчання поповнень не могли вестися по довоєнних нормах і принципах. Були скорочені терміни підготовки, відмінені деякі цензові обмеження в проходженні служби офіцерським складом, розширений допуск в офіцерський корпус для вихідців з дрібнобуржуазних шарів.

3.5. Бойова підготовка

У німецькому флоті велика увага приділялася артилерійській стрілянині, яка велася на великих дистанціях по щитах, рівних за площею кораблям. По рівню артилерійської підготовки британський флот значно поступався німецькому. Відомий англійський військово-морський історик X. Вільсон потім признавався, що "в перший період війни британські кораблі… виявили в цьому відношенні значну і вельми небезпечну слабкість в порівнянні з німецькими" [3; 46]. У обох флотах міноносці проводила залпова торпедна стрільба, а німецькі міноносці, крім того, практикувалися в денних торпедних атаках. Німці ставили учбові мінні загороди, а потім їх витралювали тральщиками, обладнаними із застарілих міноносців.

У англійському і німецькому флотах велике значення надавалося морській підготовці особового складу і тренуванню об'єднань у сумісному плаванні. Крупним недоліком в бойовій підготовці того і іншого флотів було те, що вони не готувалися до сумісних дій з сухопутними військами. Якщо говорити про рівень бойової підготовки в цілому, то в німецькому флоті він був декілька вище, ніж в англійському, особливо в області тактики і використанні зброї. У інших західноєвропейських флотах бойова підготовка ніяких істотних відмінностей не мала, хіба що проводилася вона на нижчому рівні в порівнянні з флотами Німеччини і Англії.

Особливе положення відносно бойової підготовки займав турецький флот. Рядовий склад флоту комплектувався в основному за рахунок селян мусульманського віросповідання. Кадри молодших фахівців флоту й унтер-офіцерів не готувалися. Штати офіцерського складу на кораблях і в частинах були неймовірно роздуті. На 10 матросів до початку війни доводилося 8 офіцерів.

Декілька детальніше слід зупинитися на бойовій підготовці російського флоту, оскільки вона мала деякі характерні особливості. Передові офіцери російського флоту важко пережили трагедію Цусіми. Вони звернули увагу перш за все на бойову підготовку особового складу. І, треба сказати, досягли в цьому напрямі чималих результатів, особливо в Балтійському флоті.

Велика увага на Балтійському флоті зверталася на артилерійську підготовку. Російські кораблі передвоєнного періоду по потужності свого артилерійського озброєння дещо поступалися однотипним кораблям німецького флоту. Тому добитися рівності або переваги над супротивником можна було тільки за рахунок мистецтва артилерійської стрільби. Було значно збільшено кількість практичної стрільби, покращувало забезпечення їх боєприпасами. У 1910 р. були введені спеціальні прилади для навчання артилеристів управлінню огнем одиночною корабля і пристосування для швидкого заряджання знарядь.

Важливе місце в плані війни на Балтійському морі відводилося оборонним мінним постановкам. Для здійснення їх була потрібна завчасна і ретельна підготовка, тим більше що Балтійський флот не мав в своєму розпорядженні достатньої кількості спеціальних загороджувачів. Осінню 1909 р. був сформований загін мінних загороджувачів, який з весни наступного року приступив до посиленої бойової підготовки, направленої на виконання мінних постановок, визначених планом війни. Кораблі загону і ескадрені міноносці 1-ої мінної дивізії практикувалися в постановці учбових мін в районах майбутніх оборонних мінних загород.

Не менш серйозною була організована на флоті підготовка по використанню в майбутній війні торпедної зброї. На озброєння були прийняті торпеди нових зразків (1908, 1910, 1912 рр), які вимагали всебічного випробування. Іншими стали і носії торпедної зброї - міноносці і підводні човни. Необхідно було розробити більш довершені методи торпедної стрільби. Центром бойової підготовки з використання торпедної зброї була 1-а мінна дивізія флоту. Тут і були випробувані нові торпеди і розроблений спосіб залпової стрільби за площею з трьох міноносців, збройних трьома однотрубними апаратами. З 1910 р. бойова підготовка по використанню торпедної зброї розвернулася також в бригаді підводних човнів Балтійського флоту. Човни притягувалися до участі у всіх ученнях і маневрах флоту, в ході яких вони відпрацьовували прийоми атак бойових кораблів і транспорту. У 1912 р. підводники розробили метод залпової стрільби віялом. Він був перевірений в торпедній стрілянині 1912-1913 рр. і дав задовільні результати.

Особливу турботу в передвоєнний час командування Балтійського флоту проявляло про підготовку об'єднань флоту до бою на мінно-артилерійській позиції в гирлі Фінської затоки. У 1911-1913 рр. тут були проведені численні учення і маневри з відробітку об'єднаннями флоту сумісного бойового маневрування на позиції підвищення ефективності артилерійської стрільби і торпедних атак, темпів і точності постановки мін.

Велика увага була обернена на відробку сумісних дій флоту з сухопутними військами. Проводилися стратегічні і оперативні ігри й вчення. Зимою 1912 р. була проведена гра з оборони столиці - Петербургу - від ворожого десанту, а літом - вчення 2-ої мінної дивізії і військ 22-го армійського корпусу з обороні шхерного району.

У загальній системі бойової підготовки чимале значення надавалося вивченню морського театру. Незважаючи на оборонний характер російського плану війни на Балтійському морі, командування флоту не втрачало надії на ведення активних дій і південної частини морить. Плаваючи в цьому районі, російські кораблі визначали місця майбутніх активних мінних загород, можливі позиції підводних човнів, тренувались у веденні всіх видів морської розвідки, у тому числі і радіотехнічною. [6; 238]

В цілому бойова підготовка Балтійського флоту в передвоєнні роки відповідала тим завданням, які ставилися перед флотом планом війни на Балтійському морі. Завдяки серйозно продуманій системі навчання особового складу Балтійський флот, сильно ослаблений в період російсько-японської війни, за порівняно короткий термін (5-6 років) став значною силою. Велика заслуга в цьому належала прогресивній частині офіцерського складу, що слідувала кращим бойовим традиціям російського флоту.

Інакше йшла справа з бойовою підготовкою на Чорноморському флоті. Тут не було тієї копіткої і цілеспрямованої роботи з навчання особового складу, яка велася на Балтиці. Спроби командування флоту направити бойову підготовку на рішення задач, що витікали з плану війни, не привели до бажаних результатів. У 1912-1913 рр. Чорноморський флот фактично не проводив бойової підготовки. Командування флотом було налякане, підйомом революційного руху, що захопив також і Чорноморський флот, і в серпні 1912 р. ввело на флоті військовий стан, відмовившись від бойового навчання. На бойову підготовку Чорноморського флоту в передвоєнні роки негативний вплив зробили події на Балканах - балканські війни. Царський уряд, побоюючись прямого втручання Німеччини й Австро-Угорщини в ці війни і ослаблення своїх позицій в боротьбі за чорноморські протоки, протягом дев'яти місяців з кінця 1912 р. тримало Чорноморський флот в чотиригодинній готовності до виходу в море. Підсумкових маневрів в 1913 р. флот не проводив. Планова бойова підготовка на флоті оновилась тільки з початком літньої кампанії 1914 р. і відбувалася в напруженій обстановці останніх передвоєнних тижнів. Надолужити упущене в попередні роки в короткий термін було неможливо.

Таким чином, морські сили Росії на Чорному морі вступили у війну недостатньо підготовленими в бойовому відношенні. Чорноморським морякам довелося вже в ході війни виправляти положення. Правда, і супротивник у Чорноморського флоту був не той, який протистояв Балтійському флоту. Проте поява па Чорному морі німецьких кораблів "Гебепа" і "Бреслау" ускладнило обстановку і зажадало від Чорноморського флоту додаткових бойових зусиль.

Отже, в англійському і німецькому флотах бойова підготовка проводилася практично круглий рік. Починалася вона зазвичай з одиночної підготовки корабля, потім слідували тактичні вчення однорідних і різнорідних об'єднань, й в результаті проводилися заключні маневри крупних з'єднань і об'єднань. В Англії маневри несли переважно оперативний характер; у Німеччині проводилися двосторонні тактичні і оперативні маневри. Крупним недоліком в бойовій підготовці російського флоту впродовж тривалого періоду була практика переважно рейдових вчень. Із-за економії матеріальних ресурсів кораблі виходили в море, як правило, тільки в літній час, і то ненадовго. Тепер до організації бойової підготовки вносилися принципові зміни. Вводилася система поетапного навчання: спочатку проводилася підготовка одиночного корабля, потім - тактичного поєднання (дивізіон, бригада кораблів), далі - крупного об'єднання (дивізія кораблів) і, в результаті кампанії - маневри всього діючого флоту.

ВИСНОВКИ

Підготовка до війни вимагала виготовлення величезної кількості предметів озброєння, щоб забезпечити ними масові армії. Це стало можливим завдяки високому рівню економічного розвитку низки країн на рубежі XIX - XX ст., зростанню промислового виробництва і розвитку техніки. У електротехніці були винайдені динамо-машини й електродвигуни, в техніці засобів зв'язку - телефон і бездротовий телеграф (радіо). Був створений двигун внутрішнього згорання, а завдяки цьому з'явилися автомобіль і аероплан. Значно розвинулася мережа залізниць.

Досягнення науки і техніки дозволили створити нові, ефективніші зразки озброєння. Посилене будівництво залізниць, розвиток засобів зв'язку з'явилися умовами, що забезпечують використання масових армій; залізниці дозволяли в короткий термін зосереджувати до полів битв великі кількості військ, а новітні засоби зв'язку - телеграф, телефон, радіо - дозволяв централізований управляти масовими арміями, розкиданими на великих відстанях.

Було ясно, що у разі війни між окремими країнами або коаліціями перевагу мала б сторона з вищим рівнем розвитку промисловості, розвиненішою технікою виробництва і з достатніми запасами сировини, необхідної для виробництва зброї і військових матеріалів. У зв'язку з цим розвитку різних галузей промисловості приділялася велика увага.

У військово-морському флоті упроваджувалося рідке паливо, вводилися двигуни внутрішнього згорання, які працюють на нафті і продуктах її перегонки. Розширилося застосування двигунів внутрішнього згорання в авіації і сухопутних військах.

У виробництві озброєння істотна роль належала машинобудівній промисловості. У цій області перевага була на стороні Німеччини. Вартість продукції машинобудівної промисловості Німеччини і Австро-Угорщини, разом узятих, в півтора рази перевищувала вартість продукції машинобудівних заводів Великобританії, Франції і Росії.

Важливу роль у військовій справі став грати залізничний транспорт. Всі країни, готуючись до війни, збільшили залізничне будівництво, особливо у напрямі до меж. Довжина залізничної мережі найголовніших європейських країн за час з 1880 по 1914 р. значно зросла. Слід відзначити, що важливе значення для військових цілей мало не саме по собі збільшення протяжності залізничних колій, а насиченість залізничною мережею тієї або іншої території і розвиток залізничних ліній і напрямів, що забезпечують потреби війни.

В умовах, коли економічне життя держав Європи в значній ступені залежало від жвавої торгівлі із заморськими країнами, велике значення мав морський торговий флот, особливо для колоніальних держав. Найчисленнішим торговим флотом володіла Англія.

Все зростаюча потреба в озброєнні викликала посилене зростання військового виробництва. Збільшувалася кількість державних військових заводів. Для виробництва зброї ширше притягувалися приватні заводи. До 1914 р. в основних європейських країнах була добре організована могутня військова промисловість у вигляді державних і приватних спеціальних заводів по виробництву зброї.

Німецька військова промисловість напередодні війни була могутньою галуззю індустрії, що включала до 30 державних і приватних заводів з числом робочих в 180 тис. чоловік. З приватних сюди входили відомі заводи Круппа, які вже у той час були одним з головних постачальників зброї.

Військові приготування держав несли за собою величезні витрати. Вони викликали зростання військових витрат в геометричній прогресії. Для покриття колосальних військових витрат уряди вводили нові податки і все збільшували податковий прес, вичавлюючи з людей останні гроші. Гонка озброєнь неминуче спричиняла за собою непомірне підвищення податків і проводилася повністю за рахунок народу.

Таким чином в результаті проведеного дослідження ми:

виявили наявність та доступність літератури й джерел з теми дослідження;

розглянули і проаналізували причини збільшення чисельності армій

розглянули систему комплектування армій, зробили їх порівняльний аналіз

виділили основні принципи організації і озброєння армій

дослідили нові технічні засоби боротьби, виділили досягнення в науці і техніці держав, які приймали участь у війні, довесли, що саме удосконалення озброєння відігравало дуже важливу роль і мало величезний вплив на хід військових подій

прослідили методику управління військами різних держав, зробили порівняльний аналіз цих методик та визначили їх вплив на систему комплектування армій, їх організацію і озброєння

дослідили військово-морські сили сторін та визначити основні причини гонки озброєнь

розглянули й проаналізували класи кораблів, бойових засобів і зброї під час першої світової війни і виявили причини удосконалення озброєння

виділили основні принципи організації і управління армій військово-морського флоту і зазначили їх вплив на організацію і ведення оборони узбережжя в цих країнах

розглянули систему комплектування армій військово-морського флоту, зробили їх порівняльний аналіз та виявили причини значних змін, які відбілись на початку війни

дослідили військову підготовку військово-морського флоту держав та зробили їх порівняльний аналіз

Отже, можна зробити такий висновок, що військове озброєння було дуже важливим під час першої світової війни, але воно потребувало фінансування, яке робилося за рахунок простих людей, шляхом збільшення податків, збільшенням строкової служби та насамперед використання непомірної людської сили.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Барсуков Є.З. Артилерія російської армії (1900 – 1917 рр), т.1. – М.: Прогрес, 1992. – 452 с.

Вільсон Х. Лінійні кораблі в бою. 1914-1918рр. – М.: Прогрес, 1989.98 с.

Там само

Вітте А.Г. Нарис устрою управління флотом в Росії й іноземних державах. – СПб., 2005. – 417 с.

Глиноєцький Н. Іноземний військовий огляд // Військова збірка. – 1870. – № 3. – 376 с.

Дюпуі Г. Військова історія першої світової війни. – Нью Йорк, 1967. –321 с.

Зайончківський А.М. Світова війна 1914 – 1918 рр., т.1. Кампанії 1914 – 1915 рр. - М.: Наука, 1995. – 345 с.

Збірка новітніх даних о збройних силах європейських держав. – СПб., 2005. – С.138.

Іноземний військовий огляд // Військова збірка. – 1913. – № 8. – 280 с.

Там само. – 1914. – № 6. – 352 с.

Історія військово-морського мистецтва, т.3. – М., 2000. – 110 с.

Історія великої війни: Війна в повітрі, т.6. Оксфорд, 1937. – 564 c.

Караєв Г. Транспортні засоби у війні 1914-1918 рр. // Військово-історичний журнал. – 1941. - № 1. – 196 с.

Там само.

Лорей Г. Операція німецько-турецьких морських сил в 1914-1918 рр. Пер. з нім. – М.: Наука, 1992. – 107 с.

Манакін В. Організація й чисельність сучасної артилерії (у зв’язку з піхотою та кіннотою) // Вісті Миколаївської військової академії. – 1914. - № 54. – 995 с.

Моісєєв С.П. Список кораблів російського парового й броненосного флоту. – М.: Наука, 1997. – 219 с.

Монастирьов В. Німеччина. Підготовка до європейської війни та її причини // Військова збірка. - М.: Наука, 1914. – № 11. – 187 с.

Повчання для старших військових начальників французької армії. Пер. З франц. СПб., 1914. – 78 с.

Томазі А. Французький морський флот у Великій війні. т.1. – Париж, 1927. – 431 c.

Хвостов В.М. Історія дипломатії, вид.5-е, т.2. - М.: Наука, 1997. –765 с.

Цвєтков Г. Військові літаки першої світової війни // Військово-історичний журнал. – 1940. - № 8. – 235 с.

Шапошніков Б. Мозок армії, кн.1. – М.: Наука, 2001. – 325 с.

Шеер. Німецький флот в світову війну. Спогади. Пер. з нім. М.: Л., 1940. – 328 с.

A. Schreiner. Zur Geschichte der deutschen AuЯenpolitik 1871-1945, Bd.1.1871-1918. "Von der Reichsgrьndung bis zur Novemberrevolution". – Berlin, 1955. – 325 s.

L. Rathmann. Stossrichtung Nahost 1914-1918. Berlin, 1963. – 186 s.

British Documents on the Origins of the War.1898-1914 // G. Gooch and H. Temperley. vol.1-11. London, 1926-1938. – 239 p.

Papers Relating to the Foreign Relations of the United States. The World War 1914-1918. Supplements, vol.1-8. Washington. 1928 - 1934. – 176 p.

Documents diplomatiques franзais (1871-1914) Ministиre des affaires йtrangиres. Commission de publication dos documents relatifs aux origines de la guerre de 1914. Ser.1 (1871-1900), t.1-16. Paris, 1929-1959. – 105 p.

Курсовая работа: Вплив збройних сил держав-учасниць на хід подій у Першій світовій війні, їх порівняльна характеристика

Похожие работы: