ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ВІД ПЕРШОГО ВІРШУ ДО ПЕРШОЇ ЗБІРКИ
РОЗДІЛ 2. «СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ» – КУЛЬМІНАЦІЯ РАННЬОЇ ТВОРЧОСТІ ПАВЛА ТИЧИНИ
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Павло Тичина – один з найвидатніших українських поетів, рівних якому зайти дуже складно, і навіть не потрібно. Народжений у бідній родині, він бачив життя села, міста, церкви, літературної громади, інтелігенції особисто та зсередини. Тичина бачив національне відродження, бачив радянське будівництво, бачив мир і війни – і все те викарбувалося на сторінках його книг. Поет, який бачив Україну в найрізноманітніших її проявах, який став Україною, переплавив її в собі, а потім виплеснув зі свого серця, подарувавши іншим. Вивчення та дослідження творчого спадку Павла Тичини є дуже актуальним, необхідним для правильного розуміння українського національного духу – поет відчув його найглибшу сутність, яка полягала в піснях, у народнопісенній поезії.
Мета даного дослідження – проаналізувавши творче становлення Павла Тичини, його ранню поезію, встановити зв’язок на цьому етапі з народною творчістю. Задля цього будуть проаналізовані вірші так званого «підготовчого» періоду, а також твори, які увійшли до першої збірки – «Сонячні кларнети». Власне, рання поезія Павла Тичини виступатиме об’єктом дослідження, а предметом буде зв’язок цих творів із народнопісенною лірикою та іншими джерелами, до яких звертався автор у пошуках натхнення на ранньому етапі творчого становлення.
Структура роботи дозволяє досягти поставленої мети та визначити в першому розділі опрацювання народної поезії та інших джерел Тичиною на ранньому етапі творчості, що передував виданню першої збірки, а в другому – розкрити засади віршування у збірці «Сонячні кларнети», яка є вінцем ранньої творчості Тичини, її кульмінацією.
РОЗДІЛ 1. ВІД ПЕРШОГО ВІРШУ ДО ПЕРШОЇ ЗБІРКИ
Перша друкована збірка Павла Тичини – «Сонячні кларнети» – вийшла на початку1919 року, коли поетові було вже двадцять вісім, але відомо, що писати він почав набагато раніше. Перший відомий вірш датовано 1906 роком – роком смерті батька. Цей вірш, який називався «Під моїм вікном» і був присвячений батькові, почуттям, які охопили дітей після його загибелі. Небагату родину небіжчика Григорія Тичини – бідного дяка з села Піски – тепер і поготів обсіли злидні:
А як батько вмер –
Мов прийшла зима:
Жити стало гірше, тяжче –
Хліба... й то нема.
Незважаючи на тяжкі обставини, юнак продовжив тоді займатися в монастирському хорі, в Чернігівській семінарії, а душевний смуток виливав у поезії. Тичина познайомився з літературними колами Чернігова, з 1911 року часто по суботах відвідував літературні вечори в Михайла Коцюбинського, де читав свої вірші, спілкувався з талановитою молоддю.
Підтримка маститого письменника окрилила юнака, допомогла йому рухатися на шляху до себе, творчо розвиватися. Пізніше Тичина згадував: «Коцюбинський, від’їжджаючи з Чернігова до Італії, повіз із собою й мої юнацькі вірші, щоб прочитати їх Горькому» [6, с. 21]. Дружба з такими людьми, як Коцюбинський, дуже допомагала Тичині. В його творах того періоду часто з’являються мотиви смутку, проте поетичне відчуття пересилило печаль, і рання поезія митця все більше наповнюється радісними, оптимістичними нотами, як, наприклад, у вірші «Блакить мою душу обвіяла», де Тичина пише:
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла.
Душа причастилася кротості трав –
Добридень я світу сказав! [5].
Наступна ж строфа цього віршу розкриває патріотичні настрої юного поета, любов до рідної землі, до її природи й сільського життя:
Струмком серед гаю як стрічечка.
На квітці метелик мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля –
Добридень тобі, Україно моя! [5].
Ентузіазм молодості можна черпати з його ранніх віршів повними долонями – Тичина ладен кинути виклик усьому світові, один з його віршів 1911 року починається й закінчується словами:
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги,
Гей, життя, виходь на бій, –
Пожартуєм для розваги! [7].
Молодий і активний, повний ентузіазму Павло Тичина ретельно вчиться поезії у видатних майстрів того часу – Лесі Українки, Володимира Самійленка, Олександра Олеся та інших, читає класику, співає в хорі, але найбільше його притягає народнопісенний вірш, українські думи, пісні – загалом народна поетична творчість. Життя українського народу, краса природи та селянські злидні, вже з перших віршів становлять і тематично одну з невід’ємних рис тичинівської поезії. Наприклад, тяжке життя плугатаря, важку та нескінченну працю на полі описує поет у вірші «Розкажи, розкажи мені, поле» (1911):
Розкажи, розкажи мені, поле:
Чого рідко ростуть колосочки? –
Ой дощів мені б треба, дощів, а не поту,
Бо той піт прилипа до брудної сорочки,
Як плугатар кінчає роботу [8].
В інших віршах цього періоду також відчувається глибоке переживання селянської долі, і це не просто співчуття селянам, а переживання сільського хлопчика, який залишився свого часу без батька, з п’ятьма сестрами та чотирма братами, маючи занадто швидко подорослішати, щоб вижити. Що стосується описів природи в ранній ліриці Тичини, то вони ніколи не стають просто пейзажами, їхнє місце поруч із головним ліричним героєм. ««Настрій», – пише Л. Новиченко, – обов’язковий елемент художнього зображення у Тичини, і він стає особливо важливим, коли поет говорить про природу. Ліричний герой і природа завжди «розмовляють» один з одним… і, можливо, завдяки цьому «характер» одного часто немовби передається іншому» [4, с. 18].
Навчаючись найкращих, наймелодійніших поетичних прийомів, Тичина не став нічиїм послідовником, не намагався когось переписати. Юний поет неухильно простував шляхом мистецького становлення, формував і вдосконалював свій власний стиль. Як стверджує, наприклад, Г. Д. Клочек, «творча індивідуальність Тичини настільки глибоко опосередкувала вплив народнопісенної творчості, що він проявляється надзвичайно важко. Так само як не можливо знайти в поезіях конкретні сліди літературних впливів, так само й неможливо відшукати в них відгуки конкретних народних пісень» [2, c. 110]. У багатьох віршах раннього, або підготовчого, періоду (1906 – 1915) помітно, як молодий Тичина невтомно поширював тематичні й стилістичні обрії своєї літературної творчості. Цікаво в цьому сенсі проаналізувати перший друкований вірш Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить...» (1911). Складається він з двох шести-рядкових строф, у яких перші рядки – запитання, а останні – ствердна відповідь. Така композиція поезії-мініатюри робить її стрункою і елегантною. Від української народної пісні взятий прийом паралелізму: шелестіння липи місячної весняної ночі й сон коханої, сон старих гаїв-дідуганів і солов’їне тьохкання. Картина-елегія намальована лаконічними засобами: короткі речення передають схвильований стан душі ліричного героя.
Не міг палкий юнак із ліричним хистом оминути в ранній творчості своїй і кохання до жінки. Щирістю почуттів і мистецькою довершеністю позначений, наприклад, вірш «Коли в твої очі дивлюся...» (1911). Ліричний герой в очах коханої, «чудових, ясних» побачив і «небо прозоре», і справжнє диво – «брильянтових зір ціле море». Але досить їй заговорити, як одразу ж розкривається душевна вбогість обраниці, і на думку спадає затуманене осіннє поле, де тільки «суха бадилина хитається… Спить груддя важке» [7].
Привабливість людини – передусім у її інтелектуальному розвитку, зокрема в світовідчуванні, в мові. Заговорить така людина – мов пісня з її вуст поллється. Зовсім інша героїня поезії – байдужа, нецікава. З душевним болем ліричний герой звертається до неї: «Кохана, чом серце твоє не таке?» Не таке, як її принадні чудові очі. Збуджений настрій героя, збентеженість і хвилювання його поет передає за допомогою емоційно наснажених речень, чергування коротких рядків з довгими. У вірші протиставлено почуття героя, викликані зовнішньою красою дівчини, її внутрішньому світові. На цьому принципі антитези побудований увесь вірш, який складається з двох шестирядкових строф з однаковим порядком римування. Натомість, у поезії «Десь на дні мого серця» (1914) йдеться про кохану дівчину, мова якої надихає героя. «Говори, говори, моя мила: Твоя мова – співучий струмок», – повторює Тичина, бо в її словах відображається справжня співуча, казкова душа, яка заплітає любов на глибині поетового серця.
Рання поезія Павла Тичини – це свідоцтво, свідок і освідчення. Свідоцтво того, що від першого вірша, від першої пісні поетична творчість Тичини була сповнена глибокого ліризму, мелодійності та хисту. Свідок процесу творчого зростання поета, який, обдарований римами та нотами, зміг розвинути свій талант і стати справжнім майстром, від якого в захваті сучасники та нащадки. Освідчення поета в коханні – в коханні, яке охоплює й жінку, й Батьківщину, й увесь білий світ, що йому сам поет кидає виклик. Творчість Тичини – це освідчення у виклику. Його стиль повен ентузіазму, вірші насичені питаннями, прозріннями та пориваннями. Таким підійшов Павло Тичина до видання своєї першої збірки – до гри в безсмертя на кларнеті.
РОЗДІЛ 2. «СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ» – КУЛЬМІНАЦІЯ РАННЬОЇ ТВОРЧОСТІ ПАВЛА ТИЧИНИ
Перша друкована збірка Павла Тичини – «Сонячні кларнети» – вийшла на початку1919 року, коли поет був уже відомим, і збірки від нього чекали. Тичина вже давно писав, і вже майже сім років друкувався в журналах – «перед виходом «Сонячних кларнетів» він мав уже чималий поетичний доробок, що міг би скласти першу, «передкларнетну» збірку» [1, с. 102]. Збірка «Сонячні кларнети» явила найкраще зі здобутків Павла на шляху творчої реалізації, відобразила його експерименти зі словом, із піснею, з розмірами та стилями. Тут сповна розкрилося як те, чого поет навчився в народу, так і те, що він створив сам, і з народом поділився. Рідкісне багатство віршованих форм цієї збірки (в 44 творах – 37 розмірів), можна пояснити тим, що змістовна й структурно-мелодійна узагальненість, типізованість народної пісні була перетворена в ній на основі неповторного індивідуального особистісного світовідчуття, внаслідок чого індивідуалізуються всі компоненти освоєної на підготовчому етапі народнопісенної моделі – насамперед її інтонації. Якщо на підготовчому етапі творчості поет наслідував куплетну форму наспівного вірша, то в наступний період інтонаційна система його вірша стає незрівнянно більш оригінальною і багатою.
У «Сонячних кларнетах» Тичина відкрив поліфонію не в поєднанні різних типів інтонації – наспівної, говірної, ораторської, – а в самому наспівному інтонаційному ладі. Специфічна властивість інтонаційної структури вірша в збірці «Сонячні кларнети» – раптові емоційні сплески в оповідному тексті (вигуки, запитання) – якесь достоту людське зітхання, спонтанний, внутрішній, незбагненний порух душі, емоційні пориви. Наприклад, у поезії «Дощ» можна добре побачити, як посеред спокійного чистого тексту, з’являється схвильований вигук:
Квітчастий луг і дощик золотий,
А вдалині, мов акварелі, –
Примружились гаї, замислились оселі...
Ах, серце, пий!
Повітря, мов прив’ялий трунок.
Це рання осінь шле цілунок
Такий чудовий і сумний.
Якщо з наведеної строфи прибрати четвертий рядок, вірш втратить суто тичинівську інтонацію тієї схвильованості, живої сердечності, яка й робить лірику поета неповторним, феноменальним явищем справжнього мистецтва.
Особливості синтаксису й архітектоніки в ранніх збірках поета дістали наукову оцінку в нарисі Ф. Майфета «Матеріали до характеристики творчості Тичини», в якому «автор спеціально дослідив словесно-композиційні повтори у вірші поета 20-х років, показав величезне розмаїття численних типів синтаксичного паралелізму й дав їх класифікацію: 1) повтор піввіршів («Над мною, підо мною, Горять світи, біжать світи»); як його різновид – обернений паралелізм, так званий хіазм - повтор однорідних словоформ на початку й кінці рядка («Квітчастий луг і дощик золотий»); 2) повтор рядків («Тікай шепнуло в береги, – лягай, – хитнуло смолки»); 3) повтори у межах періодів, строф, вірша («О люба Інно...») та інші» [3, с. 52]. За цими ж параметрами досліджені такі звукові й синтаксичні фігури, як анафори, епіфори, стик, кільця.
Присутність повторів свідчить і про певний характер вірша. Збільшення кількості повторів – це й збільшення кількості емфатичних пауз, які, своєю чергою, посилюють словесні й фразові акценти й, отже, сприяють загальній тонізації вірша. Посилення ролі емфатичних пауз – одна із основних ознак вірша Тичини 20-х років. Певною мірою вона виявляє особливості психічної структури поета – імпульсивність, гостроту, динаміку його емоційних реакцій. Універсальна система повторів і емфатичних пауз у Тичини визначає сугестивність, впливовість його вірша. Оскільки впливова сила ритму є силою повторів, то поєднання різних типів повторів (метричних, звукових, словесних, фразових тощо) багатократно збільшує їх дієвість. Впливовість ритму підвищується тим, що повторюється форма кола; коло – рядкове, строфічне, композиційне – найбільш сугестивна ритмічна форма, властива танку, музиці, поезії (хоро-вод, хоро-коло). Коло є найчастіше вживаним засобом композиційного розподілу матеріалу у поезії Павла Тичини 20-х років.
У створенні оригінальної, тонко розгалуженої й завершеної строфи поет поєднує різнометричні стопи, причому не в межах рядка (кожний рядок у його вірші чистий, однометричний), а тільки в межах строфи, надаючи строфічній цілості виняткової заокругленості, інтонаційної чистоти (отже, користується рядковими, а не рядково-стопними логаедами (логаед з грецьк. – слово-спів). Індивідуальні «словоспіви», мелодійні строфи ми знаходимо в цілому ряді віршів збірки «Сонячні кларнети» («Я стою на кручі», «Хор лісових дзвіночків», «На стрімчастій скелі», «З кохання плакав я», «О панно Інно» та ін.).
Важливим засобом новаторського вірша Тичини, невід’ємним елементом його мелодійності є внутрішня рима; саме вона в парі з цензурою подвоює акценти й вирівнює кількість складів у піввіршах. Внутрішні рими породжують таку своєрідну, багату форму, як ехоїстична композиція, де цілі сполучення слів набувають звукового відбитку, як у творі «Закучерявилися хмари» (1917):
Женуть вітри, мов буйні тури!
Тополі арфи гнуть...
З душі моєї - мов лілеї -
Ростуть прекрасні - ясні, ясні -
З душі моєї смутки, жалі, мов
квітоньки ростуть,
Женуть вітри, мов буйні тури!
За усталеними поглядами тут тільки одна рима: гнуть – ростуть, але скільки внутрішніх звукових і синтаксичних повторів, що немовби подвоюють початок фрази і піднімають емоційну «хвилю»!
Головна орієнтація на народний вірш, притаманна збірці «Сонячні кларнети», привела до створення нових форм, позначених акцентною, силабічною й архітектонічною впорядкованістю. З прямих імітацій народного вірша можна вказати зокрема на твір «Не дивися так привітно», складений коломийкою, але частково трансформованою. Серед класичних метрів у збірці абсолютно переважають 2-складові: ямб і хорей. Ямби в «Сонячних кларнетах» представляють переважно наспівний інтонаційний стиль, а не говірний. В них зберігається найважливіша типологічна ознака наспівності – симетрія ритміко-синтаксичної будови вірша («Гаї шумлять», «З кохання плакав я», «Гаптує дівчина», «А я у гай ходила», «Хтось гладив ниви»). Є в збірці «Сонячні кларнети» й говірні ямби (найбільш показовий – ямб вольний – у вірші «Іще пташки...»), для яких характерні вільна розмовна інтонація, швидший за наспівний та ораторський вірші загальний темп вимовлення тексту, велика кількість невпорядкованих, різних за природою пауз і т.д. Однак можна стверджувати, що чистий говірний вірш – як ямбічний, так і інших метричних форм – не характерний для збірки «Сонячні кларнети» – в ній панує наспівна інтонація.
Отже, перша збірка лірики Павла Тичини є значним поступом як на творчому шляху самого митця, так і для української поезії в цілому. На етапі її створення Тичина вже випрацював неповторний власний стиль, який запозичив мелодійність і інструментарій народнопісенної поезії, але вдосконалив її новими зворотами, компонуванням кількох розмірів і жанрів у межах одного вірша, драматичним ліризмом тощо. Вірші молодого Тичини мелодійні, співучі та ліричні, тут мало говірних віршів, а багато з творів, які ввійшли до «Сонячних кларнетів», пізніше були покладені на музику видатними композиторами. Ентузіазм підготовчого періоду дозрів і вилився тут у справжні поетичні шедеври.
ВИСНОВКИ
Павло Тичина дійсно є одним з найвидатніших українських поетів. Завдяки своєму поетичному відчуттю Тичина занурився в найпотаємніші глибини українського народу, відчув його дух у піснях, народнопісенній поезії. І велич поета полягає навіть не стільки в тому, що він зміг відчути душу народу, почути його пісню та передати її нащадкам. Тичина великий тим, що, почувши народні, релігійні пісні, прочитавши класиків і сучасників, багато побачивши подій у своєму бурхливому житті, він завжди пропускав усе крізь себе, надавав нових акцентів, творив свої пісні, свої вірші, а не переспівував інших.
Вже у ранній поезії Тичини відчувається митець, який наполегливо працює над створенням і вдосконаленням власного стилю, розробляє прийоми, що надають мелодійності та гармонійності його віршам. Ранній період творчості, кульмінацією якого є видання збірки «Сонячні кларнети», характеризується якраз мелодійними віршами, серед яких незначна кількість суто говірних ритмів, а більшість має тісні взаємозв’язки з піснями, які складають душу як Тичини, так і українського народу, з якого поет постав.
Ліричний герой молодого Тичини так само молодий, заповзятий, готовий кинути виклик усьому світові; його настрій завжди корелює зі станом природи, а стан природи ніби дослухається до його почуттів. Увесь світ діє разом, у єдиному пориванні людина та природа грають на сонячних кларнетах. Тичина торкається питань краси, любові, не забуваючи про більш земні проблеми – важке життя плугатарів і їхніх полів також займають значне місце в ранній творчості митця.
Поезія Тичини стала новим і чи не найвизначнішим явищем української літератури, його лірика ввібрала до себе все найкраще та найпісенніше, що майоріло в повітрі, а потім щиро виплеснула це в душі слухачів і читачів.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Історія української літератури ХХ століття : У 2 кн. / [ред. В. Г. Дончика]. – К. : Либідь, 1998. Кн. 1. – 1998. – 448 с.
Клочек Г. Д. «Душа моя сонця намріяла…» : Поетика «Сонячних кларнетів» Павла Тичини / Г. Клочек. – К. : Дніпро, 1986. – 367 с.
Костенко Н. В. Поетика Павла Тичини : Особливості віршування / Н. В. Костенко. – К. : Вища школа, 1982. – 255 с.
Новиченко Л. Поезія і революція : Творчість Павла Тичини в перші післяжовтневі роки / Леонід Новиченко. – К. : Радянський письменник, 1956. – 288 с.
Тичина П. Блакить мою душу обвіяла. – Режим доступу : http://www.ukrlit.vn.ua/lib/tichina/blakit.html.
Тичина П. З минулого – в майбутнє : Статті, спогади, нотатки, начерки, інтерв’ю / Павло Тичина. – К. : Дніпро, 1973. – 344 с.
Тичина П. Молодий я, молодий. – Режим доступу : http://poetry.uazone.net/default/pages.phtml?place=tychina&page=tychin33.
Тичина П. Розкажи, розкажи мені, поле. – Режим доступу : http://www.ukrlit.vn.ua/lib/tichina/8c3f4.html.
Тичина П. Коли в твої очі дивлюся. – Режим доступу : http://www.ukrlit.vn.ua/lib/tichina/scumh.html.