КУРСОВА РОБОТА
Публіцистика Івана Дзюби
Зміст
1. Вступ
2. Теоретична частина
2.1 Постать Івана Дзюби
3. Практична частина
3.1 Історія появи праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?”
3.2 «Інтернаціоналізм чи русифікація»
3.3 Від автора: з відстані чверті століття
Висновки
Використана література
Додатки
1. Вступ
У моїй курсовій роботі я буду досліджувати творчості Івана Дзюби, видатного публіциста та громадського діяча.
Метою роботи є зосередження та аналіз конкретної сфери публіцистичної діяльності. Іван Дзюба - автор багатьох творів та книжок, навідоміша-«Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка у середені 60-х років минулого сторічча стала ідейною опорою для борців за духовну, а пізніше і за політичну незалежність України.
Велика частина моєї роботи присвячена праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», успіху якої посприяла не тільки неймовірна сміливість автора, який зробив гучну заяву про право своєї та інших націй на рідну мову, культуру, історію та перспективи розвитку, у той час як будь-які прояви «буржуазного націоналізму» жорстоко переслідувалися, а й в його вийняткова освіченість і начитанність. Ця тема як ніколи актуальна, адже багато зазначених у роботі проблем середини 60-х років минулого століття постають сьогодні ще гострішими. Незважаючи на проголошення України суверенною і незалежною державою, певними силами на сході республіки постійно заперечується саме існування української мови як державної. На порядок денний обласних та місцевих рад раз у раз протягуються питання про затвердження ще однієї офіційної мови поруч з українською — російської. Це нова спроба шовіністів перешкодити українській мові, культурі повнокровно розвиватись. Тож ознайомлення з працею Івана Дзюби не тільки є даниною минулому, нашій історії, воно повинне для кожного вдумливого читача стати орієнтиром до пізнання справжніх причин важкого стану рідного слова, підказкою напрямку у його розвитку як духовного багатства корінного населення.Я розгляну різні точки зору та позиції, аби дізнатися наслідки цієї праці, а також зясувати причини ії популярності. Праці Івана Дзюби як раньше, так і сьогодні дають наснагу житі і вірити в Україну.
2. Теоретична частина
Мета: Розповісти про постать Івана Дзюби,коротко проаналізувати біографію та публіцитичні праці.
2.1 Постать Івана Дзюби
Іван Михайлович Дзюба народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Волноваського району Донецької області. Після закінчення середньої школи в місті Докучаєвську поступив вчитись на філологічний факультет Донецького педагогічного інституту. Ще студентом виявив себе талановитим критиком, друкуючи у донецькій періодиці статті про художні твори сучасників. Його літературно-критична праця “За високу майстерність”, надрукована в роки студентства у 1953 році на сторінках донецького альманаху “Донбас”, засвідчила високий рівень аналітично-критичного розуму молодого філолога, його високий літературний хист, уміння. Без перебільшення можна сказати, що ця публікація була непересічним явищем у літературному житті на Донбасі.
Після закінчення у 1953 році педагогічного інституту вчився в аспірантурі інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України. Працював у видавництвах і періодичній пресі. У 70-х роках зазнав переслідувань за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (Лондон, 1968; журнал "Вітчизна", 1990, № 5-7; окреме видання в Києві 1998 р.)—про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві.. Він збагнув, що створена Сталіним, а потім вихована Хрущовим і Брежнєвим ідеологічна еліта, спиралась у першу чергу на репресивний державний апарат, засоби масової інформації. Цій справі служила розгалужена система осередків комуністичної партії, яка через своїх членів і державний апарат спрямовувала народні маси до "вершин комунізму", а за одне й на руйнування української національної культури.
Як людина з розвинутою національною свідомістю не міг бути байдужим до принизливого становища свого народу і культури. Зокрема, його довгий час мучило питання такого змісту: "Чому, наприклад, — пізніше згадував І. Дзюба, — одній людині дорогі рідне слово, картини минулого, образ свого народу, болять його кривди над усе, хвилює питання: є в нього історичне майбутнє чи ні, збережуться для людства цінності, які він створив, чи ні, а іншій людині поруч з тією навіть невтямки, про що тут йдеться. І ніякими аргументами нічого їй не доведеш... Може тут справа не тільки в знаннях, а й у якихось химерних комбінаціях життєвих вражень, у якихось тонких, важко враховуваних емоційних, духовних та інших чинниках?"
Неоціненний особистий внесок І.М. Дзюби у розвиток процесів демократизації й розбудови Української держави. Участь у русі за незалежність України він розпочав ще у 50-і роки. Велике значення для України мали його публічні віступи і публікації. Він публічно проголошував революційні промови, ідеї яких були ідеологічною основою шістдесятництва. Тому можно сміливо заявляти, що Дзюба був ідейним наставников цілої епохи. У ті часи зявилося нове покоління українськіх діячів-шістдесятників, які ввійшли в культуру та політику у другій половині 50-х, під час тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги». Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. Найповніше шістдесятники виявили себе творчо на початку та в середині 1960-х років.Це були тяжкі часи: шістдесятники зустрічали гострий опір з боку партійного апарату. Спочатку шістдесятники здебільшого були лояльні радянські громадяни, які мали, як на порівняно молодих, досить високий соціальний статус — члени творчих спілок, аспіранти, науковці, їхні твори виставлялися та друкувались. Віра в людину й любов до людини втілювалися насамперед у несамовито-щирій любові до України, вірі в непоборну силу її народу, його провідну місію. У творчості шістдесятників людина стала суб'єктом історії. Віра та зневіра особистості у сучасному світі, сенс її буття, втрата цього сенсу, проблема вибору - на цих поняттях ґрунтується нова історична свідомість, яку ввели в літературу шістдесятники.Тому в своїх виступах і публікаціях І. Дзюба не дуже голосно, але іронічно й дошкульно критично оцінювали методологію соціалістичного реалізму. Але згодом, коли перед Дзюбою, як і перед усіма шістдесятниками зачинялися всі шляхи, він продовжував створювати і видавати гострі публіцистичні публікації й відкрито виступав на захист української інтелігенції. У своїх матеріалах він відстоював право радянських письменників на свободу творчості та діячів науки. Сміливі і справедливі судження І. Дзюби про утиски української культури не могли приховати від народу ні радянські спецслужби, ні "друзі українського народу". У його працях завжди находили відображення гострі проблеми того часу, які були порушені критиком і знайшли своє продовження в діяльності багатьох дисидентів, в їхніх усних та письмових виступах, у різноманітних звертаннях до уряду, до світової громадськості. Його безпрецедентна працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» була написана 1965, через рік після початку післяхрущовської реакції, і призвела до неабиякого резонансу в українському суспільстві і навіть в усьому світі. Ця праця була породженням надій і ілюзій шістдесятих років. Вона включала в себе велику кількість посилань на Леніна і партійні постанови часів «українізації». А пізніше, боротьба проти ідеології, у якій розповідалося в книзі, закінчилася перемогою ворогів автора, і Дзюба, немовби, здався. 1972 р. він був заарештований, як і багото інших представників української інтелігенції у період арештів 1965-1972 років. Шістдесятництво було загнане в підпілля, його представники були засуджені до багаторічного увязнення. Таким чином, на початку 70-х, припинив свою діяльність рух «шістдесятників».Півтора року перебував Іван Михайлович в ув'язненні, потім — під офіційним наглядом, будучи позбавлений можливості творчої роботи.
Попри те, що Іван Дзюба належить до покоління переслідуваних і репресованих носіїв української культури і довгий час жив під час тоталітарної влади, яка не дозволяла жодної критики на свою адресу, талановитий письменник не міг просто мовчати, попри всі заборони і небезпеки. Його не лякали страждання і муки, смерть і тюрма. Його феномен полягає у його громадянській позиції. Він завжди і за будь-яких обставин зберігав почуття власної гідності, боровся за правду. Він писав і відстоював найактуальніші проблеми 60-х років минулого сторічча. Також дуже помітна особливість його праць полягає в тому, що він завжди був коректний у своїй позиції. Коли він викладав свою думку, він завжди був чемний, навіть протиставляя російську і українську культури. Він робив все делікатно, як і повинен робити інтелігент. Це гарний приклад і урок для сучасників. Дзюба ніколі ні перед ким не приклонявся, він завжди говорив правду, не дивлячись на те, зручно це чи ні. Його викривальна гостро полемічна праця “Інтернаціоналізм чи русифікація”, таємно вивезена у рукописі за межі Радянського Союзу у 60-х роках минулого століття, схвилювала не лише українських патріотів, але й світову громадськість, яка чи не вперше у ХХ ст. була поставлена перед трагічним фактом конання української культури в умовах комуністичного режиму.
У роки перебудови І. М. Дзюба — один з ініціаторів створення Народного руху України та Університету українознавства, перший президент Республіканської асоціації україністів (1989).
Найвідоміші твори Івана Дзюби:
«„Звичайна людина“ чи міщанин?» (1959);
«Інтернаціоналізм чи русифікація?» («Самвидав», 1965);
«Грані кристала» (1978 р.);
«Стефан Зорян в історії вірменської літератури» (1982 р.);
«Автографи відродження» (1986 р.);
«Садріддін Айні» (1987 р.);
«У всякого своя доля» (1989 р.);
Сьогодні Іван Михайлович Дзюба широковідомий літературознавець і критик, публіцист, діяч культури, член НСПУ. У колі його дослідницьких інтересів—сучасний літературний процес в Україні, творчість українських письменників минулого (Т.Шевченка, О.Кобилянської, Лесі Українки, О.Довженка та ін.), сучасний стан і розвиток української мови тощо. Він автор книжок “Вітчизна у нас одна”, “Автографи відродження”, “У всякого своя доля” та ін. В середині 1990-х років був міністром культури України. Нині—головний редактор літературно-мистецький журналу “Сучасність”. Лауреат премії ім. О.Білецького та Фонду родини Антоновичів. Феномен його в тому, що він-людина високої культури, він обіймає великі частини історії. Він видатна людина, тому ніхто із тих, хто намагався на нього вплинути, не зміг цього зробити. Він і його борці проклали своєю важкою працею неоціненний шлях до Незалежності. Попри все, його неможливо зламати. Найоголовніша цінність в його житті-правда. Він проніс ії через усе життя, і сьогодні залишається непохитним і вірним українській державі.
3. Практична частина
Мета: Розглянути і визначити основні теми публікацій Івана Дзюби,його ставлення до України,народу та мови.Дослідити,якої позиції тримався,розлянути та проаналізувати основні публікації.
Звернути найбылбшу увагу на працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?".
Нещодавно виповнилося 45 років видатній праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», гостро-полемічному твору, який в свій час став маніфестом українських «шістидесятників».
3.1 Історія появи праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”
Цій праці судилося стати знаковим ідеологічним документом покоління шістдесятників.
Про що ж ішлося в цьому памфлеті, що він викликав такі гоніння з боку партійного керівництва і при цьому набув такого поширення серед української інтелігенції?
У серпні–вересні 1965-го року у Києві, Львові, Луцьку, Івано-Франківську та Тернополі були заарештовані близько трьох десятків молодих українських інтеліґентів.
4-го вересня у Києві під час прем’єри кінофільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” до протестів проти політичних репресій закликали поет Василь Стус та літературознавець Іван Дзюба.
Під впливом тих подій Іван Дзюба написав упродовж вересня–грудня працю під назвою “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, в якій з марксистських позицій проаналізував національно-культурну політику радянської влади в Україні.
Іван Михайлович Дзюба свідомо писав свою роботу як легальну. Автор відправив свою роботу першому секретарю ЦК компартії України Петру Шелесту та голові уряду УРСР Володимиру Щербицькому, а її російський переклад – керівництву КПРС.
В “Інтернаціоналізмі чи русифікації?” Іван Дзюба доводив, що компартія ще за часів Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму.
Свою аргументацію автор побудував переважно на цитатах з творів Леніна та партійних документів 20-х років. Він уважав, що політика КПРС, зокрема щодо України, суперечить корінним інтересам українського народу і вбачав вихід у поверненні до ленінських принципів національної політики.
Комуністична влада оголосила “Інтернаціоналізм чи русифікацію?” антирадянським твором, а його поширення, зберігання чи навіть просто читання – кримінальним злочином. Сам Іван Дзюба втратив роботу, був виключений зі Спілки письменників і зазнав переслідувань з боку КҐБ, а 72-го року був ув’язнений на 18 місяців.
Праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” була розповсюджено, звичайно, для службового користування, в обмеженому накладі для тодішніх партійних бонз, поширювалася у самвидаві, а у лютому 68-го року була опублікована у журналі “Сучасність”.
Розголос цієї праці був по-справжньому величезний. Пізніше помічник Щербицького Врублевський у своїх спогадах писав, що ця робота була написана на рівні доброї докторської дисертації і змусила багатьох – навіть тодішніх партійних лідерів – щось переосмислити в своїх поглядах.
Але ще більше ця робота давала для українського загалу. Абсолютно неспростовними аргументами порівняння тих самих ленінських цитат чи партійних резолюцій доби українізації з конкретним їх виконанням в Українській Радянській Соціалістичній Республіці в шістдесятих було показано величезну відстань між проголошеними гаслами і реальною дійсністю знищення української нації, як такої.
Наступне покоління, покоління 1970-х, уже за сам факт читання книги Івана Дзюби – не має значення, чи передрукованої на машинці, чи нелегально привезеної з-за кордону – платило тоталітарній системі велику ціну.
Досить було піймати студента на прочитанні “Інтернаціоналізму чи русифікації?”, як його щонайменше виганяли з лав “радянського студенства”. А могли й запроторити за ґрати.
Робота без дозволу і відома автора неодноразово видавалася за межами Радянського Союзу українською, англійською, російською, китайською, французькою та італійською мовами.
В Україні цей твір був опублікований тільки 1990-го року у журналі “Вітчизна”, а окремою книгою виданий 1998-го року.
Робота над “Інтернаціоналізмом чи русифікацією” була вельми інтенсивною. ЇЇ було написано упродовж осені 1965-го року. Хоча очевидно, що це було лишень впорядкування тих документів, виписок, думок, які Іван Михайлович Дзюба, на тоді молодий і перспективний, як тоді казали, літературознавець, збирав і осмислював упродовж значно довшого часу.
Саме захлинулася хрущовська “відлига”. Той ковток свободи і народив те потужне явище, яке називалося “шістдесятництвом”. Але щодо України наслідки хрущовської “відлиги” були неоднозначні.
І два на позір демократичні рішення влади завдали тяжкого удару українській культурі і українській мові. Перше з цих рішень – це надання паспортів безпашпортним селянам, які отримали можливість масово переїздити до міст. А відтак тут насамперед намагалися змити ознаку своєї селянськості, яка для України була українською мовою.
І друге рішення – це нове шкільне законодавство 1959-го року, яке дозволяла батькам самим обирати мову навчання для своїх дітей. І це в умовах надцентралізованої радянської імперії відразу призвело до різкого скорочення числа учнів в українських школах.
А ще й політика перемішування народів, за якою українців масово вивозили освоювати всіляку цілину, де вони розчинялися в загально-радянському морі. На Україну надсилали, навпаки, фахівців з інших республік.
А загалом ця книжка значно глибша від просто збірки цитат, бо вона справді переконливо показує одне: розвиватися українці можуть лишень як нація на основі своєї мови, своєї культури і будь-які спроби накинути їм іншу мову й іншу культуру неминуче призводять до звиродніння.
Навіть написана з марксистських вихідних позицій, така книжка була вироком тодішньому радянському режимові, який жорстоко помстився її авторові. На щастя, Іван Михайлович Дзюба, який відзначає у ці дні своє 75-ліття, пережив той лихий час.
Дуже трудно пережив, але і зараз стоїть, власне, на тих самих позиціях обстоювання української мови, української культури і взагалі українськості, які він так палко боронив у своєму написаному близько 45 років тому текстів “Інтернаціоналізм чи русифікація?”
3.2.Іван Дзюба "Інтернаціоналізм чи русифікація"
В одного молодого українського поета є вірш з такими болючими словами:
Не маю зла до жодного народу,
До жодного народу в світі зла не маю.
Чого ж тоді все важчає мені
На світі жить у множині духовній?
Це біль багатьох українців.
Український народ ніколи не був агресивним і нетерпимим до інших, ніколи в своїй історії не поневолював інших народів. Переважній більшості української інтелігенції внаслідок її демократизму завжди був чужий вузький націоналізм і зовсім не властивий шовінізм. Тим більше чужі вони переважній більшості українців тепер, після стількох гірких уроків історії, тепер, коли світоглядом українця неподільно став соціалістичний світогляд, спільний із світоглядом десятків народів великої соціалістичної співдружності
І тим прикріше і тяжче українцеві (якщо він хоч трохи почуває себе українцем) бачить сьогодні, що з його соціалістичною нацією діється щось незрозуміле і невиправдано неподобне. Не всі українці однаково помічають і усвідомлюють те, що відбувається (бо й самі ці процеси своєю суттю такі, що не лежать на поверхні і не виступають у власній одежі), але майже всі відчувають, що діється "щось" недобре...
Марксизм-ленінізм визначає націю як історично сформовану спільноту, що характеризується єдністю території, економічного життя, історичної долі та психічного складу, який виявляється в культурі.
По всіх цих розрізах українська нація переживає тепер не "розквіт", як це офіційно прокламується, а кризу, і цього не можна не визнати при хоч трохи чесному погляді на реальну дійсність.
Єдність і суверенність території потроху і чим далі більше втрачається через масове переселення ("оргнабори" і т.п.) української людності на Сибір, Північ та ін., де вона нараховується мільйонами, але швидко денаціоналізується; через масове і не завжди економічно виправдане й економічними мотивами зумовлене організоване переселення на Україну росіян (як це, наприклад, зроблено в часи Сталіна, зокрема щодо міст Західної України); через формальність адміністративного поділу й сумнівність суверенітету уряду Української РСР на території України. 3 цієї причини та з причин надмірної централізації — цілковитого підпорядкування всесоюзним установам у Москві — важко говорити й про цілісність, суверенність економічного життя української нації. Спільність історичної долі також утрачається через те, українська нація дедалі більше розсівається по Союзу, і через те, що дедалі більше втрачається знання і відчуття історичної національної традиції, історичного минулого внаслідок цілковитої відсутності національного виховання в школі і суспільстві взагалі. Українська національна культура утримується на досить провінційному становищі і практично трактується як "другосортна", її минулі великі здобутки мало ширяться в суспільстві. Українська мова відтіснена на другий план і в містах. України, по суті, не побутує. Нарешті, протягом останніх десятиліть українська нація, по суті, позбавлена нормального природного приросту, який властивий сучасним націям. Ще в 1913 році йшлося про "З7-мільйонний український народ". Перепис 1926 року дає на Україні близько 29 мільйонів українців. Якщо додати понад 7 мільйонів українців в РРФСР(ця цифра називалася на XII з'їзді РКП(б) в 1923 році), то виходить теж близько 37 мільйонів. Ті самі 37 мільйонів. Ті самі 37 мільйонів з чимось дає і перепис 1959 року. Навіть при мінімальному природному прирості (не кажучи вже про офіційні таблиці природного приросту для України) число українців, враховуючи втрати воєн, мало б збільшитися на ІО-20 мільйонів. Адже загальна кількість населення в сучасних межах СРСР зросла зі 195 мільйонів у 1913 році до 209 мільйонів у 1959 році, а число росіян, незважаючи на втрати війни, подвоїлося (1897.— 55,4 мільйона, 1913 — 60-70 мільйонів, 1959 — 114,1мільйона).
Навіть якби не було ніяких інших тривожних фактів, то одного цього було б досить, щоб засвідчити, що нація переживає кризу...
Безпосереднім поштовхом для написання цієї славнозвісної наукової праці стали проведені 1965 року в Україні арешти творчої молоді. Робота була оголошена антирадянською, автора виключили із Спілки письменників, і він теж опинився за ґратами. Починаючи з 1968 p., монографія багато разів виходила за кордоном українською, російською, англійською, французькою, італійською, китайською мовами. В Радянському Союзі як політичне звинувачення висувалася проти кожного, хто читав її чи бодай тримав у руках, якщо це ставало відомо КДБ. В Україні, проголошеній незалежною державою, ця наукова робота окремою книжкою виходить вперше. На жаль, багато порушених у ній проблем залишаються актуальними й нині.
Дзюба у своєму творі торкається питань становища націй і народів, які входять до складу СРСР, їх декларативного формального суверенітету, денаціоналізації, питань насильницького насадження руської культури та мови і все в такому роді. Звичайно, як українця Дзюбу більш за все цікавить доля українського народу, він описує своє бачення процесу коренізації на Україні та наслідки його згорнення, описує становище української національної культури на шістдесяті роки тощо. Ці питання, безперечно, були одними із найболючіших на той час.
Цікаві також джерела, на які посилається автор. Як влучно написав професор Шаповал, Дзюба «..зробив своїми союзниками не кого-небудь, а «класиків марксизму-ленінізму». В творі він посилається на самого К.Маркса, В.І.Леніна, на доповідь Й.Сталіна на XVI з`їзді ВКП(б), ну а також наводить цитати з М.Горького, А.Луначарського, філософа Антоніо Грамші, «цитату в цитаті» з Отто Брауна тощо. Також були використані такі джерела як «..стенограми партійних з`їздів доби «коренізації»/«українізації», постанови партз`їздів і уряду, праці тодішніх керівників і партійних лідерів, статистику, публіцистику, літературні твори.»
Одним із засобів висвітлення питання у Дзюби є протиставлення теоретичної та ідеологічної основи, проголошених лозунгів та закликів і практичного становища речей, такого, яким воно є насправді. Для приклада візьмемо питання про асиміляцію націй, яке було розглянуте у статті «Майбутнє націй: нації за комунізму». Спочатку щодо теорії. Що ж ми можемо побачити в «класиків марксизму-ленінізму» стосовно національного питання? По-перше, І.Дзюба розкриває нам точку зору К.Маркса на питання, а саме те, що він знущався і висміював усілякі спроби постановити, що нації і національна культура – це щось застаріле та непотрібне і вказував на імперіалістичну суть таких поглядів, а також називав ідеї про майбутнє безнаціональне суспільство «казарменим комунізмом».Далі ми бачимо посилання на позицію В.Леніна, а саме на такі його думки: по-перше на його боротьбу (принаймні на словах) «проти русифікаторства, проти великоруського шовінізму і великодержавництва, тобто, по суті, проти асиміляторства», по-друге, на його розуміння того, що «в інтересах комунізму – найбільший розвиток націй, а не їхнє згортання і асиміляція». Також наводиться цитата з доповіді Сталіна на XVI з`їзді ВКП(б), в якій він засуджує позицію «соціал-шовініста» Каутського, проголошуючи ленінські ідеї.Отже, якщо не розписувати позицію кожного із цих діячів окремо, то всі проголошені ідеї зводилися до того, що і мови не може бути про якусь «социалистическую нивелировку», злиття всіх націй в одну, асиміляцію, насильницьке нав`язування багатьом націям якоїсь однієї мови і культури, а навпаки, повинно стояти завдання «їхнього всебічного розвитку, особливо розвитку раніше пригнічених і неповноправних націй». Як пише І.Дзюба: «Ні в одному з документів РСДРП(б) не схвалюється асиміляція націй, особливо ж асиміляція менших націй більшою, і не говориться про злиття націй як безпосереднє завдання пролетарського руху».
Так, це все на словах. А що ж ми маємо на практиці? На практиці ми маємо те, що Дзюба назвав «хамством і мародерством в національній справі».Це виражається, по-перше в уявленнях переважної маси населення про те, що «безпосереднє чи не найближче завдання комуністів – створення безнаціонального суспільства, а тому національні мови і культури – це щось «відживаюче», відстале, «другосортне» і навіть реакційне..». На практиці це виражається ні чим іншим як поглинанням однією нацією інших, насадженням культури і мови однієї нації. Тобто де факто ми спостерігаємо навіть не злиття та зближення, а поглинення російською нацією інших.Це підтверджується також статистичними даними становищем на 1948 рік, які свідчать про зменшення кількості «націоналів» і збільшення кількості «великоросів» порівняно із 1914 р.
Дзюба розглядає два види асиміляції: перший, коли всі народи світу об`єднуються у «вселюдство», тобто асиміляція націй на вселюдській основі, та другий – «поглинення однією нацією інших, асиміляцією кількох націй на базі однієї національної культури». Саме другий вид асиміляції, яку автор називає «тотожною колоніалізмові»,є «глибокою історичною несправедливістю щодо асимільованих націй» і саме він спостерігається на теренах СРСР, і конкретно по відношенню до України.
Отже, І.Дзюба не відкидає самої ідеї комунізму та інтернаціоналізму, але він проти перекручування та псування цих ідей, він прагне до «виховання істинного національно-інтернаціоналістського почуття і відданості своїй нації, любові і поваги до всіх інших націй, бажання, щоб твоя нація якнайбільше прислужилася людству, зробила для нього все, на що здатна». Тобто, якщо говорити коротко, Дзюба виступає проти асиміляції.
Дещо схожу тему розглянуто і в статті «Про соціалістичні республіки та форми їхнього співробітництва». І знову протиставляється теоретичні настанови та практичне становище справ. Теоретично, СРСР – це вільний союз незалежних національних держав з однаковим соціальним ладом, ще й в Конституції СРСР забезпечено право вільного виходу будь-якої республіки з Союзу. До того ж, основні ідеологи марксизму-ленінізму, власне сам Ленін, проголошували, що «ми повинні саме в національному питанні, як порівняно малозначному, іти на поступки... нас ані трохи не може здивувати – і не повинна лякати – навіть така перспектива, що українські робітники й селяни перепробують різні системи і протягом кількох років випробують на практиці злиття з РРФСР, в відділення від неї в окрему самостійну УРСР...». А практично все та ж картина, яку можна описати словами І.Дзюби однією фразою «сьогодні некомунізм великодержавникові проститься (був би він «російський патріот», а якої масті – неважливо), а от українському комуністові найменше національне вболівання – не проститься». Отже, і тут викривлення та перекручення Леніна та ідей інтернаціональної комуністичної держави.
І ще кілька слів про українізацію. Розуміння автором цього історичного періоду і взагалі явища було викладено в статті «Українізація та її розгром». Чим же була на думку І.Дзюби українізація? Те, що на час написання памфлету «Інтернаціоналізм та русифікація» «соромились згадувати, і саме це слово зробили одіозним», насправді було не більш не менш, а спроба чесної та енергійної «істинно інтернаціоналістської політики, накресленої прямими вказівками Леніна та постановами з`їздів РКП(б) та КП(б)» І українізація, якби вона була до кінця здійснена, «була б справжнім (а не пропагандистським) наочним і гіпнотизуючим взірцем плідності ленінської постановки національної справи..». Наводячи різноманітні документи (наприклад, резолюції ХІ з`їзду КП(б)У 1930 р.,), автор підкреслює успіхи українізації в той час, коли вона ще не була згорнута, а всі її плоди не були винищені. Отже, на мою думку, автор вважає українізацію безперечним благом, і глибоко обурюється лицемірности партійної політики СРСР: на зміну реальним діям, реальній українізації освіти, бюрократичного апарату, партійного та суспільного життя тощо, приходить звичайна безпідставна похвальба «нечуваним розквітом української...культури», проголошення всих тих вищевикладених принципів, а в реальності це все обертається нищенням української культури та нації взагалі.
Який висновок можна зробити? Всі розмови про інтернаціоналізм – це слова і тільки слова (або «художній свист» як назвав це професор Шаповал,в реальності присутня одна тільки цілеспрямована русифікаторська політка, політика поглинання українського народу російським. А що пропонує нам автор як ідеальне вирішення проблеми? Я гадаю, це викладено ось в цій його цитаті: «Русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення..».І хоча на той момент такі ідеї були досить утопічними, але все ж таки праця І.Дзюби була своєрідним проривом і дуже сміливим кроком людини, яка справді вболівала за вирішення національного питання і, звичайно, за свою рідну країну, потерпаючу від русифікаторської політики, за Україну.
Ці роздуми про свою працю “Інтернаціоналізм чи русифікація” І.М.Дзюба умістив її після публікації у журналі “Вітчизна” у 1990 р. Прошуміло з того часу, як твір було написано, чверть століття і письменник робить узагальнення і висновки про здійснений критичний політологічний труд, який не втрачає і сьогодні своєї актуальності із багатьох точок зору на порушені в ньому проблеми виживання української культури. Післяслово, як і текст публікації “Інтернаціоналізму чи русифікації”, подається у скороченні.
Як сьогодні розцінюють написане 45 років тому — «Інтернаціоналізм чи русифікацію?»
По-перше, це була правда про становище України, про наш національний біль. І час підтвердив, що це була правда. Сьогодні всі ми про неї говоримо. Я радий, що суспільство її усвідомлює (навіть у набагато більшому обсязі, ніж я чвертьстоліття тому),— це дає надію на порятунок. Але була б набагато більша радість, якби час показав, що картина, намальована колись в «Інтернаціоналізмі чи русифікації?», неправдива, довільна, навіяна якоюсь суб'єктивною оманою. І якби не було потреби сьогодні передруковувати цю річ і взагалі згадувати про все те...
Що ж до змісту й аргументації скажу: сьогодні далеко не все мене задовольняє. За роки перебудови і відносної гласності з'явилося стільки раніше не відомих фактів і стільки ще проблем випливло на поверхню, що, звичайно, нині є можливість,потреба осмислити цю фатально невичерпну тему масштабніше і з нових позицій: не обмежуючи себе традиційним підходом. Зрештою,тодішній заклик — повернутися до ленінських принципів, до національної політики 20-х років — звучить сьогодні наївно. Хоча б тому, що такі «повернення» до перейдених етапів в історії неможливі. Правда,не маючи на увазі «повернення» в буквальному значенні, а лише відновлення самого принципового підходу. Але й його сьогодні недостатньо — зовсім інша історична ситуація, інший стан народу, інші завдання й можливості…
Завдяки існуванню та діяльності таких людей, як Іван Дзюба ще зберігається духовна аура України. Це — совість України. Таким був Іван Дзюба 40 років тому, таким він залишається і сьогодні — чесною, мужньою, порядною та щирою людиною. І, думаю, біда наша в тому, що, на жаль, знають про цю книжку дуже мало. Треба, щоб її більше читали. Треба, щоб її, безумовно, перевидавали. Треба, щоб вона була в програмі навчальних курсів і в кожній бібліотеці. А що сьогодні?
Але праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” все одно доходила до людей. Доходила по-різному: в рукописах, а частіше на хвилях радіоголосів, глушених ретельними “глушилками”. А ось переді мною “підривна література”: видання книги “Сучасністю” 1968 року, спеціально кишенькове, на цигарковому папері, щоб легше було перевозити через кордон. І провозили, і читали — від дисидентів до ґебістів.
Загалом, оцінюючи з позицій сьогодення, ця книжка значно глибша від власної ж методології, бо вона справді переконливо показує одне: розвиватися українці (як і будь-який інший народ) можуть лишень як повноправна нація на основі своєї мови і своєї культури, будь-які спроби силоміць накинути їм іншу мову й іншу культуру неминуче призводять до звиродніння. І при цьому, слід сказати, ще нікому, навіть добровільним “сексотам” КГБ з ученими ступенями, не вдалося знайти в текстах Івана Дзюби ані титли, ані коми, які б засвідчили неповагу до інших націй. Об’єктом його критики були і є як імперські потуги (переважно російські, але не тільки), так і недієздатне вітчизняне культурне хуторянство і спроби вибудувати провінційний український шовінізм, який би закреслив вихід нації на універсальні світові обрії.
Леонід Кравчук, Іван Плющ, Євген Марчук, Леонід Кучма, Петро Симоненко, Олександр Мороз, Вітольд Фокін — уся ця партійно-номенклатурна рать не могла не знати тексту або, щонайменше, ідей “Інтернаціоналізму чи руфисікації?”. І не могла відмахнутися від того, що висловлював автор. Ці персонажі, звісно, не стали переконаними борцями за свободу України, за демократію, за національне відродження, але не зважати на потребу такої свободи і відродження вони вже не могли. Хоча втілення ідей свободи цією публікою виявилося аж надто своєрідним...
Іван Дзюба напередодні свого ювілею з гіркотою говорив:
“Якщо події будуть розвиватися так, як нині, то як були ми “українським гетто”, так і будемо “українським гетто”. Може, ще трішки більшим, може, трішки меншим. Але це все-таки наше “українське гетто”. Будемо розпалювати один одного, будемо сипати сіль на рани одне одному, але залишатимемося в оцьому колі, бо те, що ми говоримо, воно не сприймається і не доходить до тієї більшої маси. Тут вина і наша в тому, що ми не вміємо говорити, ми вміємо самі з собою говорити, але не вміємо говорити з тими, хто проти нас, або хто байдужий, або хто не розуміє. В нас цього вміння немає.
Але це не єдина причина і не тільки вина. А основне те, що дуже багато тупості, дуже багато хамства, дуже багато лінощів у сфері мови і культури. Ти можеш які завгодно глибокі й переконливі аргументи наводити, але йому це нецікаво, в нього є свій інтерес, він не хоче морочитися вивченням української мови. Навіщо йому зайвий клопіт? Вся ця боротьба нібито за російськомовних, проти утисків російської мови, за двомовність... Неправда! Про яку двомовність йдеться?! Ми двомовні, ми, “українські буржуазні націоналісти”, ми двомовні, бо ми знаємо і українську мову, і російську, а вони не знають і не хочуть знати.
Якщо раніше ці войовничі русифікатори недоговорювали все до кінця, то сьогодні вони ставлять питання так, що вони взагалі не просто громадяни України, а вони — ті, хто уособлює Україну, хто говорить від імені України, хто має право на Україну, вони є Україна. Це вже страшно, бо від цього вже немає повороту до якоїсь нормальнішої ситуації.
Звичайно, є прекрасні люди серед росіян, серед російської інтелігенції, які розуміють всі ці проблеми, але їх мало. Так само, як нас у своєму середовищі мало, так і їх в своєму середовищі, і вони не впливають на ці загальні настрої, на те, що вирішує загальну картину, — це сьогодні створює натовп. Не суспільство, не колектив якийсь, той чи інший колектив, український чи російський колектив, а створює натовп. Натовп, розпалюваний політиками, у яких є своя мета, і для здійснення цієї мети вони мають сили, мають гроші, а аргументів великих тут не треба”.
Свого часу навіть написана з марксистських вихідних позицій книга “Інтернаціоналізм чи русифікація?” стала вироком радянському режимові, який жорстоко помстився її авторові. На щастя, Іван Михайлович Дзюба, який відзначив своє 75-ліття, пережив той лихий час. Дуже важко пережив, але й зараз він — академік, співредактор Енциклопедії сучасної України, стоїть, власне, на тих самих позиціях обстоювання української мови, української культури і взагалі українськості як магістрального шляху до універсальності та всесвітньості вітчизняної культури, які він так палко боронив у написаному понад 40 років тому дослідженні “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.
Працю І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" можна розглядати як етап боротьби української інтелігенції з тоталітарним режимом. Та, на жаль, багато зазначених у роботі проблем середини 60-х років минулого століття постають сьогодні ще гострішими. Незважаючи на проголошення України суверенною і незалежною державою, певними силами на сході республіки постійно заперечується саме існування української мови як державної. На порядок денний обласних та місцевих рад раз у раз протягуються питання про затвердження ще однієї офіційної мови поруч з українською — російської. Це нова спроба шовіністів перешкодити українській мові, культурі повнокровно розвиватись. Тож ознайомлення з працею нашого земляка не тільки є даниною минулому, нашій історії, воно повинне для кожного вдумливого читача стати орієнтиром до пізнання справжніх причин важкого стану рідного слова, дороговказом у його розвитку як духовного багатства корінного населення. Критичну розвідку І. Дзюби необхідно вивчати росіянам, євреям, грекам та представникам інших національностей, які живуть в Україні, щоб навчитись по-справжньому поважати українську мову й мови своїх народів. Багатьом українцям праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" допомагала і допомагає позбутись почуття власної культурної нижчевартості, духовної неповноцінності.
Дуже цікаво подивитися на думку Івана Дзюби щодо соєї праці,через 25 років він розсказує про свою роботу над "Інтернаціоналізмом чи русифікацією?" Передмова до публікації в журналі "Вітчизна, 13 січня 1990 року, м. Київ
3.3 Від автора: з відстані чверті століття
Праця "Інтернаціоналізм чи русифікація ?" була написана у вересні — грудні 1965 року. Безпосереднім поштовхом до її написання стали драматичні політичні події, про які я скажу нижче. Але задум визрівав раніше, його диктувало саме життя. Мушу нагадати читачам молодших поколінь про відповідні суспільні обставини. Наприкінці 50-х та на початку 60-х років в Україні відбувалося помітне національно-культурне піднесення. Могутній імпульс йому дав процес оновлення нашого суспільства, започаткований рішеннями XX з’їзду партії (1956 рік). Загальносоюзний своїм масштабом і характером, він мав в Україні свою специфіку, зумовлену насамперед національною проблематикою. На жаль, процес цей протривав лише кілька років. Отож загалом наступні, 60-ті, роки в Україні характеризувалися глибокими суперечностями. З одного боку, тривало наростання no-бунтівничому настроєних і no-новаторському естетично зорієнтованих культурних та літературних сил ("шістдесятництво"), пробудження серед частини молоді активного інтересу до культурнонаціональних (Клуб творчої молоді, що розгорнув широку діяльність у Києві, об’єднуючи молодих митців та залучаючи студентство тощо) та національно-політичних питань (дискусії в студентських аудиторіях, спроби мітингів, розквіт самвидаву, що був не чим іншим, як частковою компенсацією ядучого дефіциту гласності). З другого ж боку, смертельно налякане зростанням політичної активності мас ("розхитування стихії") тодішнє політичне керівництво СРСР (надто ж після державного перевороту, вчиненого клікою Брежнєва), спираючись на політичну поліцію та потужний бюрократично-реакційний суспільний шар, посилювало боротьбу з інакодуманням, а особливо з "націоналізмом", під яким фактично розумілося прагнення до національної справедливості та реальної рівності або й просто всякий інтерес до національних проблем, історії, мови. В Україні ж, як завжди, ця боротьба проти здорового глузду прибрала особливо шалених масштабів і диких форм.
Не покладаючись на результативність пропагандистської кампанії, керівництво, — очевидно, під тиском центральних органів, — вдалося до репресивних акцій. В кінці серпня та на початку вересня 1965 року в Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі було заарештовано кільканадцятеро активних представників української творчої молоді, серед яких були дуже популярний тоді літературний критик Іван Світличний, мистецтвознавець Богдан Горинь, його старший брат науковець Михайло Горинь, талановитий художник Опанас Заливаха, літературознавець Михайло Косів, партійний працівник і літератор Михайло Осадчий та інші. Це робилося за умов цілковитої відсутності будь-якої гласності, а водночас цілеспрямовано нагніталися чутки про антирадянську націоналістичну діяльність заарештованих, про якесь нібито антирадянське підпілля тощо.
Протестуючи проти арештів, я виступив у кінотеатрі "Україна" під час прем’єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", а пізніше звернувся з листом до тодішнього першого секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста і Голови Ради Міністрів Української РСР В. В. Щербицького з листом, у якому говорив про те, що невинних, по суті, людей репресували не за якісь "злочини", а за чесну думку, правдиве слово, вболівання за долю України, обстоювання національних інтересів українського народу.
Однак я відчував, що в цій ситуації обмежитися листом протесту надто мало. Тим більше, що начальство якщо й реагувало на такі листи, то хіба новими репресіями. Виникала об’єктивна потреба узагальнити всю цю проблематику, спробувати проаналізувати історичну, національно-політичну ситуацію загалом, викласти позицію тих, кого тривожило становище України, схарактеризувати явища, які цю тривогу викликали, побачити, що за ними криється, — а водночас що, яка політика стоїть за репресивними акціями влади. Одне слово, треба було спробувати проаналізувати становище України і водночас спробувати відповісти на запитання: проти чого ми протестуємо і чого ми хочемо?
Потреба в цьому назріла і набирала суспільної гостроти. Я ж не відчував себе (ні тоді, ні пізніше) достатньо підготовленим науково і політично, щоб узятися за цю справу. Сподівався, що це зробить хтось інший, більш обізнаний і краще озброєний методологією соціологічного аналізу, прийомами статистичних розрахунків тощо (адже тривога, невдоволення тодішньою національною політикою, настрої протесту виявлялися і серед наукової та літературної громадськості). Однак час минав, а цей "хтось інший" не з’являвся. Довелося братися за перо дилетантові в політиці й соціології. Арешти ж дали те емоційне збурення, якого далі несила було стримувати.
Десь у цей час я, роздумуючи над тим, що діється і де шукати вихід (адже серед суспільності, особливо молоді, апробовувалися й дебатувалися тоді різні погляди, різні версії та контраверсії, хоч і меншою мірою, як тепер), зробив для себе "відкриття". Я натрапив на стенограми партійних з’їздів ленінських часів (не випадково, звичайно, а в пошуках відповідних джерел), жадібно перечитав їх та інші матеріали 20-х років на теми національної політики. (Парадокс, але ми тоді того не знали, навіть незабороненого не знали, настільки воно було "списане в архів", ледве чи не викинуте "на смітник історії"; все наше "соціалістичне" суспільство геть забуло про те, що закладалося колись у фундамент його ідеології та національної політики: може, щоб уникнути гризот сумління, забуло? — та й нині ми те не дуже знаємо). Прочитане і взнане справило на мене глибоке враження. Я побачив, що національна політика часів Сталіна — Хрущова — Брежнєва не тільки далеко відійшла від того, що заповідав Ленін в останні роки життя, а й є прямим запереченням цих ленінських заповітів та партійної лінії початку й середини 20-х років. Мені здалося, що я знайшов розгадку: причини наших бід — у цій великодержавницько-шовіністичній ревізії ленінської національної політики, а надія на порятунок — у поверненні до неї.
Ось під цим глибоким враженням, під цим панівним настроєм, з цих позицій я і писав свою працю, долучаючи, звичайно, ширший матеріал з літературної, філософської, історичної спадщини, а головне — матеріал самого життя.
Безпосереднім моїм завданням було спробувати переконати тодішнє керівництво УРСР і СРСР (власне, насамперед СРСР, оскільки всім було зрозуміло, що там, у Москві, все вирішується, — тому праця була зразу ж надіслана в російському перекладі і до Москви) у згубності тодішньої національної політики, показати, що воно по-фарисейському клянеться іменем Леніна, а насправді проводить антиленінську політику — конкретно щодо України, політику тотального придушення національно-культурних інтересів українського народу, ущемлення його в соціально-економічній, політичній, культурній, мовній, демографічній та інших сферах. Це був мій перший адресат. Але водночас мені здавалося великою бідою і великою небезпекою те, що значна частина російського та русифікованого населення в Україні, зокрема з числа інтелігенції, не задумується над національними проблемами, байдуже, а то й недоброзичливо ставиться до вимог справедливості в національній справі. Тут я вбачав одне з джерел небезпеки і один із резервів русифікаторської енергії системи. Мені хотілося переконати таких людей у тому, що вони помиляються, вважаючи національні проблеми не вартими їхньої уваги, а коли пасивно чи активно сприяють русифікації, то стають вільними чи невільними співучасниками злочину проти українського народу. Я намагався апелювати до їхнього сумління, почуття справедливості та й просто тверезого політичного глузду. Це був другий адресат, якого я собі уявив.
Нарешті, мав перед очима і третього адресата. Це ті, хто хотів зрозуміти, що діється з Україною, хто хотів щось зробити для неї, кому боліла й не давала спокою її доля. Не називаю їх однодумцями, бо думалося по-різному (як і сьогодні), але біль був на всіх один, спільний, він єднав і людей, часом далеких і дуже далеких світоглядом. Мені здавалося, що відродження України можна найпевніше досягти на шляхах відновлення ленінської національної політики і що саме навколо такого розуміння нашої історичної перспективи можуть консолідуватися найширші верстви української суспільності.
Оця потрійна заадресованість праці відбилася не лише на її стилістиці, а й призвела до деяких внутрішніх суперечностей і в тональності, і в характері аргументації.
Сьогодні я міг би й ще немало чого "закинути" праці, написаній чверть віку тому, бачу її слабкі місця і вади, сьогодні про дещо написав би інакше, збагатив би арґументацію, не такої ваги надавав би цитуванню канонічних документів (хоч тоді то було необхідно, тоді то був найпереконливіший і найдошкульніший для начальства арґумент!) і т. д., — але про все це я хочу сказати в післямові (на яку залишаю за собою право): коли читач сам ознайомиться з моєю працею і я зможу "обмінятися думками" з ним уже на підставі знайомого йому тексту. Тоді ж розповім і про подальшу долю праці та перипетії навколо неї, коротко викладу свої нинішні погляди на відповідні речі.
Тут лише скажу, що я ніколи не розглядав свою працю як конспіративну, не крився з нею, від самого початку бачив її як призначену не лише для офіційного адресата, а й для ширшої громадськості, — тому не заперечував проти її поширення самвидавом. І гадки не мав, що згодом її оголосять — заднім числом! — "антирадянською": адже я керувався тільки бажанням добра своїм землякам і співвітчизникам, усьому нашому суспільству. Але, як виявилося, саме тут і крилася небезпека, саме це і вважалося тоді непрощенним гріхом: адже інтереси правлячої верхівки, яка власну вигоду ототожнила цинічно із суттю "реального соціалізму", стали глибоко суперечити інтересам народу. Отож під наступну хвилю репресій, вже набагато масовіших (1972 рік), праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" висувалася як політичне ("кримінальне" — "державний злочин") звинувачення не лише проти її автора, а й проти тих, хто її "розповсюджував" або й просто читав. Багато таких людей постраждало в ті роки, і я відчуваю свою невільну, але велику провину перед ними. Не кажу вже про те, що й правоохоронним органам (які тоді в подібних ситуаціях були швидше правопорушними органами!) слід би попросити пробачення в цих людей і зняти з них давні безглузді звинувачення.
Починаючи з 1968 року, праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" виходила — без мого дозволу й відома — за кордоном окремими виданнями українською, російською, англійською, французькою, італійською (у видавництві Італійської компартії), китайською мовами. Проте, — не з вини видавців, а тому, що до них потрапляли спотворені численними передруками машинописні копії, — у цих виданнях чимало дрібних, але прикрих для автора помилок, неправильних прочитань тощо. Ця публікація у журналі "Вітчизна" буде першою авторською публікацією.
Оскільки рукопис безслідно зник, я користувався однією з машинописних копій, які збереглися від того часу. Праця публікується повністю і без будь-яких змін, за винятком суто правописних. Тільки цитати з Маркса, Енгельса і Леніна я подав, як у нас узвичаєно, за останніми виданнями їхніх творів (наче порушення хронології: цих видань не було в час написання праці, — але ж друкуємо ми її сьогодні!). Цитати з російських авторів та російськомовних історичних документів я залишив тоді і залишаю тепер без перекладу українською, в оригіналі: задля автентичності і щоб уникнути можливих похибок чи звинувачень у неточності перекладу.
Оце попередні пояснення, а про решту, як я вже застерігся, в післямові.
Іван Дзюба
13 січня 1990 року, м. Київ
Висновки
Іван Дзюба ніколи не намагався здобути популярність, його головна життєва цінність-донести і відстояти правду. Він-людина з великої літери, величезний патріот своєї країни, мови, традицій. Його ідеями захоплювалися, його підтримували люди, але партійні діячи усіляко перешкоджали поширенню цих ідей і творів. Дзюба нічого не боявся, він завжи казав правду, якою б вона не була. Але попри все це він завжди залишався чемним і коректним, навіть протиставляючи російську і українську культуру. Його делікатність у висловах, його високоосвіченість гідна поваги. Він проклав шлях до Незалежності країни, яку любив більш за все. Його не лякала ні влада, ні страждання, ні позбавлення волі. Він увесь час натикався на гострий спротив, його самого лаяли, але нічого не могли сказати про його твори, тому що в них була правда і тільки правда, яку неможливо було оскаржити. Навіть після виходу сенсаційного на той час твору: «Інтернаціоналізм чи русифікація?», коли його все ж затримали, тюрма не зламала його: він залишився вірним своїй позиції і до сьогоднішнього дня. Він пережив тяжкий період шістдесятництва, який пережили далеко не всі представники української інтелігенції. Йому все ж таки вдалося відстояти свою правду. До речі, праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» сьогодні так само актуальна, адже в наш час через русифікацію українство опинилося на межі повного зникнення. Тому можна сказати, що Іван Дзюба написав твір на всі часи, його правда завжди залишиться не тільки в його серці а й на папері і в серцях його однодумців.
Використана література
1) Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К.: Видавничий дім "KM Academia", 1998, — 276 с.
2) Історія української літератури ХХ століття,книга перша,за редакцією Дончика
3) Історія української літератури ХХ століття,книга друга.за редакцією Дончика
4) Україна - Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин / І.М. Дзюба,
5) Шевченківські лауреати. 1962—2001: Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 136—138.
6) http://ru.wikipedia.org/
7) http://www.dt.ua
8) http://litakcent.com
9) http://kbulkin.wordpress.com
10) http://litopys.org.ua/idzuba/dz.htm
Додатки
УКАЗ
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
Про присвоєння звання Герой України
За визначні трудові досягнення, заслуги перед Україною у
розбудові її державності та відродженні національної духовності
постановляю:
Присвоїти звання Герой України з врученням ордена Держави
ДЗЮБІ Івану Михайловичу - академікові-секретареві Відділення
літератури, мови та мистецтвознавства Національної академії наук
України, м. Київ.
Президент України Л.КУЧМА
м. Київ, 26 липня 2001 року
N 567/2001
Письмо в адрес Председателя Президиума Верховного Совета УССР, председателя Верховного Суда УССР, копия — Президиуму правления Союза писателей Украины:
В связи с тем, что я, нижеподписавшийся, полностью разделяю взгляды литератора Дзюбы Ивана Михайловича на некий, официально у нас не существующий вопрос, за который, насколько мне известно, его осудил недавно один из нарсудов г. Киева, и принимая во внимание:
а) состяние здоровья осужденного;
б) то обстоятельство, что в данный период (конец которого мы с Вами не можем предвидеть даже приблизительно) для меня лично пребывание на любом режиме представляется почти равноценным, и потому более-менее безразличным, — прошу покорно разрешить мне отбыть вместо вышеупомянутого Дзюбы И. М. определённое ему судом наказание.
С надлежащим уважением
Лукаш Николай Алексеевич, член Союза Писателей Украины
Оригинальный текст (укр.)
Журнал «Дніпро», 1991, № 11—12. С. 200.