Зміст:
Вступ
Основна частина.
1. Основні ідеї теорії пізнання Д. Локка
2. Співвідношення первинних і вторинних якостей по Локку
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Оскільки реальні процеси розвитку в суспільстві відносин пізнання і моральності знаходили своє віддзеркалення у філософських, етичних теоріях своїх історичних епох в тривалій і духовно насиченій історії ідей, то в цілому, можливо розв'язати вказану проблему, звернувшися до історії найзначніших навчань минулого, що заклали основи нашого сучасного переконання на ці питання. Особливий інтерес представляє 17 століття – важливий період в історії людства. В епоху Нового часу були розроблені основні ідеї, характерні для європейської свідомості, що сформували загальну теоретичну основу історико-філософських вчень аж до наших днів. Відбувся корінний перегляд поглядів на людину, що багато в чому стимулювало розвиток емпіричного природознавства подальших сторіч. Для самої філософії це обернулося рішучою переорієнтацією у бік емпіризму і сенсуалізму. Виявилися власне соціальні чинники визначення меж теоретичного пізнання, що відкривали перспективи для розвитку моральної філософії.
Справжнім центром новаторської думки була Англія. Звідси необхідність особливої уваги до творчості британських емпіриків того часу і, перш за все, Джона Локка. Ім'я Джона Локка (1632-1704) займає вельми почесне місце не тільки у ряді великих філософських імен епохи Нового часу, але і в світовому історико-філософському процесі. Філософські концепції теорії пізнання і моральності англійського мислителя послужили своєрідним зв'язуючим елементом між філософською і соціально-етичною думкою 17 і 18 століть. Слід зазначити, що Локк зіграв видатну роль в розвитку політичних концепцій 17 століття, залишивши нащадкам достатньо повно розроблену систему ідей, які лягли в основу сучасної політики. До Локку також сходить філософське вчення про виховання, що послужило розвитку філософсько-педагогічної думки епохи Освіти. Достатньо очевидним представляється той факт, що для самого Локка на першому місці його філософських інтересів стояла гносеологічна і політико-правова проблематика, а не дослідження питань етичної поведінки людини і створення науки про мораль. Це підтверджується і самою назвою основної праці філософа «Опит про людське розуміння».
Вітчизняна історико-філософська наука внесла вагомий внесок в справу вивчення філософської спадщини великого англійського мислителя. Дореволюційна література про Локка представлена роботами таких авторів, як А. Вишневих медів, В. Ермілов, Е.Ф. Літвінова, В.Н. Малінін, В.З. Срібників, Н. Сперанській, В.В. Успенський. З постреволюційних дослідників виділяються, перш за все, До. В. Гребенев і Д. Рахман. Аналізу теорії пізнання Локка присвячений ряд дисертаційних досліджень.
Колосальний вплив ідей Локка, і зокрема теорії пізнання, на формування філософської думки Нового часу признається сучасними вітчизняними дослідниками. Плідними для нашого аналізу виявилися результати дослідження І.И. Борисова про здібності і межі людського пізнання в навчанні Локка.
Мета реферату: виділити і проаналізувати основні ідеї теорії пізнання Локка.
Основна частина
Головна робота Д. Локка по теоретичній філософії – «Досвід про людський розум1» – була закінчена в 1687 році і опублікована в 1690 році.
Роки перед революцією 1688 року, коли Локк не міг без серйозного ризику взяти теоретичну або практичну участь в англійській політиці, він провів, складаючи свій «Досвід про людський розум». Це його найважливіша книга, яка як найбільше принесла йому слави, але його вплив на філософію політики був такий великий і такий тривалий, що його можна розглядати як засновника філософського лібералізму, так само як і емпіризму в теорії пізнання.
Локк є найудачливішим зі всіх філософів. Він закінчив свою роботу по теоретичній філософії якраз в той момент, коли правління в його країні потрапило в руки людей, які розділяли його політичні погляди. В подальші роки найенергійніші і впливові політики і філософи підтримували і на практиці і в теорії погляди, які він проповідував. Його політичні теорії, розвинені Монтеськье, відображені в американській конституції і знаходять вживання всюди, де існує суперечка між президентом і конгресом. На його теорії ще близько п'ятдесяти років тому грунтувалася британська конституція, і так само йшла справа з французькою конституцією, прийнятою в 1871 році.
У Франції 18 століття Локк своїм впливом спочатку був зобов'язаний Вольтеру. За ним пішли філософи і помірні реформатори; крайні ж революціонери пішли за Руссо. Його французькі послідовники, мають рацію вони були чи ні, вірили в тісний зв'язок між теорією пізнання Локка і його поглядами на політику.
В Англії цей зв'язок менш помітний. З двох найвідоміших послідовників Локка Берклі не був значною фігурою в політиці, а Юм належав до партії торі і свої реакційні погляди висловив в «Історії Англії». Але після Канта, коли німецький ідеалізм почав робити вплив на думку Англії, знову виник зв'язок між філософією і політикою: філософи, які йшли за німецькими ідеалістами, в основному були консерваторами, тоді як послідовники Бентама, є радикалом, залишалися вірними традиціям Локка. Проте це співвідношення не було постійним; Т.Г. Грін, наприклад, був одночасно і лібералом і ідеалістом.
Не тільки правильні погляди Локка, але навіть його помилки на практиці були корисні.
Досвідчена компоненту пізнання, у принципі властива як емпіристам, так і раціоналістам, з найбільшою послідовністю в даному столітті, була розроблена Локком. Автор «Досвіду про людське розуміння» затверджував, що «на досвіді грунтується все наше знання, від нього, врешті-решт, воно відбувається» (57: 1, 154)1.
Зовнішній досвід Локк розумів як що складається з відчуттів, а внутрішній – як утворюваний плотським відображенням (рефлексією) душею своєї власної діяльності.
Таким чином, Локк розумів досвід як сукупність зовнішнього і внутрішнього почування, заявляючи, що в цьому значенні «всі ідеї походять від відчуття і рефлексії» (57: 1, 154). Філософ послідовно проводив принцип сенсуалізму, сформульований ще в античній філософії, - «немає нічого в думці, чого раніше не було б у відчуттях».
Філософія Локка, як це видно з вивчення «Досвіду про людський розум», всю пронизано певними достоїнствами і певними недоліками. І ті і інші однаково корисні: недоліки є такими тільки з теоретичної точки зору.
Локк завжди розсудливий і завжди швидше охоче пожертвує логікою, чим стане парадоксальним. Він проголошує загальні принципи, які, як читачу легко собі уявити, здатні приводити до дивних слідств; але всякий раз, коли такі дивні слідства, здається, готові з'явитися, Локк тактовно утримується від їх виведення. Оскільки мир є тим, ніж він є, ясно, що правильний висновок з істинних посилок не може привести до помилок; але посилки можуть бути настільки близькі до істини, наскільки це потрібне в теоретичному відношенні, і, проте, вони можуть привести до практично абсурдних слідств.
Характерна особливість Локка, яка розповсюджується і на все ліберальний напрям, - ця відсутність догматизму. Переконання в нашому власному існуванні, існуванні Бога і в істинності математики – ось ті небагато безперечних істин, які Локк успадковував від попередників. Але як би не відрізнялася його теорія від теорій його попередників, в ній він приходить до висновку, що істиною володіти важко і що розумна людина дотримуватиметься своїх поглядів, зберігаючи деяку частку сумніву.
Важлива процедура, яка була здійснена Локком, пов'язана з класифікацією діяльності розуму. Після того, як ми одержали ідеї з досвіду, ми їх повинні обробити1.
Доклав свої класифікаторські зусилля Локк і до проблеми видів пізнання.
По-перше, він неявно розрізняє екзистенціальні положення і ессенціальние – існування речі і її єства, що стосується. І тут можливі три види знання: інтуїтивне, демонстративне і плотське. Або інтуїтивне знання, доказове знання і віра (тому, що плотське знання зближується з вірою).
Інтуїтивне знання Локк розуміє так само, як Декарт. Те, що він називає демонстративним знанням – відповідає дедуктивному знанню у Декарта – просто інший термін, що позначає одне і те ж (як би, демонстрація Локка те ж саме, що дедукція у Декарта). І плотське знання теж має аналоги в декартівській філософії: ось коли він, наприклад, говорить про переконаність в існування зовнішнього світу – саме це тут мається на увазі Локком під плотським знанням. Самим вчиненим, звичайно, є інтуїтивне знання, потім демонстративне, і якнайменше достовірне – плотське знання.
Ці всі проблеми він обговорює в четвертій частині «Досвіду...». Вона має самий онтологічний характер, тому що тут Локк прикладає всі ці роздуми до обговорення проблеми, з якою Декарт починав свою філософію. А Локк, навпаки, це під завісу обговорює, а саме – ступені достовірності нашого знання про існування душі, миру і Бога.
Ще одна популярна, поширена помилка відносно Локка полягає в тому, що він філософ матеріалістичного плану. Якісь підстави для такого роду думки завжди є, на порожньому місці вони не виникають. Для Локка більш достовірне буття Бога, ніж буття зовнішнього світу1. Зовнішній світ – це плотське. Це не те, що дане. Це не зовнішній світ – те, що ми зараз з вами усвідомлюємо – це ідеї всі, по Локку. Те, що ми бачимо, безпосередньо усвідомлюємо – ми залишаємося при цьому в рамках нашої власної суб'єктивності.
Ми безпосередньо жодну матеріальну річ сприйняти не можемо: ми сприймаємо тільки власні ідеї. Ідеї викликаються речами, до буття яких ми повинні робити висновок. Тому що у принципі це може бути сновидінням – все, що ми бачимо, – або може безпосередньо Богом викликатися. Тобто тут з того, що ми бачимо ось цей світ, не витікає, що він існує незалежно від нас, по-перше; і, по-друге, що він викликаний схожими речами – на ті речі, які ми бачимо. Принаймні, там немає (в справжніх речах) кольорів і так далі. Але можна взагалі поставити питання: чи є цей світ? звідки ми знаємо, що він є за нашими ідеями?
Декарт доводив буття матеріального миру, відштовхуючись від уявлення про правдивість Бога. Але для Локка це дуже метафізичний аргумент, тому він взагалі ніяк не доводить буття зовнішнього світу. Локк в цьому плані набагато більш скептичним ніж Декарт. Взагалі, він по ряду питань займає скептичну позицію – як про носія, наприклад, психіки (субстанціальності її або несубстанціальності) – так і тут: буття зовнішнього світу недоказовий. Буття нашої власної душі ми знаємо з інтуїції – воно інтуїтивно очевидно, достовірно. Буття Бога можна строго довести, затверджує Локк. Строго. Тому що демонстрація – це вищий ступінь довідності. А ось тут ми нічого не можемо зробити.
Правда, він заспокоює нас, що, по-перше, віра в існування зовнішнього світу і так дуже сильна, так що тут докази особливих не треба. Але насправді, продовжує він, нічого не міняється. Здавалося б, парадоксальне міркування.
Головна мета Локка – визначення джерел ідей і видів знання, видів достовірності, що виникають з порівняння, з'єднання або роз'єднання цих ідей. Під ідеєю Локк має у вигляді будь-який об'єкт мислення. Мислення ж він розуміє абсолютно в декартівському значенні, як свідомість про щось.
Ідея – будь-який об'єкт мислення, а мислення – це будь-який душевний акт, що супроводжується свідомістю.
Свідомість може працювати з не-поняттями. Ось ви відчуваєте, ви усвідомлюєте, що бачите зараз щось перед вами – неважливо навіть, що; ось ви цю пляму усвідомлюєте – це акт мислення, що реалізовується у вигляді відчуття, в даному випадку. Мислення не має ніякого відношення до понять. Мислення - будь-який акт свідомості, а свідомість не обов'язково концептуалізована. До понять має відношення тільки діяльність розуму або розуму.
Так само, як і Декарт, Локк заперечує несвідомі перцепції – оскільки він пов'язує свідомість з мисленням; несвідомі ідеї, точніше кажучи. Нічого цього немає. Душа цілком пронизана свідомістю. Тут же Локк говорить – ось, в «Введенні» - про негативні і позитивні задачі трактату свого.
Таким чином, негативним або обмежувальним, - підсумком всього його дослідження буде розуміння, що далеко не всі питання - традиційні питання метафізики - під силу людському розуму. Навіщо ми взагалі... – ось, треба розуміти це чітко – навіщо братися за дослідження душі, за дослідження здібностей душі? Яке значення це має? Можна відповісти, звичайно, на це питання, що це самоцінно – це дійсно так, не треба шукати ніякої іншої користі; просто саме по собі важливо. Але є і зовнішня користь.
Після того, як ми познаємо, як влаштовано наше пізнання, ми автоматично обкреслимо навкруги нього якісь межі, за які наші здібності пробиратися не в змозі, - ось це так звана обмежувальна задача.
Вирішити цю задачу можна лише в результаті строгого і ретельного аналізу душевних сил. Це позитивна сторона. Тобто і позитивна частина – власне аналіз пристрою душі, - і обмежувальні висновки, які з цього витікають; Локк чітко промовляє ось ці дві сторони питання. І потім це багато разів дублювалося, ось така структура, в творах новоєвропейських авторів: у Юма, наприклад.
Найвідоміший приклад – це кантівська «Критика чистого розуму» - це одночасно дослідження трансцендентальних здібностей пізнання, тобто позитивна якась дія, і обмеження пізнаваних об'єктів. І слово «критика» включає два значення, і ось в «Критиці чистого розуму» ці два значення дійсно дуже вдало об'єднуються. Критика – ця і якась незгода, заперечення; і критика – це дослідження, якщо говорити про етимологію слова.
Повернемося до Локку. Після того, як він завершує артпідготовку, він приступає до з'ясування питання, звідки ж беруться ідеї? Перед ним два варіанти: або вони апріорні, тобто вже наперед дані в душі, або з досвіду. Інших варіантів немає. Доопитниє ідеї називаються природженими. Локк доводить, що таких ні. Як він це робить? Він використовує дуже простий і дієвий аргумент. Він задає питання: «скажіть, ось природжені ідеї – допустимо, вони є. Але що значить «природжена ідея»? Це значить, що вона відвічно властива людській природі; не якійсь конкретній людині, неважливо, де це людина живе, в яких умовах, і т.д. – якщо ідея врождена, вона завжди буде присутня в ньому. Так? Значить, якщо у людини є природжені ідеї, то вони повинні бути у всіх людей; оскільки, якщо вони властиві людській природі, то, відповідно, повинні бути властиві і всім людям, які люди саме тому, що вони мають людську природу. Отже, якщо природженість пов'язана із загальністю ідей – якщо вони всезагальні, то вони повинні бути всіма зрозумілі зразу ж.
Локк говорить про внутрішнє відчуття як одному з джерел ідей - про внутрішній досвід. Але що розкриває нам цей досвід? Він розкриває нам пристрій власної душі і її здібностей. Таким чином, передбачається вже, самою фігурою мови передбачається, що є душа, що володіє певними здібностями, які властиві їй незалежно від зовнішніх предметів. І ці здібності ми можемо назвати природженими. Здібності природженими можна назвати. Що Локк і робить.
Він визнає природжені здібності – цього разу вже прямо. Природжені здібності душі – це ті закони, по яких здійснюється діяльність душі і які знаходяться, належать її природі, а не беруться звідкись ззовні. Ці закони можна відкрити у внутрішньому відчутті. Ці закони, або форми діяльності, в точності відповідають тому, що Декарт назвав би «природженими ідеями II класу», як то: мислення, свідомість і т.д. Тобто і в цьому плані відмінність між Декартом і Локком невелике.
Отже, якщо немає природженого знання в такому абсолютному значенні, а можна говорити лише в умовному ключі, то тоді все наше знання береться з досвіду. Досвід буває, я вже говорив, зовнішній і внутрішній. Ідеї зовнішнього досвіду, або зовнішнього відчуття, Локк називає ідеями відчуттів. Ідеї, які поставляються нам внутрішнім відчуттям, він називає ідеями рефлексії. Знову-таки, термін «ідея» широко їм вживається. Ідеєю він називає те, що ви зараз безпосередньо відчуваєте перед собою – зошити, ручки, - це ідеї по Локку, а не самі речі. Він дотримується тієї ж концепції дупліцірованого миру, що і Декарт. Ідея відчуття, продовжує він, виникає в душі в результаті дії на нас зовнішніх предметів.
Є душа. Предмети впливають на душу. При дії на душу зовнішні речі як би запускають її внутрішні механізми. Вона включається - душити, після зовнішньої дії, і щось починає робити з одержаними ідеями: по-перше, вона їх запам'ятовує, ці ідеї, потім відтворює, порівнює, розділяє, сполучає. Ось це вже душевні дії. І ці душевні акти розкриваються в рефлексії.
Далі подивимося, як Локк розрізняв прості і складні ідеї1.
Проста ідея (визначення задоволено важке, як і всяке елементарне поняття) – це такий предмет думки, в якому ми жодним чином не можемо знайти внутрішню структуру, частину. Наприклад, уявлення про колір: червоний колір – яскравий зразок простої ідеї. Або який-небудь смак візьмемо, запах: ніяких частин в запаху не можна знайти - це проста ідея. Прості ідеї можуть об'єднуватися; виникають конгломерати, які Локк називає складними ідеями. Приклад складної ідеї – грудка снігу. Цей образ об'єднує в собі білизну, холод, розсипчастість і багато інших якості, кожне з яких є простою ідеєю.
Прості ідеї треба відрізняти від модусів простих ідей – досить складне поняття локківської філософії. Модуси простих ідей виникають при повторенні, при розмноженні однієї і тієї ж якісної визначеності. Приклад – протяг. Якщо ми питаємо: ідея протягу – проста або складна ідея, то ми опиняємося в дещо двозначному положенні, по Локку. З одного боку, протяг мислиться як однорідне щось. Це говорить за те, що це проста ідея. Але з другого боку, протяг ділимий. А подільність – якість складної ідеї. Локк поєднує цю амбівалентність в терміні «модус простої ідеї». Простою ідеєю протягу буде якесь уявленням про елементарний протяг, атомарності якоїсь, чи що, точки якої-небудь. Але, так чи інакше, тут присутнє розмноження однорідного. Що і закріплюється відповідним терміном.
Локк формулює загальний закон: всі ідеї, говорить він, виникають з досвіду. Не всі ідеї взагалі, а всі прості ідеї беруться з досвіду. Тоді як складні ідеї можуть і не мати архетипів в досвіді. Уявіть собі платинову гору, наприклад. Ось це ідея. Бачили ви платинову гору? Ні, кінцево. Значить, не всі ідеї з досвіду? Що ж - це природжена ідея – платинова гора? Ні, просто це складна ідея. А ось ідея платини і ідея гори, які умовно можна назвати простими ідеями (вони насправді непрості, можна і далі ділити, - не в цьому річ), - вони мають досвідчений архетип. Тобто щось було у відчуттях, що їм відповідало.
Що стосується ідеї відчуття, то їх існує дуже багато видів, причому велика частина всієї маси відчуттів ділиться, відповідно розділенням органів чуття. Ось у людини існує п'ять відчуттів – відповідно, п'ять найвеличезніших класів ідей відчуттів: дотикових, нюхових, смакових, тактильних і слухових. Це прості; якщо говорити про елементарні компоненти кожного з цих класів, то так: це прості ідеї відчуттів.
Деякі ідеї, говорить Локк, пов'язані не тільки з відчуттями, але і з рефлексією теж можуть бути зв'язані; тобто не тільки із зовнішнім, але і з внутрішнім відчуттям. Ну, по-перше, ідея буття, наприклад, або ідея єдності: вони не специфіковані зовнішнім відчуттям. Тобто... ці ідеї можна одержати і із зовнішнього і з внутрішнього відчуття. Те ж саме з ідеями задоволення і страждання: задоволення може викликатися приємними відчуттями смакового плану, а може викликатися відчуттям власної свободи. Тут Локк говорить, по суті, про давній розподіл задоволень на тілесні і інтелектуальні. Ну, це достатньо стандартно тут поки виглядає, ніяких відкриттів тут він не робить.
Але більш цікаво з'ясувати його позицію щодо простих ідей рефлексії – специфічних, причому, ідей. Рефлексія – це погляд з самого себе; тобто погляд відкриває форми діяльності нашої душі, і відповідно питання про те, які існують прості ідеї рефлексії, рівносильний іншому, дуже важливому питанню: в яких основних видах діяльності душа реалізує своє єство? В чому виявляється, іншими словами єство душі? Ось в тому, в чому виявляється єство душі, то ми і повинні будуть називати простими ідеями рефлексії.
Виявляється ж єство душі, головним чином, в її теоретичній і практичній діяльності. Самим загальним модусом теоретичної діяльності Локк називає уявлення, або сприйняття. Ну, а самою загальною характеристикою практичної сторони душевного життя є бажання, або воля. Отже, ось наріжне каміння, на якому стоїть душевне життя: на сприйнятті і на бажанні. Причому вся решта форм є похідними, по Локку. Ось, скажімо, пам'ять, уява, інтелект – все це похідні від уявлення - все це різновиди уявлення. Локк називає уяву, пам'ять, відчуття, сумнів, передбачення, розум – все це він називає простими модусами, модусами простої ідеї рефлексії, а саме сприйняття або уявлення.
І самі складні ідеї Локк теж класифікує. Він підрозділяє їх на три класи: ідеї субстанції, ідеї модусів (ідея субстанції – це, наприклад, людина – ось ідея субстанції (яка субстанція тут не указується – просто субстанція, неважливо, яка); модус (приклад складної ідеї (не простого модусу, а складного) – ідея краси) і ідеї відношення (наприклад: причина – корелятивне поняття).
2. Співвідношення первинних і вторинних якостей по Локку
Найважливішим внеском Локка в метафізику Нового часу з'явилося його розрізнення первинних і вторинних якостей.
Терміни не їм були винайдені, але саме з його подачі вони стали дуже популярними і дотепер такими залишаються1. Локк не тільки терміни винайшов, але і сам предмет, який він так традиційно застовпив – зафіксував цю позицію в новоєвропейскій метафізиці; зв'язано це з розділенням речей і образів цих речей.
Локк говорить, що далеко не всі компоненти ідей відчуття, тобто далеко не всі компоненти того світу, який ми безпосередньо сприймаємо у відчуттях ось зараз, схожі на те, які влаштовані самі речі. В самих речах є лише протяг, густина і фігура. Ні кольорів, ні запахів, ні смаків в самих речах немає. А що у них є? Є якийсь рух найдрібніших частинок, які при дії на органи чуття проводять відповідні відчуття. Реально колір є певним різновидом руху матерії, не більш того.
На основі цих міркувань Локк і формулює свою концепцію первинних і вторинних якостей. Він говорить так (в строгому викладі, його позиція виглядає таким чином): «ідеями первинних якостей ми повинні називати такі ідеї, які схожі на пристрій самих матеріальних речей. Ідеї вторинних якостей не схожі на те, що їх викликає». Ідея протягу, наприклад, схожа на самі протяжні речі. Ідея форми. Ідея густини. А ідея кольору не схожа на те, що її викликає. Тому колір – ця вторинна якість. А протяг – первинне.
Тут треба тільки не плутати. Тому що локківську позицію іноді спрощують і говорять, що первинні якості існують в самих речах, а вторинні якості – тільки в сприйнятті. Насправді, це не зовсім так. По Локку, і первинні, і вторинні якості існують в речах. Вони об'єктивні: і вторинні, і первинні; але просто ідеї, ще раз повторюю, первинних якостей схожі на самі ці якості, а ідеї вторинних якостей не схожі. Реально, якщо говорити про самі речі, то вторинні якості є модифікаціями первинних.
Первинні якості – форма, а вторинні якості – певна форма найдрібніших частинок, що рухаються по таких і таких законах. Ось якщо закони такі, то цей рух викликає відчуття червоного кольору; якщо закони дещо інші, - відчуття синього кольору1.
Слід сказати, що тут Локк підводить підсумки навіть не стільки новоєвропейській філософії, так термінологічно оформляючи проблему, але навіть всієї європейської філософії – ось знаменитий вислів Демокріта (прибл. 470 до н.е. - невідомо): «в думці існує тепле, холодне і т.д., а справді існують лише атоми і пустка». Ця установка з античних часів була достатній в європейській метафізиці, і Локк просто тут фіксує її.
А на якій же підставі Локк вважав, що одні якості, одні ідеї схожі, інші несхожі? Який аргумент? Повинен же бути якийсь довід. Як правило, використовувався «винний аргумент». «винним» його іноді називають тому, що історично доказ ще в античності ілюструвався на прикладі з вином: одній людині вино здається кислим, іншому солодким; але предмет не може бути одночасне і кислим, і солодким - значить, ці якості зовсім в предметі не існують, а існують тільки в сприйнятті. Приблизно такого ж роду доказами користується і Локк. Хоча навіть для нього проблема доказу тут не найважливіша. Для нього це питання очевидне, треба просто термінологічно зафіксувати.
Висновок
Отже, ми проаналізували основні ідеї теорії пізнання Локка.
Зі всього вищесказаного можна зробити наступні висновки.
Початковим пунктом теорії пізнання Локка є положення, що в думках немає нічого, чого не було б у відчуттях. Цю ідею він розвиває і обгрунтовує в своїй головній праці «Досвід про людський розум», де дотримується принципу «на досвіді грунтується все знання». По Локку, людина від народження не має ніяких принципів, ніяких ідей.
Локк розрізняє прості і складні ідеї, а також первинні і вторинні якості.
Досвід потрактує Локком як двоякий: відчуття і рефлексія. Вони є джерелом простих ідей.
Одним джерелом ідей є об'єкт відчуття, іншим – діяльність душі.
Особливості внутрішнього досвіду пояснюють і таку вельми важливу властивість людської свідомості, як наявність в ньому певних завдатків, в єстві, незалежних від зовнішнього досвіду. Слід розрізняти, згідно Локку, відсутність природжених ідей як внедосвідного знання і наявність разом з тим певної здатності, схильності до тієї або іншої діяльності.
Наріжним каменем гносеології Локка була теза про походження всього людського знання з індивідуального досвіду.
Необхідно помітити, що вся теорія пізнання Локка тісно пов'язана з фундаментальними світоглядними посилками: люди знаходяться в зовнішньому, не залежному від них середовищі, володіють здібностями пізнавати її і пристосовуватися до неї, можуть зберігати знання про зовнішній світ і варіювати своє в ньому поведінка.
Філософія Д. Локка є логічним завершенням лінії англійського емпіризму 17 століття і в той же час є новим ступенем в розвитку філософської думки Нового часу. Локк довів лінію сенсуалізму до щонайвищого її виразу і трансформував її в доктрину емпіризму, принципово протиставивши її позиції раціоналізму.
1 Локк Д. Досвід про людський розум // Вибрані філософські твори. Т.1., М., 1960.
1 Локк Д. Досвід про людський розум // Вибрані філософські твори. Т.1., М., 1960.
1 Локк Д. Досвід про людський розум // Вибрані філософські твори. Т.1., М., 1960.
1 Васильєв В.В., Кротов А.А. Історія філософії: Підручник для вузів. М., 2005.
1 Бертран Рассел. Історія западної філософії і її зв’язки з політичними і соціальними умовами від античності до наших днів. М., 2001.
1 Васильєв В.В., Кротов А.А. Історія філософії: Підручник для вузів. М., 2005.
1 Бертран Рассел. Історія західної філософії і її зв'язку з політичними і соціальними умовами від античності до наших днів. М., 2001.