Тема:

План.

1. Суспільство, його історичне виникнення і суть.

2. Структура і функції суспільства.

3. Основні чинники суспільного розвитку.

4. Типологія суспільства.

5. Суспільство і особистість.

Список літератури

1. Суспільство, його суть, структура і функції.

Соціальна філософія - розділ філософського знання, що досліджує найбільш загальні характеристики суспільного життя, колективної людської діяльності, а також місце особистості в суспільстві. Суспіль­ство є предметом багатьох наук, які називають соціальними науками (соці­ологія, політологія, демографія, соціальна статистика, економічні дисцип­ліни, соціальна психологія, юридичні науки). Особливість соціальної філо­софії полягає у тому, що вона визначає фундаментальні основи і сенс існу­вання суспільного життя, умови збереження цілісності і упорядкованості суспільства як єдиної системи. Крім того, в межах соціальної філософії осмислюється методологія наукового пізнання суспільного життя, узагаль­нюється досвід суспільних наук.

Основними питаннями суспільного буття людей є такі питання:

у чому полягає основа суспільного життя?

як виникло суспільство і як воно існує?

за яких умов суспільство зберігає свою цілісність?

які типи суспільств існували та існують сьогодні на планеті?

як співвідносяться суспільство і особистість?

Історично суспільство виникає разом із виникненням людини. Перші об'єднання грунтувалися на кровно-родинних зв'язках, але з поступом істо­рії, із зростанням населення, з ускладненням суспільного життя виникають перші соціальні структури (соціальна диференціація, право, мораль). Вони набувають власних законів розвитку, підтримують цілісність та єдність сус­пільства, забезпечуючи стабільність і можливість його саморозвитку.

Що ж саме спонукає людей жити і діяти сумісно? Щоб відповісти на це питання, філософи зверталися до історичного минулого. Стверджували­ся найрізноманітніші, часто протилежні версії походження суспільства.

Серед чинників, що сприяли відокремленню людини від природи, зробили людей здатними до сумісного буття, називали такі:

біологічний пріоритет людини: завдяки біологічній еволюції у людини сформувалися більш розвинені, ніж у інших вищих тварин, нервова сис­тема і мозок, завдяки чому людина отримала можливість жити більш складним, соціальним життям;

біологічна неповноцінність людини: фізична, психологічна слабкість людей як біологічних істот зробила їх «неконкурентноспроможними» в природному середовищі, а інстинкти виживання і самозбереження штовх­нули їх до об'єднання зусиль;

природний поділ людських істот на активну частину, з сильним потягом до влади і панування, і таких, що схильні підкорятися;

здогадливість і кмітливість прадавньої людини, що дало змогу їй знайти спеціальне знаряддя для задоволення власних потреб і потім удосконалювати їх в колективній праці;

«соціальні інстинкти» людей, що перевищують стадні інстинкти тварин;

природній альтруїзм, тобто схильність до безкорисливої турботи про інших і готовність жертвувати заради них;

егоїзм і агресивність людей, для яких природним станом є війна «всіх проти всіх», звідси - небезпека взаємознищення і необхідність контролю за власними діями, що призвело до взаємної угоди, до суспільного договору між людьми;

активність людини, завдяки її діяльної природи склалися об'єктивні причини об'єднання людей у суспільстві: праця створила людину і суспіль­ство.

Попри всі розбіжності позицій щодо проблеми історичного виникнен­ня суспільства, є три очевидності в людському бутті, які можна визнати як безумовні і безсумнівні риси людини і людського суспільства. Звідси мож­на припустити, що це і є основні чинники саморозвитку суспільства, що їх історичне становлення і було становленням і суспільства, і людини як сус­пільної істоти. Це тим більше вірогідно, що, крім вище згаданих версій ви­никнення суспільства, є ще одна - біблійна. Біблійний переказ створення людини вказує саме на ці фактори. Отже, основні чинники історичного саморозвитку суспільства:

а) трудова діяльність: людина активна і діяльна за своєю природою, праця і стала фактором єднання людей (за біблійною версією, праця - покликання людини, Бог вмістив людину в саду Едемському, «щоб обробляти його і доглядати його»);

б) колективність: людина є соціальною істотою, вона має дар спілку­вання, прагне до нього, не здатна сформуватися як людина на самоті («сказав Господь Бог: не добре бути людині одній...»);

в) духовність: людина здатна до пізнання, має свідомість і самосвідо­мість, в ній є прагнення до творчості, до свободи, добра, любові («сказав Бог: створимо людину за образом Нашим і за подобою Нашою»).

Жодний з цих чинників не є первинним щодо інших двох. Людська ді­яльність, суспільність і духовність розвивалися через взаємовплив і взаємне коректування одне одного. Так само не можна сказати, що було першим - людина чи суспільство. Становлення людини йшло як становлення суспі­льної істоти, а становлення суспільства - як розвиток саме людського сус­пільства.

У розумінні сутності суспільства саме цей аспект - співвідношен­ня суспільства та індивіда є головним. У чому полягає основа суспільно­го життя, і з чого починати дослідження суспільства - з індивіда чи з тих соціальних зв'язків, в які він включений? Щодо цієї проблеми існують три основні інтерпретації: а) первинним є індивід: б) первинним є суспільство: в) первинною є єдність індивіда і суспільства: суспільство створює людину, а людина одночасно створює суспільство.

А. Класична європейська філософія, починаючи з XVII ст., розглядала суспільство в дусі «робінзонади»: вважалося, що суспільство почалося з окремого індивіда, з постаті ізольованої, внутрішньо самодостатньої люди­ни. Вона розгортає свої природні обдарування, прикладає зусилля, і це має, врешті-решт, суспільний результат. Здібності, поведінка, дії окремої люди­ни визначають характер суспільства. Вважалося, що саме така ізольована «людина-робінзон», окремий людський «атом», вступає в суспільні відно­сини, виходячи із своїх прагматичних інтересів. Суспільство визначається тут як сума індивідів. Тобто справжньою соціальною реальністю є самі ін­дивіди, а суспільство як цілісність вважається лише абстракцією. Так, Т. Гоббс свою теорію починає з опису «людини як такої», для нього вона -природний егоїст, звідси - ідея «війни всіх проти всіх» і необхідність сус­пільного договору. Французькі просвітники йшли тим самим шляхом, фор­мулюючи основні принципи теорії суспільного договору. Не тільки філо­софи, але й економісти виходили з цієї абстракції - «людини як такої». Ан­глійський економіст А. Сміт виводив економічне життя з особистого інтере­су атомізованої людини.

Б. З критикою ідеї абстрактного індивіда, ізольованого від історичного руху, виступив К.Маркс. Суспільство не є сума індивідів, а є сумою тих зв'язків і відносин, в яких ці індивіди знаходяться. Ідея суспільства міс­титься в самій людині як суспільній істоті. Людина і суспільство з'являються в історії одночасно, причому не свідомість людей породжує суспільство, а доцільна і цілеспрямована трудова діяльність. Основополо­жною структурою суспільного буття Маркс вважав економічні відносини між людьми.

Класики марксизму особливо підкреслювали значимість суб'єктивного (людського) фактору в суспільному процесі, роль особистості в історії. Су­спільство, проголошували вони, - це самі люди в їх суспільних відносинах. Але цей проголошений погляд на суспільство не був дійсно реалізований в їх теорії. Поступово в соціальному пізнанні утвердилося прагнення макси­мально вилучити з соціальної теорії розгляд суб'єктивного світу особисто­сті. Суспільство стало визначатися як надіндивідне утворення, що розвива­ється за об'єктивними, тобто незалежними від людського суб'єкта, його свідомості і волі, законами. Тим самим особистість була підкорена суспіль­ному цілому, вдосконалення суспільства повинно було випереджати вдос­коналення особистості. Суспільство було звеличене за рахунок індивіда, цінності суспільства проголошені більш значимими, ніж цінності індивіда. Такий погляд на співвідношення суспільства і людини був притаманний не тільки К.Марксу, але й Г.Гегелю, Е.Дюркгейму та іншим представникам класичної філософії XIX ст.

В. Соціальна філософія XX століття, намагаючись подолати «обезлю­днений» підхід до суспільства, переглянула саме поняття суспільства, соці­альної реальності. Не заперечуючи існування суспільства як об'єктивної, надіндивідної системи, було знайдене «людське» підґрунтя цієї системи. Воно одночасно є і виявом людської суб'єктивності, і виявом соціальності. Такою «першоклітинкою» суспільства став феномен інтерсуб'єктивності, міжіндивідних зв'язків, в яких не губиться, не втрачається людське «Я». Сама соціальна реальність виявляє себе як множина «Я», ко­жне з яких є унікальним, непередбачуваним, абсолютно не запрограмова­ним, таким, що не підкоряється ніяким абстрактним схемам суспільних законів, не є «гвинтиком» в суспільному механізмі.

Індивіди постійно вступають у індивідуальну взаємодію в процесі праці, в дружніх стосунках, з метою самозахисту, гри, здобуття знань, на­родження і виховання дітей тощо. Ця взаємодія конкретних людей, спілку­вання на рівні «Я - Ти», інтерсуб'єктивні зв'язки як зв'язки між особистос­тями, і є первинним актом соціальності. Над цим первинним прошарком суспільства, де людина впізнає іншу людину як «альтер его», нарощується інша структура суспільних відносин, які мають вже деперсоніфікований характер, нарощується суспільство як безлике «Воно». На цьому рівні сус­пільство виявляє себе як об'єктивна система соціальних обставин, зв'язків і відносин, які були історично створені попередніми поколіннями, в які ін­дивід включається з моменту народження, і які стають об'єктивною умо­вою його існування. І суспільство як об'єктивна система, і суспільство як міжіндивідуальні з`вязки, - усе це є єдиною соціальною реальністю, але на різних її рівнях, у різних вимірах суспільного буття.

Одним із представників нового підходу в соціології XX століття, захи­сником ідеї повернення до людини в соціальному пізнанні, був М.Вебер.

Отже, соціальна філософія пройшла у визначенні суспільства через три етапи, три способи розуміння його сутності:

I етап: суспільство розуміється як сума індивідів, справжня соціальна реальність - це індивіди, а суспільство є лише абстрактним поняттям для позначення суми індивідів;

II етап: суспільство є об'єктивною, незалежною від свідомості і волі людини, системою, що розвивається за власними законами;

III етап: суспільство на певних рівнях своєї організації є об'єктивною системою, але вихідною структурою суспільства є міжіндивідні взаємодії людей, інтерсуб'єктивний простір «Я - Ти», в якому утверджується людська суб'єктивність і формується соціальність.

Таким чином, суспільство є сукупністю людей в системі їх соціальних відносин, взаємозв'язків і взаємодій, що породжені власною діяльні­стю людей.

2. Структура і функції суспільства.

Під структурою суспільства розуміється:

а) сукупність різноманітних угрупувань і спільнот (соціальна структу­ра суспільства);

б) система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-політична, духовно-культурна) і відповідних суспі­льних відносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних тощо).

Сукупність різноманітних соціальних спільнот та зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства.

Серед факторів, що зумовлюють формування соціальних спільнот та груп, є і природні ознаки (статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культу­рні та інші). Так, можна виділити соціально-територіальні спільноти (меш­канці міста і мешканці села), соціально-демографічні (чоловіки, жінки, ді­ти, молодь, пенсіонери), соціально-етнічні (сім'я, рід, плем'я, народність, нація, етнос). Для К.Маркса основним критерієм соціального структурування було відношення до засобів виробництва, до власності. На цьому грунтується класовий поділ суспільства - на рабів і рабовласників, селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У сучасній соціології поряд з поняттям «клас» вживається термін «страта». Теорія стратифікації виділяє певні вер­стви і спільноти (страти) за ознаками культури, освіти, стилем життя, ро­дом занять тощо. Так, М.Вебер включає в число таких ознак, крім відношення до власності і рівня прибутку, відношення до влади і соціальний престиж.

У процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні су­спільні відносини. Вони охоплюють всі сфери суспільного життя та діяль­ності. Матеріально-економічні відносини включають в себе виробничі відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну. Соціально-політичні відносини - це політичні, правові, моральні, класові, національ­ні, соціально-групові. Духовно-культурними відносинами є моральні, ре­лігійні, художньо-естетичні, наукові.

Вирішальним моментом у структуруванні соціуму на сфери життєдія­льності є ті три основних чинники, завдяки яким стало можливим саме іс­нування суспільства: трудова діяльність, колективність і духовність.

Економічна сфера є вихідною структурою суспільства. Основне при­значення суспільства — відтворити існування живих людських істот, які є субстратом суспільства. Матеріально-економічна сфера є процесом освоєн­ня природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя. Економі­чна сфера орієнтована, в першу чергу, на забезпечення вітальних (життєутворюючих і життєзберігаючих) потреб індивідів.

Соціально-політична сфера суспільства - це сфера взаємодії індивідів та соціальних спільнот, сфера продукування способів і форм спілкуван­ня, правил взаємостосунків між людьми. Соціально-політична сфера пов'язана з формуванням різноманітних соціальних систем, соціальних спільнот та інститутів. Однією з найважливіших функцій суспільства є фу­нкція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони «обслугову­ють» усі сфери суспільства, забезпечуючи соціальну консолідацію і стабілі­зацію життя всього суспільства. Соціальні інститути - це і певні установи, і сукупність соціальних норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до тих норм. В залежності від сфер життєдіяльності виділяють такі соціальні інститути: економічні (розподіл праці, власність, заробітна плата тощо); політичні, або інститути влади (держава, армія, інститут пра­ва, партії, профспілки та ін.); інститути в сфері культури (традиції і звички, мораль, інститути освіти, сім'ї, церкви).

Духовна сфера є сферою духовного виробництва, процесом форму­вання і функціонування об'єктивних форм духовного життя - мистецтва, моралі, релігії, філософії, культурних цінностей, суспільних цілей та ідеа­лів, науки, виховання, освіти. Кожне суспільство в своєму розвитку грунту­ється на певній системі цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його культура, форми менталітету народу підпадають під загрозу ерозії, то негативного впливу зазнають суспільні відносини, відповідним чином трансформується цивілізація. Суспільне життя в будь-якій формі і на будь-якому рівні визначається духовно-культурними чинниками, які не можна ігнорувати.

Основні сфери людської життєдіяльності зумовлюють основні функції суспільства:

функцію забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя (продукування благ для задоволення вітальних потреб, зростання доб­робуту, матеріального достатку, підвищення рівня комфортності життя);

функцію регулювання і організації суспільних відносин (забезпечен­ня соціально-політичних і етичних гарантій виживання людства, упорядкування політичних, правових, моральних, релігійних відносин);

функцію акумуляції і збереження людської духовності в соціальних формах науки, мистецтва, релігії, філософії, перетворення їх у механізм соціальної пам'яті і в засоби духовного зростання особистості.

3. Основні чинники суспільного розвитку.

У соціальній філософії та соціології по-різному вирішується питання про основні чинники розвитку суспільства. Як правило, пошук йде в на­прямку визначення певної єдиної детермінанти або «двигуна» історії, чи то буде техніка, чи економіка, чи свідомість.

У натуралістичних концепціях розвиток суспільства пояснюється біологічними законами, природними факторами, космічними процеса­ми, - тобто саме суспільство не визнається специфічною сферою реальнос­ті, якісно відмінною від природи. Розглянемо деякі з натуралістичних кон­цепцій розвитку людства.

A. Мальтузіанство, засновником якого був англійський священик і економіст XIX ст. Т. Мальтус, намагалося пояснити процеси суспільного життя «вічними» законами природи, зокрема природним законом народо­населення, згідно з яким населення зростає в геометричній прогресії, а за­соби існування можуть збільшуватися тільки в арифметичній прогресії. Тому голод, епідемії, війни, безробіття - природні супутники суспільного розвитку. Неомальтузіанці XX ст. відмовилися від порівняння «прогресій», але залишили основну тезу Мальтуса про природний характер демографіч­ного розвитку.

Б. Соціальний дарвінізм, засновником якого є соціолог Г.Спенсер, по­яснює закономірності розвитку суспільства природними законами біологі­чної еволюції, поширює на суспільство принцип природного добору - бо­ротьби за існування і виживання найбільш пристосованих до цієї боротьби.

B. Соціобіологія (представниками її є К.Лоренц, Е.Уілсон, Т.Хакслі) розглядає суспільне життя за моделлю біологічної популяції. Всі прояви соціальності, вважають соціобіологи, мають генетичний базис, запрограмовані біологічною еволюцією і суттєво не відрізняються від їх аналогів в тваринному середовищі.

Г. Географічна школа в соціальному пізнанні основну роль розвитку суспільств і народів відводить географічному положенню і природним умовам - клімату, сировинним запасам, водним ресурсам тощо. Вплив гео­графічного фактора на суспільство був відомий ще за часів античності, але концепцію суспільства на основі такого фактору вперше створили предста­вники Просвітництва (Монтеск'є, Тюрго та ін.). В межах географічної шко­ли виникає і школа геополітики, яка обґрунтовує політичне життя суспі­льства необхідністю боротьби за «життєвий простір», за розширення «при­родних» кордонів для виживання суспільного цілого.

Д. Фрейдизм та неофрейдизм (З. Фрейд. Е. Фромм) пояснюють суспі­льне життя з позиції психології та патопсихології.

Е. У теорії етногенезу (виникнення етносів) Л. Гумільова суспільне життя розглядається як існування етносів - великих угрупувань, в появі і розвитку яких вирішальна роль належить космоприродним факторам. Гумільов спирався на відкриття В.І.Вернадського про наявність на Землі біо­хімічної енергії живої матерії (біосфери). Біосфера здатна накопичувати енергію сонця. На цій енергії, відповідно до її ритмів, випромінювань, іс­нують і розвиваються етноси як біологічні організми. Уся історія була роз­глянута Гумільовим як виникнення, розвиток, занепад і перетворення етно­сів на інші.

Ідеалістичні концепції пояснювали суспільний розвиток духовними факторами - релігійними та міфологічними віруваннями, ідеями і духовними прагненнями великих історичних діячів, розвитком пізнання і науки. «Ідеї правлять світом», - висловлювався французький просвітник Вольтер. Г.Гегель пояснював історію суспільства розвитком духовної куль­тури і, врешті-решт розвитком світового розуму. Німецький соціолог М.Вебер особливу увагу приділяв культурним цінностям як вирішальному моменту соціального життя. Суспільні зміни відбуваються часто не з еко­номічних причин, а через зміни в сфері свідомості, вважав Вебер. У своєму відомому творі «Протестантська етика і дух капіталізму» велику роль в розвитку капіталістичних відносин в Європі він вбачав в релігії протестан­тизму.

В марксистській соціальній теорії (в матеріалістичному розумінні історії) визначальна роль відводилася економічному фактору - матеріальному виробництву і економічним відносинам.

У технократичних концепціях соціальний розвиток пояснюється прогресом техніки і технології. Деякі технократи обґрунтовували ідею зосередження соціальної влади в руках представників передових техноструктур, що, нібито, могло би забезпечити процвітання і благоденство всьо­го суспільства.

Всі названі фактори є суттєвими і необхідними в соціальному розвит­ку, всі вони зумовлюють певним чином плин історичних подій. В еволюції суспільства важливі всі форми життєдіяльності – матеріально-економічні, політичні, релігійні, моральні та інші - в їх історичній єдності і взаємо­зв'язку. Не заперечуючи величезний детермінуючий вплив техніко-економічних факторів, потрібно все ж зазначити, що не можна вказати на єдиний визначальний чинник для всієї людської історії. На різних етапах соціального розвитку головним може стати будь-який з названих чинників. Суспільство - імовірнісна система, джерело розвитку якої є досить склад­ним, воно включає цілий спектр різних сил - природних, власне соціаль­них, духовних. їх співвідношення змінюється в ході історії і не може бути передбаченим з математичною точністю. На формування тієї чи іншої сус­пільної структури впливають і природні особливості, і наука, і економіка, і техніка, і технологія, і устрій політичної системи, і наявна ідеологія та рі­вень духовної культури, і національні особливості, і міжнародні умови, і роль особистості.

Отже, історія зумовлена сукупністю різних факторів, одні з яких в конкретних ситуаціях виявляються сильнішими від інших і постають в якості основних детермінант. Досвід XX ст. спростовував однофакторний підхід до розвитку суспільства.

4. Типологія суспільства.

Типологія суспільства — не визначення ступенів в історичному роз­витку людства, а також — форм сучасного суспільства. У сучасному світі існують різноманітні форми суспільства, що суттєво відрізняються одне від одного за багатьма параметрами. Так само і в історії людства мож­на помітити, що суспільство пройшло в своєму розвитку різні етапи. За якими ж критеріями можна визначити історичні типи, а також різноманітні форми сучасного суспільства?

Тривалий час в соціальній філософії була узвичаєна формаційна ти­пологія, засновником якої був К.Маркс. Свою основну ідею матеріаліс­тичного розуміння історії він грунтує на концепції суспільства як соціа­льно-економічної цілісності, вирішальна роль в якій належить економічно­му фактору. З різних сфер суспільного життя Маркс виділяв економічну, а з усіх суспільних відносин - виробничі відносини, як основі і визначальні. Суспільно-економічна формація розглядається як загальна характерис­тика основних типів суспільства. Марксизм розрізняє п'ять історичних типів суспільства, п'ять суспільно-економічних формацій - первіснооб­щинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну.

Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої. Дії людей в межах кожної суспільно-економічної фор­мації були узагальнені марксизмом і зведені до дій великих груп людей, в класовому суспільстві - класів. Зміна однієї формації іншою відбувається внаслідок соціальної революції. Капіталістичне суспільство згідно з марк­сизмом, - остання з формацій, що ґрунтується на антагонізмі класів. Нею завершується передісторія людства і починається справжня історія - кому­нізм.

У сучасній соціальній філософії утвердився інший підхід - цивілізаційна типологія суспільства. Під цивілізацією у даному випадку розумі­ється найзагальніший рівень людської спільноти в єдності матеріаль­них і духовних форм її існування.

Сьогодні став вже загальноприйнятим поділ історії на три типи цивілізації: на період традиційної (аграрної), індустріальної (техногенної) і постіндустріальної (інформаційної) цивілізації. Аграрна цивілізаційна революція, яка відбулася 6-8 тисяч років тому, здійснила перехід від споживацького типу життєдіяльності до продуктивного; індустріальна рево­люція пов'язана з появою машинного виробництва (XVI-XVII ст.); інфор­маційна революція, в яку вступають найрозвиненіші країни сучасності, є початком нової цивілізації. Чим же відрізняються типи цивілізацій від ти­пів суспільно-економічних формацій?

На відміну від формаційної типології суспільства, яка базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття «цивілізації» фіксує увагу не лише на економічній і технологічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства - матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не тільки економічний базис, але в більшій мірі — сукупність культурних зразків, ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів. Цивілізаційний підхід універсальніший від формаційного. Його типи більш глобальні, більш сталі утворення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізацій є більш могутнім, значущим, довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, що кожному типові цивілізацій притаманні свої визначальні чинники розвитку, свій власний механізм детермінації.

Потрібно зауважити, що цивілізаційний підхід в його початкових варі­антах виявив свою обмеженість і односторонність, тому згодом зазнав пев­них змін. Творцями концепції трьох історичних типів цивілізації стали американські соціологи Д. Белл і О. Тоффлер. За основу їх цивілізаційної схеми була взята технологія як сукупність виробництва і певного типу ви­користовуваного знання. Якщо в марксизмі, в його соціальній теорії панує економічний детермінізм, то в цивілізаційній концепції - технологічний.

Пізніше при аналізі типів цивілізації більша увага приділяється соціокультурним факторам.

Під традиційною цивілізацією розуміють докапіталістичні (доіндустріальні) суспільні уклади аграрного типу, зі способом соціокультурної ре­гуляції, заснованим на традиції. Традиційна цивілізація охоплює не лише періоди стародавності і середньовіччя, цей тип соціальної організації збері­гся і до наших часів. Багатьом країнам так званого «третього світу» прита­манні риси традиційного суспільства. Його характерними ознаками є:

аграрна спрямованість економіки та екстенсивний тип її розвитку;

високий рівень залежності від природнокліматичних, географічних умов буття;

консерватизм в соціальних стосунках і способах життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення і збереження усталеного порядку і наявних структур соціального життя;

негативне ставлення до будь-яких нововведень (інновацій); пріори­тет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету;

високий рівень залежності людини від соціальної групи і жорсткий соціальний контроль; різка обмеженість індивідуальної свободи.

Індустріальна (техногенна) цивілізація сформувалась на руїнах середньовічної о суспільства. її основою став розвиток масового машинного виробництва. Екстенсивний тип соціального розвитку змінюється на інтен­сивний. Найвищим принципом життя людини і суспільства стають зрос­тання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку змінюється поступа­льним. Розвиток економіки на основі техніки, технології, науки перетворю­ється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Виникає нова систе­ма цінностей, основу якої складають наука, техніка, технологія. Ідея пере­творення світу і підкорення людиною природи стає провідною в культурі техногенної цивілізації. Цінністю стає сама новизна, оригінальність, взагалі все нове. Принципово змінюється становище індивіда в техногенній цивілі­зації: утверджується цінність свободи, принцип вихідної рівності людей, автономія індивіда. Саме тут набувають особливого значення цінності демократії, суверенності особистості, принцип недоторканості її прав і сво­бод. Основною настановою діяльності індивідів стає досягнення успіху завдяки власним зусиллям.

Індустріальна цивілізація не тільки динамічна і рухлива, але й досить агресивна. Вона подавляє і нівелює, підкорює культуру традиційного сус­пільства. Серед провідних цінностей цієї цивілізації не останнє місце нале­жить цінностям влади, сили, боротьби, панування над природою.

Еволюція західних суспільств 19-20 століть виявила фундаментальну суперечність техногенної цивілізації. З одного боку, її вища мета - збіль­шення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-економічних систем - перетворює людину на просту функцію, засіб еконо­мічної сфери. Індивід стає об'єктом маніпулювання з боку масової культу­ри, засобів масової інформації. Але, з другого боку, та ж техногенна цивілі­зація орієнтується на свободу індивіда, мобілізує людську активність, сти­мулює розвиток її потреб та здібностей, внаслідок чого відбувається гума­нізація суспільства, заснованого на капіталістичній економіці. Таким чи­ном, індустріальна цивілізація породжує і економічний базис, і новий тип людини, яка здатна модифікувати, гуманізувати цей базис. З цим пов'язаний розвиток економічного і політичного лібералізму, визнання принципу соціальної справедливості, створення механізму соціального за­хисту, обмеження влади пануючої еліти, демократичні свободи тощо.

Ідею індустріального суспільства розробляли в 50-60 роках такі відомі соціологи США та Західної Європи, як Р.Дарендорф, Р.Арон, У.Ростоу, Д.Белл та інші. Теорії індустріального суспільства об'єднуються сьогодні з технократичними концепціями, а також з теорією модернізації.

Концепція постіндустріального суспільства була розроблена Д.Беллом, а також продовжена в соціологічних, економічних, футорологічних концепціях О.Тоффлера, Ж.Фураст'є, Р.Гелбрейта, Р.Арона, У.Ростоу. Численні моделі нової цивілізації породжують і численні її назви - постіндустріальне суспільство, суспільство «третьої хвилі», технотронне, постекономічне, трансформаційне тощо. Останнім часом все частіше використо­вується термін «інформаційна цивілізація». Виникнення нового, інформа­ційного суспільства, пов'язане насамперед із змінами в соціальній структу­рі суспільства, що зумовлено новою роллю науки і техніки. Власність, на думку Д.Белла, втрачає своє значення як критерій соціальної стратифікації, вирішальним тут стає рівень освіти і знань. Основою постіндустріальної цивілізації стає інформація, інформаційна технологія, а також так звані «синергетичні», здатні до саморозвитку, відкриті системи - комп'ютерні, біотехнологічні тощо (більш детально інформаційне суспільство буде роз­глянуте в останній темі курсу).

5. Суспільство і особистість

Крім типології суспільства, в соціальній філософії є і типологія істо­ричного взаємозв'язку людини і суспільства або типів соціальності Взаємовідношення суспільства і особистості мають конкретно-історичний ха­рактер. Суспільство може створювати як сприятливі, так і несприятливі умови для розвитку особистості. У свою чергу, від конкретних індивідів, від їх активності, моральної і громадської позиції залежить становище сус­пільства і міра його «людяності».

Факт залежності людини від суспільства є очевидним. Індивід нескін­ченними зв'язками з'єднаний з суспільством, залежить від нього, визначається його соціально-історичними і культурними обставинами. Саме в сус­пільстві знаходяться матеріальні, духовні, соціальні умови для розвитку людини. Лише в суспільстві людина може виділятися як індивід, лише че­рез спілкування, через відносини з іншими людьми вона може формуватися як особистість. Але саме поняття «особистість» передбачає наявність само-детермінації, самовизначеності людини, її спроможність робити власний вибір життєвої позиції і своєї долі, а це означає - спроможність людини бути відносно незалежною від суспільства. Міра свободи людини, її самореалізації залежить від двох взаємозумовлених факторів: внутрішнього - від ступеню розвитку особистісного начала в людині і зовнішнього - від типу і характеру суспільних відносин.

Саме типом і характером суспільних відносин зумовлені історичні типи взаємозв'язку людини і суспільства (або типи соціальності). Історія знає три основних типи соціальності: відносини особистої залежності, від­носини речової залежності і вільна асоціація індивідів. Всі вони є не тільки історичними ступенями соціалізації індивідів, але й певними типами соціа­льності, в які включена сучасна людина, зокрема - через власний вибір.

Відносини особистої залежності були притаманні традиційним суспільствам (період докапіталістичного розвитку). Для них характерні часткова залежність індивіда, всіх сторін його життя від общини, роду, кас­ти тощо. І реально, і в усвідомленні індивідом самого себе він виявляється часткою певного соціуму. «Я» для нього - це «ми», певна спільнота, соціа­льна група. Його свідомість і його діяльність, мотиви поведінки, цінності, цілі його життя здебільшого зумовлені традицією, авторитетом, звичаями, нормами групової моралі. Індивід у традиційних суспільствах - не особис­тість, не індивідуальність, а лише «групова людина».

Із розвитком історії відносини особистої залежності перестають бути пануючими, але зовсім не щезають. В індивідуальному житті кожна людина сама здійснює вибір між свободою і несвободою. 1 часто вона йде на зречення свободи, на втечу від неї. Належність до певної спіль­ноти, невідокремленість від неї надають людині гарантію безпеки і впевне­ності. За індивіда хтось вирішує, він радіє безпеці, теплу, близькості до свого оточення, але за те він сплачує занадто високу ціну. Йому не вдається стати повноцінною людиною, розвинути свої здібності до самостійних рішень, мислення, дій. Він залишається залежним, не вільним. Така людина відчуває почуття симпатії до знайомих, до «своїх», до тих, від кого зале­жить її безпека (сьогодні це може бути раса, нація, держава, клас, політична партія тощо). Але вона не здатна на людські стосунки з «незнайомцем» - з іншою культурою, з іншою релігією, з іншою людиною, неподібною до неї за своїми поглядами і переконаннями. Для таких відносин характерним є поєднання нетерпимості до інших і беззастережне прийняття цінностей обмеженої спільноти. Вибір тут означає не вибір між істинним і хибним, між добром і злом, а між своїм і не своїм. Людина відчуває симпатію до своєї соціальної групи, але, за словами Е.Фромма, це є тваринна симпатія, тепло хліва, а не людська любов, яка передбачає свободу і незалежність як свою умову.

Християнство вперше протиставило відносинам особистої залежності принципово інші засади людської єдності - почуття любові і духовної спо­рідненості. Слова Ісуса «Вороги чоловікові - домашні його» (Мв. 10,35) підкреслювали необхідність розірвати зв'язки особистої залежності, щоб стати вільною, тобто справжньою людиною.

Відносини речової залежності виникають разом з формуванням бур­жуазних відносин, які ґрунтуються на мобілізації творчого потенціалу, іні­ціативи, заповзятливості окремого індивіду. Необхідність свободи індиві­дуальної діяльності вимагає більшої автономії щодо соціальної групи. Без­прецедентне розширення меж власної свободи, поля реалізації творчих зді­бностей дало змогу індивіду відчути себе володарем світу, творцем власної долі. Але свобода індивідів в межах техногенної цивілізації не набула самоцінного значення, вона перетворилася на засіб економічного зростання. Виникає атомізоване суспільство, де кожний індивід - сам по собі, соціаль­но і морально ізольована одиниця суспільства. Він переслідує свій власний інтерес, намагаючись використати інших у своїх цілях. Саме тут відносини між людьми набувають характеру речових відносин, тобто відносин товаровиробників, кожний з яких ставиться до інших, як до засобу досягнення своїх економічних цілей. Звідси - панування духу відчуження, індивідуалі­стичної самотності, тотального роз'єднання. Звільнившись від цехових, корпоративних та інших традиційних зв'язків, належність до яких надавала людині почуття впевненості і безпеки, людина опинилася у полоні вузько-егоїстичних відносин, віч-на-віч зі створеним нею світом товарів, де сама вона виступає лише, як товар.

Людина не є самодостатньою істотою, її життя має сенс лише у тому випадку, якщо вона співпричетна до надіндивідуального (суспільного чи божественного) цілого. Атомізована людина, яка втратила свої групові зв'язки, почуває себе вкрай самотньо і незручно всередені бездушних і байдужих відносин. Поряд з конформістами, з тими, хто цілком успішно пристосовувався до сучасного соціуму, (що потребує певної примітивності, пересічності, приглушення особистого початку), збільшується кількість тих, хто вибирає «етику неучасті», свідомо «емігрує з бізнесу», стає аут­сайдером в суспільстві. Саме такі духовно-знедолені, самотні нонконфор­місти прагнуть сформувати і включитися в спільноту, яка відповідає їхнім смакам, уподобанням, потребам. В умовах кризи техногенної цивілізації все більш відчутними стають тенденції до створення вільних асоціацій індивідів — творчих об'єднань, малих груп, співтовариств, неформаль­них рухів і спільнот, які засновані на товариських, дружніх, глибоко особистих відносинах і прихильностях. Нові форми комунікації створю­ються на основі «позасоціального», вільного часу, збільшення якого є хара­ктерною особливістю розвитку техногенної цивілізації, результатом науко­во-технічного прогресу. Саме в цих умовах з'являється можливість для вільного створення спілок і співтовариств, можливість для здійснення інди­відами свого самостійного і вільного вибору форм спілкування, які не за­програмовані, не визначені насамперед існуючим суспільством, зумовлені не його масовою культурою, а особистісним вибором. Відносини вільних асоціацій індивідів - такі, в основі яких - ставлення до іншої людини як до самоцінності, як до «альтер его», це визнання її безумовної гідності.

ЛИТЕРАТУРА

«Ведение в философию» 2 т., Москва, 1989 г.

В.Г.Афанасьев «Основы философских знаний», Москва, «Мысль», 1987 г.

Ільїн В.В., Кулаг ін Ю.І. Філософія: Підручник: в 2 ч. – Ч. І Історія розвитку філософської думки. – К.: „Альтерпрес”, 2002. – 464 с.

Квасова И.И. «Учебное пособие по курсу «Введение в философию», Москва. – 1990 г.

Лавриненко В.Н. Философия. Учебное пособие. – М.: Юристь, 1996.

Лось В.А. Взаимоотношения общества и природы. – М., 1990.

Сілаєва Т.О. Філософія: Курс лекцій. – Тернопіль, СМП „Астон”. – 2003. – 216 с.

Специфика философского знания и проблема человека в истории
философии.-М., 1989.

Спиркин А.Г. Философия. – М.: Гардарики, 1999. – 816 с.

Федоров Н.Н. Философия общего дела. – М., 1982.

Філософія: Навчальний посібник / І.Ф. Надольний, В.П.Андрущенко, І.В.Бойченко, В.П.Розумний та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1997. – 584 с.

Філософія: Підручник / Г.А.Заїченко, В.М. Саратовський, І.І.Кальний та ін.; За ред. Г.А.Заїченк та ін.. – К.: Вища шк., 1995. – 455 с.: іл..