РЕФЕРАТ НА ТЕМУ
Релігія як предмет філософського осмислення
План
1. Сутність релігії
2. Загальні ознаки релігій.
3. Філософські концепції природи релігії
4. Використана література
1. Сутність релігії
Оскільки основним предметом релігієзнавства є релігія, то цілком закономірно постає питання про зміст цього поняття. Відповідь на нього складна й неоднозначна, адже існує не лише різне змістове наповнення, а й кілька варіантів етимологічного тлумачення латинського слова religio.
Етимологія релігії. В основі різних тлумачень цього поняття — варіанти римського філософа й оратора Цицерона (106—43 до н. є.) і раннього християнського мислителя Лактанція (приблизно 250 — 325). Цицерон виводив згаданий термін від латинського слова relegere, що означало «йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боятися» і характеризувало релігію як «богобоязлйвість, страх і пошанування богів». Лактанцій вважав, що слово religio походить від латинського religare, що означало «в'язати, зв'язувати, прив'язувати», а стосовно релігії — «зв'язок із Богом, служіння йому і покора через благочестя». Ця точка зору й закріпилася, принаймні у християнській культурі.
Сучасні українські та російські словники латинське слово religio тлумачать як «набожність, святиня, предмет культу» або «совісність, добросовісність», «совісне ставлення до священного, яке охоплює релігійні почуття, благочестя, набожність, богошанування, культ».
У китайській мові для позначення феномена, що в європейській культурі називається словом «релігія», використовується слово Chiao — «вчення». У сучасній арабській вживається назва din, яка означає безумовне підпорядкування безмежній владі Аллаха, віддання себе Богу, вдосконалення щирості віри. Din може тлумачитися як іман («віра, вірити»), іслам («покірність»), іхсан («совісність, чистосердечність, вдосконалення в щирості віри»).
Сучасна релігієзнавча література має понад сімдесят визначень поняття «релігія» і десятки теорій її виникнення, що є достатнім доказом того, що це поняття слід розглядати скоріше як збірну назву, ніж позначення однорідного й цільного явища. Тож не існує єдиного визначення поняття «релігія». Але є єдність у тому, що релігія як феномен нерозривно пов'язана із людським буттям, сутністю людини.
Один із засновників філософської антропології М. Шелер був упевнений, що справжня людина починається з «Богошукача». Російський філософ і психолог Семен Франк (1877—1950) писав, що людина є людиною, бо вона має бого-людську природу. Людина не просто знає Бога, був переконаний мислитель, ці знання є її суттєвою ознакою, тому людину можна визначити як істоту, що має свідомий внутрішній зв'язок із Богом.
Справді, те, що людина пов'язана з релігією, сумнівів не викликає. Але визначення глибини цього відношення є справою нелегкою. Адже як неможливо відновити ситуації, коли, наприклад, не було мови, так і не відновити в історії періоду абсолютної відсутності релігійних поглядів. Нині годі й шукати єдиної усталеної відповіді щодо релігії, оскільки знайти визначення, яке однаково підходило б і до вірувань фінікіян, що спалювали своїх дітей на догоду божеству; і до вірувань вавилонян, що посилали у храм Астарти своїх дочок і дружин займатися проституцією; і до релігії християн, яка вимагає, щоб люди віддавали своє життя за ближнього; і до релігії буддизму, в основі якої лежить, по суті, повний атеїзм. Ось чому дати універсальне визначення релігії, яке б розкривало її природу, багатоманітну функціональність й історичну змінність, неможливо.
2. Загальні ознаки релігій.
Усі релігії мають кілька загальних ознак.
1. Визнання надлюдської реальності, надприродного, Бога. Без цієї ознаки не могло б існувати жодне віровчення. Тому багато дослідників пояснюють природу та походження релігії, виходячи з ідеї Бога як «фундаментальної даності». Релігія виникла й існує, твердять вони, тільки тому, що є Бог і є людина, яка здатна за певних умов його сприймати. Ідея Бога не могла б бути наявною у свідомості людини без існування Бога.
Російський філософ і священик Олександр Мень (1935— 1990), обґрунтовуючи надприродну сутність релігії, підкреслював, що релігія є відповіддю людини на прояв у ній Божої сутності. Все у світі має певне реальне підґрунтя, коріння. Зокрема, розмірковував він, ніхто не стане заперечувати того, що потреби нашого тіла є об'єктивно життєво необхідними. Якщо ж дух людини віками прагнув до краси, добра і чогось вищого, гідного поклоніння, то чи правильно буде бачити в цьому лише оману? Чи не природніше визнати, що, подібно до того, як тіло пов'язане з об'єктивним світом природи, дух тяжіє до спорідненої і водночас значно вищої від нього реальності. Цей зв'язок, на думку Меня, здійснюється через особливий вид духовного пізнання — релігійний досвід. Його він визначає як переживання, пов'язане з почуттям реальної присутності у нашому житті вищого начала, яке спрямовує нас і є причиною всього сущого.
Ідея визволення, порятунку (спасіння), в основі якої лежить віра у безсмертя душі. Релігія, як зазначав російський православний богослов і філософ Павло Флоренсь-кий (1882—1937), рятує нас, рятує наш внутрішній світ від хаосу, що причаївся в ньому. Якщо онтологічно, розмірковував він, релігія є життям нас у Бозі і Бога в нас, то на рівні повсякдення — це система дій і переживань, які забезпечують душі рівновагу та порятунок.
Тлумачення природи людини виходять із того, що:
людина має свободу дій, тобто вона не є запрограмованою машиною; її помилки чи вчинене зло є наслідками цієї свободи;
людина бере участь у творенні шляхом самовдосконалення та навчання інших;
людське життя не обмежується земним існуванням.
4. Спільна основа релігійного знання, яку називають вічною мудрістю чи вічною філософією. Вона є результатом глибинного осягнення сутності життя. Попри плин часу вічна мудрість віками залишалася незмінною у різних культурах, втілюючись у вченнях великих мудреців усіх часів і народів. Безмежна за обширом і бездонна за глибиною, ця скарбниця мудрості містить у собі міркування щодо природи життя і любові, здоров'я і щастя, страждання і спасіння, її серцевиною є чотири фундаментальні висновки:
1) існують дві сфери реальності: перша — світ фізичних об'єктів і живих істот; друга — сфера свідомості, духу, лка не обмежена простором, часом, фізичними законами, оскільки вона ж їх і створює; тому сфера духу є безмежною, нескінченною і вічною; людські істоти належать до обох сфер, оскільки вони не лише біологічні, а й духовні істоти. Ми маємо як тіло, так і душу, дух;
людина здатна усвідомити свою Божу іскру і Божу причину, що дає їй початок;
усвідомлення своєї духовної природи є найвище благо, найвища мета і найбільша користь від людського існування.
5. Універсальні духовні практики, покликані допомогти людині відкрити власну душу, взаємозв'язок із божественним, тобто сприяти осягненню надбань вічної філософії. Серед цих практик виокремлюють сім вічних:
зміна мотивації: вивільнення від пристрастей, жадань та пошук бажань власної душі;
розвиток емоційної мудрості: зцілення власного серця і навчання любові;
моральне життя: відчуття приємності від продукування добра;
концентрація й заспокоєння власного розуму;
пробудження духовного бачення: навчання чіткому баченню у всьому божественного;
виховання духовного розуму: розвиток мудрості;
вияв духу в дії: пізнавання великодушності й радості від служіння.
Духовні практики сприяють розвитку глибоких станів свідомості, мудрості, любові. Вони є необхідними для розуміння життя і нас самих. Кожному відома деструктивна сила таких почуттів, як страх, ненависть. Практики протиставляють їм методи нейтралізації і водночас пропонують шляхи розвитку благотворних емоцій — любові, співчуття, сприяючи народженню мудрості. Практика ж свідомого сприяння іншим людям зменшує такі руйнівні спонукання, як жадоба, ненаситність, і виховує протилежні риси — доброзичливість і безкорисливість.
Отже, релігія є складним духовним феноменом, який не лише виражає віру людини в існування надприродного начала, Бога, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним і суттєвим чинником її духовного зростання.
3. Філософські концепції природи релігії
Релігієзнавство аналізує релігію, апелюючи здебільшого до філософії. Філософія ж осягає всі явища і процеси дійсності з позицій їх всезагальних принципів і законів, визначення сутності явищ і процесів. Щоправда, стосовно релігії зробити це надзвичайно складно: буття з Богом є завжди глибинно-внутрішнім, потаємно-інтимним життям нашої душі. Його не можна ототожнити з чимось видимим, чуттєвим, матеріальним. Тобто для звичайного раціонального процесу пізнання воно не є прозорим. Тож і осягнути його повністю лише розумом в принципі неможливо. Тому філософське релігієзнавство не слід приймати за інстанцію, що має стосовно релігії абсолютні знання. Воно лише орієнтується на всебічне розуміння феномена релігії, його глибинне осягнення.
Оскільки кожна філософська школа, кожна течія протягом історії щиро прагнули пізнати релігію в реальному житті, то нині існує багато різних підходів щодо оцінки сутності та природи цього феномена.
Біологічна (натуралістична) концепція. Серед сучасних концепцій релігії особливе місце посідає біологічна {натуралістична). її прибічники шукають релігійну основу в біологічних або біопсихологічних процесах людини. З їхньої точки зору такою основою може бути «ген релігійності», «релігійний інстинкт», «релігійне почуття». Сама ж релігія є психофізіологічною функцією організму, частиною природи людини, чимось на зразок сексуальності тощо.
Так, один із засновників психології релігії американський філософ-прагматист В. Джеймс розумів релігію як сукупність почуттів, дій і досвіду окремої особи, оскільки їх зміст і зумовлює ставлення індивіда до божества. Емоційна сфера психіки є батьківщиною, лоном релігії. За Джеймсом, емоційно-вольова сфера — найглибше джерело релігії, а філософські й богословські вчення — то лише вторинні надбудови. Щоправда, в його інтерпретації «релігійні почуття» не є автономними і не відрізняються від інших людських почуттів (радості, любові, страху тощо). Просто звичайні емоції зазнають релігійного впливу, який і надає їм характерних ознак. Оскільки в певні моменти життя релігійні почуття постають у формі духовного «рятівника», «опертя», то вони, з погляду філософа, вельми цінні. Релігія робить для людини легким і радісним те, що за інших обставин є для неї тягарем суворої необхідності. Тобто вона змінює засади людського духу, розширює параметри духовного життя.
Релігійний досвід, за твердженням Джеймса, властивий усім людям планети незалежно від їх расової та національної належності, хоча він залежить від самого індивіда. Одні люди виявляють значні можливості щодо містичного злиття з божеством, (х Джеймс називає релігійними геніями. Це Пудда, Мухаммед, апостол Павло тощо. Інші люди мають меншу здатність щодо поєднання зі Всевишнім (звичайні віруючі). Треті ж — зовсім глухі, оскільки не чують у собі голосу божества (невіруючі). За Джеймсом, релігійний досвід у принципі однаковий у всіх віруючих. Але залежно від конкретних соціальних умов, географічного середовища, виховання тощо людина стає або буддистом, або католиком, або мусульманином. До того ж психологічні особливості індивідів є такими, що одним корисний науковий досвід, іншим — релігійний. Якщо хто-небудь, розмірковував філософ, зажадає відійти від Бога і майбутнього життя, то ніхто не може завадити йому в цьому чи переконати його, що він помиляється. Адже якщо людина думає і діє згідно зі своїми переконаннями, то довести помилковість її кроків неможливо.
Психологічна концепція. Основоположник психоаналізу австрійський психіатр Зігмунд Фрейд (1856—1939) також вважав релігію природним феноменом і одночасно людським продуктом. Він пов'язував походження релігії з безпорадністю перед внутрішніми інстинктивними силами, вбачав у ній арсенал уявлень, які коріняться в індивідуальному несвідомому і породжені потребою полегшити здолання людської безпомічності. Боги, зазначав дослідник, виконують триєдине завдання: нейтралізують жах перед природою, примиряють із грізним фатумом, що передусім виступає в образі смерті; винагороджують за страждання і знегоди, які випадають на долю людини.
Фрейд уподібнював індивідуальну релігійність персональному неврозу, а релігію — універсальному колективному неврозу, що є засобом захисту людини і суспільства від агресивних природних інстинктів.
На думку австрійського психіатра, релігія має три функції:
1) задовольняє допитливість людини, пояснює походження і розвиток світу;
2) зменшує страх перед загрозами і мінливістю життя, вселяє впевненість у добрих наслідках, утішає при негараздах;
3) проголошує заборони й обмеження.
Якщо у Фрейда базовим релігійним феноменом є індивідуальне несвідоме, то у його послідовника швейцарського психолога Карла-Густава Юнга (1875—1961) — колективне несвідоме. У колективному несвідомому зосереджені архетипи (праобрази, першоознаки) — одвічні образи, які можуть відкриватися свідомості під час сну, у містичному прозрінні, в міфах, у релігійних уявленнях тощо. Тож і релігія, в інтерпретації Юнга — це особлива установка людського розуму, наслідок спостережень за деякими динамічними факторами, що розуміються як «сили», «духи», «демони», «боги», «ідеали» (тобто те, що німецький богослов Рудольф Отто назвав «нумінозним»). Людина поклоняється їм через те, що вони є особливо могутніми і загрозливими; до них можна звернутися по допомогу; вони є такими величними, прекрасними, що їх не можна не любити благоговійно.
Традиційні обряди є формами інтерпретації архетипів, переконаний Юнг. Вони відкривають людині шлях до розуміння божественного і водночас запобігають безпосередньому контакту з ним. Завдяки тисячолітнім зусиллям духу праобрази втілилися у всеохоплюючу систему думок, що впорядковують світ. У той же час тлумаченням архетипів опікується такий могутній, здавна шанований інститут, як церква.
Основоположник неофрейдизму німецько-американський психолог, філософ Еріх Фромм (1900—1986) не заперечував наявності внутрішніх основ релігії. Водночас він звертав увагу на зв'язок індивіда із зовнішнім світом, суспільством. Сьогодні індивід, на його думку, живе у суспільстві тотального відчуження, яке і обумовлює суперечливість людського існування. Вона знаходить свій вияв у різних опозиціях, що пронизують людське життя. У цьому контексті Фромм переосмислює як поняття несвідомого, так і природу релігії, які, як на нього, мають коріння в умовах існування суспільства. Релігія, на думку вченого, є формою осмислення людиною власних кардинальних смисложиттєвих проблем. Вона виникає одночасно із виділенням людини з тваринного світу. Внаслідок цього з'являється дихотомія, яка виявляється у формі конфлікту душі та тіла, духовної сутності людини та її тваринної природи. Щоб досягти повноти свого буття, людині була необхідна опора. Ось чому з'являється релігія. Цікаво, що поняття «релігія» Фромм вживає не тільки для позначення світогляду, в якому присутній Бог, а і щодо будь-якої системи поглядів, яка служить індивідові схемою орієнтації та є об'єктом поклоніння.
Отже, поняття «релігія» у Фромма має надто широке тлумачення, що виходить далеко за межі розуміння релігійного. Об'єктом поклоніння, на його думку, можуть бути не лише певні тварини, рослини, ідоли, Бог, вождь, а й партії, класи, гроші, успіх, влада тощо. Релігія у такому тлумаченні може як нести любов, так і бути деструктивною силою, як сприяти утвердженню гуманізму, так і заперечувати його, врешті-решт, як допомагати подальшому розвитку людини, так і гальмувати його.
Звідси й поділ Фроммом релігій на авторитарні й гуманістичні. В основі авторитарних — ідея, згідно з якою вища сила, що існує поза людиною, окрім контролю і влади над нею, має право вимагати від індивіда покори, шани і поклоніння. Найвища чеснота таких релігій — послух, а найстрашніший гріх — непокора. Гуманістичні релігії, навпаки, концентрують свою увагу на людині, її здібностях, їх мета — досягнення найбільшої духовної сили, а не найбільшого безсилля, найцінніша чеснота — самореалізація, а не послух. Домінуючим почуттям постає радість, а не печаль і почуття провини, як це має місце в авторитарних релігіях. Бог є символом власних здібностей людини, які вона прагне реалізувати у своєму житті, а не символом насилля і панування, влади над індивідом. До гуманістичних релігій учений відносить ранній буддизм, даосизм, учення Ісуса Христа, давньогрецького філософа Сократа (469— 399 до н. е.), Б. Спінози тощо.
Соціологічна концепція. Серед популярних філософсько-соціологічних концепцій релігії виокремлюється теорія засновника соціології релігії, німецького філософа і соціолога Макса Вебера. Він характеризує релігію як спосіб надання сенсу соціальному діянню: як явище культури вона задає і підтримує відповідні сенси, вносячи «раціональність» у пояснення світу і в повсякденну етику. Продукуючи певну картину світу, релігія концентрує сенси, на її основі переживання світу переходить у світоусвідомлення, в якому предметам і явищам надається певний сенс. Світ стає полем діяння демонів, душ, богів, надприродних сил. Неоднорідні елементи дійсності переплітаються у систематизований космос. Формується загальна мета, в основу якої покладається морально-релігійна ідея спасіння, віддачі за біди, негаразди, нещастя, які терпить людина в житті.
Релігія задає ієрархічно вибудовану систему норм і правил, відповідно до яких одні дії дозволено, інші заборонено. Це допомагає людині зайняти певні моральні позиції стосовно світу. Одні релігії стимулюють втечу від цього світу, споглядальне ставлення до нього, наприклад буддизм, інші спрямовані на завоювання й зміну його, наприклад християнство у його протестантській різновидності.
Інший підхід демонструє французький соціолог і філософ Е. Дюркгейм, для якого релігія — створений людиною соціальний інститут, що формується з метою задоволення певних соціальних потреб. Джерелом релігії, за Дюркгеймом, є спосіб людського існування. А оскільки він є суспільним, то й все суспільне є релігійним. У релігії суспільство обожнює саме себе. Сенс релігії — забезпечити вплив колективу на індивіда. Звідси релігійними, на думку вченого, є всі колективні уявлення і вірування, якщо вони є обов'язковими для всіх членів суспільства і пов'язують індивіда і суспільство. Дюркгейм визначає релігію як цілісну систему вірувань і обрядів, які поєднують в одну моральну общину (церкву) всіх, хто їх визнає. Тому релігія — це особлива форма вираження суспільних сил, які стоять над індивідами і підпорядковують їх собі. Саме колективний спосіб життєдіяльності, суспільство, за твердженням дослідника, і є тією об'єктивною реальністю, яка є причиною, об'єктом і метою релігійних вірувань і ритуалів. Підґрунтям же релігії є колективна психологія, що виникає на основі позаекономічної невиробничої діяльності.
Релігія завдяки своїй багатофункціональності може сприяти змінам суспільного організму: готуючи індивіда до соціального життя; тренуючи необхідний послух; підтримуючи усталені у певній культурі традиції, цінності; підживлюючи соціальний ентузіазм тощо.
Основоположник так званої «формальної» соціології німецький філософ Г. Зіммель, досліджуючи релігію, концентрує свою увагу на індивідуальному житті людини, на різноманітті її потреб та формах їх задоволення. Серед них він виокремлює й релігійні потреби, «релігійні поривання»: прагнення компенсувати недоліки життя, нейтралізувати суперечності між людьми, досягти впевненості й стабільності, справедливості та єдності, щастя та благополуччя. За певних умов ці потреби слугують необхідним душевним тлом, на якому може виникнути релігія. Вона постає як спосіб жити і перейматися світом. Релігія, як її розуміє Зіммель, надає фрагментарному, хиткому існуванню єдності, сенсу і досконалості. Вона прагне захистити цілісність дійсності.
Філософ вважає, що ставлення людини до Бога схоже на ставлення індивіда до суспільства загалом. Релігія повторює ті зв'язки, які існують між індивідом і його соціальною групою. Адже група є чимось більшим, аніж просто сума індивідів. Відправлення релігійного культу, спокутування групою індивідуальних гріхів, спільна відповідальність групи за гріхи перед Богом засвідчують, що божество є ніби надприродним місцем концентрації групових сил. Більше того, взаємовпливи, які мають місце між елементами групи, набувають у лоні Бога самостійної сутності. Групове життя, вийшовши за межі окремих його носіїв, спрямовується через бурхливе піднесення релігійного настрою у сферу надприродного. Тобто, за Зіммелем, відносини, що складаються між людьми, істотно впливають на уявлення про Божественне.
Культурологічна концепція. Щодо природи релігійного феномена вельми оригінальною є концепція англійського дослідника Карла-Густава Доусона (1889—1970). На переконання вченого, людському розуму притаманне вроджене знання про сутність Бога, що є невід'ємною ознакою найвищого Божого творіння. Посилаючись на філософську традицію Індії, Доусон доводить, що істинне знання можливе на глибинних рівнях свідомості. Це знання доступне людині через трансцендентну інтуїцію.
Трансцендентний (лат. transcendere — переступати) — той, що перебуває за межами людського буття, свідомості, пізнання й перевищує їх. У богослов'ї — недоступна людині сфера потойбічного, зовнішнього щодо релігії.
Інтуїція (лат. intuitio — уява, споглядання, intueor — уважно дивлюся, звертаю увагу) — безпосереднє осягнення істини без логічного обгрунтування, проміжних ланок аргументації, проникливість, відчуття, здогад.
Трансцендентна інтуїція у прихованому вигляді є у більшості форм релігійного досвіду, особливо в первісних релігіях. Адже первісна культура сформувалася шляхом проекції трансцендентного. Первісна людина у силі бика чи ведмедя, швидкості оленя інтуїтивно вбачала вияви божественної сили і слави. Є день і ніч, літо та зима, народження і смерть, іде дощ, світить сонце, росте трава, зріє зерно. Все це — божественна таїна, якій слід вклонятись із особливим пошанівком і трепетом. Саме з такого розуміння або відчуття, на думку Доусона, народжуються боги, духи чи магічні сили. їх благали, їм служили, якщо хотіли вижити.
Вірування втілювались у міфах або сакральних техніках, які закладали основи знань первісної культури. Вчений вважає, що саме у сфері вірувань (релігії) вперше було досягнуто прогресу і вперше виникла ідея системного наукового знання. Адже, по-перше, у процесі систематизації знання розвинувся духовний клас, який досліджував та впроваджував у повсякдення священні формули і ритуальні техніки. Це були жерці — носії первісних традицій та майстри сакральної науки, які вивчали зв'язок між суспільством (плем'ям, народом) і богами, що було необ друге, рух думки концентрувався на абсолютності буття, що є основою життя. Так, вчений вважав, що, з одного боку, авторитет знаменитих Вед стосовно змісту сказаного в них є незалежним і безпосереднім на зразок того, як світло сонця виявляється безпосереднім знанням про його форму і колір. З іншого боку, авторитетність людських висловів — цілковито іншого походження, оскільки вона залежить від зовнішніх засад і опосередкована низкою вчителів і традицією. На підставі таких міркувань Доусон приходить до висновку, що прозріння (одкровення) — це первинне джерело релігійної істини, а розум, інтуїція — вторинне. Тому історично рання релігія — первинна, а філософсько-теологічна релігія — результат вторинної, теоретичної діяльності.
Марксистський погляд на релігію. Специфічне тлумачення релігії дають німецькі філософи Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1893). Згідно з марксистською філософією релігія має винятково суспільну природу. І зрозуміти релігію, як і будь-яке інше суспільне явище, виходячи лише з природної сутності людини, неможливо. Суспільне ніколи не зводиться до біологічного й не може бути пояснене біологічними законами, властивими організму людини. Тому марксизм шукає джерела релігії не в глибинах внутрішньої природи окремого індивіда, не в конфліктах і проблемах, що одвічно супроводжують його існування, а в економічному житті та відповідних йому відносинах.
Релігія, за словами Енгельса, є відображенням у головах людей зовнішніх сил, що панують над ними. Отже, пояснення релігії слід шукати в реальних умовах життя людини. Релігія є суто зовнішньою силою, завдяки якій людина не набуває, а навпаки, втрачає свою власну сутність, відчужує від себе (тобто втрачає) людяність.
Відомі судження Маркса про те, що людина створює релігію, релігія ж не створює людину. Релігія є самосвідомістю і самовідчуванням людини, яка або ще не знайшла себе, або вже знову себе втратила. Але людина — не абстрактна істота, яка живе десь поза світом. Це світ людини, держава, суспільство породжують неправдивий світогляд, бо самі вони — неправдивий світ.
Якщо підійти до марксистського бачення релігії без надмірної політизації й не абсолютизувати метафори типу «опіум народу», «фальшиві квіти», «ілюзорне сонце», чим грішать деякі дослідники, то в ньому можна віднайти й пози- тивні її оцінки. Так, Маркс і Енгельс підкреслювали роль релігії у відновленні спотвореної реальності суспільного життя. Вони вбачали в релігії чинник, здатний здолати безпорадність, самотність, відчай, розчарування, тривожне очікування майбутнього тощо. На їх думку, в релігії дивовижним чином переплетені збагненне і таємниче, суще й належне, земне і трансцендентне за обов'язкової віри в довершеність і благодатність трасцендентного. Завдяки релігії індивід відновлює звичний для нього хід подій, долає дуалізм, подвійність, розірваність власного буття. Тож творці марксистської теорії не полишили поза увагою спроможність релігії відкривати людям певну перспективу, надавати їм ідеал і сенс існування. Тому релігія, на думку Маркса і Енгельса, як суспільна підсистема може претендувати на вирішення найглибших фундаментальних проблем життя людини.
Релігійний феномен класики марксизму розглядали як складне, плинне в часі, багатоаспектне явище, до якого, на їх думку, необхідний конкретно-історичний підхід. Що ж до перспективи релігії, то Маркс і Енгельс висловлювали гіпотезу: релігійне відображення світу може зникнути за умов, коли відношення повсякденного життя людей будуть виражатися у прозорих і зрозумілих зв'язках.
Використана література
Академічне релігієзнавство. — К., 2000.
Гараджа В. И. Религиеведение. — М„ 1998.
Кимелев Ю. А. Философия религии. — М., 1998.
Кимелев Ю. А. Современная западная философия религии. — М., 1989.
Классики мирового религиеведения. — М., 1997.
Лекции по религиеведению.— М., 1998.
Лубський В. I., Теремко В. I., Лубська М. В. Релігієзнавство. — К., 2002.
Малерб М. Религии человечества. — М., 1997.
Налимов В. В. Разбрасываю мысли. — М., 2000.
Релігієзнавство: предмет, структура, методологія. — К., 1996.
Радугин А. А. Введение в религиеведение: Теория, история и современные религии. — М., 1996.
Релігієзнавчий словник. — К., 1996.
Яблоков И. Н. Религиеведение. — М., 1998.
Тихонравов Ю. В. Религии мира. — М., 1996.