Богослови майже усіх релігійних конфесій запевняють своїх віруючих, що їх релігія є віровчення, яке дано людям богом.
Так, згідно з уявленням буддистів, буддизм був даний богами людям через Будду, людину, яка досягла вищої святості.
Один з Будд, якого прозвали в його земному житті Шакьямуні (відшельник з роду шакьєв) після безлічі попередніх перероджень вирішив на радість богів спуститися на землю і проголосити людям шлях до порятунку.
Для останнього свого народження він вибрав царську сім’ю із знатного роду Гаутама (звідсіля одне з його імен Гаутама).
Будда пізнав причини людських страждань і шлях рятування від них і вирішив урочисто об’явити про своє відкриття людям.
Бог смерті - демон зла Мару якомога прагнув перешкодити цьому.
Але Будда переміг Мару, прийшов у Бенарес і там промовив першу свою проповідь, в якій коротко сформулював основні положення нової релігії.
Один за одним слідують обертання в нову віру тих, хто слухав його проповіді.
Вони приєднуються до мандруючих з ним групи ченців. 40 років, оточений своїми учнями, ходив Будда по містах і селах долини Гангу, скоюючи чудеса і проповідуючи своє вчення.
Після смерті Будди ченці зібралися разом, вислухали повідомлення його найближчих учнів про основні положення вчення покійного.
Спочатку ці положення передавалися усно. Потім в 1 ст. до н. е. був зроблений їх запис, який і склав канонічну книгу буддистів Типітаку (санкристське Трипітака).
Можна лише додати до цього, що різні школи і напрямки буддизму змінювали потім багато місць Типітакі.
Остаточний текст був затверджений на з’їзді буддистських ченців у 1871 р. в Мандале (Бірма) і вирізаний на 729 мармурових плитах, кожна з яких була поставлена в окремому мініатюрному островерховому храмику.
Так було створене своєрідне місто - бібліотека, сховище канону - Кутода, місце, яке шанують зараз всі буддисти світу.
Згідно християнському богослов’ю бог, створюючи світ у всій його різноманітності, створив і людину.
Він наділив її розумом і свободою волі. Але людина відмовилася жити так, як їй запропонував Бог.
Наслідком цього відбулося те, що люди стали вороже відноситься один до одного, знищувати один одного і світ, який їм був даний для збереження.
Незважаючи на це, бог любить людей. Він знову і знову радить їм жити таким чином, щоб на землі не було зла.
Але люди виявилися нездібними жити так, як цього бажає бог. Тому бог в решті-решт сам прийшов на землю, щоб жити серед людей і врятувати їх від того положення, в якому вони опинилися.
Людям було провіщено про те, що у невеликій країні Ізраїлі народиться месія, спаситель. І месія - Христос прийшов на землю, жив серед людей і проповідував людям радісну вість - Євангеліє.
Євангеліє - це вість про те, як люди можуть повернутися до бога і повернути загублене щастя.
Євангеліє було записане учнями Христоса Матфеєм і Іоаном і їх послідовниками Марком і Лукою з числа 70 апостолів у 1 ст. Так, на думку християнських богословів, виникло християнство.
Аналогічно ісламські богослови пояснюють походження ісламу.
Вони зв’язують формування ісламу з діяльність пророка Мухамеда (570 - 632 рр.). Він ставиться на друге місце після мусульманського бога Аллаха.
Відома формула наголошує: "Нема божества, крім Алаха, і Мухамед посланник його".
Віровчення мусульман викладено у Корані, який служить основою не тільки релігійного, але і громадянського законодавства.
Мусульмани вважають, що Коран був переданий Мухамеду Аллахом через ангела Джабраїла.
По переказу Мухамед не записав своїх проповідей наказів і виразів. Деякі його повчання начебто були записані його учнями на пальмових листках, пергаменті, костях тощо.
Потім вони були зібрані докупи, відредактовані і таким чином було складене священне письмо мусульман Коран.
Аналогічно, за вченням єврейської церкви - синагоги священне писання євреїв Ветхий заповіт (Танах) був даний людям богом Яхве через пророків Мойсея і інших.
Теологія (від грецького theos - бог, logos - наука) на відміну від канонічних доктрин у поясненні походження релігії головну увагу приділяє питанням логічного доказу буття бога, логічного обґрунтування догматів.
Спираючись на ці докази, теологія прагне привести в систему і обґрунтувати релігійне віровчення.
Найбільш повно різні докази буття бога розроблені у християнській теології. Їх можна звести до п’яти: космологічному доказу, онтологічному, телеологічному, моральному і психологічному.
Мабуть окремо стоїть доказ буття бога, що сконструював англійський єпископ Дж. Берклі.
Космологічний доказ буття бога має різні варіанти. Один з перших таких доказів висунув Арістотель.
Усяке тіло, писав він у своїй "Фізиці", одержує рух від іншого тіла, яке знаходиться у русі.
Але оскільки це друге тіло рухається, то воно одержало рух від третього тіла, яке знаходиться у русі, і так далі.
Відслідковуючи утворений ланцюг тіл, що рухаються, ми повинні прийти до висновку: повинен існувати першодвигун.
У протилежному випадку рух не міг би початися, і ми його не спостерігали б. Першодвигун повинен бути духовним.
Якщо він був би матеріальним, то по властивості матеріальних речей він повинен був би отримувати рух від інших тіл, тобто повинен був би приводитися в рух зовні, а тому не міг би бути першодвигуном.
Цей духовний першодвигун, який рухає усім, і є бог.
Арістотелевський доказ буття бога з’являється окремим випадком більш загального доказу, який зараз у духовних семінаріях викладається так: "Все у світі має свою причину.
Ця причина в свою чергу має причину. Так утворюється ланцюг причин, остання ланка якого прикута до престолу божого.
Oскільки усе у світі опричинено, то повинна бути і причина усіх причин, тобто бог".
Онтологічний доказ буття бога був сконструйований одним з батьків християнської церкви Августіном (354-430 рр.).
Бог, казав він, мислиться як сукупність усіх досконалостей: він всеблагий, всемудрий, крізьсущій, всемогутній тощо.
В число усіх цих доскональностей повинно входити і його існування. Інакше бога неможливо було мислити як сукупність усіх досконалостей.
Ось чому бог має і таку рису, як існування, і він існує.
В телеологічному доказі буття бога стрерджується, що цілеспрямованність природи припускає існування бога, тому що цю цілеспрямованність неможливо пояснити природніми причинами.
Бог і є та надприродня сутність, яка створила світ і впорядкувала його.
Суть морального доказу буття бога зводиться до наступного.
Багато явищ почуттєвого світу і майже всі вчинки людей оцінюються нами як добрі або злі. Звідкіля беруться критерії цих оцінок?
Їх підказує нам тільки бог. Якщо б його не було, то ми не мали б уявлень про добро чи зло, не мали б здібності розрізняти їх.
Далі, кожній людині повинно бути властиве почуття моральної відповідальності, морального обов’язку.
Це почуття, або як ми його називаємо совістю, підказує нам, як ми повинні поводитися самі і інші люди у кожному конкретному випадку. Звідкіля у людині з‘являється совість?
Природа дати її не може, тому що сама вона не може мати моральної оцінки. Тому совість - це голос бога, який лунає в душі кожного з нас.
Більшість віруючих не вдається у логічні тонкощі наведеного морального доказу буття бога і зводять його до наступного.
У Ветхому заповіті сформульовані прекрасні моральні заповіді: не убий, не вкради, не бреши, шануй батьків тощо, а у Новому заповіті у нагорній проповіді Ісуса Христа - такі: нагодуй голодного, дай притулок бездомному, одягни голого, тощо.
І тільки визнання всебачущого, нагороджуючого і караючого бога може примусити людей виконувати ці заповіді.
Бог таким чином є гарантом духовності, або, іншими словами, внутрішньої моральної переконливості.
Якщо б його не було, то і не було б моралі. Тому з існування моралі виходить й існування бога.
Моральний доказ буття бога визнають не тільки богослови чи віруючі. Його розділяв і такий мабуть один із найбільш войовничих атеїстів усіх часів і народів як Вольтер.
Психологічний доказ буття бога сходиться до Р. Декарта (1596-1650). Ідея бога, казав він, має загальне розповсюдження.
Бог уявляється людьми як істота більш досконала, ніж вони самі.
У свою чергу, люди усвідомлюють, що вони найдосконаліші істоти навколишнього світу.
Тому ідея про більш досконалу, ніж людина, істоту може бути втілена в людину самим богом, а, значить, він існує.
Відомий англійський єпископ Дж. Берклі (1685-1753), досліджуючи роль почуттів в нашому пізнані навколишнього світу, зробив висновок, що кожна річ без решти розкладується на свої властивості.
Так, сприймаючи форму, колір, вагу, смак, запах яблука, ми складаємо уявлення про реальне яблуко тощо.
Але те, що ми називаємо властивостями яблука або будь-якої іншої речі, залежить від наших почуттів.
Усім відомі просторові, вагові, температурні та інші ілюзії.
Дальтонік не розрізняє кольорів, при багатьох хворобах ми втрачаємо почуття смаку тощо.
Отож те, що ми називаємо річчю, є сукупність властивостей, кожна з яких залежить від наших почуттів.
Існування речі, таким чином, пов’язане з її сприйманням. Але здоровий глузд, продовжує Берклі свій доказ, підказує нам, що речі не перестають існувати навіть тоді, коли ми їх не сприймаємо.
Виходить, що речі і залежать від наших почуттів і не залежать від них.
Вирішення цього заперечення можливе лише на основі визнання більш досконалої, ніж людина, істоти, в сприйманні якої і породжується весь світ почуттєвих речей. Такою істотою і є бог.
Безумовно, наведенні доказі буття бога небездоганні. Але віруючим до цього нема ніякого діла. Їм важливий сам факт можливості раціонального доказу буття бога. І це зміцнює їх віру.
В основі будь-якої релігії лежить не тільки віра в бога або богів, але і віра в існування безсмертної людської душі особливого нематеріального начала, яке не залежить від тіла, оживляє його, дає людині можливість пізнавати, оцінювати, і завдяки цьому визначає її поведінку, її і вчинки.
У момент смерті людини душа покидає її тіло і продовжує жити у потойбічному світі (інколи, наприклад, в буддизмі, вірять у різні її перевтілення).
Оскільки саме душа визначає вчинки людини, то саме вона несе весь тягар відповідальності.
Душі праведників, тобто тих, хто дотримується всіх приписів релігії, попадають у рай (в буддизмі, індуїзмі їх перевтілення є наближенням до нірвани).
Душі грішників, тобто тих, хто порушував приписи релігії, потрапляють в пекло, місце, де вони піддаються мукам і карам за гріхи (в буддизмі, індуїзму їх перевтілення є віддаленням від нірвани).
Таким чином, турбота про майбутнє своєї душі складає сенс життя кожного віруючого, і саме це є могутнім стимулом належної його поведінки.
Логічний доказ існування і безсмертя душі, а також загробну відплату вперше сконструював Платон, і цей доказ зберігав свою актуальність до певного часу.
В діалозі "Федон" він наводить наступні чотири аргументи на користь безсмертя душі:
1) Життя і смерть, констатує Платон, є протилежностями. Але носієм життя є душа. Якби душа була смертною, то життя щезло б.
А оскільки життя вічне, то і безсмертна душа.
2) Ми, каже Платон, користуємося багатьма поняттями, які не придбаються в досвіді, джерелом якого є смертне тіло.
Наприклад, ми споглядаємо рівність або різність предметів, але не саме поняття рівності або різності.
Значить, ці поняття даються нам безсмертною душою.
3) Існує світ вічних ідей (ейдосів). На думку Платона, він існує тому, що існують незмінні поняття, наприклад, поняття "прекрасне", яке протистоїть мінливому світу речей.
Але якщо душа існує як щось, то існує і ейдос душі.
Цей ейдос як і сама душа тотожні як духовні сутності.
Тому із вічності ейдоса душі витікає і вічність самої душі.
4) апелювання до фізичних причин як спосіб пояснення існуючого, вважає Платон, ні до чого не приводе.
І пояснює це положення наступним чином: якщо до одиниці добавити одиницю, то одержуємо двійку.
Але цю ж двійку можна одержати, якщо одиницю поділити на дві частини.
Отже дійсною причиною існуючого є його ейдос.
Привносячи щось до існуючого, ейдос залишається тим, чим він є.
Ось чомус душа, яка дає життя тілу, не приймає його смерті і залишається безсмертною.
Оскільки з смертю тіла, робить висновок Платон, душа залишається, то людині треба турбуватися про її майбутнє.
Щоб вона переселилася після смерті людини в чудовий неземний світ, треба прагнути стати як можна кращим і розумнішим.
Інакше душа буде низвергнута в Тартарари на вічні муки.
Література
Чекер Р.О. Релігія - основа буття. Навчальний посібник. - К. 2008.
Титаренко О.С. Основи філософії і філософських знань. - К. 2007.