Зміст
Вступ
Розділ І. Кіренська школа - першопочаток гедонізму в етиці. Головні критерії гедонізму
Розділ ІІ. Філософська система Епікура, як торжество гедоністичної етики. Докладна розробка категорій гедонізму
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Приємність (задоволення) – це відчуття, переживання, яке супроводжую людину, коли вона отримує те, до чого прагнула, коли її потреби і бажання задоволенні.
З біологічної точки зору, роль страждання і задоволення визначається тим, що вони виконують адаптивну функцію: задоволення стимулює активність, яка відповідає потребам організму; відсутність же задоволення і страждання, навпаки – блокують дії. З психофізіологічної точки зору, задоволення (приємність), як результат задоволення потреб важливий тому, що воно супроводжує зменшення і згасання внутрішньої напруги (фізичної та психічної), сприяє відновлення життєво важливих функцій організму.
В цьому плані задоволення – це благо. Звідси і витікає нормативна позиція, згідно з якої стан задоволення (приємності) – є ідеальним для організму, і людині треба робити все для досягнення цього стану.
В етиці така позиція називається гедонізмом (від грец. насолода). В основі гедонізму як системи поглядів і способу життя лежить уявлення про те, що намір досягнути приємності і уникнути страждань – є головним змістом людських дій, основою для щастя.
Вся мораль гедонізму виражається в двух головних поняттях: насолода – приємна. „Наслаждение составляет цель человеческой жизни, и добром является все, что доставляет наслаждение и ведет к нему”. Ця формула була згодом переведена в імператив поведінки: „Поступай всегда так, чтобы ты по возможности мог непосредственно удовлетворять свои потребности и испытывать как можно большее (по интенсивности и длительности) удовольствие”.
С морально-філософської точки зору, гедонізм – це етика насолоди. Насолода, приємність виступають як принципи, цінність в них не просто визнається і приймається. Бажання насолоди – взагалі, визначає ієрархію життєвих цінностей індивіда. Тобто назвавши добром -- насолоду, гедонік свідомо діє для досягнення насолоди, яка в його свідомості – асоціюється з поняттям добра. У зв’язку з цим постає питання, чи може бути насолода, принцип приємності, фундаментальним моральним принципом?
Є дві найбільш поширені відповіді на це запитання:
- перша –позитивна (кіренаїкі);
- друга – дана епікурейцями, які почали дещо скептично ставитися до „тілесних” приємностей, наголошуючи на „духовних”.
Проте як свідчить доробок філософів, етиків, не можливо сформувати критерій істинних насолод, насолод які є прийнятними, а які – ні. Оскільки встановлення критерію прийнятності означає в першу чергу його обмеженість, підпорядкування зовнішньому стандарту, і як наслідок – відмова від його пріоритетності. Це твердження базується на тій гуманістичній точці зору, згідно з якої будь-яка насолода допустима, прийнятна, якщо із-за неї індивід не порушує виконання своїх обов’язків (це стосується також сприянню благу інших людей, обов’язок духовно самовдосконалюватись), а отже не зазіхає на права інших людей.
Таким чином, предметом нашого дослідження є етика гедонізму, гедонізм як етичний принцип, дослідження його основних категорій, філософських систем у надрах який він виокремився і сформувався, а саме дослідження гедоністичної етики кіренаїків та епікурейців.
Розділ І. Кіренська школа – першопочаток гедонізму в етиці. Головні критерії гедонізму
Арістіп з Кірени вважається засновником школи, яка від його батьківщини взяла назву кіренайської і стала основою, початком реалізації принципу гедонізму. Датами життя він був наближений до Платона. Спершу Арістіп пізнав погляди Протагора, потім проникся ідеями Платона, став його учнем, але в багатьох пунктах залишився вірний доктрині софістів. Арістотель називає його софістом: він давав для цього підставу як своєю доктриною, так і мандрівним способом життя; крім того, він був першим із Сократових учнів, який повернувся до звичаю софістів брати плату за навчання, вів життя людини двірської і світської. Оповідки, які ходили про нього в античності, представляли його як опортуніста й сервіліста і зокрема протиставляли його поведінку сповненій гідності поведінці Платона, з яким він зустрівся при сицилійському дворі. Свою доктрину він витворив рано, ще за життя Сократа і жив згідно з нею, застосовуючи гедонізм на практиці.
Від Сократа і софістів Арістіп навчився, що практичні справи важливіші від теоретичних. І тому легковажне ставлення до знання і невіра в них відзначали кіренаїків так само, як кініків. Знання вони розглядали цілковито в дусі Протагора, як подаване виключно чуттями і повністю відносне. До того ж, вони обмежували його ще й у дусі суб'єктивізму: ми пізнаємо тільки власні стани, а не речі, які викликають ці стани.
Звідси вже було природно перейти до його етики. Нам відомі тільки наші стани, а вони або приємні, або прикрі, і це єдині їхні властивості, які дають підставу, щоб між ними вибирати. І насправді ми клопочемося завжди й тільки про приємність, а от прикрості уникаємо. Тож приємність — єдине благо, а прикрість — єдине зло. Цю позицію, яка походить від грецького терміну, що означає приємність, прийнято називати гедонізмом. Арістіп був, мабуть, найрішучішим і найбезкомпроміснішим гедоністом, якого знає історія етики. Те, що він, одначе, міг іменувати себе сократиком, мало підґрунтя в тому, що він, як і Сократ, поєднував добро й приємність, але робив це в зворотному напрямі: Сократ проголошував, що лишень благо (себто моральне) дає приємність, тоді як Арістіп — що приємність і є єдиним благом.
Крайній гедонізм Арістіпа можна викласти у п'ятьох тезах:
1. Приємність — єдине благо. Це основна теза. Доповнювала її теза, що прикрість — єдине зло.
2. Приємність, єдине благо — це скороминучий, хвилинний стан, який триває, тільки поки діє збудник. Така „часткова приємність” — мета життя, а щастя — це тільки комплекс часткових приємностей. „Часткова приємність гідна жадання сама по собі, а щастя не саме по собі, а з огляду на часткові приємності, що їх воно охоплює”. Неслушно зрікатися нинішньої приємності задля прийдешнього щастя, треба ловити приємність, яка нагодиться; гасло „carpe diem” відповідало доктрині Арістіпа.
3. Приємність — тілесної природи. „Тілесна приємність, — писав він, — це мета життя”.
4. Приємність — це стан позитивний. Це — на протилежність деяким пізнішим гедоністам, котрі, як Епікур, мали її за стан негативний, стверджуючи, що вона полягає у відсутності страждання. Арістіп заперечував, що нібито сама відсутність страждання і прикрості — то вже приємність, бо, як він твердив, приємність і прикрість — це види руху, який у нас відбувається, тоді як відсутність приємності, як і відсутність прикрості — це, власне, відсутність такого руху.
5. Приємності різняться тільки інтенсивністю, натомість не різняться між собою якістю, себто нема приємностей, які самі по собі були б вищі або нижчі від інших. Все рівною мірою добре, коли рівною мірою дає приємність, навіть чеснота - цінна лише в міру дарованої нею приємності. „Приємність відрізняється від приємності тільки тим, що одна від одної приємніша”.
Арістіп здобув для своєї філософії чимале гроно прихильників. Окрім його дочки, а також його внучки та Арістіпа Молодшого, до них належав Теодор, званий Атеїстом, Гегесій, званий Смертепроповідником, Аннікерід та інші.
Ці кіренаїки розвивали свою гедоністичну етику на п’яти поприщах:
1) про добро і зло, або, як вони говорили, про те, чого варто добиватися і чого варто уникати;
2) про стани, що їх викликають добро і зло;
3) про дії, що їх викликають ці стани;
4) про внутрішні причини цих станів
5) про підстави рішень.
Первісна позиція Арістіпа, проста й непримиренна у своєму гедонізмі, виявилася надто однобічною і хисткою для оборони, тому його учні незабаром почали робити поступки, шукати компромісів і покидати його тези одну за одною.
1. Теодор визнав, що справжнім добром і метою життя є не хвилинний стан приємності, а постійна радість, а злом — не хвилинна прикрість, а постійна печаль. Скороминуща приємність перестала бути для нього найвищим добром, а скороминуча прикрість найбільшим злом.
2. Духовні приємності були визнані як окремий клас приємностей поряд з тілесними, тому що „не всі духовні приємності і прикрості можна вивести з приємностей і прикростей тілесних”.
3. Гегесій, у свою чергу, відступився від позитивного характеру приємностей; він вважав, що позитивних приємностей у житті годі досягнути, і тому за мету слід собі ставити відсутність турбот і печалей. Мета гедоністів, таким чином, стала негативною, була редукована до відсутності прикростей. Щоб досягнути цієї мети, слід зректися благ, достатків, почестей, збайдужіти до всього, до життя і до смерті, тобто ідеологія споживання перетворилася в ідеологію зречення —Гегесій наближався своїми поглядами до кініків і, пройнятий песимізмом, намовляв до смерті, котра легше, ніж життя і може звільнити від страждань.
4. Врешті-решт, Аннікерід уводив якісні різниці між приємностями, заохочуючи гедоністів служити дружбі, любові, вітчизні, котрі дарують вищі приємності.
5. Через ті поступки, зокрема останні, облишена була навіть і перша основна теза гедонізму, оскільки приємність перестала бути єдиним благом.
Та еволюція, що відбулася в лоні кіренайської школи, створила підґрунтя для нової гедоністичної школи. Школа та була заснована Епікуром, через сто років після кіренайської. Вона увібрала доктрину кіренаїків так само, як одночасно стоїчна школа увібрала погляди кініків.
Таким чином, гедонізм та головна його категорія, категорія „приємності” був сформульований як певна етична система, принцип етики ще за часів античності, а в подальшому лише структурувався, переосмислювався філософами-етиками, які почали вносити зміни до початкової доктрини гедонізму.
Розділ ІІ. Філософська система Епікура, як торжество гедоністичної етики. Докладна розробка категорій гедонізму
Епіку та епікурейці, які створили свою філософську систему, були теоретиками етики гедонізму, оскільки свою теоретичну філософію цілковито підпорядкували практичним цілям життя, ставлячи акценти на етиці і трактуючи всі інші ділянки знань тільки як службові. Епікурейська школа, заснована в Атенах на порозі III ст., мала прихильників до кінця елліністичного періоду і становила в ньому четвертий великий філософський табір.
Атомісти і кіренаїки були головними попередниками епікурейців. Від атомістів Епікур перейняв матеріалістичну і механістичну фізику, а від кіренаїків — гедоністичну етику і сенсуалістичну логіку. Чимало теорій, особливо в царині філософії природи, він запозичив із давньої філософії, проте і їм надав нового відтінку й нового життєвого сенсу.
Доктрина Епікура була ним розвинута всебічно і проповідувалась в повністю закінченому вигляді. Тож вона не мала задатків розвитку. Учні небагато додали до вчення наставника, порівняно найбільше — в теорії пізнання. Епікурейська школа була незрівнянно тривкішою у своїх поглядах від інших шкіл того періоду.
Епікур (341-270), народжений на острові Самосі, але атенського походження, оселився в Атенах 18-літнім юнаком. На той час Ксенократ управляв Академією, а Арістотель іще жив, але перебував уже в Халкіді. Епікур слухав філософів різних напрямків — через демокрітейця Навсіфана він пізнав атомізм, пізнав також погляди скептика Піррона. В 306 р. заснував власну школу в саду (звідси мова про „сад Епікура” та про „філософів з садів”), яку очолював аж до смерті.
Його твори були дуже численні й різнорідні за змістом. Діоген Лаертій згадує про 300 написаних ним книг, а заголовки 40 творів перелічує. Завдяки Лаертію збереглися стислі „Засади” Епікура, а також 3 його листи, що містять нариси фізики, метеорології й етики. Крім цього, в Геркулянумі віднайдено частини його великого твору „37 книг про природу”. Решта творів загинула.
Етичні погляди Епікура:
1. Гедонізм і радість життя. Однаковою мірою як вихідний пункт, так і мета філософії були в епікуреїзмі ті самі, що і в інших системах еллінізму: вихідним пунктом був засновок, що щастя — це найбільше благо, а метою — пояснення, в чому щастя полягає і як його можна досягти. А пояснення, яке дав Епікур, було з усіх найпростіше, себто: щастя полягає в зазнавані приємностей, а нещастя — в зазнавані страждань. Це пояснення не було тавтологією: щастя (евдаймонію) греки розуміли як можливо найкраще життя, в якому вже досягнена доступна людині досконалість. Отож Епікур осмислив досконалість гедоністичне, в той час як інші школи вбачали досконалість життя в чомусь зовсім іншому, ніж зазнавання приємностей. Гедонізм тривко з асоціювався з іменем Епікура, хоч той і не був його винахідником, оскільки саме Епікур, дав гедонізмові оригінальну і незвичайну подобу.
Стрижневою думкою Епікура було, що для щастя достатньо відсутності страждання, бо вже відсутність страждання ми відчуваємо як приємність. Це пояснюється тим, що людині — від природи добре, аби тільки її не робили нещасливими страждання. Природний стан людини, коли нічого доброго й нічого поганого її не зустрічає, є станом приємним, сам процес життя, саме життя є радістю. Ця радість — вроджена, її ми не треба добиватися, адже її ми носимо в собі. Як уроджена, вона безвідмовна, лише б тільки тіло було здорове і душа спокійна, і життя буде насолодою.
Це був найсуттєвіший пункт епікурейства: гедонізм єднався в ньому з культом життя. Життя є благом, і тим єдиним, яке справді дане нам у власність. У формах релігійного культу епікурейці вшановували життя, вони були немовби сектою шанувальників життя. Поза тим вони усвідомлювали, що це благо — обмежене і короткотривале. На відміну від природи, яка нескінченна і тривала, яка знову й знову відроджується, людське життя це тільки певний епізод. Оманою була для Епікура віра в метемпсихоз та в періодичне вороття речей. Висновок, з цього, звучав ось так: благо, яким ми володіємо, треба оцінити і вжити відразу, бо воно скороминуще й одноразове; треба вжити його дочасно, на майбутнє існування розраховувати не можна.
2. Зовнішні приємності. Радість життя є головним складником щастя, але не єдиним. Окрім цієї внутрішньої радості існують приємності, збуджувані зовнішніми причинами. Вони (єдині, на які звернув увагу Арістіпп) — цілковито іншого типу, ніж ота стихійна приємність життя. Вони вимагають дії позитивних причин, тимчасом як для тієї достатньо було відсутності страждання. Ту „стихійну приємність життя” ми носимо в собі, а ці — залежні від обставин і тому полишені на випадковість щастя і непевність. Для досягнення позитивних приємностей мають бути виконані дві умови: треба мати потреби і треба, щоб вони були задоволені. Тим часом, оту радість життя можна відчути лише тоді, коли ми не заклопотані потребами та їх задовольнянням. Отже, одні приємності виступають при відсутності потреб, інші — при задоволенні потреб; негативну приємність відчуває той, чийого спокою не бентежать жодні збудники і зміни, а позитивної приємності може зазнати тільки той, хто піддається збудникам і змінам.
Ці два види приємностей не рівні між собою. Тільки в негативній приємності при відсутності потреб людина — вповні вільна від страждання. А там, де є потреби, завжди є загроза їх незадоволення, та й саме задовольняння поєднане зі стражданням. „Найбільше приємностей має той, хто має найменше потреб”. Тож негативна приємність — вища. І тому вона є справжньою метою життя. Щоб досягти цієї мети, не треба добиватися приємностей, треба тільки уникати страждань, не задовольняти потреби, а позбуватися їх. Позитивна приємність — не мета, а лише засіб, а саме засіб заглушати страждання, коли вони ятрять людину. Слід порвати з первісним інстинктом, котрий велить пориватися за кожною приємністю, яка трапляється, треба виробити в собі мистецтво вимірювати приємності і вибирати ті, які не тягнуть за собою страждань.
Позитивні приємності є двоякого роду: або фізичні, або духовні, їхнє співвідношення виглядає так: тілесні приємності –це першооснова, тому що духовні не могли б існувати без них, вони – пов'язані з підтримуванням життя (наприклад приємність споживання їжі), а життя є першою умовою щастя. У цьому розумінні Епікур говорив, що „приємність черева є підставою і коренем усякого блага”. Натомість духовні блага — вищі, оскільки дають більше приємностей, а це завдяки тому, що душа осягає не тільки теперішнє, але, силою уяви, також минуле і майбутнє.
Епікур не визнавав якісних різниць між приємностями. Немає менш або більш шляхетних приємностей, є тільки менш або більш приємні. Він розумів, що якби допустив якісні різниці, то послідовний гедонізм годі було б утримати. „Наскільки не зневажиш законів, не порушиш добрих звичаїв, не засмутиш ближнього, не надвередиш тіла, не втратиш засобів, необхідних для життя, то використовуй як хочеш свої бажання”. Одначе він виразно радив певний спосіб життя: радив клопотатися духовними радостями, ширив культ дружби і шляхетного, витонченого життя (власне оце витончене життя й зветься „епікурейством”). „Не учти і святкові походи, насолоди любові й насолоди піднебіння при заставлених столах роблять життя солодшим, а тверезий розум, який... відкидає хибні гадки, що завдають душі найбільше неспокою”. Найскромніші приємності — гроно друзів і квіти в саду — були для епікурейців найбільшими приємностями.
3. Засоби для щастя. Є два основні способи досягнення щастя: чеснота і розум. „Нема приємного життя, яке не було б розумне, морально піднесене і справедливе, і так само нема розумного, морально піднесеного і справедливого життя, яке б не було приємне”.
Чесноту слід плекати тому, що вона є засобом для щастя.
Дружба цінна так само, бо не можна жити безпечно і спокійно, не будучи у дружбі з людьми, а не можна жити приємно, не живучи спокійно і безпечно. Проте дружба є тільки засобом, а метою — завжди і виключно приємність. І то тільки власна. Всі епікурейські приписи були засновані на егоїзмі, але ж бо й альтруїзм, за Епікуром, нікому ні для чого не потрібний. Суспільство не потребує безкорисливих громадян — найліпшими громадянами є корисливі егоїсти, наскільки вони, звісно, розумні. Епікур хотів тверезої філософії і думав, що на ній ліпше, ніж на іншій, можна заснувати людські справи, моральність і право, суспільний устрій і сердечні стосунки між людьми.
Розум — необхідний для щастя, не тільки щоб правильно вибирати приємності, але також щоб керувати думками. Бо думки легко збиваються на манівці і творять омани і пострахи, які найнепотрібпішим чином порушують спокій людини й унеможливлюють її щастя. Немає, проте, гіршого страху за той, що його викликає думка про невблаганну смерть. Але, може, цей страх безпідставний? Може, ми боїмося марно? Аби у цьому впевнитися, слід дослідити природу речей. З цією метою Епікур займався фізикою, а щоб для цього дослідження вишколити розум, займався логікою.
Тобто Епікур та його учні всю свою філософську систему підпорядкували осмисленню етики гедонізму, підпорядковуючи їй всі свої доробки у царині логіки і філософії.
Саме Епікур найбільш докладно і досконало розробив категорії гедонізму, які використовують і у наш час, проаналізувавши категорію приємностей, він виділивши з неї „стихійну приємність”, „зовнішні приємності”, „духовні” та „тілесні”, давши їм філософське обґрунтування і своїм життям довів можливість втілення етики гедонізму на практиці.
Висновки
Гедонізм — це спосіб обґрунтування моралі, тлумачення її природи, призначення, який зводить зміст моральних вимог до однієї мети — одержання насолоди.
В гедонізмі насолода (приємність) – це найвища цінність.
Гедонізм, як цілісна етична система була сформульована ще філософами античності, зокрема були розроблені всі найважливіші категорії гедонізму і центральна категорія „приємності”.
Уже в той період принцип гедонізму розвивався і доповнювався, на противагу Арістіпу, який вважав, що приємність – це єдине благо, скороминучий стан тілесної природи, вже його послідовники теж кіренаїкі наголошували на приємностях духовного характеру, заохочуючи гедоністів служити дружбі, любові, які дають на їх думку „вищі” приємності, тобто в етику гедонізму поступово проникає мораль, обмежуючи її.
Епікур, фундатор гедонізму, вважав, щастя – це найбільше благо і його можна досягти зазнаючи приємностей. Зокрема, він був першим, хто розділив „внутрішні” і „зовнішні” приємності і насолоди, „позитивні” і „негативні”, виокремивши їх в критерії гедонізму.
Гедонізм Епікура – це не просто задоволення потреб, споживатство, а зменшення, обмеження своїх потреб і як наслідок досягнення насолоди меншими зусиллями. Варто наголосити і на тому, що до насолоди і щастя за Епікуром є лише два шлях – шлях розуму і чесності.
Зараз принцип гедонізму всебічно досліджується як етиками, філософами, так і психологами-практиками, оскільки „принцип задоволення” це не лише принцип етики, а й природній регулятор психічних процесів, духовної діяльності людини.
Список використаної літератури
Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика.— М.: Гардарика, 1998.
Оссовская М. Рыцарь и буржуа. Исследования по истории морали. – М., 1987.
Татаркевич В. Історія філософії. – Т.1. – Львів, 1998.
Трубецькой С.Н. Курс истории древней философии. – М., 1997.
Философский энциклопедический словарь. – М., 1989.
Фромм Э. Психоанализ и этика.— М., 1993.
Чанышев А.Н. Основы философии. От древности к средневековой философии. – М., 1991.
Этическая мисль. Научно-публицистические чтения. – М., 1992.