УКРАЇНСЬКЕ КОНФЕСІЙНЕ ПИТАННЯ В КОНТЕКСТІ ГЕОПОЛІТИКИ РОСІЇ КІНЦЯ XVII – ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ XVIII СТ.

Період правління Петра І із характерною для нього зовнішньополітичною активністю започаткував швидкий процес інтеграції Росії до Європи. Кардинальна переорієнтація Москви кінця XVII ст. з азійського напрямку на європейський вимагала зміни підходів щодо форм і методів дипломатії. І якщо до початку XVIII ст. зовнішня політика Московської держави мала регіональний характер, то дипломатія, започаткована молодим царем Петром І, як зауважує М. Молчанов, "мала уже зовсім іншу сферу політичних інтересів, які охоплюють усю Європу".1

Прагнення Росії швидко влитися в ряди провідних держав Європи ставило перед її керівництвом комплекс завдань, вирішення яких потребували як досвіду, так і необхідних матеріальних ресурсів. На кінець XVII століття Росія з її природними багатствами, ресурсами могла забезпечити активність на зовнішньополітичному напрямку. Щодо досвіду, то російська дипломатія переймала його у своїх європейських колег, при цьому активно використовуючи свій власний. Про це свідчить активне задіяння російською дипломатією на міжнародній арені конфесійного чинника в контексті дипломатичних, воєнно-стратегічних, економічних та ідеологічних заходів. Досвід оперування Росією конфесійним питанням у зовнішній політиці тягнеться з періоду боротьби із Великим Князівством Литовським за руські землі (початок XVІ ст.). Обмеження прав православної церкви у Литві Москва використовувала як привід до втручання у внутрішні справи західного сусіда. Це ж гасло захисту православ’я було використане у 1653 р. як привід для оголошення Речі Посполитій війни. Підставою для підняття на міжнародному рівні конфесійного питання була IХ стаття “Вічного миру” 1686 року, за якою Росія отримувала право контролювати становище православної церкви Правобережної України в Речі Посполитій2. Це право підтверджувалось і фактом переходу у 1686 р. під зверхність Московського патріархату Київської митрополії, у тому числі православних єпархій Правобережної України. За таких умов Росія виступала як політичний і релігійний гарант прав і привілеїв православної церкви в Речі Посполитій. Зважаючи на нератифікованість польським сеймом договору 1686 р. та на характерну для католицької Польщі названого періоду релігійну нетерпимість, порушення прав православної церкви в Речі Посполитій набуло масштабного розмаху3. Потік скарг до російської столиці від православного духовенства та мирян Правобережної України був вагомою підставою для московського патріархату і російського уряду для вжиття заходів на захист єдиновірців. Рівень дослідження конфесійного питання у зовнішній політиці Росії кінця XVII - першої чверті XVIII ст. є недостатнім, фрагментарним. До даного питання побіжно дотикалися дослідники: М.Костомаров у праці „Последние годы Речи Посполитой”, (Т.17. СПб., 1886 р.), М.Бантиш-Каменський „Историческое известие о возникшей в Польше унии” (Вильна, 1866 р.), В.Антонович „Очерк состояния православной церкви в юго-западной России по актам (1650-1798)” (Київ, 1871 р.), І.Чистович „Диссидентский вопрос в Польше в первой половине ХVIII ст.” (СПб., 1880 р.), В. Бєднов „Православная церковь в Польше и Литве” (Екатеринослав, 1908 р.), Ф.Тітов „Русская православная церковь в польско-литовском государстве в ХVII – ХVIII вв.” (Київ, 1905 р.), „Западная Русь в борьбе за веру и народность во второй половине ХVII в. и в ХVIII в.” (Київ, 1905 р.). У своїх дослідженнях історики сфокусували увагу лише на конфесійному питанні, оминаючи фактори впливу на нього політичних та ідеологічних чинників, які досить часто визначали політику церковних органів або ж взагалі обмежувалися поверхневою характеристикою. Крім того, праці М.Бантиш-Каменського, В.Антоновича, І.Чистовича, Ф.Тітова є фактично збірками архівних матеріалів (переважно архіву Святого Синоду та Архіву іноземної колегії), систематизованих хронологічно і тематично. Погляди дослідників щодо значення та мети проведення Росією проправославної політики обмежені проросійським ракурсом, у якому і представлено авторами конфесійне питання. Загалом історики вбачають у клопотаннях Москви за православну церкву в Речі Посполитій неабияке уболівання за долю православ’я і прагнення відстояти її права та вольності.

Щоб помітити невідповідність між пропонованою дослідниками думкою і реаліями, достатньо взяти до уваги як загалом характерну для зовнішньої політики держав пізнього середньовіччя та раннього нового часу тенденцію до тісного поєднання релігійного питання з політичними, так і попередні випадки використання Росією конфесійного чинника у міждержавних відносинах. Тому дослідження даного питання виглядає неповним. Залишається нез’ясованим: а) наскільки українське конфесійне питання було політичним засобом Росії на міжнародній арені даного періоду; б) яку роль воно виконувало чи мало виконати в геополітиці імперії; в) який вплив мала продисидентська політика (дисидентами в Речі Посполитій називали усіх осіб, які не сповідували католицької віри, передусім православних і протестантів – В.Ш.) на становище православної церкви Правобережної України. Для відповіді на перші два питання бачимо доцільним розглянути продисидентську політику у контексті міжнародного становища Росії першої чверті XVIII ст., її зовнішньополітичних інтересів, можливих шляхів їх реалізації та міжконфесійної ситуації на Правобережній Україні.

Підписання “Вічного миру” 1686 р. символізувало завершення періоду російсько-польських воєн другої половини XVII ст., після якого Москва зосереджує зусилля на боротьбі за вихід до Чорного моря. Зміна зовнішньополітичних напрямів вплинула на актуальність “польського питання”, питома вага якого в планах російської іноземної колегії зменшується. При цьому послаблюється і продисидентська політика Москви. Проте конфесійне питання у дипломатичних відносинах Москви і Варшави кінця XVII ст. продовжувало займати хоча другорядне, але постійне місце. З 1686 р. російська дипломатія обмежувалася періодичними поданнями польським міністрам вимог (сформульованих на підставі скарг православних Правобережної України) стосовно порушення ІХ статті “Вічного миру”. Загалом вимоги зводилися до наступного: повністю припинити переслідування й утиски православних; відновити право вільно сповідувати православну віру. Вимоги Росії базувалися на умовах “Вічного миру”, який не був ратифікований польським сеймом, і тому сприймалися Варшавою як втручання Москви у її внутрішні справи і категорично відкидалися4.

При збільшенні питомої ваги “польського питання”, активізації зовнішньополітичної діяльності Петра І виникають умови для зміни позиції царя і щодо конфесійного питання. Очевидно, що у період 1700-1721 рр., насичений воєнно-політичними подіями Північної війни, ускладнений участю у ній обох зацікавлених дисидентським питанням сторін - Росії і Речі Посполитої, виникають умови, які могли вплинути на рівень актуальності конфесійного питання. Зважаючи на глобальність планів царя, так чи інакше конфесійне питання потрапляло в залежність від політико-стратегічних умов.

Перед Московською державою на той час стояли три головні завдання: вихід до Балтійського моря, оволодіння причорноморським узбережжям та вирішення спірних територіальних питань із Річчю Посполитою. Петро І віддав пріоритет боротьбі за морське узбережжя, відкладаючи давню суперечку за українські землі до більш сприятливих часів та умов. Однак, при цьому він відводив для Польщі роль плацдарму для просування Москви на Захід у пошуках свого місця в тогочасній політичній системі Європи. Тобто "польське питання" розглядалося як етапне, допоміжне на шляху до вирішення питань першочергового значення. Названі фактори визначили московську політику щодо Речі Посполитої першої чверті XVIII cт. – утримувати її в період Північної війни в статусі нейтральної держави, а з 1704 р. - у ролі союзника5. Така стратегія спонукала Петра І до встановлення дружніх відносин із Варшавою. За таких умов, зважаючи на характерний для Речі Посполитої релігійний фанатизм, стало очевидним, що активізація українського конфесійного питання може загострити двосторонні відносини, отже суперечить на даному етапі стратегії Москви. З іншого боку, надходження до московських властей скарг із Правобережної України на переслідування православної віри нагадувало про зобов’язання щодо захисту православної церкви в Речі Посполитій, прийняте Московською державою у 1686 р. Наскільки Москва могла дозволити собі активно проводити невигідну для неї на даному етапі продисидентську політику і наскільки були реальні можливості вирішення конфесійного питання в умовах Північної війни?

На кінець XVII – початку XVIII ст. воєнно-політична ситуація в Центрально-Східній Європі склалася на користь Росії. Це надавало російській дипломатії реальних можливостей впливати на польський двір. Так, зокрема, у 1696 році у відповідальний момент гострої боротьби за польський престол між французьким принцом Людовіком де-Конті, якого підтримував французький король Людовік XIV, та саксонським курфюрстом Фрідріхом Августом, за яким стояли Відень і Москва, Петро І через свого посла в Речі Посполитій вручив представникам польської партії, яка підтримувала французького принца, царську ноту, в якій погрожував не допустити обрання королем Польщі кандидата Франції. Допомігши Фрідріху Августу отримати польську корону, цар сподівався залучити його до своїх союзників у майбутній Північній кампанії6. Таким чином, використавши політичні обставини, московська сторона досягла поставленої мети - визначила результат виборів у сусідній державі на свою користь.

Необхідно зазначити, що періоди між смертю польських королів та обранням їх наступників були найбільш зручними для скасування існуючих і прийняття нових законів, у тому числі й щодо церкви. Беручи до уваги задеклароване прагнення російської сторони позитивно впливати на становище православної віри на Правобережній Україні та безрезультативність попередніх дипломатичних спроб у цьому напрямку, логічним було б чекати активності Москви за сприятливих умов, що склалися в Речі Посполитій у період безкоролів’я. До того ж, належність Фрідріха Августа до лютеранської церкви, хоча він і був змушений для отримання польської корони прийняти католицьку віру7, та активна участь Москви в обранні його на престол давали підстави сподіватися на поліпшення становища православних.

Польські сейми періоду безкоролів’я відображали спектри внутрішніх проблем держави, у тому числі й міжконфесійних. Конвокаційний (скликався після смерті короля і мав підтримувати законність до виборів наступника. – В.Ш.) і виборний сейми 1697 р. пройшли в атмосфері політичної боротьби між конкуруючими партіями, і конфесійне питання було обійдене. Однак у процесі роботи конвокаційного сейму православних і протестантів було об’єднано і визначено їх становище у державі одним загальним пунктом. До цього ж часу щодо них складалися окремі параграфи. 1699 року на пацифікаційному сеймі (сейм, на якому влада прагнула досягти примирення з опозицією. – В.Ш.) опозиція домоглася від Августа ІІ поступок взамін на визнання його королем. Окремі з цих поступок торкалися політичних прав українського православ’я і мали на меті позбавити захисників православної віри громадянських прав. Зокрема, було скасовано закон, що зберігав за міщанами православної віри ряд політичних прав, зокрема право займати посади в міських магістратах, залишаючи його за уніатами: «...з метою зацікавити дизунітів грецької віри до єднання з святою вірою відновлюємо конституції 1667 і 1668 рр. про уніатів. Разом з тим оголошуємо, що міське уніатське населення гідне для зайняття посад у міських магістратах»8. Ще однією постановою власникам помість надавалося право за власним розсудом призначати і звільняти у своїх церквах священиків. Належність власників помість до католицької віри давала можливість досить швидко відбирати у православних церкви. Також було заборонено православним проживати в Кам’янці - одному з найбільших торгових міст Правобережної України: «...люди грецької віри – дизуніти не можуть мешкати у цьому місті». Після цього майже усі православні церкви міста було опечатано, а деякі передано уніатам9. Вказані рішення сеймів стали ще одним значним кроком у процесі наступу на православ’я. Москва на відверте порушення Річчю Посполитою умов ІХ статті “Вічного миру” не відреагувала. Саме у той час Росія готувалася до оголошення війни Швеції. Між польським королем Августом ІІ як курфюрстом саксонським і Петром І того ж року було укладено союзний договір проти Швеції. Крім того, лише у 1699 р. Річ Посполита уклала мир з противником Росії - Туреччиною, завершивши затяжну війну, розпочату 1666 року10. Це, з одного боку, посилювало загрозу для Росії з півдня. З іншого - стабілізувало внутрішньопольську ситуацію, що могло призвести до ще більшого посилення антиросійської позиції урядових кіл Речі Посполитої. Тому в позитивному для Августа ІІ вирішенні конфлікту на пацифікаційному сеймі 1699 р., а саме втримання ним корони, найбільше зацікавлена була Москва. Тобто, забезпечення союзника проти Швеції змусило російську сторону проігнорувати порушення прав православної церкви.

Російський представник Г. Довгорукий 1710 року на Вальному з’їзді у Варшаві змусив поляків ратифікувати умови «Вічного миру» 1686 р.11 Без сумніву, це був значний успіх московської дипломатії, за яким стояла відмова Речі Посполитої від втрачених Смоленська, Києва, Лівобережної України. Затвердження сеймом непопулярного в державі договору засвідчило значне посилення в ній російського впливу. Як же позначились ці воєнні та дипломатичні успіхи, що стабілізували становище Московської держави, на позиції її уряду щодо конфесійного питання?

Якщо зважити, що затверджений договір 1686 р. містив і IX статтю (за умовами якої православним гарантувалася свобода віросповідання. – В.Ш.), то можна було б вважати цей політичний успіх і успіхом Москви у справі православних. Для виконання польською стороною умов IX статті необхідно було скасувати всі попередні антиправославні постанови і, головне, повернути православній церкві три відібрані єпархії Правобережної України (Львівську, Луцьку, Перемишльську – В.Ш.). Однак договір був затверджений польським з’їздом з поправкою, що стосувалася саме IX статті. У поправці зазначалося, що польська сторона визнає договір 1686 р. настільки, «наскільки він не торкається і не порушує привілеїв святої римської церкви»12. Внесення поправки такого змісту давало можливість полякам трактувати IX статтю (необхідність повернення трьох єпархій) фактично як загрозу для католицької і уніатської церков. Тому є очевидним, що сам факт затвердження польською стороною умов "Вічного миру" 1686 р. не міг позитивно вплинути на становище православної церкви в Речі Посполитій.

Наступною демонстрацією рівня результативності продисидентської політики Росії стала чергова антиправославна постанова сейму 1712 р. Так, було видано закон, яким заборонялося канцлерам Речі Посполитої затверджувати державні акти (навіть королівські), які могли позитивно впливати на становище православних. В. Антонович охарактеризував це рішення як позбавлення православних змоги розраховувати на захист закону й залишення їх на волю фанатичної католицької та уніатської шляхти13.

За наявності на території Речі Посполитої московських військ, зростання політичного впливу на польський уряд і короля, можна дійти висновку, що Петро І на початку другої декади XVIII ст. мав усі необхідні засоби для радикальніших заходів, спрямованих на захист православної церкви Правобережної України. Та московська політика й надалі базувалася лише на головних зовнішньополітичних факторах - уваги потребувала Швеція, яка ще не була переможена і прагнула втягти у війну проти Московської держави і Туреччину. Що ж до Речі Посполитої, то програма російського царя передбачала утримання її під контролем. Саме у такій позиції, як стверджує М. Молчанов, проявлялася цілеспрямованість зовнішньополітичної діяльності Петра І, що концентрувала всі зусилля на переможному завершенні Північної війни14.

Позиція російського двору щодо конфесійного питання залишалася незмінною і під час підписання у 1717 р. трактату, який торкався й питання православних. Цьому передував черговий конфлікт між поляками і королем-саксонцем Августом ІІ. Загострення внутрішніх суперечностей у Варшаві виявилось зручним засобом для недопущення здійснення планів Августа ІІ (отримання саксонським королем спадкового права на корону Речі Посполитої) і для чергового втручання у польські справи. 1717 року на так званому «Німому сеймі» Речі Посполитій було нав’язано трактат, згідно з яким зменшувалася польська армія, обмежувалася влада гетьмана, а саксонська армія виводилася за межі держави. Прийняття таких рішень і присутність російських військ означали цілковите господарювання Росії в Речі Посполитій15. У підписаному трактаті згадувалося й дисидентське питання. Четвертий артикул містив у собі нові постанови про становище дисидентів Речі Посполитої. «На основі давнього права, особливо щодо Мазовії, - зазначалося в ньому, - нинішнім трактатом затверджується постанова, за якою всі церкви, побудовані всупереч раніше прийнятим законам, повинні бути зруйновані; іновірці не мають права проводити сходи, збори, забороняються церковні співи в громадських місцях; для тих, хто порушить постанову сейму з цього приводу, передбачалися покарання, накладання штрафів, тюремне ув’язнення, вигнання з держави». Враховуючи те, що в Речі Посполитій до дисидентів у законодавчих актах тепер відносили й православних, то такі постанови поляки активно використовували саме проти них. Впровадженням у життя таких законів поляки прагнули ліквідувати в державі православну віру, що слугувала приводом для втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої16. Таким чином, поряд із нав’язуванням Речі Посполитій законів, які фактично залишали державу без армії, послаблювали владу короля і виконавчих органів, російський уряд не завадив пониженню юридичного статусу православної віри на Правобережній Україні.

Зайнята московським урядом позиція не могла не позначитися на міжконфесійній ситуації на Правобережній Україні. Якщо до кінця XVII ст. православне життя там ще трималося духом Хмельниччини, а на початку XVIII ст. - ідеями С. Палія про возз’єднання з Лівобережною Україною, то надалі воно починає поступово згасати. Усі ці фактори призвели до того, що саме у другій декаді XVIII ст., коли Російська держава, фактично відмовившись від свого задекларованого права контролювати недоторканість прав православної церкви в Речі Посполитій, займалася політичними проектами, відбувся перелом у конфесійному протистоянні на Правобережній Україні на користь римо-католицької та греко-католицької церков, було закладено підґрунтя для наступу на православну віру17.

Роль і значення українського конфесійного питання в російсько-польських відносинах змінюються після переможного завершення Росією Північної війни. З укладенням 1721 року Ніштадтського миру зі Швецією Річ Посполита втратила для Петра І значення цінного союзника, що відразу змінило політику щодо неї російського уряду. Надалі Петербург намагається ще більше посилити свої позиції в Речі Посполитій і обмежити вплив на неї інших держав. Поряд із цим експлуатувати королівство у власних політичних інтересах намагаються Австрія, Франція і Пруссія, які прагнуть перешкодити посиленню впливу Росії на Річ Посполиту18.

Як стверджує М. Молчанов, саме після Ніштадтського миру Петро І активно прагне розв’язати конфесійне питання19. Підписання 1719 р. Віденського трактату між Августом ІІ, Австрією і Англією, спрямованого проти Росії та Пруссії, штовхнуло останніх до зближення й підписання того ж року двостороннього союзу. За його умовами, сторони мали підтримувати існуючу форму правління Речі Посполитої та перешкоджати політичним планам Августа ІІ. Один із пунктів договору торкався православних Речі Посполитої. Як іронічно зауважив польський дослідник В. Грабенський, "...той самий цар Петро, з дозволу якого відбулося обмеження прав православних, затверджене у Варшавському трактаті, за Берлінським договором зобов’язувався разом із прусським королем гарантувати долю польських протестантів та православних"20. Таким чином, через загострення політичної ситуації навколо "польського питання" проблема становища української православної церкви в Речі Посполитій починає набувати не тільки вагомого аргументу в російських претензіях на Річ Посполиту, а й зручним приводом для втручання в її внутрішні справи.

У 1722 року до Москви прибув білоруський єпископ Сильвестр Четвертинський. На основі зібраних фактів, списків, він показав Петру І реальну картину скрутного становища православної віри в Речі Посполитій. Очевидно, надані факти виявилися доречними в політичній ситуації, що склалася навколо "польського питання". Використовуючи отримані скарги й прохання православних Речі Посполитої, Петро І відправляє в травні 1722 р. грамоту до короля і польського уряду. В ній було названо всі кривди, заподіяні православному населенню Речі Посполитої католиками та уніатами, і вносилася пропозиція вислати від обох сторін комісарів з метою припинення переслідування православної віри і повернення відібраних у неї церков та монастирів. Грамота закінчувалася погрозою імператора: «...если же, паче чаяния, по этому нашему представлению и прошению удовлетворения по силе договора не последует, то Мы будем принуждены сами искать себе удовлетворения»21. Водночас у рескрипті князю С. Довгорукому наказувалося: рішуче домагатися виконання польською стороною умов «Вічного миру»; надати королю, сенаторам і міністрам Речі Посполитої докази переслідування православної віри; ще до початку сейму розповсюдити грамоту при польському дворі і суворо вимагати дотримання умов договору. Докладну інструкцію отримав і комісар І. Рудаковський (раніше - перекладач при російському посольстві в Речі Посполитій), призначений до королівства для захисту православних від утисків. Йому наказувалось об’їхати території, де проживали православні, й письмово засвідчити всі порушення й обмеження їхніх прав та свобод. Ці докази мали бути передані об’єднаній комісії, створення якої очікувалось після отримання польським двором імператорської грамоти22 Усі ці заходи були здійснені напередодні важливого для Росії польського сейму 1722 р. Поряд із поставленим на перше місце конфесійним питанням російське керівництво планувало висунути і політичні вимоги, а саме: звільнення від командування польськими військами саксонського фельдмаршала Флемінга і передачі армії під владу польських гетьманів (таким чином вдалося б послабити в Речі Посполитій позиції недружнього Росії саксонського курфюрста і польського короля в одній особі - Августа ІІ, який прагнув зробити польську корону спадковою, передавши її своєму сину); домогтися визнання польською стороною імператорського титулу Петра І; видачі сподвижників І. Мазепи. Крім цих вимог, Петербург сподівався розв’язати на свою користь "курляндське питання" (польська сторона прагнула закріпити Курляндію за Річчю Посполитою, проти чого виступали Росія й Пруссія), і перешкодити підтвердженню сеймом антиросійського австро-польського договору. У випадку невдачі у цих питаннях російської дипломатії посол С. Довгорукий мав створити умови, за яких можна було б зірвати сейм23. Готовність російської сторони зірвати сейм виявила ті питання, які для Петербурга були пріоритетними, тобто політичні, які стосувалися можливості переходу Речі Посполитої до ворожого Росії австро-саксонського табору. Що ж до конфесійного питання, то хоча вимоги щодо нього виглядали найбільш жорстко і демонстраційно, воно продовжувало йти у фарватері політичних.

Однак, якщо у відносинах з Варшавою конфесійне питання губилося між політичними, то в проектах, які виходили за рамки російсько-польських відносин, воно було подане у зовсім іншому масштабі. Так, російська дипломатія здійснює демарш у Ватикані. Канцлер Г. Головкін оголосив перед папою Інокентієм XІІІ факти переслідування православних у Речі Посполитій. Послання завершувалося відвертою погрозою: «Якщо католики Речі Посполитої не припинять переслідування православної віри і насаджатимуть унію, російський імператор заборонить сповідування католицької віри в Росії»24. Цим кроком російський уряд не тільки давав зрозуміти Ватикану, що права, надані в Росії католикам, можуть бути ліквідовані, як це сталося з православними в католицькій Речі Посполитій. Цей дипломатичний хід міг мати й іншу мету - винести українське конфесійне питання на міжнародний рівень і підтвердити правомірність претензій російської сторони щодо Речі Посполитої. А це для російського керівництва було важливим у тому плані, що якраз у 1720 – 1724 рр. вкотре у боротьбі за Річ Посполиту загострюється конфлікт між Росією і Францією. Так чи інакше, ці дипломатичні заходи користі православному населенню Речі Посполитої не принесли. М. Бантиш-Каменський зазначає, що подання Росії у Ватикані залишилися без відповіді. Отож, невдовзі після вчиненого Росією демаршу спостерігалося посилення утисків православної віри в Правобережній Україні, про що свідчить надходження до польського уряду скарг від православних25.

Таким чином, стає очевидним, що активізація Росією українського православного питання починає залежати від посилення боротьби держав за домінування своїх впливів у Речі Посполитій. Прикриваючись місією захисника православної віри, російський уряд виправдовував своє втручання у внутрішні справи сусідньої держави, вказуючи тим самим державам-суперницям на свою мотивовану зацікавленість і правомірність дій в Речі Посполитій. Знову ж таки за допомогою конфесійного питання Росія могла тиснути на короля та польський уряд як сторону, що не виконує договірних умов, з метою отримання поступок в інших питаннях. Особливо це могло бути ефективним напередодні сеймів. Крім цього, якщо зважити на прагнення Петра І - задіюючи ідеологічну політику, використовуючи політичний тиск, підкупи іноземних послів, тогочасних журналістів, письменників - будь-що зміцнити міжнародний статус Росії, «...зламати стереотип мислення громадськості на Заході щодо імперії»26, то в згаданому вище демарші російської дипломатії у Ватикані можна вбачати не лише клопотання Росії за православний народ. Дана заява - це демонстрація позиції держави, яка швидко набирала сили і в такий спосіб вказувала на свої амбітні плани в європейській політиці з претензією на гідне місце серед передових держав Європи. Ще одним поясненням активності Петра І у вирішенні українського конфесійного питання у відносинах з Річчю Посполитою може бути і його прагнення змусити польський уряд виконувати договірні умови, порушення яких завдавало шкоди політичному престижу молодої держави.

Підтвердженням думки про використання Росією питання православних із політичними та ідеологічними цілями може стати й аналіз релігійної ситуації в самій імперії, яка далеко не відповідала тим нормам, борцем за які російське керівництво виступало на міжнародній арені. У період правління Петра І спостерігається віронетерпимість, яка проявляється у жорстокому переслідуванні розкольників. У 1719 р. з Москви було вислано єзуїтів, а місцеве населення, яке сприйняло поширювані ними релігійні догми, - заарештовано. Зроблено це було, як стверджує С. Рункевич, з політичних міркувань. При такій релігійній ситуації в Російській державі не могла зберегти свої окремішності і українська церква, які явно дисонували в порівнянні з церквою московською. Тому не дивно, що проти української православної церкви здійснювалася нівелізаційна політика27.

Окремо постає питання – чи мала позитивний вплив на становище православної церкви в Правобережній Україні продисидентська політика Петра І? Рішуча активізація Росією у 1722 р. українського конфесійного питання змусили польського короля вдатися до певних кроків з метою припинити регулярні втручання імперії у справи Речі Посполитої. Август ІІ видає ряд декретів про повернення православним деяких церков, відібраних уніатами. Проте це виявилося єдиним, чого Росії вдалося домогтися від короля. Обмеженість королівської влади, присутність у польському законодавстві закону liberum veto, за яким будь-яке рішення потребувало одноголосного затвердження сеймом, давало можливість релігійно-фанатичній шляхті зривати невигідні для неї постанови. Так, із 1710 р. до 1733 р. було доведено до кінця лише чотири сейми. Тому, пославшись на неможливість призначення комісарів для розгляду конфесійного питання без затвердження сеймом, пропозиція Петра І королем була відхилена. На цьому активність Росії у дисидентському питанні припиняється. Надалі проправославна політика знову зводилася до періодичного подання російськими резидентами при польському дворі вимог припинити утиски православної церкви на Правобережній Україні. У відповідь польська сторона утиски православних заперечувала28.

Кінець XVII – перша чверть XVIII ст. в історії Росії умовно можна розділити на два етапи. Перший охоплює період з кінця XVII ст. до 1721 р., протягом якого велася боротьба за вихід до Чорного і Балтійського морів. Другий етап – 1721 –1725 рр., коли Росія, уже в статусі великої морської держави, прагне зайняти гідне місце серед провідних європейських держав та впливати на європейські геополітичні процеси. У перший період увесь потенціал держави був спрямований на перемогу у Північній війні. Другий - Росія в ролі тріумфатора визначала подальші зовнішньополітичні пріоритети. Аналіз і співвідношення продисидентської політики Росії протягом цих двох різних періодів, кожен зі своєю політико-ідеологічною наповненістю і політико-воєнними можливостями, дозволяє зробити наступні висновки. З кінця XVII ст. до 1721 року в умовах активності Російської держави на міжнародній арені її діяльність на користь православної віри у Речі Посполитій була підпорядкована політичним інтересам. Стратегічна необхідність зближення та налагодження дружніх, а пізніше союзних відносин (1704 – 1721 рр.) з Річчю Посполитою у період Північної війни стала першопричиною відмови Росії від проправославної діяльності як претензійного, конфліктного фактора. Хоча посилення впливу Петербурга на польський двір, присутність російських військ на території Речі Посполитої дозволяли здійснити активніші заходи щодо захисту прав православної церкви. Така позиція російського уряду сприяла посиленню антиправославних настроїв в Речі Посполитій та руйнуванню православної церкви на Правобережній Україні. Клопотання за долю православних проводилось у той час, коли в самій Росії урядом проводився послідовний, цілеспрямований процес монополізації церкви. Активізація у 1722 році конфесійного питання як у російсько-польських відносинах, так і на міжнародній арені, була викликана політичною необхідністю створення мотивованого приводу для претензій та втручань у внутрішні справи Речі Посполитої в період боротьби Росії з Францією, Австрією та Пруссією за домінуючий вплив на Польщу.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Молчанов Н.Н. Дипломатия Петра Первого. – М., 1984. – С. 15;

2. Бантыш- Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше Унии. - Вильна, 1866. – С. 107; Його ж. Обзор внешних сношений России (по 1800 год): В 4 ч. - М., 1897. - Ч. 3. – С. 157; Беднов В.А. Православная Церковь в Польше и Литве. - Екатеринославль, 1908. – С. 54; Чистович И.А. Диссидентский вопрос в Польше в первой половине XVIII cт. - СПб., 1880. - Т. 2. - С. 107;

3. Центральний державний історичний архів. – Ф. 2227.-Спр. 234.- Арк. 1-2; 4. Титов Ф.И. Русская Православная Церковь в Польско - Литовском государстве в XVII - XVIII вв.: В 2 т. - К., 1905. - Т. 2. – С. 268; Чистович И.А. Очерк истории западно - русской церкви: В 2 ч. - СПб., 1884. – Ч. 2. – С. 47-48; Бантыш- Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше Унии. - Вильна, 1866. – С. 127, 131-132;

5. Бобылев В.С. Внешняя политика России эпохи Петра I. - М., 1990. – С. 144; Артамонов В.А. Россия и Речь Посполитая после Полтавской победы (1709 - 1714). - М.,С.153;

6.Грабенский В. История Польского народа. - СПб., 1910. – С. 221; Шмитт Г. История польского народа: В 3 т. - СПб., 1866. - Т. 3. – С. 122;

7. Шмитт Г. Вказана праця. – Т. 3. – С.122;

8. Volumina legum. Przedruk zbioru praw staraniem xx. Pijarow w Warszawie od roku 1732 do roku 1782 wydanego. - Peterburg, 1860. - T. 6. – S. 9-10,15,33,35; Антонович В.Б. Очерк состояния православной церкви в юго-западной России по актам (1650-1798). - К., 1871. - С. 13;

9. Volumina legum. – Т. 5. - S. 407-408; Архив Юго-Западной России: В 8 ч. - К., 1871. - Ч. 1. - Т. 4. – С. 123; Беднов В.А. Вказана праця. – С. 366,370-371; Антонович В.Б. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. - К., 1885. - Т. 1. – С. 272;

10. История Польши: В 3 т. – М., 1956. - Т. 1. – С. 282;

11. Volumina legum. – Т. 6. – S.70-73; Шмитт Г. Вказана праця. - Т. 3. – С. 191;

12. Титов Ф.И. Западная Русь в борьбе за веру и народность во второй половине XVII в. и в XVIII в.: В 2 ч.- К., 1905. - Ч. 1. – С. 126;

13. Антонович В.Б. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России.- К., 1885.- Т.1.– С.273;

14. Коялович М.О. История воссоединения западнорусских униатов старых времен. - СПб., 1873. – С. 3; Молчанов Н.Н. Вказана праця. – С. 302;

15. Артамонов В.А. Вказана праця. – С. 154; Смоленский В. История польского народа. - СПб., 1899. – С. 225; Шмитт Г. Вказана праця. - Т. 3. – С. 191;

16. Volumina legum. – Т. 6. – S. 124; Архив Юго-Западной России. - Ч. 1. - Т. 2. – С. 52-53;. Чистович И.А. Очерк истории западно - русской церкви: В 2 ч. - СПб., 1884. - Ч. 2. – С. 52;

17. Коялович М.О. Вказана праця. - С. 3-6;

18. Смоленский В. Вказана праця. – С. 226, 233; Бобржинский М. Очерк Истории Польши: В 2 т. - СПб., 1891. - Т. 2. – С. 245;

19. Молчанов Н.Н. Вказана праця. - С. 413;

20. Грабенский В. Вказана праця. - С. 242;

21. Соловьев С.М. История России с древнейших времен: - М., 1963. – Кн. 9. - Т. 18. – С. 417; Бантыш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше Унии. - Вильна, 1866. – С. 175-181;

22. Бантыш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше Унии. - Вильна, 1866. – С. 175-181; Його ж. Обзор внешних сношений России (по 1800 год): В 4 ч. - М., 1897. - Ч. 3. – С. 222, 223;

23. Соловьев С.М. Вказана праця. – Т. 18. – С. 409, 415, 418;

24. Бантыш- Каменський Н. Историческое известие о возникшей в Польше Унии. - Вильна, 1866. – С. 183;

25. Соловьев С.М. Вказана праця. – Т. 18. – С.417; Шеретюк В.М. Православна церква Правобережної України в контексті політичних відносин Росії і Речі Посполитої кінця XVII – XVIII століття.// Дис. канд. істор. наук. – К., 2002. – С. 57; Бантыш- Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше Унии. - Вильна, 1866. – С. 185-186;

26. Гуржій О.І. Гетьманська влада в Українській козацькій державі першої чверті XVIII ст. (на прикладі діяльності І. Скоропадського). Дис… д-ра. істор. наук: - К., 1999. – С. 160-161;

27. Рункевич С.Г. История русской церкви под управлением Святейшего Синода (1721 - 1725). - СПб., 1900. - Т. 1. – С. 36-37; Іларіон Митрополит. Українська церква. – Вінніпег, 1982. – С. 239, 243;

28. Беднов В.А Вказана праця. – С. 374; Архив Юго-Западной России. – Ч. 1. – Т. 4. – С. 403.; Чистович И.А. Диссидентский вопрос в Польше в первой половине XVIII cт. - СПб., 1880. – С. 14, 15-19.