Київський Національний Університет Внутрішніх Справ
Навчально-науковий інститут заочного та дистанційного навчання
Житомирське відділення
Контрольна робота
з предмету: "Юридична психологія"
студентки 3-го курсу
Житомирського відділення
навчально-наукового інституту заочного
та дистанційного навчання КНУВС
Карпінської Ніни Вікторівни
Житомир –– 2010
План
Вступ
Завдання 1. Історія розвитку та етапи юридичної психології
Завдання 2. Психологічні особливості та структура злочинних груп
Завдання 3. Задача
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Для нашого часу характерними є значний розвиток психологічної науки, використання психологічних знань для вирішення прикладних проблем різних напрямів людської діяльності, у тому числі й юридичної. Нині теорія і практика потребує психологічного аналізу значної кількості складних феноменів, що впливають на життєдіяльність людини, визначаючи її місце у суспільстві і, зокрема, соціально корисну чи антисоціальну спрямованість поведінки, дотримання чи порушення правових норм тощо.
Кожна галузь професійної діяльності має притаманні лише їй риси, що впливають на характер та особливості взаємин людей у процесі реалізації конкретних трудових операцій. Це повною мірою стосується і юридичної діяльності. Саме ця обставина зумовила відокремлення специфічної галузі наукового знання, що вивчає закономірності людської психіки у сфері дії права. Інтеграція юриспруденції та психології сприяла становленню нової науки –– юридичної психології, спрямованої на науково-практичне забезпечення завдань правотворчої, правоохоронної та право застосовної діяльності.
Метою написання контрольної роботи є всебічне вивчення історії розвитку юридичної психології, психологічних особливостей та структури злочинних груп, а також оволодіння навичками розв’язання практичних задач.
Структура контрольної роботи складається з двох питань та ситуативної задачі. В першому з них розглянуто загалом основні етапи розвитку юридичної психології та, зокрема, етапи розвитку юридичної психології в Україні, а також сучасні напрями юридичної психології в Україні. Друге питання висвітлює кваліфікаційні ознаки злочинних груп, причини об’єднання осіб у злочинні групи, закономірності функціонування злочинних груп. В цьому ж питанні наводиться загальна структура злочинних груп та психологічні особливості функціонування п’яти основних видів злочинних груп. Розв’язання ситуативної задачі завершує написання контрольної роботи і підтверджує засвоєння навичок практичного вирішення проблемних завдань в галузі юридичної психології.
Завдання 1. Історія розвитку та етапи юридичної психології
Становлення юридичної психологи як науки визначалося тим, що основні проблеми юриспруденції (особистість злочинця, досудове слідство та судове провадження кримінальної справи, перевиховання засуджених) не могли бути вирішені на рівні суто юридичному чи суто психологічному, а вимагали розробки спеціалізованого методичного інструментарію для вивчення і теоретичної розробки проблематики на межі юридичної та психологічної науки. Саме тому юридичної психології повною мірою стосується ствердження У. Гербарта про те, що психологія має тривалу передісторію і дуже коротку історію. Ще в трактаті давньогрецького філософа Теофраста (IV-III ст. до н.е.) "Характери" є опис окремих асоціальних рис, притаманних певним типам особистості.
В історичній ретроспективі можна виділити такі основні етапи розвитку юридичної психології:
I — описовий (з давнини до початку XIX ст);
II — порівняльно-аналітичний (XIX ст);
III — природничо-науковий (з початку XX ст. до теперішнього часу).
Застосування психологічного знання для забезпечення правосуддя та використання його в напрямах правоохоронної діяльності має прадавню історію. Випробування учасників процесу, що подекуди мали містичний характер, але значною мірою синтезували емпіричний досвід багатьох поколінь, мали місце вже в античному та середньовічному кримінальному процесі. Вони базувалися на застосуванні знань психології людини, різних її проявів для одержання правдивої інформації. І в античному, і в середньовічному процесі основним доказом було особисте зізнання підозрюваного у вчиненому.
Розшуковий процес, як світський (більш вишуканий) варіант інквізиційного, не використовував даних психології, базуючись виключно на таємних письмових свідоцтвах. Особисте зізнання як основний доказ здобувалося всіма можливими способами, у тому числі й з застосуванням катувань і тортур. Одночасно з фізичними, використовувалися і психологічні методи впливу на підозрюваних із метою отримання зізнання будь-що, основою яких були узагальнені емпіричні дані та побутова психологія. Щоб примусити людину дати свідчення, спеціально створювалася шокова ситуація, обстановка, яка провокувала до вияву емоцій.
На зміну інквізиційному середньовічному розшуковому процесу прийшов процес змагальний (ідеї якого зароджувалися в філософії, соціології, теорії права) з властивою йому гласністю та усним провадженням. Важливого значення набувають показання свідків та інформація стосовно особистості підсудного, потерпілого, позивача, відповідача тощо. Для правильної оцінки свідчень підозрюваного, обвинувачуваного та інших учасників процесу, одержання даних про їх особистість у кримінальному, а потім у цивільному буржуазному процесах з'являється потреба залучення та використання психологічного знання.
Так, у Європі почала інтенсивно розвиватися судова психологія. У 1792 р. виходить робота К. Екартсгаузена "Про необхідність психологічного аналізу кримінально-правових понять"; у першій половині XIX ст. побачили світ роботи І. Гофбауера "Психологія та її застосування до судового життя" та І. Фредрейха "Систематичне керівництво з судової психології", де висвітлювалися психологічні аспекти проблем особистості злочинця, індивідуалізації вини та покарання, а також безпосередньо психології кримінального судочинства.
Середина і друга половина XIX ст. знаменувалася в Європі значним посиленням інтересу до кримінальної психології, що зумовлювалося, насамперед, розвитком антропологічних поглядів на детермінацію злочинної поведінки (Ч. Ломброзо, Е. Феррі, Р. Гарофало). У книзі "Злочинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини та тюрмознавства" (1876 р.) Ч. Ломброзо здійснив спробу визначити матеріальний субстрат злочину, висловивши думку про те, що злочинець—це атавістичний тип, який має низку фізичних і, відповідно, психічних рис, що наближають його до дикунів, первісних людей або навіть тварин. На його думку, злочинця неможливо виправити, як неможливо приручити та одомашнити хижака, тому єдиним виправданим засобом боротьби зі злочинністю є якомога більш рання ізоляція представника злочинного типу від суспільства.
Е. Феррі та Р. Гарофало доповнили перелік біологічних детермінант злочин-ності, але залишилися при цьому на позиціях антропологічної школи. Так, Е. Феррі в праці "Злочин як соціальне явище" визначив три групи чинників, що породжують злочинність: антропологічні (індивідуальні), фізичні та соціальні. До останніх були віднесені: громадянський стан, рід занять, місце народження, класовий стан, освіта та виховання. Р. Гарофало, зазначаючи, що злочинець має риси "дикунів" та розумову недорозвиненість, поділяв злочини на "природні" та "штучні", спричинені неповагою до страждань інших людей та їх права власності.
Помітним досягненням у розвитку юридичної психології були роботи Г. Гроса "Посібник для слідчих" і "Кримінальна психологія". Автор вперше аргументував необхідність виділення окремого напряму юридичної психології — судової психології, в структурі якої виділив "суб'єктивну психологію", під якою розумів психічну діяльність судді, і "об'єктивну психологію" — психічну діяльність тих учасників процесу, які забезпечують судді матеріал для остаточних висновків і суджень, необхідних для винесення вироку (обвинувачуваного, свідка, потерпілого).
На початку XX ст. побачили світ роботи П. Блюнеллі "Свідомість звинувачуваного" (1902 p.), М. Борста "Експериментальні дослідження достовірності свідчень" (1907 p.), Г. Райха "Про напрями психології" (1912 p.), K. Марбе "Принципи судової психології" (1913 р.), О. Ліпмана "Основи психології для юристів" (1914р.), в яких розглядалися теоретичні і практичні питання використання психології в юриспруденції. З 1907 р. відомий учений Е. Клапаред читав у Женеві "Курс лекцій з юридичної психології".
Історія юридичної психології в нашій країні нараховує понад три століття. Можна виділити три етапи її розвитку:
1) кінець XVII ст. — перша половина XVIII ст. (епоха Просвіти) — перші спроби проникнути в психологію (душу) злочинця, критично осмислити психологію людей, що вершать правосуддя;
2) кінець XVIII ст. —остання чверть XIX ст. —характеризується початком читання курсів із юридичній психології;
3) XX ст. — початок XXI ст. — оформлення юридичної психології як галузі психологічної науки і становлення її як експериментальної дисципліни.
Починаючи з Петра І, на теренах Російської імперії кримінально-правові і процесуальні питання розглядаються у визначеному змісті через призму психологічних знань. Так, Посошков І.T. пропонував різні способи допитів свідків і обвинувачуваних, рекомендував класифікувати злочинців за ступенем їх "зіпсованості". Він говорив, що усвідомлення права відсутнє у масі народу.
На початку XVIII ст. було висловлено думки про необхідність відміни кривавих форм кримінальних репресій, катувань і зміну ставлення до особистості злочинця, вважаючи найбільш важливим створення умов для виникнення у нього почуття каяття.
Зародження та розвиток юридичної психології в Росії наприкінці XVIII — початку XIX ст. пов'язано з розумінням прогресивними ученими і громадськими діячами необхідності розв'язувати кримінально-правові проблеми із залученням психологічних знань. О. Куніцин вважав, що метою покарання повинно бути виправлення і перевиховання злочинця, попередження злочинів. О. Галич написав одну із перших у Росії робіт з характерології, де зазначив, що карати злочинця повинні ті, хто знає його психологію, характер. Таким чином, він вважав, що суддя повинен бути і хорошим психологом.
Прогресивні юристи другої половини XIX і початку XX ст. (Л. Владимиров, Д. Дріль, С. Гогель, А. Коні, Л. Петражицький, В. Чиж, М. Яринцев та ін.), розуміючи, що лише психологія дозволяє визначити закономірності, детермінуючі поведінку людини, вважали, що юридична психологія повинна скласти наукову основу кримінального права, тобто на її базисі має будуватися вчення про суб'єкт злочину, осудність, зміст покарання.
Так, професор Л. Владимиров у своїх працях "Про значення лікарів-експертів у кримінальному судочинстві" (1870 p.), "Психологічні особливості злочинця за новітніми дослідженнями" (1877 p.), "Психологічні дослідження в кримінальному суді" (1901 р.) обґрунтував необхідність залучення до кримінального судочинства експертів — спеціалістів із психології, які мали б право ознайомитися з матеріалами справи, обстежувати підсудного, допитувати учасників процесу.
Л. Петражицький поділяв право на позитивне та інтуїтивне. Позитивне право — нормативне, санкціоноване державою. Однак норма стає правом не з моменту санкціонування, а після її осмислення, прийняття людиною, вияву нею емоційного ставлення до права. Інтуїтивне право — на противагу офіційному — є більш динамічним за своєю природою, несе в собі певний емоційний код, смислову субстанцію. Це реальність, яка не сприймається через сенсорні канали, а є системою усталених ціннісних орієнтацій, типів переживань тощо. Інтуїтивне право є абсолютним, а позитивне — відносним.
У цей же час (друга половина XIX і початок XX ст.) все більш вагомого значення набували експериментальні дослідження з юридичної психології. Умови для цього були створені зусиллями лікарів-практиків у галузі експериментальної фізіології і психіатрії (І. Сеченов, В. Бехтерєв, С. Корсаков, В. Сербський, В. Кан-динський та ін.).
Питання щодо показань свідчень, особливо неповнолітніх, було предметом вивчення багатьох вчених того часу. Результати, що засвідчували їх недосконалість (недостовірність), спонукали до пошуку інших можливостей одержання доказової інформації, зокрема, за допомогою експериментальної психології. Зокрема, стали з'являтися роботи, присвячені використанню навіювання і гіпнозу в кримінальному судочинстві.
В. Бехтерєв у роботі "Об'єктивно-психологічний метод у застосуванні до вивчення злочинності" (1912 р.) присвячена методиці психологічного дослідження злочинців, у якій він поділяв злочинців на декілька груп за психологічними ознаками: а) злочинці за пристрастю (поривчасті та імпульсивні); б) злочинці з недостатньою чутливістю, без моральних критеріїв, які вчинюють злочини навмисно; в) злочинці з інтелектуальними вадами; г) злочинці з слабкою волею (лінощі, алкоголізм тощо).
Після Великої Жовтневої революції досить тривалий час (1917-1934 pp.) юридична психологія у нашій країні охоплювала велике коло проблем і була авторитетною галуззю науки. У 1926-1927 pp. в "Адміністративному віснику НКВД" були опубліковані статті О. Лурія про апаратурну методику діагностики причетності особи до злочину, де обґрунтована висловлена можливість упровадження вітчизняного поліграфа. У цей час видавалися книги з проблем професіограми слідчого й оперативного працівника (Казань, 1925 p.), психології натовпу (Харків, 1929 р.) та ін.
Відомий учений, професор Московського університету С. Познишев опублікував низку робіт, присвячених пенітенціарному і кримінальному праву, перевихованню ув'язнених.
Широта досліджень у галузі юридичної психології в 20-ті роки XX ст. визначила місце юридичної психології серед психологічних наук. На наукових зібраннях того часу діяли спеціальні секції, присвячені розвитку і досягненням юридичної психології. На І Всесоюзному з'їзді психологів, присвяченому вивченню поведінки людини (1930 p) визначили такі основні розділи юридичної психології:
а) кримінальна психологія — вивчає поведінку правопорушника;
б) процесуальна психологія — вивчає організацію і діяльність суду;
в) пенітенціарна психологія — вивчає поведінку осіб, які відбувають покарання, і тих, на кого покладені функції нагляду і перевиховання засуджених.
Переслідування юридичної психології розпочалося з статті С. Булатова "Відродження Ч. Ломброзо у радянській кримінології", опублікованій у першому числі журналу "Революція права" за 1929 р.
Щоб виправити становище після завданих у 30-ті роки XX ст. ударів, знадобилося понад 30років. Тільки у 1965 році до програми підготовки юристів у вищих навчальних закладах було введено курс "Психологія (загальна та судова)"; розгорнуті прикладні психологічні дослідження для правоохоронних цілей, правозастосовчої і профілактичної діяльності; питання юридичної психології стали розроблятися з метою забезпечення навчального процесу.
Відродження судової психології спочатку здійснювалось окремими ентузіастами. Лише у 1969 р. у головному кримінологічному науково-дослідному закладі країни — Всесоюзному інституті вивчення причин і розробки заходів попередження злочинності (створеному в 1963 р.) — починає працювати сектор судової психології. Його завданням було дослідження психологічних аспектів індивідуальної і суспільної правосвідомості, вивчення психологічних чинників злочинності, психології особистості правопорушника, психологічних основ слідчої та судової практики.
Становлення України як незалежної держави спонукало до подальшого розвитку юридичної психології. Відповідно до переліку ВАК України, вона ввійшла до кола психологічних спеціальностей (19.00.06), при Національній академії внутрішніх справ України створена спеціалізована рада з захисту докторських і кандидатських дисертацій. У 1996 р. проблеми юридичної психології розглядалися на секції II Всеукраїнського з'їзду психологів. Дослідження фахівців сьогодення мають досить широкий діапазон. Це не тільки проблеми використання судово-психологічної експертизи, психології дізнання і слідства, психологічні проблеми профілактики правопорушень, а й питання психології особистості правопорушника, психології судочинства, правомірної поведінки, професіограм і психограм юридичних професій тощо.
Розширяється горизонт психологічних досліджень та сфер практичного застосування їх результатів у практичній юриспруденції. Виявляється тенденція використання психологічних знань для забезпечення виконання завдань цивільного судочинства, профілактики адміністративних правопорушень, а також їх застосування в законотворчому процесі. Позитивні зміни спостерігаються також в організації наукових досліджень—останніми роками визначилося прагнення до координації наукових досліджень, кооперації з науковими пошуками у суміжних сферах — соціології, педагогіці, медицині. Вказані процеси свідчать про вихід юридичної психології в Україні на новий етап розвитку.
Юридична психологія в Україні сьогодні представлена такими основними напрямами:
1) кримінальна психологія — психологічні закономірності формування антисуспільної спрямованості особистості, мотивів вчинення злочинів, особливості виникнення і динаміки протиправних установок поведінки; психологія формування та розвитку злочинних груп (натовпу) тощо;
2) психологія процесуальної (слідчої, судової, адвокатської та ін.) і непроцесуальної (оперативно-розшукової, управлінської та ін.) діяльності — психологічні засади розкриття і розслідування злочинів;
3) пенітенціарна психологія — психологічні закономірності динаміки осо-бистості у процесі відбування покарання, у тому числі — у місцях позбавлення волі, особливості формування і функціонування мікрогруп засуджених;
4) правова психологія — психологічні аспекти правотворчості і змісту права, загальної і спеціальної превенції закону, його впливу на формування правосвідомості (суспільної та індивідуальної) та суб'єктів правовідносин;
5) психологія юридичної праці—психологічні аспекти професійного психологічного відбору, психологічного супроводження оперативно-службових заходів, психологічної підготовки фахівців для здійснення юридичної діяльності;
6) судово-психологічна експертиза та інші форми використання спеціальних психологічних знань в юрисдикційному процесі (кримінальному, цивільному, адміністративному).
Зазначені напрями юридичної психології пов'язані між собою спільністю психологічного змісту соціально-правових реалій, що становлять інтегровану схему. Будь-який інший підхід або вступає у протиріччя з самим собою, приписуючи юридичній психології напрями, не сумісні з правом, або ж характеризується недостатнім рівнем розгляду її юридичних аспектів.
Завдання 2. Психологічні особливості та структура злочинних груп
З позицій психології, злочинна група — це неформальне антисуспільне об'єднання осіб для спільного вчинення злочинів, що є єдиним, особливим суб'єктом діяльності. Саме спільність вчинення злочинів певного виду (корисливих, корисливо-насильницьких, насильницьких) —головне, заради чого існує злочинна група. У цьому визначенні наявні такі кваліфікаційні ознаки:
1) мала неформальна група, тобто нечисленна за складом спільність людей, стосунки у якій офіційно не регулюються, підтримується безпосередній особистий контакт між учасниками;
2) об'єднання учасників відбувається завдяки спільній злочинній діяльності;
3) взаємодія учасників групи організована (від ситуативних груп, де групові структури ледве визначені, до складноструктурованих, де існують багатоманітні та багатопланові функціональні та психологічні взаємозв'язки);
4) група є єдиним особливим суб'єктом діяльності тобто кожен учасник робить свій внесок відповідно до координації та розподілу ролей — з одного боку, до кожного пред'являються певні вимоги — з іншого. Такі вимоги можна умовно поділити на загальні (здійснювати протизаконні дії, беззастережно дотримуватись норм, що склалися в групі, та субординації) й часткові (обачливість у поведінці, здібності та досвід вчинення злочинів, наявність певних особистісних властивостей).
Причини об'єднання декількох осіб у злочинну групу:
а) неможливість вчинити самому чи складність одноосібної реалізації злочину;
б) особисті неформальні зв'язки і стосунки учасників у минулому за наявності антисуспільної спрямованості одного чи декількох із них;
в) спільність інтересів та соціальних установок учасників групи;
г) цілеспрямований вплив осіб, які мають антисуспільну спрямованість та/чи злочинний досвід.
Злочинні групи достатньо часто формуються на основі неформальних об'єднань у сфері побутового спілкування (за місцем проживання), що виникають завдяки симпатіям, емоційній привабливості, спільності поглядів та інтересів і т. ін. Єдність та цілісність групи при цьому забезпечується внутрішньою ізоляцією та страхом викриття, протиставленням суспільству і зростанням ймовірності кримі-нального покарання, круговою порукою і острахом розправи при недотриманні взятих зобов'язань.
Злочинна група може також спеціально створюватися особами, які мають антисуспільну спрямованість та/чи злочинний досвід. Довірливі стосунки базуються на спільному відбуванні покарання в УВП, злочинних зв'язках, вчинених у минулому злочинах та ін. У даному випадку мають місце прояви антисуспільної установки та готовності до злочинної діяльності всіх учасників.
Узагальнення матеріалів літературних першоджерел та практики діяльності правоохоронних органів дозволяє виділити наступні закономірності функціонування злочинних груп:
1) добровільність об'єднання учасників для здійснення злочинної діяльності. Вона безсумнівна навіть у випадках, коли окремі особи залучаються за допомогою психологічного тиску втягуються в групу проти їх волі, оскільки рішення про свою участь чи неучасть, в результаті, приймається людиною свідомо і самостійно;
2) розвиток групи від простого об'єднання двох чи більше осіб для вчинення одиничного злочину (ситуативні та тимчасові групи) до більш складних і організованих форм злочинних об'єднань, діяльність яких стає все більш цілеспрямованою, утаємниченою, жорстокою;
3) удосконалення функціонально-психологічної структури: склад учасників стабілізується, визначається злочинна спеціалізація (злочинні плани та об'єкти злочинних домагань). Із завершенням інтеграційних процесів в злочинній групі встановлюється жорстка внутрішня організація та система взаємних зобов'язань; чітко розподіляються функції і ролі, причому останні набувають стандартизованого та знеособленого вигляду; визначається система норм і правил поведінки як безпосередньо в процесі групової життєдіяльності, так і поза її межами.
Структура злочинних груп:
лідер, який очолює ієрархію "домінування — підлеглість";
відповідальні виконавці — керівники окремих підгруп чи при виконанні окремих операцій, що, як правило, мають злочинний досвід та певні організаторські здібності.
виконавці які спеціалізуються на окремих діях та операціях, реалізуючи лише частину загального групового плану.
"опозиціонери" — ті, що претендують на роль лідера за своїми особистісними якостями та рівнем домагань, або ж такі, що мали і втратили провідні позиції в групі: вони демонструють готовність замістити лідера, генерують конкуруючі плани та уявлення, прагнучи до створення мікрогруп і т. ін.
4) заміна емоційних стосунків між учасниками на суто функціонально-ділові, що базуються на спільній злочинній діяльності. Значення відносин симпатії, дружніх і навіть родинних стосунків поступово зменшується, а інколи — повністю відсутнє;
5) вимушена відособленість, замкнутість щодо інших людей та соціального середовища. Це проявляється різною мірою, але чим вищий рівень її організованості та більш небезпечна групова злочинна діяльність, тим сильніше прагнення до відо-соблення та ізоляції. Відповідно мінімізується кількість учасників до обсягу, необ-хідного для вчинення злочинів;
6) розвиток групи супроводжується територіальним розповсюдженням зло-чинної діяльності, розширенням сфер впливу (мікрорайон — район — місто — область — регіон) та виникненням суперництва з іншими групами, що з часом призводить до їх перерозподілу.
Зазначені психологічні особливості, в тому числі й закономірності функціонування, стосуються злочинних груп загалом. Разом із тим, залежно від складу учасників та спрямованості злочинної діяльності, можна виділяти окремі різновиди злочинних груп, що матимуть свою специфіку.
1. Злочинні групи неповнолітніх і молоді
Понад 70% злочинів неповнолітні вчиняють у групі. Можна стверджувати, що вчинення злочину підлітком-одинаком — швидше виняток, аніж правило. Завжди наявний вплив на неповнолітнього правопорушника найближчого соціального ото-чення, групи з антисоціальною спрямованістю, до якої він належить чи належав раніше. Не виключена різниця соціальної ролі, виконуваної в неформальній групі та при вчиненні конкретного злочину.
Проведені дослідження свідчать, що злочинні групи неповнолітніх і молоді виникають, переважно, на основі неформальних груп або "груп дозвілля". Це пов'язано з такими елементами підліткової психології, як підвищена схильність до навіювання та наслідування, несталість емоційно-вольової сфери, орієнтованість на групу (конформізм), домінування потреби у спілкуванні з однолітками та переоцінка значимості їх схвалення, некритичність оцінки своїх переваг і недоліків та ін.
Соціальні властивості особистості у підлітків ще тільки починають формуватися. Окрім вже зазначеної недостатньої самокритичності при оцінці своєї поведінки, у них може бути навіть знижена здатність до вибірковості свідомих дій. Але особливу увагу слід приділити домінуючій у цьому віці схильності до групування. Саме в неформальній групі підлітки мають можливість виявити себе та самоствердитися як особистість.
За даними психологічних досліджень, учасників злочинних груп неповно-літніх та молоді первісно об'єднувало: сусідство по будинку — 30,4%, проживання на одній вулиці — 24,8%, спільне навчання та робота — 16%. Повнокровне спілкування з однолітками в офіційному середовищі для підлітків, які опинилися в психологічній ізоляції, змінюється дозвіллям асоціального змісту. Антисуспільна група стає референтною, завдяки чому негативний вплив її посилюється, а вікові особливості набувають викривлених форм: підвищена емоційність виявляється у нестриманості, потреба самоствердження — у брутальності, цинізмі тощо.
Неповнолітні учасники антисуспільних груп, як правило, не здатні проявити себе та утвердитися в групах, діяльність яких є соціально-корисною. Вони поступо-во втрачають зв'язки з колективами, до яких формально належать, перестають орієнтуватися на їх ставлення, не цінують їх думку. Загострюються такі риси характеру, як жорстокість, агресивність, нахабство, підступність (до 45% обстежених), що серед законослухняних зустрічаються значно рідше. Група, у свою чергу, впливає на своїх учасників, прищеплює їм антисуспільні погляди і установки, заохочує до злочинного способу життя — відбувається активний процес "перевиховання" (десоціалізація). Звичайно, не кожен важковиховуваний підліток вступає у конфлікт із законом, але взаємозв'язок цих явищ очевидний.
На кожному етапі формування злочинної групи неповнолітніх і молоді можлива переорієнтація її на позитивний розвиток, але для цього необхідно створення відповідних сприятливих умов її функціонування в соціумі. У процесі переростання антисуспільної групи неповнолітніх і молоді у злочинну в ній відбуваються важливі зміни: зменшується кількість учасників та підвищується ступінь їх ідентифікації з групою ("ми" на відміну від "вони"); зростає питома вага осіб із негативними соціально-моральними характеристиками (схильні до вживання алкоголю та наркотиків, раніше засуджені тощо); склад групи стає більш різнорідним за соціальним складом (учні загальноосвітніх шкіл і вищих закладів освіти, малокваліфіковані робітники, непрацюючі); учасники все більше часу проводять у місцях із кримінальним забарвленням; методи керівництва групою змінюються з демократичних на авторитарні.
2. Злочинні групи раніше засуджених
Даний різновид груп характеризується, передусім, тим, що вони спеціально створюються для вчинення злочину чи тривалої в часі злочинної діяльності. Цей процес ініціюється лідером — авторитетною особою, який відразу визначає груповий статус кожного з учасників, норми і правила поведінки в групі та її злочинну "спеціалізацію" (об'єкти злочинних домагань та засоби досягнення злочинної мети), тобто створює чітку функціонально-психологічну структуру. Завдяки цьому злочинні групи, що складаються з раніше засуджених, з самого початку свого існування стають організованими, "минаючи" попередні етапи групової динаміки.
Оскільки учасники названих груп мають злочинний досвід, відповідно, вони знайомі (особисто чи з розповідей товаришів у місцях відбування покарання) з методами оперативно-розшукової та слідчої діяльності правоохоронних органів, що дозволяє створити достатньо ефективну систему маскування та конспірації злочинних діянь, утруднює їх викриття і притягнення до кримінальної відповідальності.
Злочинні групи раніше засуджених нечисленні: вони складалися з 2-3 осіб, їх учасники понад усе ставлять безпечність діяльності, тому обмежують число причетних і уникають проникнення в групу сторонніх осіб, не знайомих за попереднім вчиненням злочинів чи за спільним відбуванням покарання. Таке має місце лише в окремих випадках, за умови необхідності участі певного "фахівця" (водій, зварювальник, службовець пошти, лікар тощо), причому вони залучаються для здійснення окремої операції і володіють мінімально необхідним обсягом інформації.
Стосунки між учасниками базуються, передусім, на спільній злочинній діяльності, а також на злодійських традиціях і звичаях; емоційна сфера спілкування є другорядною або ж зовсім відсутня. Разом із тим, культивуються афективно-імпульсивні форми індивідуальної поведінки (зухвалість, цинізм щодо оточуючих, п'янство та гуляння, оргії), що є проявом спотвореного прагнення до самоствердження, уявної вищості, зневаги до іншої особи, а також глобального конфлікту з усією системою соціальних відносин. Виразно прослідковується ідентифікація (ототожнення) особистості з групою, внаслідок чого ще більше деформуються уявлення про загальнолюдські норми і цінності. В структурі особистісних властивостей та якостей діагностується неадекватна самооцінка, акцентуйовані та психопатоподібні риси характеру, висока тривожність, імпульсивність і демонстративність, емоційна нестійкість та ін.
3. Злочинні групи розкрадачів державної чи приватної власності
Особливості формування і функціонування даних груп значною мірою подібні до вищезазначених: вони створюються досвідченим лідером, із самого початку є досить організованими і швидко еволюціонують у своєму розвитку; у них відсутні стосунки, засновані на емоційних зв'язках, а якщо такі спочатку й існують, то вони швидко заміщаються власне функціонально-діловими, зумовленими участю у групо-вих злочинах, і не поширюються на позаспільну злочинну діяльність.
Разом з тим, такі групи мають виражені специфічні відмінності. Вони полягають, передусім, у тому, що їх структура є своєрідною копією тих організацій, всередині яких вони функціонують: злочинні лідери обіймають в них вищі керівні посади, відповідальні виконавці –– керують структурними підрозділами, де працюють рядові учасники. Існуючі відносини службової залежності викорис-товуються, в тому числі, й для здійснення злочинних оборудок, тобто організатор, визначаючи можливості для вчинення злочину, пристосовується до ситуації й використовує існуючі об'єктивні умови у злочинних цілях. Переплетення виробничої і злочинної діяльності, використання посадовими особами свого службового становища надає таким групам значних переваг.
Для втягнення у групу використовуються такі прийоми, як шантажування та погроза компрометації, створення ситуації матеріальної залежності, створення труднощів у роботі в сполученні з обіцянкою допомоги, а також використання службової чи іншої залежності, прохання, умовляння, обман, і лише у надзвичайних випадках — насильство. При відмові від подальшої злочинної діяльності окремими учасниками це не спричиняє жорстких санкцій проти особи, окрім відлучення від групи та розповсюдження дискредитуючої інформації.
Характерною є також подвійна система цінностей та переконань учасників таких груп щодо власності: вони не ідентифікують себе зі злочинним світом, але при цьому ігнорують правопідзахисні соціальні цінності та надають підвищеної значимості особистому добробуту; розкрадання суспільної власності, на відміну від інших злочинів (квартирна та кишенькова крадіжка, пограбування, розбійний напад та ін.), хоча й оцінюється як протиправна дія, але не засуджується як засіб особистого збагачення.
4. Злочинні групи, що вчиняють пограбування та розбійні напади з метою заволодіння державною та приватною власністю
Кількісні параметри даних груп визначаються багатоступеневістю та багато-функціональністю планованої діяльності, необхідністю виконання досить складних операцій, використанням різноманітних спеціалізованих засобів при вчиненні злочину і т. ін., що потребує не мінімальної, яку попередніх випадках, а оптимальної чисельності групи (в середньому — 4 чол.). Їх психологічними особливостями є високий ступінь контактності учасників між собою ще до визначення спрямованості групи як злочинної. Вони формуються протягом достатньо тривалого часу (2-х і більше місяців), попередньо визначаючи стратегію і тактику дій, підшукуючи чи спеціально виготовляючи відповідне технічне оснащення, ретельно вивчаючи умови та обстановку, навіть тренуючись і набуваючи необхідні уміння та навички. Все це зумовлює високу згуртованість групи та сталість стосунків її учасників.
У таких групах існують традиції і норми поведінки, що значною мірою відображають існуючі в загальнокримінальній злочинності, але трансформуються відповідно до наявних умов. Визначена та жорстко дотримується ієрархія ролей, що, як правило, визначається внеском кожного учасника в досягнення кінцевого злочинного результату. Значна увага приділяється конспірації та маскуванню, наявні санкції, у тому числі й фізичні, за порушення існуючих правил.
5. Злочинні групи, що вчиняють насильницькі злочини
Діяльність таких груп визначається переважно ситуативно виникаючими обставинами, яким передує досить тривале попереднє знайомство, спільне прове-дення часу, збіг установок поведінки та наявність у кожного із учасників антисус-пільної спрямованості. Залучення до групи відбувається, як правило, шляхом навіювання, зараження і наслідування на яскраво вираженому емоційному тлі.
Даним групам властиві жорсткі правила і традиції, засновані на культі насильства, що зумовлює значні психологічні і фізичні санкції за порушення норм рольової поведінки, у тому числі — екстремальні. Найбільш яскраво, у порівнянні з вищезазначеними групами, виражена ідентифікація особистості з групою, внаслідок чого значною мірою деформуються уявлення про норми моралі і закону, втрачається самоконтроль, ігнорується та перестає усвідомлюватися неминучість відповідальності.
Культивується використання специфікованої атрибутики в широких межах — від жаргону до обрядів і традицій; лідерами заохочується розгнузданість, розбещеність, оргії, акти вандалізму, тобто такі афективно-імпульсивні форми поведінки, що сприяють посиленню залежності учасника від групи, а також створюють емоційний фон, який полегшує прийняття рішення про вчинення злочину.
Завдання 3. Задача
Умова: Через Н-ську митницю постійно здійснювалось перевезення наркотичних речовин. Підозри виникли відносно одного з представників зовнішньо-торгівельної організації. Підозрюваний Л., 52 років, високого зросту, слідкує за своєю зовнішністю: рідке волосся акуратно зачесане. Контролює свою поведінку. Визначено перелік речей, які постійно знаходять-ся у валізі підозрюваного під час закордонних відряджень: рушник, зубна пас-та, білизна, одеколон, електробритва, кімнатне взуття, крем для гоління, лак для волосся в аерозольній упаковці, термос, спортивний костюм, окуляри. Подальша робота виявила ґрунтовність виниклих підозр. На якій підставі?
Розв’язок: З вищенаведеного можна припустити, що причиною виник-нення підозр щодо особи є спостереження за тими речами, які громадянин Л. постійно возить за собою. А саме, можливо, що деякі його речі: зубна паста, одеколон, крем для гоління, лак для волосся та термос (всі речі, в яких могли перевозитись наркотичні речовини) не змінювали свого стану протягом всіх поїздок особи. Тобто, тюбики лишалися повними, не змінювалась зубна паста, крем для гоління, але при цьому сама особа була дуже охайною. Звідси і виникає парадокс –– не використовуються засоби гігієни, але зовнішній вигляд особи є охайним, акуратним. Тобто ці речі не використовувались за своїм прямим призначенням. В такому разі виникає питання: Для чого особі згадані речі? Таким чином, виникли підозри щодо використання оболонок згаданих речей як контейнерів для перевезення наркотичних речовин. Як вказано в умові подальша робота підтвердила ґрунтовність таких підозр.
Висновки
Розглянувши два теоретичних питання можна зробити наступні висновки.
Виділяють такі основні етапи розвитку юридичної психології:
I — описовий (з давнини до початку XIX ст);
II — порівняльно-аналітичний (XIX ст);
III — природничо-науковий (з початку XX ст. до теперішнього часу).
Можна виділити три етапи розвитку юридичної психології в Україні:
1) кінець XVII ст. — перша половина XVIII ст. (епоха Просвіти) — перші спроби проникнути в психологію (душу) злочинця, критично осмислити психологію людей, що вершать правосуддя;
2) кінець XVIII ст. —остання чверть XIX ст. —характеризується початком читання курсів із юридичній психології;
3) XX ст. — початок XXI ст. — оформлення юридичної психології як галузі психологічної науки і становлення її як експериментальної дисципліни.
Юридична психологія в Україні сьогодні представлена такими основними напрямами:
1) кримінальна психологія;
2) психологія процесуальної (слідчої, судової, адвокатської та ін.) і непроцесуальної (оперативно-розшукової, управлінської та ін.) діяльності;
3) пенітенціарна психологія;
4) правова психологія;
5) психологія юридичної праці;
6) судово-психологічна експертиза.
Злочинна група — це неформальне антисуспільне об'єднання осіб для спільного вчинення злочинів, що є єдиним, особливим суб'єктом діяльності. Саме спільність вчинення злочинів певного виду (корисливих, корисливо-насильницьких, насильницьких) —головне, заради чого існує злочинна група.
Закономірності функціонування злочинних груп:
1) добровільність об'єднання учасників для здійснення злочинної діяльності;
2) розвиток групи від простого об'єднання для вчинення одиничного злочину (ситуативні та тимчасові групи) до більш складних і організованих форм злочинних об'єднань, діяльність яких стає все більш цілеспрямованою, утаємниченою, жорстокою;
3) удосконалення функціонально-психологічної структури: склад учасників стабілізується, визначається злочинна спеціалізація (злочинні плани та об'єкти злочинних домагань).
Структура злочинних груп:
лідер;
відповідальні виконавці;
виконавці;
"опозиціонери".
4) заміна емоційних стосунків між учасниками на суто функціонально-ділові;
5) вимушена відособленість, замкнутість щодо інших людей та соціального середовища;
6) розвиток групи супроводжується територіальним розповсюдженням злочинної діяльності, розширенням сфер впливу (мікрорайон — район — місто — область — регіон) та виникненням суперництва з іншими групами, що з часом призводить до їх перерозподілу.
Зазначені психологічні особливості, в тому числі й закономірності функціо-нування, стосуються злочинних груп загалом. Можна виділити окремі різновиди злочинних груп, що матимуть свою специфіку:
1. Злочинні групи неповнолітніх і молоді.
2. Злочинні групи раніше засуджених.
3. Злочинні групи розкрадачів державної чи приватної власності.
4. Злочинні групи, що вчиняють пограбування та розбійні напади з метою заволодіння державною та приватною власністю.
5. Злочинні групи, що вчиняють насильницькі злочини.
Список використаної літератури
Бараненко Б. І. Психологія оперативно-розшукової діяльності: Навчальний посібник. –– К.: ЦУЛ, 2007. –– 272 с.
Бедь В. В. Юридична психологія: Навчальний посібник. –– Львів: Новий Світ-2000, 2004. –– 376 с.
Іванов В. М. Юридична конфліктологія: Навчальний посібник. –– К.: МАУП, 2004. –– 224 с.
Коновалов В. Е. Правовая психология: Учебное пособие для юристов. –– Харьков: Основа, 1990-1991. –– 198 с.
Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоретические проблемы. –– К.: Выща школа, 1990. –– 259 с.
Сабуров А. С. Юридична психологія: Навчальний посібник. –– К.: ТП Прес, 2003. –– 208 с.
Юридична психологія: Підручник. –– К.: КНТ, 2007. –– 360 с.