Зміст

1. Люблінська унія 1596 р. та її наслідки для українських земель

2. Соціально-економічний розвиток України в XVI – І пол. XVII ст.

3. Берестейська церковна унія 1596 р

4. Запорізька Січ та її громадсько-політичний устрій

5. Перші козацько-селянські повстання наприкінці XVI – на початку XVII ст.

6. Понятійний апарат

Література

1. Люблінська унія 1596 р. та її наслідки для українських земель

Висвітлювати це питання необхідно з того, що Люблінська унія була зумовлена такими основними чинниками:

– тривалим досвідом Литовсько-Польських союзів XIV–XV ст. (Кревська унія 1385 р., Вільненська унія 1401 р., Городельська унія 1413 р.);

– загрозою з боку Московського князівства та Кримського ханства;

– династичними зв’язками між Литвою і Польщею;

– прагненням української шляхти здобути права, якими користувались польські шляхтичі (наприклад, не сплачувати деякі податки); обмежити утиски з боку великих феодалів (магнатів, князів, панів) та місцевих великокнязівських намісників.

У січні 1569 р., знекровлена Лівонською війною з Московською державою, Литва була змушена піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Люблінський сейм тривав протягом першої половини року і тільки 1 липня 1569 р. було підписано акт про унію.

Студенти повинні знати основний зміст унії:

– Польща і Литва об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту;

– майже всі українські землі ввійшли до складу Польщі;

– державу очолював король, обраний на спільному сеймі;

– встановлювалися єдиний сейм і сенат, які мали збиратися у Варшаві;

– держава здійснювала єдину зовнішню політику, мала спільну монету;

– польські феодали могли мати землю в Литві, а литовські – в Польщі;

– державною релігією ставав католицизм;

– Литва зберігала обмежену автономію (мала окремий уряд, печатку, герб, адміністрацію, суд, закони, військо).

Треба відмітити, що після укладення унії українські землі у складі Королівства Польського поділилися на шість воєводств: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське, Київське. У 1635 р. було створене Чернігівське воєводство. Управляли ними воєводи з дуже великими повноваженнями. На території колишніх литовських земель продовжували діяти Литовські статути, попередня система судочинства, «руська мова» як урядова.

Отже, важливо підкреслити, що Люблінська унія була здійснена польськими феодалами за активної допомоги литовських, українських і білоруських шляхтичів, які з метою задоволення своїх інтересів зрадили батьківщину. Негативними наслідками унії були: посилення польської експансії на етнічні українські землі, остаточне закріпачення селян, руйнівний наступ католицизму, насильницька полонізація, наростання соціальної напруги.

2. Соціально-економічний розвиток України в XVI – І пол. XVII ст.

У другій пол. XVI – першій пол. XVII ст., незважаючи на роз'єднаність різних частин України і тяжкий іноземний гніт, на українських землях зростали продуктивні сили в сільському господарстві, розвивалося ремесло, зароджувалося мануфактурне виробництво, поглиблювався поділ праці між містом і селом, розширювалися товарно-грошові відносини, посилювалася експлуатація селянських мас.

Доцільно звернути увагу на такі особливості розвитку:

а) ремесел і промислів:

– збільшувалася кількість ремісників і ремісничих спеціальностей як у містах, так і в селах;

– найбільшого розвитку вони досягли у Східній Галичині і на Волині;

– у Руському воєводстві діяли соляні промисли;

– при шляхетських маєтках, фільварках засновувалися різноманітні промислові підприємства з переробки сільгосппродуктів та корисних копалин;

– в містах створювалися підприємства, в яких поряд з кріпаками працювали вільнонаймані робітники;

– поступово з простого товарного виробництва виростали мануфактури (ливарні, гути, папірні та ін.);

б) міст:

– розвиток ремесла й товарного обігу призвів до збільшення кількості міського населення;

– зростали старі міста, виникали нові (у 40 роки XVII ст. в Україні існувало близько 1000 міст і містечок);

– серед міського населення дедалі більше посилилося соціальне розшарування;

– ряд міст мали Магдебурзьке право;

в) сільського господарства:

– зростав попит на хліб та інші сільгосппродукти;

– шляхтичі зміцнювали свої власні господарства – фільварки;

– виросла кількість малоземельних і безземельних селян – 35 %, з половинним наділом – 40%;

– завершився процес прикріплення селян до землі, перетворення їх на власність феодала (кріпосне право було остаточно юридично оформлено в 1588 р.);

– магнати й шляхтичі захоплювали південні й східні українські землі, засновували фільварки і намагалися закріпачити місцеве населення.

3. Берестейська церковна унія 1596 р.

Відповідь на цю проблему студенти повинні почати з переліку обставин, що привели до появи Берестейської унії. Це форсований наступ католицизму на українські землі, кризовий стан православної церкви, популярність ідей уніатства в Речі Посполитій, егоїстичні інтереси вищої церковної ієрархії православної церкви. Треба підкреслити, що крім усіх обставин, з’явилися інші чинники, які підштовхнули активізацію уніатського руху.

По-перше, намагаючись захиститися від Реформації, польський король дозволив єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі і Литві. В наслідок цього Річ Посполита за короткий час вкрилася мережею єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу набула релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії, доводили культурну відсталість православних українців.

По-друге, розкол суспільства поглиблювала так звана «календарна реформа», проведена Папою Римським у 1582 р., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. В наслідок чого католики-феодали неодноразово почали порушувати релігійні традиції українських міщан та селянства.

Слід також відмітити, що ідею унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях до окатоличення та полонізації українських та білоруських земель, нейтралізувала вплив православної Московії, тим самим сприяла консолідації Речі Посполитої.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити й цілий ряд власних егоїстичних інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з'їзді у Белзі (1590 р.) став ініціатором підписання унії. До нього приєднались луцький, володимирський, холмський, турово-пінський єпископи. У 1595 р. Папа Римський офіційно визнав унію.

Слід відмітити, що остаточне юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. у м. Бересті. Але церковний собор розколовся на дві частини. Прихильники православної віри на чолі із князем К. Острозьким не визнали й осудили унію. Уніатська частина затвердила акт об’єднання католицької та православної церков та утворення уніатської (греко-католицької) церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас залишилися православна літургія, церковнослов'янська мова богослужіння, дозвіл на шлюб священиків. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта могла претендувати на державні посади, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавались уніатам, православні залишались без вищої церковної ієрархії. І тому згодом прірва між українцями греко-католиками та поляками католиками надзвичайно зросла.

Підсумовуючи сказане, можна зазначити, що форсований наступ католицизму на українські землі мав своїм наслідком полонізацію та окатоличення українців, він призвів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка катастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій.

4. Запорізька Січ та її громадсько-політичний устрій

Протягом другої половини XVI ст. козацтво зростало кількістю і поширювалося територіально. Багато козаків втікало на південь, у степи за дніпровські пороги. Тут, за порогами, козаки жили вільними людьми, не знаючи панського гніту. Але небезпека з боку великих магнатів-феодалів, та напади татар і турків змушували жити козаків по-військовому, організовуватися у громади, ватаги і для кращої оборони будувати в різних місцях укріплення – городки, або січі, зроблені з рублених або січених колод.

Слід звернути увагу, що з часом, десь у 30-х роках XVI ст., окремі січі об'єдналися в одну Запорізьку Січ, або Кіш.

Перша писемна згадка про Січ зустрічається у «Всесвітній хроніці» (Краків, 1551 р.) польського історика Мартина Белзького. Спочатку, у середині XVI ст., козацький Кіш був розташований на о. Томаківці, на південь від Хортиці. Після того, як у 1593 р. на Січ напали татари й зруйнували всі її укріплення, запоріжці в тому ж році перенесли Січ на о. Базавлук, розташований в 20-30 км на південний захід від Томаківки. Заснування першої Запорозької Січі історики пов’язують з ім’ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького (Байди).

На Запоріжжі сформувалась нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Студенти повинні знати і уміти обгрунтувати, чому М. Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою».

Належить підкреслити, що специфічні історичні обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, обумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. Її рішення вважалися думкою всього війська і були обов'язковими до виконання. Як правило, Рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчинили найтяжчі злочини та ін. Важливою функцією Ради було обрання військової старшини, а також органів місцевої влади – полкової старшини.

До козацької старшини входили: військова старшина – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Крім власних органів державного управління у Січі існувало власне козацьке право. Це право не було писаними законами, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Козацьке право фіксувало ті відносини, що уклались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5–8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів тощо.

Варто підкреслити, що козацька форма державності мала цілий ряд особливостей. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднувала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності. З одного боку, могутнє військо та озброєння, з іншого – відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури.

Слід визначити, що Запоріжжя мало свою територію, яка називалась «землями Війська Запорозького». У XVIII ст. Січ за розмірами площі була близька острівній Англії. Характерною рисою території Запорожжя була її постійна невизначеність, динамічна зміна кордонів (нинішні Дніпропетровська, Запорізька, частково Херсонська, Кіровоградська, Донецька, Луганська, та Харківська області).

Отже, Запорозька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною.

5. Перші козацько-селянські повстання наприкінці XVI – на початку XVII ст.

У цей період прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 – 1596 рр.) була порівняно короткою у часі, друга (1625 – 1638 рр.) тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Починати це питання необхідно із з’ясування причин цих повстань. До них треба віднести: посилення кріпосницького та національного гніту; енергійну експансію шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані «уходниками» та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Перше велике козацько-селянське повстання в Україні почалося наприкінці грудня 1591 р. на Київщині. Воно охопило Поділля, Волинь, Київщину. Слідом за селянами і козаками піднялися мешканці ряду міст, реєстрові козаки. Очолив повстання Криштоф Косинський – шляхтич родом з Підляшшя. За бойові заслуги в числі інших козацьких ватажків він одержав від сейму маєтність Рокитне над річкою Рокитною. У 1591 р. Косинський став гетьманом реєстровців. Того ж року білоцерківський староста князь Януш Острозький – сумнозвісний утискувач козаків і селян – відібрав у Косинського його маєток. Почуваючи себе ображеним, Косинський став на чолі загону повстанців, що напали на Білу Церкву – резиденцію і замок Я. Острозького. Так розпочалося це широко відоме народне повстання.

Косинський здобув Білу Церкву, Переяслав, Трипілля, захопив велике число гармат, порох, військовий риштунок. Повстання розгорталося. Повстанські загони оточили навіть Київ та Київський замок. На початку 1593 р. феодалам за допомогою польського короля для придушення повстання вдалося зібрати значні, добре озброєні військові сили шляхти. На чолі війська став київський воєвода К. Острозький. Біля містечка П'ятки (тепер село Чуднівського району Житомирської області) протягом тижня повстанці хоробро оборонялись, завдали великих втрат шляхетським військам, але 23 січня 1593 р. зазнали поразки. Однак, відійшовши на Низ, вони не склали зброї. У травні 1593 р. двохтисячне козацьке військо вийшло із Запорізької Січі, рушило двома загонами по Дніпру, берегом підійшло до Черкас і обложило замок. Повстання почало швидко поширюватися у Подніпров'ї. Проте Косинського було підступно схоплено слугами Вишневецького і вбито.

Втративши гетьмана, повстанці зазнали поразки. Сотні селян були замордовані. Пани почали збільшувати у своїх маєтках панщину, натуральні та грошові повинності посполитих. Усі ці події спричинили повстання під проводом Северина Наливайка. Весною 1593 р. він набрав загін селян, козаків, міщан близько 2500 чоловік і почав похід проти татар на південь, після чого повернувся на Брацлавщину. На початку 1595 р. від шляхти була звільнена значна частина Брацлавського, Подільського, східна частина Волинського воєводств. Наприкінці 1595 р.– на початку 1596 р. селянсько-козацьке повстання охопило нові райони та перекинулось у Білорусь, ставши серйозною загрозою для панування шляхетської Польщі. Проти повстанців було кинуто коронне військо С. Жолкєвського.

В травні 1596 р. старшини-прибічники Лободи схопили Наливайка, Шаулу, Шостака та деяких інших ватажків і видали їх польським шляхтичам. Після нелюдських катувань у 1597 р. їх було страчено. Наливайку спочатку відтяли голову, потім тіло четвертували і частини повісили в різних місцях, щоб настрахати народні маси. Героїчний образ народного ватажка Наливайка оспіваний у піснях і легендах.

Після поразки повстань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Однією з причин цього можна вважати розкол козацтва та виникнення в його середовищі двох течій: радикальної, що об’єднувала селян та незаможних козаків та поміркованої, до якої належали заможні козаки, схильні до компромісів із владою. З 1596 до 1625 рр. домінувала поміркована течія, найяскравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600 – 1602 рр.) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616 – 1622 рр.).

У 1625 р. почалася нова хвиля козацько-селянських повстань, яка була зумовлена умовами миру після завершення Хотинської війни у 1621 р. Частина учасників війни, змушена повернутися в шляхетські маєтки, відмовилася від виконання феодальних повинностей. Особливого розмаху ці процеси набули на Київщині, де чимало місцевих жителів самовільно «покозачилися». Проти повстанців було відправлено 30-тис. військо С. Конецпольського. Йому протистояло 20-тис. військо на чолі з гетьманом М. Жмайлом. Найбільша битва між протидіючими сторонами відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Куруквого озера, але, зазнавши значних втрат, жодна з них не отримала перемоги.

Слід зазначити, що такий розвиток подій призвів до посилення поміркованої течії в козацькому середовищі: спочатку від керівництва було усунуто М. Жмайла і гетьманську булаву передано М. Дорошенку, а потім укладено компромісну мирну угоду. За Куруківською угодою всі повстанці були амністовані, реєстр збільшено до 6 тис., щорічна плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих. Проте козакам заборонялося втручатися у релігійні справи, здійснювати морські походи та вести зовнішню політику.

У березні 1630 р. почалося нове повстання, яке очолив Тарас Федорович (Трясило). Повстання швидко охопило Полтавщину та значну частину Лівобережжя. Зазнавши значних втрат, коронний гетьман С. Конецпольський був змушений почати переговори. Була укладена компромісна угода, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди та збільшення реєстру до 8 тис.

Новим масштабним виступом стало селянсько-козацьке повстання 1637 – 1638 рр., яке очолили П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця. Проте і це повстання завершилося поразкою.

Підсумовуючи сказане, треба зазначити, що основними причинами поразки козацько-селянських повстань були: локальний характер дій, малочисельність лав повсталих, розкол між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Незважаючи на поразку, ці повстання сприяли накопиченню досвіду боротьби, послужили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорили процес формування національної самосвідомості.

6. Понятійний апарат

Братства – релігійно – національні товариства, які створювали при церковних парафіях члени ремісничих і цехових організацій по містах України в XV – XVII ст. Виступили на захист православної віри, української мови та культури.

Брацлавщина – історична область України в XIV – XVII ст., що займала територію Вінницької та частину Хмельницької областей.

Буковина – історична назва території теперішньої Чернівецької області. В давні часи тут жили східнослов’янські племена тиверців і уличів. У Х–ХІ ст. Буковина входила до Київської Русі, а у ХІІ – ХІІІ ст. – до Галицько-Волинського князівства. В XІV – XVI ст. перебувала під владою князівства Молдови, з XVI ст. – до 1774 р.– Туреччини, у 1774 – 1918 рр. – Австро-Угорщини, у 1918 – 1940 рр. – Румунії.

Вальний (загальний) сейм – державний орган Речі Посполитої. Складався з трьох станів: короля, сенату і посольської зборні (ізби). Сенат об’єднував усіх вищих посадових осіб держави – воєвод, каштелянів, католицьких єпископів. Найвпливовішою частиною сейму була посольська зборня (ізба). До її складу входили 170 делегатів – послів від земської шляхти.

Волинь — територія в басейні приток річок Прип'ять і верхів'ї Західного Бугу. Нині Волинська область з центром у м. Луцьк.

Галичина – історична назва українських етнічних земель, розташованих на північ від Карпатських гір, в басейні річок Дністер, Західний Буг, Сян. Охоплює територію Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (за винятком північної частини), а також Перемишльське, Жешівське, Замойське, Холмське воєводства Польщі.

Закарпаття – історична назва українських етнічних земель, розташованих на південних схилах Карпатських гір та в басейні р. Тиси – нині територія Закарпатської області.

Запорізька Січ – укріплений козацький табір на островах за Дніпровими порогами, військовий та адміністративний центр Війська Запорізького Низового.

Міщани – основна маса міського населення, що займалася різними ремеслами, промислами та торгівлею.

Панщина – обов’язкова праця селян у маєтках пана, власника землі. Панщина як основний засіб і панівна форма виробництва розвинулася у добу середньовічного феодалізму.

Поділля (Подільська земля) – історико-географічна область України, що займає басейн міжріччя Південного Бугу і ліву притоку Дністра, охоплює територію сучасних Вінницької, Хмельницької, Тернопільської та невеликої частини Івано-Франківської і Львівської областей.

Література

Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса: 2008. – С. 128 – 145.

Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Вид. центр «Академія», 2009. – С. 105 – 147.

Борисенко В.Й. Курс української історії. – К.: Либідь, 2007. – С. 108 – 162.

Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Наук. думка, 2008. – С. 146 – 223.

Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 2009. – Т. 1. – С. 139 – 151.

Історія України в особах (Редкол.: Войцехівська І. та ін.). – К.: Україна, 2009. – 479 с.

Політична історія України: Посібник / За ред. В.І. Танцюри. – К.: Вид. центр «Академія», 2008. – С. 81 – 99.

Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – К.: Либідь, 2007. –Т. 1. – С. 345 – 435.

Семененко В.И., Радченко А.А. История Украины. – Харьков: Торсинг, 2008. – С. 106 – 128.