Реферат з історії України на тему:

Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці XIV — у першій половині XVI ст.

Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. на українських землях розвивалися землеробство, ремесла, торгівля, розбудовувалися старі й виникали нові села та міста. В землеробстві поряд з перелогом і двопіллям поширюється трипілля. З останнім пов'язані угноєння ґрунту та використання плуга і сохи (із залізними лемешами). Трипільна система й плугова оранка здебільшого застосовувалися в господарствах феодалів.

У різних місцевостях України рівень розвитку землеробства не був однаковим. У Східній Галичині, на Поділлі, Волині, в центральних районах Київщини вживалася трипільна, на Поліссі, Півдні Київщини й Переяславщині — вирубна та перелогова системи.

Крім землеробства, розвивалися тваринництво, городництво, садівництво, бджільництво. Не втрачали важливого значення в господарському житті рибальство і мисливство.

Переробкою сировини займалися у феодальних господарствах. Одним з основних джерел прибутків феодалів було млинарство. Млини переважно були водяними (до речі, водяні колеса як двигун застосовувалися також при обробці дерева, валянні сукна, в залізорудній справі). З XVI ст. поширюється переробка деревини: в господарствах панів вироблялася велика кількість дьогтю, смоли, поташу, ванчосу (тесу). Розвинутими промислами на Україні в XV—XVI ст. були також солеваріння (в Прикарпатті) та видобування руди на руднях (особливо на Волині й Поліссі).

Промисли відігравали значну роль й у селянському господарстві: селяни виготовляли сукно і полотно, гончарний посуд, металеві, дерев'яні предмети для господарського та побутового вжитку тощо.

Феодальне господарство ґрунтувалося на експлуатації селянства, об'єднаного в громади (общини), котрі складалися з кількох дворищ, кожне з яких, у свою чергу, об'єднувало кілька індивідуальних господарств («димів»). До складу дворища, крім родичів, входили також селяни, прийняті зі сторони або як рівноправні члени («потужники», «поплічники») або як економічно залежні люди («половинники», «дольники», «підсусідки»). У XV — на початку XVI ст. дворища володіли й спільно користувалися головним чином угіддями — сіножатями та водами, тоді як ділянки орної землі почали вже переходити в Індивідуальне (хоча й обмежене ще дворищем) володіння окремих родин домів. Унаслідок поступового освоєння пустищ, лісів тощо земельні ділянки дворищ розташовувалися в різних місцях і відзначалися черезсмужжям.

У відношенні до феодала-землевласника дворище виступало як сукупна податкова одиниця. Виконуючи повинності, накладені на неї в цілому, сільська громада розкладала поміж дворищами всі податки і побори на користь феодала і держави.

У Галичині наприкінці XIV — у XV ст. існували села на так званому «німецькому» та «волоському» праві. Польська держава заохочувала переселення сюди заможних німецьких і польських селян. Засновані колоністами поселення на німецькому праві не мали общинної організації й очолювалися війтами (солтисами). Звільнені від панщини, вони сплачували грошову ренту. Поселення на волоському праві засновувалися в горах або передгір'ях, мало придатних для землеробства; поселенці звільнялися від панщини і сплачували феодалові данину худобою та дичиною.

Протягом XIV—XV ст. на українських землях зростало велике феодальне землеволодіння — князівське й боярське— за рахунок захоплення пустищ, общинних земель, купівлі в інших власників, великокнязівських дарувань. Відбувався загальний наступ феодалів па селянські громади. Верховним власником усієї землі був великий князь (у Литві), але дарувати землі він міг лише за згодою «панів-Ради».

Магнатське землеволодіння особливо розвинулося на Волині. Ще у 1386 р. великий князь литовський Ягайло наділив князя Федора Даниловича містом Острог і кількома селами. У XV ст. князі Острозькі, користуючись своїми старостинськими та воєводськими посадами, привласнили силоміць або одержали від великого князя чимало сіл І містечок: Броди, Озеряни, Межиріч, Звягіль та ін. На початку XVI ст. Острозьким належала третина всіх земель центральної Волині. Магнати Сангушки тримали міста Ковель, Турійськ, Любомль, князі Чорторийські — Чорторийськ, Осташин, Клевань. Великими землевласниками на Волині були й князі Червертинські, Несвіжські, Вишневенькі, Дубровицькі, Сапіги. На Подніпров'ї та в Поліссі розлягалися маєтності князів Глинських (предок яких —татарський мурза —за великого князя Ві-товта перейшов на литовську службу й одержав вотчину на берегах Ворскли з містом Глинськ), на Київщині —князів Рожиновськнх (із центром володіння у Сквирі), Полозовичів, Дашкевичів, Немировичів, Юршів, на Чернігівщині —князів Гольшанських, Рильських, Стародубських, Воротииських, у Галичині та на Західному Поділлі — Гербуртїв, Даниловичів, Одровонжів, Бучацьких, Язловепьких. В останніх двох згаданих районах з ласки польських королів землі одержували також польські магнати і шляхта. В XV — на початку XVI ст. тут господарювали Сенінські, Гойданки, Ходенькі та ін.

Зростали й володіння православної церкви. Великокнязівський уряд надавав землі Києво-Печерському, київському Миколо-Пустинському та іншим монастирям. Маєтки київського митрополита (митрополія була відновлена в 1458 р.) розташовувалися на Київщині, Переяславщині, Чернігівщині. Монастирі багатіли й за рахунок відписувань, дарувань з боку князів та бояр.

Уже в середині XVI ст. вільних общинних земель на Україні майже не залишилося. Руками залежного селянства українські, литовські, польські феодали освоювали пустища. Часто великі князі та місцеві феодали роздавали своїм васалам землі в тимчасове користування — «до воли и ласки господарской»; наприкінці XV ст. почастішали надання земельних володінь «до живота», тобто до смерті феодала. Землевласники прагнули перетворити тимчасове володіння на спадкове. «Абы не гинула служба князя великого», великі князі зазначали у дарчих грамотах про перетворення дарованих володінь на спадкові. Васали мали відбувати військову службу (разом із певною кількістю воїнів, на власний кошт озброєних і споряджених) на користь сюзерена — великого князя, короля — не лише з тимчасових «держань», а й з вотчин.

Великий князь, місцеві феодали-пани вели власне господарство. Центром вотчини був замок або двір, де розташовувалися житла для слуг і «челяді невольно», господарські будівлі — комори, стайні, хліви тощо. Орні та інші угіддя оброблялися челяддю та навколишніми залежними селянами.

Наприкінці XIV— у першій половині XVI ст. селянство становило основну масу населення українських земель. Воно зазнавало різних форм феодальної експлуатації, посилюваної протягом указаного періоду. Селяни сплачували натуральну й грошову ренту (чинш) феодалам, державні податки й відбували різні повинності на користь держави.

Головним загальнодержавним податком на землях, загарбаних Литвою, була серебщина (в Галичині та на Київщині вона називалася подимщиною, бо стягалася з «диму», тобто індивідуального господарства, на Волині — волоещиною). Іншим державним грошовим податком була татарщина, яка до 60-х років XIV ст. збиралася місцевими князями за дорученням ханської адміністрації. В рахунок державних повинностей селяни зводили Й ремонтували замки або двори великого князя, будували мости, прокладали дороги, давали підводи і «стадію» для перевезення та утримання великого князя (короля) з почтом тощо. Церкві залежні селяни сплачували десятину. Однією з головних форм повинвостей селян, що проживали на землях панів і шляхти, була натуральна, рента (данина) переважно цінними продуктами: медом, воском, хутрами, зерном, сіном (дякло), а ще «мезлева»— данина свиньми, вівцями, курями, яйцями.

З розвитком внутрішнього й зовнішнього ринку зростали потреба феодалів у грошах, і частина натуральної данини замінювалася на грошову. З середини XV ст. всі виплати і штрафи вже стягалися грошима.

Від кінця XV і протягом першої половини XVI ст. поряд із збільшенням натуральної та грошової ренти феодали (переважно в Галичині та на Західній Волині) почали заводити власні орні землі за рахунок селянських земель та відроджувати панщину. Селяни змушені були відбувати 14-денну пайщицу як звичайну річну норму. Отже, вони потрапляли в дедалі міцнішу особисту залежність від феодалів, тобто закріпачувалися. Ступінь цієї залежності різних категорій населення в XV—першій половині XVI ст., була неоднаковою. У дворах (замках) жила «челядь невільна»— холопи (раби), поповнювана шляхом захоплення людей у полон, шлюбів вільних з невільниками (вільний автоматично ставав холопом), заміни неволею смертної кари. Існувало також боргове холопство. Оскільки рабська праця була економічно невигідною, челядь поступово наділяли землею, і челядинці в такому випадку перетворювалися на кріпаків.

Основну масу залежних селян становили «данники» й «тяглові люди»: перші платили державі данину натурою, другі — відбували повинності. Із зростанням панського господарства грані міні ними поступово стиралися. Наприкінці XV — у першій половині XVI ст. данники і тяглові селяни, потрапивши під владу феодалів, які прибирали до рук землі із селянами, почали відбувати повинності та сплачувати оброки.

Поширення феодального землеволодіння, а отже й зміцнення влади панів над селянством вимагало розвитку кріпосного права як юридичного оформлення кріпацтва. Воно виявлялося в дедалі більшому прикріпленні селян до землі, посиленні права феодала на працю й майно селянина та в чи не остаточному припиненні громадянської дієспроможності селянина (придбання майна, промислова діяльність і торгівля, розпорядження спадщиною). Кріпосне право дістає вияв також у масі не оформлених правом побутових відносин.

Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. селянство за своїм юридичним статусом поділялося на дві основні групи: «непохожих» (або «отчичів») і «похожих» (або «вільних»). Останні мали право переходу від одного феодала до іншого. З часом прошарок непохожих зростав унаслідок поступового обмеження державою права переходу (встановлювалися певні дні року, в які можна було переходити; від селян, що переходили, вимагалися значні викупи тощо). 1435 р. в Галичині було визначено певний строк переходу— тільки в дні Різдва і лише за умови виплати панові викупу (копи грошей, міри пшениці, чотирьох «руських» сирів та ін.). За ухвалою сейму від 1447 р. селянин не міг залишити маєток пана, не посадовивши на свій наділ іншого господаря. За привілеєм 1447 р. великий князь Казимир зобов'язався не приймати на свої землі непохожих з маєтків феодалів і вимагав того ж від останніх щодо великокнязівських непохожих. Втеча селянина від пана суворо каралася. Судебник 1468 р. передбачав страту підбурювачів до втечі або тих, хто силоміць виводив селян від панів. На початку XVI ст. у Галичині вже будь-хто без дозволу свого пана не міг перейти в інше місце. На середину XVI ст. більшість селян у цьому районі були вже непохожими, тобто кріпаками.

Ліквідовуючи право переходу, держава водночас сприяла посиленню влади феодала над покріпаченими селянами, обмежуючи общинне самоврядування. З цією метою перш за все здійснювалася заміна копного суду («копа» — сход громади) судом самих феодалів над залежним селянством у панських вотчинах (йдеться про вотчинний суд). У Галичині, що перебувала в складі Польського королівства, вже у 30-х роках XV ст. право вотчинного суду стало привілеєм шляхти. В 1447 р, згадуваним уже привілеєм великого князя Казиміра право вотчинного суду було надано феодалам українських земель у складі Литви. Судебник 1468 р. розширював далі ці права. Уряд прагнув уніфікувати судочинство, спрямоване на охорону та зміцнення феодальної земельної власності. 19 статей (із 25) судебника вимагали покарання селян за непослух та активні виступи. Селянин, що захопив панське майно вартістю більш як півкопи грошей, ішов на шибеницю. При цьому суд над покріпаченими селянами остаточно передавався до рук феодалів. Власник замку (двору) судив навіть тих, хто скаржився на нього великому князеві. За розгляд судових справ феодал брав із селян грошима, збіжжям — «повежне», «потюремие», «оглядне», «поланшожне», «поколодне». В 1492 р. великий князь Олександр Казимирович обнародував земський привілей для всього Литовського князівства, в якому підтверджувалися попередні привілеї панам і шляхті. А на початку XVI ст. селяни були позбавлені права скаржитися великому князеві (королеві) на своїх панів.

Велику роль в зміцненні феодально-кріпоснииьких відносин відіграв кодекс законів Литовської держави— перший Литовський статут 1529 р. Він пильнував інтереси феодалів-землевласників, зміцнював їхню владу над залежним селянством, оберігав феодальну власність. Так, за підпал панського маєтку винних карали на смерть через повішання. В статуті юридично закріплювалася монополія стану феодалів на земельну власність: «...Не может жоден боярин ани человьк в чужого человека земли покупати без воли пана его», якщо ж селянин купив землю — «то он учинил над Уставу...». Статут остаточно визначив станову неповноправність селянина («кметя») та обмежив його право виходу з панського маєтку. При цьому після переходу кметя в інше місце все його майно, домашня худоба, тяглова сила мали залишатися на попередньому місці проживання. Внаслідок усіх цих юридичних заходів у XV —на початку XVI ст. в українському селі виникло становище, відбите у такому тогочасному вислові: «Своего ничого не маєм, одно Божоє да господарево».

Наприкінці XIV—у першій половині XVI ст. поглиблювався суспільний поділ праці, розвивалися міські ремесла. Основними центрами ремісництва були Київ, Львів, Луцьк, Кам'янець та інші міста. Наприклад, у Києві у XV ст. працювали кравці, кушніри, шевці, стригалі вовни, ювеліри-золотарі, зброярі (особливо славилися вироблювані ними стріли), сідлярі, ковалі, конвісари (бляхарі), теслярі, винники, пекарі, рибалки та ін.

Ремісники-городяни об'єднувалися в цехи, очолювані старшинами (цехмайстрами). Членами цехів були майстри— власники майстерень, на яких працювали підмайстри та учні. Всі справи в цехах вирішували найбагатші майстри. У Львові в першій половині XV ст. було дев'ять цехів: пекарів, різників, кравців, шевців, ковалів, лимарів, сідлярів, чинбарів і кушнірів. Наприкінці XV ст. у Львові налічувалося близько 500 цеховиків, 36 професій. На середину XVI ст. кількість цехів у цьому місті зросла до 20. На початку XVI ст. цехи виникли в Києві та в більшості інших великих міст України.

Крім цехового, в містах існувало й позацехове ремесло. До позацехових ремісників («партачів») відносилися ті, хто був неспроможний вступити до цехів через брак коштів, прибулі із сіл заробітчани тощо.

У XV — в першій половині XVI ст. на Україні тривав дальший розвиток торгівлі, зумовлений піднесенням продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці, зростанням товарного виробництва, спрямованого як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Внутрішня торгівля відбувалася в суворих рамках середньовічної регламентації: згідно із законом складського права приїжджі купці зупинялися в містах, які цим правом користувалися, і продавали свої товари на умовах, визначених місцевим купецтвом; при цьому приїжджі купці мусили користуватися лише певними шляхами й сплачувати на них мита та інші торговельні збори.

У великих містах існували спеціальні торговельні ряди (у Києві, наприклад,— хлібні та рибні, у Луцьку, Львові, Кам'янці — суконні ряди). Купці в містах створювали об'єднання на зразок ремісничих цехів. Торжища виникали також у великих селах, переважно біля монастирів. Ви* значну роль у розвитку внутрішньої торгівлі відігравали ярмарки, які відбувалися у певні дні у великих містах.

Економічний розвій українських земель зумовив і розвиток зовнішньої торгівлі. За кордон вивозилися полотно, пояси, шапки, хутряні вироби, мечі, ножі, стріли, ювелірні прикраси. Велике значення мало розширення економічних зв'язків України з Росією, ганзейськими містами та генуезькими містами-колоніями в Криму. З кінця XIV ст. пожвавлюється торгівля Києва та інших українських міст з Твер'ю, Новгородом, Москвою. Російські купці з 1427 р. користувалися правом вільної торгівлі в Києві. У XV — в першій половині XVI ст. з Росії до Києва, Львова, Луцька везли шкурки соболів, бобрів, лисиць, горностаїв, а з України до Росії — збіжжя, мед, віск, сіль. На українських ринках російські купці скуповували східні та європейські товари. Усталений торговельний шлях з російських міст до Константинополя йшов через українські землі, через Київ російські купці діставалися до генуезького міста в Криму— Кафи. В Києві існували двори-колонії російських, грецьких, польських, турецьких, італійських купців. Інтенсивно торгували з Кафою Львів і Луцьк, сполучаючись з Кримом так званими татарським та молдавським шляхами. Значних розмірів досягла торгівля українських міст і з країнами Центральної та Західної Європи (через Краків і Торунь). З кінця XV ст. зростає роль Гданська, через який до Західної Європи з України вивозилися збіжжя, продукти лісового промислу.

Багатіючи на розвиткові ремесла і торгівлі, українські міста одержували від великих князів (королів) привілеї на самоврядування — так зване Магдебурзьке право (за назвою німецького міста Магдебурга, «хартія» якого правила за зразок). У 1356 р. таке право одержав Львів, у 1432 р.—Луцьк, у 1494 р.—Київ, протягом XV —першої половини XVI ст.—більшість значних міст України. Органом міського самоврядування був магістрат, який мав дві колегії — лаву (суд) і раду (адміністративний орган). Члени магістрату обиралися з-поміж заможних купців і цехових старшин (з представників патриціату і бюргерства). Магістрат очолював війт, у великих містах призначений урядом.

Головна ж маса міського трудового населення («плебс») була усунута від управління. До того ж з посиленням впливу польських феодалів і католицької церкви на українських землях посилюється національно-релігійна дискримінація українського міщанства. Все це породжувало його боротьбу за ліквідацію обмежень та за участь у самоврядуванні міст.

Селянські виступи. У відповідь на посилення феодально-кріпосницького гноблення в XV—першій половині XVI ст. на Україні зростав антифеодальний рух. Однією з його поширених форм були втечі селян від панів, передусім в Галичині, на Поділлі, Волині, де феодальний гніт був особливо важким і де магнати й шляхта непомірно збільшували чинші та вводили панщину. Втечі нерідко супроводжувалися підпалом маєтку або убивством панських слуг. Збіглі кріпаки осідали у володіннях великого князя, а також на незайманих землях Середнього Придніпров'я, Побужжя, Лівобережжя. З огляду на незадоволення феодалів, які втрачали робочі руки, в 1447 р. великий князь Казимір видав привілей, в якому зобов'язувався забороняти збіглим селитися на господарських землях. Судебник 1468 р. вимагав від феодалів східних воєводств (Київщина, Брацлавщина) не приймати «на слободи» у свої маєтки селян-утікачів.

Частина селян — сільські ремісники — тікали в міста, переважно в ті, що були на Магдебурзькому праві, й поповнювали ряди міського плебсу.

Разом зі втечами вже у XV ст. почастішали збройні виступи селян проти гнобителів-феодалів. У липні 1431 р. унаслідок збільшення феодальних повинностей і насильницького покатоличення розпочалося селянське повстання у Белзькій землі, придушене незабаром королівськими військами. В 1431—1434 рр. відбувалися збройні виступи селян у Бакотській землі на Поділлі. В 1457 р. на Буковині діяв повстанський селянський загін під проводом Лева.

Значного розмаху набуло повстання 1490—1492 рр. українських і молдавських селян Буковини та Східної Галичини (Покуття), очолене Мухою. Повстанці здобули Снятин, Коломию, Галич і рушили на Львів. До них приєдналася частина дрібної української шляхти, і чисельність повсталих зросла до 10 тис. Однак, хоча в ході цього повстання яскраво виявилася солідарність трударів різних національностей, усе ж через свій стихійний характер і погану організованість воно було приречене на невдачу. Король Казимир IV оголосив «посполите рушення». Під Рога-тином бунтівні селяни зазнали поразки від об'єднаного війська польської шляхти та німецьких найманців. Муха з невеликим загоном відступив у Молдавію. Але сутички селянських загонів із королівськими військами тривали ще протягом 1491—1492 рр. Нарешті, в 1492 р. під Галичем озброєні шляхтичі підступно напали на повстанців, схопили Муху й відвезли його до Кракова, де він незабаром помер.

У 1514 р. в Угорщині спалахнуло велике селянське повстання під проводом Д'єрдя Дожі. В ньому взяли участь і селяни Закарпаття, визволивши з-під влади угорських феодалів чимало сіл і міст. У липні 1514 р. основні сили повстанців були розбиті королівськими військами. Д'єрдя Дожу стратили. Каральні загони вчинили жорстоку розправу над селянством Закарпаття: багатьох закатували, а вцілілі протягом двох років мусили сплачувати контрибуцію.

Отже, в силу різних причин, передусім через стихійність, перші масові селянські виступи XV — початку XVI ст. зазнали поразки. Та незважаючи на це, в народі міцнішало прагнення до розподілу землі поміж тих, хто її обробляє, посилювалася боротьба проти національного і релігійного гноблення.