МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра історії України
Курсова робота
Братський рух і поширення гуманітарних ідей в Україні XVI–XVII ст.
Виконала:
Студентка ІІ курсу
історико-соціологічного факультету
групи ІЮ – 22
заочної форми навчання
Опалько Надії Олегівни
Науковий керівник:
Кандидат економічних наук,
Доцент
Галуха Любов Юріївна
Рівне – 2007
Зміст
Вступ
Розділ 1. Відродженння православ’я
1.1 Становище православної церкви в Україні в XVI ст.
1.2 Зародження братств
1.3 Зв’язки братств із запорозьким козацтвом
Розділ 2. Братства – ідейні центри захисту духовних цінностей українського народу
2.1 Львівське, Київське та Луцьке братства
2.2 Внесок братств у розвиток української мови та шкільництва
2.3 Освітні діячі братств
Розділ 3. Поширення гуманізму
3.1 Гуманізм як напрям у європейській культурі
3.2 Поширення гуманістичних ідей на території України в XVI – XVII ст.
3.3 Українські гуманісти
Висновки
Джерела та література
Додатки
Вступ
Історія – це звернення до минулого, і тільки уважне прочитання й осмислення кожної її сторінки допоможе молодій людині зайняти гідне місце на шляху прогресу людства. Кожен народ, кожна нація має власну історію, в творенні якої брав участь весь народ, а не лише окрмі видатні особи, хоча вони й відіграють значну роль в історії.
Українське минуле – це, головним чином, історія народу, змушеного боротися за виживання і розвиток поза впливом тієї чи іншої цілком сформованої держави. Українці мають усі підстави пишатися тим, що їхня Батьківщина не раз переживала дні могутності й слави, мала справді легендарних героїв, мужньо долала найважчі випробування. І потім відроджувалась, виростала з руїн, виховувала нові покоління, закоханих у рідну землю лицарів правди і волі. Ми можемо пишатися тим, що Україна ніколи не поневолювала інші народи, а лише захищала себе від ласих на чуже добро близьких і далеких сусідів. На жаль, цілими сторіччями ворогам, за допомогою грубого і жорстокого, як правило, кривавого насильства, облудної брехні і підступу, розпалювання ненависті між етнічними групами українців, удавалось панувати над Україною. Майже всі завойовники кричали нахабно, безсоромно і цинічно, що вони несуть українцям тільки добро і щастя. Прикро, але дехто з наших співвітчизників ставав на службу до чужинських можновладців і допомагав їм гнобити свій народ. Перевертнями і яничарами, а в наш час манкуртами, називають люди таких осіб, які за гроші ладні відректися навіть від рідної матері. Але були й ті, які, навіть настромлені на польсько-шляхетські палі та підвішені на турецьких залізних гаках за ребра, вмирали з іменем України на устах. Їй вони віддавали усі свої сили, здібності, працю і навіть життя. Кожна така людина розуміла, що тільки тоді її Батьківщина, Україна, зможе стати господинею на власній землі, коли всі її сини і дочки будуть щоденно працювати для досягнення цієї великої, святої, справедливої мети. Якби нас змалечку навчили вклонятися рідному порогові рідної мови, може, тоді не розгубили б ми зібраної попередніми поколіннями духовної спадщини і були б добрішими і милосерднішими. Але чужі школи і вчителі не тільки не виховували у дітей почуття любові до рідного, а навпвки, отруювали їх вівтар незалежності. Саме такими борцями народу за збереження української культури були й члени братств, які жертвували собою заради кращої долі для свого народу. Український народ сповнений духу національно-культурного відродження. Це знаходить свій вияв, зокрема, у прагненні мільйонів людей до пізнання власної історії. Далека і глибока історія нашого народу. Сивиною і забуттям вкриті одні її сторінки, славою і звитягою – інші. Але кожна з цих сторінок обов’язково є невід’ємною часткою великої історії українського народу. Однією із сторінок української історії є тема моєї роботи – „Братський рух на Україні та поширення гуманістичних ідей XVI – XVII ст.”. Зараз ця тема дуже актуальна,адже в ній розкривається боротьба за православну віру, українську мову та культуру простого люду. Саме в період братського руху українська культура почала прогресивно відроджуватися і розвиватися. Зараз український народ, здобувши незалежність, згадує ті часи, коли Україна була під іноземним загарбанням, зі страхом і водночас із захопленням, згадуючи тих людей, котрі не корилися загарбникам, а захищали власну державу, відстоювали її самобутню культуру. Зараз ми живемо в неспокійному світі. Національно свідомі люди розуміють, як важко зараз у молоді виховати почуття патріотизму, а без цього почуття не буде і України. Україна зараз знаходиться на межі виживання. Я маю на увазі не економічного, а духовного. Ми не лише знаходимося в екононмічній ямі, ми ще більше страждаємо від бездуховності. Адже Україна потихеньку розкладається і розпродається, руйнується. Врятує її лише патріотизм і національна свідомість, яскравими зразками якої є православні братства, які в дуже нелегкий для України час захищали і сприяли розвиткові української культури.
Релігійна політика кінця XVI – початку XVII ст. висвітлила рід наболілих проблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу напруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству. Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусила українську верхівку вибирати між власною застиглою та зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що величезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася. Внаслідок цього українці втратили свою еліту – шляхту. Ці явища мали епохальне значення в їхній подальшій історії. Іншим побічним ефектом конфронтації між православними й католиками, що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві конфесії. Це поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між східними і західними українцями. Проте цей період ніс не лише невдачі для українського суспільства: релігійна політика спричинилася до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткому усвідомленню українцями своєї самобутності. Незважаючи на послаблення своїх позицій, православ’я все таки чинило опір наступу католицтва. Створення братств – громадських релігійних об’єднань православних українців, які захищали національно-релігійні права українського народу, засновували школи, друкарні, виступали як представники Реформаційних течій за перебудову церкви, стало на заваді ополячення та покатоличення з боку уряду Речі Посполитої. Саме створення, розвиток та діяльність цих організацій, є предметом мого дослідження, а також вплив європейської культури на розвиток власне української культури. Участь українських міщан у боротьбі за збереження власної культури, віри, національно-культурне відродження кінця XVI – поч. XVII ст. Братства, як об’єднання, які боролися за відродження власної культури. Українські землі в цей час були під владою Польщі, що дуже заважало розвитку культури, адже польський уряд насаджував українському народу польську культуру та католицьку віру. Міщанство виступало як рятівний засіб для православної віри, бо українська еліта, яку приваблювало розкішне життя польської шляхти, ополячувалася і приймала католицизм, а простий люд всіма своїми силами захищав православну віру, яку вважав своєю національною вірою і яка була синонімом української культури. Але польська влада мала і позитивні наслідки, тому що повернула Україну до Заходу; вивела зі стану двохсотлітньої сплячки для опору й боротьби за виживання усі відомі прояви суспільної активності: релігійної, національної, економічної та збройної.
Хронологічні рамки роботи включають XVI – XVII ст. Це був час національно-культурного відродження формування національної свідомості українського народу, що знайшло свій найвиразгніший прояв у братському русі, всіх жанрах літератури та в усній народній творчості. На цей період припадає один з найбільших винаходів людства – поява друкарського верстату, що вивів книгу з церков і монастирів у широкі маси. Також в цей час виникає й набуває розвитку козацтво як явище і Запорізька Січ як політичний і військовий організм. Боротьба проти всіх різновидів дискримінації українського народу й козацький ідеал пронизують всі сфери української культури цього періоду, будь то твори письменників-полемістів, літописців, поетів чи усна народна творчість, шкільництво чи образотворче мистецтво, друкарство чи архітектура. Період XVI – першої половини XVII ст. для українського народу був часом постійної боротьби проти турецько-татарської агресії, тої агресії, що своїм наслідком мала спустошені українські землі, невільницькі ринки в Криму, прикованих невільників на турецьких галерах. Ця загроза породила особливий вид світської та церковної архітектури й цілий ряд усної народної творчості. Українська культура цього періоду використовує традиції та духовну спадщину Київської Русі. Але перебування українських земель під іноземним пануванням мало своїм наслідком, з одного боку, постійний опір духовної культури українського народу спробам її знищити, з другого – неминучий вплив польської культури на культуру України. Саме через Польщу в Україні набули поширення ідеї гуманізму та реформації. Українські письменники, церковні й культурні діячі були багатомовними, що давало їм можливість ознайомитися з культурними надбаннями європейських країн.
Проблема духовності для українського народу була завжди дуже актуальною, адже вивчаючи нашу історію, відчуваєш, що була духовність, були „собори” в душах, а зараз духовність занепадає, забувають старих, відрікаються від малих, нехтують бібліотеками, музеями, театрами. Саме проблема духовності порушена в моїй роботі, але тут розкривається боротьба одних людей за збереження культури, намагання збагатити свою духовність, зберегти власну релігію, а також тих, хто без вагань за краще життя ладен був відректися навіть від рідної матері. Ця проблема розкривається в багатьох літературних творах відомих українських письменників. Джерельна база стосовно цього питання дуже різноманітна і багата. Діяльність братств описують багато авторів, бо вона мала великий вплив на розвиток української історії. XVI – XVII ст. були дуже насиченими різними важливими історичними подіями і не могли не бути зафіксованими в тих чи інших історичних джерелах. Особливо багато згадок залишилося після Львівського Успенського братства, адже воно відіграло значну роль у братському русі. Взагалі братський рух має дуже багату джерельну базу і досить добре вивчений істориками.
Метою моєї роботи є показати діяльність братств, їх вплив та розвиток православ’я та української культури, а також вплив європейської культури на українську. Слід зазначити, що братства дуже активно діяли для покращення умов для розвитку мови та культури, у своїх школах, які вони засновували при братствах вони виховували вчителів, священиків, які ходили по Україні й вчителювали. Крім сучасних знань, вони несли почуття власної гідності й непримеренності. Основним завданням роботи є показати патріотизм тогочасних людей, які будь-якими силами намагалися зберегти свою культуру, боролися для утворення власної держави для того, щоб сучасна молодь не забувала скільки зробили наші предки для того, щоб ми жили в незалежній державі. Ми маємо пишатися нашими предками, і робити все для того, щоб збагачувати власну культуру, щоб наші послідовники згадували нас з великою вдячністю за збереження української національної культури.
Ця робота сповнена оптимізму. Я глибоко переконана, що незважаючи на трагічні сторінки своєї історії, лихоліття війн та іноземного поневолення, періоди бездержавності й гноблення, український народ може з впевненістю дивитися у майбутнє. Ця праця може творче використовуватися в навчальному процесі в загальноосвітніх школах. Вона може бути корисною не тільки на уроках з історії, а й народознавства, оскільки містить багато цікавої і корисної історичної інформації для підростаючого покоління.
Розділ 1. Відродження православ’я
1.1 Становище православної церкви в Україні XVI ст.
У XVI ст., як і за часів Київської Русі, православ’я лишалося синонімом культури. Його роль в українському суспільстві зростала: за відсутністю власної держави, церква слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності. Однак, саме тоді, коли відчувалася потреба в сильній і надихаючій православній церкві, вона поринула у стан глибокого занепаду. Більше ніж католицизм і протестанство, православ’я перебувало під покровительством і захистом держави. Це мало місце за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Але підтримувати тісні стосунки між православною церквою і католицькими правителями Польщі та Литви було важко, якщо взагалі можливо. Випещуючи католицький костел, можновладці вважали православну церкву мов би за „нерідне дитя”. За таких умов культурний вплив православ’я був вельми обмежений. Школи, ці колись найбільші привабливі установи церкви, були занедбані. Малограмотні вчителі ледве могли навчити дітей основ писання, читання та катехізису. Із часів середньовічя мало що змінилося у програмі навчання. Завоювання турками Константинополя у 1453 р. поглибило інтелектуальний та культурний застій і позбавило православну церкву найбільш передового і надихаючого взірця. Втративши внутрішні та зовнішні стимули, православна культура скотилася в обрядовість, обмеженість та занепад. Тим часом поляки переживали період культурного розквіту. Живлячись потужними сплесками творчої енергії з Заходу, в них розвивалося Відродження, а з ним і пробуджувалась нова думка. Приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича справляв величезний асимілаторський вплив на українську знать, а його очевидна культурна вищість посилювала потяг до всього польського.
Українська знать, як і кожна знать, за самим своїм єством була чутливою до власного соціального статусу й пов’язаність із релігією та культурою, що вважалися неповноцінними, глибоко вражала її самолюбство. Внаслідок цього українські аристократи стали масово зрекатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним польську мову та культуру. Мелетій Смотрицький у сповненому скорботи трактаті „Тренос, або плач за Святою Східною церквою” оплакував утрату Руссю її найзначнічих родів: „Де тепер безцінні діаманти православної корони, уславлені роди таких руських князів, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушкі, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Коропинські, Масальські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші, яким немає ліку? Де тепер ті, що оточували їх... благородні, славетні, відважні, сильні й давні доми руського народу, що на весь світ славилися престижем, могутністю і відвагою?” [21,125]. За цим риторичним запитанням стояв загальновідомий факт переходу всіх цих славетних магнатських родів до табору католиків-поляків. Важко перебільшити ті серйозні наслідки, що їх мала для українців утрата власної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньою ієрархічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло без голови. Це значило, що українці втратили клас, котрий, звичайно, здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкву й живив відчуття етнополітичної самобутності суспільства. З поширенням полонізації серед української знаті православ’я, а також українська мова та звичаї, пов’язувалися, насамперед, із нижчими верствами. Вони, як такі, стали в очах поляків предметом презирства. Відтак честолюбні й обдаровані молоді українці були постійно змушені вибирати між відданістю власному народові й традиціям та асимілюванням у панівне суспільство і його культуру. Частіше перевага надавалась останньому. Внаслідок цього іншою важливою проблемою української історії стала проблема верхівки українського суспільства, або краще сказати – її відсутності.
Незважаючи на свою ослабленість, православ’я змогло прийняти виклик польського католицизму. Борючись з ворогом його ж методами, невелика купка ураїнських магнатів, що лишались відданими давній вірі, заснували у своїх володіннях православні школи та друкарні. У 1568 р. Григорій Хоткевич надав притулок у своєму маєтку друкарю – Івану Федорову. Є свідчення про те, що 1570 р. заснував на території своїх володінь школу та дукарню князь Юрій Слуцький. Надходила також підтримка й від енергійного князя Андрія Курбського. Але найбільшим загальновизнаним покровителем православної церкви був „некоронований король України” – князь Констянтин Острозький, один з найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої.
Отже, в XVI ст. українська церква занепадає. Польська влада в Україні розповсюджує католицизм. Українська знать, зацікавлена своїм соціальним становищем, відвертається від православної церкви, приймає католицизм, українці втрачають власну еліту. Лише невелика кількість українських магнатів не зрадили власного народу, його культуру, релігію, звичаї. Серед таких, важливе місце посідає князь Констянтин Острозький. Важливий внесок в розвиток української культури зробили також Григорій Хоткевич, Юрій Слуцький, Андрій Курбський та інші. Вони в своїх маєтках заснували православні школи, друкарні та інші культурні заклади.
1.2 Зародження братств
На щастя для православ’я, покровителі його високої культури не обмежувалися лише окремими магнатами старих родів. Навіть позбавлене власної еліти українське суспільство було надто велике і надто глибоко пройняте традиціями, щоб не породити захисників своєї релігійно-культурної самобутності. Саме в містах, де українці становили утискувану, але тісно згуртовану меншість, і з’явилися нові поборники православ’я. На відміну від одинаків, подібних до можновладця – князя Констянтина Острозького, ще були групи міщан, котрі об’єднувалися у так звані братства. Історики припускають, що братства виникли за часів середньовіччя для того, щоб утримувати церкви, постачаючи їм свічки, ікони та книги. Ймовірно, зазнавши впливу гільдій, вони перейняли собі таку організаційну модель, яка передбачала щорічні вибори службовців, обов’язкові щомісячні збори, сплату внесків і общинні суди. Братства завоювали повагу й популярність, опікуючись вдовами та сиротами своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі і надаючи своїм членам безпроцентні позички. У XVI ст. найважливішим і найвпливовішим було братство при Успенському соборі у Львові. Воно слугувало взірцем для інших братств, що виникали у Галичині, Рогатині, Стриї, Комарні, Ярославі, Холмі, Луцьку та Києві.
З точки зору соціального складу братства об’єднували простих торговців та ремісників. У міру зростання їхнього впливу до братства приєднувалися заможні купці – у Львові вони звичайно багатіли з торгівлі худобою. Проте, в деяких братствах переважали інші верстви суспільства. Так, більшість членів Луцького братства становила шляхта, а Київського – духовенство. Заслуговує на увагу те, що в суспільстві з глибоким поділом на стани, яким була Річ Посполита, братства приймали до себе православних з усіх соціальних верств. Але за числом членів вони були невеликими. Львівське братство не перевищувало 30 членів, бо саме стільки українських родин мали дозвіл проживати у місті. У Луцьку братство налічувало не більше 15 членів. Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною. Спочатку братства носили релігійно-благодійницький характер – опікувалися церквою, дбали про її побудову та обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, місцеві церковні урочистості, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі та інше. У XVI ст. братства набули великого громадянсько-політичного і національно-культурного значення. Посилення національного гніту на країнських землях, захоплених Річчю Посполитою, змушує братства більш активно виступати на захист прав українського населення – звертатися зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилати посольства до короля та інше. З часом братства набирали дедалі більшого впливу серед усіх прошарків українського населення: цехових майстрів, ремісників, купців, православної шляхти. Братства підтримували нечислені українські магнати, такі як князь Констянтин Острозький, Адам Кисіль та інші. З кінця XVI ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність. Вони відкривали братські школи, друкарні, збирали бібліотеки. Однак цей широкий культурний рух, направлений на піддержання православної віри і національної освіти, і та велика автономія, яку здобули собі від константинопольських патріархів братства, не обходились без непорозумінь з православними владиками й взагалі з вищим духовенством. Православні єпископські кафедри були доступні переважно людям з паньських кіл, претенденти на ці кафедри дивилися на них, як на джерело великих прибутків і добивалися їх через різні протекції. Йшли сюди люди без усякого інтересу до самої справи і, зайнявши єпископську кафедру, не кидали своїх звичок світської людини, оточували себе розкошами, проводили свій час у забавах, пиячили, сварились з сусідами- панами й робили на їхні маєтки наїзди з озброєними слугами. Певна річ, що між такими владиками і братствами не могло бути внутрішнього ідейного зв’язку й доброго порозуміння. Та навіть і більш освідчені й ідейні єпископи – прихильники культурного руху були не задоволені втручанням мирян братчиків у внутрішні церковні розпорядки і дуже ремствували на надання братствам автономії і ніби навіть контролю над поведінкою єпископів [10, 97 - 98].
1.3 Зв’язки братств із запорозьким козацтвом
Найстаршим і провідним серед братств України було Львівське Успенське Ставропігійське, з яким у різний час співпрацювали такі визначні діячі культури як Лаврентій Зизаній, Памво Беринда, Іов Борецький та інші. Переїхавши на Наддніпрянщину, вони сприяли перетворенню Києва в основний центр суспільно-політичного та культурного життя України. Освітня праця київського культурного осередку, започаткована при активній участі братського руху, мала безперечний вплив і на формування ідеології визвольної боротьби запорозького козацтва.
Встановлення безпосередніх зв’язків між братством і козацтвом пов’язане, передусім, з діяльністю Іова Борецького і гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Борецький, родом з Бірчі (поблизу Перемишля), з 1604 р. був ректором Львівської братської школи, пізніше оселився в Києві. Він – один з ініціаторів заснування Київського братства, ректор Київської братської школи протягом перших років її існування. Як один з ідейних керівників братства, Іов Борецький близько співпрацював з старшиною Війська Запорозького, насамперед, з гетьманом Петром Сагайдачним. Саме завдяки підтримки запорожців стала можлива активна діяльність Київського братства та його школи.
Уже після смерті гетьмана Касіян Сакович, ректор Київської братської школи у 1620 – 1624 рр. Згадував, що Сагайдачний подав велику матеріальну допомогу Київському братству і навіть вступив до нього разом з усім Запорозьким Військом. Петро Конашевич-Сагайдачний, як пише Сакович, був похований при церкві Київського братства, „в котрое ся братство зо всім войском вписал і на него алмужну значную одказал” [20, 131].
Про те, що козаки записалися до каталогу Київського братства згадували також у своєму Меморандумі до Риму уматські єпископи, серйозно занепокоєні співробітництвом між керівниками братства і запорожцями [8, 260].
Відкритий вступ усього лицарства до братства мав велике значення. Козаки продемонстрували, що солідаризуються з програмою Київського братства і діють заодно з ним. Такий акт сприяв популярності братства в широких народних масах і одночасно охороняв братчиків від репресій.
Завдяки співробітництву Київського Богоявленського братства із запорозькими козаками в 1620 р. вдалося відновити українську православну ієрархію. Для цього було використано перебування на Україні єрусалимського патріарха Феофана, який повертався з Москви на батьківщину. Феофан майже рік прожив у Києві. Спочатку він побоювався погодитися з настановленням православних єпископів і зважився на це лише під тиском представників козаків, які пообіцяли патріархові охорону. Феофан висвятив на перемишльського єпископа Ісаю Копинського, на Київського митрополита – Іова Борецького, на єпископа полоцького – Мелетія Смотрицького, який був ректором братської школи після Борецького [16, 642]. Про зростання ролі братства в цей період свідчить те, що під час перебування в Києві Феофан не лише затвердив Київське братство, а й проголосив його ставропігійським, затвердив ряд інших братств, в тому числі й Мінське [22, 11 - 15]. Були навіть заготовлені патріарші грамти про затвердження братств, у яких не було вказано жодної місцевості та назви братства, а в тексті залишалися вільні місця для відповідних вставок. Це означає, що українські суспільно-політичні діячі, які приймали Феофана, планували поширення мережі братств.
Ставши митрополитом Борецький і далі спряв поширенню братств, розвиткові їхніх шкіл. У цій діяльності йому і далі допомагав Петро Конашевич-Сагайдачний. Навчання в Острозькій колегії, знайомство з Борецьким та іншими діячами культури, співробітництво з Київським братством, - усе це допомагало Сагайдачному глибоко вивчити стан шкільної освіти на Україні. Він розумів, що для забезпечення високого рівня навчання, для залучення кваліфікованих викладачів необхідно мати значні кошти. Той же Касіян Сакович писав про Сагайдачного:
Виділ он і Лвовское братство, хоть далеко,
Церков їх в місті наділил неледаяко,
Суму значную грошей до братства леговая,
Ажеби науки там били, пильне жадал.
Сакович має тут на увазі заповіт Сагайдачного, складений ним 5 (15) квітня 1622 р., за кілька днів до смерті, від ран, отриманих у Хотинській битві. Згідно з цим актом, Сагайдачний заповідає 1500 золотих „на школу братства львовського, на науку і цвіченє діток”, так, щоб з цією суми йшов щорічний прибуток на отримання „учоного магістра в греческому язику біглого”. Гетьмана було поховано „при церкві школи словенськоє”, розташованої „на Подоллі в дому братства церковного” [11, 6]. Повідомляючи львів’ян про останню волю небіжчика, виконавці його заповіту, Борецький і новий гетьман Олифер Голуб, „усім товариством війська Запорозького” поставили вимогу, „аби тая фундація того всякої ч(ес)ти і пам’яти вічное годного мужа пана Петра Конашевича-Сагайдачного, з заслуг всего рицерства Войска... Запорозького через Іова Борецького митрополиту православного києвского учиненая на школу або рачей на дидаскалов, за чим би в школе той братской всегоднє непрерване наука трвати могла вічними і потомними часи, не ніщала, ані уставала”. Від імені нового гетьмана і всього Запорозького Війська було додано, що коли братчики використають прибуток із вказаної суми не для школи, то мають подвоїти цю суму, а якщо і далі не виконуватимуть волі фундатора - пошестерити [15, 76]. 29 липня братський посланець привіз з Києва „дар Петра Сагайдачного – таляров мечикових 250” і „півшкарлатну шату, підшиту ризисною” (напівпорпурову гатьманську мантію), яка була продана в Константинополь за 120 золотих [5, 362]. З цих грошей братство позичало по 200 золотих своїм членам із зобов’язанням сплатити школі річно 8 % (160 золотих), що гарантувалося нерухомим майном боржника. З 1630 р. сума, записана Сагайдачним, була в руках Афендиків (Янія, потім Петра), які й мусили сплачувати по 160 золотих щороку. 1690 р. братство позичило 200 золотих з легації Сагайдачного Куртовичу, за якого поручився Юрій Попара, і до 70-их років XVIIІ ст. обов’язок сплати процентів за записом гетьмана покладався на власників Куртовичівської (пізніше Попарівської) кам’яниці [6, 22].
Заповіт гетьманом Петром Конашевичем- Сагайдачним значної грошової суми мав велике значення і для підтримки української школи у Львові. Протягом XVII ст. вона інколи переживала період занепаду і дуже цікаво, що у 1658 та 1676 рр. братчики порушували питання про необхідність поставити навчання на належному рівні, мотивуючи тим, що на цю мету є фонд Сагайдачного. Розуміючи його заслуги, братчики називали гетьмана „годної пам’яти Сагайдачний”, або „славної пам’яті Сагайдачним” [6, 580].
Здійснене під час гетьманства Сагайдачного відновлення українсько- білоруської єпархії спонуало деяких діячів, пов’язаних з братствами, виступити з публіцистичними творами, в яких оспівувалися історичні заслуги козацтва. Так, у книзі „Elenchus pism uszczypliwych” (друкарня Віленського братського монастиря, 1622 р.) підкреслено роль запорозьких козаків у боротьбі українського та білоруського народів проти національно-релігійного гніту. Доблесть Запорозького Війська прославляв у присвяченій Могилівському браству поемі „Labiryns” (Краків, 1625 р.) Т. Євлевич, який незабаром став ректором Київської братської школи.
Для перших зв’язків членів Львівського братства із запорожцями особливе значення мала облога Львова козацько-селянською армією Богдана Хмельницького восени 1648 р. За незначними винятками українське населення міста допомогло козакам, не лякаючись жорстоких репресій з боку польських властей. Якийсь маляр-українець (а малярі були тісно пов’язані з братством) показав козакам найкращий напрямок наступу на укріплення кармелітського монастиря – через доми „схизматицьких” міщан з боку їхньої церкви [4, 186]. Навіть в наступному столітті Львівському братству закидали вороже ставлення до польської влади під час облоги 1648 – 1655 рр. В ті дня представники братства зустрічались з особистим капеланом Хмельницького Іваном Гоголовським, який отримав від них шість книг, а сам подарував псалтир для братської церкви і октоїх для Онуфріївського монастиря, підпорядкованого братству [6, 184]. До бібліотеки Онуфріївського монастиря потрапила книга, подарована восени 1648 р. козаками братству села Вербиці, „Пролог на місяць мархол рекомий сухий марець” [7, 44]. Таким чином, визвольний похід козацького війська Богдана Хмельницького в Галичину також сприяв культурному єднанню між західними і східними землями України.
У наступні роки Львівське братство і діячі, що з ним співпрацювали, підтримували тісні зв’язки з Запорозьким Військом і гетьманським урядом України. У 1656 – 1657 рр. член Львівського братства Феодосій Томкевич був при Богдані Хмельницькому екзактором (збирачем податків та мита) і виконавцем різних доручень дипломатичного та економічного характеру. 1657 р. львівський єпископ Арсеній Желиборський, який був у дружніх відносинах з братством, послав своїх представників до російського уряду. 28 травня вони мали аудієнцію у Богдана Хмельницького в Чигирині і отримали від нього грамоту з рекомендацією Желиборського як православного єпископа „в державе и царстве... Малороссийском” [14, 125].
Збереглися біографічні відомості про львівського купця, члена Ставропігійського братства, Янія Мазаракія, який перейшов на службу до Богдана Хмельницького. Син Янія – Дем’ян, служив у козацькому війську значковим товаришем, а дочка Ганна вийшла заміж за лубенського полковника Василя Свічку. Без сумніву, до Запорозького Війська влилося і чимало рядових членів братства Західної України та Правобережжя.
У 1659 р. Львівське Ставропігійське братство направило до київського митрополита Діонісія Балабана братчиків Михайла Сльозку і Василя Корендовича з дорученням повідомити про „ярмо наше і вщелякоє стиснення і зневолення от панов магістратових” [3, 69]. Вже згадуваний Феодосій Томкевич у 1657 – 1658 рр. виступав як посередник між гетьманом Іваном Виговським і поляками, брав участь у підготовці Гадяцької угоди. Братство доручило йому нагадати при гетьманському дворі про „тиранію” перемишльського уніатського єпископа Хмельовського. Слід також відзначити, що сам Іван Виговський та його конкурент Павло Тетеря уже після закінчення свого гетьманування записалися до „Альбому” братства [19, 143]. З другого боку заможна частина братчиків використовувала зв’язки з козацькою старшиною, щоб заручитися її протекцією у різних справах. У 1659 р. верхівка братства вітала у Львові генерального обозного Запорозького Війська, який їхав туди на переговори з Польщею, і того ж року – Виговського; в березні 1664 р. – колишнього гетьмана Юрія Хмельницького [2, 183]. У 1669 або 1670 р. ставропігія передала близькому співпрацівникові гетьмана Петра Дорошенка, київському митрополитові Йосифові Нелюбовичу, Тукальському книгу „Полуставець”, надруковану в братській друкарні [6, 173]. Про торгову діяльність братчиків свідчить виданий гетьманом Лівобережної України Іваном Мазепою членові братства Михайлові Савичу паспорт на право їздити на Гетьманщину (зокрема, й „до нас в Батурин з потребами”) і безмитно привозити товари.
Важко переоцінити значення зв’язків братського руху з козаками. Діячі братського руху сприяли формуванню сприйнятих козацтвом ідейних засад національно-політичного відродження, в той же час створювані козацтвом українські політичні структури забезпечували умови для розгортання братського руху, відкривали перед ними нові горизонти.
Військовий лист гетьмана І. Петрижицького і всього Війська Запорозького про згоду на об’єднання Богоявленської братської школи з Лаврською. 12 березня 1632 р.:
Во имя Отца и Сына и святого Духа, Пресвятые и Животворящія Тройцы, су вечной речи пам’яти станься, аминь.
Мы, Иван Петрижицькій гетман, асаулове, полковники и все Войско его королевской милости Запорожское, видячи, иж их милость господинове отцеве и пастыреве наши, все духовенство православное посполу з старшим и зверхнейшим своим, его милостію господином отцем митрополитом Кир Исаіею Копинським, тутеж их милость Панове шляхта, обыватели воеводства Кіевского, и все инныи уписные до Братства Кіевского православного, послушенства святейшого архіепископа константинопольського, патріарха вселенського, при церкви святых Богоявленій в Кіеве уфундованого, згодне и единостайне просили превелебнийшаго его милость господина отца Кир Петра Могилу, воеводича замель Молдавских, на той час будучого архимандриты печпрського кіевском на подпору всего православія восточного фундованій и в них будучих научителей, братію того ж монасыра Печерского Кіевского перенести зезволим до Кіева, на месце при церкви выш помененной святых Богоялені брацкой кіевской, и там оные веспол з научительми их вечне фуфндовати, яко при ставропигии сятейшого архыепископа Константинопольского, патріархи вселенского, и яко на месце способнейшом до выхованья учащимся… [17, 418].
Отже, організаторами захисту православної церкви від тиску католицтва стали братства, котрі взяли православні храми й віруючих під свій захист і опіку. Братства не обмежуються вирішенням питань, пов’язаних з церковною обрядовістю, а починають обговорювати питання про дисципліну й моральність у церковній сфері.
Розділ 2. Братства – ідейні центри захисту духовних цінностей українського народу
2.1 Львівське, Київське та Луцьке братства
Львівське братство – національно-релігійна, громадська організація православних, а згодом – греко-католицьких ураїнських міщан Львова. Почин цьому дали Львівські українські міщани. Зайняті боротьбою за свої церковні й громадські права, вони зорганізувалися у братство, товариство на зразок так званих церковних організацій, тільки що з метою взаємної піддержки, оборони своєї віри й піднесення освіти [10, 95]. В 1539 р. львів’янам вдалося добитися, щоб їм знову призначили єпископа на кафедру, яка довгий час стояла у Львові порожня.
Не пізніше 1585 р. група українських міщан (Юрій таІван Рогатинці, Іван та Дмитро Красовскі, Леонід Маленький та ін.) розробила статут Львівського братства і подала його в січні 1586 р. на затвердження Антіохійському патріарху Йоакиму IV. Статут Львівського братства встановлював за ним право зверхності над іншими братствами та контроль за духівництвом, зокрема єпископами. Незабаром Львівське батство домоглося права ставропігії. Ставропігія – форма управління в православній церкві, що передбачала церковно-правний імунітет від місцевої церковної їєпархії та безпосередню залежність від патріаршої влади. В Україні найвизначніші святині мали ставропігіальний статус, але фактично керування ставропігії здійснювалося не Константинопольським патріархом, а Київським митрополитом. Від ставропігіївського храму назву ставропігійських отримували і світські братства. Ставропігіальний статус свідчив про особливу важливість святині для церкви і віруючих [9, 816].
Незабаром статут Львівського братства став зразком для ряду православних братств Західної та Правобережної України. Активну участь у громадському житі Львівського братства брали: С. Зизаній, Л. Зизаній, К. Ставровецький, П. Беринда, Й. Борецький та інші українські діячі культури та освіти. Боротьбу Львівського братства проти національно-релігійних утисків підтримували деякі православні магнати (Констянтин Острозький та ін.). Прагнення Львівського братства до збільшення участі мирян у громадському і культурному житті була одним з проявів реформації в Україні. Львівське братство протягом тривалого часу брало діяльну участь у боротьбі проти насильницького запровадження Берестейської церковної унії 1596 р., виступало на захист політичних прав українських міщан. Підтримувало зв’язки з релігійними і культурними осередками в православних країнах. Львівське братство намагалося створити у Львові міське самоврядування, незалежне від магістрату і польської влади. Йому належала Львівська братська друкарня. Коштом Львівського братства утримувалась Львівська братська школа.
Важливою причиною діяльності Львівського братства було книгодрукарство. Коли до Львова приїхав Іван Федоров, братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з’являється його перша книжка „Апостол”. Це була видатна подія, що ознаменувала початок книгодрукарства на Україні. У 1582 р. Федоров повертається до Львова, де наступного року помирає у великих злиднях. Коли кредитори стали погроджувати тим, що відберуть у нього друкарню, її купило Львівське братство, перетворвши місто на центр православного книгодрукарства [21, 128 - 129].
Братчики спорудили визначну пам’ятку архітектури у Львові – Успенську церкву. Значну увагу вони приділяли розвиткові українського образотворчого мистецтва. Львівське братство організувало у Львові шпиталь – притулок для непрацездатних, подавало матеріальну допомогу своїм незаможнім членам.
З середини XVII ст. керівництво Львівського братства перейшло до багатих купців. Насильства з боку польсько-шляхетської влади, а також розорення Львівського братства 1704 р. шведськими військами призвели до занепаду і зменшення ролі Львівського братства в суспільно-політичному, громадському та культурному житті України.
1708 р. Львівське братство прийняло унію. Незважаючи на це переважна більшість членів братства продовжувала виступати за збереження і зміцнення традиційних обрядів і звичаїв, підтримувала культурні та релігійні зв’язки з Наддніпрянською Україною.
1788 р. австрійський уряд ліквідуав Львівське Успенське ставропігійське братство [9, 428].
Київське Богоявленське братство – національно-релігійна, громадська організація київських міщан, яка виникла близько 1615 р. на базі Києво-Братського монастиря, збудованого на землі, подарованій Галикою Гулевичівною. Членами Київського братства були заможні міщани, частина української шляхти і православного духівництва. Ініціатором заснування Київского братства був Іов Борецький. Як один із ідейних керівників братства, він близько співпрацював з старшиною Війська Запорозького, насамперед, з гетьманом Петром Сагайдачним, який з усім козацьким військом вступив до Київського Богоявленського братства. Саме завдяки підтримці запорожців стала можливою активна діяльність Київського братства.
З ініціативи Київського братства в Україні було відновлено православну церковну ієрархію, ліквідовану після проголошення Берестейської унії 1596 р. З 1615 р. братство мало школу елліно-слов’янських та латино-польських наук. 1632 р. Київське братство об’єдналося зі школою Києво-Печерської Лаври і започаткувало Києво-Могилянську колегію. З 1620 р. братство мало права ставропігії. Братство утримувалось за рахунок пожертвувань. У другій половині XVII ст. значення Київського братства занепало. В документахXVII ст. не згадується.
Луцьке Хрестовоздвиженське братство – національно-релігійна громадська організація православних українських шляхтичів Волині та міщан Луцька. Засноване 1617 р. Визначними діячами братства того періоду були шляхтичі Л. Древинський, М. Гулевич-Воютинський, А. Пузина, ченці Герасим Микулич, Ісакій Борискович та ін. До Луцького братства входили також окремі представники старшини Війська Запорізького.
Братство вело боротьбу проти національно-політичного гноблення українського народу, займалося громадсько-культурною та благодійною діяльністю і відігравало значну роль у боротьбі за збереження законних прав православ’я на Волині у 1620 – 1640-их рр. Братчики відкрили друкарню, шпиталь і школу. Пам’ятками української педагогічної думки є правила для учнів – „Артикули прав” і статут школи Луцького братства – „Порядок шкільний”, запозичений зі статуту Львівської братської школи. Великий вплив на діяльність світського братства мав Луцький братський монастир („братство духовне”), при якому 1628 р. і у 1640-их рр. діяла друкарня [9, 425].
З середини XVII ст. в умовах посилення національно-релігійного гніту на західно-українських землях почався занепад Луцького братства, і наприкінці XVII ст. воно припинило свою діяльність. 1871 р. засновано нове Луцьке братство, яке мало офіційно- клерикальний хаактер.
2.2 Внесок братств у розвиток української мови і шкільництво
Однією з найважливіших турбот братств була шкільна справа. У кінці XVI ст. Львівське братство заснувало власну школу. Це була перша братська школа на Україні. Засновниками її були такі видатні діячі Львівського братства як Юрій Рогатинець, Іван Рогатинець, Іван Красовський та ін. Статут Львівської братської школи „Порядок шкільний” (1591 р.) – видатна пам’ятка педагогічної думки. Він передбачав демократичні основи організації школи.
До Львівської братської школи приймали дітей різних станів зі Львова та інших міст і сіл України. Молодші школярі навчалися грамоти, старші – спудеї – вивчали старослов’янську грецьку і латинську мови, граматику, риторику і піїтику, елементи філософії. Школа була й осередком розвитку хорового співу та українського шкільного театру. 1591 р. була надрукована греко-слов’янська граматика „Адельфотес”, складена учнями школи й учителями Арсенієм Еласонським.
У різний час ректорами й учителями тут були: С. Зизаній, Л. Зизаній, Ф. Касіянович, І. Борецький, П. Беринда, Г. Дорофеєвич, І. Трофимович-Козловський, С. Косов, В. Умакевич, Ф. Сидорович та ін. Як уже зазначалося, гетьман Петро Сагайдачний заповів значні кошти на потреби школи. Львівська братська школа справила великий вплив на розвиток освіти не тільки в Україні, а й у Білорусі, Молдові та ін. Вона виховала багатьох відомих громадських і культурних діячів: Є. Плетенецького, К. Мазепета, І. Югасевича та інших. Керівники школи намагалися перетворити її на вищий навчальний заклад, однак у другій половині XVII ст. школа занепала, а у 1870-их рр. перестала існувати [9, 428].
Організатори братської школи добре розуміли значення шкільної освіти. У 1609 р. у братській друкарні вийшов збірник „О воспитанії чад”, який зберігся до наших днів. У кінці XVI ст. у школі нараховувався 61 учень.
Школа Львівського Успенського братства була зразком для братських шкіл усієї України. Вона користувалася такою повагою, що інші братства зверталися до неї з проханням надати пораду, вирядити вчителів, проповідників, надіслати книги тощо [21, 128].
У 1615 р. відкрилась Київська братська школа – одна з найвизначніших братських шкіл в Україні XVII ст. Заснована Київським Богоявленським братством. Статут Київської братської школи був затверджений 1620 р. за зразком статуту Львівської братської школи. Школу могли відвідувати вихідці з різних суспільних станів – шляхта, козаки, міщани. Учні вивчали мови: грецьку, тодішню українську, латинську, а також граматику, риторику, піїтику, початки філософії і богослов’я, арифметику, астрономію і музику. Ректорами школи були І. Борецький (1615 – 1618 рр.), М. Смотрицький (близько 1620 р.), К. Сакович (1620 – 1624 рр.). Із Київської братської школи вийшло чимало видатних українських культурних і громадських діячів XVII ст., зокрема, письменники С. Косов, С. Почаський та інші. Школа відігравала значну роль у розвитку національно-культурного життя України, активно протистояла намаганням польського уряду полонізувати українське населення. 1632 р. її було об’єднано з Лаврською школою Петра Могили і започатковано Києво-Могилянську колегію (згодом з 1701 р. – Києво-Могилянську академію) – вищий навчальний заклад, якому підпорядкувались братські школи у Вінниці, Гощі, Кременці.
У братських школах панувала сувора дисципліна. Очолював школу ректор, крім того, братство виділяло двох спостерігачів (схолархів), які контролювали роботу вчителів і навчання учнів та розв’язували господарські проблеми. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки. Братські школи, на відміну від єзуїтських колегій мали демократичний характер. У них навчалися діти з різних суспільних станів: міщан, козаків, духовенства і шляхти. Сироти і учні з незаможних родин жили в бурсах [ , 88].
Братські школи мали „Статут” або „Порядок”. У ньому ставилися суворі вимоги до учнів і до вчителів. Вимоги до учителя формувалися так: „Дидаскал, або учитель цієї школи, мав бути благочестивий, розумний, смиренно-мудрий, лагідний, не п’яниця, не розпусник, не хабарник, не серцелюбивець, не гнівливий, не зависник, не сміхун, не срамословець, не чародій, не байкар, не прихильник Єресей, а підмова благочестя, що являє собою образ добра у всьому... Дидаскал, взявши доручену йому дитину, має вчити її з промислом доброї науки, за непослух карати не по-тиранськи, а по-учительськи, не забагато, а по силі...”.
Важливою шкільною нормою була рівність учнів: „Багатий над убогим у школі нічим вищий не має бути, тільки самою наукою, тілом же всі рівні. Дидаскал має вчити і любити всіх дітей зарівно, як синів багатих, так і синів убогих, і тих, що ходять по вулицях поживи просити”.
Учні слідкували за чистотою і порядком у школі.
Для заохочення учнів до навчання було придумано чергу місць у класі – від перших до останніх. Найкращий учень називався імператором і сидів поруч з учителем. На перших лавках сиділи найкращі учні – сенатори, які складали сенат. Хто хотів потрапити у сенатори чи імператори, повинен був скласти „Записку”, у якій занотував помилки тих, хто вважався кращим за нього. Коли „імператор” чи „сенатор” помилився у відповіді, повинен був уступити своє місце переможцю, інколи клас поділявся на дві частини – „греків” і „римлян”, які змагалися в навчання.
Оскільке добре знання латинської мови було обов’язковим, діти повинні були розмовляти латиною в школі і дома. У деяких школах застосовувався „калькумос” – особливий зошит, у якому записували прізвище учня, який порушував правило і говорив „простою” мовою, і віддавали „калькумос”. Він носив його до тих пір, доки не зловлював іншого учня на тій же провині, і тоді „калькумос” переходив до іншого учня. Винні, записані в зошиті, каралися. Найбільш нетямущі сиділи на останній „ослячій” парті і ризикували отримати від своїх товаришів шапку з ослячими вухами.
За шкільні провини карали різками. Кару здійснював один ізстарших учнів, що виконував обов’язки цензора і повинен був дбати про порядок у школі [13, 126 - 128].
Такий суворий порядок у братських школах дав можливість виховати із учнів високоосвічених людей, які згодом, пройняті духом національних традицій, а також обізнані із західноєвропейською наукою, ставали мандрівними вчителями, розходилися по містах і селах у пошуках заробітку. Крім сучасних знань, вони несли почуття власної гідності й непримиренності. Замість того, щоб переходити у польський католицизм, вони із зростаючою рішучістю стали боронити релігійні традиції, що відрізняли їх від поляків.
Братства зробили великий внесок у розвиток української мови. Для дітей, які вивчали кириличну писемність Іваном Федоровим у 1574 р. у Львові був виданий перший друкований на Україні підручник – Буквар. Хоча навчальні тексти Букваря було складено церковнослов’янською мовою, оволодіння ними давало учням змогу читати й писати не тільки українські та білоруські тексти, а й тексти, складені іншими східнослов’янськими та південнослов’янськими мовами. Для вивчення мови особливе значення також мала слов’янська граматика „Адельфотес”, написана у 1591 р. учнями Львівської братської школи під керівництвом визначного грецького філолога архієпископа Арсенія, першого управителя цієї школи. „Адельфотес” складено двома мовами – грецькою і слов’яно-руською. Підручник повинен був служити вступом до діалектики, риторики, музики та інших наук. У граматиці подана класифікація частин мови, граматичні категорії.
„Граматика словенська язика” видана у Вільні 1596 р. українським вченим Лаврентієм Зизанієм, як і „Адельфотес”, поділялася на чотири частини, а додатком до неї був словник перекладів церковно-слов’янських слів на народну українську мову („Наука ку читаню і розумінню письма слов’янського”). У 1616 р. у друкарні Віленського братства вийшла „Граматики словенскія правильноє синтагма” Мелетія Смотрицького. Майже до кінця XVIII ст. вона була основним підручником граматики в школах України, Білорусії, Росії та Сербії. Вона перевидавалася в 1648, 1721, 1723, 1755 рр. Цією „Граматикою” користувався великий російський вчений М. В. Ломоносов.
У зв’язку з розвитком мови виникла потреба словників. І у 1627 р. з’являється „Лексикон славенороський і імен толкованіє” вченого-лінгвіста Памва Беренди.
У центрах освіти – Львові, Острозі й Києві розвивалася наука, створювалися книги з мовознавства, філософії, астрономії, математики та інших наук. Серед учених відомі імена професорів Юрія Котермака, Павла Русина, Інокентія Гізеля, Йосипа Кононовича-Горбацького. Острозька школа, Київський колегіум, братські школи водночас були й центрами боротьби проти наступу католицизму та уніатства. На Україні засновувалися католицькі й уніатські школи з метою поширення там серед населення католицизму й уніатства. Зокрема єзуїтські колегіуми існували у Львові, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Острозі та інших містах. Вони сприяли полонізації (ополяченню) й покатоличенню, насамперед, українскої шляхти й магнатів. Однак православні школи відстоювали право українського народу на свою власну мову, культуру й духовне життя. Їхня діяльність мала велике значення у справі поширення освіти й наукових знань на Україні.
2.3 Освітні діячі братств
Слід зазначити також представників братств, які виражали національний протест проти польсько-шляхетського панування, разом з тим вони розвивали проблеми людини, соціального устрою тощо. Це:
Рогатинці Юрій та Іван – керівники (старійшини) Львівського Успенського братства у 80-их рр. XVI – на початку XVII ст. Вихідці з галицького містечка Рогатина. Самотужки опрацювали фах сідлярів, винайшли новий вид сідла. Наприкінці 1570 р. переїхали до Львові, де стали членами, а з 1586 р. – старійшинами Львівського братства. 1586 р. виступили ініціаторами реформи братства, що перетворило його на дієвий орган захисту культурно-реліійних, економічних, національних інтересів українців. Юрій Рогатинець ймовірний автор статуту братства 1586 р. та статуту братської школи, що започаткував новий етап у розвитку українського шкільництва, заснованого на засадах європейського гуманізму. Рогатинці сприяли викупу друкарського обладнання І. Федорова для заснування братської друкарні, що вже 1591 р. випустила першу книжку. Юрій та Іван виступали противниками укладання Берестейської унії. Юрій Рогатинець адресував І. Вишенському своє „Послання до М. Домнікії”, в якому з консервативних позицій критикував його погляди, що не обмежувалися аскетичними ідеалами, а закликали до дієвої проповіді та відстоювання українських національно-культурних традицій. У своїх листах до Львівського і Віденського братств закликав проявити терпимість у справах віри. Деякі дослідники (І. Франко, М. Василенко та ін.) приписували Юрію Рогатинцю авторство полемічного твору „Пересторога” (написаний у 1605 або 1606 р.) [9, 659].
Памво Беринда – видатний діяч української культури та освіти, лексикограф та письменник. Народився у Галичині. Працював друкарем і гравером у Стрятині, Перемишлі, Львові, а з 1619 р. – у Києві. Був головним друкарем, редактором, перекладачем у Києво-Печерській лаврі. Найвизначніша праця Беринди – перший друкований український словник „Лексикон словеноросский и имен толкование” (1627 р.). Словник містить 6982 поняття, слова та імена тогочасної церковнослов’янської мови з перекладом та тлумаченням тогочасною українською літературною мовою. П. Беринда – один із зачинателів української поезії та шкільної драми, автор віршованої композиції „На Рождество Христа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа для утіхи праволавним християнам” (1616 р.) – видатної пам’ятки української літератури.
Борецький Іов – український церковний, політичний і освітній діяч. Народився в селі Бірчому на Галиччині. Освіту здобув за кордоном. Викладав у Львівській братській школі. 1604 – 1605 рр. – її ректор. 1615 р. виступив одним із засновників Київської братської школи, в якій згодом став ректором. 1620 – 1631 рр. – київский православний митрополит. Іов Борецький – автор полемічних творів, спрямованих на захист православ’я: „Протестація” (1621 р.), „Юстифікація” (1622 р.). 1628 – 1629 рр. Борецький разом із митрополитом В. Рутським робив спроби примирити дві українські церкви – православну і греко-католицьку. Проте його плани не знайшли підтримки.
Красовський Іван – керівник Львівського Успенського братства у 1580 – 1610-их рр. Львів’янин, син члена братства у 50-их рр. Дем’яна Красовського, вихідця з Володимира-Волинського. На початку 80-их рр. XVI ст. став членом Львівського братства і з реформою 1586 р. поряд з братами Рогатинцями активно втілював реформаторські ідеї в діяльнісьть Успенського братства, перетворюючи його в центр культурної, освітньої, національної роботи українців. З 1586 р. Красовський неодноразово ставав одним із старійшин Львівського братства. За активну реформаторську працю в братстві І. Красовський зазнав переслідувань не тільки польської міської влади, а й Львівського єпископа Г. Балабана. За намовою останнього Іван 1589 р. навіть був підданий анафемі, яка була знята константинопольським єпископом Єремією. Після прийняття унії, Красовський став на бік її противників. Підтримував зв’язки з „некоронованим королем” України-Руси князем Констянтином Острозьким, неодноразово був в Острозі.
Іван Красовський разом з Андрієм Білдагою написав 1609 р. „Інструкцію” послам братства на сейм Речі Посполитої та проект промови до польського короля „Лемент”, де задекларовано захист національно-культурних, релігіних та політичних інтересів українців [9, 365].
Мелетій Смотрицький – визначний український церковний і культурний діяч, письменник-полеміст. Походив із с. Смотрича на Поділлі, син Герасима Смотрицького. Навчався в Острозькій академії, з 1601 р. – у Віленській єзуїтській колегії, згодом слухав лекції у Лейпцизькому, Нюрнберзькому та Віттенберзькому університетах. Здобув учений ступінь доктора медицини. Близько 1608 р. оселився у Вільно, 1616 р. постригся в ченці. Виступав спільно з членами Віленського братства на захист православної віри. Згодом перебрався до Києва. 1618 – 1620 рр. – викладач і ректор Київської братської школи. З 1620 р. – архієпископ полоцький. Виступав разом з митрополитом київським І. Борецьким проти Берестейської унії, вів боротьбу з уніатським полоцьким архієпископом Й. Кунцевичем. Написав низку полемічних трактатів, спрямованих на оборону православ’я – „Антіграфі” (1608 р.), „Тренос, або плач східної церкви...” (1610 р.), „Obrona Verificaciey…” (1621 р.), „Syplikacja…” (1623 р.) та ін.
Після подорожі до Константинополя, Сирії та Палестини Смотрицький 1627 р. перейшов на унію. З цього часу до кінця життя перебував у Дерманському монастирі на Волині. 1628 – 1629 рр. видав твори: „Апологія подорожі до східних країн...”, „Паренезіс, або нагадування народу руському...”, „Екзетісіс...”, в яких відмовився від своїх антиунійних виступів та ідей. Найвизначніший твір Смотрицького – „Граматіки словенськія правильное синтагма...” (1619 р.), в якій упорядкував церковнослов’янську мову. Цей твір Смотрицького протягом XVII – XVIII ст. перевидавався кілька разів у Москві та в Румунії [9, 789 - 790].
Касіян Сакович – український церковний діяч, письменник-полеміст. Народився у с. Потемчах Белзького воєводства у родині священника. Освіту здобув у Замойській і Краківській академіях. Був дяком греко-католицької церкви у Перемишлі. 1620 р. прийняв чернецтво в Києві, у 1620 – 1624 рр. – ректор Київської братської школи. 1625 р. очолював у Любліні православне братство. Згодом прийняв греко-католицьку віру, за що 1628 р. підданий анафемі Київським православним собором. 1626 – 1639 рр. – архімандрит Дубенського васим’янського монастиря, 1641 р. прийняв католицизм.
У 1622 р. Касіян Сакович написав у Києві „Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Счагайдачного, гетьмана Войська... Запорозького”, виголошені учнями Київської братської школи під час поховання гетьмана Петра Сагайдачного. Інші твори Саковича польською мовою: філософські трактати „Арістотелеві проблеми, або питання про природу людини” (1620 р.), „Трактат про душу” (1625 р.). у творі „Перспектива” (1642 р.) Касіян Сакович аргументував свій перехід у католицтво, полемізував з православним і уніатським духовенством щодо доцільності збереження юліанського календаря і деяких ліургійних обрядів. Обстоював розвиток освіти на українських землях.
Отже, найважливішим і найвпливовішим у XVI ст. із братств було Львівське братство, воно слугувало взірцем для інших братств. За числом членів воно було невеликим, не перевищувало 30 членів, бо саме стільки українських родин мали дозвіл проживати в місті. Однією з найважливіших турбот була шкільна справа. Львівська школа, заснована братчиками, користувалася такою поавгою, що інші братства зверталися до неї з проханням надати пораду, вирядити вчителів, надіслати книги. Іншою важливою цариною Львівського братства, започаткованого ще до існування школи, було книгодрукування. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. у містах України працювало близько 40 друкарень. Відомими послідовниками Івана Федорова стали друкарі Василь Суразький, Дем’ян Наливайко, Михайло Сльозка, Тимофій Вербицький, Памво Беринда, Тарас Земка та інші. Значним центром книгодрукування став Київ, де на початку XVII ст. друкарню заснував Єлисей Плетенецький.
Активно діяли Київське і Луцьке братства. Київське братство брало участь у відновленні діяльності православної церкви на Україні, виступало за визволення України і воз’єднання її з Росією, підтримували зв’язки з Москвою.
Київська братська школа була об’єднана з Лаврською школою Петра Могили і була започаткована Києво-Могилянська колегія – вищий навчальний заклад, якому підпорядковувалися братські школи у Вінниці, Гощі, Кременці. Також братства зробили великий внесок у розвиток української мови, вони прикладали багато зуиль для того, щоб зберегти традиції українського народу.
Розділ 3. Поширенн гуманізму
3.1 Гуманізм як напрям у європейській культурі
Гуманізм – ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і прояв своїх здібностей.
В середині другого тисячоліття Європа переживає бурхливе піднесення промисловості і культури, розквіт мистецтв і наук. Цей період дістав назву Відродження (Ренесанс). Саме тоді складаються нові уявлення про світ, людину, її місце на землі та смисл життя. Починають формуватися риси неповторності європейської цивілізації та культури. Закладаються основи сучасного європейського мистецтва.
Після хрестових походів XI – XIII ст. на півдні Європи складається новий суспільний стан бюргерів – вільних, повноправних жителів міста (ремісників і купців). Бюргерство – предтеча капіталістичної цивілізації. В бюргерському середовищі формується нове розуміння життя, в основі якого – бажання людини самій розпоряджатися своєю долею, прагнення до накопичення грошей і до матеріального достатку, ділова завзятливість, замилування радощами буття. Думка про потойбічне існування відходить на другий план. А земне життя постає радісним, повнокровним, сповненим світлих надій. Для успішної діяльності людина мусила глибше вивчити навколишній світ. Відродження – це доба вражаючих географічних та астрономічних відкриттів. У результаті експедиції Васко да Гами, Магеллана, Колумба було відкрито шляхи в Індію, Австралію, Америку і доведено, що Земля – одне з численних тіл, які рухаються навколо Сонця. Ці відкриття сприяли розвитку світської науки, яка оперувала абсолютно новими аргументами та способами доведення, відмінними від богословських. Вони похитнули уявлення про світ, засновані на авторитеті Біблії.
В добу відродження з’являється нова філософія. Вона утверджує право людини на щастя вже тут, на землі. Після загибелі Візантії – Східної Римської імперії – та захоплення її турками (1453 р.), до Італії виїхали візантійські вчені, хранителі античної мудрості. Це стимулювало спочатку в Італії, а потім і в усій Європі інтерес до спадщини античних філософів, учених, письменників, художників. Нове бюргерство відкривало в античній людині багато рис, подібних до свого світовідчуття. Це – життєва активність, закоханість у життя, почуття внутрішньої незалежності і гідності. Доба Відродження – це час захоплення всім античним. Сама назва означає „відродження античності”.
Інтерес до античності ніколи цілком не згасав у Європі, але право тлумачити античність належало церкві. Духівництво намагалося затушувати всі житєлюбні, радісні сторони античної культури. Лише в добу Відродження античність постала повнокровним, прекрасним мистецтвом. В античних мислителів та поетів молоде європейське бюргерство знайшло підтримку мрії про земне щастя. Віднині для митців Відродження взірцем є Канони та критерії античного мистецтва. Архітектори застосовують у своїх спорудах елементи розкішного римського декору і технічні досягнення стародавнього Риму – колони, арки, бані. Скульптори і живописці зображають своїх персонажів в ефектних позах грецьких богів і богинь. Маляри переймають психологізм римського мармурового портрета. Поети вводять у свої твори античні сюжети, наслідують зразки античної трагедії. З’являється ціла плеяда вчених, які розшукують та видають античні рукописи. Ці вчені називаються гуманістами – від слова „гуманус”, тобто „людський”. Незабаром гуманістами почали називати тих митців Відродження, які на противагу церковним ідеалам, прославляли людину та ідеал земного щастя.
Гуманістичні ідеали стали панівними в цю добу. Для них характерне сприйняття навколишнього світу не як юдолі печалі, а як прекрасної дійсності. Людина ж, згідно з цими ідеалами, не грішна і низька істота, а прекрасне і досконале створіння. Під впливом гуманістичного руху католицька церква теж визнала античне мистецтво і стала схилятися до думки про досконалість і красу навколишнього світу і людини в ньому. Немало митців того часу перебувало на службі у церкві або, навіть, були духовними особами. Проте за своєю суттю нове мистецтво набуло світського характеру. В живописі з’являються нові теми, не пов’язані з церквою; художники малюють обличчя мирян – городян, вчених, людей мистецтва, представників знаті. На рубежі XV – XVI ст. жили і творили геніальні італійські художники Рафаель Санті, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті. В їхньому мистецтві людина постає сповненою почуття власної гідності, гордості, рішучою та впевненою в своїх силах. Мотив покори, схиляння перед долею та страждання у них притишується, а то й зовсім зникає. Зодчі починають дбати про красу не лише церковних, а й звичайних, бюргерських будинків. Похмурі замки середньовіччя поступаються місцем просторим палацам, заповненим повітрям та світлом, прикрашеним розписами і скульптурами. У Парижі в цей час зводиться королівський палац Лувр, в Італії – чудові палаццо римської знаті. Народжується світська музика. У стінах венеціанського собору Святого Марка звучить інструментальний концерт, побудований на танцювальних та пісенних мелодіях простого люду. В добу Відродження з’являється книгодрукування. Друкована книжка поступово витісняла рукописну. Настала ера книжної культури.
Відродження охопило лише країни Західної Європи. Але вільнолюбні ідеї та гуманістичні вчення мали певне поширення і в країнах східнослов’янського світу – Україні, Росії, Білорусії.
3.2 Поширення гуманістичних ідей на території України у XVI–XVII ст.
Гуманістичні ідеї проникли в Україну двома шляхами: через навчання дітей українських магнатів, шляхти, купців у італійських університетах та в Празькому й Краківському, а також через твори гуманістів Європи. Зокрема, на українських письменників мав вплив Максим Грек, котрий працював у Московській державі і Франциск Скорина з Білорусії. Зачинателем гуманістичної культури в Україні були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський. Всі вони навчалися в західноєвропейських університетах і працювали в Галичині. Їхня діяльність була спрямована проти утисків народних мас і на утвердження світського світогляду, поваги до гідної наслідування античності. Вони одними із перших у європейській філософії заперечували божественне походження влади й держави, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Вони вважали, що людина має право на повноцінне життя, свободу совісті, слова, віри. У творах українських гуманістів знаходимо нові погляди на історію, роль і місце в ній людини як творця історії. Названі вище гуманісти та їхні послідовники вважали історію засобом пробудження самосвідомості народу, його історичної пам’яті, засобом виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Після Люблінської унії 1569 р. українські гуманісти, крім того, проголошували ідеї згуртованості громадян, їхнього обов’язку захищати рідну землю, виступали за справедливість і політичні свободи.
Друга культурно-релігійна хвиля з Заходу, пов’язана була із Реформацією. Вона викликала потребу у вищій освіті та сприяла поширенню шкіл, збільшенню кількості книжок і прагненню наблизити літературну мову до мови народної.
В XVI – XVII ст. в Україні був час національно-культурного відродження, формування національної свідомості українського народу, що знайшло свій найвиразніший прояв у братському русі всіх жанрах літератури та в усній народній творчості. На цей період припадає один із найбільших винаходів людства – поява друкарського верстату, що вивів книгу з церков і монастирів у широкі маси. Українська культура цього часу використовує традиції та духовну спадщину Київської Русі. Але перебування українських земель під іноземним пануванням мало своїм недоліком, з одного боку, постійний опір духовної культури українського народу спробам її знищити, з другого – неминучий вплив польської культури на культуру України. Саме через Польщу в Україні набули поширення ідеї гуманізму та реформації.
Гуманістичні ідеї відображалися у всіх сферах української культури. Характерною рисою літературного процесу в Україні в цей період були: багатомовність, національне відродження, боротьба за православ’я, орієнтація на засвоєння кращих зразків європейської культури, розвиток культури власної, поширення ідей Гуманізму в Україні. Їх приносили й поширювали вихідці з України, які здобували освіту за кордоном. Видатними українськими поетами XVI ст. вважалися основоположник гуманістичної поезії в Польщі й перший гуманістичний поет України Павло Русин, збірку його творів було видано у 1509 р. у Відні; Севастян Кленович – автор поеми латинською мовою „Роксоланія” (тобто, „Україна”, 1584 р.). Історик та філософ Станіслав Оріховський із Перемишля, переїхавши до Німеччини, близько познайомився з видатним діячем Реформації Мартином Лютером. Свої твори („Зразковий підданий”, „Промова на похорон Сигізмунда”, „Напучення королеві польському Сигізмунду Августу”) підписував подвійним прізвищем: Оріховський-Русин, або Оріховський-Роксолан, чим підкреслював свою національну приналежність. У своїх творах полемізував із католиками, захищав православ’я, нещадно критикував шляхетське свавілля. Усі вони писали твори польською та латинською мовою – мовою вищої школи і науки всієї Європи епохи Відродженя. Окрім них, були також професор Краківського університету Гр. Тичинський, Щасний Гербурт, Шимон Зіморович і Шимол Шимонович.
Станіслав Оріховський один із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, обстоював невтручання церкви в державні справи. У своїх творах гуманісти подолали пануючий у середньовічній історіографії провіденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияв волі Бога) та фаталізм і почали зображати історичних діячів як активних суб’єктів, поведінка яких залежить від конкретних обставин. Суть ідей, які вони обстоювали, полягала у звільнення суспільної свідомості, громадської та розумової діяльності з-під влади кліру.
Український театр виріс із церковних обрядів та народних звичаїв (веснянки, весільні пісні, скоморохи тощо). Але в XVI – XVII ст. в період поширення ідей гуманізму в школах для кращого засвоєння учнями латинської мови ставили комедії давніх римських авторів. Але їх було мало і за змістом вони не завжди підходили шкільній молоді. Тоді вчителі шкіл створювали власні твори. Так виникла шкільна драма. В Україні шкільні драми виникали в стінах братських шкіл.
В цей період поряд з усною народною творчістю відбувався процес становлення професійної музики. Цьому сприяло те, що в братських школах, як обов’язкові предмети, ввели церковний спів по нотах і музичну грамоту. Підготовка в школах регентів церковних хорів, учителів співу й музикантів давала змогу зберігати українську культуру в умовах колонізації. Зароджується і світська музика в таких її жанрах як міська побутова пісня (кант), цехова інструментальна музика й театральна музика. На зразок ремісничих цехів в українських містах існували музичні цехи, члени яких грали на весіллях та святах.
Архітектура і образотворче мистецтво на Україні набували національних рис і були невід’ємеими здобутками їх суспільного побуту. У них релігійні сюжети дедалі більше змінювалися образами, взятими з життя, проявлялися риси гуманізму. У другій половині XVI – першій половині XVII ст. українські митці у своїх творах звертаються до світу людини, її почуттів і настроїв, духовного возвеличення й морального очищення. Це знайшло прояв у розвитку портретного малярства. У живописі світського характеру найпопулярнішим стає легендарний образ безсмертного козака Мамая, доброго, лагідного характерника, котрий у найскрутнішу хвилину невідомо звідки з’являвся на допомогу людині, який міг вибратися з будь-якої ситуації, адже був характерником-чаклуном. Цей образ малювали прості сільські малярі, але картинами їхніми прикрашалися і панські світлиці, і сільські хати.
Архітектура цього періоду знаменита, насамперед, замковими спорудами. Досить згадати місто-фортецю Кам’янець-Подільський, замки Луцька, Острога, Старого Села й багатьох інших. Активно велося і церковне будівництво, причому архітектори надавали оборонного значення деяким монастирям (Межиріч) та церквам (Сутківці). У першій чверті XVI ст. у Галичині набуває поширення ренесансний стиль у архутектурі (наприклад, „Чорна кам’яниця” на Ринковій площі у Львові, Корняктова вежа, каплиця Трьох Святих і церква Успіння Богородиці). Видатними архітекторами цього стилю були П. Красовський та італійці Петро з Барбони і його учень Павло Домінічі Римлянин. Ознаки ренесансного стилю є і в церковних спорудах Києва, Чернігова, Переяслава та Канева.
3.3 Українські гуманісти
Носіями гуманістичних ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та інші.
Юрій Дрогобич – український учений XV ст., доктор філософії з 1478 р., а з 1482 р. і доктор медицини. Народився в м. Дрогобичі. Навчався у Краківському університеті, де йому 1470 р. було присвоєно ступінь бакалавра, а 1473 р. – магістра. Викладав медицину, філософію та астрономію в Булонському університеті, 1481 – 1482 рр. – ректор цього навчального закладу. 1487 р. – професор Краківського університету. В 1483 р. у Римі вийшла книга Юрія Дрогобича „Прогностичні судження...” – перший друкований твір українця, виданий за кордоном.
Павло Русин – український, польський і німецький поет, видавець, коментатор античних письменників. Народився у містечку Кроєному поблизу Перемишля. У польській історичній літературі Павла Русина отожнювали з Павлом Процлером. Щодо походження поета існують різні гіпотези. В. Вітковський доводив німецьке походження поета. До цього схилялися і деякі українські дослідники, зокрема, Г. Нудьга. На думку російського славіста І. Голенищева-Кутузова Русин був українцем (звідси – „Русин” у формі прізвища). 1491 р. Русин розпочав навчання у Краківській акдемії – у списку студентів зустрічається запис „Paulus loannis de Krosna Premisliegsis”. 1500 р. здобув у Грейфсвальдському університеті ступінь бакалавра. Згодом навчався у Краківській академії, де 1506 р. став магістром вільних мистецтв. 10 років (з перервами) Русин коментував у стінах цього навчального закладу твори римських поетів – „Енеїду” Вергілія, „Про викрадення Прозерпіни” Клавдіана, „Фарсалії” Лукана та ін. Творчість і педагогічна діяльність Русина справили політичний вплив на формування ренесансної латиномовної поезії Речі Посполитої. У свою чергу, остання відіграла значну роль у становленні українського віршування, зокрема його польсько-латинські крила.
Найбільш ранні з збережених творів Русина датуються 1507 – 1508 рр. (дійшли до нас у складі рукописного кодексу бібліотеки Вроцлавського університету) – 24 вірші і трактат, присвячений коментуванню „Парадоксів” Цицерона. Жоден із цих творів не увійшов до збірки, яку Русин видав 1509 р. у Відні на кошти угорського магната Габріеля Перени. Окремі твори публікувалися і пізніше. Павло Русин, займаючись видавничою діяльністю, підготував до друку книгу сатир Персія (Краків, 1508 р.), а 1512 р. у Відні видав панегіричну поему Яна Паннонія на честь Яваріна. Наприкінці 1517 р., утікаючи від епідемії чуми, що лютувала в Кракові, помер у дорозі.
Отже, характерною рисою епохи Відродження є гуманізм. Ідеалом людини є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність, а на культуру. Пріорітетним в ієрархії духовних цінностей стає не надходження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу.
Українські гуманісти, такі як Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський були лише елітарною групою світських інтелектуалів, а їхні ідеї не мали значного поширення, все ж вони готували теоретичне підгрунття для серйозних суспільних зрушень, вказуючи на людину як на активного суб’єкта історичного процесу.
Висновки
Отже, релігійне життя в Україні в XVI ст. відзначається надзвичайною складністю. Це зумовлювалось, насамперед, зовнішніми обставинами, суспільно-політичними та соціальними процесами, становищем всередині церкви та міжнародними відносинами. Український народ в цей період перебував під іноземною владою: частина – під владою Польщі, а частина – під владою Литви, після 1569 р. – під владою Речі Посполитої. Православна церква в Україні перебувала в скрутному становищі. Адже покровителька православ’я в східнослов’янських землях константинопольська патріархія сама втратила захист і підтримку правителів Візантійської імперії, оскільки турки в 1453 р. взяли Константинополь. Християнство в мусульманській Туреччині вважалося другорядною релігією.
Перехід переважної більшості українських земель під владу католицької Польщі загострив питання щодо існування православної церкви. Всі згадані раніше процеси відбувалися і в другій половині XVI ст., набравши більш гострих форм. Так, у 1583 р. король Стефан Баторій розпорядився відібрати землю в усіх полоцьких православних церков і монастирів і передати її єзуїтам. А наступного року у Львові за наказом архієпископа католики напали на православні храми й монастирі, вигнали з них священників і заборонили відправляти служіння. Такі випадки не були поодинокими. Королі, як правило, призначали на вищі церковні посади світських людей. На захист православної церкви стали деякі українські магнати, такі як Григорій Ходкевич, Констянтин Острозький та інші. Але ці поодинокі українські патріоти не могли самі врятувати українську церкву, оскільки більшість магнатів і шляхти, прагнучи посад і багатства, переходили в католицьку віру. Православна церква за рівнем освіти поступалася католицькій церкві. Вона культурно зубожіла, її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами. Той, хто прагнув здобути високу освіту в західноєвропейських університетах та прилучитися до високої культури, мусив звертатися до латинських книг і переходити (назовсім чи тимчасово) в католицтво.
Рятівним засобом для православ’я в Речі Посполитій було утворення церковних братств. Перші церковні братства українські православні міщани, торговці й ремісники утворили ще в другій половині XV ст., але поширення вони набули через століття. Спочатку братства надавали матеріальну допомогу храмам, підтримували дисципліну в церкві, опікували сиріт і старців. Відтак вони почали впливати на обрання священників, єпископів. Братства існували в кожному місті й містечку Галичини, Волині, Поділя, Київщини. Іноді опікунство над храмами призводило до конфліктів між братствами й вищим духовенством. Братства також встановлювали через грецьких церковних служителів зв’язки з Москвою, отримували матеріальну допомогу для діяльності своїх шкіл і друкарень. Важливим кроком для розвитку братств був вступ Війська Запорозького до Київського братства. Початок відносин братства із запорожцями, ймовірно поклав Йосип Курцевич, настоятель монастиря у Терехтемирові – місті, де розміщувалися козацький шпиталь, арсенал і скарбниця. Козацтво було суто православним і представляло широкі маси. Це була сила, здатна допомогти матеріально й збройно. Важко переоцінити значення зв’язків братського руху з козаками. Діячі братського руху сприяли формуванню сприйнятих козацтвом ідейних засад національно-політичного відродження, в той же час створювані козацтвом українські політичні структури забезпечували умови для розгортання братського руху, відкривали перед ними нові горизонти.
В другому розділі розповідається про досягнення братств, розкривається діяльність самих основних братств і внесок окремих діячів у спільну справу. Найстарішим і провідним серед братств України було Львівське Успенське Ставропігійське братство. Львівські міщани, зайняті боротьбою за свої церковні й громадські права, зорганізувалися у братство, з метою взаємної підтримки, оборони своєї віри й піднесення освіти. Згодом Львівське братство зробилося зразком для інших міст. Однією з найважливіших турбот братства була шкільна справа. У кінці XVI ст. Львівське братство заснувало власну школу, яка стала зразком братських шкіл усієї України. Іншою важливою цариною діяльності Львівського братства, започаткованого ще до існування школи, було книгодрукарство. Коли до Львова приїхав Іван Федоров, братство допомогло йому заснувати друкарню, а після смерті І. Федорова братчики купили друкарню, перетворивши місто на центр православного книгодрукарства.
На початку XVII ст. центр церковної та культурної діяльності на Україні переміщується на схід. Оскільки Львівське братство почало занепадати, тому що українські міщани більше не в змозі були підтримувати його, терплячи все більші утиски з боку католицької церкви та польського уряду. В той час знову Київ, що все густіше заселявся й багатшав, підносився як центр українського православ’я. В 1615 р. знать, міщани та духовенство Києва заснували при Богоявленській церкві братство. Київське братство діяло особливо активно. Як уже згадувалося, до нього в 1620 р. вступило Військо Запорозьке на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, що підсилило його авторитет. Це братство брало участь у відновленні діяльності православної церкви на Україні, виступало за визволення України і воз’єднання її з Росією, підтримувало зв’язки з Москвою. У 1615 р. відкривається і Київська братська школа, у якій заснували друкарню й паперову фабрику. У 1632 р. братська школа об’єднується з Лаврською школою, заснованою П. Могилою, в один навчальний заклад – Києво-Могилянську колегія. Києво-Могилянська колегія була справжнім вогнищем освіти, науки, культури та громадської думки в той період на Україні. Без сумніву, всі ці зміни великою мірою були результатом діяльності братств. Проте мали вони також і вади. Вічною проблемою була нестача фінансових засобів. Незважаючи на повсюдне поширення, братства так і не утворили якогось координуючого опору і їхні взаємозв’зки були спорадичними. Діяльність братств характеризується непослідовністю, оскільки навіть провідне Львівське братство залежало від кількох окремих людей. Коли ж ці люди втрачали ентузіазм, стомлювалися, чи знаходили собі десь в іншому місті надійну й краще оплачувану посаду, діяльність братств нерідко припинялася на тривалий час. Виникали суперечки про те, чи мають право братства втручатися у справи церкви. Як і належало сподіватися, між ними і єпископами спалахували конфлікти за контроль над маєтностями якогось багатого монастиря, або мали місце суперечки між єпископом та міщанами навколо того, як тлумачити Біблію. Проте ці вади не мають великого значення, адже діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною.
Отже, Гуманізм – це той напрям суспільної думки, який спрямовано на захист гідності і свободи людини. Бути гуманістом означає боротися за людяність суспільних відносин. Основним смислом свого життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. У суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси – проповідування гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури. Гуманісти вважали, що Бог дав людині свободу волі, вона сама мала вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такою є філософія гуманістів.
Гуманізм – це напрям у європейській культурі, котрий звертається до скарбів класичної, грецької та римської культури, що відкрили світ людських почувань, героїзму, краси. Тоді відкрився шлях до свободи думки й наукового дослідження природи. Просвітниками Гуманізму стали італійські поети Данте, Петрарка, Бокаччо. А далі гуманістична хвиля охопила Європу і досягла України. Українська культура зазнала значних впливів європейських культурних процесів, пов’язаних з добою Відродження. Після тривалого періоду занепаду розвиток культури в Україні набуває характеру національного відродження. Після певної паузи в поступальному розвитку культури, своєрідного інтелектуального та культурного застою, розпочинається переорієнтація на західну цивілізацію, активне засвоєння на грунті києво-руської духовності, надбань західноєвропейської культури. Виявами цих якісних змін у духовній сфері України стали:
відхід від візантійських зразків та канонів;
поширення ідей гуманізму та реформації;
поява нових форм самовираження і мистецьких стилів;
посилення світського елементу в культурі, зростання уваги до людини та її духовного світу;
індивідуалізація творчості.
Позитивне зрушення в культурі, праці та господарюванні пов’язані з налагодженням Україною активних торгово-економічних зв’язків з Європою. Поява елементів громадянського суспільства та моделі-зародку (Запорозька Січ) національної державності в політичній та правовій культурі, зростання цивілізованості у сфері побутової культури; суттєві якісні зміни в культурі духовній зумовлені впливом ідей гуманізму та реформації, створили сприятливий грунт для зростання національної свідомості українського народу, зміцнення його віри у власні сили, згуртування в боротьбі за свою землю, віру, права та незалежність.
Джерела та література
Альбом ставропігійського братства // Львівський державний історичний музей.
Андрусяк М. Павло Тетеря і Львівська ставропігія // ЗНТШ. – Т. 151.
Антонович В. Прилуцький полковой осаул Михайло Мовчан и его записная книга // Киевская старина. – 1885. – Т. ІІ.
Анушкин А. На заре книгопечатания в Литве. – Вильнюс, 1970.
Архив Юго-Западной России. – Ч. І. – Т. ІІ.
АЮЗР. – Ч. І. – Т. 12. – Географічно-історичні статті. – Львів, 1874.
Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки. – Збірка Осолінеуму. – Спр 2391.
Harasiewicz M. Annales ecclesial Ruthenaе. – Leondi, 1852.
Довідник з історії України від А до Я. – Генеза, 2000.
Дорошенко Дм. Історія України.
Древний поменик Киево-Печерской лавры. – К., 1892. – Кн. 6.
Ісаєвич Я. – Київська старовина. – 1992. - № 1.
„Історія Української культури”. За ред. Крип’якевича. – Київ, 1990.
Ковальський М. Політичні зв’язки західно-українських земель з Російською державою в ІІ пол. XVII ст. – Львів. – 1957. - № 6.
Крыловский А. Львовское Ставропигиальное братство. – Львів, 1904.
Орловський П. Участие запорожских козаков в востановлении иерусалимским патриархом Феофаном православной западнорусской церковной епархиии в 1620 году // Труды Киевской духовной академии. – 1905. - № 8.
Памя’тники, издание Киевской комиссией для разбора древних актов. – К. 1898. – Т. І.
Сборник летописей, относящихся к Южной и Западной Руси. – Киев, 1888.
Стецюк К. І. Народні рухи на Лівобережній і слобідській Україні в 50 – 60-их рр. XVII ст. – К., 1960.
Сакович К. Вірші на жалосний погреб зацного рицара Петра Конашевича-Сагайдачного // Бібліотекознввство і бібліографія. – З. Х., 1966.
Субтельний О. Історія України. – Либідь. – К., 1993.
Чтение в Обществе истории и древностей российских. – 1896. – Кн. І.
Швидько Г. К. – Історія України, підручник для середньої школи. – Генеза. – К. 1997.