Курсова робота на тему:

«Іменники – назви рослин та їх використання в усній народній творчості»

Вступ

Темою даної роботи є іменники – назви рослин та їх вживання в усній народній творчості. У роботі було розглянуто словотвірну парадигму категорії іменників – назв рослин, а також роль представників цієї категорії у житті народу, їх використання у його творчості, символіку рослин.

Актуальність теми дослідження. Кінцевою метою основоцентричного аспекту вивчення словотвору є дослідження дериваційної поведінки усіх груп та класів твірних слів «аж до повного охоплення всієї твірної бази з тим, щоб виявити типологію словотвору, в якій типологізувальним чинником буде твірна основа». На сьогодні в україністиці на основі аналізу структури й семантики словотвірних парадигм досліджено дериваційний потенціал прикметників. Предметом дослідження стали словотвірні парадигми лексико-тематичних груп іменників – назв рослин, а також їх уживання в творчості народу. Вибрані для аналізу найменування рослин репрезентують великий пласт субстантивної лексики – найменування живої природи, що оточує людину.

Мета роботи – виявити структурно-семантичну типологію словотвірних парадигм українських назв рослин та їх використання у творах народу. Відповідно до поставленої мети визначаються конкретні завдання роботи:

виявити специфіку назв рослин як твірної бази українського словотворення;

встановити континуум словотвірних значень, реалізованих похідними від українських найменувань рослин;

проаналізувати словотвірний потенціал різних підгруп відзначених субстантивів та його реалізацію у мові;

вивчити способи та засоби реалізації словотвірних значень;

виявити чинники, які визначають структуру словотвірних парадигм українських найменувань представників флори;

простежити глибину семантичних позицій відіменникових словотвірних парадигм і вивчити семантико-функціональні взаємовідношення спільноосновних різноформантних однофунк­ціональних десубстантивів;

визначити символіку рослин і простежити їх використання в усній народній творчості.

Методи дослідження. Основним методом дослідження є описовий з використанням прийомів компонентного та статистичного аналізів.

Предмет дослідження – структура і семантика словотвірних парадигм українських назв рослин і їх використання в усній народній творчості.

Практичне значення одержаних результатів виявляється в тому, що вони можуть бути використані для характеристики словотвірної системи іменників у працях монографічного характеру.

Тематичні групи назв рослин. Критерії виділення та семантика

Назви рослин у сучасній українській літературній мові являють собою специфічну лексико-семантичну групу іменників, яка охоплює різноманітні дерев, кущів, чагарників, трав, культурних і диких рослин. Для більшості з них характерна неоднозначність семантики, що збільшує кількість словотвірних мотивацій та деривативів, утворюваних на їхній основі. Багатозначність іменників – назв рослин зафіксовано в тлумачному Словнику української мови, пор.: калина – 1) «кущова рослина, що має білі квіти й червоні гіркі ягоди»; 2) «ягоди цієї рослини»; картопля – 1) «однорічна трав’яниста рослина з їстівними бульбами, багатими на крохмаль»; 2) «їстівні бульби цієї рослини»; льон - 1) «однорічна або багаторічна трав’яниста технічна рослина, зі стебел якої виготовляють волокно, а з насіння – олію»; 2) «волокно, що виготовляється з цієї рослини».

Найменування рослин входять у лексичну систему мови як певний семіологічний клас. Специфіка цього класу полягає в тому, що в ньому об’єднуються, з одного боку, загальновживані назви рослин, а з іншого боку, – терміни. Поділяючи думку, що “термін – це не особливий вид лексичної одиниці, а особлива функція, вид її вживання”, та враховуючи, що “термінологічний словотвір в цілому повторює словотвір, властивий словам загальної лексики”, є всі підстави розглядати єдині словотвірні парадигми українських назв тварин і рослин, мотивовані як термінами, так і нетермінами.

У ботаніці існує чітка номенклатура, де рослини ідентифікуються з точністю до класу. Однак, незважаючи на свою ґрунтовність, досконалість і всеохопність, наукова (біологічна) таксономія рослин не може бути повністю використана як лінґвістична. Ботанічна класифікація є спеціальною, призначеною для біологів; іншим носіям мови в такому обсязі вони, здебільшого, невідомі. До того ж наукова класифікація рослинного світу для мовознавчих студій є надміру докладною і обширною. У сучасному світі налічується понад 4,5 мільйона видів рослин. Натомість у лінґвістичних словниках, зокрема в одинадцятитомному Словнику української мови, зафіксовано менше 2 тисяч назв представників рослинного світу. У тих випадках, коли в науковій номенклатурі рослин рід налічує велику кількість видів, народні назви має один або кілька найвідоміших видів, а решта або взагалі не мають назв, або йменуються так, як найбільш схожі загальновідомі види цього роду.

Назви рослин як елементи лексичної системи мови характеризуються за різноманітними лінґвістичними ознаками. Їм властиві насамперед загальнокатегоріальні (частиномовні), лексичні та граматичні значення, різноманітні структурні особливості, вони перебувають у відношеннях синонімії з іншими лексемами тощо. Встановлення лінґвістичних характеристик найменувань рослин особливо важливе для того, щоб описати й пояснити специфіку їх дериваційної поведінки.

Усі назви представників рослинного світу поділяються на дві нерівні групи: більшість є однослівними найменуваннями – простими або складними іменниками (фіалка, буряк, картопля, падиволос, свербигуз), інші назви представників флори є дво- чи кількаслівними (вовчі ягоди, заяча капуста).

Важливою для дериваційних процесів є насамперед загальнокатегоріальна семантика вихідних лексичних одиниць. Іменник протиставляється іншим частинам мови: “семантична центральність іменника як єдиного класу слів на позначення предметів не викликає сумніву”. Основним способом формування нового значення відсубстантивного деривата є різноманітні види зіставлень якогось відомого значення зі значенням конкретного іменника. Це передбачає часто дуже узагальнений характер словотвірного значення (“предмет за предметом”, “ознака за предметом”, “дія, пов’язана з предметом”). Конкретні дериваційні відношення між іменниками і словами інших частин мови носять ідіоматичний характер. Ця ідіоматичність має до певної міри закономірний характер: “чим строгіше, повніше представляє лексична одиниця лексико-морфологічні характеристики іменника, тим більше підстав очікувати фразеологічність лексичної семантики у мотивованого нею слова”.

Незважаючи на визначальний характер лексичного та частиномовного значення твірного слова у словотворчих процесах, не менш важливою при утворенні нових слів є також роль граматичної та лексико-граматичної семантики твірної одиниці.

Відсутність категорії збірності в семантико-граматичній структурі іменників, що позначають представників флори, є передумовою виникнення мотивованих ними дериватів зі значенням збірності. Такі похідні характерні для словотвірних парадигм назв рослин, напр.: будяччя, бурячиння, верб’я, дерев’яччя, лозиння. Лексико-граматична категорія одиничності загалом теж не властива вихідним іменникам на позначення представників флори: її відсутність служить передумовою творення модифікаційних дериватів-іменників зі значенням одиничності. Такі деривати характерні для словотвірних парадигм назв рослин (картоплина, капустина).

Важливою для словотвору виявляється також відсутність словозмінних форм множини речовинних іменників. Множинні форми таких слів, на переконання дослідників, є словотвірними, а не словозмінними, про що свідчить зсув у семантиці множинного іменника (пор.: пшениця – рослина; пшениці – сорти пшениці). Інші назви рослинного світу, що позначають здебільшого нижчі рослинні організми, також мають дефектну парадигму числа і не утворюють форми множини (азалія, какао, кмин, кріп, лаванда, нечуйвітер), причому простежуються певні закономірності: назви рослин, які важливі в житті й господарстві людини, які порівняно давно існують у мові, з одного боку, а також ті, стосовно яких логічно можна чітко виокремити одну особину з-поміж сукупності (зокрема, назви деревних рослин) утворюють граматичні форми множини, за винятком тих найменувань рослин, які є речовинними іменниками; інші ж найменування представників рослинного світу форм множини здебільшого не утворюють, або їх творення супроводжується значним зсувом семантики.

Окремі номени рослинного світу можуть вживатися тільки в множині (напр.: авдотки, грицики, зірки, китятки, невістульки, орлики, пачулі). У тематичних групах назв рослин зафіксовано також невідмінювані іменники (каланхое, кольрабі, люби-мене, фейхоа).

Клас рослин є надзвичайно великим і різноманітним. Саме тому виникає об’єктивна потреба у внутрішньому структуруванні ботанічних назв. Оскільки відношення між цими назвами як членами лексико-тематичних груп ґрунтуються на логіко-поняттєвій основі, внутрішня класифікація ботанічної лексики також повинна в основному опиратися на екстралінґвальну поняттєву основу, тобто на природну класифікацію рослин, закріплену в біологічній таксономії. Суперечливість існуючих лінґвістичних класифікацій назв рослин (у працях А. Моргун, О. Васильєвої, Л. Войтик, Н. Авіної, Н. Юсупової, І. Лєбє­дєвої, І. Сабадоша тощо) зумовлює необхідність вироблення чітких критеріїв та принципів їх розподілу на групи. Таке чітке групування необхідне з кількох причин. По-перше, воно спрощує й полегшує лінґвістичне опрацювання матеріалу, а по-друге, дозволяє встановити роль назв рослин різних підгруп у словотворчих процесах.

Незважаючи на те, що в біології, окрім рослин, виділяють окремо царство грибів та надцарство доядерних організмів (віруси, бактерії, окремі види водоростей), на побутовому рівні біологічна класифікація рослин модифікується (спрощується) й усе розмаїття живого світу зводиться до одного класу – рослин. Саме така класифікація притаманна звичайному мовцю, не обізнаному з тонкощами біологічної науки, і саме така класифікація повинна прийматися за вихідну у лінґвістичних дослідженнях дериваційного потенціалу назв рослин. Отже, до найменувань представників рослинного світу ми зараховуємо назви власне рослин, нижчих рослин (серед останніх всі види водоростей та бактерії), а також назви грибів.

Виходячи зі сказаного, у побутовій свідомості мовця об’єднуються одні типи рослин (наприклад, в одну групу зараховуємо лишайники, папороті, мохи, хвощі, плауни), інші ж, навпаки, детальніше членуються. Така модифікована класифікація і лягає в основу лінґвістичної класифікації найменувань рослин.

Окрім того, релевантними для дериватологічних студій є також сфера проживання рослини (за цим параметром назви рослин поділяємо на назви сухопутних та рослин водойм), поширення рослини на території побутування мови (за цим параметром виділяємо назви поширених та непоширених вищих рослин), свійськість (виділяємо назви дикорослих та культивованих рослин). Для лінґвістичної класифікації назв рослин важливим виявляються будова та зовнішній вигляд рослини (поділ на дерева, кущі, трави; поділ трав на квіти та неквіти тощо). У результаті класифікації біологічних назв одержуємо 26 підгруп назв рослин.

Закономірності формування та реалізації семантики дериватів, мотивованих українськими назвами рослин

У цьому розділі встановлюються словотвірні значення десубстантивів, виявляються способи і засоби їх вираження.

Типову словотвірну парадигму українських назв рослин формують словотвірні значення чотирьох лексико-граматичних класів слів: іменників, прикметників, дієслів та прислівників.

Конкретні словотвірні парадигми іменників – назв рослин є багаточленними, пор.:

береза – березка, березонька, березочка, березняк, березовий;

Ой хвалилася біла береза

Своїми вітками перед дубками.

Ой обізвався зелений дубок:

«Ой не хвалися, біла береза,

Своїми вітками перед дубками.

Не сама ж ти вітку кохала.

Кохали вітку буйнії вітри,

Білили кору дрібнії дощі». (Ой хвалилася біла береза)

верба – вербиця, вербичка, вербонька, вербочка, вербник, вербняк, вербний, вербовий;

На городі верба рясна... (Двічі) Там стояла дівка красна.

Хорошая та вродлива, (Двічі) Її доля нещаслива.

Її доля нещаслива, - (Двічі) Нема того, що любила.

Нема його та й не буде, - (Двічі) Розраяли вражі люди.

Розраяли, розсудили, (Двічі) Щоб ми в парі не ходили.

А ми в парі ходить будем, (Двічі) Як любились, так і будем! (На городі верба рясна)

виноград – виноградар, виноградик, виноградина, виноградник, винограддя, виноградний, виноградовий;

У цьому дворку як у вінку,

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я!

Там господар як виноград,

Там господиня як калина

Його сини як соколи,

Її дочки як панночки. (У цьому дворку як у вінку)

вишня – вишенька, вишняк, вишнина, вишневий;

Що усі галочки

По вишеньках сіли,

Зозуленька да закувала. (Ой летять галочки да у три рядочки)

гречка – гречечка, гречище, греченька, гречаний;

Виорем нивочку

Довгеньку,

Посієм гречечку

Чорненьку. (Шум)

груша – грушенька, грушка, грушина, грушівка (наливка), грушівка (сорт яблуні), грушанка (рослина), грушевий, грушоподібний;

Ой уже сонце над грушами,

Пусти нас, пане, хоч з душами. (Ой дощику-поливайчику)

дуб – дубок, дубчик, дубець, дубище, дубина, дубник, дубняк, дубчак, дубівка (сорт дині), піддубник (гриб), піддубок (гриб), дубовий, дубуватий;

А старим бабам паляниці,

Щоб плодились бики і телиці,

Барани і ягниці.

Скільки качечок, стільки дочечок;

Скільки дубочків, стільки синочків. (Чи дома, дома пан господар?)

жито – житник, житечко, житина, житнисько, житнище, житниця, житнівка, житняк, житовня, житній;

- Ой ори, синку, здрібненька нивку,

Будем сіяти жито й пшеницю,

Жито й пшеницю, всяку пашницю. (Ой в чистім полі там плужок оре)

калина – калинка, калинонька, калинник (пиріг з калиною; кисіль), калинівка (горілка; наливка), калиновий;

Ходили дівочки коло Мариночки,

Зеленії два дубочки – парубочки,

Червоная калинонька – то дівочки. (Ходили дівочки коло Мариночки)

картопля – картопляр, картопелька, картоплиння, картоплисько, картоплище, картопляник (котлета), картоплянка (юшка), картоплекопач, картоплетерка, картоплечистка, картоплесаджалка, картоплесховище, картопляний;

Кинув мандрівник грудки рослини у вогонь. Настав ранок. Вони взяли ці грудки і почали їсти. їм сподобалось, і пішли й ще вирвали грудки. Поїхали мандрівники в місто і роздали людям ці грудки, щоб посадили. Через деякий час люди догадались, що ця рослина називається картоплею. (Легенда про картоплю)

Пік біля кіп картоплю Прокіп.

льон – льонар, льонок, льонець, льонище, льоновище, льонобралка, льонопрядка, льоносівалка, льон-довгунець, лляний, льонний, льоновий;

Звила гніздечко з червоного шовку та рано, рано,

Звила гніздечко з червоного шовку та ранесенько.

З червоного шовку, з білого льону та рано, рано,

З червоного шовку, з білого льону та ранесенько. (За горою кам’яною та рано, рано)

полин – полинець, полинівка, полиневий, полиновий, полинний;

очерет – очеретина, очерети ще, очеретиння, очеретуваний, очеретяний;

Очерет мені був за колиску, В болотах я родився і зріс. Я люблю свою хату поліську... Я люблю свій зажурений ліс. (Очерет мені був за колиску)

слива – сливка, сливонька, сливочка, сливина, сливник, сливняк, сливовий, слив’яний;

- Понад сад-виноград, А у саду - сливка, Вийди, вийди, вийди, вийди ти до мене, Моя чорнобривка! (Ти до мене, ти до мене не ходи)

смерека – смереча, смеречка, смерічка, смеречина (ліс), смеречнюк (птах), смереччя, смерековий та ін.

Дрімає береза, Заснула смерека, Чути лиш флояру Вівчарську здалека. (Сонце ся сховало)

Типова словотвірна парадигма назв рослин, яку вибудовують на основі конкретних парадигм, вершинних іменників, являє собою двозонну структуру. Її деривати розташовані у двох частиномовних зонах – субстантивній та ад’єктивній.

У типових словотвірних парадигмах аналізованих лексем найчисельнішою є субстантивна зона, яку формують два типи словотвірних значень: мутаційні та модифікаційні, однак їх набір для дериватів, мотивованих найменуваннями представників флори, різний. Так, деривати, мотивовані найменуваннями рослин, наділені таким набором словотвірних значень: “демінутивність”, “ауґментативність”, “одиничність” та “збірність”. Від назв рослин регулярно утворюються демінутиви. У порівнянні з іншими похідними, деривати зі словотвірним значенням “демінутивність” є найчисельнішими у структурах словотвірних парадигм найменувань представників флори. Так, ботанічні назви продукують 168 похідних; 77 назв рослин є твірними для більш як одного демінутива, при цьому максимальна кількість дериватів, які формують один синонімічний ряд, може досягати шести.

Аналіз спільних семантичних позицій словотвірних парадигм українських назв рослин засвідчує окремі тенденції модифікаційного словотворення, зокрема: серед назв рослин найбільш продуктивними в модифікаційному словотворі оцінних та збірних назв є найменування неквітів та неплодових листяних дерев, а непродуктивними відповідно назви мохів, папоротей, водоростей, лишайників, грибів та найпростіших рослинних організмів. Важливим є також те, що серед словотворчо продуктивних лексем, словотвірні парадигми яких характеризуються глибокими семантичними позиціями демінутивності, ауґментативності та збірності, переважають назви поширених на території України рослин. Назви непоширених представників флори словотворчо малопродуктивні або ж непродуктивні взагалі.

Окрім спільних модифікаційних словотвірних значень, словотвірні парадигми аналізованих слів характеризуються відмінною модифікаційною словотвірною семантикою. Такими семантичними величинами типової словотвірної парадигми назв рослин є “одиничність”.

Окремої уваги заслуговують деривати, які, на мою думку, стоять на межі субстантивної та ад’єктивної зони. Йдеться про формальні ад’єктиви, які, однак, вживаються в мовленні тільки у формі множини і тільки як субстантивовані лексеми. Такі деривати позначають назви родин або інших таксономічних класів рослинного світу, напр.: азалієві, вербенові, гарбузові.

У семантичній структурі похідного прикметника можуть співіснувати кілька лексико-словотвірних значень, що формують різні лексико-семантичні варіанти лексеми. Так, чотири семантичних позиції може реалізувати прикметник айвовий: “індивідуальна приналежність” (айвова гілка), “зроблений, виготовлений з рослини як матеріалу” (айвова шкатулка), “приготовлений із рослини (про їжу, ліки)” (айвова наливка) та “засаджений, порослий рослинами (який містить рослини)” (айвовий сад). Така особливість структурування та реалізації семантики похідними від назв рослин (як і загалом відсубстантивними) прикметниками зумовлена їх семантичною “несамостійністю”, адже “прикметники самі собою, поза контекстом, позначають лише загальну ідею атрибутивно вираженого відношення до предмета”. Поряд із багатозначними ад’єктивами, які здатні реалізувати кілька семантичних позицій, у словотворі від назв рослин зафіксовано й однозначні прикметники, яким може бути властиве тільки одне лексико-словотвірне значення. Такий прикметник може означати або заперечення предметної ознаки, або подібність.

Типова словотвірна парадигма іменників – назв рослин

Субстантивна зона

Специфіку дериваційного наповнення субстантивної словотвірної парадигми іменників - назв рослин в українській мові становить те, що її домінанту сформували мутаційні деривати.

З-посеред дериватів, що належать до мутаційного словотвірного типу, виокремлюються насамперед де субстантиви з локативним значенням. Вони поділяються на дві семантичні підгрупи. Перша об’єднує локативи, що означають ділянку землі, частину простору, територію, на якій росте, локалізується щось, переважно певний вид дерев, кущів та ягід. До основних словотворчих засобів вираження цього словотвірного значення належать суфікси –ник-, -няк-, -ин-, найпродуктивнішим з яких є –ник. Друге місце за продуктивністю посідає формант –няк, а словотворчий суфікс –ин- не виявляє високої продуктивності в сучасному словотворенні, пор.: береза – березник, березняк, березина, берест – берестина, бузина – бузинник, верба – вербник, вербняк, виноград – виноградник, вишня – вишник, вишняк, вишнина, граб – грабина, груша – грушняк, дуб – дубник, дубняк, дубина, капуста – капусник, кизил – кизильник, кропива – кропивник, липа – липняк, лоза – лозняк, лопух – лопушняк, люцерна – люцерник, малина – малинник, ожина – ожинник, осика – осичник, осичняк, осичина, полуниця – полуничник, слива – сливник, сливняк, смерека – смеречина, смородина – смородинник, сосна – сосняк, суниця – суничник, терен – терник, тополя – топольник, черешня – черешник, ялинка – ялинник, ялівець – ялівник, бук- буковина та ін.

- Звідки мої співаночки! – питаються люди. В полонинах, буковинах ростуть вони всюди. (В’язанка коломийок)

Ой у полю вогонь горить, Ой у полю вогонь горить, Коло вогню козак сидить, Шабелькою вогонь креше, Терниною розпаляє, Терниною розпаляє, Рани свої засипає. (Ой у полю вогонь горить)

Характерною особливістю семантичної структури цих іменників є те, що в ній локативне значення тісно пов’язане зі значенням збірності. Щоправда, збірність у досліджуваних дериватах представлена як лексико-словотвірне значення, паралельне значенню локативності, або як вторинне щодо нього: ці іменники мають значення місця, ділянки, на якій ростуть якісь дерева та кущі, а також означають сукупність самих цих дерев та кущів. Напр.:

Серед іменникових суфіксів функціонально взаємодіють суфікси –ник, -няк, -ин- як основні виразники вокативного значення «ділянка, простір, де локалізуються дерева та кущі», до якого долучається значення збірності. У межах цього значення вони виступають рівноправними формантами, бо сполучаються з багатьма спільними основами іменників на позначення рослин, переважно дерев і кущів, що спричиняє розгортання словотвірної парадигми в глибину. Пор.: береза – березник, березняк, березина; вишня – вишник, вишнина; вільха – вільшник, вільшняк, вільшина; дуб – дубник, дубняк, дубина; осика – осичник, осичняк, осичина; верба – вербник, вербняк; слива – сливник, сливняк та ін.

Люляй же мі, люляй, гарни очка стуляй, Як же їх стуляти, кой не хотят спати.

Люлю же мі люлю, де я тя притулю? Під терник зелений, пташку премилежний… (Люляй же мі, люляй, гарни очки стуляй)

Друга семантична підгрупа локативних дериватів субстантивної зони перелає словотвірне значення ділянка землі, частина простору, на якій росло те, що названо твірною іменниковою основою, здебільшого сільськогосподарські культури. Основними виразниками цього словотвірного значення є суфікси –ищ- та –иськ-, які функціонують у складі іменників бавовнище, бурячище, вівсище, житнище, житнисько, капустище, картоплисько, картоплище, коноплище, коноплисько, конюшинище, люцернище, просище, пшеничище, ячнище та ін.

У межах словотвірного значення ділянка землі, частина простору, на якій росло те, що назване твірною іменниковою основою функціонально взаємодіють суфікси –ищ- та -иськ-, напр.: картоплище і картоплисько, коноплище і коноплисько, конюшинище і конюшинисько, житнище і житнисько. Проте з двох спільнокореневих дериватів уживанішим у сучасній українській мові є локатив на –ищ-(е), другий вживається зрідка, що засвідчує їхня фіксація в тлумачному Словнику української мови, пор.: коноплище – «місце, ділянка, на якій росли коноплі; коноплисько»; коноплисько (рідко) – «те саме, що коноплище».

Іноді локативні іменники другої семантичної підгрупи утворюються за допомогою суфікса –овищ-, до складу якого входить інтерфікс -ов- - асемантична прокладка на між морфемному шві, що поєднує словотворчий суфікс із твірною основою іменника, напр..: льоновище, гороховище, терновище тощо.

До складу субстантивної зони типової словотвірної парадигми іменників на позначення рослин входять похідні, які називають особу за певним видом діяльності або професією, представлені суфіксально-об’єктивним типом іменникових структур. Ці деривати посідають семантичну позицію «той, хто вирощує, доглядає те, що називає твірний іменник, напр.: бавовняр, виноградар, льонар, картопляр, конопляр, хмеляр, абрикосник, буряківник, кукурудзівник, рисівник та ін. Напр.: виноградар – людина, яка вирощує виноград; льонар – людина, яка вирощує льон; буряківник – людина, яка вирощує буряк; рисівник – людина, яка вирощує рис. Вони є результатом реалізації словотвірного потенціалу іменників, що називають здебільшого важливі для людини сільськогосподарські культури.

Суфіксально-об’єктний тип від субстантивних іменників має відповідний набір дериваційних суфіксів на позначення особи за родом діяльності, найпродуктивнішим серед яких є форманти –ар/-яр, -ник/-івник. У цій групі похідних одиниць, що заповнюють субстантивну зону типової словотвірної парадигми назв рослин, кількісно переважають іменники із суфіксом –ар/-яр. Л.О. Родніна звернула увагу на продуктивність цього словотвірного типу, зазначивши, зокрема, що відіменникові деривати на –ар/-яр, у тому числі й ті, твірна основа яких указує на об’єкт діяльності, є характерною рисою українського словотвору порівняно з іншими слов’янськими мовами (2). Висока активність цього словотворчого форманта, на думку П.І. Білоусенка, зумовлена тривалістю його функціонування в мові. За спостереженнями дослідника, група відіменникових дериватів на –ар уже в мові давніх східних слов’ян ХІ-ХІІІ ст. була найчисленнішою серед усіх утворень із цим формантом, найбагатшою на лексико-словотвірні типи. Так, з-поміж відіменникових структур, указує П.І. Білоусенко, у давньосхіднослов’янській мові вирізнялися такі лексико-словотвірні групи функціонального типу, як, наприклад, назви осіб, які щось створюють, вирощують, назви людей, що доглядають за домашніми тваринами, назви діячів за місцем їхнього перебування та ін. Матеріал українських писемних пам’яток, обстежених П.І. Білоусенком, засвідчує, що давні тенденції набули подальшого розвитку, а саме: продуктивність словотворчого суфіксу –ар/-яр у творенні де субстантивів – назв осіб за професією, а також назв людей відповідно до предмета їхніх зацікавлень від століття до століття неухильно зростала (3). Потрібно зазначити, що в сучасній українській мові агентивні іменники на -ар/-яр беруть активну участь у дериваційних процесах, породжуючи похідні, які структурують їхні конкретні словотвірні парадигми (пор.: виноградар – виноградарка, виноградарство, виноградарів, виноградарський; льонар – льонарка, льонарство, льонарський та ін.)

Другим за продуктивністю у творенні іменників із словотвірним значенням особи, яка вирощує або доглядає те, що називає твірний іменник на позначення рослин, є суфікс -ник, зокрема його варіант –івник. Фонематичний склад цього суфікса дає йому змогу приєднуватися до твірних основ будь-якої структури (односкладних, двоскладних, із різними приголосними у фіналі тощо), не викликаючи ніяких модифікацій чи морфологічних змін на межі твірною основою та словотворчим формантом, пор.: рис – рисівник; буряк – буряківник; кукурудза – кукурудзівник та ін.

Ще одне словотвірне значення «назви грибів за породами тих дерев, під якими вони ростуть» актуалізується в префіксально-суфіксальних дериватах субстантивної зони, твірною базою яких виступають сполучення іменника з прийменником. У складі цих іменників наявні здебільшого префікс-прийменник під- та іменниковий суфікс –ник, пор.: підберезник, піддубник (піддубок), підосичник, підсливник (підсливок) та ін.

Специфіка субстантивної зони словотвірної парадигми найменувань рослин виявляється в тому, що в її складу велику групу становлять деривати, які означають різноманітні напої (настоянки, наливки), страви тощо. До них належать іменники абрикосівка, айвівка, вишнівка, горобинівка, грушівка, деренівка, лимонівка, малинівка, полинівка, ялівцівка, гречаник (хлібний виріб), горохвяник (млинець), картопляник (дерун), калинник (пиріг), вівсяник (корж), капусняк (страва), житняк (хліб), ячник, яшник (хліб, корж, млинець), липець (липовий мед), черешнянка (страва) та ін. Характерно, що у творенні цих дериватів безпосередньо участь бере друге значення твірного іменника – «плоди рослини, названої мотивувальним іменником», пор.: вишнівка – наливка з вишень; малинівка – наливка з ягід малини; горобинівка – горілчаний настій на ягодах горобини; калинівка – горілка, настояна на ягодах калини; ячник – хліб, корж або млинець, спечений з ячмінного борошна; маківник – корж із маком; капусняк – страва, зварена з квашеної капусти та ін.

Специфічною особливістю цих іменників є те, що структурно вони тісніше пов’язані з прикметниковою основами, ніж з іменниковими, семантично – з основами іменників, пор.: вишня – вишневий – вишнівка, горобина – горобинний – горобинівка, терен – терновий – тернівка, полин – полиновий – полинівка, перець – перцевий – перцівка, слива – сливовий – слив’янка, черешня – черешневий – черешнянка, гречка – гречаний – гречаник, горох – горохвяний – горохвяник, капуста – капустяний – капусняк, жито – житній – житняк, липа – липовий – липець, мак – маковий – манівець та ін.

Копав, копав криниченьку У вишневому саду... Чи не вийде дівчинонька Рано-вранці по воду? Чи не вийде дівчинонька Рано-вранці по воду? (Розпрягайте, хлопці, коні)

Розбіжність між структурною й семантичною похідністю дослідники вмотивовують тим, що в названих словотвірних ланцюжках відносні прикметники є синтаксичними дериватами – похідними одиницями, що відрізняються від своїх мотивувальних слів лише частиномовною належністю та синтаксичною функцією, а не лексичним змістом. Ці слова, зазначає О.П. Єрмакова, виступаючи твірними, не можуть бути семантично вмотивованими, тому що вони не мають самостійного, відмінного від своїх твірних, лексичного значення. Вони лише структурно пов’язані з похідними від них іменниками, але семантичним мотиватором виступає основа вихідного іменника, наслідком чого є очевидна розбіжність у формальній та семантичній похідності.

Проте дехто з мовознавців кваліфікують іменники, що називають настоянки, наливки, страви як деривати структурно й семантично співвідносні із суфіксальними прикметниками. В.В. Грещук, зокрема, з-поміж відприкметникових субстантивів із словотвірним значенням «носій ознаки» виділяє словотвірні типи іменників чоловічого роду із суфіксами –ик, -ак/-як та жіночого роду із суфіксами –івк-, -анк/-янк, що утворюються від прикметників, які виражають ознаки предметів за відношенням до того, із чого вони виготовлені (гречаний – гречаник, вівсяний – вівсяник, картопляний – картопляник, маковий – маківник, житній – житняк, вишневий – вишнівка, вівсяний – вівсянка, кукурудзяний – кукурудзянка). На переконання дослідники, похідні прикметники, у тому числі й десубстантиви, співвідносні з назвами рослин, характеризуються своїми самостійними лексичними значеннями, тому вони формально й семантично мотивують похідні від них деривати (4).

Назви злаків, ягід, овочів тощо, як відомо, являють собою окрему підгрупу найменувань, яку виокремлюють у межах лексико-граматичного розряду речовинних іменників. З огляду на це вважаємо, що саме вказана семантична особливість твірних зумовлює активне утворення від них похідних одиниць із розгляданим лексико-словотвірним значенням.

Компонентний склад субстантивної зони формують також де субстантиви, що є назвами птахів, комах, різновидів або певних сортів рослин. Утворення цих дериватів зумовлено особливостями лексичної семантики мотивувальних слів. Вони утворюються за зовнішньою або внутрішньою подібністю до рослини (чи її плодів), яку називає твірний іменник, зокрема за кольором або певним стосунком до неї, пор.: дуб – дубівка – сорт дині, що дає плоди з твердою шкірою; лимон – лимонка – старовинний сорт груші народної селекції, що за формою і кольором нагадує лимон; лепеха –лепешняк, лепешник – різновид лепехи; лимон – лимонник – рослина, що має запах лимона; лимонниця – метелик жовтого кольору; капусниця – метелик, гусінь якого живиться листям капусти; кропивниця – метелик, який живе на кропиві, та ін.

Іменники на позначення рослин відзначаються послідовною реалізацією свого дериваційного потенціалу в похідних одиницях із модифікаційними словотвірними значеннями. Цьому сприяє передусім їхня лексична та граматична семантика.

З-поміж модифікаційних похідних субстантивної зони виокремлюється велика група дериватів зі значенням одиничності, основним виразником якого є продуктивний в українській мові суфікс –ин-: берест – берестина, будяк – будячина, бузина – бузинина, верба – вербина, виноград – виноградина, вишня – вишнина, овес – вівсина, вільха – вільшина, горох – горохвина, горошина, груша – грушина, картопля – картоплина, капуста – капустина, кедр – кедрина, коноплі – коноплина, курай – кураїна, липа – липина, лоза – лозина, мак – мачина, морква – морквина, осика – осичина, осокор – осокорина, очерет – очеретина, пшениця – пшеничина, слива – сливина, смерека – смеречина, соняшник – соняшничина, сосна – соснина, терен – тернина, тополя – тополина, хміль – хмелина, черемха – черемшина, черешня – черешнина, ясен – ясенина та ін.

Наявність у субстантивній зоні дериватів зі значенням одиничності зумовлене насамперед лексико-граматичними особливостями мотивувальних іменників, які охоплюють лексеми, що вживаються для позначення певного виду рослин як низки однорідних предметів, із яких можливе виокремлення одного з них.

…Ой єдная деревина - Зеленая ясенина, гей, гей! А другая деревина - Та білая березина, гей, гей!.. (Ой у полі край дороги)

- Ой де ж тобі, моя мила, бучини узяти, Будеш же ти, моя мила, в сосновій лежати. (Ой за гаєм, гаєм зелененьким)

Складниками субстантивної зони є також похідні іменники з модифікаційним значенням збірності, які позначають нерозчленовану сукупність рослин. Основними засобами вираження цього словотвірного значення виступають суфікси –ин’н’-/-овин’н’-, -j- та його фонетичні видозміни. До збірних іменників мотивованих назвами рослин, належать похідні будячиння, буряковиння, гарбузиння, гороховиння, квасолиння, кукурудзиння, лепешиння, лозиння, маковиння, соняшничиння, терниння, цибулиння, верб’я, винограддя, будяччя, лопушшя, смереччя, смеріччя та ін.

Характерною особливістю цих іменників є те, що вони мають лише форму однини і не сполучаються з кількісними числівниками, бо пов’язані з кількісним компонентом, який указує на невизначену кількість, що сприймається як єдине ціле, лише змістовою структурою.

Іменники – назви рослин мають необмежені можливості у творенні дериватів із демінутивним та аугментативним словотвірними значеннями, оскільки самі рослини можуть бути меншими чи більшими за розміром. Найчастіше значення зменшеності виражають прості за походженням суфікси –к-, -ок-, -ець, -ик, -ен-, -ча. Збільшеного значення надають назвам рослин суфікси –ищ-, -иськ-, -ак-/-як-, пор.: барвіночок, берізка, будячок, бурячок, вівсюжок, вишенька, гарбузець, гарбузик, горішок, дубець, дубчик, дубок, калинонька, капустка, кропивка, ліщинка, лопушок, льонок, мача, топ оленя, осичка, пшеничка, смеречка, смереча, сосонка, теренець, теренок, яблунька, ялинка, ясенець, ясенок, ячмінець; будячище, бурячище, гарбузяка, дубище, конюшинище, конюшинисько, льонище, тернище, терняка та ін.

Крім того, більшість демінутивних та аугментативних утворень указує не тільки на об’єктивну зменшеність чи збільшеність, а й виражає позитивну чи негативну оцінку мовцем того, що називає похідний іменник. Серед них є й ті, що виражають лише пестливе значення. Це іменники на –иц-(-я), -оньк-(-а)/-еньк-(-а), -очк(-а), -ечк(-а): вербиця, травиця, берізонька, березочка, вербонька, вербочка, калинонька, ліщинонька, калиночка, капуст очка, пшениченька, тополенька, житечко та ін.

Чи я в полі не травиця була, Чи я в полі не зелена росла? Взяли ж мене покосили І на сіно посушили. (Чи я в полі не калина була?)

Ой зацвіла калинонька у темному лузі, Тепер моя головонька і серденько в тузі. "Чи не жаль тобі, мій батеньку, як я піду в чужу стороночку Та погублю свою головочку? Жаль, жаль тобі буде! Чи не жаль тобі, моя матінко, як я піду в чужу стороночку Та погублю свою головочку? Жаль, жаль тобі буде!" (Ой зацвіла калинонька у темному лузі)

Ой на горі пшениченька, А в долині овес, Гей, а в долині овес. (Ой на горі пшениченька)

Маяло житечко, маяло, Поки на полі стояло, Як буде житечко в стодолі, Вже не буде маяти на полі. (Маяло житечко, маяло)

Болить головина, подобно ж я умру, Гей, зроби ж мені, милий, з бучиноньки труну. (Ой за гаєм, гаєм зелененьким)

Я посію пшениченьку, а вродиться льоночик, Коби таки до роботи, як до співаночок. А я годна льонок брати та годна стелити, А я годна заспівати та й годна робити. (В’язанка коломийок)

Ой пішов би козака та й пішов би польки, Коби миска кисилеці та миска фасольки. (В’язанка коломийок)

Бо у того жовнірчика ще й не одна буде, Він втре вуса, засмієси, а за ню забуде. Усі її товарочки будуть мати вінчик, А у неї коло хати висохне барвінчик.

Типова словотвірна парадигма іменників на позначення рослин вирізняється з-поміж інших двозонних словотвірних парадигм іменників тим, що до складу її субстантивної зони входять деривати однакової словотвірної структури, але з різним лексико-словотвірним значенням, пор.: дуб – дубина – «місце, де росте дубовий ліс, гай»; дубина – «будівельний матеріал з деревини дуба»; дубина – «окреме дерево дуба»; дубина – «товста важка дубова палиця»; смерека – смеречина – «місце, де ростуть смереки; ліс, зарості»; смеречина – «смерекове дерево»; смеречина – «смерекова палиця» та ін. Така широка деривація можлива тому, що утворення похідних одиниць за тим самим словотвірним типом здійснюється як на базі основного значення вихідного іменника парадигми так і на базі інших його значень. Одним із основних чинників, який зумовлює творення одноструктурних дериватів із різними лексико-словотвірними значеннями, мотивованих неосновним значенням твірного іменника – соціальна потреба в тих чи тих іменникових похідних і відсутність такої потреби в інших. Отже, компонентний склад субстантивної зони типової парадигми іменників – найменувань рослин представлений досить повно. Його формують похідні з мутаційними та модифікаційними значеннями, які є наслідком реалізації дериваційного потенціалу твірних іменників. Актуалізацію того чи того лексико-словотвірного значення в дериватах субстантивної зони зумовлюють передусім лексико-граматичні особливості мотивувальних іменників та інші мовні й позамовні чинники.

Ад’єктивна зона

Ад’єктивна зона типової словотвірної парадигми іменників – найменувань рослин вирізняється деякою специфікою свого дериваційного наповнення. Вона виявляється передусім в особливостях формально-семантичної структури дериватів, які цю зону формують.

Практично кожен іменник, що є назвою рослини, послідовно виявляє словотвірну спроможність щодо утворення відносного прикметника. А.П. Грищенко з цього приводу, зокрема, зазначив: «З погляду загальної семантики твірних основ окрему підгрупу відносних прикметників становлять похідні, утворювані від широкого кола іменників – назв рослин, причому рекатегоризаційне перетворення «іменник – назва рослини – відносний прикметник» є одним із характерних прикладів реалізації важливої загальнослов’янської типологічної ознаки – творення відіменникових відносних прикметників».

Основними виразниками відносного значення в прикметниках виступають ад’єктивні суфікси –ов-/-ев-, -н- і –ан-/-ян-, хоч у сучасній українській мові визначальною залишається тенденція до сполучуваності суфікса –ов-/-ев- з основами іменників – назв рослин, пор.: абрикос – абрикосовий, акація – акацієвий, барвінок – барвінковий, береза – березовий, берест – берестовий, бузина – бузинний, бузиновий, буряк – бурячний, буряковий, будяк – будяковий, горіх – горіховий, горобина – горобинний, дуб – дубовий, жасмин – жасминний, жасминовий, кедр – кедровий, клен – кленовий, конюшина – конюшинний, конюшиновий, ліщина – ліщиновий, липа – липовий, лопух – лопушаний, лопуховий, любисток – любистків, малина – малинний, малиновий, осика – осиковий, осичаний, смерека – смерековий, сосна – сосновий, спориш – споришевий, полин – полинний, полиновий, полиневий, фіалка – фіалковий, черешня – черешневий, яблуня – яблуневий, мигдаль – мигдальний, мигдалевий, журавлина – журавлинний, м’ята – м’ятний, кипарис – кипарис ний, кипарисовий, троянда – трояндний, трояндовий, пшениця – пшеничний, виноград – виноградний, шовковиця – шовковичний, бавовна – бавовняний, вільха – вільховий, вільшаний, гречка – гречаний, просо – просяний, капуста – капустяний, картопля – картопляний, квасоля – квасоляний, кропива – кропив’яний, очерет – очеретяний та ін.

А на тій могилі хрест березовий, Ой там спочиває стрілець молодий. А на тій могилі хрест березовий, Ой там спочиває стрілець молодий. (Ой поїхав стрілець)

Ой летів черчик буйним вітром, Не чули дівки зозулі літом, А як почули, злякалися Та й под місточок сховалися. Вони ж думали, що місточок, Аж то пшеничний колосочок. (Ой летів черчик буйним вітром)

Він знадвору до комори, а з комори до стодоли, А з стодоли попід стріп, - впав на нього житній сніп. А ще сніпка не зняли, назад ручки зв'язали. Ведуть його через тік: "Тримай добре, щоб не втік!" (Ой зійшлися багачі, взяли гадку гадать)

Бо ми ту не пришли по хліб, по паленку, Але ми ту пришли Ваньови по жену.

Виход, млода, виход з той новой комори, Виношай, виношай вінок барвінковий. (Не будемо їсти, не будемо пити)

Вівсяний хліб, вербові дрова - біда готова. (Приказка)

Привикай, коровко, до житньої соломки. (Приказка)

Характерною семантичною особливістю прикметників, які утворюються від іменників – назв рослин, є те, що їм властивий різний характер ознак за стосунком до предмета. Ознака може формуватися за стосунком між специфічною частиною і цілим, за стосунком між однорідними частинами і цілим, за стосунком між предметом і матеріалом, із якого виготовлено предмет. Це означає, що ці прикметники можуть виражати словотвірні значення «такий, який має стосунок до того, що називає твірний іменник, властивий йому (сосновий стовбур, кленовий лист, дубова кора, яблуневий пень, пшеничний колос, огіркові пуп’янки, полиновий запах, фіалковий цвіт).ї

Ой вирву, я вирву кленовий листочок, Прикрию, прикрию милого слідочок.

Щоб по тих слідочках люди не ходили. Щоб мого милого інші не любили. (Сива зозуленько)

«Такий, що складається з рослин, які називає твірний іменник» (вишневий сад, сосновий бір, кленовий гай, яблуневий сад, малинова гущавина, полинові крутосхили, шипшинові кущі).

Ой піду ж я собі та й у ліс дубовий, Та й я собі знайду горішок лісковий. (Ой піду ж я собі та й у ліс дубовий)

«Зроблений, виготовлений із того, що називає твірний іменник» (соснові, кленові, дубові мости, дубове цебро, кленова лопата, вербові човни, ліщинове вудлище, лляна скатертина, липовий мед, очеретяне віниччя, житній хліб).

А на тій могилі терновий вінець, Ой там спочиває молодий стрілець. А на тій могилі терновий вінець, Ой там спочиває молодий стрілець.

Переважне вживання прикметників, мотивованих іменниками – назвами рослин, у значенні «зроблений, виготовлений із названого твірним іменником», а також у близьких до нього інших можливих значеннях послугувало підставою для зарахування їх до підгрупи матеріально-речовинних прикметників.

Серед суфіксів відносних прикметників функціонально взаємодіють суфікси –н- та –ов-/-ев-, зрідка –ов- та –ан-, пор.: бузина – бузинний, бузиновий; горобина – горобинний, горобиновий; жасмин – жасминний, жасминовий; кипарис – кипарисний, кипарисовий; кмин – кминний, кминовий; конюшина – конюшинний, конюшиновий; малина – малинний, малиновий; ожина – ожинний, ожиновий; полин – полинний, полиновий, полиневий; троянда – трояндний, трояндовий; лопух – лопуховий, лопушаний; осика – осиковий, осичаний; вільха – вільховий, вільшаний та ін. Ці спільнокореневі деривати формують глибину місця, або позиції, в межах синонімічних словотвірних значень «такий, який має стосунок до того, що називає твірний іменник, властивий йому», «зроблений, виготовлений із того, що називає твірний іменник».

Потрібно зауважити, що дослідники іноді розмежовують словотвірні значення, які передають прикметники із суфіксами –ов-/-ев- та –н-. За спостереженнями Г.Х. Щерба тюк, деривати на –ов-(-ий) частіше вживаються зі значенням «зроблений, виготовлений із того, що називає твірний іменник», а співвідносні з ними прикметники на –н-(-ий) мають значення «такий, який має стосунок до того, що називає твірний іменник, властивий йому». Проте, на її думку, не можна стверджувати, що таке розмежування в значеннях властиве всім прикметниковим парам цього типу, бо нерідко прикметники на –н-(-ий) вживаються зі значення «виготовлений із чогось» (6).

Специфіку ад’єктивної зони становить і те, що ад’єктиви, мотивовані назвами рослин, можуть набувати виразних семантичних ознак якісних прикметників. Вони посідають у типовій словотвірній парадигмі семантичну позицію «такого кольору, як квіти або плоди рослини, що називає твірний іменник», представлену дериватами з формантами –ов-/-ев- та –н-. Продуктивнішим словотворчим засобом вираження цього словотвірного значення є суфікс –ов-/-ев-, пор.: абрикосовий, барвінковий, бузиновий, бузковий, буряковий, вишневий, волошковий, гороховий, лимонний, малиновий, мигдалевий, сливовий, пшеничний, фіалковий та ін.

Ой там, на горі, Січ іде, Гей, малиновий стяг несе,

Гей, малиновий, наше славне товариство, Гей, марширує, раз, два, три! (Сива зозуленько)

За рідний край, за край святий Ви віддали вік молодий, Ви віддали юнацькі сни, Вишневий світ життя весни. (Спіть, хлопці, спіть)

Ще однією особливістю, яка вирізняє групу прикметників, мотивованих іменниками – назвами рослин, з-поміж інших прикметників, є вживання їх у переносному значенні, що виявляється в умовах контексту. Г.Х. Щербатюк, зокрема, зазначила, що відносні прикметники цієї групи в переносному значенні набувають виразного якісного забарвлення (6).

Як бачимо, похідні прикметники, мотивовані іменниками – назвами рослин, є здебільшого багатозначними. Потрібно зазначити, що вони утворюються як від однозначних, так і від багатозначних іменників не обов’язково випливає семантична одноплановість відповідних прикметникових похідних (5). Крім того, відіменникові прикметники виявляють послідовніше регулярність порівняно з де субстантивними іменниками типової словотвірної парадигми найменувань рослин у здатності передавати полісемію мотивувального іменника. Така особливість свідчить про ширші можливості цієї частини мови. Щодо засвоєння первинних і вторинних, прямих і переносних значень твірних іменників, то й тут згадані прикметники не мають особливих обмежень. Так, наприклад, спостерігаємо активне утворення прикметників від вторинних лексико-семантичних варіантів іменників горошок, лопух, дуб та ін. унаслідок метафоричного перенесення на основі подібності за якоюсь іншою ознакою, пор.: горошковий – який має форму гороху; з круглими цяточками у вигляді гороху; дубовий – сильний, міцний, дужий; грубий, незграбний, нескладний; лопухуватий – схожий на лопух.

Отже, актуалізацію того чи того значення в дериватах, що входять до складу типової словотвірної парадигми іменників – назв рослин, регулюють особливості їхньої лексичної семантики, яка відображає специфіку позначуваних ними предметів рослинного світу.

Рослини в усній народній творчості

Роль рослин у житті народу, їх символіка

В українській міфології та обрядах визначне місце належить рослинам, зокрема – травам. Вони несли символічний зміст і розкривали світосприйняття тогочасного народу України. Наші пращури одухотворювали кожне стебельце. Обрядові дії, пов'язані із рослинним світом, за віруваннями, мали забезпечити здоров'я, добробут сім'ї, плодючість землі, щастя. Вагомими символами стали на Україні калина, барвінок, васильки, вишня, євшан-зілля, жито, зілля, квіти, мак, тополя, яблуня та ін. Промовистими символами для українців, окрім названих, є явір, ясен, сосна, бузина, липа, мальва, конвалія, рута-м'ята, лобода.

Барвінок - символ радісної життєвої сили, вічності усталеного буття, провісника весни та емблема викривальних сил; невмирущої пам'яті про покійних; незайманості, цнотливості. Барвінок, поряд з іншими ранніми квітками (підсніжник, пролісок), вважали провісником весни. Його глянцево-зелене тверде листя не гине ні влітку від спеки, ні зимою від холоду, морозу і снігу. Рослина стала символом радісної життєвої сили, вічності і була перенесена з лісу в сади біля людських жител. Її тулили до всього, що потребувало вічності, краси, життєстійкості: народженій дитині до свічки, щоб життя було довгим і щасливим; до свічок весільних, щоб любов наречених була нев'янучою; до весільного калача, щоб людські серця до молодят горнулися; до весільного гільця - як символ вічного усталеного буття. Ось як описує завивання весільного деревця М.Ф.Золотницький: "Наречений вирубує молоду сосонку або вишню й запрошує собі на допомогу товариша або родича, котрий одержує назву "боярина". "Боярин" вносить гільце до хати, стромляє у коровай. Тоді наречена, попросивши благословення, сідає з дружками за стіл, прикрашає гільця, в'ючи з барвінку гірлянди, складає букетики." Із барвінку молодому плели весільне сердечко. Рослину зривали через отвір калача, що спекла сестра. Г.Маковій у народознавчих оповіданнях "Затоптаний цвіт" приводить такі рядки.

Гой на небі три зірнички, А на землі три сестрички. Перша несе гостру голку, Друга несе нитку шовку, Третя несе барвіночок Молодому на віночок.

- Як цей барвінчик ніколи не блідне, так най і життя твоє не блідне, - казали дружки молодій, молодому, коли закінчували початий матір'ю віночок на голову чи віночок-сердечко, який пришпилювали молодому на грудях. Барвінок на могилах знаменує невмирущу вічну пам'ять про покійних. Тому один із видів барвінку (барвінок малий) українці називають могильником, або хрещатим барвінком, а в Альпах його нарекли фіалкою мерців. До весілля наречена брала на свій вінок барвінок із родинних могил - щоб шлюб міцно оберігався. Дівчині, яка починала дівувати, мати давала у пазуху крянгу барвінку із найдавнішої родової могили - щоб оберігав її долю, дівочу честь, цноту. Барвінок, за П. Чубинським - разом із ягодами калини - символ дівоцтва, незайманості. Про дівчину, що зганьбилася, казали:"Барвінчик свій потоптала", а ще співали, переважно в Західній Україні.

Бо у того жовнірчика ще й не одна буде, Він втре вуса, засмієси, а за ню забуде. Усі її товарочки будуть мати вінчик, А у неї коло хати висохне барвінчик.

Барвінок - емблема викривальних сил. Він допомагає викривати відьом. Якщо почепити вінок з барвінку над вхідними дверима, тоді й відьму видно - вірили у народі.

Бузина - кущ-тотем, символ нечистого, пов'язаного з чортом, місця, що має велику магічну силу впливу переважно негативного характеру. «Бузина - диявольське творіння: її посадив чорт і тепер постійно сидить під нею, а тому її ніколи не викопують із корінням, щоб не дражнити диявола, а залишають рости, де б вона не була. Нічого не можна будувати на тому місці, де є старий корч: це місце - схованка чорта. Це місце нещасливе: як поставити хату, то господарі або діти будуть слабувати і мерти, а як на худобу, то худоба буде здихати і не буде вестися. Як є бузина в городі або на полі і не можна її позбутися, то треба помастити сапу свяченим салом і висапати. Ні викопувати, ні викидати бузину не можна, бо зведе руки й ноги. Під бузиною не можна сідати чи лежати, бо може скрутити цю Людину» (7). За народними уявленнями, бузина може приймати на себе людські хвороби, а тому до бузини ставилися з повагою, молилися: «Бузино! Послав мене Дажбог до тебе, аби ти взяла на себе мою недугу» (8).

Васильки («зільє Василья») - символ святості, чистоти, привітності та чемності; хлоп'ячої краси й добра. Васильки - запашна лікувальна трава із синіми квіточками, сильним стійким запахом. Колись на Україні селяни розводили їх побіля своїх осель. Васильки мали широке ритуальне застосування: їх клали за ікони, прикрашали хрести в церквах, святили на Маковія (1 серпня), Спаса (6 серпня). На Трійцю із васильків плели обрядові вінки. На думку етнографів, сакралізація цієї рослини пов'язана із легендами про знайдення хреста Господнього. На місці, де євреї сховали хрест Спасителя, виросла пахуча й цілюща трава, яку на Україні назвали «васильки». За іншою легендою, рослина одержала назву «від імені святого Василя Великого, який начебто за життя дуже полюбляв квіти й зелень і завжди прикрашав ними свою келію». «Вінки з освячених васильків одягали на голову померлим дівчатам, ці ж квіти клали в труну» (9). Васильки інколи були атрибутом весільної обрядовості, ними кропили молодих; з них робили купіль для дітей при хворобах. У фольклорі, літературі васильки символізують святість, чистоту, красу коханої:

Та вроди, Боже, троє зіллячок: Перше зіллячко барвіночок, Друге зіллячко любисточок, Третє зіллячко васильочок.

Верба - символ Космічного океану; Прадерева життя; надзвичайної працездатності; запліднюючої, родючої сили; пробудження природи, весни; засмученої жінки; вдівства; України, батьківщини. Без верби і калини нема України, - говорить народна мудрість. Ще кілька тисяч років тому верба вважалася священним деревом-тотемом у праукраїнців. «Верба, - вказував О.П. Знойко, - пов'язана була із космогонією і міфологією народу і символізувала першоджерело творення світу або Прадерево життя, тобто Чумацький Шлях на небі або нашу Галактику. Як символ Чумацького Шляху верби садили над шляхами... Доторкнутися людини свяченою вербою - значить поєднати її з космічними силами Всесвіту, надати можливостей відродження і здоров'я. Збудувавши хату, на Україні обов'язково садили неподалік вербу». О.А. Шокало також вважає, що в українській культурі з прадавнини головним деревом вважається верба як ритуальне дерево весняного Нового року. Великодня Верба - Прадерево Життя усіх хліборобських народів, спільноєвропейський символ Всесвіту... Великодня Верба сприяє прилученню людини до Космічної Гармонії (10). Чому ж саме верба - одне з найшанованіших дерев на Україні? Вважається, що це зумовлено світлоглядом, особливостями трудової діяльності, національною психологією наших пращурів. Діти Матері-природи, тонкі поетичні натури, вони обожнювали кожну травинку, птахів, звірину. Особливо радісним після важкої суворої зими-холоднечі було пробудження природи, приліт вісників весни: журавлів, ластівок - священних птахів. А яке дерево розквітало першим? Саме верба. Пухнасті, як молоді курчатка, котики з блискучо-білявим (чи золотавим) усміхом випромінювали тепло, ласку, запах весни. «Зацвіла верба - прийшла весна,» - казали у народі. Подекуди ще лежав сніг, було холодно - а верба цвіла. Отже, думали люди, вона сильніша за грізне божество Зими. На честь цього дерева - вісника весни - сільська молодь влаштовувала спеціальне свято. «Вибравши з-поміж себе найудатливішу юнку, - пише В.Скуратівський, - дівчата прихорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівуючи веснянку:

Ой вербо, вербо, вербице!

Час тобі, вербице, розвиться!

Взявшись за руки, водили хороводи... Тим часом дітлахи на різні голоси закликали весну змайстрованими з верби свистульками. Таке видовище вражало своєю поетичністю й красою» (11). Іще однією причиною шанування верби була її вологолюбність. У давнину люди з побожним трепетом ставилися до води. А це дерево завжди росло тільки там, де була вода. Отже, воно ніби тримало постійний зв'язок із божеством життєдайної вологи. Криниці, священні для українців місця, копали біля верби.

Де срібліє вербиця, там здорова водиця.

Люди помітили, що верба - чудовий фільтр, очищає воду, надаючи їй особливого смаку, «вербового духу», що його утворюють смолисті речовини. Отже, здатність робити святу воду «живою», цілющою також спричинили пошануванню цього дерева. Культ верби був зумовлений особливостями її деревини. Віддавна наші пісенні пращури помітили, що саме верба - дзвінка та голосиста. А отже, жива, добра. Із верби робили чудові кобзи, бандури. І оживало священне дерево, возвеличуючи гордий дух українця, його волелюбність. Саме це дерево слугувало для виготовлення домашнього начиння: олійниць, ложок, корит, кошиків, човнів-довбанок. Поліщуки огороджували свої обійстя плетеними тинами. Колиски для немовлят - цвіту роду українського - робили із верби, дуба, бо саме ці породи дерев сприяли росту, здоров'ю, силі. Отже, сакральні човни, колиски, кобзи, криниці, весняні обрядодії пов'язувалися у свідомості з вербою. Все це і зумовило сакральну символіку. У християнстві верба - прокляте дерево, бо, за міфами, із неї були зроблені цвяхи, якими збивали хрест для розп'яття Ісуса Христа. Існувало народне свято - Вербна неділя (за тиждень перед Великоднем). Свячені вербові віти зберігали як магічні предмети, здатні відвернути недугу, викликати дощ. Існував звичай жартівливо бити посвяченою вербою зустрічних, дітей, що мало принести їм здоров'я, силу, багатство:

Будь багат, як земля, І будь плодний, як лоза!

Для українського народу верба - це його своєрідний символ. Вербовий сум, гарний і гордий, як душа українця. Як нескорений Великий Кобзар, що, перебуваючи в Орській фортеці, виходив серед пустелі вербове деревце. Образ верби дуже поширений у фольклорі. Він символізує невибагливість, скромність, глибоку тугу і печаль матері-вдови, безталанної дівчини, асоціюється із одруженням:

Летіла зозуля, кувала, Щось вона вербиці казала Пора тобі, вербице, розвиться, Пора тобі, хлопчино, жениться.

Безплідним жінкам давали їсти вербові бруньки, що повинно було, за віруванням, сприяти народженню дитини. Отже, верба - символ запліднення.

Вишня – символ України, рідної землі; символ світового дерева, життя; матері; дівчини-нареченої. Для праукраїнців вишня, за даними О.Шокала, - світове дерево життя. Як відомо, колись слов'яни святкували Новий рік 21 березня. Це було свято весни, Новий рік споконвічних хліборобів. «У давнину в Україні, - підкреслює дослідник, - вишня була ритуальним деревом весняного новорічного обряду. Деревце вишні садили восени в діжечку, тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалась і розквітала. По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на цілий Новий рік» (10). На думку Г. Лозко, назву «вишня» слід вважати прикметником жіночого роду, від форми «вишній», тобто «божественний». Отже, вишня - це «божественне дерево», присвячене Сварогу (12). Окремі дослідники зіставляють це слово із весняним сонцем у зеніті, тобто «вишнім» сонцем. Лінгвістичний аналіз етимології слова «вишня», зроблений нами, підтверджує думку про правильність зіставлення її з образом світового дерева, священного дерева життя. По-перше, слово «вишня» - слов'янського походження, воно мало такі регіональні варіанти як «вишник», «вишника». Водночас слово «вись» (висота) (світове дерево, як відомо, дуже високе, дістає кроною неба) мало аналогічні форми - «вишник», тобто «вищий», «старший», «вишок» - вершина, шпиль. Словник Б.Грінченка фіксує форму «вишній», тобто «верховний», а отже «небесний», «божественний». Водночас у Словнику вміщено фразу «Господи вишній, чи я в тебе лишній?», яку можна зіставити із фольклорним виразом «Ненько, моя вишня, Чи я в тебе лишня…» Отже, у свідомості праукраїнців вишня асоціювалася із небом, високим деревом життя, Богом. Окрім того, білий колір її цвіту асоціювався із святістю, бо «світ» - це «свят». За даними М. Костомарова, слов'яни обожнювали саме світло як джерело життя, білий колір. Споконвіку священні речі українців - білі (хата, вишиванка, хустина, рушник). Священний птах лелека має біле забарвлення. Таким чином, безсумнівно, вишня була у наших пращурів Священним Деревом Життя, Матері-богині, України. Відгомін цих вірувань знаходимо у творах усної народної творчості, українських письменників.

Дуб - символ Перуна, Сонця та ін. богів; дерева життя; гордості й міці, сили, довговічності, здоров'я; цілісності; дужого, гарного парубка; нерозважливості. У християнстві дуб (як і кедр) був символом гордості і пихатості. Під дубом став царем Авімелах; Яків закопував чужих богів теж під цим деревом. Емблема Христа - дуб, за деякими версіями із нього ж був зроблений хрест-розп'яття. Вінок із дубового листя символізував силу, міць, гідність.

Слово дуб дуже давнє. Спочатку воно мало значення «будь-яке дерево», «дерево взагалі», тобто «ліс». Це слово передавало значення «чогось цілісного, що не роздроблюється на частини..., чуже, нескорене, якому, між іншим, «слід приносити жертву» (13). Тобто дуб символізував щось монолітне, безмежне,сильне. Слов'яни-язичники вважали дубові гаї житлами богів, тому вшановували їх, категорично забороняли вирубувати. Дубам в жертву приносили биків, кабанів, півнів, хліб та ін. До речі, хліб, півень символізували Сонце. А, отже, дуб був сакральним знаком не лише Перуна, а й Сонця. У капищах перед ідолами горів невгасний вогонь, символіка якого переплітається із Сонцем. Мовознавці підрахували, що лише в «Словнику російських народних говорів» міститься майже двісті слів, які утворені від кореня - дуб-. Обожнення дуба, очевидно, зумовлено його довговічністю, надзвичайною міцністю деревини. Так, славнозвісний Хортицький дуб прожив майже 2 тисячі років. За стародавніми язичницькими легендами у вирії-сонмищі богів і душ - росло першодерево світу - прадуб з молодильними яблуками безсмертя (Плачинда С.). На Україні дуб особливо цінувався за міцну деревину, з якої робили житло, мости, домашнє начиння. Існував добрий звичай - на відзнаку народження хлопчика садити молоденький дубок. На Зелену неділю колись на Київщині готували ігровий сухий дуб. Це була висока жердина із колесом, уквітчана травами, стрічками. Люди виконували обрядові пісні, закликаючи весну, живильний дощ та ін. У фольклорі образ дуба персоніфікує міцного, дужого, красивого парубка-козака (Парубочки як дубочки).

О. Воропай описує обрядодію-гру «Горю – дуб», у якій один із учасників - дівчина, інший - хлопець. Причому він є отим «дубком-козаком», що горить від кохання до милої. Аналогічні символи переповнюють українські пісні:

Ой у полі дуб зелений, Під тим дубом вишня; А там козак конем грає, Щоб дівчина вийшла.

Євшан-зілля (полин) - символ пам'яті; рідної землі, Батьківщини; своєрідний пароль українців. Євшан-зілля - степова запашна рослина з червоним або пурпуровим цвітом. У Біблії слово «полин» нерідко поєднується зі словом «яд». Грішники часто зазнають кари Господньої саме полином. В українському фольклорі полин - надійний оберіг від русалок, іншої нечисті. За віруваннями, на Русалчин великдень мавка, перестрівши людину, питала: «Полин чи петрушка?». Якщо та показувала полин, русалка миттю зникала. У фольклорі полин виступає, як правило, символом нещасливого, безталанного життя

Лучче мені, мати, Гіркий полин їсти, Аніж мені, мати, Із нелюбом сісти.

"Чи волів би, сину, гіркий полин їсти, Чи волів би, сину, на коника сісти?"

"Полину наїмся - водиці нап'юся, З вороного коня упаду - заб'юся. (Летіли орли з далекого краю)

Жито - символ життя; плодючості, достатку; здоров'я, щастя; символ неперервності роду, етнічної свідомості, духовності українців. Жито - одна із найдавніших злакових культур на Землі. Зерно, колосся, снопи, хліб стали ритуальними, символічними ще з часів Трипільської культури. Праукраїнці, одвічні хлібороби, розглядали жито як основу життя. В.В.Колесов наводить такі цікаві лінгвістичні докази. Майже все, що пов'язано з існуванням живих організмів, людини, слов'яни позначали коренем жи-. Напр., «жила» (вена) - по ній тече кров, що дарує життя. «Жило» (житло) - місце проживання людини. «Жиръ» (жир) - у давнину це слово означало їжу взагалі. «Животное» - тварина. І, звичайно, «жито» - хліб, плід, колос. «Жиця» (волосяна нитка) - символічна носійка життя. «Животъ» - (живий) про органічні форми життя, земне існування.

Калина є одним з найважливіших символів нашої країни і однією з найуживаніших рослин в усній народній творчості. Калина - символ давній, багатозначний. Первісно калина символізувала вогонь, сонце, світло, згодом набула й інших ознак, стала символом краси, здоров’я, жінки, дівочої цноти (дівоцтва), кохання, повноти й гармонії життя, материнства, плодючості, роду, крові, печалі тощо. Пізніше з образом калини почали пов’язувати такі категорії, як пам’ять, рідний край, Батьківщину, Україну, вірність, нескореність, навіть протест, пролиту козацьку кров. Просто й невимушено змальовується в народній пісні такий образ-паралелізм:

Ой під калиною трава зеленая, Там стоїть дівчина та й зарученая. Або: Ой ти, дівчино, червона калино, Як мені на тебе дивитися мило.

Калина - символ вогню, сонця; неперервності життя, роду українців; України, батьківщини; дівочої чистоти й краси; вічної любові, кохання, вірності; гармонії життя та природи; матери нства; плодючості; символ нескореності та стійкості; українського козацтва; незрадливої світлої пам'яті; єдності нації; потягу до своїх традицій, звичаїв. «Без верби й калини - нема України», - каже народна мудрість. У давнину калину висаджували у кожній садибі. Нею прикрашали найсвятіше - гільце молодої, весільний коровай, оселю. І проводжали у вирій на вічний спочинок теж із калиною. Чому саме вона стала глибоким народним символом? Вважається, що це зумовлено багатьма чинниками: кольором цвіту, плодів, формою, лікувальними властивостями, світоглядом, традиціями наших предків. Можливо, їх вражало те, що серед лютої завії гордо і нескорено палахкотіли вогнисті, блискучі кетяги. Ніякий мороз не міг здолати калину. Як і віковічний потяг народу до волі, краси, гармонії, правди... Етимологія слова «калина» пов'язана із поняттям вогню, води - першоелементами земного життя. Суцвіття білих віночків нагадувало сонце, а білий колір був сакральним. Насінини калини за формою дуже схожі на червоне серце. На Україні колись святим було материнське побажання: «Будь, доню, і ти червоною та здоровою калиною, незайманою та чистою до вінця!» Одним із найважливіших символічних значень калини було «чиста дівоча врода» («А дівчина, як калина, личком рум'яная...»). Символізувала вона і вірне, довічне кохання («Та й зацвіла калиночка дрібненько, аби в парі прожили добренько»). Ламати калину - означало виходити заміж, любити. «Символізуючи відновлювану від покоління до покоління кров українського народу, - пише О.Братко-Кутинський, - калина тим самим символізує його невмирущість, непідвладність часові... Єдинокровність, однак, пов'язує народ не лише в часі, а й у просторі. Отже, червона калина трактується як засіб магічного зв'язку між людністю України» (14). У фольклорі, народній уяві символом України виступала саме калина:

А ми тую червону калину Та й підіймемо. А ми нашу славну Україну Та й розвеселимо!...

Червона калина стала також символом українського козацтва, війська. Філософськи глибоким є й символічний образ «калинового мосту». «Калина - символ розквіту, - підкреслює Б.М.Ажнюк, - міст - життя, що з'єднує два береги: молодість і старість (ширше: народження і смерть). Перший берег вже за спиною (на ... мості), попереду другий берег, і зворотного шляху немає. У філософському підтексті образу є поцінування життя в хвилину розквіту і ностальгія за тим, що минає» (15). Сумну символіку мала калина на хвилину вічної розлуки з дорогою людиною. Її часто висаджували на могилах неодружених дівчат та хлопців. Цвітом або кетягами калини обвивали домовину. «Так символічно, - вказує С.Боруцький, - виражалася потреба постійного зв'язку людини з «тамтим світом», що хоч там небога знайде свою долю і вічне життя» (16). І все ж кущ калини не був символом смерті. Навпаки, посаджена в головах калина символізувала продовження життя у рідні, народі, світлу пам'ять. Ще в ХІХ сторіччі про калину як символ у своїх наукових працях подали чимало інформації основоположники вивчення народнопоетичної символіки Микола Костомаров та Олександр Потебня. У монографії «Історичне значення української народної пісенної творчості» (1843) Микола Костомаров вважав калину «символом жіночості в широкому значенні. Все духовне життя жінки - її дівоцтво, цнота, любов, заміжжя, радощі гіркоти, родинні чуття - усе відображене в калині. Калина уявляється такою, що чує, бачить, думає і говорить». Олександр Потебня в магістерській дисертації «Про деякі символи в слов’янській народній поезії» (1860) писав: «Калина - символ дівоцтва, краси і любові: епітети калини - ясна, красна, жарка, червона так рішуче відносить це слово до поняття вогню, що нема можливості сумніватися в тому, що воно має спільне походження з калити, розкаляти». У калині все символічне: червоні ягоди (ґроно), білий цвіт, зелене листя, загальний образ куща в лузі, біля хати. Усна народна творчість рясніє багатьма зразками про калину, образами калини у великих творах. Це й загадки, прислів’я та приказки, порівняння, казки, легенди, пісні епічні (найхарактерніший жанр - балади), ліричні (обрядові: веснянки, жниварські, весільні; необрядові: про кохання, сімейне життя; соціально-побутові: козацькі, чумацькі, рекрутські та солдатські, стрілецькі), жартівливі та сатиричні. Наведу кілька прикладів. Загадки: «Стоїть півень над водою, трясе червоною бородою», «Сидить півень на яворі, спустив крила кривавії», «Серед ліса-ліса червоне плаття висить», «За лісом, за пралісом червоні чоботи висять», «І не дівка, а червоні стрічки носить». Народні прислів’я, приказки, порівняння: «Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте», «цвіте, як калина», «пишна, як калина», «дівчина, як калина в лузі», «дівчина, як червона калина», «дівка, як калинова квітка». Колись існував обряд «Похід по калину», коли незаміжні дівчата йшли в луг чи в калиновий гай ламати калину, складати в пучечки, що символізувало готовність до видання. Мати бажала дочці: «Будь, доню, і ти червоною та здоровою калиною, незайманою та чистою до вінця!» Зверталася й до калини: «А ти, калино, будь гожою на коровай, гільце, квітки весільні та хрестинні, на здоров’я людям, на дорбо нашому двору». Із цим побажанням перегукується весільна пісня, в якій дочка матері запитує:

- Ой чи буду я, мамо, такая, Як калинонька цяя? Мати відповідає: - Ой будеш, доню, будеш, Як коло мене будеш, А як підеш від мене, Спаде красонька з тебе.

За легендою, в часи нападів Батия на наші землі дівчина-українка завела ординців у непролазні хащі, де вороги й загинули. Хан Батий звелів відтяти мужній провідниці голову. На тому місці, де струменіла кров, виростала калина: кожна крапля - кущ. Дослідник національної символіки Олексій Братко-Кутинський відзначав: «Символізуючи відновлювану від покоління до покоління кров українського народу, калина тим самим символізує його невмирущість, непідвладність часові… Єдинокровність, однак, пов’язує народ не лише в часі, а й у просторі. Отже, червона калина трактується як засіб магічного зв’язку між людністю України». Чи не найпопулярнішою піснею про калину стала стрілецька «Ой у лузі червона калина похилилася» з приспівом-закликом: «А ми тую червону калину підіймемо, /А ми нашу славну Україну /Гей, гей, розвеселимо!» Калина - символ українського родоводу:

У полі калина, у полі червона Хорошенько цвіте. Ой роде наш красний, Роде наш прекрасний, Не цураймося, признаваймося, Бо багацько нас є!

Василь Скуратівський поділився спогадом: «Пригадується сумна сцена в Спілці письменників. Ми біля труни Григора Тютюнника, що став жертвою комуністичного свавілля. Тіло оповивали пучки барвінку й калини. До свого давнього друга підійшла й Ліна Костенко, непоспіхом поклала калину, а одне з грон кинула долі й розчавила каблуком. Для багатьох цей жест був незрозумілим. Але народна традиція ув’язує це з виявом протесту. А воднораз - це й свідчення спорідненої та незрадливої незгасної пам’яті». В українській літературі фольклорний образ калини зазнав різноманітних трансформацій, переосмислень. Мабуть, немає жодного поета в Україні, кого б не хвилював цей диво-кущ, що фактично став національним символом: Т. Шевченко («Зацвіла в долині червона калина, ніби засміялась дівчина-дитина»), І. Франко («Червона калино, чого в лузі гнешся?»), Леся Українка («Калина так хизується красою»), П. Тичина, М. Рильський, М. Зеров, В. Стус, І. Драч… Калину використовували не лише в обрядах, а й під час лікування. Відомі її цілющі властивості для нормалізації кровотворення, від кашлю тощо. Улюблениця народу, калина не втратила свого традиційного символічного значення, проте обрядові акценти в останнє сторіччя доповнено яскравими патріотичними мотивами.

Лілія (біла) - символ цноти, чистоти, непорочної краси; у Біблії лілія - емблема краси таємного нареченого і нареченої в глибокому взаємному коханні; ознака витонченого смаку, розкоші, вишуканості; багатства; надії на достаток; благовоління; поваги. Водночас вона - символ смерті, відданості, помсти покійника, квітка Пресвятої Діви. За народним повір'ям, її ніколи не садять на могилі, вона сама виростає тут під впливом якоїсь невидимої сили і з'являється переважно на могилах самогубців та людей, що загинули насильницькою смертю. Якщо вона виростає на могилі вбитого, - це ознака невідворотної помсти, а якщо на могилі грішника - то прощення й спокутування ним гріхів.

Липа - уособлення жіночої грації, краси, щастя. На Україні вважали, що липі Господь надав силу відвертати прокляття, які вона приймає «на себе». Тому нібито на ній так багато наростів.

Мак - символ безмежності зоряного світу; Сонця, зорі; сну і смерті; плодючості, заспокоєння; швидкоплинного життя; красивої дівчини; безневинно пролитої крові (у християнстві); надійного оберега від нечисті. Мак у міфопоетичних системах світу пов'язувався у першу чергу зі сном та смертю. Римська богиня Церера ходила по землі, і за кожним її кроком виростала вогниста квітка. Зібравши букет маків, богиня засинала. Грецька міфологія змальовує образ вродливого юнака Мікона, перетвореного після смерті у мак. Макова голівка була символом плодючості і заспокоєння, атрибутом Афродіти, Гери, Кібели (17). У християнській літературі поширений мотив про те, що маки ростуть на крові розіп'ятого Ісуса Христа. Отже, мак - символ безневинно пролитої крові. На думку О. Братко-Кутинського, символ магічного маку такий же давній, як і калина. "Макові зерна, - вказує він, - як символ безмежності зоряного світу і його астральної сили й досі зберігають своє значення. І досі мак освячують двічі на рік - на Маковея і на Спаса. Найяскравіше таке значення символу виявляється у різдвяному обряді приготування ритуальної страви - куті, де макові зернята символізують безконечну множинність зірок Всесвіту".

В усній народній творчості мак - символ красивої дівчини (гарна дівка, як маківка; дівчина, як маків цвіт; як маківочка; як мак процвітає (про людину у повній силі і красі).

Водночас мак пов'язувався із хтонічними істотами, смертю. Напр.: "маку наївся" - очманів; "на мак розбити" - вщент; "маком сісти" - загинути. Окрім того, мак - видюк (польовий) був надійним оберегом від лиходійства відьом, упирів, нечистої сили. Ним обсипали навколо хати, у хліві. Часто навколишній світ, оселя зіставлялися саме з маком (сей світ, як маків цвіт; збудуй мені світлоньку з макового цвітоньку) (18). За даними С. Килимника, однією із магічних веснянок, скерованих на високий урожай городньої рослини була веснянка «Мак». Окрім того, мак символізував світанкову зорю ("Ой зацвіла маківочка, зачала бриніти"), швидкоплинність людського життя ("Пройшов мій вік, як маків цвіт"). Іноді найдорожчу людину - матір - порівнювали із маківкою ("Да нема цвіту, світлішого над маківку, Да нема роду, ріднішого над матінку").

За ним, за ним заплакала отецкая дочка- Забриніла, зашуміла, якби маківочка.

"Ой вернися, мій миленький, із Польщі додому". "Не вернуся, дівчинонько, гордила ти мною. (Оріхове сіделечко)

Як прибіжиш під батьків двір, То стань, коню, як маків цвіт. Батько вийде - розсідлає, Мати вийде - розпитає: - Ой коню мій білогривий, А де ж, коню, твій пан милий? - Не плач, нене, не журися, Бо вже ж твій син оженився. (Ой у полі вогонь горить)

За астрологічними гороскопами, рослиною людей, народжених 1-10 березня, є Мак. Шлях його «всіяний терном. Треба вірити у свої сили - тільки так Мак може досягнути успіху».

Рута-м'ята - символ очищення, дівочості, цнотливості, відвернення злих духів. У народній поезії українців це поширений фольклорний символ. Зустрічається у сполученні зі словами м'ята (рута-м'ята), яра (молода), зелена, сувора та ін. Вінок із рути означав дівування. Зів'яла рута - символ втраченої цноти. Часто рута символізує розлуку, самотність, нерозділене кохання, гірке життя. В українській літературі образ рути набрав дещо іншого символічного звучання. Мальва - символ найдорожчого - любові до рідної землі, до свого народу. «Не було села, а в ньому хати, - пише В. Скуратівський, - де не палахкотіли б під вікнами мальви - ці незрадливі обереги нашої духовної спадщини. Всім, хто вирушав у далеку дорогу, вони нагадували: там земля мила, де мати родила!» (11). Конвалія - символ дівочої чистоти, скромності; весни. У християнстві - емблема непорочної Діви Марії і символ пришестя Христа. В українській поезії конвалія символізує пробудження природи, цнотливість, дівочість, скромність. За даними професора С. Килимника, у XVIII - XIX ст. існували й інші ботанічні символи: шальвія – «образ туги», бузок – «емблема втіхи молодого родинного життя», материнка – «емблема материнської любові та здоров'я дітей»; чебрець – (Богородична трава) – «спокій родини та здоров'я дітей»; півонії – «розквіт дівочої краси, зрілості»; братки польові – «символ убереження від кохання близьких по крові»; розмай-вітер – «символ забуття, безнадії, розлуки». Сосна - символ життєвої сили, плодючості, самотності; сили характеру, безсмертя.

Тополя - символ дерева життя; символ добра і зла; символ України; сумної дівчини, матері; краси, стрункості; весни. За даними С. Плачинди, тополя була образом-тотемом давніх українців. Рубалася язичниками лише для жертовних вогнищ. На Україні тополя - канонізований символ засмученої матері, дівчини, нещасливої долі:

Ненько моя, зоре,

Зелена тополе,

Породила на світ білий на велике горе

Рубання тополі, як і калини, символізувало заручення та одруження юнки:

Тонкая, високая тополя:

Чорнявая дівчина - то моя.

Тонкую, високою зрубаю:

Чорнявую дівчину кохаю

Троянда - символ небесної досконалості та земних пристрастей; часу і вічності, життя та смерті; плодючості; краси; цнотливості; мовчання і таємниці; у християнстві - символ раю, Діви Марії, небесного блаженства і водночас страждання. Спочатку у християнському мистецтві троянду прославляли як райську квітку, символ чистоти і святості. Пізніше вона стає символом Богородиці, яку уявляли сидячою в раю серед трояндових квітів. За легендою, архангел Гавриїл зробив для Богородиці три вінки: із білих, жовтих і червоних троянд. Вінок із білих троянд символізував її радість, із червоних - страждання, а із жовтих - славу. Червона троянда стала символом крові Христа, що страждав. Білі троянди в середні віки називались також трояндами Магдалини: кажуть, нібито вони втратили свій колір від пролитих на них сліз каяття Магдалини. В українській традиції троянда - символ краси, кохання.

Троянди й виноград - символ єдності двох важливих сторін людського життя; насолоди від краси природи та мистецтва і творчої праці на благо людей; духовно багатого життя народу; поєднання духовного і сущого, божественного і земного; діянь людського розуму і фізичної праці; краси людського життя. Троянди й виноград - символ єдності двох важливих сторін людського життя; насолоди красою природи та мистецтва і творчої праці на благо людей (19). На думку В.М. Борщевського, троянди й виноград символізують духовно багате, красиве життя народу. Троянди й виноград належать до найдревніших культур на землі. Люди здавна поклонялися красі, витонченості троянди та корисності, плодючості, жертовності винограду. Смик Г. у статті «Біблійні рослини» пише: «Щонайбільшої шани у святому Писанні зажив виноград та його плоди й продукт - вино! Саме виноград серед ще кількох видів украй потрібних людям рослин посів чільне місце. Він є символом смиренного, покірного способу життя, працелюбства, благополуччя, достатку і спокою. Загалом же виноград у Біблії згадується понад 115 разів. Гроно винограду одночасно символізує плодючість і жертовність, бо із нього роблять вино, зокрема, вино кольору крові. Йому відводиться символічне значення божественного Ягняти, яке зображувалося між колючками та гронами винограду». Троянда у світовій культурі є символом досконалості краси, витонченості. Більш конкретні символічні значення мають кольори троянди та квітів. Біла і червона троянди - символи печалі і любові, голуба троянда - символ нездійсненного, неможливого, золота - символ абсолютного успіху. Троянда, що має сім пелюсток, символізує священне число 7 (сім напрямків простору, сім днів тижня, сім чудес), а троянда, що має 8 пелюсток, символізує відродження (20). Поєднання духовного і сущого, божественного і земного діянь людського розуму, духу і фізичної праці містить у собі образ троянди й винограду у людському суспільстві.

Фіалка - символ смутку, смерті, але водночас емблема пробудження природи; девіз Афін; знак невинності, скромності, цноти, чистоти; беззахисності, відданості своєму коханому. За народним сонником, фіалка приносить радість. Вона має здатність причаровувати. Для цього тому, кого хочуть причарувати, потрібно під час сну бризнути на повіки соком фіалки, а потім, коли він прокинеться, прийти і стати перед ним.

Яблуко (яблуня) - символ цілісності, земних бажань; попередження шкідливості перебільшення матеріальних бажань; символ початку всіх речей, плодючості; безсмертя та вічної молодості; таїни гріхопадіння діви Марії; людини; спокуси; дерева пізнання добра і зла; смерті і зла, розбрату і чвар; витримки, самопожертви в ім'я народу; батьківщини, Батьківщини. Шанованим у християн є яблучний Спас 19 серпня у православних, 6 серпня - у католиків. За віруваннями, до цієї дати категорично заборонялося їсти яблука, особливо тим жінкам, у яких померли діти. Це пояснювали тим, що нібито Ісус Христос, Мати Божа роздають цього дня усім дітям-небіжчикам яблука. Обділеними залишаться саме ті покійні діти, матері яких порушили заборону. Відомий міфолог, фольклорист О. Афанасьєв писав: «Жива вода та золоті яблука володіють однаковою творчою силою: вони однаково оновлюють немічного старця, роблять його квітучим юнаком...; хворому дають міць та здоров'я; мертвому - життя, потворність перетворюють на красу; безсилля - у богатирську силу...» Явір - символ козака, парубка, здоров'я та сили; молодості, віку людини взагалі, вічної пам'яті; дитинства. Ясен - на Україні був символом війни: якщо ворогові присилали гілку ясена - чекай нападу. У фольклорі ясен символізував також скромність, пісенну душу. Образи бур'янів у Біблії використовуються для алегоричного відображення негативних якостей людини, переважно безгосподарності; кропива - символ ледачкуватості господаря; терня - емблема, вінець безгосподарності; полин - нечесності, людських пороків, а купина символізує нетлінність Матері Божої.

Густі зарості кропиви - символ безгосподарності, ледачкуватості господаря. "Я проходив край поля людини лінивої та край виноградника недоумкуватого, - і ось все воно позаростало терням, кропивою покрита поверхня його...".

Парубоцька краса - Кропива зелена. Парубоцька краса В калюжі випрана, На хмарі сутана, На призьбі скачана, У яму схована. (А в кривому танці)

Важко сказати, які рослини мають на увазі, вживаючи в Біблії термін терня. Але, безсумнівно, це бур'яни, що символізують вінець безгосподарності і запустіння. У Книзі приповістей Соломонових для характеристики поля ледачої людини використовують вислів "Все воно позаростало терням". Лукавим людям не минути опустошіння: "Тернина й пастки на дорозі лукавого, а хто стереже свою душу, відійде далеко від них"..

Я тебе любила, як з горіха зерня, Ой а ти мя обходив, як колюче терня.

Як колючей терня, як колючи ґлоґи, Ой юж з тобом не підут бівше мої ноги. (Я тебе любила)

Очерет - символ слабкості, ламкості, непостійності. "Тепер ще ти надієшся собі опертися на оту поламану очеретину, на Єгипет, що, коли хто спирається на неї, то вона входить у долоню йому і продірявлює". Так підкреслюється безсилля фараона. Вислів "надломлена очеретина" вживається для означення слабкості віри, надломленості характеру. У давнину очерет використовували як перо для писання, як міру довжини.

Очерет тріщить, І вода плющить, А кум до куми Судака тащить. А кум до куми Судака тащить.

У книзі "Библейская энциклопедия" купиною називають терновий кущ, який був біля м.Хорива, горів, але не згорав. У ньому з'явився Мойсеєві Ангел Господній. Кущ, що горить і не згорає, прообразував Матір Божу, яка була нетлінною і за втіленням, і за народженням від неї Сина Божого. На думку тлумачів Св. Писання, описаний терновий кущ належав до одного з видів мімоз чи акацій, а в ботаніці купина - лісова трав'яниста рослина з білими квітами, схожа на конвалію.

Люди знали, коли процес збирати рослини, щоб мати від них найбільше користі і якомога менше завдавати шкоди природі. Масове збирання трав здійснювалося лише один раз на рік: на Поліссі – на Івана Купала, на Поділлі, Подніпров'ї та Лівобережжі – на Симона Зілота – покровителя рослин, який, за народним уявленням, надавав їм цілющої сили. Слов'яни відносилися до рослин як до живих істот. В українського народу існувало повір'я, згідно з яким “дерева відчувають біль, коли їх рубати”.

Як зазначає Д.Зеленін, у слов'ян рубати дерева, які вільно росли в природі, вважалося більшим гріхом, ніж зрубати дерево, посаджене людиною. Ця традиція сприяла практичній природоохоронній діяльності – насаджуванні дерев (зрубав одне дерево – посади троє, посадив дерево – себе прославив, посадив сад – рід прославив).

Народний календар ґрунтувався на багатовікових астрономічних та фенологічних спостереженнях за природою конкретної місцевості і враховував усю сукупність космічних факторів та місцевих ландшафтно-кліматичних умов. Ці спостереження відображені в народних прикметах, які переконують нас в тому, що український народ добре розумів існуючі в природі взаємозв'язки (сильніше пахне жовта акація і бузок – буде дощ, вільха розпускається раніше берези – на дощове літо).

Народні прикмети погоди, урожайності сьогодні розглядаються як неоцінима скарбниця мудрості і досвіду. Рослини і тварини, птахи і комахи, небо і вітер підказували тому, хто вмів читати книгу природи, якою буде погода. (Якщо на початку лютого година, то і весну чекати ранню, у березні грім – ознака родючості).

Етнографи зазначають, що гуманістично-екологічна традиція українського етносу найчастіше відображена в українському фольклорі. Головними засобами виховання позитивного ставлення дітей та молоді до природи є такі жанри усної народної творчості: прислів'я та приказки, казки, загадки, легенди, пісні.

Найдавнішими є балади, в яких розкривається поетичний світогляд нашого народу, його міфологічні уявлення, світ його фантазії і розуміння природи. Найпоширенішим мотивом у таких баладах с перетворення людини на рослину, тварину, птаха. Так у відомій баладі " Трой - зілля" розповідається про те, що з посіченого ворогами Івася повинно забитих сиріт виросло трояке зілля.

Що перше зіллячко - тож василечки, А друге зіллячко - тож барвіночок, А трете зілля - то ж любисточок ...

Цей же мотив (перетворення дівчини в тополю) зустрічається і в відомій народній баладі "Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси", яку відносять до соціально-побутових балад, адже в її основі лежить моральний конфлікт між свекрухою і невісткою, яку та незлюбила і закляла так, що дівчина перетворилась в тополю.

Багато свят теж пов’язані з рослинами. Наприклад, є в купальському святі два дива – купальське деревце (Купайлиця або Марена) і квітка папороті, яка цвіте тільки у купальську ніч. Деревце – вишневу, соснову чи вербову гілку, вбрану квітами, черешнями чи вишнями, свічками можна ще подекуди побачити, а от цвіт папороті побачити щастить одиницям, бо цвіте ця чарівна квітка одну тільки мить. Хто зірве – той усе знатиме, розумітиме мову дерев і звірів. В цей час рослини набирали чарівних, лікувальних та цілющих властивостей. Лише в Купальську ніч на папороті, серед ночі розцвітала чарівна вогняна квітка щастя – кочедижник. Хто її зірве, той усе на світі знатиме, дістане без труднощів усі скарби, матиме чудодійну силу робити все тією рукою, яка зірвала Квітку щастя. Той щасливець причарує найкращу дівчину, матиме найвищий урожай, не боятиметься лихих сил. Господар у стайні та на пасіці накидав полину, осикових гілок, поклав гострим лезом догори сокиру у воротах та проводив риску крейдою. Господиня клала ніж на порозі, а на вікнах ставила осикові гілки. А як лише смеркне, вона йшла до обору й підкурювала там чарівним минулорічним зіллям, щоб відьма не приступила. Дівчата в цей день носили часник за поясом.

Жінки, що прикрашали Пасхальні яйця, отримували натхнення зі світу природи, майстерно зображуючи квітки, дерева, фрукти, листя та цілі рослини. Подібні орнаменти символізували прокинення природи після зими, таким чином Пасхальні яйця з мотивами рослин були гарантією хорошого врожаю. Найбільш розповсюдженим малюнком є рослина у вазі, змальована окремо, що символізує дерево життя. Вишневе дерево, що є символом жіночої краси, вважалося, приносило щастя та любов. На Пасхальних яйцях, прикрашених гуцулами, часто зображували гілку ялинки, символ молодості та вічного життя. Виноград символізував братерство, добру волю та довге і віддане кохання. Вважалося, що Пасхальні яйця з орнаментом яблука або сливи, приносять знання та здоров'я. На Пасхальних яйцях зображували різні квітки, а саме рози, соняхи, тюльпани, гвоздики, барвінок та конвалії. Вважалося, що вони всі допомагають природі квітнути та розростатися.

Рослини та нечиста сила

Рослини також пов’язані з віруваннями людей у нечисті сили. Багато трав та квітів використовувались для відлякування злих духів, відьом, мавок та ін., або ж використовувались самими нечистими силами. Наприклад, на голові у кожної русалки – вінок з осоки, і тільки в старшої, царівни, вінок з водяних лілей. Вийшовши з води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся, або беруться за руки і водять дивовижні хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні : хто почує їх, той, як зачарований, підійде близько до русалок, а вони тоді заманять його до себе, візьмуть в своє коло, будуть бавитися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно.

Сиділа русалонька на білій березі,

Просила русалка у жінок намітки:

«Жінки-сестрички, дайте намітки:

Хоч не тоненької, аби біленької ».

Сиділа русалка на білій березі,

Просила русалка у дівчат сорочки:

«Дівчата-сестрички, дайте сорочки,

Хоч не біленької, аби тоненької ».

У Русалчин тиждень на вікнах розкладали гарячий хліб, гадаючи, що його парою русалки будуть ситі. У четвер (цей день ще називають Русалчин Великдень) ніхто не повинен працювати, щоб не розгнівати русалок. Ранком, як тільки зійде сонце, дівчата йдуть у поле “на жита” і беруть з собою хліб із житнього борошна, спечений окремо та замішаний на свяченій воді. У полі дівчата ламають хліб на кілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого батька, де росте жито, і там на межі кладе той хліб для русалок – “щоб жито родило”.

Крім того, дівчата в цей день ще ходять таємно в ліс, маючи при собі полин та любисток, і там у лісі кидають завиті вінки русалкам, щоб ті насилали їм багатих женихів. Вважалось, що у тих вінках русалки бігають по нивах та лісах.

Напередодні Трійці русалки ховаються в корчах, а коли дівчата виходять вдосвіта по воду, випадають несподівано і питають: “Полин чи петрушка?”. Як дістануть відповідь “полин”, утікають, як “петрушка”, залоскочуть дівчину й затягнуть у воду.

Проводи русалок – спеціальні обряди, щоб позбутися них. Засобами, що відлякують русалок, здавна вважались пахучі трави (любисток, полин, лепеха), тому що вони для хрещених людей дуже пахучі, а для нехрещених – смердючі.

Мавки, або ще нявки, бісиці, живуть в лісах чи гірських печерах, і з’являються людям як молоді, гарні дівчата. Світлиці їх вистелені килимами, вони прядуть крадений льон, тчуть із вибіленого полотна і шиють одяг. Після того, як розтануть сніги, мавки бігають горами й долинами і засаджують на них квіти. Коли все зазеленіє і розквітне, вони рвуть квіти, вплітають в коси, і купаються в потоках та озерах. Вважається, що до танців, які нявки теж дуже люблять, приграє їм чорт на дудці . Цікаво, що на тому місці, де раз перетанцювали мавки, трави не буде повік, і такі місця називаються ігровищами. Розважаються вони також тим, що заманюють людей і заводять їх у безвість. Відчепитися від мавки, за народним повір’ям, можна лише, скинувши сорочку і перевернувши її навиворіт.

Відьма (від древньоруського “ведь” – знання) – один з основних персонажів демонології східних і західних слов’ян, який поєднує в собі риси реальної жінки і чорта. Для захисту від відьом використовувались обереги. Щоб не дати відьмі проникнути у двір та хату, на воротах закріпляли свічку, освячену на Стрітення; в стовпи воріт засовували зубці борони, в дверні щілини – крапиву чи гілку осики ; на поріг клали ніж або інші гострі предмети. Виконували магічні дійства, що символізували зведення перешкоди: осипали дім та хлів маком, обводили косою на землі круг, малювали на дверях хрести.

Відображення рослин у піснях

Багато побутових подій ставали основою для різного роду пісень. Наприклад, жниварські пісні українців, як і всіх слов'янських народів, відображають урочисту, відповідальну пору в житті хлібороба - збирання врожаю. Пісні поділяються на зажинкові, що виконуються до початку роботи, жнивні - виконувані під час збирання врожаю, та обжинкові (або дожинкові), що супроводжували свято закінчення жнив. Ключовим моментом зажинкового обряду було приготування першого снопа – «воєводи». Його мала нажатии «в добрий час» «легка на руку» жниця - обов'язково із середини ниви. Прикрашений стрічками й квітами зажинковий сніп кожного дня стояв на полі, де працювали женці, і символізував межу, до якої вони мали жати. Після жнив перший сніп урочисто ставили у світлиці на покуті. Перші зрізані колоски, як і останні, вважалися наділеними особливими якостями, здатними впливати на майбутній урожай. Бажання зберегти перші колоски, очевидно, походило від уявлення про те, що в них зберігається плодюча сила зерна. Жали і співали жнивних пісень переважно жінки. Пісні величували, опоетизовували хліборобську працю, величали господаря, уславлювали женців. Зжатий останній сніп, «останець» (або «дід») перев'язували червоною смужкою і урочисто, з піснями несли в село. На полі залишали жмуток невижатого збіжжя, прикрашеного стрічками і квітами, що називався Волосовою або Спасовою «бородою», а подекуди – «козою», «перепілкою». Колосся зв'язували до купи і заламували до низу на схід сонця, витрушували в зорану серпом землю зерно, клали між стеблин хлібину, дрібок солі, ставили в воду, щоб у господі не переводився хліб, приказували: «Роди, Боже, на всякого долю: бідного і багатого!». Закінчивши жнива, женці мали відпочити на стерні, щоб не боліла спина і легко було жати наступного року. При цьому співали:

Ой ниво наша, ниво,

Верни нам нашу силу!

Ми на тобі жили,

Силоньку положили. 

З пшеничних або житніх колосків дівчата сплітали вінок з маків, волошок, калини як символу щедрого врожаю. У такому вінку найкраща жниця - «княгиня» в парі з хлопцем, що ніс останній сніп та в оточенні дівчат – «дружок», поверталась до двору хазяїна. На Сумщині інколи тих, хто ніс вінок у село, обливали водою, щоб захистити від нечистої сили. Перед двором хазяїна вінок клали на хлібину, щоб «заходив хліб за хліб, старий за новий», тобто, щоб не було безхліб’я і просили за нього викуп – «рублика на таночок». Після викупу хазяїн запрошував женців на гостину, а обжинковий вінок вішав у хаті на стіні і зберігав до осені, щоб вилущеним з нього зерном розпочати сів озимини. Важливе місце посідає опис природи. Широко використовується у жниварських піснях прийом художнього паралелізму, де картини, образи природи служать і своєрідним поетичним зачином, і засобом психологічної характеристики людини. Зменшено-пестлива лексика, яскраві гіперболи, порівняння, загальний ласкавий емоційний тон цих пісень нагадують колядки і щедрівки. Величання поєднується з магічним заклинанням врожаю через побажання того, без чого неможливе життя землероба: здоров'я, добробуту, гаразду в сім'ї, гарного збіжжя.

Купальські пісні виконувались на свято Івана Купала. Це період літнього сонцестояння, кінець червня - початок липня. У селі вибирали відповідне дерево - вербу «Марену». Дівчата сплітали вінки з волошок, ромашок, маку, синіх польових сокирок, прикрашали ними вербу «Марену» і співали. Потім ішли до ставу, річки, озера купати «Марену». У воду внести її мала найкрасивіша дівчина у вінку, сплетеному із жита та пшениці. Одяг її теж повинен бути прикрашений квітами, як і в «Марени»-верби. Дівчина обережно ламала дерево «Марену»: кожному треба було принести додому гілочку, символ того, щоб огірки родили добре, щоб в оселі водилося добро, а нечиста сила обминала обійстя.

Висновки

У висновках узагальнюються результати дослідження, їх можна викласти в таких положенннях:

Аналіз типової і конкретних словотвірних парадигм українських найменувань рослин показав, що аналізовані твірні словотворчо досить активні, але реалізують свій дериваційний потенціал по-різному. Жоден із аналізованих іменників не утворює похідних з усіма типовими СЗ. На реалізацію їх дериваційного потенціалу впливають лінґвальні та екстралінґвальні чинники, зокрема позитивно позначаються на словотворчій спроможності назв рослин їх багатозначність, символічність, належність до ядра лексичної підгрупи; релігійно-міфологічне використання, поширеність, належність до вищих рослинних чи тваринних організмів. Обмежувальними факторами в утворенні похідних є похідність, структурно-морфологічна складність, фонетична довжина, дефектність словозмінної парадигми; стилістична й функціональна маркованість, екзотичність, вимерлість рослини, на яку вказує твірне, їх належність до нижчих рослинних організмів. Методика виведення коефіцієнтів словотворчої спроможності дає змогу більш точно визначити роль окремих факторів у регулюванні словотворчої поведінки аналізованих класів твірних слів.

У словотворенні різних дериватів найбільшу активність щоразу виявляють різні групи найменувань рослин. Найчастіше твірними стають назви трав, а серед них – назви не-квітів, причому це здебільшого найменування культурних рослин – злаків, овочів, ягід. Меншою продуктивністю відзначаються найменування дерев, а також найменування квітів. Поодинокими є деривати у структурі словотвірних парадигм назв грибів, мохів, лишайників, папоротей, хвощів, водоростей та найпростіших рослин.

Реалізація словотвірної семантики дериватами, мотивованими назвами рослин, відбувається завдяки різноманітним засобам, серед яких переважає суфіксація (понад 160 суфіксів). Зрідка засобом словотворення виступають конфікси (7), постфікс -ся у поєднанні з дієслівними суфіксами чи конфіксами, суфіксоїди (8). Кілька похідних утворюються внаслідок усічення твірної основи, а також лексикалізації форм множини чи орудного однини. Для окремих дериватів характерне розходження формальної та семантичної похідності.

Аналіз спільноосновних різноформантних однофункціональних десубстантивів показує, що між дериватами, які заповнюють одну й ту саму семантичну позицію конкретної словотвірної парадигми, встановлюються різноманітні семантико-функціональні відношення. Інколи такі деривати можуть бути ідентичними за семантикою й функціонуванням, хоча зазвичай вони розрізняються семантичною структурою (реалізують різний ступінь демінутивності чи ауґментативності, вказують на різні поняття) та функціонально-стилістичним використанням.

Рослини завжди відігравали і відіграють значну роль у житті народу. Тому багато рослин стали символами і широко використовувалися у творчості.

Література

Валюх З.О. Словотвірна парадигматика іменника української мови. – Київ – Полтава, 2005. – С. 238-254.

Родніна Л.О. Суфіксальний словотвір іменників // Словотвір сучасної української літературної мови. – К.: Наук. думка, 1979. – С. 57-80.

Білоусенко П.І. З історії творення іменників з модифікаційним словотвірним значенням чоловічої статі // Актуальні проблеми словотвору української мови: Матеріали наукових читань, присвячених пам’яті професора Івана Ковалика. – Тернопіль, 1993. – С. 162-165.

Грещук В.В. український відприкметниковий словотвір. – Івано-Франківськ, 1995. – С.23-67.

Грищенко А.П. Суфіксальний словотвір прикметників в українській мові // Словотвір сучасної української літературної мови – К.: Наук. думка, 1979. – С. 160-170.

Щербатюк Г.Х. Однокореневі прикметники на –ний, -овий // Морфологічна будова сучасної української мови. – К.: Наук. думка, 1975. – С. 141-147.

Дмитренко М. Народні повір'я. - К., 1994. - С. 28.

Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - К., 1993. - С. 15.

Українська минувшина. – К., 1987 - С. 228.

Українознавство. - К., 1994. - С. 286-296.

Скуратівський В. Берегиня. – К., 1987 - С. 17-268.

Дмитренко М. та ін. Українські символи. - К., 1994. - С. 118.

Колесов В. Мир человека... – Ленинград, 1986 - С. 211.

Братко-Кутинський О. Символіка світобудови. Українська традиція/ Людина і світ. - 1991. - № 11. - С. 38.

Ажнюк Б.М. Мовні явища як етнокультурна цілісність // О.О.Потебня і проблеми сучасної філології. - К., 1992. - С. 41.

Боруцький С. «А ми тую червону калину ...» / Людина і світ. – К., 1993. - № 2. - С. 28.

Міфологічний словник. - М., 1991. - С. 365.

Словарь української мови За ред.Б.Грінченка. - К., 1958. - Т.2. - С.392.

Коптілов В. У світі крилатих слів. - К.,1968. - С.145.

Керлот Х. Словарь символов. – М.,1994 - С.113, 140.