Художнє слово – мовний знак культури

Лексичні новотвори в тексті

Слововживання в офіційно-діловому, науковому стилях: вибір слова

Як писати прізвища: загальні зауваження до тексту

Художнє слово – мовний знак культури

Продовжимо попередню тему й поговоримо про те, чим характерна норма художнього стилю, чим вона відрізняється від загальнолітературних мовних норм. Насамперед заакцентуємо, що письменник не обмежений тільки нормативним словником, він має право, продиктоване естетичними законами створення художніх текстів, на використання рідковживаної лексики, неологізмів і архаїзмів, індивідуальних несподіваних висловів. Індивідуальна мовотворчість письменника займає особливе місце в загальній мовній практиці. Письменник – носій літературної мови, але він і найактивніший творець національної мови в тому розумінні, що глибоко відчуває найтонші порухи народного слова, що в особистісному відтворює багато разів пережите живе слово народу. Тому і є таким авторитетним слововживання письменників, коли йдеться про усталення мовностилістичної норми.

Під пером майстра оновлюється, засвічується новими гранями художній текст, а в ньому – давно відомі лексичні скарби. Від незвичної сполучуваності слів народжуються індивідуальні епітети, метафори, які в поєднанні з емоційно вираженою думкою утворюють конденсовані засоби вираження – мовні знаки української національної культури. Естетичний смак до художньо досконалого вислову, вміння прочитати мовні знаки культури виховується практикою лінгвостилістичного аналізу художніх текстів.

У відомому дослідженні «Із секретів поетичної творчості» І.Я. Франко завважив: «Поет користується в значній мірі готовою вже поезією мови, готовим запасом абстракцій і абревіатур, але все-таки треба признати, що правдиві поети ... з багатого запасу рідної мови вміють вибрати власне такі слова, які найшвидше й найлегше викликають у нашій душі конкретне смислове враження». «Конкретними смислами» називає І. Франко зорові, слухові враження, дотикові, фізичні відчуття, що знаходять вираження в словесних картинах. Поетичний словник і фразеологія несуть на собі відбиток конкретного історичного часу. Традиційні образи кожен поет переживає по-новому. Лірика І. Франка збагатила українську поезію як у тематичному й жанровому плані, так і щодо розвитку стилістичної семантики суспільно-політичної лексики й фразеології, щодо оновлення традиційного словника інтимно-ліричного мовлення. Скажімо, від громадянського звучання гімну «Вічний революціонер» з його впевнено переконливою вірою в здійснення ідеалів до перейнятих тугою інтимних «жмутків» «Зів'ялого листя» – такою є амплітуда людського почуття. І. Франко атрибутує наскрізні улюблені образи, словосполучення, що визначають індивідуальне бачення світу. Так, ідея боротьби за справедливий суспільний лад утілена в символічному образі каменярів. За висловом поета, він упластичнює працю каменярів, викликаючи в уяві зорові, фізично відчутні картини. В поезії «Каменярі» певне смислове і стилістичне навантаження виконують слова-синоніми дорога, шлях, гостинець, путь. Спершу це нібито конкретна дорога, яку прокладають каменярі: «... аж тоді підуть по цій дорозі люди, Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди...». Синонім гостинець розкриває свою метафоричну семантику саме в такому контексті: дорога, путь, шлях. Шлях поступу вперед – перспектива.

Лексичні новотвори в тексті

Поговоримо тепер про лексичні новотвори в тексті. Адже мова перебуває в постійному русі. Революційні зміни в суспільстві, науково-технічна революція, стильові пошуки в мистецтві спричинилися до появи багатьох нових понять, що стали сьогодні звичними. Через засоби масової інформації культурні здобутки в усіх сферах життя суспільства стають загальнодоступними, розширюють наш кругозір, збагачують словник. У цьому аспекті показано процес народження слів і словосполучень буквально протягом останніх кількох років – нових або вже відомих, що набули нових значень, відтінків. Вони називають часові періоди, поняття, стосовно сучасного суспільного процесу, ідеологічної сфери, економіки, екології, боротьби за збереження життя на Землі.

Наведемо кілька прикладів – образні (авторські) неологізми: жовтий князь (смерть), безбатько, золотоволосий, сонце золотооке, спів кароокий, сивоокі муки, щастя чорнобриве.

Раніше ми детально зупинялися на офіційно-діловому й публіцистичному стилях. А в цій лекції розглядаємо текст, як одиницю мови і як засіб різностильової комунікації. Себто, текст у різних стилях. Але, якщо художнє слово є мовним знаком культури, то спробуємо дати відповідь:

1. Яку функцію виконує художній стиль?

2. Чи можна цей стиль назвати особливим? Чому?

3. Що єднає художній стиль з іншими стилями?

4. Як впливають на читача (слухача) тексти художнього стилю?

5. Чому найголовніша ознака цього стилю образність?

6. Які жанри художнього стилю ви знаєте?

Спершу назвемо основну функцію художнього стилю – це діяння, вплив на читача або слухача. Обставини мовлення: бажання намалювати живу картину, зобразити предмет, передати почуття (емоції), збудити уяву в читача (слухача). Сфера вживання художнього стилю: образне змалювання дійсності у творах художньої літератури (поезії, прозі драматургії), в усній народній творчості. Загальні ознаки вищеозначеного стилю: конкретність змісту, образність, виразність, емоційність.

Слововживання в офіційно-діловому, науковому стилях: вибір слова

Крім художнього стилю існує ще п’ять стилів мовлення. Однак, у кожному із стилів не обходиться без прізвищ, власних назв. Які формули існують при їх відмінюванні? Вибір слова залежить від кожного конкретного випадку. В якому відмінкові ми його вживаємо і чи правильно використовуємо. Тому логічно підходимо до розгляду четвертого питання. Ці два параграфи взаємодоповнюють одне одного.

Офіційний запис прізвищ, який провадився до так званої жовтневої революції (читай більшовицького перевороту, що відбувся в Петрограді 25 жовтня 1917 року) церковними служителями, а після революції працівниками місцевих Рад, найчастіше здійснювався за принципом: як вимовляється, то так і пишеться. Тому форми прізвищ відображають найрізноманітніші фонетичні особливості діалектів. Так, антропоніми Шкляр, Штельмах засвідчують фонетичний перехід ск, ст>шк, шт, характерний для волинських, подільських та північної частини наддніпрянських говорів, прізвища Бурак, Озеранський відбивають тверду вимову р, властиву західно-поліським говорам та більшій частині південно-західних, у прізвищах Заболотній, Задорожній, Заворотній, Зарудній (поряд із Заболотний, Задорожний, Заворотний, Зарудний) спостерігається діалектна особливість східно-полтавських, слобожанських і східно-волинських говірок, де в ряді прикметників тверді основи стали м'якими.

Як писати прізвища: загальні зауваження до тексту

Відсутність властивого літературній мові вставного в перед у в прізвищах Білоус, Карнаух, Усатенко, Усенко, Усик, Угляренко, Паук, Ухатий, Ухаль, Ухач свідчить про те, що наведені антропоніми виникли в середовищі середньо-наддніпрянських, західно-полтавських, південної частини лівобережно-поліських або частини закарпатських говірок. Прізвища Герасимлюк, Горблюк, Карплюк, Остаплюк відбивають діалектну рису більшості південно-західних говорів, де після губного перед (й) з'являється вставне л.

Є ряд прізвищ, що відображають таку фонетичну особливість української мови, як вимова ненаголошеного е близько до и: Вихристюк (від вихрестити), Пелих, Пилишенко (від пелехатий), Тисленко (від тесля) і, навпаки, вимову ненаголошеного и як е фіксують прізвища Дрогобецький (від Дрогобич), Керпатенко (від кирпатий), Нечипорук (від Ничипір), Трегуб (замість Тригуб) та ін.

Діалектну вимову відбивають окремі випадки написання прикметникового суфікса -ишин з фінальним е; Петришен, Костишен, Степанишен, Іванишен, Дмитришен. На відміну від загальних слів, серед яких випадки орфографічних і фонетичних варіантів належать до винятків, частину власних імен записуємо в паралельних формах: Гнат, Ігнат та Ігнатій; Григорій і Григір; Костянтин і Кость; Олексій і Олекса; Антін й Антон; Панас, Опанас і Афанасій; Анастасія і Настасія; Дарія, Дар’я і Дарина; Ірина і Ярина; Наталія і Наталя; Уляна і Оляна; Олена і Альона.

Орфографічні й фонетичні варіанти є явищем звичайним і поширеним також серед українських прізвищ із тією суттєвою різницею, що кожна з паралельних форм виконує свою юридично-правову функцію як окреме прізвище, а не варіант того ж прізвища.

Частина паралельних написань прізвищ зумовлена тим, що вони походять від різних варіантів імен – джерела творення власних назв: Гнатенко й Ігнатенко, Герасименко й Гарасименко, Панасенко й Опанасенко; Онопрієнко, Онупрієнко й Онуфрієнко тощо. Варіативність у написанні спостерігається не лише в кореневій частині прізвищ, а й у суфіксальній і в закінченнях: Левитський і Левицький, Бондарчук і Бондарук, Герасимчук і Герасим'юк, Заболотський і Заболоцький, Задорожний і Задорожній. Таке варіювання у вимові й написанні прізвищ пояснюється кількома причинами. На відміну від загальних слів літературної мови, загально-поліських говірок української мови (акання охоплює територію північних районів Чернігівської, Сумської та Київської областей), у написанні й вимові цілого ряду прізвищ зафіксовано також властиве розмовній мові випадання голосних або й: Пустовіт (Пустовійт, Пустовойтенко), Новченко (Новиченко), Примак, Примаченко (Приймак, Приймаченко); окремі форми прізвищ виникають внаслідок метатези: Черемис (Чемерис). Отже, запам’ятайте, що загальне правило написання українських прізвищ формулюється так: при написанні прізвищ треба керуватися правилами орфографії, прийнятими для загальних назв. Прізвища, похідні від того чи іншого слова або імені, слід писати так, як пишеться це слово або ім'я: Олексіенко, а не Алексєєнко, в основі прізвища — ім'я Олексій; Онуфрієнко, а не Ануфрієнко, бо Онуфрій; Білик, а не Бєлік, бо прізвище утворене від прикметника білий за допомогою суфікса -ик; Заєць, а не Заяць, бо відповідно пишеться апелятив заєць; Іллєнко, а не Ільєнко, бо Ілля; Підлісний, а не Подлєсний, бо прізвище є прикметниковим утворенням з префіксом під- від слова ліс.

А тепер розглянемо деякі правила вживання апострофа та м’якого знака.

Правопис апострофа у прізвищах нормується загальноприйнятими правилами.

Апостроф пишеться перед Я, Ю, Є, Ї:

а) після губних приголосних: Дерев'янко, Крип'якевич, П'ятницький, Клим'юк, Пилип'юк, Сав'юк, Стеф'юк, В’їдливий.

Написання без апострофа типу Вязовий, Завязун, Сапяний, Зубюк, Максимюк, Наумюк, Савюк, Вячеславів є помилковим;

б) після твердого р: Кир'ян, Мар'яненко, Мар'єнко;

в) у похідних від імені Лук'ян: Лук’янець, Лук’ яненко, Лук'янчук;

г) після префіксів: З'явин, Під'ярків.

Апостроф не пишеться:

а) якщо перед губним приголосним є інший приголосний, крім р, який належить до кореня: Довбяга, Лихвяк, Стовпяга, Ужвюк, але Черв'яченко, Карп'юк, Щерб'юк;

б) якщо літери я, ю, є вказують на м'якість приголосного р: Жабокряк, Варюта, Рюма.

Вживання м'якого знака

М'який знак пишеться:

а) у прізвищах, які закінчуються на м'який приголосний: Кметь, Ведмідь, Гринь, Дузь, Кисіль, Лесь, Сень, Швець, Філь.

Властиве українській мові пом'якшення кінцевого приголосного ц зберігається й у прізвищах: Буць, Миць, Проць, Тоць, Коць. Винятками є окремі прізвища, які походять від вигуків і звуконаслідувальних слів: Гоц, Пац, – а також антропоніми на ц німецького походження: Ганц, Гольц, Фільц;

б) у прізвищах із суфіксами -ець (-єць): Кравець, Компанієць, Федунець; -ань: Головань, Довгань, Сохань; -ень: Вихопень, Крекотень, Здибень, Мелень; -онь, -онька, -онько: Яронь, Махонько, Федоронько; -унь, -унька, -унько: Братунь, Сердунь, Галунька, Старунько; іль: Свистіль, Чикіль; -ель: Чепель; -оль: Жоголь, Щиголь; -ась Демидасъ, Микитась, Ромась; -ось: Гаврось, Павлось -усь: Бобрусь, Дмитрусь, Павлусь; -ись, -исько: Максись, Ковалисько, Павлисько; -еньк(ий): Біленький, Глухенький, Кривенький; -ськ(ий), -цьк(ий), -зьк(ий): Мачківський, Забродський, Красуцький, Підлузький;

в) у середині прізвищ після м'якого приголосного перед наступним к: Косоворотько; Редько, Гринько, Люлько;

г) після л перед м'яким приголосним: Гаврильців, Гульчак, Кибальчич, Ковальчук, Смульський, Чорнобильський, Шмигельський. Це правило стосується й написання форм непрямих відмінків від прізвищ типу Стрілець, Хоролець (Стрільця, Хорольця; Стрільцем, Хорольцем тощо);

д) після м'якого л перед звукосполукою йа, що позначається літерою я: Кальян, Тальянчук.

М'який знак не пишеться:

а) у прізвищах, які закінчуються на р: Гончар, Дігтяр, Кобзар, Лимар, Скляр,

– на губні й шиплячі приголосні: Голуб, Бородач, Пекач, Гладиш, Мариш, Троц;

б) після н перед ч та суфіксом -ськ(ий): Грінченко, Зінчук, Камінчук, Клименчук, Порохончук, Панчишин, Сенченко, Яблонський, Волинський, Познанський, Уманський.

До винятків належать прізвища типу Покиньчереда, Синьвечір, що становлять собою словосполучення, перше слово якого має кінцеве м'яке н;

в) після д перед -ченко, -чук, -чишин: Радченко, Федченко, Осадчук, Радчук, Федчишин.

Чергування звуків у відмінкових формах прізвищ

При словозміні прізвищ відбуваються властиві українській мові чергування:

а) приголосні г, к, х чергуються із з, ц, с перед закінченням і в давальному та місцевому відмінках однини прізвищ, що належать до першої відміни: Мишуга — Мишузі, Осика — Осиці, Чайка — Чайці, Косуха — Косусі, Солуха - Солусі;

б) голосні о, є чергуються в закритому складі з : Макогін — Макогона, Корінь — Кореня;

в) голосні о, є чергуються з нульовим звуком: Бурячок — Бурячка, Довженко — Довженка, Лобанок — Лобанка, Вихованець — Вихованця, Канівець — Канівця, Кравець — Кравця.

Але наведені закономірні фонетичні чергування в системі словозміни прізвищ витримуються непослідовно. Саме тут іменниковий тип прізвищ виявляє найбільше відхилень від фонетичної норми. Зокрема, при відмінюванні цілого ряду прізвищ порушується закономірність чергування о, е з і та о, е з нульовим звуком.

Існує ряд прізвищ відмінюються зі збереженням і у відкритому складі, наприклад: Кисіль (Кисіля), Куліш (Куліша), Сокіл (Сокіла), Чіп (Чіпа); при цьому порівняймо відмінювання в апелятивній лексиці киселя, кулеша, сокола, чопа тощо. Зберігається випадне о, е у відмінкових формах таких прізвищ, ях: Перець (Переця), Шершень (Шершеня), Щиголь (Щиголя); хоча в апелятивній лексиці буде перця, шершня, щигля.

Тенденція зберігати випадне о простежується при відмінюванні частини прізвищ із суфіксом -ок: Коршока, Сомока, Милока, Деминока.

Відомо, що відсутня перестановка голосного, характерна для відмінкових форм апелятивів швець (шевця, шевцеві), жнець (женця, женцеві), у непрямих відмінках аналогічних прізвищ: Швець — Швеця, Швецем; Жнець — Жнеця, Жнецем.

Відмінювання подвійних прізвищ

Подвійні прізвища, псевдоніми чоловічого роду відмінюються переважно в обох складових частинах: Білецького-Носенка, Бутника-Сіверського, Карпенка-Карого, Квітки-Основ'яненка, Немировича-Данченка, Чорного-Діденка та ін.

Винятки з цього правила стосуються тих подвійних прізвищ, перша частина яких сприймається як прикладка, а не як окреме прізвище: Кос-Анатольського, Май-Дніпровича, Яр-Кравченка, Цаль-Цалька, Драй-Хмари.

Словозміна складових компонентів подвійних прізвищ жінок підлягає загальним правилам відмінювання жіночих прізвищ, тобто за відмінками змінюються прізвища іменникового типу із закінченням -а(-я), а також прізвища у формі повних прикметників, дієприкметників і присвійних прикметників із суфіксами -ов(а), -ев(а), -ин(а). Інші типи прізвищ, які становлять першу або другу частину подвійного прізвища, лишаються незмінними: Гордієнко-Андріанової, Давидової-Медене, Лихогляд-Перепелиці, Медвецької-Лутак, Токаревої-Александрович, Логвиненко-Загородньої та ін.

Отже, вибір слова залежить від інтелектуального, культурного рівня особистості, від знання орфографії. Знаючи, скажімо, правила відмінювання прізвищ у вас ніколи не виникне труднощів у їх написанні. Вибір слова у тексті залежить від знання мови. Наведемо із синонімічного ряду приклади: відноситися – ставитися, славний – славетний, відомий – прославлений, твори – праці, тема – тематика, малювати – зображати – відтворювати, любимий – улюблений, щастя – везіння – талант, притаманний – властивий – характерний.

Кожне з цих слів потрібно вживати в контексті зі сполучуваними одиницями мови.