Реферат на тему

Мова і мислення

ПЛАН

1. Проблема співвідношення мови і мислення

2. Психофізичні основи зв'язку мови і мислення. Внутрішнє мовлення і мислення

3. Роль мови у процесі пізнання

4. Використана література

Співвідношення мови і мислення — одна з цент­ральних проблем не тільки теоретичного мовознавства (філософії мови), а й філософії, логіки, психології. Ці­кавились нею також математики, фізики, медики та ін. Якщо раніше головним питанням було обґрунтування наявності чи відсутності зв'язку між мовою і мис­ленням, то нині — виявлення характеру зв'язку між ними.

1. Проблема співвідношення мови і мислення

Незважаючи на те що проблему взаємозв'язку мови і мислення досліджують від найдавніших часів до на­ших днів, вона далека від свого розв'язання. У сучасній філософській, логічній, психологічній і лінгвістичній літературі дають різні, інколи взаємозаперечні від­повіді на питання про співвідношення цих феноме­нів. Це зумовлене кількома причинами. У мові й мисленні переплітаються соціальні й індивідуально-біологічні чинники. Процес мислення прихований від безпосереднього спостереження, це той «чорний ящик», про роботу якого ми можемо судити дедуктив­но і перевіряти висунуті гіпотези на основі того, що маємо на вході і виході цього ящика, тобто на основі мовленнєвих фактів. Не сприяє розв'язанню пробле­ми й термінологічна неусталеність. Так, зокрема, в су­часній науці немає однозначного розуміння термінів мислення і свідомість. Це призвело до того, що нерід­ко говорили про співвідношення мови і свідомості, а малося на увазі співвідношення мови та мислення, і навпаки.

Слід розрізняти поняття «свідомість» та «мислен­ня». Свідомість — це весь процес відображення дійс­ності нервово-мозковою системою людини; це усвідом­лене буття, суб'єктивний образ світу. Мислення — це узагальнене відображення дійсності в свідомості у фор­мах понять, суджень й умовиводів (силогізмів); це вища форма активного відображення об'єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому й узагальненому пізнанні суб'єктом суттєвих зв'язків і відношень предметів і явищ, у творчому продукуванні нових ідей, у прогнозуванні подій і вчинків [Философ­ский энциклопедический словарь 1983: 391].

Отже, свідомість не зводиться до мислення, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне став­лення людини до світу [Українська радянська енцик­лопедія 1983: 59]. Очевидно, до свідомості входять і відчуття, й уявлення.

Мислення — вищий ступінь людського пізнання, процесу відображення об'єктивної дійсності; воно умож­ливлює отримання знання про такі речі, які не можуть бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому рівні. Чут­тєве сприйняття не дає повного відображення дійснос­ті. Мислення, оперуючи найвищими абстракціями, пе­реборює обмеження чуттєвого сприйняття й повнокров­но відтворює дійсність.

Отже, поняття «свідомість» є ширшим від поняття «мислення» і включає його в себе. Однак у науковій літературі трапляються й інші тлумачення цих понять (див.: [Энциклопедический словарь 1985; Ахунзянов 1981: 95; Ардентов 1971: 57], де термін мислення трактується як ширше поняття, ніж термін свідо­мість. Тут під свідомістю розуміється вищий ступінь мислення). Щодо питання взаємовідношення мови й мислення існують дві протилежні й однаковою мірою неправильні тенденції: 1) відривання мови від мислення і мислення від мови; 2) ототожнення мови і мислення. Так, зокре­ма, французький математик Жак Адамар заявив: «Я стверджую, що слова повністю відсутні в моєму розумі, коли я думаю [...]. Усі слова зникають саме тієї миті, коли я починаю думати; слова з'являються в моїй свідо­мості тільки після того, як я закінчу або закину дослі­дження» [Адамар 1970: 72]. Подібна думка висловлена Альбертом Ейнштейном: «Слова або мова, як вони пи­шуться або вимовляються, не відіграють жодної ролі в моєму механізмі мислення. Психічні реальності, які служать елементами мислення, — це деякі знаки або більш чи менш ясні образи, що можуть бути за бажан­ням відтворені й скомбіновані. Вищезгадані елементи в цьому випадку носять зоровий і мускульний харак­тер. Звичайні й загальноприйняті слова дуже важко підбираються лише на наступній стадії, коли згадана асоціативна гра достатньо відстоялась і може бути від­твореною за бажанням» [Эйнштейновский сборник 1967: 28].

Ототожнювали мову і мислення німецькі лінгвісти Вільгельм фон Гумбольдт і Макс Мюллер. На думку Мюллера, мова і мислення — «лише дві назви однієї й тієї ж речі». До тієї групи належать і вчені, які розгля­дають мову як форму мислення (А. Шлейхер, Е. Бенве-ніст), бо форма і зміст завжди стосуються одного й того самого явища.

У наш час обидві крайні тенденції продовжують існувати в різних варіантах. Так, зокрема, різні відно­шення до мислення і його зв'язку з мовою лежать в основі двох різних напрямів — менталістичного, в якому чітко виявляється прагнення до ототожнення мови і мислення, приписування мові тієї ролі в психіці людини, яка належить мисленню, і механістичного (біхевіористського), який відриває мову від мислення, розглядає мислення як щось позамовне (екстралінг-вальне) і вилучає його з теорії мови, оголошуючи мислення фікцією (див.: [Кубрякова 1968: 103; Ахунзянов 1981: 63]).

Однак переважна більшість мовознавців і філосо­фів не сумнівається в наявності зв'язку між мовою і мисленням. Головна увага вчених спрямована на ви­явлення характеру зв'язку між цими явищами. Мова і мислення — це особливі дуже складні явища, кожне з яких має свою специфічну форму і свій специфічний зміст [Общее языкознание 1970: 374].

Якщо колись вважалося, що мислення невіддільне від мови і здійснюється лише в мовних формах (згадай­мо хоча б таке висловлення Ф. де Соссюра: «Мову можна порівняти з аркушем паперу. Думка — його ли­цевий бік, а звук — зворотний, не можна розрізати лицевий бік, не розрізавши зворотного. Так і в мові не можна відділити ні думку від звука, ні звук від думки, цього можна досягнути лише шляхом абстракції» [Сос-сюр 1977: 145]), то нині поширена концепція, за якою мова і мислення пов'язані між собою діалектичними відношеннями й утворюють взаємозумовлену єдність, але не тотожність. Можна також стверджувати про відносну незалежність мови від мислення і мислен­ня від мови. Форми реалізації зв'язку мови і мислен­ня можуть бути найрізноманітнішими: від наявнос­ті безсумнівної єдності до боротьби між ними. Так, ще Л. В. Щерба зауважив, що «кожна думка ніби сидить під ковпаком слова, і рух думки вперед є боротьба зі словом» [Лекции Л. В. Щербы по русскому синтакси­су 1970: 83]. Крім того, можна говорити і про можли­вість несловесного мислення, що свого часу допускали мовознавець О. І. Томсон [Томсон 1910: 286], фізіолог І. М. Сеченов [Сеченов 1952: 87], психолог С. Л. Рубін-штейн [Рубинштейн 1946: 416]. Поряд із словесним допускали інші форми мислення також І. П. Павлов, Л. С. Виготський. Та й словесне мислення зводиться не тільки до звукових, а й до інших образів слів — зорових, жестових, тактильних, що доведено досвідом навчання глухих і особливо сліпоглухонімих людей.

І. Н. Горєлов на основі декількох експериментів ви­явив, що кількість предметів у полі зору дитини і кіль­кість дій з ними значно перевищує число відомих ди­тині найменувань. Домовна інформаційна система створює основу для переходу від першої до другої сиг­нальної системи, до мови (див.: [Попова 1987: 51]). Усе це підтверджує думку, що мислення з'явилося раніше від мови, а це є ще одним важливим аргументом на користь твердження про відносну незалежність мо­ви та мислення.

Мовне мислення, як зауважує Л. С Виготський, не вичерпує ні всіх форм думки, ні всіх форм мислення. Існує велика ділянка мислення, яка не має безпосеред­нього стосунку до мовного мислення [Выготский 1934: 95]. Для того щоб встановити, яка саме ділянка мис­лення не пов'язана з мовою, необхідно з'ясувати, які типи мислення існують. На думку сучасних учених, потрібно розрізняти три типи мислення: чуттєво-об­разне, технічне і поняттєве. Тільки поняттєвий тип мислення протікає в мовних формах.

І чуттєво-образне, і технічне мислення, очевидно, наявні й у вищих тварин (мавп, собак, котів, дельфінів тощо). Доведено, що вищі тварини користуються всіма відомими звичайній (тобто формальній) логіці метода­ми — дедукцією, індукцією, синтезом, аналізом, експе­риментом, абстрагуванням тощо — аж до утворення родових понять, тобто всіма тими методами, які вико­ристовує людина. Вони різняться лише ступенем свого розвитку. Завдяки цьому вищі тварини виявляють здатність до планомірної, навмисної (з передбаченням результатів) діяльності, що й характеризує власне мис­лення на відміну від суто інстинктивної діяльності нижчих тварин.

Поняттєве мислення притаманне тільки людині. У розумовій діяльності людини всі три типи мислення переплітаються. Як довів І. П. Павлов, звичайне нор­мальне мислення може протікати лише за безпосеред­ньої участі як першої, так і другої сигнальної системи. У різних людей рівень участі кожної з цих сигнальних систем різний: сигнали другої сигнальної системи мо­жуть і не покривати сигналів першої системи, тобто в свідомості можуть бути наявними образи дійсності, які не осягнеш словом [Павловские среды 1949: 232]. Що ж стосується глухонімих, то вони використовують жес­ти двох типів: одні еквівалентні словам звукової мови, і їхня пальцьова азбука розроблена людьми, які чу­ють. Інші, власне жестові знаки, не зіставляються з одиницями звукової мови. Такий жест може нагадува­ти позначувану річ (іконічний жест), але може бути зовсім невмотивованим (ієрогліфічний жест). Чим більше невмотивованих жестів, тим складніше пере­вести їх у слова [Попова 1987: 45].

Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать і такі факти:

мислення характеризується певною самостійніс­тю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предме­тів і явищ у дійсності (домовик, мавка, русалка тощо);

мова — матеріально-ідеальне явище, тоді як мис­лення — ідеальне;

мова — явище національне, мислення — інтер­національне;

будова і закони розвитку думки і мови неоднако­ві. Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфе­ми, лексеми, словосполучення, речення, то основними одиницями мислення є поняття, судження й умовиво­ди. Не збігаються логічні й лінгвальні категорії, як, наприклад, поняття і значення слова, речення й су­дження. Так, зокрема, значення слова не зводиться до поняття, хоча має його передумовою. Поняття — це лише ядро мовного значення. Обсяги значення і понят­тя перехрещуються, але не збігаються. Значення слова ширше від поняття, поняття глибше від значення сло­ва. Значення може мати різні конотації, тобто емоцій­но-оцінні й експресивні відтінки. Крім того, існують слова (вигуки), які не передають поняття, а лише емо­ції. Нарешті, слова та їх значення — категорії націо­нальні, тоді як поняття — загальнолюдські.

Щодо співвідношення судження і речення правиль­ною залишається традиційна сентенція, що будь-яке судження є речення, але не кожне речення є судження. Так, зокрема, слова-речення не є судженнями. Структу­ра суджень і речень є різною. У складному реченні мо­же бути декілька суджень. Якщо судження складаєть­ся з трьох компонентів (суб'єкта, предиката і зв'язки), то в реченні може бути і один член, і два, і більше трьох.

Синтаксичне й актуальне (логічне) членування ре­чення не накладаються одне на одного. Структурні типи речень значно багатші й різноманітніші, ніж логічні су­дження. До того ж суб'єкт судження не завжди відпові­дає граматичному підметові, оскільки він може виража­тися не тільки підметом, а й додатком (Музика написа­на композитором) і просто закінченням (Читаю).

Складні зв'язки існують між логічними і граматич­ними категоріями (пор. граматичну категорію роду і поняттєву категорію статі). Деякі граматичні категорії

відображають не відмінності в об'єктивній дійсності, а різні відношення людини до цієї дійсності (категорія стану, модальності, способу). Граматичні категорії в різних мовах не збігаються (вид, відмінок тощо).

Як бачимо, між категоріями мови і логіки немає пов­ного паралелізму, але немає й розриву. О. Єсперсен пи­сав: «Установити всі ці синтаксичні поняття і категорії можна не виходячи за межі граматики. Однак як тільки ми запитуємо, що ці категорії і поняття відображають, тут же зі сфери мови потрапляємо у сферу зовнішнього світу або у сферу мислення» [Есперсен 1958: 56]. Далі це положення Єсперсен розкриває на прикладах категорій числа і часу. На думку вченого, «відповідність між зов­нішніми і граматичними категоріями ніколи не буває повною; всюди ми знаходимо дуже дивні і несподівані перехрещення і взаємоперетини» [Есперсен 1958: 57].

Говорячи про зв'язок мови і мислення, потрібно звернути увагу на їх генетичний аспект. У генетично­му плані виникнення мислення передує появі звукової мови як в онтогенезі (в історії окремої особи), так і в філогенезі (в історії виду).

Отже, мова і мислення єдині, але не тотожні; вони нерозривні, але не злиті в одне, певною мірою автоном­ні і мають свої специфічні риси, які вимагають спеці­ального вивчення.

2. Психофізичні основи зв'язку мови і мислення. Внутрішнє

мовлення і мислення

Центри, що керують мовленнєвою діяльністю лю­дини, розташовані в мозковій корі лівої півкулі. За­лежно від специфіки розумової діяльності людини її мислення може протікати в різних зонах кори голов­ного мозку. Так, зокрема, з правою півкулею пов'язане чуттєво-образне, конкретне мислення, а з лівою, де роз­ташовані мовленнєві зони, — абстрактне мислення. У задніх відділах великих півкуль здійснюється при­ймання, перероблення і зберігання інформації.

Зона Брока, яка знаходиться в задньому відділі нижньої лобної звивини, керує усним мовленням. Зо­на Верніке, що розташована в першій висковій звивині, забезпечує сприйняття й розуміння усного мовлення. Тім'яно-потилична частина лівої півкулі керує логіко-граматичними зв'язками мови, забезпечує дотримання семантики мовлення.

Пошкодження певних центрів мозку, пов'язаних з мовленнєвою діяльністю, призводить до мовленнєвих розладів, які називають афазією. Залежно від того, яка зона головного мозку ушкоджена, розрізняють такі ви­ди афазії:

моторна, що полягає в утраті здатності виража­ти думку в усній формі. Моторна афазія пов'язана з ушкодженням зони Брока;

сенсорна, яка полягає в утраті здатності розумі­ти усне мовлення; зумовлюється ушкодженням зони Верніке;

динамічна, що виявляється в утраті здатності зв'язного мовлення, головним чином у порушенні гра­матичних зв'язків; спричиняється ушкодженням лоб­них доль лівої півкулі;

семантична, яка виражається в утраті здатності знаходити в пам'яті потрібні слова для називання знайо­мих предметів, пов'язана з ушкодженням тім'яно-по­тиличної ділянки лівої півкулі.

Дослідження різних форм афазії (в чистому вигляді вони трапляються рідко) засвідчують, що мисленнєва і мовленнєва діяльності людини перебувають у складних і водночас нежорстких зв'язках. Науку, що вивчає взає­мозалежність стану мовлення від стану різних ділянок мозкової кори, називають нейролінгвістикою.

Важливою підмогою в розкритті механізму мислен­ня є внутрішнє мовлення. Дослідження М. І. Жинкіна і А. Н. Соколова показали, що внутрішнє мовлення буває двох типів: 1) беззвучне вимовляння (органи мовлення рухаються, однак звук відсутній) і 2) зреду­коване, максимально скорочене фрагментарне мовлен­ня (мовлення майже без слів). Якщо перший тип лег­ко перекладається на зовнішнє мовлення, то другий тип такій трансформації не піддається. Озвучене внут­рішнє мовлення другого типу залишилось би не зрозу­мілим для співбесідників.

Роль внутрішнього мовлення полягає в тому, що воно матеріально закріплює думку. Слухач використо­вує внутрішнє мовлення для узагальнення й запам'ято­вування зовнішнього, звучного мовлення (людина запам'ятовує не всі слова, а зміст мовленого). Внутріш­нє мовлення, таким чином, є проміжною ланкою між мисленням і зовнішнім (звучним) мовленням (див.: [Жинкин 1958; Соколов 1968]). Однак внутрішнє мов-

лення — не єдиний засіб, за допомогою якого відбува­ється формування й вираження думки. Деякі розумові процеси відбуваються без внутрішнього мовлення з ви­користанням, наприклад, лише зорових чи моторних образів. Досить часто доводиться стикатися з випадка­ми, про які можна сказати: «На язиці вертиться, а ска­зати не можу».

3. Роль мови у процесі пізнання

Розмірковуючи над природою мови, людина спо­чатку розкривала в ній категорії мислення, тобто встановлювала вплив мислення на мову. Однак уже у XVIII ст. Джеймс Монбоддо і Готфрід Гердер у своїх працях розглядають цю проблему різнобічно. Особ­ливу увагу ролі мови в процесах пізнання приділив В. фон Гумбольдт. За Гумбольдтом, вивчення нової мови рівнозначне набуттю нового погляду на попе­реднє світосприйняття. Люди, що розмовляють різни­ми мовами, бачать світ по-різному, бо кожна мова членує навколипініи світ по-своєму і в кінцевому підсумку вона є своєрідною сіткою, що накидається на пізнаваний світ. Оскільки, за Гумбольдтом, мова — це орган, який утворює думку, то сприйняття й діяль­ність людини залежать від мови, зумовлюються мо­вою.

Ще далі в питанні про вирішальну роль мови в процесах пізнання пішли американські вчені Едуард Сепір і Беджамін Уорф — автори так званої гіпоте­зи лінгвальної відносності. Вивчаючи своєрідність культури і мов американських індіанців, вони дійш­ли висновку про глибокий вплив мови на становлен­ня світоглядних категорій. На думку Сепіра, мова є не стільки засобом передачі суспільного досвіду, скільки способом визначення цього досвіду для всіх, хто роз­мовляє тією мовою. Вона «нагадує математичну систе­му, яка відображає досвід у справжньому значенні цього слова тільки в найелементарніших своїх почат­ках, але з плином часу перетворюється на систему по­нять, яка дає змогу передбачити всі можливі елементи досвіду відповідно до певних прийнятих формальних правил».

Б. Уорф твердить, що мова «не просто передаваль­ний інструмент для озвучених ідей, а скоріше сама тво­рець ідей, програма і керівництво для інтелектуальної діяльності людських індивідів [...]• Ми досліджуємо природу за тими напрямками, які вказує наша рідна мова». За Уорфом, мова визначає мислення; людина в своєму мисленні і в поведінці йде за мовою. Відкриття Ньютона, на думку Уорфа, не є результатом його дос­ліджень чи інтуїції, а взяті з мови. Якби Ньютон гово­рив мовою хопі, то його поняття простору, часу й мате­рії були б іншими.

Висновки авторів теорії лінгвальної відносності та їх послідовників (Лео Вайсгербера та інших представ­ників неогумбольдтіанства) про перетворювальну силу мови не є правомірними. Різні мови справді представ­ляють далеко не однакові картини світу, але цю обста­вину правильніше формулювати в зворотному поряд­ку: дійсна й об'єктивна картина світу відображена в мовах неоднаково. Мова не має тієї керівної сили, яку їй приписують згадані вище вчені. Різні мови неоднако­во членують реальний світ (структура лексико-семантич-них полів різних мов не збігається) з огляду на нетотожні умови матеріального і суспільного життя людей, але зміст мовлення не є простою сумою мовних одиниць. Крім того, одне й те ж можна виразити не тільки словом, а й слово­сполученням (укр. залізниця, рос. железная дорога) і опи­сово цілим реченням. Через те перехід з однієї мовної системи на іншу доречно порівняти з переходом від однієї системи мір до іншої (з кілометрів на милі, з футів на метри, з термометра Фаренгейта на термометр Цельсія).

Отже, без мови неможлива сама пізнавальна діяль­ність, але мові в жодному разі не можна приписувати властивість змінювати дійсність. Розглядаючи цю проблему, обов'язково слід враховувати три феномени в їх взаємозв'язках і впливах (між мовою й об'єктив­ною дійсністю знаходиться мислення):

дтйпнтг,ть.< > мислення < > мова

Не можна реальні предмети, явища і їх співвідно­шення проектувати безпосередньо в мові, оминувши мислення. Потрібно також розрізняти зміст мислення і техніку мислення. Мова впливає на техніку мислен­ня, а не на його зміст.

Роль мови в процесах пізнання полягає в тому, що: 1) мова закріплює результати пізнавальної діяль­ності. О. О. Потебня справедливо зауважував, що «мова відноситься до всіх інших засобів прогресу, як перше й основне» 2) мова є основним інструментом пізнання. Засвоюю­чи мову, людина оволодіває й основними формами та законами мислення. Водночас мова дала змогу людині вийти за межі безпосередніх чуттєвих сприймань, які для тварин є основним джерелом інформації про зов­нішню дійсність. Не всі, наприклад, бачили айсберг чи ліани, але знають, що це таке, на основі того, що прочи­тали у словниках чи інших книжках.

За допомогою мови людина не тільки отримує уза­гальнені знання, а й членує явища дійсності на складо­ві елементи, класифікує їх. Членування явищ дійснос­ті відбувається за допомогою дискретних одиниць — слів, а класифікація — як за допомогою слів (родо-видові відношення та ін.), так і за допомогою грама­тичних форм (частини мови, суфікси тощо).

Якщо процес пізнання здійснюється, як правило, від конкретного спостереження до абстрактного мис­лення, то мова дає можливість спочатку ознайомитися з абстрактними поняттями, а потім переходити до їх конкретизації, що прискорює процес пізнання й розу­мовий розвиток людини загалом.

Використана література

Семчинський С В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С 219—255.

Общее языкознание: Формы существования, функции, история язы­ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 367—418.

Общее языкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 87—122.

Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. — М., 1979. — С. 71—89.

Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 152—167.

Выготский Л. С. Мышление и речь. — М. — Л., 1934.

Жинкин Н. И. Механизмы речи. — М., 1958.

Потебня А. А. Мысль и язык // Потебня А. А. Эстетика и поэтика. — М., 1976. — С. 35—220.

Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975.

Панфилов В. 3. Взаимоотношение языка и мышления. — М., 1971.

Панфилов В. 3. Язык, мышление, культура // Вопр. языкознания. — 1975. — № 3.

Колшанский Г. В. О вербальности мышления // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — М., 1977. — Т. 36. — № 1.

Соколов А. Н. Внутренняя речь и мышление. — М., 1968.

Горелов И. Н. Невербальные компоненты коммуникации. — М., 1980.

Рубинштейн С. Л. К вопросу о языке, речи и мышлении // Вопр. язы­кознания. — 1957. — № 2.

Язык и мышление. — М., 1967.