Курсовая работа: Тенденції соціально-економічних процесів сучасної України

Вступ

Розділ 1. Тенденції соціально-економічних процесів сучасної України

1.1 Соціальні аспекти сучасних економічних процесів в Україні

1.2 Соціально-економічне становище України в 2008 році

а) Валовий внутрішній продукт

б) Промисловість

в) Сільське господарство

г) Ціни і тарифи

ґ) Доходи населення

д) Ринок праці

е) Демографічна ситуація

Розділ 2. Регіональні особливості соціально-економічного розвитку України на сучасному етапі1

2.1 Диспропорційний характер регіонального розвитку

2.2 Регіональна соціально-економічна дезінтеграція України

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність проблеми. Перехідний період, у якому перебуває зараз українське суспільство, – це нестабільний історичний процес, в ході якого відбувається суспільна трансформація від тоталітарного стану до демократичного. В економічному аспекті сутність цього етапу полягає у зміні економічної моделі країни, поняття якої характеризується співвідношенням форм власності та заснованих на них секторів економіки, ринкових механізмів і державних важелів регулювання економіки, лібералізованості та соціальної орієнтованості економіки тощо. Власної економічної моделі Україна поки що не має. Вона відмовилася від планової економіки, але до якогось певного іншого типу економічного устрою не перейшла. Метою трансформації економічної системи країни було проголошено побудову змішаної і, разом з тим, соціально-орієнтованої економіки. Але навряд чи можна сказати, що сьогодні у суспільстві досить глибоко усвідомлено сутність тієї господарчої системи, до якої проголошено перехід.

Сам процес економічної трансформації відбувається в Україні вкрай непослідовно та суперечливо. Затягування реального реформування, задекларованого ще у 1992 р., призвело не лише до погіршення економічного стану країни, а й до негативного сприйняття самої його ідеї. Результати соціологічних обстежень останнього часу, говорять про те, що для все більшої частини населення пострадянських держав цінності демократичних реформ поступово втрачають свою привабливість.

З огляду на це, досить актуальним і важливим є дослідження реального соціально-економічного трансформування в країні.

Мета і завдання дослідження. Метою курсової роботи є— на основі комплексного об’єктивного аналізу різнопланових джерел з’ясувати зміст, характер і закономірності соціально-економічних процесів в сучасній Україні та їх значення в переході до ринково орієнтованої економіки.

Метою продиктовано наступні завдання:

охарактеризувати сучасні соціально-економічні процеси в сучасній Україні;

дослідити причинно-наслідкові взаємозв’язки негативних процесів між різними галузями народногосподарського комплексу, політичними й економічними сферами суспільного життя та світовою кон’юнктурою;

проаналізувати наслідки реформування владними структурами соціально-економічних відносин у державі.

Об’єктом дослідження є соціально-економічні процеси в сучасній Україні.

Предметом дослідження є визначення закономірностей й особливостей соціально-економічних трансформацій в Україні у досліджуваний період, їх причинно-наслідкових зв’язків.

Методи дослідження є історико-хронологічний, проблемний, порівняльний та статистичний. У процесі дослідження застосовано принципи історизму та об’єктивності з врахованням конкректно-історичних обставин розвитку українського суспільства означеного періоду.

Практичне значення одержаних результатів полягає у висвітленні місця і ролі соціально-економічних перетворень в сучасній Україні, що сприятиме поглибленню вивчення економічної та соціальної історії України загалом.

Структура роботи визначена її метою та завданнями і складається із вступу, двох розділів (4 параграфів), висновків, додатків і списку використаних джерел та літератури (30 найменувань).

Розділ 1. Тенденції соціально-економічних процесів сучасної України

1.1 Соціальні аспекти сучасних економічних процесів в Україні

Формування засад ринкової економіки створило в Україні принципово нову соціальну та економічну ситуацію, зумовило й певні зміни в соціально-психологічній сфері, у багатьох суспільних та економічних інститутах: формах власності, механізмах розподілу доходів, забезпечення основних соціальних гарантій, соціального страхування та мотивації трудової діяльності, структурній перебудові економіки і формуванні ринкової інфраструктури.

Такі зміни не можуть відбутися раптово — необхідний певний перехідний період. Головні соціально-економічні риси такого періоду — поліморфізм власності з перевагою державної; активне, а інколи й безпосереднє регулювання державними інститутами таких економічних процесів, як ціноутворення, формування заробітної плати, економічних зв'язків між окремими суб'єктами у сфері виробництва і фінансів, співіснування різних форм соціальних гарантій" Адже жодну економічну програму не буде реалізовано, якщо вона не торкатиметься інтересів населення, не сприятиме зміцненню соціальної сфери суспільства. [4, 22]

За данними наведеними у монографії Кулинича Р.О., як і раніше, діє соціально-демографічна диференціація людей за статтю та віком. Важливим соціальним критерієм є професійно-кваліфікаційний статус, належність до різних галузей господарства. Продовжує діяти розмежування людей за місцем проживання, типом населених пунктів. Зберігається вплив на соціальні та суспільно-політичні відносини різнонаближеності людей до джерел розподілу, перерозподілу ресурсів і продуктів виробництва. Освіта, стаж, місце роботи залишаються критеріями, формують поведінку людей. Водночас помітну роль відіграють такі чинники, як рівень прибутку та форма власності. Відчутнішим стає критерій поділу людей на працюючих та безробітних. [17, 23]

Раніше соціальна структура суспільства складалася з декількох великих груп селян, робітників, інтелігенції, службовців та правлячої партійно-господарської еліти. Зараз все більшого значення набуває поділ суспільства за рівнем та джерелом багатства, наявністю чи відсутністю приватної власності.

На думку, Дейнеко Л, саме прибуток і форма його отримання стають головним структуроутворюючим чинником українського суспільства, що свідчить про становлення в Україні ринкових відносин та первинного капіталізму. Одночасно набирають сили й негативні чинники; формування нової соціальної диференціації та відповідних критеріїв її оцінки свідчить про нездорові відносини у суспільстві; надто різкий поділ на бідних та багатих; процеси збідніння та збагачення мають деформований характер. [4, 26]

Дейнеко Л вважає, що на зміну традиційним джерелам формування багатства, таким як праця, спадщина, ощадливість, підприємливість, ініціатива, ризик прийшли кримінальна діяльність, використання державної власності, ресурсів та працівників державних установ, держпідприємств тощо. При цьому процес первинного нагромадження капіталу здійснюється вельми стрімко, протягом декількох років, а не десятків чи навіть століть, як це було у багатьох країнах світу. [4, 28]

Нова соціальна структура складається з таких соціальних груп: дуже багаті, багаті, середні, бідні та злиденні. Специфічною рисою сучасної структури є надмірно великий розрив між дуже багатими і дуже бідними. Процес усвідомлення багатими, бідними, державою нових структурних змін не встигає за бурхливим розвитком соціальної диференціації" Поряд з великою соціальною групою люмпенів постала проміжна верства між бідними та слабким середнім класом — маргінали, які становлять найбільшу групу населення України. Ще кілька років тому ці люди вважалися достатньо забезпеченими. Сьогодні їм доводиться працювати значно більше, ніж раніше, а споживати значно менше. Становище ускладнюється тим, що це активна, кваліфікована та працездатна частина українського суспільства, яка не має змоги заробляти на пристойне існування. Це найбільш критично налаштована маса людей.

В дослідженнях Злупко С.М. вказується, що за таких обставин різко зростають форми та розміри девіантної поведінки (злочинність, самогубство, наркоманія, алкоголізм, проституція тощо). Ці та багато інших форм збоченої поведінки в умовах занепаду системи соціального контролю стали загрозливими для суспільства. Не виключено, що швидкість і масштаби їх поширення незабаром переважатимуть можливості їх стримування і профілактики. [7, 121]

Водночас в українському суспільстві існують процеси та явища, які можна віднести до категорії "соціальні захворювання". Це, на думку Злупко С.М., передусім слабкість моральної, етичної та правової ціннісно-нормативної системи. [7, 123] Соціальна анемія властива періодам кризи, але розмір її поширення в поєднанні з іншими соціальними хворобами (агресивністю, егоїзмом, цинізмом та апатією) є реальною загрозою для українського суспільства. Блискавичність суспільних змін призвела до руйнування традицій, породивши відчуженість між поколіннями.

Соціальної реабілітації та соціалізації потребує не лише молодь, а й старше покоління, яке абсолютно не готове до нової поведінки в жорстких умовах "дикого" капіталізму.

Отже, глибинна дезорганізація економічної системи спричиняє і певну дезорганізацію соціальної системи суспільства. Тому свідоме, грамотне здійснення політики державного та соціального управління вимагає визнання того, що економіка — не самоціль, а лише засіб вирішення проблем соціального характеру. Водночас, як стверджує економічна соціологія і свідчить досвід людства, ігнорування людського, соціального, психологічного чинників в економіці може звести до абсурду будь-яке економічне рішення.

1.2 Соціально-економічне становище України в 2008 році

а) Валовий внутрішній продукт

Економічний потенціал країни характеризує можливості національної економіки виробляти матеріальні блага, надавати послуги, задовольняти економічні потреби суспільства. Ці можливості дають всі наявні в країні ресурси — виробничі, матеріальні, трудові, природні, фінансові, науково-технічні, інформаційні та ін. Відповідно економічний потенціал включає як складові частини виробничий, трудоресурсний, фінансовий, науковий та інші види потенціалів.

Роль кожної держави в сучасному світі визначається, насамперед, її економічною могутністю, яка є наслідком реалізації економічного потенціалу. Найбільш універсальними показниками, що характеризують економічну могутність країни, є її валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний продукт (ВНП).

Валовий внутрішній продукт держави — це сукупна вартість за ринковими цінами усього обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених уданій країні впродовж одного року (враховуючи надходження від їх експорту). ВВП охоплює результати економічної діяльності підприємств, організацій, закладів і окремих осіб, незалежно від їх державної приналежності та громадянства, які зайняті підприємництвом на території даної країни. Валовий національний продукт відрізняється від ВВП тим, що враховує доходи фірм і громадян даної країни, отримані за кордоном, проте виключає доходи зарубіжних компаній та осіб, які займаються діяльністю в даній країні.

Отже, за статистичними даними, наведеними у журналі "Праця і зарплата" приріст реального валового внутрішнього продукту у січні–квітні 2008р. порівняно з відповідним періодом попереднього року становив 6,2%. [24, 1-2] [Див. Додаток І]

Номінальний валовий внутрішній продукт, за орієнтовною оцінкою, досяг 266575 млн.грн.

Найбільший приріст валової доданої вартості спостерігався у торгівлі – на 15,3%, переробній промисловості – на 9,4%, транспорті – на 8,2%. [24, 2]

б) Промисловість

Промисловість – найважливіша структурна ланка (сектор) господарського комплексу України. На неї припадає 1/3 основних фондів, понад 35% населення, зайнятого в народному господарстві.

Провідна роль промисловості в економіці України визначається, перш за все, тим, що, забезпечуючи всі галузі народного господарства знаряддями праці та новими матеріалами, вона є найбільш активним фактором науково-технічного прогресу і розширеного відтворення в цілому. Серед інших галузей господарства промисловість вирізняється комплексно- і районоутворюючими функціями.

Темпи росту, рівень розвитку і структура промисловості – важливі показники не тільки кількісної, але і якісної характеристики народного господарства та життєвого рівня населення.

За рівнем промислового розвитку Україна займає 2 місце серед країн СНД. Більше 8 тис. промислових об’єднань, комбінатів і підприємств працює на її території. Основними рисами промисловості держави, на думку Біляцького С. є:

розгалужена структура з функціонуванням усіх великих галузей;

консервативна структура з високою часткою галузей важкої промисловості (зокрема видобувної) і військово-промислового комплексу;

недосконалість технологій (висока відходність виробництва, ресурсо- та енергоємність (енергозатрати на одиницю промислової продукції в 6-8 разів перевищують аналогічний показник у розвинених країнах);

значна зношеність основних фондів;

надмірне забруднення природного середовища. [2, 5-6]

У квітні 2008р. обсяги виробленої промислової продукції зросли проти відповідного місяця попереднього року на 8,3%, за 4 місяці – на 8% (у січні–березні 2008р. – на 7,8%). [Див. Додаток ІІ]

Не дивлячись на статистичні дані, приведені вище, погіршення економічної ситуації в 2008 році та збільшення інфляції в країні суттєво вплинуло не лише на обсяги промислового виробництва, але й на його ефективність. Тому, дуже важливими для економічної стабілізації і подальшого зростання є структурні зрушення в промисловості, реформування її структури на засадах випереджаючого розвитку наукоємних галузей, виробництва товарів народного споживання та галузей, що забезпечують науково-технічний прогрес в усіх ланках народного господарства, експортних та імпортно-замінюючих виробництвах.

в) Сільське господарство

Внаслідок реформування аграрного сектора на базі колишніх колективних господарств та частини державних виникли нові формування, засновані на приватній власності на землю та майно. Система виробничих відносин у сільському господарстві стає більш адаптованою до умов ринкової економіки. Водночас ситуація в галузі залишається дуже складною. Збитковість більшості сільськогосподарських підприємств є наслідком низької ефективності їх діяльності. Підприємства галузі мають велику заборгованість перед постачальниками, бюджетом, з оплати праці. У них недостатньо фінансових ресурсів для забезпечення необхідного рівня інтенсифікації виробництва, оновлення матеріально-технічної бази.

На думку Корецького М., в останні роки в аграрній політиці держави відбулися певні позитивні зміни: введено сприятливий для аграрного бізнесу режим оподаткування, пільговий режим кредитування, простежується покращання цінової ситуації тощо. [16, 396] Це дозволило поліпшити економічні показники сільськогосподарських підприємств, що засвідчило наявність очевидного зв’язку між політикою державного аграрного протекціонізму та економічною ефективністю підприємств галузі. Так, загальний обсяг виробництва продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств за січень–квітень 2008р. порівняно з аналогічним періодом 2007р. зріс на 0,1%, у тому числі у сільськогосподарських підприємствах – на 6,9%, у господарствах населення – скоротився на 4,2%. [Див. Додаток ІІІ]

Водночас втрати ресурсного потенціалу сільського господарства впродовж тривалої кризи є настільки значущі, що вжиті заходи не змогли забезпечити суттєвого оздоровлення ситуації. Сільське господарство без зовнішньої фінансової підтримки не може нормально розвиватись. Підприємства галузі повинні мати доступ не тільки до короткострокових, а й до довгострокових кредитів, без чого неможливе відновлення їх матеріально-технічної бази. Потрібно зміцнювати інвестиційну привабливість галузі, в тому числі працювати над залученням іноземних інвестицій.

г) Ціни і тарифи

Індекс споживчих цін (індекс інфляції) за січень–квітень 2008р. становив 113,1% (у відповідному періоді попереднього року – 101,3%).

Продукти харчування та безалкогольні напої подорожчали на 20,4%. Найбільше (на 57,7% та 37,4%) підвищилися ціни на овочі та фрукти. На 26,7% подорожчали м’ясо та м’ясопродукти і найбільше – свинина та яловичина (на 41,6% та 32,6% відповідно). Олія та жири подорожчали на 22,4%, у тому числі тваринні жири – на 41,5%, олія – на 25,9%. Крім того, на 14,6–5,3% стали дорожчими хліб і хлібопродукти, цукор, риба та продукти з неї, сири. Водночас на 6,3% знизилися ціни на яйця.

Ціни на житло, воду, електроенергію, газ та інші види палива підвищилися на 0,9%, у тому числі плата за водопостачання – на 10,4%, каналізацію – на 9,5%, квартирна плата – на 7,4%. Разом з цим на 8,4% знизилася плата за гарячу воду, опалення.

У сфері охорони здоров’я ціни зросли на 9,2%, при цьому найбільше подорожчали санаторно-курортні та амбулаторні послуги (на 15,3% та 9,6% відповідно).

На 13,0–3,4% подорожчали послуги ресторанів та готелів, закладів відпочинку і культури, освіти. [24, 19-20]

ґ) Доходи населення

Номінальні доходи населення за січень–березень 2008р. порівняно з відповідним періодом 2007р. збільшились на 46,4%. Наявний доход, який може бути використаний населенням на придбання товарів та послуг, збільшився на 46,8%, а реальний наявний, визначений з урахуванням цінового фактора, – на 19,8%.

Хоча статистичні дані, наведені вище свідчать про збільшення доходів населення України, доходи українців не встигають підвищуватися за ростом інфляції в країні. Зростання реальних доходів українців у першому півріччі 2008 року сповільнилося.

На думку експертів, основна причина уповільнення зростання доходів цього року – інфляція, яка в середньорічному вимірі за підсумками першого півріччя склала 13,5%. [24, 17]

Прямий результат цього – громадяни відкладають на заощадження на 20% менше, ніж роком раніше, відзначається в підсумках соціально-економічного розвитку України першому півріччі 2008р. [23, 8]

Змінилася і структура доходів населення. Якщо раніше основним джерелом доходів для населення були соціальні платежі з бюджету, то зараз добробут українців формується за рахунок заробітної плати. Збільшилися надходження і від такої статті доходів, як прибуток і змішаний дохід.

Таким чином, за нинішньої політичної ситуації населенню варто більше розраховувати на результати своєї праці і моторність у бізнесі, а не на соціальну допомогу держави.

При цьому українцям доводиться платити більше податків – у 2008 році на 13% більше, ніж роком раніше.

Статистика свідчить, що з урахуванням пенсіонерів і дітей у середньому місячний дохід українця дорівнює 686 гривням.

У січні–березні 2008р. розмір середньої номінальної заробітної плати штатних працівників (без урахування найманих працівників статистично малих підприємств та у фізичних осіб–підприємців) становив 1618 грн., що в 3,1 раза перевищує рівень мінімальної заробітної плати (515 грн.) та у 2,6 раза – рівень прожиткового мінімуму для працездатної особи (633 грн.). При цьому порівняно з відповідним періодом 2007р. середня заробітна плата збільшилась на 39,4%. В економіці країни залишається значною диференціація рівня оплати праці серед видів економічної діяльності та регіонів. Найбільш оплачуваними є працівники фінансових установ та авіаційного транспорту, а серед промислових видів діяльності – зайняті у добуванні паливно-енергетичних корисних копалин, на виробництві коксу, продуктів нафтоперероблення та готових металевих виробів. Рівень оплати праці у цих видах економічної діяльності перевищив середній по економіці в 1,4–2,1 раза. Значно нижчою залишається заробітна плата працівників сільського господарства та мисливства, рибальства та рибництва, установ охорони здоров’я та соціальної допомоги, а також підприємств по виробництву текстилю, одягу, виробів з хутра та шкіри, де її розмір не перевищив 64% від середнього по економіці. [24, 21]

Реальна заробітна плата у січні–березні 2008р. порівняно з відповідним періодом попереднього року збільшилась на 13,3%. [Див. Додаток ІV]

Упродовж І кварталу 2008р. загальна сума заборгованості з виплати заробітної плати зросла на 3,5%, або на 23,7 млн.грн. Для порівняння: в аналогічному періоді 2007р. її приріст складав 9,2%, або 74,4 млн.грн.

д) Ринок праці

Безробіття – це складне соціально-економічне явище, за якого люди, що хочуть і можуть працювати, не можуть знайти відповідну роботу внаслідок нездатності суспільства в силу як об’єктивних, так і суб’єктивних причин створити умови для раціонального застосування здібностей і таланту людей. Такими причинами виступають техніко-технологічні, організаційно-виробничі, соціально-економічні та інші фактори розвитку економіки.

Ситуація з офіційним рівнем безробіття в Україні не відповідає відомому в світовій практиці положенню про залежність між рівнем безробіття і темпами інфляції, так як в Україні процеси безробіття та інфляції не залежать в повній мірі одне від одного внаслідок дисбалансу між динамікою цих показників та відсутності багатьох складових, які регулюють економічні стосунки як такі, що властиві суто ринковій економіці, тому зв’язок між ними не може бути визначений формальними характеристиками.

Упорядники збірки "Економічний і соціальний розвиток України в ХХI столітті" вважають, що нинішній стан української економіки такий, що попит на працю має властивість низької еластичності або навіть повної нееластичності, в основі чого лежить штучно створене заниження рівня оплати праці, що дає змогу наймачам навіть в умовах кризи утримувати резерв робочої сили. [9, 24] Це призводить до виникнення і зростання прихованого безробіття. Низький рівень оплати праці української робочої сили, посилений до того ж невиплатами заробітної плати, ліквідував, власне кажучи, стимули до заміни її дорогою уречевленою працею.

На відміну від високорозвинених країн, де рівень освіти безробітних є істотно нижчим порівняно з зайнятими, в Україні за рівнем освіти офіційно зареєстровані безробітні практично не поступаються зайнятим.

За даними державної служби зайнятості, у січні–квітні 2008р. її послугами скористалися 1177,6 тис. не зайнятих трудовою діяльністю громадян проти 1344,3 тис. у січні–квітні 2007р.

Кількість зареєстрованих безробітних порівняно з даними на 1 січня 2008р. скоротилася на 4,8%, а з відповідним періодом минулого року – на 16,6% і на 1 травня 2008р. становила 611,7 тис. осіб, або 43,2% усіх безробітних працездатного віку (за методологією МОП).

Рівень зареєстрованого безробіття в цілому по країні на 1 травня 2008р. становив 2,2% від кількості населення працездатного віку, що на 0,4 відсоткового пункта нижче, ніж на відповідну дату 2007р., та на 0,1 відсоткового пункта – ніж на 1 квітня 2008р. Зменшення зазначеного показника у квітні 2008р. відбулося в основному за рахунок безробітних сільської місцевості, де він скоротився на 0,3 відсоткового пункта і становив 3,9% сільського населення працездатного віку. При цьому рівень зареєстрованого безробіття серед міського населення був більше ніж удвічі нижчим – 1,5%. [24, 27]

е) Демографічна ситуація

На 1 квітня 2008р. в Україні, за оцінкою, чисельність наявного населення становила 46287,1 тис. осіб. Упродовж січня–березня 2008р. чисельність населення зменшилась на 85,5 тис. осіб, що становило 7,4 особи у розрахунку на 1000 населення.

Загальне скорочення населення відбулось виключно за рахунок природного скорочення – 90,0 тис. осіб, яке частково компенсувалось міграційним приростом населення – 4,5 тис. осіб. Природний рух населення у I кварталі 2008р. характеризувався як зростанням кількості народжених (на 4,9 тис. осіб), так і померлих (на 4,8 тис. осіб). У розрахунку на 1000 населення народжуваність збільшилась з 9,8 до 10,2 осіб, а рівень смертності – з 17,6 до 18,0 осіб. У січні–березні 2008р. порівняно з відповідним періодом минулого року міграційний приріст населення зріс з 3,6 тис. до 4,5 тис. осіб. Число прибулих в Україну на постійне проживання зменшилось з 10,7 тис. до 9,6 тис. осіб, а кількість вибулих – з 7,1 тис. до 5,1 тис. осіб. [24, 29]

Каревіна О. у своїй статті "Динаміка соціально-економічних орієнтацій населення України" вказує, що демографічна ситуація в Україні постійно погіршується. [12, 36] Це загрожує знелюдненням сільської місцевості, зменшенням питомої ваги людей працездатного віку, труднощами із забезпеченням обороноздатності країни тощо. Без проведення глибоких соціально-економічних реформ, ліквідації колгоспів і передачі землі в приватну власність тим, хто її обробляє, реалізації ефективної демографічної політики держави демографічна ситуація в Україні буде погіршуватися й надалі. Вирішальну роль у виправленні такого становища може відіграти лише держава, сприяючи росту національної свідомості українського народу, відновлюючи традиційні родинні цінності української нації, матеріально і морально підтримуючи сім'ї, в яких народжується і виховується по 3 і більше дітей.

Велике значення має відновлення зруйнованого комуністичним режимом генофонду української нації створенням сприятливих умов для багатодітних сімей і забезпечення державою виховання їхніх дітей в дусі традиційних цінностей української нації, вивчення рідної мови, культури, звичаїв, поваги до батьків. Все це дозволить покращити демографічну ситуацію в Україні, яка є найгіршою в світі і загрожує самому існуванню української нації і держави.

Автори, збірки, наукових праць "Соціальні виміри суспільства", вважають одним із важливих чинників демографічної кризи є економічні проблеми молодих родин, що мають недостатні або ненадійні засоби одержання сімейного доходу. [26, 13] Це призводить до відкладання народження першої дитини на пізніше, до відмови від народження другої.

Зростає частка дітей, народжених поза шлюбом. Середній заробіток жінок складає близько 88% від заробітку чоловіків. Тому незаміжні жінки не можуть собі дозволити мати більш, як одну дитину. А це відповідно призводить до зменшення народжуваності.

Демографічна політика держави повинна спрямовуватись на економічну підтримку молодих родин, створення нових робочих місць для молоді, виділення субсидій матерям, які самі виховують своїх дітей. Демографічна політика держави повинна бути спрямована не лише на матеріальну, але й на моральну підтримку молодих родин, має включати в себе роз'яснювальну і виховну роботу.

Розділ 2. Регіональні особливості соціально-економічного розвитку України на сучасному етапі

Зміцнення державності України вимагає створення єдиного господарського комплексу з ефективним використанням місцевих ресурсів, переваг територіального поділу праці та запобігання ускладнень на політичному, економічному, міжетнічному підґрунті, що повинна забезпечити регіональна політика та загальнодержавна політика.

2.1 Диспропорційний характер регіонального розвитку

Динаміка економічного розвитку регіонів протягом останніх 14 років визначалася станом та тенденціями макроекономічних процесів у країні, зокрема тривалим періодом економічного спаду, труднощами ринкових трансформаційних процесів, кардинальною зміною відносин власності, трансформаціями системи державного управління тощо.

Шубравська О.В вказує на те, що тенденції економічного зростання, що сформувалися в державі впродовж кількох останніх років, реалізуються через активізацію економічного життя регіонів. Проведений у її роботі "Основні індикатори соціально-економічного розвитку України" аналіз свідчить про зростання у 2001-2004 роках практично в усіх регіонах обсягів промислового виробництва, обсягів інвестицій в основний капітал, рівня реальної заробітної плати тощо. При цьому спостерігається позитивна тенденція більш високих темпів економічного зростання у менш розвинених регіонах. Темпи приросту деяких основних макроекономічних показників у 2003-2004 рр. наведено у таблиці 1. [29, 26]

Жаліло Я. Белінська Я. проаналізували, що протягом 2003-2004 рр. промисловий сектор економіки України забезпечував доволі високі темпи розвитку – обсяг промислового виробництва в цілому по Україні зріс порівняно з попереднім роком у 2003 р. на 15,8%, у 2004 р. – на 12,5 %. Найбільший приріст одержано в машинобудуванні (35,8% у 2003 р. та 28,0 % у 2004 р.), целюлозно-паперовій та поліграфічній промисловості (25,7% та 25,9 % відповідно), виробництві деревини та виробів із неї (23,6% та 25,5 %), харчовій промисловості та переробці сільськогосподарських продуктів (20% та 12,4 %). [5, 27]

У своїй праці "Особливості соціально-економічного розвитку України в 2004 першій половині 2005 р." Жаліло Я. Белінська Я., дослідили, що галузеві особливості зростання промислового виробництва обумовили його регіональну диференціацію. Серед регіонів найбільший приріст промислового виробництва у 2003 р. відбувся у Закарпатській (44,3%), Тернопільській (34,6%), Черкаській (28,3%), Івано-Франківській (27,7%), Чернівецькій (26,9%) та Кіровоградській (24,3%) областях. У 2004 р. забезпечено приріст промислового виробництва в усіх регіонах, за винятком Одеської та Херсонської областей, найбільше зросли обсяги промислового виробництва в Автономній Республіці Крим (на 28,2%), Кіровоградській (33,8%), Закарпатській (27,4%), Волинській (22,5%) областях, м. Севастополь (25,8%). [5, 31][Див. Додаток V]

На думку цих же вчених, структура промислового комплексу регіонів за останні роки не зазнала вагомих змін, тому для більшості регіонів вирішальне значення продовжує відігравати одна-дві галузі. [5, 32] Так, пріоритетною галуззю промислового виробництва для 16 реґіонів є харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів; для Дніпропетровської, Запорізької та Донецької областей – металургія та оброблення металу; для Закарпатської та Сумської областей – машинобудування, для Луганської та Полтавської областей – виробництво коксу, продуктів нафтопереробки та ядерного палива; для Івано-Франківської, Миколаївської, Рівненської областей та м. Севастополь – виробництво та розподілення електроенергії, газу та води.

У дослідженні "Особливості соціально-економічного розвитку України в 2004 першій половині 2005 р." Жаліло Я. Белінська Я., наводять данні про те, що найбільш розвиненими промисловими регіонами є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Полтавська, Харківська області та м. Київ, сумарна частка яких становить понад 60% загальнодержавного промислового виробництва. Разом з тим, питома вага Волинської, Закарпатської, Кіровоградської, Тернопільської, Херсонської, Чернівецької областей та м. Севастополь не досягає 1,0% від загального промислового виробництва по країні. [5, 34] Водночас зберігаються суттєві регіональні диспропорції за обсягом промислового виробництва на одну особу – коефіцієнт варіації за цим показником впродовж останніх років становить понад 10 разів. Регіональна диференціація за показником обсягу реалізованої промислової продукції на одну особу за січень-листопад 2004 р. показана на рис. 1. [Див. Додаток VI]

Зростання виробництва спричинило значну активізацію в усіх регіонах діяльності у галузі будівництва. В 2003 р. приріст обсягу підрядних робіт у будівництві в 7 регіонах перевищував 40%, а ще в 3 регіонах – 30%. У 2004 р. приріст цього показника в 3 регіонах становив понад 60 %, ще в 6 регіонах – понад 20 %. [9, 411]

Дейнеко Л. зазначає, що показники темпів зростання у промисловості та будівництві у 2004 р. були нижчими, ніж у 2003 р., що обумовлено не в останню чергу складними політичними процесами в країні восени і в грудні минулого року. Це підтверджує відомий висновок, що важливим чинником економічного зростання є суспільно-політична стабільність в державі. [4, 23]

За період кризи знизилася конкурентоспроможність регіонів на зовнішніх ринках. У загальноукраїнському експорті питома вага трьох областей – Донецької, Дніпропетровської, Запорізької – становить майже половину, проте левову частку в їхньому експорті становить продукція гірничорудної, металургійної та хімічної промисловості. Водночас питома вага половини регіонів у загальноукраїнському експорті не перевищує 1%.

Існує велика різниця у інвестиційній привабливості регіонів для іноземних інвестицій. Найвищий інвестиційний рейтинг має м. Київ (його частка становить понад третину всіх іноземних інвестицій), а також Дніпропетровська, Київська, Запорізька, Донецька, Одеська області. Водночас питома вага у загальному обсязі іноземних інвестицій 6 регіонів становить менше 1 %. [9, 425]

Відбулися кардинальні зміни в структурі власності на регіональному рівні. В результаті приватизаційних процесів суттєво зменшилася частка державного сектора економіки регіонів: виробництво двох третин товарів і послуг у половині регіонів здійснюють приватизовані підприємства. За рахунок доходів недержавного сектора забезпечується понад 65% доходів бюджетів усіх рівнів. Кардинальні зміни у відносинах власності відбулися в аграрному секторі.

Спираючись на дослідження Жаліло Я. Белінської Я., можна сказати, що важливою ознакою інституційних змін в економіці регіонів є розвиток малого та середнього підприємництва. На жаль, сьогодні цей сектор економіки ще не виконує в повній мірі притаманних йому функцій в розвитку регіонів. Зокрема, частка малих підприємств у загальних обсягах виробленої продукції становить від 15-21% у Чернівецькій, Закарпатській, Івано-Франківській, Тернопільській областях та м. Севастополь до менш ніж 5% в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській областях. Близько 55 % загальної кількості малих підприємств (офіційна статистика в регіональному розрізі існує лише щодо малих підприємств) зосереджено лише в 7 регіонах: м. Київ, Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Львівській, Одеській областях та Автономній Республіці Крим. На малих підприємствах цих регіонів працює більше половини працівників усіх малих підприємств України. За кількістю малих підприємств на 10 000 осіб населення показник вище середнього по Україні мають лише м. Київ, Миколаївська, Львівська, Харківська області та Автономна Республіка Крим. Найнижчі значення даного показника зафіксовано в Тернопільській області, а різниця між максимальним і мінімальним показниками становить 4,7 разу. Диференційованою по регіонах є також динаміка малих підприємств. Найбільш динамічним є процес створення малих підприємств у Вінницькій, Чернігівській, Київській, Запорізькій, Волинській, Дніпропетровській, Одеській областях та м. Київ. Водночас у Кіровоградській та Закарпатській областях спостерігається їхній найнижчий приріст. [5, 36]

Одночасно з активізацією економічної діяльності відбувалося деяке покращання соціальних параметрів розвитку регіонів. Зокрема, в 2004 р. в усіх регіонах збільшився розмір середньомісячної заробітної плати, в 24 регіонах приріст становив понад 20 %. При цьому регіональна диференціація темпів зростання є незначною, що, на нашу думку, обумовлено реалізацією єдиної державної політики підвищення заробітної плати у бюджетній сфері. Суттєва регіональна диференціація за розміром середньомісячної заробітної плати обумовлена структурними особливостями економіки регіонів. Варіація у 2004 р. становила 2,5 разу (рис. 2). [Див. Додаток VII]

На думку авторів колективної монографії "Економічний розвиток України: інституціональне та ресурсне забезпечення" — економічне зростання закономірно відобразилося у зменшенні масштабів безробіття, але поки що не супроводжується відповідним скороченням його тривалості. Середньомісячна чисельність зареєстрованих незайнятих громадян, які мали статус безробітних, становила за 9 місяців 2004 р. 993,9 тис. осіб, або 4,9% економічно активного населення працездатного віку. Спостерігається значна диференціація цього показника за регіонами, де рівень зареєстрованого безробіття коливається від 10,5% у Тернопільській та 7,8% у Рівненській і Чернівецькій областях, до 0,6% у м. Київ. [10, 78]

В цій же монографії наводяться дані про рівень безробіття населення — цей рівень, визначений за методологією МОП, у цілому по країні скоротився з 8,7% до 7,8%, у міського населення – з 8,8% до 8,1%, у сільській місцевості відповідно з 8,5% до 7,2% (Рис. 3). Серед населення працездатного віку рівень безробіття за методологією МОП складав 8,4%. Однак зазначена динаміка виглядає дещо неоднозначною, якщо врахувати, що протягом 2002-2004 років зменшувалась кількість економічно активного населення. [10, 83] [Див. Додаток VIII]

Так, за підрахунками наведеними у дослідженні Жаліло Я. і Белінської Я., станом на 1 листопада 2004 р. в Україні налічувалось 22217 тис. осіб економічно активного населення, що на 1,8% менше рівня 2003 р. і на 2,5% – рівня 2002 р. Поряд з цим, спостерігається поступове зменшення частки осіб працездатного віку у загальній кількості економічно активного населення (з 93,15% у 2003 р. до 92,12% за 9 місяців 2004 р.). Нерівномірно у регіональному розрізі змінювалась також чисельність безробітних. Найбільше зниження кількості безробітних за 9 місяців 2004 р. відбулося у Харківській (на 38%), Запорізькій (на 30%), Київській (на 29%), Чернігівській та Івано-Франківській (на 28%) областях. Водночас значне збільшення кількості безробітних спостерігалося у Чернівецькій (32%), Вінницькій (25%), Черкаській (16%) областях та у м. Київ (19%). Зазначені неоднорідні тенденції могли значною мірою вплинути на загальну динаміку показника безробіття, тому не можна говорити однозначно про позитивну закономірність у цьому аспекті. [5, 36]

Загалом за роки незалежності, як вказується у збірнику тез третьої міжнародної науко-практичної конференції молодих вчених — регіональна диференціація за всіма економічними і соціальними показниками відчутно зросла. Зокрема, за узагальнюючим індикатором рівня економічного розвитку – показником обсягу виробництва валової доданої вартості на одну особу – різниця між максимальним і мінімальним його значенням зросла з 2,7 разу у 1996 р. до 5,8 разу у 2002 р. Відбувся територіальний перерозподіл економічного потенціалу, його зосередження в кількох найпотужніших регіонах. [9, 476]

Негативною тенденцією регіонального розвитку в умовах кризи 90-их років став спад економічного обміну між регіонами, найбільш тісні економічні зв'язки існують лише між Донецькою, Дніпропетровською, Запорізькою та Луганською областями, в яких сконцентрована металургійна промисловість України та все необхідне для її функціонування: виробничі фонди, сировина (коксівне та енергетичне вугілля, залізна руда), електроенергетика, робоча сила відповідної кваліфікації. З іншими регіонами економічні зв'язки набагато слабкіші. Участь у міжрегіональному ринку товарів більше половини областей України незначна: майже все, що виробляється в них, споживається в їх межах, або обмінюється на енергоносії. Це свідчить про фактичну дезінтеграцію національного внутрішнього ринку. [10, 99]

Таким чином, аналіз наведених вище та інших показників дозволив зробити авторам колективної монографії "Економічний розвиток України: інституціональне та ресурсне забезпечення", наступні висновки щодо соціально-економічного розвитку регіонів:

Процеси економічного зростання в більшості регіонів за останні чотири роки набули стійкого та динамічного характеру.

Позитивна динаміка соціальних параметрів у регіонах відстає від динаміки економічних процесів, у більшості регіонів дуже гострою залишається проблема зайнятості.

Більшість регіонів мають низький рівень конкурентоспроможності й привабливості для іноземних інвестицій.

В усіх регіонах за роки кризи накопичились серйозні економічні, соціальні та екологічні проблеми

Позитивні тенденції економічного зростання в регіонах призупинили стрімке поглиблення регіональних соціально-економічних диспропорцій, однак немає підстав очікувати в найближчій перспективі їх зменшення. [10, 344]

Наявність суттєвого регіонального дисбалансу соціально-економічного та культурного розвитку ускладнює проведення єдиної політики соціально-економічних перетворень, формування загальнодержавного ринку товарів і послуг, збільшує загрозу регіональних криз, дезінтеграцію національної економіки. Регіональні диспропорції гальмують забезпечення високих темпів економічного зростання на всій території держави.

2.2 Регіональна соціально-економічна дезінтеграція України

Соціально-економічна дезінтеграція – це процес, що характеризує зміну внутрішньої консолідованості економічного простору, виражається в ослабленні міжрегіональних економічних зв'язків внаслідок посилення замкнутості регіональних господарських комплексів чи збільшення ролі зовнішньоекономічних зв'язків, що заміняють міжрегіональні зв'язки всередині країни. Обидва ці прояви дезінтеграції створюють загрозу цілісності країни.

Каревіна О. у своїй статті "Динаміка соціально-економічних орієнтацій населення України" вказує на те, що початок ослаблення міжрегіональної соціально-економічної взаємодії в Україні співпадає у часі з початком глибинної кризи 1990-х років. В умовах загального спаду промислового виробництва, розриву сформованих зв'язків споживачів і постачальників, непослідовності державної політики кризові явища початкового періоду незалежності призвели не тільки до перебудови власне економіки регіонів, але й до кардинальної зміни умов життєдіяльності, а також деформацій у суспільній свідомості, способі життя тощо. [12, 34]

Обсяг міжрегіонального товарообміну знизився набагато більше, ніж обсяги виробництва; значно скоротився міжрегіональний пасажирооборот (особливо повітряним транспортом), що було ознакою дезінтеграції гуманітарного простору. Відсутність достовірної інформації, висока політизація економіки і часто неадекватне відображення ситуації засобами масової інформації призвели до виникнення вогнищ соціальної напруженості, що вилилися в деяких регіонах у відкриті конфлікти.

Контурова С.М. у дослідженні "Головні чинники і наслідки розвитку економіки України в умовах глобалізації" аналізує, що з початком лібералізації економіки, зміни форм власності у реальному секторі економіки зародився яскраво виражений фінансово-спекулятивний характер управління, більш характерний для сфери торгівлі. Також, вона зазначає, що у реальному секторі економіки часовий цикл від моменту інвестицій у розвиток виробництва до одержання прибутку завжди значно довший, ніж у фінансово-торговій сфері; з іншого боку, швидкий доход у реальному секторі приносить розпродаж устаткування й інших матеріальних активів, згортання програм модернізації, закриття нерентабельних виробництв, переобладнання приміщень тощо. Перенесення фінансово-торгової логіки на реальний сектор економіки призвів до масового згортання виробництва, порушення господарських зв'язків, постійних збоїв у суміжних галузях, – почалася дезінтеграція соціально-економічного простору, спричинена внутрішніми чинниками. В цьому і криється головна причина зародження в Україні "грабіжницького капіталізму"; неконтрольований державою спекулятивний підхід до управління реальним сектором економіки деструктивний і соціально небезпечний і сприяє розширеному відтворенню кримінального бізнесу. [15, 91-92]

Першопричинами посилення регіональних дезінтеграційних тенденцій після початку економічного зростання у 2000 р. були не стільки прагнення регіональних лідерів до економічної і політичної самостійності, скільки відсутність ефективно діючого Центру. З проявами просторової дезінтеграції безпосередньо пов’язане також посилення регіональної диференціації та неоднорідності економічного розвитку. Регіональні нерівномірності потенціалу цілком закономірно спричинили прискорене зростання одних регіонів на фоні хронічного відставання інших. Так, за даними, наведеними в праці Контурової С.М. "Головні чинники і наслідки розвитку економіки України в умовах глобалізації" — внесок Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Одеської, Харківський областей у формування ВВП України перевищує 40%; на ці регіони припадає понад 65% обсягу реалізованої промислової продукції; розрив у показниках реалізованої продукції на душу населення надзвичайно великий і не демонструє тенденції до зниження. Вищий рівень економічного розвитку обумовлює різний ступінь участі у наповненні державного бюджету, а також наявність кращих соціальних показників: рівня доходів населення, безробіття тощо. [15, 95]

Регіональна соціально-економічна дезінтеграція України визначила скорочення обігу матеріальних і трудових ресурсів, замикання їх руху внутрішньорегіональними масштабами, все популярнішими стають методи штучного "замикання" фінансових потоків у тому числі адміністративним способом, посилюється прагнення до продовольчого самозабезпечення тощо. Все це створює підґрунтя для подальшої суспільно-політичної дезінтеграції України. Дезінтеграційні явища в економіці України значною мірою пов’язані з глобалізаційними процесами у світі; посилюється залежність регіонів, особливо індустріальних, від світового господарства, орієнтація на зовнішній ринок, мінерально-сировинна експортна спеціалізація тощо. Крім того, специфіка товарної і географічної структури зовнішньої торгівлі регіонів ставить її перспективи у залежність від політичної ситуації у країні-імпортері та відносин України з нею. Шубравська О.В. вважає, що зазначені дезінтеграційні тенденції у соціально-економічному розвитку регіонів становлять безпосередню загрозу економічній безпеці і територіальній цілісності держави. У цьому напрямку актуальним виступає налагодження міжрегіонального співробітництва областей, посилення вертикального і горизонтального технологічного кооперування підприємств, обміну кадрами, інноваційними розробками тощо, у чому держава повинна відігравати роль активного посередника. [29, 25-26] Саме зміцнення міжрегіональних господарських зв’язків на основі поглиблення регіональної і галузевої спеціалізації дозволяє якнайповніше розкрити і задіяти внутрішній потенціал територій, а також забезпечити повноцінне інтегрування регіонів України у єдиний національний економічний комплекс. За таких умов міжрегіональна економічна інтеграція потребує зведення в ранг державної політики, розробки заходів на державному рівні, здатних прискорити взаємовигідне співробітництво регіонів, забезпечити розвиток внутрішнього ринку та повноцінний вихід на зовнішній ринок.

Висновки

Помітні зрушення в економічній сфері, що відбулися в Україні, позитивно вплинули і на соціальну сферу. Це виявилось у тому, що зросли наявні доходи населення через підвищення розміру реальної заробітної плати, збільшився розмір прожиткового мінімуму. Відбулося насичення ринку товарами, що забезпечило більш повне задоволення потреб споживачів та їх споживацький вибір; економіка з розряду дефіцитної перейшла до розряду товаронасиченої. Поліпшилася структура населення, відбувається становлення прошарку власників і підприємців як ознака формування середнього класу. Поступово впроваджуються стандарти споживання, рівня та якості життя, досягнуті в економічно розвинених країнах (поширюється споживання побутової техніки, будівництво комфортних житлових помешкань тощо). Розпочато переорієнтацію правової системи, що регулює соціальну сферу, до міжнародних норм і стандартів у сфері соціально-економічних прав людини, трудового права, соціального захисту.

Всі ці зрушення є реальною ознакою формування сучасної соціальної орієнтації економіки. Але вони на тлі загального складного соціального стану і недостатніх тенденцій соціального розвитку потребують ефективнішої політики щодо їх закріплення та активізації.

Серед пріоритетних соціальних інтересів має бути збереження населення України та створення умов для його збільшення. Відповідним показником оцінки стану є умовний коефіцієнт депопуляції (відношення чисельності померлих до кількості народжених). В Україні цей коефіцієнт у 1985р. становив 0,8, у 1990р. – 0,96, у 2000р. – 1,97, у 2001р. – 1,98. і далі має тенденцію до збільшення. Демографічна криза поглиблюється і зараз. Вона характеризується падінням народжуваності населення, зниженням тривалості життя і загальним скороченням чисельності населення.

Негативні наслідки демографічної кризи виявляються не тільки в скороченні чисельності всього населення України, а й у значному скороченні населення працездатного віку, збільшення демографічного навантаження на населення працездатного віку, яке на початок 2002р. становило 723 непрацездатних на 1000осіб працездатного віку. Це веде до посилення демографічного старіння, зниження можливостей пенсійного забезпечення та соціального захисту осіб пенсійного віку в межах чинної пенсійної системи.

Рівень життя населення є важливим показником соціальної безпеки. До категорії бідних за статистичними показниками в Україні належить 27,8% населення, однак вибіркові обстеження Держкомстату України, експертні оцінки та самоідентифікація населення себе з бідними свідчить, що кількість бідних коливається в межах 60–70%.

Зберігається тенденція до розшарування населення за рівнем доходів, різке протистояння людей за майновим і соціальним становищем. Співвідношення 10% найбагатших і 10% найбідніших становить, за офіційними даними, 7разів, що свідчить про надмірну диференціацію доходів. Низький рівень життя не дає можливості навіть простого відтворення способу життя, руйнує соціальні цінності, змінює ментальність. Нормою стає неправова поведінка, робота в тіньовому секторі економіки. Фактично, з урахуванням тінізації доходів, рівень диференціації населення за доходами становить 13–17 разів.

Одним із визначальних важелів підвищення рівня життя є стан і тенденції, які склалися в оплаті праці. Прийнята Концепція подальшого реформування оплати праці сприяла значним позитивним зрушенням. У ході економічних реформ держава втратила монополію на визначення ціни робочої сили, поступово впроваджується ринковий механізм оплати праці, в якому велику роль відіграє її колективно-договірне регулювання.

Номінальна заробітна плата зростає динамічно і вже досягла рівня прожиткового мінімуму. Однак це докорінно не вирішує проблеми рівня оплати праці. Він має задовольняти не лише мінімальні потреби, а всі нормальні потреби, які сприяють розвитку людини. Заробітна плата має бути достатньою для утримання та виховання дітей, які не працюють. Це і має бути орієнтиром у стратегії підвищення заробітної плати на найближчу перспективу.

В Україні рівень зареєстрованого безробіття на кінець 2003р. становив 3,6%. Згідно з розрахунками рівня безробіття за методологією Міжнародної організації праці (МОП), у 2001–2003рр. він становив 12,2%, що перевищує небезпечну межу (7%) для країни. Ситуацію на ринку праці в Україні характеризує висока питома вага прихованого безробіття, поширена нерегламентована зайнятість, низький попит на робочу силу в усіх секторах економіки, значне перевищення пропозицій робочої сили над попитом, невисока місткість ринку праці, значна питома вага зареєстрованих безробітних осіб з високим рівнем професійно-кваліфікаційної підготовки.

Підсумовуючи, можна сказати, що ефективність державної та регіональної політики щодо подолання складної соціально-економічної ситуації в країні залишається низькою. Суттєві здобутки вдосконалення законодавчого та нормативно-правового забезпечення соціального розвитку не дають очікуваних результатів через недостатній рівень державного та регіонального управління, неадекватність законодавчих і правових норм можливостям їх реалізації. Відсутність адресної відповідальності за соціальний стан у державі та її регіонах поряд з нерозвиненістю громадянського суспільства в Україні зумовлюють включення соціальних пріоритетів розвитку до найактуальніших завдань забезпечення національної безпеки України.

Стратегічні пріоритети соціального розвитку мають будуватися на підставі сполучення трьох систем державного управління: соціальної та економічної політики і національної безпеки. Виходячи з цього, головною метою соціальної та економічної політики надалі є створення умов розбудови соціальної держави, соціальної орієнтації економіки, спрямованих на збереження людського та трудового потенціалу і забезпечення їх розвитку, захист соціальних інтересів особи та суспільства.

Список використаної літератури

Амоша О., Новикова О. Проблеми та шляхи забезпечення соціальної орієнтації економіки України. // Журнал європейської економіки. — Том 4(№2). — червенеь, 2005;

Біляцький С. Історичний крок незалежної України. Соціально-економічні аспекти нової епохі в контексті українського шляху оновлення і розвитку// Наука і суспільство.- 2006.- №7-8.- С. 2-11;

Василенко М. Управління соціально-економічними процесами: нові виміри в розвитку українського суспільства// Людина і політика.- 2003.- №4.- С.3-10;

Дейнеко Л. Сталість соціально-економічного розвитку за умов суспільних трансформацій/ Л.Дейнеко, Є.Хлобистов// Регіональна економіка. — 2005.- №4.- С. 22-30;

Жаліло Я. Белінська Я. Особливості соціально-економічного розвитку України в 2004 першій половині 2005 р. // Україна: Стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки 2005. — К.: Знання України, 2006. — С. 22 -36;

Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" // Голос України.– 2000.– 9 листопада;

Злупко С.М. Перехідна економіка:сучасна Україна: Навч. посібник. — К.: Знання, 2006.- 324с.;

Економіка України за 2005 рік// Урядовий кур`єр.- 2006. — № 17-18. — С. 6-7;

Економічний і соціальний розвиток України в ХХI столітті: національна ідентичність та тенденції глобалізації: Збірник тез; Третя міжнародна науко-практична конференція молодих вчених. Ч.2/ Відп. за вип. Монастирський Г.Л. — Тернопіль: Економічна думка, 2006. — 640с.;

Економічний розвиток України: інституціональне та ресурсне забезпечення: колективна монографія / Ред. колегія Пірожков С.І., Трегобчук В.М., Алимов О.М. та ін. – К.: ОІЕ НАНУ, 2005. — 540с.;

Інформаційне забезпечення державного та регіонального соціального управління / О.Г.Осауленко, О.Ф.Новікова, Н.С.Власенко та ін. – Київ – Донецьк: ІЕП НАН України, Держкомстат України, 2004. – 656с.;

Каревіна О. Динаміка соціально-економічних орієнтацій населення України // Політичний календар. – 1997. – Вип. 4. – С. 34–36;

Каревіна О. Економічні інтереси та соціально-економічні й політичні орієнтації населення України на етапі переходу до нового соціально–економічного устрою // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. – №4. – С. 176 – 186;

Каревіна О. Соціально-економічні орієнтації індивіда на перехідному етапі: поняття, структура, типологія // Соціальні виміри суспільства. Збірка наукових робіт аспірантів №1. – К. 2005. – С. 126 – 138;

Контурова С.М. Головні чинники і наслідки розвитку економіки України в умовах глобалізації// Актуальні проблеми економіки. — 2006. — №12.- С. 91-97;

Корецький М. Соціальна політика та інноваційний розвиток аграрної сфери економіки// Вісник УАДУ. -2003. - № 1. - С. 395-398;

Кулинич Р.О. Статистична оцінка чинників соціально-економічного розвитку: монографія. — К.: Знання, 2007.- 311с.;

Кульчицький С.В. Україна: суспільство й держава на терезах історії (1991-2006 рр.)// Український історичний журнал. — 2006. — №4. — С. 15-32;

Лютий І.О. Бюджетна політика і стабільність соціально-економічного розвитку України/ І.О.Лютий, Л.М.Демиденко, Ю.Л.Субботович// Фінанси України. — 2006. — №10. — С. 3-12;

Основні показники економічного та соціального стану України за 2002-2004 роки// Бюлетень Національного банку України. — 2004. — №2 —- С. 44-47;

Остропольська Є.В. Розвиток соціальної складової інноваційних процесів як чинник соціально-економічного зростання економіки України// Актуальні проблеми економіки. — 2006. —- №2. — С. 127-136;

Пашута М.Т. Наукові принципи прогнозування та програмування економічного і соціального розвитку країни// Проблеми науки. — 2005. — №7. — С. 25-31;

Підсумки соціально-економічного розвитку України у 2007 рік та завдання на 2008 рік// Економіст.— 2008.- №4. — С. 6-58;

Про підсумки соціально-економічного розвитку України у I кварталі 2008 року// Праця і зарплата.— 2008. — № 21;

Соціальна захищеність населення України / О.Ф.Новікова, О.Г.Осауленко, І.В.Калачова та ін. – Донецьк – К.: ІЕП НАН України, Держкомстат України, 2001. – 360с.;

Соціальні виміри суспільства. Збірка наукових робіт аспірантів №1. – К. 2005;

Соціально-економічна ефективність державного управління: теорія методологія та практика: Матеріали щоріч. наук.-практ. конф., 23 січ. 2003 р. Ч. 1. — Л., 2003. - С. 72-75;

Харазішвілі Ю. Системне моделювання соціально-економічного розвитку України// Банківська справа. — 2006. — №3. — С. 46-65;

Шубравська О.В. Основні індикатори соціально-економічного розвитку України// Актуальні проблеми економіки. — 2005. — №8. — С. 25-33;

Янковой О. Прогнозування взаємопов`язаних показників соціально-економічного розвитку України/ О.Янковой, О.Яшкіна// Статистика України. — 2006. — №3. — С. 61-65.

Додатки

І. Зміни реального ВВП (наростаючим підсумком у % до відповідного періоду попереднього року)