Реферат

На тему: Соціологія культури

Зміст

Вступ

Соціологія культури

Об’єкт і предмет соціології культури

Функції культури

Висновок

Перелік літературних джерел

Вступ

Соціологія як самостійна наука з’явилась майже 200 років тому. Вона привернула увагу багатьох прогресивних мислителів того часу — філософів, психологів, істориків, економістів, етнографів, демографів та представників інших наук, які в той чи інший спосіб долучились до її становлення.

Особливе значення соціології в минулому і сьогодні виявляється в її здатності правильно сприймати соціальні явища і процеси, вивчати, пояснювати, розуміти суспільство. Соціологія сприяє формуванню і накопиченню знань про соціальну дійсність. Соціологічні знання широко використовують для розробки і здійснення соціальних проектів.

Висловлюючись загально, соціологія — це вивчення соціального життя, груп людей та суспільства. Соціологія (від лат. societas – суспільство плюс логос – слово вчення) вивчає суспільство в цілому, соціальне (суспільне) життя людей, їх спілкування, взаємодію.

Як наука про соціальні спільноти, соціологія досліджує масові соціальні процеси і поведінку, стани і форми соціальної взаємодії та соціальних взаємозв’язків людей, що утворюють соціальні спільноти. Вона вивчає як індивідуально-неповторні особистості, так і соціальні типи. Для неї особистість — не тільки частинка малої контактної групи, а й типовий представник певної великої соціальної спільноти, носій властивих їй норм, традицій, цінностей, поглядів і відносин, оскільки вона керується у своїй поведінці передусім набутими та встановленими нормами, а її відносини формуються згідно з соціальними цінностями, правилами, законами.

Культура — сукупність способів і методів матеріальної та духовної людської діяльності, об'єктивно втілених у матеріальних і духовних носіях, які передаються наступним поколінням.

Соціологія культури є галуззю соціології і водночас культурознавчою наукою. Вона знаходиться на межі філософії і культурології. Щоб пізнати соціологію культури як наукову дисципліну, необхідно розглянути її в контексті соціологічного знання і в контексті інших наук про культуру, а в більш широкому плані — визначити співвідношення соціології та культурології, роль і місце її серед інших наук про культуру.

Соціологія культури — галузь соціології, яка вивчає культуру як соціальний феномен, її місце і роль у взаємодії з іншими системами суспільства, а також взаємодію особистості, спільноти і суспільства.

1. Соціологія культури

По-перше, потрібно говорити про соціологію культури як про конкретну, специфічну галузь знань, яка знаходиться на дотику областей соціології і культури і, відповідно, вивчає прояв цих закономірностей в людській діяльності.

Соціологія культури викликана розкривати суперечливі тенденції, фактори, які впливають на культурогенез, коротше кажучи, на загальну соціологічну картину культури. Кожна зі складових цього знання – цілий пласт досить складних і взаємозалежних елементів: творча діяльність і спосіб (“технологія”) людської діяльності, створення, засвоєння, збереження і трансляція ідей, уявлень, культурних норм і цінностей, ступені формування цих цінностей, кількісний і якісний аналіз культурних явищ і т.п.

По-друге, це соціологія культури – це один з провідних напрямків західної культурології, який склався до початку ХХ століття як результат інтенсивного розвитку наук про суспільство і місце в ній людини, і введення вперше як поняття в соціологічну науку М.Адлером.

По Л.Уайту, культура розглядається тільки як аспект соціальних взаємозв’язків, а соціологія не може відділити культурне від соціального.

При соціологічному вивченні культури особливе значення має визначення підходу або аспекту, виділення ціннісного або діяльного компоненту, який дозволяє об’єднати елементи культури в систему, провести аналіз на різних ієрархічних рівнях, використовуючи методи двох наук.

В соціології під культурою в широкому розумінні цього слова розуміють специфічну, генетично не наслідувану сукупність засобів, способів, форм, образів і орієнтирів взаємодії людей з середовищем існування, які вони виробляють в сумісному житті для підтримання визначених структур діяльності і спілкування.

У вузькому значенні культура практикується в соціології як система колективно розділюваних цінностей, переконань образів і норм поведінки, які присутні певній групі людей.

Соціологія культури належить до соціологічних теорій середнього рівня (спеціальних соціологічних теорій), Вона здобуває емпіричні дані, які характеризують культуру як одну із соціальних підсистем і, узагальнюючи ці дані, розробляє її теоретичну модель в межах загальносоціологічної теорії. Як складова соціології, соціологія культури використовує вироблені нею поняття і засоби, без яких неможливе пізнання соціальної реальності як системи (група, роль, інститут тощо) і окремих соціальних феноменів (релігія, клас, економіка та ін.). Особливість культури як однієї із соціальних підсистем полягає в тому, що на основі аналізу культурного життя суспільства стало можливим виявити різноманітні загальносоціологічні параметри, визначити підходи і розробити найважливіші засоби, обґрунтувати зміну парадигм соціального пізнання. Е. Дюркгейм, М. Вебер, П. Сорокін, розвиваючи соціологію загалом, сформували основні засади і соціології культури (багато соціологів класичної епохи приділяли увагу аналізові культури у своїх концепціях соціального і культурного життя).

Соціологія культури є складовою соціології, однією із спеціальних соціологічних дисциплін, які використовують вироблені соціологією поняття і засоби для аналізу окремих соціальних феноменів (релігія, політика, освіта тощо). Соціологія має справу з культурою як соціальним феноменом, тобто вивчає культуру як доступну спостереженню, емпіричним засобам дослідження соціальну систему. Найважливішими чинниками виникнення людських суспільств, поряд із економічними, природними, є і культурні умови, які по-різному впливають на соціальні процеси.

Культура — явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. У цьому полягає передумова і необхідність різних підходів, засобів її дослідження. Тому й вивчають її різні науки (історія, філософія, економіка, психологія), які утворюють культурологію як самостійну галузь знань.

Соціологію культури цікавить передусім взаємодія культури і суспільства. Вона концентрується на соціальному «вимірі» культури, ЇЇ впливі на соціальну поведінку, загальних правилах, зразках поведінки, засобах мотивації.

Однією з центральних проблем соціології є дослідження соціальної дії та поведінки людей. Соціальна дія усвідомлена, в її основі лежать певні соціальні регулятори — норми, цінності, вірування, очікування і переваги індивідів і груп. Тому одна з головних проблем соціології культури — проблема визначення того, що належить до поняття «культура».

Слово «культура» походь від латинського «culture » і спершу означало «догляд землі». Використовуючи деякі вміння та навички, а пізніше професійні знання, люди змінювали природу, вдосконалювали засоби управління. Пізніше цим терміном стали позначати все, що створила людина, а під культурою розуміти все, що відрізняє людину від природи. В цьому сенсі розвиток людства — це розвиток його культури. Наука, предметом якої стало вивчення культури, — культурологія — своєрідний феномен, що має різні наукові джерела: в західноєвропейській, американській науці вона формувалася в руслі антропології, у вітчизняній — у руслі філософії.

Відомо декілька методологічних підходів до соціологічного аналізу культури. Функціональний підхід основним елементом культури вважає цінності.

Конфліктний підхід розглядає культуру як динамічну систему, яка є своєрідною ареною конфліктів, породжених соціальною нерівністю. Цінності зазнають певного впливу інших соціальних факторів. Зокрема, К. Маркс твердив про культуру як про похідну економічних відносин, вважаючи, що існуючі культурні системи не здатні однаковою мірою задовольнити всіх членів суспільства. Соціальна нерівність призводить до постійного соціального напруження, революційних катаклізмів. Домінуюча культура — це, як правило, результат нав'язування панівною групою своїх норм, цінностей. Вона підкоряє Інші групи, закріплює відносини панування через орієнтацію соціальних інститутів на цінності панівної групи, а отже, стимулює конфлікти.

Поєднання двох підходів сприяє повноціннішому аналізові культури.

У радянській філософській та соціологічній літературі до середини 60-х років під культурою розуміли сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством. Цей погляд відтворював досить поширений технологічний підхід до культури як техніко-цивілізаційного явища, продукту людської діяльності. Згодом він поступився місцем досягненському та сенсо-гуманістичному. Сутність одного з них полягає в ідеї розвитку творчої сторони культури, коли, з одного боку, підкреслюються самі культурні функції (виробництво нових цінностей, ідей, концепцій, характер їх поширення), а з іншого — зосереджуються на особистісному аспекті.

За командно-адміністративної системи відсутність волі у творчої особистості нівелювала її на тлі групової конфліктної свідомості. Політична культура домінувала над художньою, моральною, правовою та іншими видами культури. Ця концепція приваблювала своєю гуманістичною спрямованістю, поєднанням творчого та особистісного начал, поєднанням соціального та індивідуального підходів. Але вона орієнтує лише на позитивні якості культури, яка є складним, багатомірним феноменом, таїть у собі й негативні риси. Наприклад, науково-технічний прогрес призвів до створення небезпечної для життя людини зброї масового знищення, в т.ч. і психотропної, екологічної кризи.

Діяльний підхід до визначення культури заявив про себе У 80-ті роки XX ст., насамперед завдяки новим інтегральним поняттям «засіб мислення» та «засіб діяльності». Увага зосереджувалася не тільки на оволодінні досвідом минулих поколінь задля втілення його у виробництво та суспільне життя, а й на тому, як, якими засобами це робити. Продукти людської діяльності мають значення як засоби праці, обміну, задоволення суспільної потреби. Це — речова форма суспільних відносин, оскільки, крім фізичних зусиль, вони уособлюють здібності, бажання, смаки людей, які виготовляли ці речі. В предметах праці втілена історія і суспільна біографія людства. Різні дослідники по-своєму тлумачили особливості цього підходу, приділяючи недостатньо уваги тому, які особливості засобу мислення та засобів праці властиві певній країні, часові, народові.

Динамічнішим стало дослідження культури на початку 90-х років. Саме в цей період утвердилося у вжитку західноєвропейське поняття «менталітет», яким активно послуговуються задля глибинної характеристики культури. Це поняття охоплює систему цінностей, культурні традиції, специфіку відображення, стереотипи поведінки, притаманні різним соціальним групам у різних соціальних умовах,

Поряд з науковим існує й побутове розуміння культури. Найчастіше культурою вважають різноманітні види й жанри художньої культури та мистецтва (музику, театр, кіно, літературу, живопис), культуру поведінки людини. З неї найчастіше вилучають науку, ідеологію протиставляють культурі. Але існує взаємозв'язок між духовною культурою та діяльністю, її об'єктивізованими зразками, оскільки існують відомі ідеї та норми, які передаються від покоління до покоління. З ними пов'язані системи цінностей, які детермінують ціннісні орієнтації, засоби мислення, поведінки, діяльності індивідів та груп на індивідуальному рівні. Як суспільне явище, культура створюється в процесі праці, поєднується з природними, економічними умовами, залежить від них. Від біологічних потреб шлях її пролягає до диференціації цих потреб, до вибору засобів праці, розвитку свідомості, рефлексивного ставлення до себе та навколишнього середовища, до формування інтелектуальних потреб (філософських, моральних, релігійних, політичних, правових), а згодом — до пошуку засобів їх задоволення. Одне слово, культура — це системна інтегративна якість суспільства, яка виражає досягнутий рівень його розвитку. Це стосується усіх типів, різновидів і виявів культури. Під культурою завжди розуміють явища, процеси та відносини, що якісно відрізняють суспільство, людину від природи, є результатом соціальної взаємодії.

Науці відомі «вузьке» і «широке» тлумачення терміна «культура». Культура — це соціальний механізм взаємодії (засоби, способи, зразки взаємодії) особистості, спільноти з середовищем існування (природним та соціальним), які забезпечують передачу досвіду та розвиток перетворюючої діяльності (Ш). Культура — це цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, певному суспільству (В). Протиставляти тлумачення культури у вузькому та широкому значеннях недоцільно, оскільки культурою є не самі по собі цінності, норми, а цінності, норми як засоби, що забезпечують діяльність та її розвиток.

Залежно від критеріїв, існують різні класифікації культури. Відповідно до змісту діяльності її поділяють на матеріальну та духовну, відповідно до рівня та форм соціальної взаємодії — на суперкультуру (культуру конкретного суспільства), субкультуру (культуру спільнот), контркультуру (культуру девіантних соціальних груп), конфронтаційну культуру, культуру узгодження, культуру соціальних груп тощо. Соціологія вивчає співвідношення різних субкультур, контркультур, суперечності між ними та домінуючою субкультурою суспільства, з'ясовує оцінку їх різноманітними соціальними групами. При цьому виявляються дві тенденції: оцінювання інших культур за стандартами власної — етноцентризм та оцінювання будь-якої культури за її власними стандартами — культурний релятивізм. Насправді оцінка різновидів культур неможлива без порівняльного аналізу, зокрема без врахування загальних тенденцій розвитку суперкультури та загальнолюдської культури.

Історичними є дві форми культури: елітарна (професіональна) та народна (побутова). Як правило, висока, елітарна культура, створювалася та поціновувалася обмеженою кількістю людей, тоді як народна пов'язана з життям широких народних мас. У сучасному суспільстві з розвитком засобів масової інформації виникає ще одна форма — масова культура, яка, апелюючи до всіх, розрахована на масове вживання.

До основних категорій соціології культури відносять «норми», «цінності», «ціннісні орієнтації», «зразки поведінки», «зразки діяльності», «менталітет», «інтереси», «соціально-культурне середовище», «інститути культури» тощо.

З перших років життя людина опиняється під впливом домінуючих у суспільстві норм, цінностей, зразків поведінки, соціальних інститутів, за допомогою яких діє культура. Суб'єктом культурної дії є особи, що пристосовуються до культурних зразків, цінностей і моделей, тобто є носіями способу мислення та життя. Скажімо, діти, що ростуть у різних країнах, убирають у себе різні традиції, способи поведінки, користуються різними соціальними можливостями, які, безумовно, не можуть бути однаковими. Навіть у межах одного міста діти з різних сімей, отримавши різне виховання, істотно різняться між собою, тому що перебувають на різних рівнях соціалізації.

Зміст поняття «культура» важко розкрити повно без такої суттєвої категорії, як «цінність». Цінності — це матеріальні предмети, ідеї чи якості, щодо яких індивід або група займають оцінювальну позицію, приписуючи їй особливу роль у житті, відчуваючи необхідність у них, намагаючись оволодіти ними.

Розрізняють декларовані та реальні цінності. Нерідко цінності мають прихований характер. Завдання соціології — виявити, з'ясувати їх зміст за допомогою аналізу вербальної поведінки. Система цінностей обумовлює вибір засобів задоволення потреб та інтересів. Ці категорії доповнюють зміст понять «соціальна дія» та «соціальна поведінка».

Соціальна поведінка — форма діяльності, реакція здебільшого ситуативного характеру на соціальне середовище, дію іншої людини.

Соціальна дія — спосіб вирішення соціальних проблем і суперечностей, акція, до якої вдається суб'єкта метою забезпечення у такій соціальній ситуації необхідних змін, для задоволення своїх потреб, досягнення цілей.

Соціальна діяльність - постійно відтворювані, орієнтовані на вищі цілі соціальні діі.

Саме діяльність і становить сутність особистості або групи. Важливо відрізняти ситуативні потреби від базових, які утворюють фундамент цілісної особистості. Перші є адаптивними (пристосованими). Адже стандарти поведінки свідчать про пристосування індивіда до певного середовища. Вони є реакцією на вплив зовнішніх умов, засобом орієнтації в історичному часі та соціальному просторі. Базові потреби формують внутрішній механізм самовизначення особистості, засоби її самоствердження, реалізації потенцій.

Середовище змушує людину до певного типу поведінки, суспільство впливає на індивіда своїми соціальними інститутами (державною системою, політичними, правовими, моральними регуляторами, іншими формами суспільної свідомості). На зміну традиціям (своєрідним природним законам), що утримували цілісність суспільства на перших етапах його існування, прийшли «штучні» закони, створені державою. І хоча демократичні засади відкривають простір ініціативі неурядових, громадських організацій, дають їм змогу брати участь у законотворчій діяльності, закони є не тільки механізмом регулювання, а й формою примусу суспільства в інтересах соціального цілого, а також правлячих сил. Соціальні інститути як частина культурного середовища відображають значною мірою економічні інтереси соціальних груп.

Кожне культурне середовище має певну незмінну кількість елементів, які характеризують його як об'єкт дослідження. На рівні суспільства — це культурне макросередовище, яке містить у собі величезні міста з їх унікальними художніми центрами, культурними інститутами (музеями, бібліотеками, театрами, архітектурою, творчими спілками, концертними залами, навчальними та науковими закладами, видавництвами, засобами масової комунікації). Культурне середовище складається і з культурної спадщини великих й малих міст, сільських населених пунктів, результатів їх взаємодії.

Кожен з підрозділів соціології культури (соціологія знання, музики, освіти, театру, кіно, дозвілля, засобів масової інформації) має свої специфічні теорії, категорії та методи.

Для того щоб уявити, як працюють вони на емпіричному рівні, доцільно звернутися до теорії культурного середовища. Соціологічний аспект цієї категорії полягає в тому, що середовище — це сукупність речових та людських елементів, з якими взаємодіє соціальний суб'єкт (особа, група, клас) протягом своєї виробничої діяльності і які впливають на його потреби та інтереси. До речових елементів відносять соціальні інститути, матеріальні і духовні блага. Досягнення культури вивчають за допомогою пам'яток архітектури, літературних творів, скульптури, живопису, технічних засобів (аудіовізуальних, магнітних, електронних). Все це соціологія інтерпретує як статистичне значущу множину, яку використовують різні верстви населення.

Людські елементи культурного середовища утворюють класи, етнічні, демографічні, професійні групи. Всі вони поєднані спільними культурними умовами міста або села, спільною участю в культурній діяльності.

Культурне середовище існує завдяки численним взаєминам. Чим ширша і різноманітніша соціальна структура міста, чим більше в ньому різних культурних організацій, тим інтенсивніший розвиток духовного життя. Але цей зв'язок не є лінійним. Завжди є частина населення, що не відвідує культурні заклади. У цьому якраз і полягає протиріччя між речовими та людськими елементами культурного середовища. Соціологія вивчає характер зв'язку між ними. Оцінка стану включеності речових елементів культурного життя є підставою для висновків про ефективність діяльності інститутів культури, про рівень актуальної культури соціальних груп. Наприклад, одеськими соціологами встановлено, що в останнє десятиліття XX ст. театр перемістився з одинадцятого на п'ятнадцяте місце в структурі вільного часу міських мешканців, читання — з другого на п'яте місце.

У дослідницькій практиці існує два засоби вивчення культурного середовища. Найбільш поширений стосується статистичної інформації щодо розподілу речових та людських елементів на кожні 10 тис. мешканців та їх динаміки протягом 5—10 років. Одержані результати відображають тенденцію розвитку культурної діяльності в регіоні, особливості його духовного потенціалу. Однак такий підхід не дає знання про потреби та інтереси окремих соціальних груп.

Інший метод — це соціологічне опитування за спеціальною програмою. Воно дає розгорнуту картину культурної діяльності, духовних потреб різних верств населення, На цій підставі з'являється можливість вибору раціональної технології вдосконалення культурного середовища. Однак для повноцінних висновків про характер культурної активності, необхідно вдатися до інтегрального показника, з допомогою якого стали б доступними знання про культурні відносини.

Пізнання культурного середовища буде неповним, якщо обминати увагою елементи антикультури (правопорушення, алкоголізм, проституцію, наркоманію, самогубство тощо).

2. Об’єкт і предмет соціології культури

З’ясовуючи науковий статус соціології важливо розрізняти об’єкт і предмет соціології.

Об’єктом соціологічного пізнання є:

Суспільство як цілісна соціальна реальність;

Об’єктивна реальність, що відбиває ту іншу сторону суспільного життя;

Розвиток і функціонування суспільства;

Такі об’єктивні явища суспільства, як соціальні відносини, соціальні зв’язки, соціальні організації, соціальні інститути.

Предмет будь-якої науки — це не явище або предмет чи процес об’єктивного світу, а результат теоретичного обґрунтування, яке дає змогу виділити специфічні закономірності розвитку і функціонування об’єкта науки.

Предмет соціології — загальні і специфічні закони та закономірності розвитку і функціонування історично визначених соціальних систем, механізм дії та форми цих законів і закономірностей у діяльності особистостей, соціальних груп, класів, народів.

Отже, з’ясувавши об’єкт і предмет соціології можна дати наступне визначення. Соціологія — наука про становлення, розвиток і функціонування суспільства, його елементів, соціальних відносин і соціальних процесів, про механізми і принципи їх взаємодії.

3. Функції культури

Культура розвивається водночас із формуванням суспільства, народжена ним і впливає на нього. В цьому виявляється її генетична функція. Культурні норми, цінності, ціннісні орієнтації впливають на соціалізацію індивідів. У цьому й полягає ціннісно-нормативна та виховна функції культури. Як соціальна система, що впливає на розвиток суспільних відносин, культура виконує у суспільстві інтегративну функцію. Однією з головних функцій культури є регулятивна (збереження відносної цілісності суспільства) і творча, що пов'язана з виробництвом засобів подальшого розвитку суспільного й індивідуального життя (ідей, цінностей тощо). Суттєвим елементом культури є світогляд, який формується в межах культурної системи, що свідчить про важливість світоглядної (гносеологічної) функції культури. Під впливом інших елементів культури (освіти та науки) формується пізнавальна функція культури. При передачі соціальної спадщини від покоління до покоління реалізується не тільки генетична, а й комунікативна функція культури, важливим елементом якої є мова як основний засіб спілкування людей. Тісно пов'язана із впливом культури на соціалізацію особистості адаптаційна функція культури. Функція соціального контролю виявляється в дії таких субстанціональних елементів культури, як право та мораль.

Усе це є підставою для тверджень, що культура — один із найвпливовіших соціальних інститутів суспільства, суттєво обумовлює характер соціальних відносин та спрямованість соціальних процесів.

90-ті роки XX ст. характеризуються бурхливим сплеском культурного життя в Україні. Процес відродження швидко поширився на всі сфери культурного життя. Відроджується інтерес до народної творчості. Відкриваються забуті, заборонені імена, численні культурні акції фінансуються українською діаспорою. Нової якості набув літературний процес, а процеси трансформації суспільства породили нову тематику для осмислення.

Висновок

Соціологію культури цікавить передусім взаємодія культури і суспільства. Вона концентрується на соціальному «вимірі» культури, ЇЇ впливі на соціальну поведінку, загальних правилах, зразках поведінки, засобах мотивації.

Соціологія культури намагається соціологічними засобами інтерпретувати історико-культурний матеріал, висвітлюючи процеси та закономірності суспільного розвитку, взаємодію культури та суспільства на різних етапах його розвитку.

Новий тип духовного виробництва і засвоєння культурних цінностей хоча і формується на основі старого ідейного багажу, але не виростає з нього, а будується заново разом з становленням нових суспільних відносин, яке зумовлює культура як рушійна сила не тільки мистецтва і науки, а й суспільного життя.

Тому культура є елементом дослідження соціології.

Перелік літературних джерел

Соціологія: наука про суспільство. – Харків, 1997.

Громов И.А., Маскевич А.Ю., Семенов В.А., "Западная социология", Санкт-Петербург, 1997 г.

Драч Г.В., "Культурология", (учебное пособие) изд-во /Феникс/, Ростов на Дону, 1997 г.

Ерасов Б.С., "Социальная культурология", изд-во /Аспект Пресс/, 2-е изд-ние, Москва, 1996 г.

Социология: наука об обществе: Учебн. Пособие / Под общ. ред. В.П.Андрющенко, Н.И.Горлача. - Харьков: Рубиков, 1996.- С. 34-38.