1. Предмет, об’єкт, закони і категорії соціології

Соціологія – це наука про становлення, розвиток та функціонування суспільства, його елементів, соціальних процесів, їх принципів та взаємодій.

Передумови до виникнення соціології припадають на 17 ст. і пов’язані з буржуазними революціями та промисловим переворотом.

В цей час іде постійний інтерес до знань, пов’язаних з буттям людини. Ідейними натхненнями соціології були консервативна та ліберальна доктрини. Консерватори стверджували, що людина існує заради держави. Ліберали думали навпаки. Крім того, поштовхом стали просвітницькі ідеї Шарля Л. Монтеск’є, котрий досліджував суспільство через призму географічної концепції.

Виникнення соціології як науки припадає на 30-і роки 19 ст.

Сам термін соціологія запровадив французький позитивіст і вчений Огюст Конт. Щоправда, він ототожнював соціологію із суспільствознавством. У нього соціологія – це наука, що займалась збиранням та описом фактів, пов’язаних з буттям людини в соціальному значенні. Інший франц. вчений Еміль Дюркгейм зосередив соціологію на вивченні соц. процесів та явищ. Нині існує близько 100 визначень терміну соціологія.

Предметом соціології є окремі аспекти відносин об’єкта досліджень. Предмет охоплює політ. , екон. , соц. та духовні сфери людського буття. Як наука, про соц. спільноти, вона вивчає масові соц. процеси та їх взаємодію.

Об’єктом соц. науки є суспільство як цілісна система. Як і в кожної науки, соціологія має свої закони, які в свою чергу діляться на універсальні та окремі.

Закони – це сталі суттєві повторювані співвідношення.

Закони соціології:

Соц. зв’язки, що виникають в процесі розвитку спільностей, набувають стабільності, що в науці більш відоме як соц. закон. Він визначає відносини між різними суб’єктами та спільнотами.

За масштабом реалізації соц. закони поділ. :

Загальні, специфічні, окремі.

Загальні діють у всіх сферах і характериз. всезагальністю для суспільства (закон соціалізації)

Специфічні обмежені певними суспільними системами (закон первісного нагромадження капіталу)

Окремі – функціонування окремих елементів соц. сфери.

За способом впливу:

Динамічні, статичні

Динамічні – визначають напрями і чинники соціальних змін

Статичні – відображають головні напрямки змін та тенденції до збереження стабільності

Типи соціології:

1. закон співвідношення соц. явищ

2. закон тенденції розвитку

3. причинно-наслідковий закон

4. закон ймовірності зв’язків між соціальними явищами

Категорії соціології:

Категорія означає загальну закономірність розвитку того чи іншого явища. Категорії дають змогу трактувати ті чи інші зміни, що відбуваються в суспільстві. Сьогодні виділяють 2 основні групи категорій:

1. категорії, що пояснюють статику суспільства і його структуру (соціалізація, особистість, соц. група, соц. верства тощо)

2. категорії, що характеризують динаміку суспільства, його зміни та причини (соц. протест, соц. рух тощо).

Однією з найпоширеніших категорій є соціальна.

2. Місце соціології в системі гуманітарних наук

Соціологія пов’язана з такими науками:

Філософія

Економіка

Право

Релігієзнавство

Математика

Статистика

Психологія техніка

Менеджмент

Культурологія

Політологія

Історія

3. Функції соціології

Як і будь-яка наука, соціологія має специфічні та універсальні функції, що можна об’єднати у 2 великі групи: пізнавальні і соціальні.

Функції:

1. теоретико-пізнавальна (нагромаджує знання, робить синтез інформації, через цю функцію можна отримати первісні уявлення про суб’єктів, явища і їхні потреби, інтереси та цінності).

2. практично-перетворююча (передбачає вироблення науково-обгрунтованих прогнозів щодо еволюції суспільства окремих регіонів чи індивідів)

3. світоглядно-ідеологічна (є матеріалом для забезпечення наукової дискусії між концепціями поширення наукової ідеології, важливу роль тут виконують соціологічні дослідження, а особливо вивчення громадської думки.

4. гуманістична і культурна (соціологія є чинником, що сприяє гуманізації суспільства. Крім того соціологія вивчає культурні цінності, звичаї та обряди)

5. описова (займається описом та нагромадженням інформації, одержаної під час досліджень у вигляді протоколів, звітів, статей)

6. інформаційна (проявляється через використання соціологічної інформації у різних цілях)

7. прогностична

8. критична (є попередженням для політиків чи керівників щодо відходу від соціального ідеалу)

9. функція соц. контролю (спрямована на усунення різного роду девіантних відхилень)

10. управлінська

Структура соціології:

Теоретична

Соціальні теорії

Емпіричні дослідження

3. Соціологічні ідеї в стародавньому світі та середні віки

Соціологія античних часів формувалась під впливом міфів та легенд. Політичні та соціологічні думки спирались на релігійно-міфологічну свідомість і вирішальними для неї були питання політичної стабільності та соціального контролю. Саме з міфів ми дізнаємося про тогочасний суспільний устрій та характер влади.

Давньокитайська соціологічна думка найкраще представлена конфуціанством, що зосереджувалась на пошуку ідеальної людської особистості, що мала стабілізувати все суспільство. Дана течія мала значний вплив на характер та менталітет сучасних китайців.

В давньоіндійській соц. думці йшлося про збереження стабільності монархічної влади задля забезпечення загального щастя. Через кастову систему майже унеможливлювалась соц. мобільність суспільства.

Давньогрецький мислитель Демокріт наголошував, що задля загального щастя потрібно створити цивілізоване суспільство, яке б базувалося на розподілі праці (розумову та фізичну). Платон прагнув задля щастя людини створити державу і задля щастя знищити майнові розбіжності, а також інститут сім’ї. він звертає увагу на типологію особистості і виділяє такі типи: тимократичну, олігархічну, демократичну та інші. Ідеальним типом був аристократичний. Загалом Платон ототожнює державу і суспільство. Арістотель трактує державу як об’єднання родових общин. Рабство є природним явищем і невід’ємним елементом суспільства. Людина не може існувати поза державою. В цих поглядах був близький до демократії, йому імпонувало те, що тут все вирішував закон. Вчення стоїків (Сенека, Марк Аврелій) – висунули ідею світового громадянина і на їхню думку всі люди є брати і тому ніхто не має права шкодити іншому.

В середні віки на позиціях Арістотеля стояв Фома Аквінський. На його думку, людська воля має підкорятись Божій, а порушення феодальних законів є тяжким гріхом. Різноманітні єресі (катари, альбігойці) проповідували ранньохристиянський аскетизм, як ідеал суспільства. У часи відродження у центрі світоглядних естетичних і культурних конструкцій постала людина. Повага до гідності людини є визначальною в той час.

Томас Морр. Основною причиною пороків буржуазного суспільства вважав приватну власність, що призводить до суперечностей в суспільстві. Ідеальне суспільство має базуватися на обов’язковій праці та спільній власності. Схожі ідеї з Морром висунув Томазо Компанелло. Англ. Філософ Френсіс Бекон стверджував, що люди мають об’єднатися за принципом справедливості не робити іншим того, чого не бажаєш собі. Пріоритетним має бути істина, а не закон. На думку Макіавеллі, щоб управляти людьми потрібно знати причини їх вчинків, знати їх потреби та інтереси. Звертає увагу на посилання ролі громадського суспільства. Вчення Макіавеллі стало початком сучасного менеджменту. Географічну концепцію дотримує Жан Боден, котрий стверджував, що на розвиток суспільства впливає географічну широта. У 18 ст. широкого розповсюдження набувають теорії природного права та суспільного договору. Так, Томас Гоббс ототожнював сус-во з організмом і стояв на позиціях обмеження волі монарха. Джон Локк стояв на позиціях захисту праві свобод громадянина. На позиціях суспільного договору і захисту приватних інтересів стояв італієць Бенедікт Спіноза.

4. Соціологічна думка 2 пол. 19 ст. – поч. . 20 ст.

Першим, хто запропонував вивчити людину в соціологічному руслі був Сінсімонд, котрий був засновником позитивізму як напрямку у філософській думці. У дусі позитивізму працював і засновник соціології Конт, котрий деякий час був домашнім учителем у Сінсімонда. Він увів в науку термін «соціальна фізика». Щоправда даний термін, таки не здобув популярності. Він стверджував, що закони розвитку суспільства підпадають під закони розвитку природи.

У соціології виділяють 2 аспекти:

1. соціологічну статику, що вивчає сус-во як єдине ціле

2. соціальну динаміку, що вивчає сус-во в його розвитку та змінах

Великого значення приділяє розробці методів дослідження (спостереження, експерименту та історизму). Відповідно до закону розвитку природи і суспільство Конт виділяв 3 стадії розвитку пізнавальної діяльності:

-теологічна

-метафізика

-позитивістська

Продовжував позитивний напрямок філософ. англ. соціол. Герберт Спенсер. В його основній праці «Основи соціології» спробував обєднати всі існуючі знання соціології. Під час дослідження використовує принцип еволюціонізму під час розвитку суспільства.

Основними складовими еволюції є:

-інтеграція

-дифераціація

-зростання порядку

Суспільство порівнює з живим організмом, а джерелом всіх класових суперечностей є завоювання одних верств іншими.

Розвиток суспільства ділить на 2 групи:

1. військове, де панує жорстка дисципліна, а церква схожа на військову організацію

2. індустріальне, де на перше місце виходить промисловість та поділ праці

Він розробив теорію структурного функціонізму і вводить таке поняття:

система->структура->інститут

19 ст. породило значну кількість різноманітних соц. шкіл, що пояснювали сус-во:

Географічна школа,школа німецької геополітики, расово-антропологічна школа, органічна школа, соціал-дарвініська.

Наприкінці 19 ст. виникає новий напрямок – психологічний, котрий ототожнював психологічні процеси з соціологічними. Засновником цього напряму був Лестер Ворд. На його думку, первинною соц. силою є бажання.

В 19 ст. зародж. новий напрям – інстинктивізм, суть якого зводилась до вивчення людський інстинктів, як головної передумови до тих чи інших дій людини.

Франц. соціолог Габріель де Торд вважає, що сус-во є продуктом взаємовідносин між індивідами, а головним рушієм прогресу є приклад наслідування.

Одним із найвидатніших фундаторів соціології був француз Еміль Дюркгейм, працював у руслі позитивізму і ототожнював соціологію з іншими природничими науками. У нього соціологія – це наука про соціальні факти. Він займався аналізом сус-ва і зміни, що там відбувались є наслідком поділу праці. Це призводить до такого явища, як амімія – стан соціальної системи, за якої частину громадян він ігнорує або ставить байдужими.

Матеналістичний напрямок у соціол. думці представлений К. Генріхом, Марксом та Фрідріхом Енгельсом. Вони вважали, що розвиток суспільства відбувався під впливом продуктивних сил сус-ва, а суперечливості, що виникають, призводять до соціол. революції. Значний внесок у розвиток соціол. думки кінця 19 ст. – поч. . 20 ст. зробив німецький соціолог Макс Вебер.

5. Макс Вебер та його внесок у соціологічну думку

Значний внесок у розвиток соціол. думки кінця 19 – поч. 20 ст. зробив німецький соціолог Макс Вебер. Його заслуга полягає в розробці так званої розуміючої соціології та теорії соціальних дій.

Основою соціології має стати дослідження поведінки суб’єкта. В своїй праці «Протестантська етика та дух капіталізму» звертає увагу на критику капіталізму, впливу релігії та спосіб нагромадження первісного капіталу. Аналізує релігії заходу і сходу. Його дослідження лягли в основу до такого предмета як управління персоналом.

6. Суспільство: суть, типи

Суспільство – це сукупність взаємодій та форм об’єднання людей, що склались історично на певній території і характеризуються соціокультурною та ідентичною єдністю її елементів.

Ознаки суспільства:

1. спільність території проживання

2. дійсність та сталість

3. здатність підтримувати тісний внутрішній взаємозв’язок

4. певний рівень розвитку культури

5. автономність і самостійність

З. поняття сус-во можні вивести поняття соціальна система – єдине цілісне утворення, де основним елементом являється людина, їхні взаємозв’язки, соціальні інститути та організації, певні групи, норми і цінності. Завдання соціології полягає у з’ясуванні структури сус-ва та наукової характеристика її елементів.

Америк. соціолог Альвін Тофлер в сус-ві виділяє такі елементи:

1. техносфера; 2. соціосфера; 3. біосфера; 4. сфера влади; 5. іносфера; 6. психосфера.

Природа і сус-во тісно взаємодіють і впливають одна на одну. Співвідношення між такими категоріями як сус-во, держава, країна визначає типологію сус-ва.

Типологія сус-в – це класифікація сус-в на основі вивчення найсуттєвіших ознак, що відрізняють одне сус-во від іншого.

В залежності від соц. . школи сус-ва поділяють:

1. сус-во збирачів та мисливців

2. садівничі сус-ва

3. аграрні сус-ва

Крім того, поділяють на:

1. прості

2. складні

Просте – в ньому нема соціального розшарування та низький поділ праці.

Складне – зосередження населення у великих поселеннях або містах, класове розшарування та поділ праці.

Для визначення сучасного сус-ва широко використовують такий термін як постіндустріальне сус-во (автор цього терміну – Даніель Белл).

Постіндустріальне сус-во – це сус-во, якому притаманний максимальний розвиток послуг і маркетингу, спрямованість у майбутнє, значна роль наукових досліджень та престиж вищої освіти.

7. Соціальна стратифікація та мобільність

Засновником сучасної теорії соціальної стратифікації вважають соціолога Макса Вебера та російського соціолога Петерима Сорокіна.

Соціальна стратифікація – це поділ сус-ва на вертикально-розташовані соц. групи, верстви, що мають різний статус та престиж. Англ. . соціолог Гідденс розрізняє 4 основні типи стратифікованих сус-в:

1. рабство; 2. касти; 3. стани; 4. класи

У Зх. Соціології розрізняють 3 класи:

1. вищий; 2. середній; 3. нижчий

Соціальна мобільність – мжгрупова або просторова рухливість населення та його здатність до переміщення

Вона відбув в 2-х напрямках:

1. горизонтальна мобільність

Вертикальна мобільність

Горизонтальна – це переміщення по географ. чиннику або перехід в іншу групу без зміни статусу.

Вертикальна - це переміщення вгору чи вниз стосовно соц. статусу.

За кількісним критерієм розрізняють:

1. індивідуальну – переміщення індивіда без руйнації попередньої групи

2. групову - це процес руйнування попередньої групи під впливом різних чинників (війни, революції, зміни політичних настроїв).

Особливим видом соціальної мобільності є міграція.

Міграція – це переміщення населення в межах країни або між країнами. Поряд із соц. . стабільністю існує таке явище, як соціальна ексклюзія, тобто обмеження доступу в певні соціальні групи або закритість деяких груп.

8. Соціальні інститути, види, функції

У сус-ві формуються і функціонують відносно стійкі соціальні утворення, що встановлюють стійкий взаємозв’язок між людьми і формують соціальний порядок. Таку функцію у сус-ві виконують соціальні інститути.

Соціальні інститути – це відносно стійка модель поведінки людей та організацій, що історично склалися в певній сфері життєдіяльності сус-ва.

Спенсер вважав, що сц. інститути є корпусом сус-ва.

Ознаки соц. . інститутів:

1. соц. інститути є множиною формальних і неформальних правил поведінки, норм, що регулюють всі сфери життя, і таким чином, обмежують сваволю людини.

2. соц. інститути охороняють сукупність людей і є структурною організацією, що виконують найважливіші функції.

Соц. інститути забезпечують відносну стійкість сус-ва, а особливо їх відносин.

Соц. . інститути виникають в сус-ві як продукт соціального життя внаслідок процесу інституціалізації.

Інституціалізація – це процес виникнення і становлення соц. . інститутів, як важливих елементів того чи іншого сус-ва. Для здійснення інституту, потрібно такі умови:

1. об’єктивна потреба, що усвідомлюється всіма членами сус-ва, це такі потреби:

-потреба комунікації

-потреба у виробництві і послугах

-потреба у ви-ві благ та їх розподіл

-потреба у безпеці

-потреба у соц. . контролі

2. наявність особливого притаманного певному інституту культурного середовища або субкультури (наявність певних соціальних норм та правил)

3. наявність необхідних ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових)

Класифікація соц. . інститутів )за цілями або сферою дії):

1. економічні соціальні інститути, які займаються розподілом та ви-вом матеріальних благ (банки, власність, гроші).

2. політичні соціальні інститути (держава, уряд)

3. культурні і виховні соціальні інститути (освіта, бібліотека)

Соц. інститути поділ. на:

1. формальні (здійсн. вплив спираючись на закони)

2. неформальні (не мають чіткої організації, вплив здійснюють довільно).

Функції:

1. регулятивна

2. відтворення та безперервності

3. інтегративна

4. комункативна

9. Основні ознаки соціальної організації

Соц. організація є певним способом діяльності людей.

Соц. організація – це соц. . група, зорієнтована на досягнення специфічних цілей та формулювання високо формалізованих структур.

Ознаки:

1. соц. організація утворена свідомо і цілеспрямовано на досягнення конкретних цілей своєї діяльності

2. соц. організація має чіткий порядок та ієрархічну структуру

3. для підтримання стабільності та стійкості потрібен координаційний орган чи система управління.

З погляду структурування соц. . організації їх поділяють на:

1. формальні

2. неформальні

Загалом організації поділяються на:

1. організація ви-ва товарів

2. організяція в галузі освіти

3. організація у сфері медицини

4. науково-дослідні інститути

5. органи законодавчої і виконавчої влади

10. Предмет, об’єкт і функції економічної соціології

Екон. соціологія є однією з наймолодших дисциплін у галузі соціології і зародилась у 50-х роках 20ст. Її необхідність пов’язана з потребою кращого управління працівниками. Становлення як науки відбулося під дією багатьох чинників:

1. бурхливий розвиток науки і техніки, що призвів до деяких управлінських та організаційних проблем

2. посилення ролі соціальної сфери на всі сфери економіки

3. підвищення ролі людини у розвитку сус-ва

4. підвищення ролі освіти та науки для економічно активної частини населення

5. розвиток соціологічного знання, завдяки чому деякі економічні чинники увійшли в соціологічну науку

6. розвиток деяких галузей соціології, таких як промислова соціологія, соціологія управління.

Економічна соціологія – це галузь соціології, що інтегрує соціологічну та економічну науку, вивчає дію економічних законів та закономірності розвитку економічних та соціальних явищ, життєдіяльність людей, тобто досліджує економічне життя через призму соц. категорій.

Предметом ек. соціології є закономірності взаємодії економічних і соц. . сфер життя. На сьогодні ек. соціологія переживає період становлення.

Функції:

1. теоретико-пізнавальна

2. прогностична

3. управлінська

4. світоглядна

5. соціальна

Категорії:

1. економічна сфера – це цілісна підсистема сус-ва, головним призначенням якої є ви-во, розподіл, обмін матеріальних благ, необхідних для життя людини

2. соц. сфера економ життєдіяльності сус-ва – це сфера підтривання певного рівня життя, задоволення людських потреб, привласнення матеріальних ресурсів.

Соц. -екон. відносини – відносини між людьми, групами людей щодо матеріальних благ, їх розподіл, ви-во, обмін, володіння, використання та споживання.

Економічне життя – це частина суспільного життя, що пов’язана з економ. Діяльністю людей у процесі реалізації соц. -економ. інтересів у певних сферах діяльності.

11. Предмет, об’єкт і функції соціології праці

Соціологія праці та зайнятості – це галузева соціологічна теорія, що вивчає закономірності формування і функціонування і розвиток соціальних утворень у сфері праці та пов’язані з нею процеси та явища.

Праця є основною формою функціонування і розвитку людського сус-ва.

Праця – це діяльність, спрямована на прибуток і задоволення власних потреб; це процес перетворення природних ресурсів на матеріальні, інтелектуальні та духовні блага для задоволення потреб людини. Цей процес перетворення може бути добровільним або примусовим.

Предмет соціології праці – структура і механізм соціально-трудових відносин, а також соціальні процеси у сфері праці.

Об’єктом є сама праця.

Функції:

1. теоретико-пізнавальна (проявляється у дослідженні соціальних явищ, з’ясування ролі праці в житті аналізу ринку праці та вивченні професійної структури ринку)

2. прогностична (проявляється через вироблення коротко- та довготермінових прогнозів у сфері праці)

3. дослідницька (проявляється у дослідженні соціальних проблем у сфері праці, ставленні робітників до праці, поведінки робітника у сфері ринку)

4. інформаційна

5. управлінська (проявляється у формуванні соціальної політики у сфері праці та створення системи соціального захисту та соціального контролю)

6. соціально-технічна (пов’язана з впровадженням у життя соціальних технологій, що регулюють процесами професійної кар’єри та вирішення конфліктних ситуацій

7. світоглядна (покликана формувати соціологічні погляди на сучасну сферу праці)

Реалізацію цих функцій соціологія праці здійснює через зв’язки із соціологічними та несоціологічними знаннями.

Соціологія праці — філософія, економіка праці, гігієна праці, медицина, статистика, археологія, економічна психологія, етнографія, демографія, фізіологія праці, психологія праці, трудове право.

Соціологія праці — соціологія професії, соц. колективу, соц. особистості, соц. страхування, соц. конфлікту, економічна соц. , соціологія освіти, промислова соц. , соц. організації, соц. села, соц. міста.

12. Підприємництво в соціологічному ракурсі

Перші спроби осмислити, що таке підприємництво були зроблені ще у 17 ст. в економічних думках представників Англії та Франції. Сам термін вперше обґрунтував англ. економіст Кантільйон. Саме він увів в науковий обіг термін підприємець. В цю групу він відносив ремісників, торговців та селян і визначальною характеристикою була схильність до ризику. Сьогодні в науці виділяють 6 підходів до цього визначення:

1. підприємництвом займаються ті, хто має власний капітал

2. підприємницькою діяльністю можуть займатися і ті, хто не має власного капіталу, але володіють певними організаторськими здібностями

3. підприємництво супроводжується ризиком та невизначеністю

4. підприємницька діяльність спрямована на реформування суспільних устоїв

5. підприємницька діяльність – це передусім вільна діяльність, основана на особистій свободі

6. підприємницька діяльність носить інноваційний характер

Підприємництво – це основний вид економічної діяльності, суттю якого є самостійне, організаційно-господарське новаторство, на основі використання різних можливостей для випуску товарів, відкриття нових джерел сировини, розвитку ринку збуту.

Основними видами підприємницької діяльності є:

1. виробнича підприємницька діяльність (35-40%)

2. торгівельна діяльність і сфера послуг (20%)

3. фінансова діяльність (10-15%)

4. страхова діяльність (до 10%)

5. посередницька діяльність

Функції підприємництва:

1. новаторська (інноваційна)

2. організаційна

3. господарська

4. соціальна

5. особистісна

Підприємець – це основний господарський суб’єкт, що здійснює підприємницьку діяльність завдяки наявності певних особистих якостей і отримує за свою працю певний прибуток.

13. Категорії та поняття соціології праці

Характер праці – це соціальна сутність праці, як соціально значущого процесу.

За змістом виділяють такі види праці:

1. проста; 2. складна; 3. творча; 4. репродуктивна; 5. фізична і розумова; 6. ручна і механізована

Умови праці – це сукупність чинників, які впливають на працездатність і здоров’я працівників.

До них відносять:

1. соціально-економічні умови

2. санітарно-гігієнічні

3. організаційні

4. соціально-побутові

Ринок праці – це певна система соціальних відносин, які узгоджують інтереси роботодавців і найманих робітників. Головним складником є сукупна пропозиція, що охоплює всю найману робочу силу, та сукупний попит, що охоплює всю загальну потребу економіки у робочій силі.

Виділяють:

1. відкритий

2. закритий

Головними суб’єктами на ринку праці є роботодавці та наймані працівники. Повноцінне функціонування ринку праці можливе лише за наявної гарно розвиненої інфраструктури, до якої належать:

1. державні заклади

2. недержавні заклади

3. громад. Організації

4. фонди

Зайнятість населення – діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що є джерелом прибутку.

Розрізняють:

1. повну і неповну

2. постійну і непостійну

Безробіття – це розбіжності на ринку праці між пропозицією робочої сили та попитом на неї, за якої частина робочої сили тимчасово поповнює резерв робочої сили.

Основні типи безробіття:

1. фрикційне – добровільний перехід з однієї роботи на іншу

2. труктурне – виражається у зміні структури ринку

3. циклічне – пов’язане зі спадами чи підйомами виробництва

4. приховане – пов’язане з наданням тривалих, неоплачуваних відпусток

Соціологія праці вивчає суб’єктивні характеристики праці, а саме:

1. ставлення до праці

2. мотивація трудової діяльності

3. соціально-психологічний клімат

4. трудова адаптація

Ставлення до праці – полягає у зв’язку між працівником і суспільством, працівником і працею стосовно розподілу матеріальних і духовних благ.

14. Мотивація трудової діяльності, трудова адаптація

Мотивація трудової діяльності – це внутрішнє прагнення до трудової діяльності з метою досягнення певних цілей.

Мотив – це свідомий збуджував поведінки та діяльності людини, спрямовані на задоволення різноманітних потреб.

Загалом, сучасна соціологія об’єднує мотиви щодо трудової діяльності у 3 великі групи:

1. мотиви, що стосуються вибору професій та місця роботи (матеріальні, мотиви престижності, авторитету)

2. мотиви, пов’язані з реалізацією особисто значущих норм (морально-особистісні сполуки)

3. мотиви, пов’язані з вибором альтернативності життєвого вибору працівника

Соціально-психологічний клімат – це відносно стійкі типові для певної групи емоційні стани, що формуються у процесі спільної трудової діяльності та взаємовпливу.

Трудова адаптація – це процес засвоєння особистістю нової трудової ситуації, внаслідок взаємодії особистості і трудового середовища.

Види:

1. фізіологічна, що проявляється через режим дня

2. професійна, проявляється через освоєння професійних навичок

3. соціально-психологічна

Важливою характеристикою трудового процесу є трудова мобільність – це переміщення працівників та пов’язані з нею зміни його становища в суспільному поділі праці. Суспільна значуща роль трудової мобільності – реалізується через економічну, соціальну та соціально-психологічну функцію.

15. Особистість як предмет соціологічного дослідження

В соц. вимірі людина реалізує себе як особистість. В свою чергу, соціологія розглядає особистість як суб’єкт соц. взаємодії. Поняття «особистість» характеризує соц. якості особистості.

Особистість – це певний комплекс якостей людини, набутих під впливом культурних мас суспільства, груп і спільнот, що відбуваються через призму соціології.

Тільки в 20 ст. особистість почали розглядати як комплекс взаємодії природного начала та культурного продовження. Характерними рисами особистості є:

1. самосвідомість

2. ціннісні орієнтації

3. соціальні відносини

4. автономність

5. потреби

6. інтереси

Потреба – внутрішні стимули активності особистості, що забезпечують її самозбереження. На сьогодні існує значна кількість класифікацій потреб.

Західна класифікація:

Потреби:

1. вищі (духовні, соціальні, престижні)

2. нижчі (фізіологічні, екзистенцій ні (потреба стабільності, безпеки))

З. потребами тісно пов'язаний інтерес.

Узгодження соц. поведінки особистості з нормами сус-ва породжують цінності.

Цінність – це суспільне ставлення особистості, що переносить потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, що їх оточують.

Ціннісні орієнтації особистості – соц. цінності, що скеровують дії та поведінку особистості, які спираються на певні загальні правила та приписи, що будують в даному сус-ві.

Соц. якість особистості – це сукупність елементів, що пов’язані з особливостями соц. взаємодій.

Соц. тип особистості – це результат взаємодії людини, сукупність неповторюваних ознак і якостей людини як соціальної істоти.

В соціології виділяють такі соц. типи особистості:

1. ідеальний (об’єднує в собі найкращі риси поведінки і спілкування і є результатом вдалої соціалізації, але зазвичай є найбільш рідкісними)

2. нормативний (якості особистості перебувають на низькому рівні в силу неправильно побудованої соціалізації. Люди даного типу перебувають на низькому ріні соціальної ієрархії)

3. реалістичний (це переважаючий тип особистості, що включає в себе елементи як ідеального типу, так і нормативно).

16. Особистість і соціальне середовище

Вік є не тільки біологічною категорією, а й соціальною характеристикою особистості. Фактор віку є одним із критеріїв соц. стратифікації особистості. В соціології існує таке поняття як віковий статус – це становище індивіда в сус-ві, що обумовлене його віком.

Зазвичай у сус-ві існують певні норми, що відповідають тим чи іншим діям індивідів відповідно до їх віку.

Вікові етапи:

0-10 – дитинство;

11-15 – підлітковий етап;

16-29 – юність (16-21 – рання, 22-29 – пізня)

30-55/60 – зрілість

55/60 - - старість

Соціологія дитинства – це спеціальна галузь соціології, що вивчає дитинство як соц. утворення, його функції в сус-ві, взаємодію сус-ві та дітей.

Соціологія старості складається з 2 підгруп:

1. люди віком 60-75 років, які ще можуть займатися певними видами діяльності

2. понад 75 р які переважно тільки лікуються

Покоління – це певна вікова група, що має окреслені межі, які характеризуються спільністю умінь, формування життєвого досвіду, певні соціально-психологічні ознаки, ролі та функції.

Є декілька класифікацій поколінь, але найбільш поширеною є російська.

Види поколінь:

1. демографічне покоління (сукупність однолітків)

2. антропологічне покоління – сукупність людей, що мають спільних родичів

3. історичне покоління (30 років)

4. символічне покоління – люди, які живуть в певний період історії

5. хронологічне покоління – люди, що живуть певний проміжок часу

Вважається, що термін гендер був запроваджений америк. психоаналітиком Робертом Столлером. В термін він вкладав розгляд питань, що стосувалися розподілу ресурсів, системи ролей, відносини керування і підлеглості в залежності від статі.

Елементами гендеру як соціального є:

1. гендерні статути або загальні характеристики

2. гендерний поділ праці

3. гендерні правила поведінки

4. гендерні статеві сценарії

5. гендерні якості особистості

6. гендерний соц. контроль

7. гендерна ідентифікація

8. гендерний імідж

Поняття гендеру означає соц. очікування від представників кожної статі й на відміну від поняття «стать» керується не біологічними, а соц. чинниками.

Формування гендерних ознак особистості відбувається в процесі гендерної соціалізації, яка починається з самого народження. Результатом гендерної соціалізації є формування гендерної ідентичності – усвідомлення індивідом своєї статевої належності. На процес гендерної соціалізації впливає гендерний стереотип – це механізм, що забезпечує закріплення і трансляцію гендерних ролей від покоління до покоління.

На хвилі простору проти дискримінації жінок щодо гендерних стереотипів виник рух під назвою фемінізм – цей рух виник в кінці 18 ст. , метою якого є рівність чоловіків і жінок.

17. Сім’я як об’єкт соціального дослідження

Взаємовідносини сім’ї, як соц. інституту із суспільством вивчає соціологія сім’ї – це галузь соціології, що вивчає закономірності виникнення і формування розвитку шлюбно-сімейних відносин як соц. явища в конкретних історичних умовах.

Предметом соціології Сіма є специфічні відносини між сімєю та сус-вом, а також внутрішньо сімейні стосунки. Об’єктом є сімя, як мала соц. група.

Соціологія сім,ї включає в себе декілька категорій: Сіму, шлюб, родина, життєвий рівень сім,ї тощо.

Сім’я – це група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей і родичів, що живуть разом. Сім’я є соціологічною категорією, що відображає певні звичаї та норми, що панують в су-ві.

Класифікація сімей:

1. за походженням (батьківські)

2. за кількістю поколінь (складні, прості)

3. за наявністю батьків (повні, неповні)

4. за кількістю дітей (бездітні, однолітні, багатодітні)

5. за ієрархією влади (патріархальні, матріархальні, егалітарні)

З точки зору права, виникає спочатку реєстрації і припиняє своє існування після оформлення розводу.

Найпоширенішою класифікацією етапів розвитку є 5-ти етапна:

1. період пристосування до нового стану

2. народження дітей

3. виховання дітей

4. підготовка дітей до самостійного дорослого життя

5. старіння та смерть

Функції

1. репродуктивна – біологічне відтворення особи свого роду

2. соціалізуюча – передання новим членам сус-ва досвіду

3. виховна – виховання дітей

4. матеріальна – забезпечення добробутом як, так і сус-ва.

5. господарська 0 підтримання належного стану порядку, економ. настанови тощо

Інституту шлюбу притаманні суспільні норми, що регулюють відносини членів подружжя.

Шлюб – родинний союз співжиття чоловіка і жінки за взаємною згодою.

Шлюбні відносини регулюються юридичними (володіння майном, обов’язки та розірвання шлюбу) і культурними (залицяння, шлюбний вибір) нормами. З точки зору історії створилось декілька варіантів шлюбних відносин:

1. моногамія – 1 чоловік, 1 жінка

2. поліандрія – 1 жінка, 2 чоловіки

3. полігінія – 1 чоловік, 2 жінки

4. груповий шлюб

Шлюб як соц. інститут і система відносин класифікують:

1. за економічними критеріями (рівний, нерівний, куплений)

2. за вибором шлюбного партнера (з однієї соц. групи, з іншої соц. групи)

3. за статусом та особливостями взаємодії партнерів (гостьові, дитячі, казенні, ранній шлюб, цивільний)

4. за місцем проживання подружжя (у домі чоловіка, у домі жінки)

Найпоширенішими мотивами розлучення є:

1. невідповідність характерів та поглядів на життя

2. зрада подружжя

3. алкоголізм одного з партнерів

4. побутові умови

5. втручання батьків

6. відсутність спільних дітей

18. Особливості шлюбно-сімейних відносин в сучасних умовах

На початку 20 ст. були досить багато численні. У шлюб вступали дівчата 17-20 років та хлопці 20-25 років. В післявоєнний час шлюбний вік скоротився і одружувалися у 18-19 років.

Кількість дітей коливалося від 2 до 4. Кількість неформальних шлюбів була незначною. Починаючи з 60-х років у Зх. Європі, а у 80-90-х у Сх. Європі намітилась тенденція до збільшення віку одруження та зменшення кількості дітей. Натомість, неформальні шлюби збільшуються у відсоткуу та високий рівень розлучень.

Причини еволюції сімї:

1. перехід до сучасної організації виробництва

2. сучасна втратила потребу в дітях в колишньому значенні

3. зміна традиційних норм шлюбів

4. зміна соц. становища жінки

5. зміна соц. становища дітей

Сучасні соціологи вважають, що інститут сімї поступово зникне, а на зміну йому прийдуть різного роду альтернативи шлюбу.

19. Соціальна взаємодія і соціальні зв’язки

Головною особливістю соц. життя індивідів є соц. взаємодія, що відбувається як між окремими індивідами, так і між групами та соц. інститутами.

Соц. взаємодія – система взаємопов’язаних соц. дій, за якою дія одного суб’єкта призводить до дії іншого.

Види соц. взаємодії:

1. за кількістю суб’єктів взаємодії (між окремими людьми, між групами і індивідом, між групами)

2. за якістю (однорідна, неоднорідна)

3. за характеристикою взаємодії суб’єктів (одностороння, двостороння, солідарна)

4. за рівнем стерео типізації (традиційна, альтернативна)

5. за терміном (тривала, тимчасова)

Результатом взаємодії є певна дія. У соціології взаємодії виділяють соціальне поле (рівні взаємодії)

Соц. дія є сукупністю певних елементів:

1. конкретний діяч, що має свою мету

2. певна ситуація, в якій відбувається дія

3. його реакція на цю ситуацію

Не всі дії людини можна характеризувати як соціальні, оскільки мета може бути направлена не на людину, а на природу.

Соц. дія може бути традиційною, афективною.

Традиційна соц. дія ґрунтується на соц. стандартах поведінки, нормах та звичаях, що є стабільними.

Афективна соц. дія зумовлюється емоційним станом і душевними переживаннями.

Соціологія взаємовідносин як соц. явище може бути випадковою чи масовою, стійкою і нестійкою, приватною і публічною, формальною і неформальною.

Одним із видів соц. взаємодії є соц. зв'язок.

Соц. зв'язок – це соціальна дія, що виражає залежність і суспільність людей або груп.

Соціальний зв'язок складається з таких елементів:

1. субєкт зв’язку (індивід, так і певна група)

2. предмет зв’язку та механізм регулювання цих відносин (розмова двох людей)

Під час взаємодії відбувається обмін діями, які зазвичай дещо споріднені.

Соц. взаємодія формує поведінку людини, тобто форму діяльності, що виражається в реакціях на соц. середовище.

Головною ознакою соц. діяльності є освоєння індивідом можливих варіантів поведінки інших осіб. Основою соціальних відносин є соціальні зв’язки, що об’єднують воєдино індивідів та груп.

20. Соціальні конфлікти

Соц. конфлікт – це зіткнення двох або більше сил спрямованих на забезпечення своїх інтересів в умовах протидії.

На сьогодні сформувалися 2 точки зору щодо сутності соц. конфліктів:

1. матеріалісти пояснювали, що конфлікт є тимчасовим явищем і може бути подоланим як з середини, так і ззовні.

2. представник Даррендорф пояснює конфлікт як постійне явище, зумовлюється суперечностями всього суспільного життя. Придушення конфлікту веде до загострення ситуації, а раціоналізація веде до поступової еволюції.

Функції соц. конфліктів:

1. інтегративна

2. сигнальна

3. інноваційна

4. стабілізуюча

5. інформаційна

6. гносеологічна (наукова)

Мотивація конфліктів зумовлюється різними цінностями та нормами, інтересами та потребами. Стадії розвитку конфлікту:

1. перед конфліктна ситуація

2. загострення конфліктної ситуації

3. конфлікт

4. врегулювання конфлікту

Способи подолання конфлікту:

1. компроміс

2. конкуренція

3. співробітництво

4. згода

5. втеча

На думку соціологів співробітництво є найкращим шляхом подолання конфліктів. В більшості конфліктних ситуаціях є 2 рівні:

1. прихований

2. відкритий

Крім того, конфлікти класифікують на:

1. функціональні та дисфункціональні

2. конструктивн та деструктивні

3. короткотривалі та довготривалі

Кожен з основних типів конфлікту перебирає на себе особливості тієї системи, де вони відбувається.

Отже:

Соціально-економічний конфлікт – виникає внаслідок незадоволення існуючим економічним становищем

Національно-етнічний – виникає внаслідок проблем збереження територіальної цілісності країни

Політичний конфлікт – виникає внаслідок боротьби та перерозподілу влади

Щодо кількості учасників конфлікту, то їх класифікують:

1. міжгрупові

2. конкретними групами та асоціаціями

3. внутрішньо-інституційні

4. між інститутами

5. між державами

6. між культурами

21. Соціальний контроль

Соціальний контроль – засіб саморегуляції соц. системи, що забезпечує впорядковану взаємодію між її членами, шляхом нормативного регулювання.

Основним компонентом типової системи соц. контролю є індивідуальні дії, система соц. школи оцінок, категоризація, характер суспільної самосвідомості, санкціонування, індивідуальна система оцінок, характеристика індивідуальної самосвідомості.

Соц. цінність – значущість явищ і предметів з точки зору їх відповідності нормам сус-ва, а також соц. груп або окремих осіб.

Соц. норма – загально визначене правило, зв'язок поведінки дії індивідів та груп. Вони поділяються:

1. індивідуальні та групові

2. визнані та невизнані

3. прогресивні та регресивні

4. регіональні та глобальні

Найчастіше соц. норми поділяються на:

1. соц. приписи

2. соц. правила

Соц. приписи – норми, що визначають соц. становище індивіда. До них відносять право, звичаї, мораль, моду, правила пристойності.

Технічні правила – норми, що регулюють відносини людини і природи. До них належать різноманітні інструкції, правила і т. д. . важливу роль в механізмі соц. контролю виконують звички.

Звичка – це встановлений спосіб поведінки, з яким пов’язані певні моральні цінності, порушення яких викликає негативний осуд з боку групи сус-ва. Одним з важливих елементів соц. норми є санкція.

Санкція – це стимулювання бажаної поведінки і припинення небажаної для забезпечення суспільної збалансованості.

1. негативні

2. позитивні

А також:

1. сатиричні

2. релігійні

3. етичні

4. правові

5. формальні

6. неформальні

Девіантна поведінка – це вчинок людини чи групи людей, які не відповідають офіційно встановленим у даному сус-ві нормам.

22. Предмет, об’єкт і функції соціології права

Соціологія права – це галузь соціології, що вивчає закономірності функціонування права в системі соц. інститутів, динаміку та розвиток структури правових норм та їх роль у сус-ві, механізми реалізації в поведінці індивіда, групи чи інститутів.

Предметом соціології права є соц. відносини, за яких формуються правові норми.

Об’єктом є соц. правові відносини.

Дана галузь досліджує кілька головних напрямків:

1. походження правових норм, що склалися історично

2. соц. відносини, що є об’єктом правового регулювання

3. правові мотиви, що поступово втілюються в правові акти

Класифікація соціології права:

1. за рівнем дослідження (міро, мезго, марко)

2. за особливостями дослідження (теоретична, емпірична)

3. за цілями і завданнями (фундаментальна, прикладна)

4. за категоріями права та соціології (за юридичними категоріями – соціологія адміністративного права, за соціологічними категоріями – соціологія шлюбу або сімї0

Загальні функції соціології права:

1. теоретико-пізнавальна реалізується обґрунтуванням причинно-наслідкових зв’язків взаємодії права і соціології.

2. практична – реалізується через прогнозування правової ситуації в країні, вивчення громадської думки і містить елементи прогнозування та оцінки.

Конкретні функції соціології права:

1. інтегративна – об’єднуюча, що складається з сус-ва та права

2. регулятивна функція

3. охоронна – спрямована на захист інтересів індивіда чи групи

4. комунікативна – правові документи є носіями важливої інформації, що є обов’язковою для виконання, тобто ця інформація носить наказовий характер.

5. соціалізуюча – реалізується шляхом соц. інтеграції підростаючого покоління через засвоєння соц. норм.

23. Правова культура та правова поведінка

Правова культура – це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнень сус-ва в правовому процесі і відображають в правовій формі стан свободи особи та ін. соц. якості особистості.

Розрізняють правову культуру особистості та сус-ва.

Правова культура особистості – це єдність правових знань, вмінь, почуттів, вольових компонентів, повага до закону, активної правомірної діяльності, з а якою виявляється повага до права як соц. інституту.

Правова культура сус-ва – це сфера матеріального і духовного відтворення права, юридичного ставлення до нього та практика, що склалася в певний історичний період.

Функції правової культури:

1. пізнавально-перетворююча

2. регулятивна

3. ціннісно-нормативна

4. комунікативна

Однією з складових правової культури є правосвідомість – це специфічна форма суспільної свідомості відображення правової діяльності в теоріях, поглядах, почуттях, уявлення людей про право.

Правова ідеологія – це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображають теоретичне ставлення сус-ва до норм права.

Правова поведінка – сукупність соціально-значущих дій або бездіяльності, що стосується сфер життя, які регулюються правом.

Негативна частина правосвідомості відноситься до правового нігілізму – це правове безкультур’я, відкидання або ігнорування юридичних норм права,правових цілей та зневажливе ставлення до правових традицій.

Причини правового нігілізму:

1. невідповідність норм права сучасним реаліям життя

2. слабка санкція

3. нестабільність або нестійкість певної норми

4. відрив соціальної норми від реалії життя.

Життєдіяльність людини регулюється багатьма чинниками і один з яких є правова поведінка.

На сьогодні виділяють такі види правомірної поведінки:

1. матеріальна правомірна поведінка, яка спрямована на досягнення соціо-економічних, інтелектуальних та інших результатів.

2. інструментальна правомірна поведінка – постає у вчинках, що мають юридичні наслідки

3. правова без дія особистості – проявляється у пасивному дотриманні законів

4. соціально-правова активність – постає як добровільна ініціатива, що сприяє зміцненню правопорядку та інтересу до права.

24. Предмет, об’єкт і функції соціології політики

Соціологія політики є міждисциплінарною науко, що зосереджується на пізнанні та дослідженні політичного життя, діяльності суб’єктів політики, політичної поведінки індивідів, широких мас.

В соціології політики використовуються такі поняття як економічна політика, міжнародна політика, соц. політика і т. д. .

Політика – це галузь відносин між соц. суб’єктами щодо здійснення політичної влади.

Соціологія політики – це галузь соціологічного знання, що вивчає соц. механізми здійснення влади, їх вплив на сус-во, закономірності впливу на законність та порядок, політичні засади соц. інститутів, напрямки функціонування політичної свідомості та політичної поведінки в сус-ві.

Предмет соціології політики охоплює соц. аспекти функціонування політичної сфери, інституціалізацію, соціалізацію, а також політичну свідомість і діяльність людей.

Специфікою соціології політики є те, що вона вивчає політику через дослідження окремих соц. засад. Вона досліджує переважно відносини політики і сус-ва, діяльність окремих соц. інститутів через призму політики. Соціологія політики вивчає виникнення політичного феномену в середині соц. контексту.

Широке коло досліджень соціології політики дало змогу сформувати політичне поле соціології політики:

1. аналіз політичного процесу – сюди входять дослідження відносин, взаємодії політичних і неполітичних організацій, інститутів, де основними компонентами є інститут держави.

2. соціологічний аналіз механізму функціонування влади та участь індивідів у здійсненні політичної влади

3. політична стратифікація – виражається у взаємодії державних і політичних інститутів, партій та рухів.

25. Електоральні дослідження в соціології політики

Електоральна соціологія є однією з складових соціологічної науки.

Електоральна соціологія – це галузь соціологічної науки, що займається вивченням політичної взаємодії суб’єктів сус-ва, шляхом аналізу механізму їх політичної участі в житті соціуму, умови та особливості їх об’єднання в політичні групи.

Головним завданням є дослідження мотивації поведінки виборців під час голосування та чинників, що впливають на електоральні симпатії.

Предметом електоральної соціології є електоральна поведінка виборців, а об’єктом є процес обрання представників законодавчої влади.

Соціологічна концепція виборчої активності – настрої виборців залежать не від популярності партій, а від соц. верстви, до якої належать виборці. Ці соц. верстви забезпечують тій чи іншій партії більш-меншу стійку виборчу базу.

Соц. психологічна концепція – настрої виборців залежать не від популярності партії, а від настроїв в сімї та найближчому оточенні.

Теорія раціонального вибору – виборець керується своїми меркантильними інтересами, тобто за ту партію, яка для нього є найвигідніша.

Теорія політичного поля – пояснює електоральний вибір особливостями реалізації політичної влади через призму відносин домінування – підкореності. Центральним питанням є поняття «соціальний простір» та «політичне поле».

Соц. простір – продукт людської діяльності, що є сукупністю суспільних об’єктів, що становить суспільну цілісність, а також взаємини між суб’єктами. Індивід у суспільному просторі має певний статус, що виражається за допомогою поняття «соц. капітал» - характер людини, її потенціал і т. д.

Політичне поле – проекція соц. простору на взаємодію суб’єктів влади.

26. Предмет, об’єкт і функції соціології молоді

Соціологія молоді – це галузь соціології, що досліджує молодь як соціально-демографічну спільність сус-ва.

Предмет соціології молоді включає такі компоненти:

1. вироблення понятійно-категоріального апарату для визначення сутності молоді

2. аналіз стану та динаміки ціннісних орієнтацій молоді

3. визначення поняття «молодь» та встановлення вікових меж

4. дослідження взаємовідносин різних поколінь

5. вивчення механізмів соціалізації та виховання молодшого покоління

Об’єктом є молодь, тобто специфічна соціально-демографічна група.

Функції соціології молоді:

1. методологічна – розробка наукових засад та методів для сучасної соціології молоді.

2. теоретико-пізнавальна – виробляє специфічний категоріальний апарат

3. практична – полягає у виробленні конкретних методик щодо вивчення молодіжних проблем

4. прогностична – вироблення довго- та короткотермінових прогнозів поведінки молоді

5. управлінська – реалізація через науково-обґрунтовані методи державного управління

27. Категорії та поняття соціології молоді

Для соціології молоді важливим є питання тлумачення терміну молодь. Найчастіше вдаються до вікових характеристик, що характеризує молодь, як певну соціально-демографічну групу. Більш глибоким є поділ молоді на внутрішні групи за соціально-професійними та віковими характеристиками.

У вітчизняній науці молодь трактується як соц. спільнота, що посідає певне місце соц. спільності і має різноманітні потреби та інтереси.

Є кілька підходів до періодизації і визначення вікових меж. Так, це 11-25 років, 15-28 років, 16-24 роки. Але найпоширенішою є 14-35 років, що зумовлюється збільшенням навчання, процесами соціалізації.

Сучасні суспільні процеси різко змінили матеріальне та політичне становище молоді. Для соціології молоді важливим є питання щодо збільшення негативних проявів та різноманітних конфліктів між різними поколіннями. Для молоді характерна підвищена критичність до старшого покоління та переоцінка власних сил. На заході замість поняття молодь вживається термін юність, тобто це статус з невизначеною провідною лінією, яка зумовлює безвладну поведінку. Серед методів дослідження найважливішими є спостереження, анкетування, аналіз щоденників, творів.

Соціологія досліджує особливості інтеграції молодих людей у професійну структуру, умови здобуття освіти, специфіку молодіжної мобільності, молодіжної субкультури, стосунки між поколіннями, ціннісну свідомість, політичну орієнтацію.

28. Становище молоді на ринку праці

Скорочення числа молодих працівників відбувається майже в усіх економічних сферах, окрім фінансової та торгівельної. Значна частина молоді зайнята в тіньовому секторі.

29. Предмет, об’єкт соціології комунікації

Комунікація – це передавання інформації від однієї системи до іншої за допомогою сигналів чи спеціалізованих матеріальних носіїв.

Вона може бути вербально, тобто за допомогою усних чи друкованих слів, візуальною, за допомогою образу та орієнтованою на сприйняття слухом (музика).

Автокомунікація – це інформаційний процес, за якого ретранслятором і одержувачем інформації є один і той же суб’єкт.

Міжособистісна комунікація – систематизація та одночасне поширення однотипних повідомлень для великого кола слухачів з метою інформування ідеології, політики, економіки заради впливу на людей.

Соціологія комунікація – це галузь соціології, предметом якої є формування явищ в сус-ві в процесі комунікації, діяльність соціальних груп та інститутів, що виробляють та поширюють масову інформацію.

Предметом є взаємодія комунікатора, аудиторії та визначення змісту і особливостей сприйняття інформації.

Об’єктом є сукупність інформативних і комунікативних явищ в соціальному вимірі.

Своїми витоками соціологія комунікації завдячує тоталітарному режиму. Адже у першій половині 20 ст. постала проблема ефективної пропаганди та контрпропаганди. А своїм головним завданням соціологія комунікації вважають вивчення особливостей процесу комунікацій та чинників, що на неї впливають.

30. Рівні та функції соціальної комунікації

Головною у комунікативних дослідженнях є проблема особистості. Для соціології комунікації важливі такі поняття як мовна особистість та комунікативна особистість.

Мовна особистість – це сукупність характеристик людини, що обумовлюють можливість створення прийняття повідомлень.

Комунікативна особистість – це вияв особистості, який залежить від сукупності її індивідуальних можливостей та характеристик, що обумовлюють її ступінь комунікативних потреб.

Мовний акт – цілеспрямована мовна поведінка, що реалізується згідно з правилами, прийнятими в певному сус-ві; одиниця нормативної поведінки в межах певної комунікативної ситуації.

Важливою категорією соціології комунікацій є одиниця висловлювання – дискурс.

Дискурс – це взаємопов’язаний текст, мовленнєвий потік, що має повну стратегічну комунікативну установку.

Функції соціології комунікацій:

1. базові:

- інформаційна

- прагматична – інформація є певною метою

- експресивна – необхідність в передачі інформації шляхом емоцій

2. спеціалізовані:

- контактовстановлююча – успіх комунікативного задуму

- само презентації – створюють власний образ

- апелятивна – реалізація за наявності відмінностей соц. статусів учасників контакту

31. Функції та види соціального дослідження

Соціологічне дослідження – це система логічно послідовних, методологічних, методичних і організаційно-технічних процедур для отримання наукових знань про соціологічні явища та процеси.

Функції соціологічного дослідження:

1. пізнавальна – відкриває нові знання про розвиток сус-ва та функціонування окремих сфер

2. методологічна – забезпечує міждисциплінарні зв’язки соціології з іншими науками і забезпечує нові підходи для вивчення соц. дійсності.

3. практична – передбачає виокремлення конкретних практичних рекомендацій заради врегулювання тих чи інших проблем сус-ва

4. інформаційна – сприяє отриманню інформації щодо стану розвитку і тенденції процесів суспільно життя

5. управлінська – забезпечує соц. управління на всіх рівнях функціонування соціуму, а також зворотній зв'язок між суб’єктами.

Проведення соціологічного досліджень охоплює такі етапи:

1. підготовчий – вироблення програми, інструментів, а також методика дослідження

2. збір первинної соціологічної інформації, що відбувається за допомогою опитування, анкет

3. впорядкування та оброблення інформації

4. аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формування висновків та рекомендації.

В залежності від мети виділяють:

1. фундаментальні (спрямовані на встановлення та наліз соціологічних тенденцій, закономірностей розвитку і пов’язані з найскладнішими проблемами сус-ва)

2. прикладні (націлені на вивчення конкретних об’єктів соціологічних проблем)

За глибиною аналізу:

1. пошукові

2. описові

3. аналітичні

За часом виділяють:

1. довготермінові (3 і більше років)

2. середньострокові (від 6 місяців до 3 років)

3. короткострокові (від 2 до 6 місяців)

4. експрес-опитування (від 1 тижня до 2 місяців)

За замовником:

1. державні

2. госпрозрахункові

Новим видом соц. дослідження є моніторинг – це збирання первинної емпіричної інформації за спеціальною методикою, що передбачає регулярне обстеження численних груп населення вибірковим методом за стандартною процедурою.

Також розрізняють:

1. у сфері освіти

2. у сфері управління

3. в сфері промисловості

4. с/г

5. науки тощо

32. Програма соціального дослідження

Кожне соціол. дослідження починається із з’ясування мети засновника, уточнення теми дослідження, визначення термінів і витрат.

Програма соціол дослідження є науковим документом, що містить інформацію про методи збору, обґрунтування та висновки

Програма виконує:

- методологічну

методичну

- організаційну функцію

Методологічна частина охоплює такі складові:

1. інформаційний пошук – визначення проблемності ситуації

2. формування і обґрунтування проблем

3. визначення мети об’єкта і предмета дослідження

4. формування робочих гіпотез

Методична частина передбачає:

1. вибір і опис методів збирання первинної соціол інформації

2. розробка інструментів опитування (бюлетені, анкети)

3. розробка вибірки досліджень

4. обгрунтування методів та аналіз зібраної інформації

5. розробка стратегічного, методичного і робочого плану дослідження

Створення програми починається з окреслення проблем дослідження та протиріч у сус-ві.

Соц. проблема – це суперечлива ситуація реального життя, що має масовий характер і стосується інтересів спільнот і груп.

Об’єкт соціол дослідження – це певна соц. реальність, що потребує цілеспрямованого вивчення (соц. спільноти, певні групи, процеси)

Предмет соціол дослідження – це найбільш значущі з теоретичної і практичної точки зору, особливості, які необхідно наступити в об’єкті.

Завдання соціол дослідження – це логічно сформовані настанови, вказівки, підстави, вирішення яких вирішує конкретну мету.

33. Вибірка в соціальному дослідженні

Метод вибірки - науково обґрунтований підхід, що дає змогу робити висновки про об'єкт як ціле, спираючись на дані аналізу лише його окремих ознак. Повноцінне осягнення методу вибірки неможливе без використання декількох спеціальних понять. Генеральна сукупність — об'єкт соціологічного дослідження в єдності його суттєвих якостей та ознак. Вибіркова сукупність - частина об'єктів генеральної сукупності, яка становить суму вихідних одиниць спостереження, вивчення та аналізу. Одиниця відбору - елемент генеральної сукупності, що підлягає аналізу. Одиниця спостереження - ознаки об'єкта, що підлягають аналізу. Репрезентативність - принцип тотожності сформованої моделі досліджуваного об'єкта параметрам (критеріям) генеральної сукупності. Основою формування репрезентативної вибірки є математико-статистичний апарат, принципи якого детально розроблені і представлені в спеціальній літературі. Сфера використання вибіркових досліджень практично не має обмежень. Передусім це стосується так званих «великих» об'єктів, пов'язаних з вирішенням проблем на глобальному (соцієтальному), інституціональному (сім'я, група, колектив, галузь, сфера діяльності тощо) рівнях. Якщо об'єкти незначні за своїм масштабом - від десятків до сотень одиниць - можливі також різноманітні суцільні опитування.

Залежно від критерію систематизації розрізняють вибірки прості і складні, суцільні та ймовірні, одно- та багатоступеневі, формальні та змістові, універсальні та цільові тощо. До простих схем формування вибіркової сукупності відносять: а) простий випадковий відбір; б) систематичний (механічний) відбір; в) серійну вибірку; г) гніздову вибірку. До складних належать: а) багатоступеневі; б) комбіновані; в) стратифіковані; г) квотні вибірки.

34. Роль опитування у зборі інформації

Серед методів збору первинної соціальної інформації найпопулярнішим є метод опитування, який у багатьох людей асоціюється саме із соціологією. Опитування — метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт під час безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога і респондента шляхом реєстрації відповідей респондентів на сформульовані запитання. За допомогою опитування можна одержати інформацію, яка не завжди відображена в документальних джерелах чи доступна прямому спостереженню. До опитування вдаються, коли необхідним, а часто і єдиним, джерелом інформації є людина — безпосередній учасник, представник, носій досліджуваних явища чи процесу. Вербальна (словесна) інформація, одержана завдяки цьому методу, значно багатша, ніж невербальна. Вона легше піддається кількісному опрацюванню та аналізу, що дає змогу широко використовувати для цього обчислювальну техніку. На користь цьому методу служить і його універсальність, оскільки під час опитування реєструють мотиви діяльності індивідів, результати цієї діяльності. При опитуванні надто важливою є взаємодія соціолога та опитуваного. Плануючи збір інформації методом опитування, слід брати до уваги й умови, які можуть впливати на її якість. Ступінь незалежності інформації від впливу випадкових чинників, тобто її стійкість, називається надійністю інформації. Для підвищення надійності інформації слід дбати про незмінність якомога більшої кількості умов збору інформації: місцевих обставин опитування, порядку формулювання запитань і відповідей на них, впливів дослідників на респондентів у процесі спілкування. Кожне опитування починається з фази адаптації, під час якої у респондента створюють мотивацію до відповіді на запитання і готують його до дослідження. Фаза адаптації складається із звернення і декількох перших запитань. Основне завдання — встановити контакт з респондентом, «зав'язати розмову». Основний зміст другої фази опитування — досягнення поставленої мети — полягає у зборі основної інформації, необхідної для вирішення сформульованих завдань. У процесі відповіді на основну, а відповідно і найбільшу за обсягом? частину питальника зацікавленість респондента може поступово згасати. Остання фаза — завершення опитування. Наприкінці питальника вміщують функціонально-психологічні «легкі» запитання, які знімають напруження у респондента і дають змогу йому виявити свої почуття. Опитування класифікують за різними критеріями. За характером взаємозв'язків соціолога і респондента їх поділяють на заочні (анкетні) та очні (інтерв'ю), кожен з яких має свої різновиди; за ступенем формалізації — стандартизовані і нестандартизовані (вільні); за частотою проведення — одноразові й багаторазові; за охопленням об'єкта — суцільні й вибіркові. Специфічними видами є опитування експертів, соціометрія.

35. Види опитувань

Заочні (анкетні) опитування.

Одним з найпоширеніших видів опитування є анкетування, яке передбачає самостійне заповнення анкети респондентом. Використовуючи роздаткову, поштову чи надруковану у пресі анкету, дослідник з мінімальною технічною допомогою за короткий час може зібрати первинну інформацію від сотень респондентів. Забезпечуючи повну анонімність, метод анкетування дає змогу ефективніше досліджувати морально-етичні проблеми. Анкета — тиражований документ, який містить певну сукупність запитань, сформульованих і пов'язаних між собою за встановленими правилами. Запитання анкети є висловлюваннями, розрахованими на одержання інформації, що дає змогу операціоналізувати ознаки певного соціального явища. Визначаючи обсяг анкети, слід враховувати, що час на її заповнення не повинен перевищувати 40— 50 хвилин. У сучасних соціологічних дослідженнях використовують кілька видів анкетування: роздаткове, поштове, надруковане у пресі. Найпоширенішим є роздаткове анкетування, за якого респондент одержує анкету безпосередньо з рук соціолога. Цей вид анкетування найнадійніший, гарантує добросовісне заповнення анкет, майже стовідсоткове їх повернення, але багато в чому залежить і від уміння соціолога встановити психологічний контакт з респондентами, створити сприятливу атмосферу при опитуванні. Поштове анкетування полягає в розсиланні анкет та одержанні на них відповідей поштою. Суттєва його перевага полягає у відносно низькій вартості, простоті організації. Останнім часом набуває поширення друковане у пресі анкетування.

Метод інтерв'ю

У практиці соціологічних опитувань метод інтерв'ю використовують рідше, ніж анкетування. Соціологічне інтерв'ю — метод збору соціальної інформації, що ґрунтується на вербальній соціально-психологічній взаємодії між інтерв'юером і респондентом з метою одержання даних, які цікавлять дослідника.

Порівняно з анкетуванням інтерв'ю має певні переваги і недоліки. Головна відмінність між ними полягає у формі контакту дослідника та опитуваного. За анкетування їх спілкування опосередковується текстом; питання, вміщені в анкеті, респондент інтерпретує самостійно, фіксуючи відповіді в анкеті. Під час інтерв'ю контакт між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою інтерв'юера, який ставить запитання, передбачені дослідженням, організовує і спрямовує бесіду з кожною окремою людиною, фіксує одержані відповіді згідно з інструкцією. За технікою проведення розрізняють вільне, формалізоване (стандартизоване) і напівстандартизоване. інтерв'ю.

Вільне інтерв'ю — тривала бесіда за загальною програмою без чіткої деталізації запитань. За формалізованого (стандартизованого) інтерв'ю спілкування інтерв'юера і респондента регламентовано детально розробленим питальником та інструкцією інтерв'юера, який зобов'язаний точно дотримуватись сформульованих запитань та їх послідовності. У стандартизованому інтерв'ю, як правило, переважають закриті запитання. Напівстандартизоване інтерв'ю поєднує в собі особливості двох попередніх видів. В останні роки інтенсивно використовують телефонне інтерв'ю, яке дає змогу оперативно зібрати інформацію про певний процес. Воно може бути тільки короткотривалим і тільки щодо осіб, які мають телефон, тому не вважається репрезентативним. Метод інтерв'ю дає змогу одержати глибинну інформацію про думки, погляди, мотиви, уявлення респондентів.

Соціометричний метод опитування — один з різновидів опитування, який використовують для вивчення внутрішньо колективних зв'язків з'ясуванням стосунків між членами колективу. Його застосовують для дослідження міжособистісних і міжгрупових стосунків з метою їх поліпшення. Він дає змогу соціологові вивчити склад малих соціальних груп, особливо у розрізі неофіційних стосунків, одержуючи соціологічну інформацію, яку іншим шляхом здобути майже неможливо.

Однак жоден з методів опитування не можна вважати універсальним. Перед вибором їх передусім з'ясовують, який метод найкраще відповідає програмним цілям дослідження.

36. Методи соціального прогнозування

З огляду на джерела інформації про майбутнє існують три основні способи вироблення соціальних прогнозів. Перший — опитування населення й експертів. Другий спосіб — екстраполяція в майбутнє тенденцій, закономірності яких в минулому і в певний конкретний час добре відомі. При цьому широко використовують можливості математики й обчислювальної техніки. І, нарешті, моделювання стану об'єкта на момент його дослідження у вигляді, сприятливому для прогностичних висновків, побудова пошукових і нормативних моделей з урахуванням імовірних і бажаних змін прогнозованого явища. Існують різноманітні методи, процедури і прийоми прогнозування. Найчастіше використовують у соціальному прогнозуванні: — опитування експертів;

—опитування населення;

—моделювання;

—прогнозний сценарій.

Специфічним методом соціального прогнозування, який майже не застосовується в інших галузях прогнозування, є опитування населення. Математичні ж методи через велику складність об'єктів соціального прогнозування використовують досить обмежено. Особливо цінними є експертні оцінки.

Методи опитування експертів

Надійність прогнозів підвищує колективне опитування експертів. Якщо на індивідуальні експертні оцінки впливає суб'єктивізм експерта, його конкретний досвід, то в груповому експертному опитуванні з дотриманням певних методичних вимог відбувається процес об'єктивізації суб'єктивних оцінок. Одним з найпоширеніших конкретних методів прогнозування у формі експертного опитування є «інтелектуальна атака», або «колективна генерація ідей». Це — колективне обговорення проблеми, в процесі якого забезпечується взаємний стимулюючий вплив експертів, виникає своєрідна ланцюгова реакція ідей і генерується якісно нова інформація про майбутнє предмета прогнозування. Результатів досягають завдяки конкуренції ідей, самонавчанню під час колективного обговорення групою експертів приблизно однакового наукового і посадового статусів, категоричній забороні критики будь-якої, навіть неконструктивної думки, скрупульозній реєстрації всіх висловлювань. Такі обговорення бувають простими, у формі спонтанної дискусії зі сформульованої проблеми; синектичними (керованими), коли обговорення відбувається за заздалегідь розробленим планом з чітким розподілом ролей між експертами залежно від їх здібностей. Одним із варіантів синектичної процедури очного колективного опитування експертів є метод «віднесеної оцінки». Його суть — у повторенні кількох циклів дискусії зі з'ясуванням розбіжностей і виробленням на цій основі єдиної думки (консенсусу) в оцінці майбутнього певного явища або процесу. Ще одним різновидом очного колективного опитування експертів є «метод комісії», «традиційна дискусія». Цей метод ефективний за умови, коли порушена проблема добре відома учасникам обговорення. У практиці прогнозування широко використовують заочні види опитування експертів. Найпростіший з них — разове анонімне опитування. Метод досить простий, але ефективність його занизька. Найперспек-тивнішим є заочний варіант «методу віднесеної оцінки», або, як його часто називають, «метод Дельфі». В його основі — ідея самонавчання експертів, але вже у процесі заочного опитування протягом проведення кількох турів з гарантією анонімності відповідей, що «розковує» респондентів, усуває «тиск авторитетів», забезпечує можливість змінювати свої попередні позиції з урахуванням надходження нової інформації без ризику для власної репутації. Методи опитування населення Поширення цих методів пов'язане з тим, що в прогнозуванні багатьох соціальних явищ і процесів звичайного респондента можна значною мірою розглядати як своєрідного експерта, який володіє певним соціальним досвідом. У практиці прогнозування особливо успішно використовують вивчення ціннісних орієнтацій, які відображають потреби, інтереси, мотиви і установки респондентів. Особливо ефективні періодичні опитування населення з урахуванням змін, яких зазнає ситуація. Подібні опитування одних і тих самих груп населення називають моніторингом. Найчастіше це поняття соціологи і політологи застосовують, коли йдеться про спостереження, оцінку та прогноз соціально-політичної ситуації локального, регіонального чи загальнодержавного масштабу.

37. Націоналізм як соціальний феномен

Націоналізм — теорія і практика етнічних відносин, які ґрунтуються на самоідентифікацїі нації у вирішенні своїх проблем, реалізуються у різноманітних формах діяльності, зумовлених специфікою економічного, політичного, духовного розвитку країни, традиціями, суспільною психологією тощо. Радянська соціологія трактувала націоналізм як систему установок і політичних ідей щодо винятковості, переваги власного народу над іншими, небажання інтегруватися з іншими народами, а також як дії, спрямовані на їх дискримінацію. Однак після розпаду політичної та ідеологічної системи Радянського Союзу у пострадянській науці набувають чинності концепції, що тлумачать націоналізм як теорію і практику самоідентифікацїі нації у вирішенні політичних, державних, економічних, соціокультурних проблем суспільного розвитку, які реалізуються в різноманітних формах діяльності. Таке розуміння націоналізму стосується сутності, а не політичних чи ідеологічних його оцінок. А сам феномен класифікують на громадянський (державний), етнічний, дифузний. Громадянський (державний, територіальний) націоналізм вважають найбільш раціональним, таким, що базується на принципах вільного самовизначення особистості. Така форма націоналізму визнана нормою людського співіснування, оскільки він спрямований на консолідацію всього населення держави за допомогою юридичних інститутів, загальногромадянських прав, культури, ідеології. Етнічний націоналізм поділяють на політичний і націоналізм у сфері культури. Політичний націоналізм заснований на розумінні нації як політичної сутності, має своєю метою боротьбу за утримання державності з урахуванням інститутів, ресурсів, культурної системи. Націоналізм у сфері культури спрямований на збереження цілісності народу, підтримання і розвиток його мови, культури, історичної самосвідомості тощо. Дифузний націоналізм пов'язують з особливостями психологічного становища маргінальних груп, які не можуть ідентифікувати себе з жодною з існуючих соціальних національних груп, мають досить високий соціальний, економічний, культурний статус. Такі групи характеризує пасивна форма націоналізму, що проявляється здебільшого в стресових ситуаціях. Беручи за основу особливості реалізації настанов націоналізму, виділяють такі його різновиди:

Класичний націоналізм. Реалізується як спроба досягнення повної незалежності. Паритетний націоналізм. Виявляє себе у прагненні до повної незалежності, яке обмежують певні внутрішні чи зовнішні чинники, наприклад, передача повноважень центру. Економічний націоналізм. Його особливістю є прагнення до економічної незалежності етнонаціональних утворень.

Захисний націоналізм. Домінуючими в ньому є ідеї про необхідність відсічі «зовнішнім силам», збереження культури, мови, території тощо.

Ліберальний націоналізм. Обстоює права і свободи особистості, виступає за додержання базових «європейських» цінностей.

38. Соціальна сутність культури

Одним із найцінніших здобутків соціуму, який впливає на фундаментальні процеси в ньому, є культура. Культура як соціальний феномен — явище складне, полі структурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. Звідси — неоднозначність самої дефініції культури, її логічної структури, сутності та форм. Культура як предмет соціологічного аналізу є сукупністю структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях розвитку, системою контролю за соціальною поведінкою. У вузькому значенні культура — цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, конкретному суспільству; у широкому — соціальний механізм взаємодії особистості, спільноти із середовищем існування, які забезпечують передачу досвіду та розвиток діяльності. Тобто культура є якісною характеристикою людської діяльності.

Культура - структурний елемент соціальних відносин, сукупність наукового знання, практичних навичок, побутової й теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвитку суспільства і людини, формування особистості. Існує кілька методологічних підходів до соціологічного аналізу культури. Функціональний підхід. Розглядає основним елементом культури цінності. Конфліктний підхід. Аналізує культуру як динамічну, суперечливу систему, арену конфліктів, породжених соціальною нерівністю. Технологічний підхід. Розглядає культуру як технічно-цивілізаційне явище, продукт людської діяльності, сукупність створених людством матеріальних та духовних цінностей. Діяльнісний підхід. В його основі ідея розвитку творчого начала культури.

Культура як соціальний інститут реалізує свою діяльність через певні функції.

Творча функція. Полягає у продукуванні нових знань, норм, цінностей, їх оновлення, а в окремих випадках запозичення з інших культур і народів. Функція накопичення, збереження, трансляції знань, норм, засобів поведінки, цінностей, значень, соціального досвіду.

Ціннісно-нормативна функція. Фіксує цілі, перспективи та проекти людської діяльності. Комунікативна функція. Забезпечує інтеграцію суспільства і соціальних груп. Селекційна функція. Полягає в оцінці та класифікації наслідуваних цінностей та норм, визначенні їх місця та ролі у вирішенні проблем розвитку суспільства у певний період.

Світоглядна (гносеологічна) функція. Полягає у впливі на формування і розвиток світогляду як суттєвого елемента культури, у межах певної культурної системи;

Адаптаційна функція. Тісно пов'язана з впливом культури на соціалізацію особистості, позаяк процес адаптації починається із засвоєння загальноприйнятого, поширеного;

Функція соціального контролю. Виявляється в дії таких субстанційних елементів культури, як право і мораль. Історичними є дві форми культури: елітарна (професіональна) та народна (побутова). Елітарну культуру створювала обмежена кількість людей, народна пов'язана з широкими народними масами. Соціологія виокремлює такі структурні елементи культури: 1. Особистісна система усвідомлюваних знань, цін ностей, норм і зразків, які регулюють поведінку та діяльність.

2. Локальна система знань, норм, цінностей, зразків соціальної групи, спільноти

3. Соціальна система знань, норм, цінностей, зразків, формально прийнятих, функціонально корисних, які закріпилися у суспільній практиці та регулюють форми діяльності

Одним із впливових елементів культури є менталітет (від лат. mentalis — розумовий), тобто особливості індивідуальної та суспільної свідомості людей, які формуються залежно від традицій, культури, соціальних структур і всього середовища існування людини.