1. Характеристика міжнародного права рабовласницької доби (режим іноземців, «проксенія», «консул», «патрон»)

Рабовласницький період характерний тим, що:

кожна держава ставила себе в цент розвитку людства і в зв’язку з цим прагнула диктувати свої умови на міжнародній арені. Це було яскраво виражено в діях Древнього Риму, Греції, Єгипту, Китаю, Індії, Персії та ін.;

раби розглядалися як товар і цілком виключалися зі сфери захисту міжнародного права;

єдиним і природним засобом вирішення міжнародних суперечок визнавалася війна;

егоїзм рабовласницької держави у силу нібито його винятковості доходив до повного заперечення міжнародного права.

Розвиток міжнародних відносин зумовлював необхідність формування міжнародних правил у сфері посольського права, права договорів, правил протоколу й етикету, правил стосовно ведення війни та ін. Загалом, у рабовласницький період регіоналізм і локальний обсяг у розвитку міжнародного права обумовлені тим, що, хоча держави і були роз'єднані, кожна з них самостійно створювала (формулювала) різні правові інститути в галузі регулювання міжнародних відносин, що найчастіше були схожі з аналогічними інститутами інших держав. Так, у Законах Ману (стародавній індійський звід моральних і юридичних приписів 9 ст. до н. е.) були сформульовані положення, спрямовані на захист жертв війни. Аналогічні положення можна знайти у стародавніх римлян і греків. Давньогрецький інститут проксенів (заступництво іноземцям) мав аналог також і в Римському праві. У рабовласницький період великий вплив на розвиток міжнародного права зробило Римське право народів. Спочатку давньоримські юристи сформулювали правила, що регламентують правове положення завойованих Римом народів, у зв'язку з необхідністю введення деяких елементів самоврядування; потім воно було перетворене у Право народів. Одним із важливих інститутів цього права було преторське право, що регламентувало правове положення іноземців. Право народів мало такі інститути права, як право війни, право полону, право рабовласництва, право мирних договорів, посольське право, заборони шлюбів із чужоземцями та ін. Теза римських юристів «Слово, дане навіть ворогу, повинне бути дотриманим» лягла в основу нині діючого принципу «pacta sunt servanda» («Договори повинні дотримуватися»). Римському праву також були відомі погоджувальні комісії, що створювалися для вирішення спірних питань.

В стародавньому Китаї, царстві Хетів, Персії, Ассирії Вавілоні та інших країнах Стародавнього Сходу правове положення іноземців залежало від розсуду царів і воєнначальників. Наприклад, в Вавілоні іноземці до кодексу Хамурапі не користувалися ніякими правами, у будь-якому випадку, юридично забезпеченими. Правда, на початку І тисячоліття до н.е. положення греків в Єгипті було достатньо благополучним. Вони мали свої колонії в дельті Нілу, яка управлялася за їх вітчизняними законами. Греки користувалися і правом судноплавства по річці.

Значне місце в житті грецького полісу займали договори, які регулювали різні сторони положення іноземних громадян. І це досить характерно, адже греки тривалий час прирівнювали іноземців до ворогів. Не дивлячись на різниці між окремими полісами, можна виділити загальні тенденції, які розглянемо на прикладі Афін. Оскільки поліс являв собою об’єднання тільки його громадян, іноземці (і навіть греки) не користувалися в ньому тривалий час ніякими юридичними правами. Вони могли бути у будь-який час бути виселеними з країни (ксеноласія, досить часто застосовувалася в Спарті).

В стародавньому Римі іноземці спочатку розглядалися як вороги 9 як подібні ворогам). Вони не мали ні особистих, ні майнових прав і повинні були становитися під покровительство патрона – римлянина. Тому аби захистити інтереси іноземців, в Римі склався спеціальний інститут і була створена спеціальна посада – praetor peregrine. В його компетенцію входило встановлення принципів і норм, які відносяться до положення іноземців. Досить обмежені, ці права поступово почали розширюватися за рахунок шлюбного права і торгового права. В кінцевому рахунку виникло право захисту в спеціально створених для іноземців судах. Цей процес закінчився відомим едиктом Каракали 212 року, який зрівняв формально в правах підданих імперії, хоча фактично між ними зберігались суттєві відмінності. Він отримав потім законодавче закріплення в Кодексі Юстиніана, а теоретично – в працях римських юристів.

В давньогрецьких державах-містах з часом отримав розвиток інститут проксенії («гостеприїмства»). Проксен призначався іноземною державою з числа громадян країни перебування, у зв’язку з чим країна призначення не могла вимагати від нього покори, тоді як країна перебування (громадянином якої він був) могла застосовувати до нього примус. Тому проксен призначався з числа іменитих громадян, які користувалися значним авторитетом в своїй країні, наприклад історик Фукідід, філософ Демосфен.

Приводимо наступний перелік прав, якими звичайно користувалися проксени іншого поліса: асилія – недоторканність і безпека проксена і його майна під час війни; право першочергового розгляду справ у суді й право звернення до суду без простата (заступника); право виступу в Народних зборах й Раді; позачергове право просити думки оракула в Дельфах і на Делосі; право принесення жертв без простата; право посідати почесні місця під час церемоній й видовищ, а також бути запрошеним до урочистої трапези (проедія). У деяких випадках проксен користувався також правом почесного громадянства (політія), звільнення від мит (ателія), правом користуватися пасовищами (епонімія), міг володіти правом власності на дім й земельну ділянку.

Проксени виконували іноді й публічно-правові функції, виступаючи посередниками між обома зацікавленими державами. До них зверталися посли, і вони забезпечували їхній доступ у Народні збори й до посадових осіб. Іноді проксенія розглядалася як літургія, і тоді проксен призначався власною (вітчизняною) державою. З тих пір як проксенія стала суспільним інститутом, для її здійснення було потрібно дістати згоду Народних зборів або Ради поліса, якому дана особа робила послуги. Копія з тієї постанови, скріплена печаткою, направлялася в поліс, де проживав проксен. Загалом інститут покровительства іноземців (проксенія) став прообразом сучасного консульського права.

2. Закони Ману та посольське право. Міжнародні договори рабовласницької доби

Одним з пам’ятників, який складався на протязі першого тисячоліття до нашої ери і який регулював питання посольського права, були давньоіндійські Закони Ману.

Розрізнялися три основних ранги дипломатичних агентів: повноважні посли, посли, «що мають обмежені повноваження», і «передавальні послання» (тобто гінці). Посли перших двох рангів забезпечувалися докладними інструкціями, які визначали їхні повноваження. Заключення договорів про мир і оголошення війни були винятковою прерогативою повноважних послів, тому що вважалося, що саме вони в найбільш повній мірі представляють особу й особистість глави держави. На послів покладали й інші численні обов'язки: сприяння в реалізації вже укладених договорів і нагляд за їхнім виконанням, вживання заходів для розвитку дружніх відносин і т. п. Формально посли не могли втручатися у внутрішні справи держави, у якій вони були акредитовані. Таке втручання розглядалося як інтрига й навіть як шпигунство. Винні підлягали висилці.

Крім інструкцій посол одержував вірчі грамоти. Він мав право прибути в столицю держави й на час своєї місії перебувати в ній. Посли й гінці користувалися особистою недоторканністю: «Нехай мечі оголені, нехай родичі лежать у крові, нехай мови лайливі звучать – не можна посланця вбивати» (Панчатантра). Посли могли мати при собі гроші, дорожні речі, вироби своєї країни, які не обкладалися митом. Послові, що одержав визнання, надавалося право зносин зі своїм государем. Укладені їм договори підлягали наступній ратифікації. Виконання договорів забезпечувалося за допомогою обміну заручниками, клятвами й поручительством, а також шлюбами.

Найбільш відомим з пам'ятників, що дійшов до нас, є договір єгипетського фараона Рамзеса II із царем хетів Хаттушилем III, ув'язнений в 1278 році до н.е. У ньому юридично оформляється заключений між Єгиптом і царством хетів дружній оборонний і наступальний союз, а також зобов'язання царя хетів надавати фараонові допомогу у випадку повстання проти Єгипту скорених і поневолених їм народів. У договорі передбачається також взаємна видача перебіжчиків. Як гарантія виконання зобов'язань, що випливають із договору, у ньому приводяться клятва про його дотримання й погроза гнівом богів за його порушення.

В Древньої Греції договори заключалися головним чином між державами-містами. Вони юридично оформляли утворення релігійних союзів (амфіктіоній) і військово-політичних союзів (сіммахій), зобов'язання ненападу й взаємодопомоги, регулювали правове положення іноземців, а також питання торгівлі.

У Древньому Римі найбільше поширення мали договори, які ділилися на рівні й нерівні. Перші заключалися з незалежними державами, і вважалося, що вони не обмежують суверенітету. Другі його обмежували. Це були договори, що встановлювали «заступництво й захист римського народу». Найчастіше (і не тільки як результат війни) римляни заключали договори про мир і дружбу, а також про союз. Останні передбачали не тільки мирні відносини, але й взаємну допомогу відносно третіх держав. І все-таки найбільше число договорів виявлялися укладеними після війни.

3. Закони та звичаї війни рабовласницької держави

Що ж стосується війни, то в стародавньому світі панувало практично безмежне свавілля сильного, тому що й самі війни велися насамперед заради захоплення рабів і панування над джерелами води й іригаційних споруджень, без яких у цих країнах тоді просто не могла існувати цивілізація. Переможні й все їхнє майно «законно» ставали здобиччю переможця. Тих же, кого не могли або не вважали потрібним забрати в полон, часто вбивали, а також накладали данину (контрибуцію), на живих мирне населення, що залишилося. Доля скорених царів і правителів повністю залежала від волі й інтересів переможця. Вони могли бути залишені на троні, але частіше їх убивали. Можна сказати, що існував спеціальний акт приниження. Він символізував втрату незалежності й тому мав не тільки особисте, але й політичне значення. Так, розгромивши Елам й арабські князівства, Ашшурбаніпал посадив їхніх правителів у клітки на ланцюзі разом із шакалом і собакою, а клітки виставив на загальний огляд.

Що стосується питань війни в греків, то почнемо з того, що війною греки визнавали лише збройні зіткнення між самими полісами (державами). При цьому вони розрізняли війни законні й які не мають законної підстави. До законних причин відносили – захист держави від нападу, захист релігійних святинь, виконання союзних зобов'язань. Крім підстав, для того, щоб війна зізналася законної, необхідно було її врочисте оголошення. Воно супроводжувалося рядом дій, що носили як юридичний так і релігійно-обрядовий характер. До них відносилася діабатерія – жертвопринесення задля благополучного переходу під час війни через границю.

Війна розумілася як боротьба всіх громадян одного поліса із громадянами іншого. При узятті ворожого міста вбивства мирних жителів, навіть жінок і дітей, уважалося правомірним.

Число норм, що обмежували застосування зброї, було невелике. Головним з них була нейтралізація храмів й інших культових установ. Із цим було пов'язано й інше: на час загальногрецьких свят, що носили здебільшого сакральний характер, установлювалося перемир'я (священне перемир'я). Перемир'я встановлювалося також на час Олімпійських, Немейських й інших загальноеллінських ігор.

Греки не знали режиму полонених. Вони могли бути піддані катуванням й убиті. Ще більш важкої була доля тих народів, яких греки вважали варварами. У тих випадках, коли переможені не зверталися в рабство, до них могла бути застосована депортація, тобто насильницьке переселення. Джерела повідомляють, що іноді греки для вирішення спорів прибігали до обмеження контингенту воюючих, виділяючи з кожної сторони по рівному числу воїнів, бій між якими вирішував результат війни. В окремих випадках мало місце рішення суперечки шляхом єдиноборства.

У результаті війни могло відбутися повне скорення ворога (завоювання) і приєднання переможеної держави, що лишались при цьому навіть в примарній незалежності. Але найчастіше у відносинах між греками справа до цього не доходило й закінчення воєнних дій оформлялося мирним договором. Він забезпечувався клятвою, черговість приношення якої визначалася по жеребі. Для цієї мети призначалися спеціальні уповноважені. Широко застосовувався (особливо у відносинах з Персією) інститут заручників. Забезпеченню мирного договору могло служити залишення гарнізонів у містах потерпіла поразка поліса.

Як державне (суспільне), так й особисте майно громадян ворожої сторони могло бути захоплене й знищено. Особливо часто знищувалися й вирубувалися посіви й маслинові дерева. Під час і після закінчення війни широко застосовувалася контрибуція.

Говорячи про право війни, варто звернути увагу на те, що стародавні греки вже розрізняли нейтралітет і невтручання. Перший, на їхню думку, міг мати місце тільки під час війни, друге – і в мирний час. Перший стосувався зовнішніх, друге – внутрішніх відносин, серед яких найпоширенішим була відмова від військової й матеріальної допомоги ворогуючим політичним угрупованням.

Право війни в древніх римлян мало багато спільних рис з тими, які минулого властиві грекам. Але воно було значно більше розробленим й, скажемо, релігійно й політично обґрунтованим. Справа в тому, що з погляду римської правосвідомості римський народ (держава) не міг вести несправедливі війни. Римляни думали, що всі війни, які вони ведуть, справедливі. Цей категоричний висновок випливав з їх глибокого й переконання, що корениться в релігійному світогляді, що все корисне для Рима завгодно богам. Тому, щоб війна була зовсім законною, необхідно було лише виконати певну сукупність ритуальних дій про її оголошення. Сама процедура оголошення війни була досить складною. Спочатку до границь ворожої держави посилали два або чотири члени жрецької колегії феціалів на чолі зі старшим з них Звертаючись до супротивника, вони вимагали задоволення, посилаючись на авторитет богів. Після цього вступу випливав виклад конкретних претензій. По закінченні зазначеної процедури фециали поверталися в Рим й, якщо задоволення не надходило, через 33 дня вдруге відправлялися на границю й вимовляли священну формулу. По закінченні цієї процедури справа надходила в сенат, і там шляхом відкритого голосування вирішувалося питання про оголошення війни. Він виносився на твердження Народних зборів. У випадку, якщо рішення було позитивним, фециали приносили священні жертви й втретє відправлялися на границю. Там вони проголошували війну. Символом цього було кидання у бік ворога закривавленого списа. З моменту початку й до закінчення війни ворота храму Марса залишалися відкритими. Коли наступав мир, вони закривалися.

Оскільки війна розглядалося римлянами як виконання їх волі, і тільки їх, богів, вони довгий час не визнавали у відношенні її ніяких обмежень. Тому храми й інші святині могли бути зруйновані.

Узяті штурмом міста, що здалися на милість, їхні жителі й майно визнавалися здобиччю переможця без усяких обмежень. «Коли Публій побачив, що в місто ввійшло вже досить військ, він, відповідно до звичаю, послав більшість солдатів проти жителів міста й віддав наказ убивати без пощади всякого зустрічного й утримуватися від грабежу, поки не буде даний до того сигнал». Після ж здачі міста «по даному сигналі смертовбивство припинилося й солдати зайнялися грабежем». Уважалося звичайним, правомірним і навіть бажаним волі богів убивати не тільки взятих зі зброєю в полон, але й будь-яке число жителів, включаючи жінок і дітей. Ті, хто залишався в живих продавалися в рабство. Так було на зорі римської історії, так тривав довгий час і надалі. Але, перетворюючись у світову державу, Рим не міг «переварити» таку масу рабів. Тому поступово частина скореного населення залишалася на волі.

Якщо війна не кінчалася дебелляцією, або скоренням, народу, що вважався римлянами варварським, її результатом міг стати мирний договір, іноді вбраний у форму договору про союз. Однієї з головних форм такого договору стало заступництво. Звичайно воно передбачало попередню здачу всієї зброї, вождів супротивника й видачу заручників. У цьому випадку військова окупація не наступала. Але за допомогою такого договору переможений віддавав на повний і безроздільний розсуд Рима свою територію, своїх громадян і своїх богів, залишаючись при цьому (у всякому разі, формально) суб'єктом міжнародного права.

4. Філософи стародавніх часів про міжнародне право

В рабовласницьку епоху міжнародного права як науки ще не існувало. Однак представляють інтерес окремі виказування філософів по деяким питанням міжнародного права.

Певну роль грали питання міжнародного права в навчанні Платона. У його основі лежало глибоке переконання не тільки в природності рабства, але й у тім, що самі вільні по своїх духовних і моральних якостях не рівні один одному. Війна для Платона є природне й тому необхідний стан, коли мова йде про відносини з варварами. Що ж стосується відносин між самими греками, то він ратував за встановлення міцного, «вічного» миру.

Подальший розвиток ці ідеї одержали в Аристотеля. Як відомо, він думав, що люди по своїй природі прагнуть до спільного життя й політичного спілкування. Такою первісною формою спілкування є родина, де вже проявляються відносини пана й раба. Вони тим більше властиві суспільству, тому що принцип влади й підпорядкування «повинен панувати й у всьому людстві» – отже, між народами. Елліни, на думку Аристотеля, самою природою призначені бути вільними, варвари – бути рабами. Це для них «краща доля». Тому справедливі війни проти варварів, вони подібні до полювання: «Полювати треба як на диких тварин, так і на тих людей, які, будучи від природи призначені до підпорядкування, не бажають підкорятися; така війна по природі своєї справедлива». Але якщо з варварами все обстояло просто, те виникало куди більше складне питання: як бути із самими греками? Адже вони з великою готовністю перетворювали в рабство своїх одноплемінників. Це було для Аристотеля питання й філософськи, і етично надзвичайно підступний. Вихід він знайшов у своєрідній юридичній фікції, затверджуючи, що переведення переможених греків у рабство засноване не на їхніх природних властивостях, але «на праві», точніше – на угоді, у силу якої захоплене на війні вважається власністю переможця.

Разом з тим уже в часи Аристотеля й особливо з III століття до н.е. починають лунати голоси не тільки в захист загального миру між еллінами, але й проти гегемонії окремих полісів, за встановлення рівноправних відносин. Можливо, що певну роль у цьому зіграли спроба протистояти Македонії, а потім війни з Римом. Досить указати на Ісократа який не тільки переконує греків відмовитися від взаємних війн, але й призиває Афіни не претендувати на свою гегемонію (мається на увазі II Афінський морський союз).

Погляди римського оратора й письменника Цицерона на міжнародне право викладені в ряді його творів. Розрізняючи право природне й право, установлене людьми, Цицерон вважав, що «право народів» є частково позитивним, частково природним. У першій своїй частині воно засновано на спільності й подібності діючих у різних країнах норм, у другий – на природі людей, схильних до спілкування один з одним не тільки особистих, але й у більше широких, державних рамках. У повній відповідності з розумінням, що пануло у Римі, цілей зовнішньої політики й пов'язаного з ним права Цицерон визнає справедливими й однаково юридично обґрунтованими як мирні відносини, так і війну. Справедливою для нього є всяка війна, що відповідає інтересам і безпеці римського народу. Розходження ж між справедливими й несправедливими війнами носить чисто формальний характер – «справедливою може бути тільки така війна, що ведеться після пред'явлення вимог або ж попередньо попередження». Захоплення військової здобичі й переведення скорених у рабство безумовно правомірні. Все-таки Цицерон ратує за гуманний обіг з полоненими й скореними народами.

При розгляді окремих інститутів міжнародного права Цицерон великої уваги приділяє принципу обов'язковості дотримання договорів, повазі й недоторканності послів, порушення якого є для нього безперечною законною підставою для оголошення війни.

Але найбільше значення для розвитку міжнародного права мала діяльність римських юристів III–V століть. На відміну від Цицерона, Ульпіан виходить із того, що право народів є саме частина природного права, що відрізняється від нього лише тим, що тварини не є його суб'єктами. Але ними є не тільки держави, але й окремі вільні люди.

В області дипломатичного права, завжди мали місце порушення, римські юристи додержувалися безумовного принципу особистого імунітету посольства: «Якщо хто вдарить посла ворогів, та ця дія зізнається суперечному праву народів, тому що посли вважалися святими. І тому, якщо в нас були посли якого-небудь народу і їм була оголошена війна, то вони залишаються вільними» (Помпоній).

5. Правове становище іноземців за часів феодальної доби

У тісному зв'язку з режимом державної території перебували в середні віки й питання правового положення іноземців. Це пояснювалося тим, що в християнських країнах Західної Європи проживання іноземця на одному місці в той час робило його сервом (якщо тривало більше року й не було спеціальної декларації). До того ж юридичними правами користувалися тільки вітчизняні піддані; майно померлого іноземця надходило не до його спадкоємців, а до сеньйора. Щоб уникнути цього, поступово почали заключатися договори про положення іноземців, а точніше – відповідні статті стали вноситися в політичні угоди. Стало пом'якшуватися й внутрішнє законодавство. Необмеженість влади государя на своїй території припускала залежність від нього не тільки власних підданих, але й іноземців.

Феодал, а в період феодального абсолютизму король мав «право несподіваного прибутку», тобто міг захоплювати все майно іноземців, що вмерли в межах його володінь, а на підставі «берегового права» йому належало все майно іноземців, прибите морем або ріками до його володінь.

Іноземці, як правило, не мали поза межами своєї держави навіть права на шлюб або на передачу свого майна за заповітом. В окремих випадках їм видавалися «охоронні грамоти» або видавалися спеціальні укази, що надавали деякі права купцям, оскільки монархи були зацікавлені в розширенні торгівлі.

6. Органи зовнішніх відносин за часів феодальної доби

Як й у рабовласницьку епоху, у періоди раннього феодалізму й середньовіччя постійних дипломатичних представництв не було. Перше постійне дипломатичне представництво відносять до 1455 року, коли герцог Міланський направив свого постійного посла в Геную. До кінця XV ст. практика постійних посольств зміцнилася майже повсюдно. До цього часу вже встановився погляд на посла як на особу, що персоніфікує свого государя. Представницький характер посла забезпечував йому недоторканність і ряд інших привілеїв, які іноді спеціально обмовлялися в міжнародних договорах. Спочатку імунітет посла розумівся як «екстериторіальність». Це означало вилучення з місцевої юрисдикції цілих посольських кварталів, у яких могли навіть укриватися злочинці, переслідувані в країні перебування посольств. Поступово від настільки широкого розуміння посольських прав стали відмовлятися. Першим вступив на шлях скасування «права кварталу» папа Інокентій XI в 1677 році, і незабаром воно було повсюдно скасоване.

До XVI в. поряд з постійними послами в особливо урочистих випадках споряджалися також і надзвичайні посли, які користувалися великими почестями й привілеями. Окремі государі, бажаючи дорівняти привілею своїх постійних послів до привілеїв послів надзвичайних, почали йменувати їх у своїх вірчих грамотах, що засвідчували представницький характер послів, надзвичайними. Найменування постійних дипломатичних представництв «повноважними і надзвичайними» згодом залишилося як загальновизнане.

Поступово виробилися й ранги дипломатичних представників. На заході Європи вони ділилися на послів і посланників, а в Росії – на послів великих і просто послів і посланників. Гінці виконували функції сучасних дипломатичних кур'єрів.

Поряд з інститутом послів склався й інститут консулів, що спочатку істотно відрізнявся від сучасного. Перші консули в середні століття обиралися звичайно на річний строк купецькими й мореплавними корпораціями держав Середземного моря для здійснення комерційної юрисдикції в портах і містах. Під час хрестових походів купці Венеції, Марселя, Барселони, що відправлялися слідом за хрестоносцями, утворювали в країнах Ближнього й Середнього Сходу купецькі факторії, які користувалися автономією й очолювалися консулами, що обираються ними. Консули управляли факторіями, здійснювали юрисдикцію відносно їх членів, представляли й охороняли їхні права перед місцевою владою. У зв'язку з розвитком торгівлі й мореплавання, зміцненням абсолютистської монархії й централізацією феодальних держав автономія торговельних громад почала звужуватися, а консули перетворилися в чиновників, призначуваних державою й підлеглих відомствам іноземних справ, які стали виникати у всіх країнах.

7. Правила ведення війни за часів феодальної доби

Якщо в стародавності розглядалося лише питання про законність війни (і він зв'язувався із процедурою її оголошення), то тепер все частіше виникає проблема обґрунтування справедливості війни.

При цьому необхідно виділити дві обставини:

– після періоду феодальної роздробленості й широкого поширення так званих війн (коли їх міг вести практично кожен феодал) з XI–XII століть наступає період активної боротьби за їхнє обмеження, а потім і повна заборона. Склалося правило, відповідно до якого війну може оголосити й вести лише глава держави;

– поступово виробляються так звані законні (справедливі) підстави війни. Раймунд Пеннафорт (1180–1275 р.), одним з перших дослідив практику того часу, дійшов висновку, що підставою війн може бути або повернення законної власності, або захист батьківщини. Разом з тим він формулює й чотири питання, які потім стали предметом постійного обговорення, а саме: війну може вести тільки світська влада; метою війни повинен бути мир; війна не повинна бути помстою, переслідуванням, а повинна бути саме рішенням суперечки про право; вона повинна бути оголошена государем.

Єдиним «законним» суб'єктом так називаного «права війни» визнавалися «государі божою милістю». У період раннього феодалізму й у середні століття одержали широке поширення так називані «приватні війни», тобто війни окремих феодалів між собою й навіть проти монарха, а також війни вільних міст й їхніх союзів проти феодальних князів і монархів. Боротьба ж народів проти іноземних поневолювачів і повстання кріпаків проти гнобителів взагалі не визнавалися війнами, і тому відносно їх учасників уважалися дозволеними самі жорстокі міри, самі варварські засоби й методи ведення війни.

У ті часи армії складалися в основному з найманців. Створенню найманих армій сприяли розвиток грошово-мінового господарства й посилення розорення селян, ремісників і дрібних феодалів, що поповнювала ряди цих армій. Подібний порядок комплектування військ у значній мірі визначав режим військовополонених, хворих і поранених. Полонений уважався власністю воєначальника, підрозділ якого брало його в полон. Він міг за своїм розсудом використати його на роботах, обміняти, відпустити за викуп або без такого, убити або помилувати.

До XVIII в: організованої й досить ефективної допомоги хворим і пораненим воїнам не існувало. Нечисленні лікарі й фельдшери обслуговували тільки своїх хазяїв (воєначальників, лицарів, взагалі вихідців із привілейованих станів). Найчастіше ці функції виконували навчені кріпосні слуги, що засвоїли професію цирульників і по сумісництву лікарів-фельдшерів. Що ж стосується солдатів, то легкопоранені пересувалися з армією в обозах і перебували на піклуванні своїх товаришів; важкохворі й поранені розміщалися за свій власний рахунок у місцевих жителів або в монастирях. Якщо заможним воїнам ворожої армії ще виявлялася деяка медична допомога розраховуючи на викуп після їхнього видужання, то тяжкопоранених солдатів звичайно добивали кинджалами.

Війна вважалася «законною» й «справедливою», якщо оголошувалася належним чином через посланців-герольдів. У Флоренції, наприклад, спеціальний дзвін дзвонив цілодобово протягом місяця до початку воєнних дій, щоб власне населення й ворожа країна могли підготуватися до війни. Деякі інші італійські держави-міста посилали ворогові обагрену кров'ю рукавичку.

Католицька церква намагалася встановити так звані «божі перемир'я», що забороняли приватні війни по певних днях, а з XI в. з ініціативи папської курії почали видаватися постанови, що пропонували обмеження крайностей у поводженні воюючих.

Обмеження свавілля під час війни викликалися прагненням забезпечити взаємність поводження конфронтуючої сторони, необхідністю зміцнити дисципліну в армії, що розкладається безцільними руйнуваннями, убивствами й грабежами. Ці обмеження викликалися також розвитком товарно-грошових відносин і необхідністю організованого поповнення скарбниці для розплати з найманими військами. Поступово все частіше застосовувалися контрибуції й репарації, що були однієї з форм відкупу від повальних захоплень і грабежів. Регулярного державного військово-морського флоту в цей період майже не існувало. У морських війнах виступали приватні судна (корсари, капери, арматори), що одержували свідчення, що засвідчували їхнє право на участь у війні на стороні однієї з воюючих держав. Частина захопленої здобичі каперів здавалася в державну скарбницю, частину розподілялася між власниками судна, його командиром і командою.

У період феодалізму виникає поняття нейтралітету, що істотно відрізнялося від сучасного, означаючи надання послуг обом воюючим сторонам, а іноді навіть тільки однієї з них на шкоду іншої.

Найбільш широкий розвиток одержав нейтралітет у морській війні, тому що від її особливо сильно страждала торгівля нейтральних держав. У період феодального абсолютизму виникли інститути військової контрабанди й блокади, регульовані морськими звичаями. В одному зі збірників морських звичаїв, що діяли в XIII–XV ст. на всьому узбережжі Середземного моря, а також у торговельних містах Італії, Франції, Іспанії, Англії, існувало правило, відповідно до якого ворожий вантаж підлягав захопленню на нейтральному кораблі, але нейтральний вантаж підлягав захопленню тільки у випадках військової контрабанди або якщо його корабель, що провозив, порушував блокаду ворожих берегів. Військовою контрабандою визнавалися предмети, що слугували для ведення війни (зброя, військове спорядження й ін.).

У так званому «Морському керівництві», у якому були зібрані морські закони, що діяли у Франції, Іспанії, Італії, Фландрії й Англії в XV ст., зберігалися також постанови про військову контрабанду. Під час боротьби Англії проти повсталих американських колоній, на стороні яких виступали Франція й Іспанія, Росія 28 лютого 1780 р. видала свою Декларацію збройного нейтралітету, що поступово одержала загальне визнання. У Декларації проголошувалося, що всі воюючі держави повинні неухильно поважати права нейтральних держав, недоторканність нейтральної торгівлі й що для дотримання цього нейтралітету й цієї недоторканності будуть спеціально споряджені військові кораблі нейтральної держави.

Війна в період феодалізму завершувалася або підписанням мирного договору, або підпорядкуванням країни, що зазнала поразки. Мирному договору іноді передувало перемир'я, що могло тривати десятків років або навіть безстроково, причому воно вважалося неостаточним, а встановлений їм мир міг бути в будь-який час безкарно порушений.

8. Міжнародно-правові теорії феодалізму

Висловлення про міжнародне право й міжнародні відносини в період раннього феодалізму й середньовіччя належать головним чином служителям католицької церкви. Це пояснюється тим, що ченці і єпископи намагалися обґрунтувати не тільки світську владу папи в межах його територіальних володінь, але і його духовну владу над всіма католиками, юридично виправдати домагання папи на роль верховного судді й арбітра в міжнародних відносинах, додати видимість законності грабіжницьким хрестовим походам, кривавим розправам над селянськими й народно-визвольними рухами. Подібні концепції розвивалися, зокрема, у здобутках єпископа Августина (354–430 р.) «Про державу божу»; ченця Граціана (XII в.) «Декрет Граціана»; богослова Фоми Аквінського (1225–1274 р.), який висунув ідею світової держави на чолі з папою.

У період феодалізму виділяється спеціальна корпорація юристів, яка виражає інтереси буржуазії, що народжувалася. У числі юристів були передові для свого часу мислителі, які чимало сприяли формуванню нових буржуазно-демократичних принципів міжнародного права. Попередники родоначальника науки міжнародного права Гуго Гроція – Франциско Суарец (1548–1617 р.), Франциско де Вітторіа (1480–1546 р.), Альберіко Джентілі (1552–1608 р.) і ін. – виступали проти феодального свавілля й феодальної ієрархії, обґрунтовували природні права держав на рівноправність і невтручання, засуджували хрестові походи, відстоювали права іноземців і привілеї послів.

Гуго Гроцій (1583–1645 р.), виступаючи виразником інтересів голландської буржуазії, що страждала від свавілля Іспанії й Великобританії на морях й океанах, видав в 1609 році книгу «Вільне море», у якій відстоював рівну для всіх волю плавання по морях й океанам. У своїй відомій праці «Про право війни й миру» (1625 р.) Гроцій визначив міжнародне право як право, що «одержує обов'язкову силу волею всіх народів або багатьох з них». Розуміючи природне право як антипод «права сильного», Гроцій зробив висновок, що воно повинне лежати в основі позитивного міжнародного права, закріпленого в договорах і звичаях.

Послідовники Гроція утворили три школи – природно-правову, позитивну й змішану. Найбільше відомим представником першої школи був С. Пуффендорф (1632–1694 р.), який доводив, що міжнародне право не що інше, як природне право, яке заперечувало самостійне значення ув'язнених у результаті угоди між державами позитивних норм і який возводив природне право над державами. Цю концепцію широко використав англієць Гоббс (1588–1679 р.) для обґрунтування того, що війни між державами нібито є природним станом.

Позитивна школа міжнародного права (Мозер – у Німеччині, Зеч – в Англії, Бінкерсгук – у Голландії) ототожнювала міжнародне право з договірним правом, зосереджуючи свою діяльність на дослідженні й систематизації договорів.

Продовжувачами передових для того часу концепцій Гроція були представники змішаної школи, і насамперед Емер де Ваттель (1714–1767 р.).

9. Розвиток науки міжнародного права в Росії

Паралельно з розвитком науки міжнародного права в Західній Європі й зовсім від її незалежно розвивалася ця наука в Росії.

Максим Грек (близько 1480–1556 р.) радив государям діяти по справедливості, не прагнути до завоювань, зберігати мирні відносини з усіма християнськими державами й захищати іноземців.

Ю.К. Крижанич (1618–1683 р.) переконливо обґрунтовував неспроможність спроб включити Московську державу в систему європейської ієрархії католицьких феодальних держав на чолі з папою й імператором. Він вимагав строгого дотримання міжнародних договорів і засуджував Макіавеллі з його твердженням про те, що дозволено все, що корисно государеві. Крижанич відстоював невтручання в чужі справи й виступав рішучим супротивником політики завоювань. Він різко засуджував релігійні війни.

В.Т. Золотницький (народ. в 1741 р.) висловлював думку, що государі не зобов'язані дотримуватися міжнародних договорів, що суперечать природному праву. Приділяючи особливої уваги недоторканності послів, Золотницький, разом з тим, відзначав, що вони зобов'язані поводитися лояльно відносно країни перебування і її государя. Він констатував, що справедливою варто визнати таку війну, «яку відвернути не можна без понесення своєї образи, що перевершує війну».

Список використаної літератури

Анцелевич Г. Міжнародне право. – К., 2003.

Баскин Ю., Фельдман Д.И. История международного права. – М., 1990.

Кожевников Ф. Международное право. – М., 1987.

Международное право. Учебник (под ред. Блатовой Н.). – М., 1987.

Международное право: Учебник (под ред. Моджоряна Л.). – М., 1970.