План

1. Поняття, сутність та система принципів правосуддя

2. Характеристика окремих принципів правосуддя

3. Принципи судочинства, що забезпечують захист основних конституційних прав і свобод людини і громадянина

1. Поняття, сутність та система принципів правосуддя

Принципи правосуддя – це фундаментальні правові вимоги (вихідні засади), які визначають зміст і форму здійснення правосуддя, недотримання яких тягне за собою несприятливі наслідки у вигляді скасування прийнятих у справі рішень.

Сутність принципів правосуддя полягає в тому, що це норми загального і визначального характеру, які містяться в Конституції України, відповідних процесуальних кодексах та інших правових актах і відображають найбільш суттєві риси і властивості судочинства. Ці норми є первинними, тобто непохідними від інших норм, вони конкретизуються у більш часткових (окремих) процесуальних нормах.

Всі принципи нерозривно зв’язані між собою і порушення будь-якого одного принципу призводить як правило до порушення інших і тим самим до порушення законності при провадженні у справі. Тому недотримання хоча би одного з принципів правосуддя тягне за собою скасування рішень, прийнятих у справі.

Значення принципів правосуддя полягає в тому, що вони є гарантією дотримання прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб при здійсненні судочинства, а також гарантією прийняття законного та обґрунтованого рішення у справі. Принципи є відправним пунктом або підґрунтям для тлумачення конкретних процесуальних норм, а також для вирішення всіх протиріч, які виникають при здійсненні правосуддя.

Систему принципів правосуддя складають:

– конституційні принципи;

– загальні принципи – закріплені у Законі України ”Про судоустрій і статус суддів”;

– галузеві принципи.

Конституційні засади (принципи) здійснення правосуддя в Україні закріплені у Конституції України. Більшість з них сконцентрована у статтях 124-131 розділу VIII Конституції України, який носить назву “Правосуддя”.

Відповідно до ст.129 Конституції до основних засад судочинства належать:

- незалежність суддів і підкорення їх тільки закону;

- здійснення судочинства суддею одноособово або колегіально;

- законність;

- рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;

- забезпечення доведеності вини;

- змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості;

- підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

- забезпечення обвинуваченому права на захист;

- гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків встановлених законом;

- обов’язковість рішень суду.

Крім цього, цілий ряд конституційних принципів судочинства закріплений в інших розділах Конституції. Наприклад у ст. 29 закріплений принцип свободи і особистої недоторканності, у 30 – принцип недоторканності житла, у 62 – принцип презумпції не винуватості, у ст. 124 – принцип участі народу у здійсненні правосуддя і т.д.

У статтях 5–15 розділу 1 Закону України “Про судоустрій та статус суддів” законодавець також закріпив принципи правосуддя, які є обов’язковими для всіх судів загальної юрисдикції, а саме:

– здійснення правосуддя виключно судами;

– самостійність суддів;

– право на судовий захист;

– право на повноважний суд;

– рівність перед законом і судом;

– правова допомога при реалізації права на справедливий суд;

– гласність і відкритість судового розгляду;

– мова судочинства;

– обов’язковість судових рішень;

– право на оскарження судового рішення;

– одноособовий та колегіальний розгляд справи.

Відповідно до ст.129 Конституції, законом можуть бути визначені також й інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій. В даному випадку мова йде про галузеві принципи здійснення судочинства в залежності від юрисдикції суду: в кримінальних, цивільних, адміністративних та господарських справах. Галузеві принципи судочинства закріплені у відповідних процесуальних кодексах – кримінально-процесуальному, цивільному процесуальному, господарсько-процесуальному та в інших законах. Галузеві принципи судочинства повинні відповідати конституційним засадам і не можуть суперечити їм.

2. Характеристика окремих принципи правосуддя

Забезпечення права громадян на судовий захист. Конституція України (ст. 8) закріплює, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Це конституційне положення має важливе значення для забезпечення механізму захисту прав і свобод громадян. Досвід підтверджує, що ніхто не може бути суддею у своїй власній справі, а ймовірність визнання людьми, окремими посадовими особами власних помилок чи допущених зловживань украй мала. Не висока також ймовірність того, що зловживання чи помилки можуть бути добровільно виправлені вищестоящими посадовими особами виконавчої влади. Найбільш ефективною силою, здатною прийти на допомогу тому, кому заподіяна шкода, є незалежний, об'єктивний, неупереджений і компетентний суд.

У розвиток конституційних положень Закон (ст. 7) закріплює, що кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Для забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом, в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд України і кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції. Необхідно зазначити, що іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами України.

Це положення національного законодавства відповідає міжнародно-правовому принципу, проголошеному Загальною декларацією прав людини і громадянина: “Кожна людина має право на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами у випадку порушення її основних прав, наданих її конституцією чи законом”.

Крім того, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка носить назву ”Право на справедливий судовий розгляд” передбачає, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав і обов’язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також у ст. 13-1 Конвенції закріплено положення, що кожен, чиї права і свободи, викладені у цій Конвенції порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які діяли як офіційні особи.

Важливим моментом реалізації права на судовий захист є те, що воно надається кожному, тобто всі суб’єкти правовідносин мають рівний доступ до судового захисту своїх прав і законних інтересів. Цей принцип знаходить також свій розвиток у положеннях, закріплених у ст.8 Закону (”Право на повноважений суд”), яка передбачає зокрема, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Суддя ж у свою чергу розглядає справи, одержані згідно з порядком розподілу судових справ, який встановлюється виключно законом. На розподіл судових справ між суддями не може впливати бажання судді чи будь-яких інших осіб.

Принцип законності. Принцип законності віднесений Конституцією України до одного з основних принципів здійснення правосудця в Україні ( п.1. ч. 3 ст. 129). Вимога точного і неухильного дотримання і виконання закону вважається одним з найбільш важливих і універсальних правових принципів, що мають істотне значення для всіх галузей права.

Під законністю прийнято розуміти точне і неухильне дотримання і виконання положень Конституції України, законів і відповідних їм інших правових актів усіма державними і недержавними установами й організаціями, посадовими особами, громадянами. Принцип законності прямо витікає і з конституційних положень, згідно яким органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 6 Конституції України).

Вимога дотримуватись закону при здійсненні правосуддя міститься й у інших конституційних положеннях, зокрема відповідно до ч.1. ст. 129 Конституції судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону. Аналогічну за змістом вимогу містить і ч.1 ст.6 Закону (самостійність судів), згідно якої суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу і здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права.

Принцип законності послідовно і чітко закріплено й у галузевому процесуальному законодавстві. Здійснення правосуддя в точній відповідності з законом — це не тільки вимога безумовно дотримуватись процесуальних норм при розгляді і вирішенні судових справ. Оскільки суд застосовує норми матеріального права, він повинен робити це правильно, тобто правильно кваліфікувати діяння підсудного, визначити йому справедливе покарання, законно вирішувати спори у цивільній справі. Суворе дотримання процесуальних і матеріальних норм створює всі необхідні умови для винесення судом законного й обґрунтованого рішення (вироку).

Принцип законності містить у собі вимогу дотримуватись не тільки норм процесуального і матеріального права, але також і нормативних положень, що стосуються судоустрою. Правові норми, що стосуються судоустрою, прямо пов’язані з процесуальними нормами. Так, здійснювати правосуддя повноважні лише судді, призначені в законному порядку, і суди, визначені Конституцією України і Законом “Про судоустрій і статус суддів”. Порушення цих вимог викликає процесуальні наслідки (скасування вироку чи рішення як неправомірного).

Принцип законності поширює свою дію на всіх суб’єктів судового процесу: суддю, прокурора, підсудного, захисника, потерпілого, цивільного позивача і відповідача, їхніх представників і інших осіб, що беруть участь у судовому засіданні.

Вимога правильного виконання і дотримання законів при здійсненні правосуддя адресована в першу чергу суддям. Суд тільки тоді реалізує свої завдання щодо зміцнення законності і правопорядку, охорони прав і законних інтересів держави, суспільства й окремих громадян, зможе здійснити виховний і попереджувальний вплив на громадян, коли сам при розгляді і вирішенні справ буде неухильно слідувати вимогам закону.

Принцип здійснення правосуддя виключно судами. Цей принцип закріплений у ст. ст. 124, 127 Конституції та ч.1 ст. 5 Закону. Зокрема у ст. 124 міститься норма, яка передбачає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а делегування функцій судів або їх привласнення іншими органами чи посадовими особами не допускається. Аналогічна за змістом норма закріплена й у ч.1 ст. 5 Закону. Крім того, ч. 2 цієї ж статті передбачає, що особи, які привласнили функції суду, несуть відповідальність згідно із законодавством України. Згідно ст.127 правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.

Отже, правосуддя здійснюється тільки спеціально уповноваженими (компетентними) державними органами - судами. Це має надзвичайно важливе значення для дотримання прав і свобод людини і громадянина, адже саме судова процедура найбільш повно гарантує дотримання законності, незалежності і неупередженості при розгляді і вирішенні справи.

Даний принцип передбачає також те, що акти правосуддя (вироки та інші судові рішення), після набуття законної сили набувають загальнообов’язкового значення, підлягають неухильному проведенню в життя. Скасовувати чи змінювати їх рішення можуть лише вищестоящі судові інстанції з дотриманням процесуальних правил і гарантій в порядку апеляційного чи касаційного провадження.

Вперше принцип здійснення правосуддя тільки судом у вітчизняному законодавстві був закріплений у ході судово-правової реформи кінця 50-х — початку 60-х років. Приводом для цього послужили виявлення і широкий розголос численних фактів застосування в 20-40-х роках і на початку 50-х років репресивних заходів позасудовими органами (“особливими нарадами”, “трійками”, “двійками” і т.п.), жертвами рішень яких стали мільйони ні в чому невинних людей.

Принцип рівності усіх учасників судового розгляду перед законом і судом. Цей принцип закріплений у п.2 ч.3 ст. 129 Конституції і безпосередньо пов’язаний із закріпленим у ст. 24 Конституції положенням, відповідно до якого ”громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом”. Відповідно до ст. 9 Закону Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

Рівність перед законом — це однакове застосування положень, закріплених у законодавстві, до всіх громадян. При цьому передбачається не тільки надання прав, а і їхня реалізація, можливість застосування заходів юридичної відповідальності відповідно до тих законодавчих актів, що регламентують здійснення правосуддя.

Поняття рівності перед судом не відрізняється істотно від поняття рівності перед законом. Воно означає наділення всіх громадян, що постають перед судом у тій чи іншій якості, рівними процесуальними правами й обов’язками.

Принцип рівності перед законом і судом означає, що правосуддя здійснюється на основі єдиного для всіх законодавства, в однаковому процесуальному порядку, у точній відповідності з законом і рівними гарантіями для кожного громадянина. Закони, застосовувані судом, дають рівні права і покладають на громадян рівні обов’язки з врахуванням їх процесуального становища (потерпілий, підозрюваний, обвинувачуваний, захисник, позивач, відповідач, треті особи та ін.). Тому будь-який громадянин може одержати в суді захист своїх прав без обмежень. Ніхто не може бути звільнений від обов’язку дотримуватись закону. Виходячи з розглянутого принципу, суд зобов’язаний забезпечити однаково рівне ставлення до всіх учасників процесу і не допускати їх дискримінації.

Важливою гарантією рівності всіх громадян перед законом і судом є відправлення правосуддя судами на засадах єдиного для всіх суду. Це означає, що в Україні немає судів для привілейованих верств суспільства, чи населення визначеної національності або віросповідання.

Діючий закон передбачає особливий порядок притягнення до відповідальності деяких категорій громадян, наприклад, суддів, депутатів. Однак це не можна розглядати як відступ від принципу рівності перед законом і судом, оскільки особливий порядок притягнення цих осіб до відповідальності встановлю ний законом є гарантією їх недоторканності в зв’язку з виконанням службових повноважень.

Принцип змагальності сторін та свободи в наданні суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості – закріплений у п.4 .ч.3 ст.129 Конституції. Принцип змагальності судового процесу є однією з гарантій встановлення істини в ході судового розгляду. Даний принцип співзвучний з принципом здійснення правосуддя на засадах рівності перед законом і судом, однак зазначені принципи не є тотожними. Принцип рівності перед законом і судом стосується всіх, хто так чи інакше стикається із судом і відповідно — правосуддям. Це можуть бути обвинувачувані і потерпілі, свідки й експерти, перекладачі і т.д. Що ж стосується принципу змагальності, то він поширює свою дію не на всіх громадян, а лише на сторони, які беруть участь у судочинстві.

Змагальність як принцип правосуддя означає таку побудову процедури його здійснення, яка забезпечує судовому розгляді рівні можливості особам, які беруть в ньому участь, по відстоюванню їх прав та законних інтересів.

Іншими словами, правосуддя є змагальним тоді, коли сторони (учасники) розгляду судової справи можуть активно і на рівних сперечатися, доводити свою правоту, викладати вільно свої доводи, давати своє тлумачення фактів, подій, доказів.

При цьому суду належить роль органу, який активно сприяє пошуку істини і сам бере участь у ньому, контролює правомірність дій сторін, забезпечує неухильне дотримання всіх правил судового розгляду, встановлених законом.

Невід’ємною умовою змагальності є рівноправність сторін – обвинувачення і захисту, позивача і відповідача в судовому розгляді. Це забезпечує всебічність дослідження доказів, встановлення судом істинності фактів і, у кінцевому рахунку, — прийняття справедливого судового рішення.

Принцип надання правової допомоги при реалізації права на справедливий суд (забезпечення обвинуваченому права на захист). Даний принцип закріплений у п.6 ч.3 ст. 129 Конституції та ст. 10 Закону. Необхідно відмітити, що й Конвенція про захист прав і основоположних свобод людини (1950), ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997, р., передбачає право кожного обвинувачуваного захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного ним за власним розсудом, або якщо він не має коштів для оплати правової допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя (п.3 с. ст.6-1 Конвенції). Даний принцип здійснення правосуддя передбачає, що всім особам може бути надана кваліфікована правова допомога для якісного захисту їх прав і законних інтересів у суді.

Правова допомога — це гарантована Конституцією України можливість фізичних і юридичних осіб одержати юридичні (правові) послуги. Для забезпечення обвинуваченому права на захист та надання правової допомоги при розгляді справ у судах в Україні діє адвокатура (ст. 59 Конституції). Порядок і умови надання правової допомоги визначаються законом.

Держава визначає коло суб’єктів, які можуть надавати правову допомогу та їх повноваження. Аналіз чинного законодавства України дає підстави визначити, як суб’єктів надання правової допомоги:

- державні органи України, до компетенції яких входить надання правової допомоги (Міністерство юстиції України, Міністерство праці і соціальної політики, нотаріат тощо.);

- адвокатуру України, як спеціально уповноважений недержавний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення і надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (стаття 59 Конституції України);

- суб’єктів підприємницької діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, передбаченому законодавством України;

- об’єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод (стаття 36 Конституції України).

Однією із суттєвих гарантій забезпечення права на захист є те, що у випадках, передбачених законом, правова допомога надається безкоштовно. Таким чином, соціальне незахищеним верствам населення України, які не мають коштів для оплати праці захисника їх прав і інтересів у судовому процесі, у передбачених законом випадках, надається безкоштовна правова допомога. Дане положення закону спрямоване і на забезпечення реалізації принципу рівності всіх перед законом і судом. Стаття 129 Конституції України, перелічуючи основні принципи здійснення судочинства в Україні, закріплює принцип забезпечення обвинувачуваному права на захист. Даний принцип істотно звужує загальний принцип надання правової допомоги при розгляді справ у судах, тому що стосується лише здійснення правосуддя в кримінальних справах. Однак варто мати на увазі, що саме при притягненні до кримінальної відповідальності до особи можуть застосовуватися найбільш суворі примусові заходи, що найбільшою мірою торкаються її прав.

Більш детально права учасників судового розгляду на отримання правової допомоги регламентуються процесуальним законодавством.

Принцип гласності судового процесу та його повного фіксування технічними засобами – закріплений у п.7. ч3. ст.. 129 Конституції та ст.11 Закону. Принцип гласності судового процесу передбачає відкритість судової процедури. Відкритий розгляд справ у всіх судах означає такий порядок розгляду кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних справ і справ про адміністративні правопорушення, при якому доступ у зал судового засідання вільний для всіх громадян, що досягли визначеного віку, представників преси, а хід і результати процесу можуть вільно висвітлюватися в пресі та інших засобах масової інформації.

Суть даного принципу полягає в забезпеченні можливості всім громадянам, які не є учасниками процесу в тій чи іншій судовій справі, бути присутніми при її розгляді. Це сприяє забезпеченню демократизму правосуддя, є своєрідною формою контролю з боку народу за правосуддям, дисциплінує суд, змушує його більш відповідально відноситися до вирішення виникаючих питань, піклуватися про те, щоб усе, що проходить в суді було максимально переконливим, обґрунтованим. Гласність судового розгляду є важливою умовою неупередженого, об’єктивного, повного, всебічного дослідження обставин справи і винесення справедливого судового рішення. Можливість присутності в суді представників громадськості сприяє формуванню в суспільстві переконаності в правильному функціонуванні судових установ і довіри до них.

Ніхто не може бути обмежений у праві на одержання в суді усної чи письмової інформації, що стосується результатів розгляду його судової справи.

Розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. При відкритому судовому розгляді всі бажаючі вправі входити до залу суду і бути присутніми на процесі без спеціального дозволу. В той же час, до залу засідань при розгляді кримінальних справ з педагогічних мотивів не допускаються особи, молодше 16 років, через нестачу площі залу головуючий може розпорядитися про обмеження доступу відвідувачів.

Учасники судового розгляду й інші особи, присутні у відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові замітки. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису з застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускається з дозволу суду в порядку, встановленому процесуальним законом, хоча сам процес офіційно передбачено знімати на відео. Необгрунтоване обмеження гласності судочинства може служити підставою до скасування вироку вищестоящим судом, оскільки це являє собою істотне порушення процесуального закону.

Розгляд справи в закритому судовому засіданні допускається за рішенням суду у випадку, коли це суперечить інтересам охорони державної, комерційної, банківської і військової таємниці. Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за мотивованою ухвалою суду чи постановою судді у справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку; у справах про статеві злочини; у інших справах з метою запобігання розголошення даних про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі; з метою забезпечення безпеки потерпілого, свідка чи інших осіб, які беруть участь у справі, їхніх родичів; для збереження таємниці усиновлення.

У закритому режимі може розглядатися справа в цілому чи її частина. Рішення про закритий судовий розгляд приймається судом за власною ініціативою або за клопотанням осіб, які беруть участь у справі.

При розгляді справи в закритому судовому засіданні присутні особи, що беруть участь у справі, їхні представники, представники громадських організацій і трудових колективів, а також свідки, експерти, перекладачі.

Чинний процесуальний закон передбачає можливість видалення з залу судового засідання окремих учасників процесу, що не розглядається як обмеження гласності, оскільки це застосовується у відношенні порушників порядку в судовому засіданні.

Фіксування перебігу судового процесу технічними засобами передбачає, що при розгляді справ хід судового процесу фіксується технічними засобами в порядку, встановленому процесуальним законом.

Принцип забезпечення права на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду (право на оскарження судового рішення) – закріплений у п.8.ч.3 ст. 129 Конституції та ст. 14 Закону. Сутність даного принципу полягає в тому, учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, встановлених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи Верховним Судом України. З цією метою в Україні утворюється мережа апеляційних судів, які розглядають справи за апеляцією відповідних суб’єктів, а також вищі спеціалізовані суди, які переглядають справи в касаційному порядку у випадках, передбачених законом. Основне завдання судів апеляційної та касаційної інстанцій – забезпечення законності та обґрунтованості судових рішень судів першої (або низшої) інстанції та виправлення їх помилок. Однак не всі судові рішення можуть бути оскаржені, оскільки підстави та порядок оскарження судових рішень визначається виключно процесуальним законом. Зокрема рішення вищих спеціалізованих, постановлені ними як судами касаційної інстанції можуть бути переглянуті Верховним Судом України лише у 2-х випадках – при неоднаковому застосуванні норм матеріального права в однакових правовідносинах, або у випадку, коли прийняте у справі рішення суперечить міжнародним договорам і угодам, ратифікованим Україною. Крім того, наприклад рішення ВАСУ, постановлене ним як судом першої інстанції при розгляді справи щодо встановлення ЦВК результатів виборів або всеукраїнського референдуму, або щодо скасування реєстрації на кандидата на пост Президента України є остаточним і не підлягає оскарженню.

Принцип обов'язковості судових рішень (п.9.ч3.ст.129 Конституції, ст. 13 Закону). Судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється від імені України.

Судові рішення, що набули законної сили, є обов’язковими для виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян і їх організацій, громадянами і юридичними особами на всій території України. Обов’язковість врахування судових рішень для інших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визначається процесуальним законом.

Судові рішення інших держав є обов’язковими для виконання на території України за наявності умов, визначених законом України щодо міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України.

Держава забезпечує силою примусу виконання вимог суду і його рішень. Для виконання таких функцій у механізмі держави функціонують спеціальні органи і посадові особи, до обов’язків яких входить виконання судових рішень (Державний департамент України з питань виконання покарань, державна виконавча служба та інші.). Крім того, невиконання судових рішень тягне за собою передбачену законом відповідальність, втому числі в окремих випадках й кримінальну.

Принципи колегіального і одноособового розгляду справ та участі народу у здійсненні правосуддя. Правильне визначення складу суду, що повинен розглядати справу, має істотне значення для забезпечення законності, компетентності і неупередженості суду, оскільки рішення постановлене неналежним (незаконним) складом суду підлягає скасуванню.

Відповідно до ч.2 ст.129 Конституції судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Норму аналогічного змісту містить і ст. 15 Закону, як передбачає, що справи в судах розглядаються суддею одноособово, а у випадках, визначених процесуальним законом, – колегією суддів, а також за участю народних засідателів і присяжних. Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд. Персональний склад суду для розгляду конкретної справи визначається автоматизованою системою документообігу за принципом вірогідності розподілу справ під час реєстрації в суді позовних заяв, клопотань та скарг. Причому при визначенні персонального складу суду для розгляду конкретної справи автоматизованою системою документообігу забезпечується врахування ступеня завантаженості кожного судді, спеціалізації, а також вимог процесуального закону.

Важливою формою прояву колегіальності є участь у роботі суду представників народу – народних засідателів і присяжних. Зокрема у ч. 4. ст. 124 Конституції України міститься норма, яка передбачає, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Відповідно до чинного процесуального законодавства, справи в судах першої інстанції розглядаються суддею одноособове, колегією суддів чи суддею і народними засідателями. Наприклад всі кримінальні справи про злочини, санкції яких передбачають до 10 років позбавлення волі розглядаються суддею одноособово. У випадках, якщо санкція за злочин передбачає позбавлення волі на строк більше 10 років, кримінальна справа розглядається колегіально судом у складі трьох професійних суддів. У випадках, якщо санкція передбачає довічне позбавлення волі, кримінальна справа по першій інстанції розглядається судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів (ст. 17 КПК України). Цивільні справи розглядаються місцевими судами по першій інстанції суддею одноособово або колегіально у складі одного судді та двох народних засідателів. Зокрема відповідно до ст. 234 ЦПК України цивільні справи, які розглядаються в порядку окремого провадження (непозовного) щодо: обмеження дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатної або відновлення цивільної дієздатності фізичної особи; усиновлення; визнання фізичної особі безвісті відсутньою або померлою; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку а також обов’язкової госпіталізації до протитуберкульозного диспансеру – розглядаються судом у складі одного судді та двох народних засідателів.

Розгляд справ в апеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіально в складі не менше трьох професійних суддів.

Принцип всебічності, повноти й об'єктивності дослідження обставин справи. У відповідності з Загальною декларацією прав людини (ст. 10), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (ст. 14), ст..6-1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна людина має право на справедливий розгляд її справи компетентним, незалежним і об’єктивним судом. Усі суди повинні вирішувати передані їм справи неупереджено, на основі фактів і відповідно до закону, без яких-небудь обмежень і впливу, тиску чи погроз. Незалежність судів дає їм право і вимагає від них забезпечення справедливого ведення судового розгляду та дотримання всіх прав сторін.

Всебічність, повнота й об’єктивність дослідження обставин справи є гарантією законності й обґрунтованості прийнятих рішень.

Всебічність передбачає з’ясування всіх обставин, що складають предмет доказування, та інших істотних для справи обставин, а також всебічність самого процесу дослідження, тобто перевірку всіх можливих версій і вичерпне з’ясування всіх фактичних даних, що мають значення для правильного розгляду і вирішення справи.

Повнота дослідження означає достатність доказів, тобто таку їх сукупність, що дозволяє зробити достовірний висновок про обставини, що мають значення для справи. Висновки в справі будуть відповідати фактам об’єктивної дійсності тільки в тому випадку, якщо вони обґрунтовані достатніми і достовірними доказами.

Об’єктивність дослідження означає безсторонній, неупереджений підхід до збирання й оцінки доказів, виявлення і дослідження як обтяжуючих, так і пом’якшуючих його відповідальність обставин, неухильне дотримання встановленого законом порядку провадження в справі і прийняття процесуальних рішень.

Принцип всебічності, повноти й об’єктивності діє на всіх стадіях провадження в справі і є необхідною умовою прийняття законних і обґрунтованих рішень.

Підставою до скасування вироку в кримінальній справі і рішення в цивільній справі може бути істотне порушення норм процесуального права, що перешкодило суду всебічно розглянути справу і вплинуло чи могло вплинути на прийняття законного й обґрунтованого вироку чи рішення. До числа істотних порушень процесуального закону відноситься незаконний склад суду, у тому числі входження до складу суду особи, що підлягає відводу через його зацікавленість у справі, порушення таємниці наради суддів, розгляд справи під час відсутності підсудного в тих випадках, коли за законом його присутність обов’язкова тощо.

Зазначені й інші передбачені законом гарантії покликані забезпечити всебічне, повне й об’єктивне дослідження обставин справи.

Принцип національної мови судочинства. Судочинство і діловодство у судах України відповідно до вимог ч.1 ст. 12 Закону здійснюється державною мовою. Відповідно до Конституції України (ст. 10), державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин України.

Відповідно до вимог ч. ч.2-5 ст. 12 Закону суди забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою, використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють. Крім того, у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" в порядку, встановленому процесуальним законом. Використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

Реалізація наведених вище положень забезпечується також й тим, що особи, які не володіють чи недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою і послугами перекладача в судовому процесі.

Ведення процесу державною мовою із забезпеченням учасникам процесу, які не володіють цією мовою, права давати показання, заявляти клопотання, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача, має важливе значення для вирішення завдань судочинства і реалізації наданих прав всіма учасниками процесу. Національна мова судочинства й участь у справі перекладача гарантує рівність всіх учасників процесу незалежно від національності і володіння мовою. Кожен учасник процесу, користуючись рідною мовою, має можливість у повному обсязі реалізувати надані йому процесуальні права і виконувати покладені на нього законом обов’язки.

Важливою гарантією цього принципу є обов’язок суду роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їхнє право давати показання і виступати в суді рідною мовою, користуватися послугами перекладача, знайомитися з його допомогою з усіма матеріалами справи. Гарантією забезпечення прав учасників процесу, що не володіють мовою судочинства, є також обов’язкова участь захисника в судовому розгляді по таких справах.

Порушення принципу національної мови судочинства, обмеження права особи на користування в процесі рідною мовою, необгрунтована відмова в запрошенні перекладача є істотним порушенням процесуального закону, що веде до скасування судового рішення в цивільній справі чи вироку в кримінальній справі.

Принцип незалежності і самостійності суддів. Цей принцип закріплений як у Конституції України (ст. 126, ч.1 ст.129) так і у Законі України “Про судоустрій і статус суддів”(ч.1 ст. 1, ст.6, 47-49). Суть даного принципу правосуддя полягає в прагненні забезпечити умови, за яких суд зміг би мати реальну можливість приймати відповідальні рішення без стороннього втручання та тиску виключно на основі положень закону.

Незалежність суддів означає їх незалежну процесуальну діяльність при здійсненні правосуддя, розгляд справи на основі норм матеріального і процесуального закону відповідно до професійної правосвідомості суддів і в умовах, що виключають сторонній вплив на них.

Розрізняють зовнішню і внутрішню незалежність суддів.

Зовнішня незалежність, полягає в тому, що суддя при здійснення правосуддя є незалежним від зовнішніх факторів, в першу чергу від впливу органів законодавчої і виконавчої гілок державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань, окремих посадових осіб і громадян.

Внутрішня незалежність суддів передбачає їх незалежність від факторів впливу всередині самої судової системи. Суддя повинний мати процесуальну незалежність від інших суддів складу суду (колегії), народних засідателів, керівництва суду, однієї судової інстанції від іншої, суддів суду одного рівня, від суддів і керівництва суду іншого рівня і т.д. При розгляді справ судді незалежні від думки учасників процесу (прокурора, адвоката, позивача, відповідача та ін.). Вони незалежні у виборі правової норми, яка підлягає застосуванню при розгляді конкретного правового спору.

У ст. 126 Конституції України закріплені положення, що гарантують незалежність і недоторканість суддів при здійсненні судочинства. Відповідно до даної статті, незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів яким би то не було чином забороняється. Держава забезпечує особисту безпеку суддів і їхніх родин.

Згідно ч.4. ст. 47 Закону незалежність судді забезпечується:

1) особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення;

2) недоторканністю та імунітетом судді;

3) незмінюваністю судді;

4) порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення;

5) забороною втручання у здійснення правосуддя;

6) відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

7) окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом;

8) належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді;

9) функціонуванням органів суддівського самоврядування;

10) визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім'ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту;

11) правом судді на відставку.

Отже однією із головних гарантій незалежності суддів є особливий порядок призначення, обрання та звільнення суддів, закріплений у ст. 126 Конституції, згідно якої судді займають посади безстрокове, крім судців Конституційного Суду України і суддів, призначуваних на посаду судді вперше.

Суддя звільняється від посади органом, що його обрав чи призначив у випадку:

закінчення терміну, на який він обраний чи призначений;

досягнення суддею шестидесяти п’яти років;

неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

порушення суддею вимог щодо несумісності;

порушення суддею присяги;

набуття законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

припинення його громадянства;

визнання його безвісно відсутнім чи оголошення померлим;

подачі суддею заяви про відставку чи звільнення з посади за власним бажанням.

Положення Конституції, що стосуються гарантій незалежності суддів деталізуються також у нормах ст. 6 Закону, які передбачають, що суди здійснюють правосуддя самостійно. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права.

Звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено законом. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом. Закон також передбачає (ч.4 ст.6), що для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.

Необхідно зазначити, що функціонування органів суддівського самоврядування, які вирішують питання внутрішньої діяльності судів, у тому числі й питання організаційного забезпечення судів і діяльності суддів, соціального захисту суддів і їхніх родин, а також інші питання, що безпосередньо не пов’язані зі здійсненням правосуддя є однією з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів

Самостійність судів означає також, що між ними (судами різних ланок та інстанцій) відсутні відносини підпорядкування.

Суддя не зобов'язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків, установлених законом (ч.2 ст. 47 Закону) і має право звернутися з повідомленням про загрозу його незалежності до Ради суддів України, яка зобов'язана невідкладно перевірити і розглянути таке звернення за участю судді та вжити необхідних заходів для усунення загрози (ч.3 ст. 47 Закону).

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні особи та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судді і не посягати на неї, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді.

Як свідчить наведене вище, однією із гарантій незалежності суддів є їхня недоторканість та імунітет, зміст яких деталізований у ст. 48 Закону. Відповідно до ч.1 ст. 48 суддя проголошується недоторканним і не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення судом обвинувального вироку (аналогічна норма – у ст. 126 Конституції).

Суддя не може бути підданий приводу чи примусово доставлений до будь-якого органу чи установи, крім суду, а суддя, затриманий за підозрою у вчиненні діяння, за яке встановлена кримінальна чи адміністративна відповідальність, повинен бути негайно звільнений після з'ясування його особи (ч.2 ст. 48 Закону).

Кримінальна справа щодо судді може бути порушена лише Генеральним прокурором України або його заступником. Підсудність справи щодо обвинувачення судді у вчиненні злочину визначається Головою Верховного Суду України і справа не може розглядатися тим судом, у якому обвинувачений обіймає чи обіймав посаду судді.

Відсторонення судді від посади у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності здійснюється Вищою кваліфікаційною комісією суддів України на підставі вмотивованої постанови Генерального прокурора України.

Згідно ч.5 ст. 48 Закону проникнення в житло або інше володіння судді чи його службове приміщення, особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитися лише за судовим рішенням.

Законодавством передбачена також відповідальність за неповагу до суду чи судді . Так ст. 49 Закону зазначає, що прояв неповаги до суду чи судді з боку осіб, які є учасниками процесу або присутні в судовому засіданні, тягне за собою відповідальність, установлену законом.

3. Принципи судочинства, що забезпечують захист основних конституційних прав і свобод людини і громадянина

Більшість принципів, що належать до вказаної групи стосуються переважно здійснення правосуддя у кримінальних справах.

Принцип права на свободу та особисту недоторканність. Стаття 29 Конституції передбачає, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72 годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права й надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Зміст цього принципу полягає у наступних положеннях:

1. Особа може бути піддана кримінальному покаранню у виді позбавлення волі тільки за обвинувальним вироком суду, який набрав чинності;

2. Як зазначає ч.2 ст.29 Конституції запобіжний захід у вигляді взяття під варту може застосовуватися не інакше, як за мотивованим рішенням суду на підставі та в порядку, передбаченому законом. Цей конституційний принцип конкретизується у ст.14 КПК України, відповідно до якої ніхто не можу бути заарештований інакше як на підставі судового рішення, а прокурор повинен негайно звільнити кожного, хто незаконно утримується під вартою. Підстави та порядок обрання цього запобіжного заходу передбачені у ст.ст.148,150,155-158 КПК України.

3. Короткочасне затримання особи по підозрі у вчиненні злочину в порядку ст.ст. 106, 115 КПК здійснюється за постановою слідчого або дізнавача. Обґрунтованість та законність затримання можуть бути оскаржені до суду. Скарга розглядається суддею одночасно з поданням про обрання запобіжного заходу. За відсутності мотивованого рішення суду про взяття затриманої особи під варту, вона підлягає звільненню.

4. Особистий обшук особи або виїмка у неї документів і предметів здійснюються тільки за постановою органа дізнання чи досудового слідства з санкції прокурора (ст.184 КПК). Без постанови слідчого обшук особи та виїмка у неї предметів і документів можуть бути проведені тільки у випадках передбачених законом (ч.3 ст.184 КПК): при фізичному захопленні підозрюваного уповноваженими на те особами, якщо є достатні підстави вважати, що затриманий має при собі зброю або інші предмети, які становлять загрозу для оточуючих, чи намагається звільнитись від доказів, які викривають його чи інших осіб у вчиненні злочину; при затриманні підозрюваного; при взятті підозрюваного, обвинуваченого під варту; коли особистий обшук є складовою частиною обшуку в приміщенні.

5. Направлення обвинуваченого в медичну установу для проведення судово-медичної або судово-психіатричної експертизи, яка потребує тривалого перебування його у закладі, здійснюється тільки за мотивованою постановою суду за поданням слідчого, погодженим з прокурором (ст.205 КПК).

Принцип недоторканності житла закріплений у ст.30 Конституції і полягає в тому, що ніхто не має права без законної підстави увійти в житло проти волі осіб, які проживають у ньому. Обшук, виїмка, огляд приміщень у громадян можуть проводитися лише на підставах і в порядку, передбачених законом. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду та обшуку. Такий порядок встановлюється нормами КПК України та іншими законами України. Зокрема ст.177 КПК України передбачає, що у вказаних вище невідкладних випадках обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведений без постанови судді, з подальшим повідомленням прокурора на протязі 24-х годин про його результати. Відповідно до Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” суд за наявності передбачених законом підстав може дати дозвіл на негласне проникнення до житла чи іншого володіння особи.

Принцип забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків. Даний принцип закріплений у ст.31 Конституції та ст.14-1 КПК України і передбачає, що кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Так ст.187 КПК України передбачає, що за наявності достатніх підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого іншим особам або інших осіб підозрюваному чи обвинуваченому, а також у інформації, якою вони обмінюються з допомогою засобів зв’язку, містяться дані про вчинений злочин або документи і предмети, що мають доказове значення, і якщо іншими способами одержати ці дані неможливо, за постановою голови апеляційного суду чи його заступника, яка виноситься за клопотанням слідчого, погодженим із прокурором, може бути застосовано накладення арешту на кореспонденцію або зняття інформації з каналів зв’язку. Ч. 5 ст.14-1 КПК передбачає, що розкриття інформації, яка містить банківську таємницю може здійснюватися за рішенням суду, крім випадків, передбачених Законом України “Про боротьбу з тероризмом”.

Принцип презумпції невинуватості означає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України). Юридичний зміст цього принципу складають такі правила: 1) ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції) або меншу винність, а також наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність особи; 2) обов’язок доказування винності обвинуваченого (маються на увазі також підозрюваний і підсудний) покладено на слідчого, прокурора, а в справах приватного обвинувачення — на потерпілого або його представника; 3) заборонено перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого, домагатися його показань шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. 2 і 3 ст. 22 КПК); 4) обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. 3 ст. 62 Конституції); 5) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції); 6) недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину в юридичному відношенні означає його невинність і тягне за собою закриття кримінальної справи на досудовому слідстві і постановлення виправдувального вироку —в стадії судового розгляду (п. 2 ст. 213, ч. 4 ст. 327 КПК); 7) факт притягнення особи до участі в справі як підозрюваної, обвинуваченої, підсудної, обрання щодо неї запобіжного заходу не повинні розцінюватися як доказ її винності, як покарання винного; 8) до остаточного вирішення кримінальної справи та офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з нею не можна поводитись як з винною, а також публічно, в засобах масової інформації та будь-яких офіційних документах твердити, що дана особа є злочинцем.

Принцип свободи від самовикриття, викриття членів сім’ї чи близьких родичів міститься в ч. 1 ст. 63 Конституції України, яка проголошує, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Цей принцип конкретизується у ч.2 ст.69 КПК України, відповідно до вимог якої мають право відмовитися давати показання як свідки:

1) члени сім’ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного;

2) особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів своєї сім’ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину.

Право відмовитись давати такі показання повинно бути роз’яснено цим особам перед допитом, про що зазначається в протоколі допиту.

Література

1. Конституція України. – Харків: ”Одісей”, 2008.– 48с.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України //[електронний ресурс] // Верховна Рада України. – Режим доступу: www. zakon.rada.gov.ua

3. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 7 липня 2010р. № 2453-VІ //Голос України. – 2010. – 3 серпня. – №142.

4. Бараннік Р.В. Судові, правоохоронні та правозахисні органи України. Навчальний посібник. – К.: Дакор, КНТ, 2008. – 348С.

5. Гель А.П. Судові та правоохоронні органи України: Навч. посіб. /А.П. Гель, Г.С. Семаков, С.П. Кондракова. – Київ.: МАУП, 2004. – 272с..

6. Тимченко С.М. Судові та правоохоронні органи України. Навчальний посібник. – К.: ”Центр навчальної літератури”, 2004. – 304с.

31