ЗМІСТ

ВСТУП

Місце та роль судової влади в системі розподілу влад

Проблеми та перспективи розвитку судової влади в Україні

Місце й роль судової влади в системі влад на шляху до інтеграції

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Французький філософ Шарль Луї Монтескўє , який вперше виділив три гілки влади – законодавчу, судову та виконавчу, наголошував що суд здійснює тільки функцію правосуддя. А відносини між різними ланками судової системи будуються виключно на принципі незалежності та підкорення лише закону [11].

З прийняттям Конституції в Україні почався новий етап у розбудові незалежної судової влади. Вперше на конституційному рівні було закріплено значення суду в становленні України як правової держави.

Конституція передала під юрисдикцію судів усі конфлікти, які виникають у державі й суспільстві. Саме це положення Конституції визнає найвищою соціальною цінністю в Україні права людини її життя і здоров'я честь та гідність недоторканість і безпеку. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість функціонування держави. Конституційний принцип дотримання прав людини юридично пов'язує і позитивно обмежує дії держави, її органів та посадових осіб. Найважливішими передумовами і водночас елементами захисту прав людини і громадянина в системі гарантій в Україні повинні стати закріплені в Конституції норми й принципи матеріального та процесуального права, які мають бути реалізовані у поточному законодавстві [10].

Саме тому Закон України "Про статус суддів", прийнятий 15 грудня 1992 року Верховною Радою України вперше визначив місце та статус судів у системі органів державної влади, встановив гарантії незалежності при здійсненні правосуддя.

Прийняття даного Закону як особливо важливого правового акта було історично закономірним: ще 16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла "Декларацію про державний суверенітет України", в якій вперше було проголошено, що державна влада в Україні здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу , виконавчу і судову. І взагалі, зміна статусу судів і суддів стала можливою лише в умовах існування України як суверенної і незалежної держави.

Особливої актуальності дане питання набирає після прийняття постанови 13 червня 2007 року "Про незалежність судової влади", що стало важливим та рішучим кроком у перед, адже дана постанова можливо ще і не встигла реалізувати себе в повному обсязі, проте, коло важливих питань можна вважати вирішеними. Однак, слід наголосити, що залишаються питання і такі, що вирішеними їх можна назвати лише на папері, можливо, що це справа часу і зовсім скоро в Україні буде функціонувати одна із найдосконаліших судових систем на високому законодавчому рівні.

Значний внесок у становленні судової влади в Україні внесли судді Верховного Суду України : Якименко О.Н., Цупренко П.Г., Маляренко В.Т., Білоусенко В.Г., працівники Мінюсту України. Не можна не відзначити і плідну працю видатних учених України з питань судоустрою Ю.М. Грошевого та Г.І. Чангулі та багато інших.

Одним із головних завдань, проведення в Україні судово – правової реформи, є утвердження верховенства права, в умовах посилення ролі судової влади в суспільстві як основної гарантії здійснення справедливого судочинства, як фундаментальної засади організації влади в державі.

Місце і роль судової влади в системі розподілу влад

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову має давню історію і традиційно пов'язується з ім'ям французького вченого Ш.-Л. Монтеск'є (1689-1755). Особливість його поглядів на "три влади" полягає у тому, що кожна з них оголошувалася самостійною і незалежною. Тим самим виключалася узурпація влади будь-якою особою або окремим органом держави. Вже в підході до принципу поділу влади Монтеск'є містилися засади стримування їх одна одною, що згодом в США при створенні Конституції 1787 p. було названо системою "стримувань і противаг".

У вітчизняній історії ще задовго до Ш.-Л. Монтеск'є мали місце спроби ("Пакти і Конституції" Пилипа Орлика, 1710 p.) створити конституційний проект незалежної України з урахуванням принципу поділу влади, їх єдності і взаємодії: законодавча влада — Генеральна Рада, що обирається; виконавча влада — гетьман, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку; судова влада. "Пакти і Конституції" П. Орлика, написані під впливом західноєвропейського парламентаризму, заклали засадні принципи республіканської форми державного правління. Ідея поділу влади і виділення судової влади в самостійну гілку, знайшла своє відображення в Конституції України. Кожна з гілок єдиної державної влади здійснює лише їй притаманну функцію, має свою сферу реалізації, свою компетенцію компетенцію.

Поділ державної влади забезпечує по – перше ефективність функціонування державної влади в інтересах суспільства і по – друге створює перешкоди для зловживання владою, її узурпації.

Судова влада – це діяльність всіх створених у державі судів, яка реалізується з допомогою притаманних їм і законодавчо засобів з метою впливу на поведінку суб’єктів права та суспільні відносини за участю цих суб’єктів [6].

Для виконання покладеної на неї функції судова влада наділена владними повноваженнями і засобами примусу до виконання прийнятих нею рішень. Зокрема, конституційною засадою судочинства є обов’язковість виконання рішення суду, що вимагає від державних органів, посадових осіб, усіх громадян неухильного підкорення велінню судової влади.

Судова влада займає особливе місце в системі державної влади. Взаємодія судової влади з іншими гілками влади в Україні здійснюється на основі " механізму стримувань і противаг", який полягає у тому, що органи законодавчої влади впливають на суди, створюючи для них законодавчу базу діяльності. Крім того Верховна Рада України разом із Президентом України беруть участь у формуванні судової системи – призначені суддів. Але суди їм не підлеглі і зазначені органи не вправі контролювати законність вироків та інших судових рішень.

У свою чергу Конституційний Суд України наглядає за конституційністю законів, прийнятих ВРУ, що має наслідком втрату ними чинності з моменту прийняття.

Взаємовплив судової влади та органів виконавчої влади проявляється у тому, що суд може скасовувати суперечливі Конституції та законам України акти органів державного управління; розглядати скарги громадян на незаконні рішення, дії чи бездіяльність органів управління. Відповідно до ст. 19 Закону України " Про судоустрій", в Україні створюються адміністративні суди, що розглядатимуть адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами в сфері державного управління ( справи адміністративної юрисдикції) [2].

Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, що узгоджується з Головою Верховного Суду України чи головою вищого спеціалізованого суду.

Власне, головне призначення судової влади – вирішення віднесених законодавством до її компетенції правових конфліктів, які виникли у суспільстві. Тому судова влада в системі державної влади є рівнозначною, рівноправною, паритетною.

Роль Судової влади підкреслюють функції на засадах яких вона діє:

Судова влада є незалежною, втручання будь-яких державних органів, посадових осіб в її діяльність є неприпустимим. При вирішенні справ судді керуються внутрішнім переконанням, обґрунтовуючи відповідне рішення доказами поданими сторонами у справі.

Самостійність судової влади означає:

суди нікому не підзвітні і мають для здійснення судових функцій усі необхідні повноваження, якими наділені законом;

судові рішення не потребують попередньої згоди чи затвердження будь-якої посадової особи чи державного органу;

вирок, рішення, постанова чи ухвала суду, які набрали законної сили є обов’язковими для адресатів, мають для них силу закону і є обов’язкові для виконання на території України;

діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури не підміняє діяльність суду, а лише сприяє їй.

Відокремленість судової влади означає те, що суди не входять до будь-якої іншої системи державних органів, займають особливе місце в державному механізмі.

Виключність судової влади полягає у неможливості делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами.

Підзаконність судової влади означає те, що у своїй діяльності судді керуються виключно Конституцією та законами України. Підкорення суддів лише законові відбувається на підставі точного виконання ними матеріального і процесуального законодавства. Законами врегульовані компетенція, порядок утворення, структура, функції судів, питання їх кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникли у державі. Якщо в разі спору з правовідносин має право звернутися до суду, компетенцією якого є розв’язання такого спору і суд не вправі відмовити в розгляді і вирішенні такого спору на підставі лише того, що її вимоги можуть бути розглянуті іншим органом у досудовому порядку.

Характерною особливістю судової влади є суворо регламентований законом процес, порядок її здійснення.

Отже, судова влада: здійснює особливий вид державної діяльності (здійснення правосуддя); є незалежною, самостійною, виключною, відокремленою, підзаконною гілкою влади. реалізується за визначеною законом процедурою [6].

Проблеми та перспективи розвитку судової влади в Україні

Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992р. була схвалена Концепція судово-правової реформи.

Головною метою судово-правової реформи і формування незалежної судової системи, створення нового законодавства, вдосконалення форм судочинства. Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:

шляхом ефективного розмежування повноважень гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади;

реалізувати демократичні ідеї правосуддя, вироблені світовою практикою і наукою;

створити систему законодавства про судоустрій, яке б забезпечило незалежність судової влади;

поступово здійснити спеціалізацію судів;

максимально наблизити суди до населення;

чітко визначити компетенцію різних ланок судової системи;

гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом.

Судово-правова реформа була запланована у три етапи.

На першому етапі пропонувалося, зокрема, внести зміни до Закону " Про судоустрій України", Кримінально-процесуального та Цивільно - процесуального кодексів України, прийняти закони про Конституційний Суд України, адвокатуру, про судоустрій і статус суддів, про нотаріат України, про акти громадянського стану, про судову експертизу, провести інтенсивну роботу по підготовці Кримінально-процесуального кодексу та деяких інших кодексів України. Не виконано такі завдання першого етапу реформи: не розроблені нормативні акти з питань оптимального навантаження суддів слідчих та інших працівників правоохоронних органів, їх матеріально-технічне забезпечення і розміщення тощо.

На другому етапі передбачалось: запровадити організаційні структури зі спеціалізації здійснення правосуддя в Україні, створити адміністративні суди, суди, які розглядають сімейні справи, завершити створення Інституту законодавства і правової реформи.

Третій етап передбачав вивчення і узагальнення ефективності судово-правової реформи, внесення змін до чинного законодавства з питань удосконалення діяльності судової влади, органів досудового слідства, прокуратури, юстиції, адвокатури, проведення подальшої роботи по спеціалізації судів, реалізацію наукових програм з удосконалення судово-правової реформи. Частково пройдено і цей етап, оскільки прийнято новий Закон " Про судоустрій ",внесено істотні зміни до Закону про прокуратуру, чітко визначено повноваження Міністерства юстиції України та інше [3].

Однак коли реформа втілюється на практиці, в суддів виникають певні проблеми.

Першим негативним явищем проведення судової реформи був її початок, коли з 29 червня 2001 року по день публікації відповідних законів суди та правоохоронні органи були розгублені, не знали як їм чинити. Цей незначний правовий курйоз наштовхує на серйозні роздуми [11].

П’ять років точилися розмови і дебати, а результат прийняті поспіхом закони про реформування судової влади. І нікого не цікавив той факт, чи готові суди до прийнятих змін.

Після ознайомлення з пакетом прийнятих парламентом законів, що регулюють судову реформу складається враження про її половинчастий характер.Те ж саме можна сказати і про постанову від 13 червня 2007 року "Про незалежність судової влади" постанова є, але на скільки її можливо виконати то це питання залишається відкритим.

Насамперед, це також стосується відсутності будь-яких змін в галузі адміністративного судочинства. Навіть юристу – початківцю видно, що проекти прийнятих змін до законів готувалися з урахуванням створення адміністративних судів, однак останні не створено, а зміни до законів не були скореговані. На це вказує, наприклад те, що за головою апеляційного суду залишається право вносити протести на постанови в адміністративних справах, хоча ця функція не властива апеляційній інстанції.

Судова реформа залишає невирішеним основне питання, яке найбільше турбує місцеві суди, - це їх спеціалізація. При чинному законодавстві, постійному внесенні змін один суддя не може якісно розглянути кримінальну справу, адміністративну, трудовий і цивільно-правовий спір, не кажучи вже про скарги на дії посадових осіб так, наприклад, за результатами обговорення стану здійснення правосуддя в державі Президія Верховного Суду України, президія Ради суддів України та колегія Державної судової адміністрації України зазначають, що діяльність судів була направлена на реалізацію конституційних гарантій забезпечення захисту прав і свобод громадян, зміцнення судової влади, підвищення її авторитету.

У 2006 р. суди загальної юрисдикції в першій інстанції розглянули 7,4 млн. справ та матеріалів (що у 2,4 раза більше, ніж у 2001 р.), зокрема: цивільних справ та матеріалів — 1,5 млн., кримінальних — 529,6 тис., господарських (без адміністративних) — 218,4 тис, адміністративних — 229,2 тис., справ про адміністративні правопорушення — 4,93 млн.. Надходження на розгляд судів великої кількості справ та матеріалів значно збільшило навантаження на суддів, передусім, місцевих судів. Середня кількість справ, що надходять до судді місцевого суду щомісяця, збільшилася зі 118 у 2005 р. до 138 у 2006 р., а в окремих судах — понад 250 справ.

Перевантаження місцевих судів пов'язане значною мірою з віднесенням до їхньої компетенції розгляду адміністративних справ про порушення Правил дорожнього руху, які раніше розглядалися органами міліції. З року в рік кількість таких справ у судах постійно збільшується. Якщо у 2001 р. судами було розглянуто 770 тис. таких справ, то у 2006 р. — 4,85 млн., що у 5,3 раза більше. Крім того, до перевантаження судів призвела велика кількість вакантних посад суддів загальних і господарських місцевих та апеляційних судів (крім адміністративних).Станом на 1 січня 2007 р. їх було 946 [7].

Верховний Суд України у 2006 р., як і в попередні роки, здійснював свої повноваження в умовах надмірного навантаження. У середньому щомісяця на розгляд одного судді Верховного Суду України надходило 67 справ та матеріалів. Цей показник в апеляційних судах становив лише 9,7 справи на одного суддю. Незважаючи на значне навантаження та надзвичайно складні умови, в яких працюють суди, було забезпечено якісний розгляд переважної більшості справ у розумні строки. Майже вдвічі зменшилася кількість цивільних і кримінальних справ, розглянутих з порушенням встановлених законом строків.

Значно ширшою стала практика застосування судами альтернативних (не пов'язаних з ув'язненням) видів кримінального покарання щодо засуджених, які вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості. Питома вага осіб, засуджених до позбавлення волі, скоротилася з 34,9 % (у 2001 р.) до 24 % (у 2006 р.) [ 7].

З метою забезпечення однакового та правильного застосування судами чинного законодавства, належної організації їхньої роботи Верховним Судом України систематично аналізується та узагальнюється судова практика, надається методична допомога судам нижчого рівня.

Водночас перевантаженість суддів справами, неукомплектованість судів, недостатній професіоналізм частини суддівського корпусу та відсутність досвіду роботи у багатьох суддів (30,3 % працюючих суддів мають стаж 5 років) призводять до судових помилок. Так, скасовано чи змінено в апеляційному та касаційному порядку 27,3 тис. судових рішень у цивільних справах, або 3 % від ухвалених місцевими судами (у 2005 р. — 2,6 %), а в кримінальних справах скасовано чи змінено вироки щодо 11,1 тис. засуджених осіб, або 6,2 % від кількості осіб, стосовно яких постановлено обвинувальні та виправдувальні вироки судами у першій інстанції (у 2005 р. — 5,5 %) [ 7].

Проте апеляційні суди не завжди виконують покладені на них процесуальні повноваження щодо постановлення нових судових рішень у передбачених законом випадків випадках при скасуванні рішень судів першої інстанції.

У кримінальних справах частка нових вироків, постановлених апеляційними судами після скасування місцевих судів, зменшилася з 13,8 % у 2005 р. до 11,3 %.

Поширеними у 2006 році залишалися факти порушення судами строків розгляду справ і тяганини під час їх вирішення. Місцевими загальними судами з порушенням строків, установлених Цивільним процесуальним кодексом України, було видано судових наказів та розглянуто 131,9 тис. цивільних справ, або 9,9 % від усіх розглянутих (у 2005 р. — 18,2 %). З порушенням строків, передбачених статтями 241, 256 Кримінально-процесуального кодексу України. судами по першій інстанції призначено до розгляду 7 тис. кримінальних справ, або 3,7 % від загальної кількості розглянутих (у 2005 р. — 6,5 %) [ 7 ].

Нерозглянутими на кінець 2006 р. (без урахування справ, провадження в яких зупинено) залишилися 174,2 тис. цивільних справ, або 13,0 % від загальної кількості справ, що перебували в провадженні судів (у 2005 р. — 10,3%), та 29,2 тисячі кримінальних справ, або 12,6 % (11,9 %) Зокрема, суди не розглянули 1,7 тис. кримінальних справ стосовно 2,5 тис осіб, які трималися під вартою понад 6 місяців, що на 3,8 % менше, ніж у 2005 р. [ 7].

Тривалий час критиці піддавався порядок обрання голів апеляційних судів загальними зборами суддів цього суду і важливо, що законодавці погодились з такою критикою, змінивши це в новому законі.

Однак саме в питанні призначення суддів на адміністративні посади, зокрема голів місцевих та апеляційних судів і їх заступників, є ряд невирішених питань.

Законодавці і розробники проекту закону не змогли знайти оптимального вирішення цієї проблеми в світлі демократизації судової влади та недопущення породження корпоративної судової системи в державі .

Закон України "Про судоустрій України" передбачає призначення на посаду голів та заступників голів суду Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України. Пропозиції Голові Верховного Суду для призначення суддів на посади голів місцевих судів та їх заступників вносить голова апеляційного суду [ 2].

Тим самим, в судовій системі створюється чітка вертикаль підпорядкування голови місцевого суду голові апеляційного суду, а голови апеляційного суду – Голові Верховного Суду. Фактично судова система ототожнюється з такими правоохоронними органами, як прокуратура, МВС, СБУ та інші правоохоронні структури, що є недопустимим.

Взявши європейський курс на проведення судової реформи, треба його дотримуватися. Судові системи багатьох європейських країн не знають подібного адміністрування судової системи.

В іншому випадку є загроза перетворення судової системи із незалежної та демократичної в закриту, з чітким вертикальним підпорядкуванням, де воля керівника буде законом для низів.

Фактично вищестояща судова ланка в особі її голови отримала можливість контролювати низові суди, як по суті розглянутих судових справ, що вона і має робити, так і адміністративне управління, що є несумісним в діяльності демократичної судової системи.

У державі, що прагне стати правовою, суд зобов’язаний бути авторитетним, владним, самостійним, справді незалежним. Люди прагнуть бачити в ньому не бюрократичну установу, повільну при розгляді і швидку на розправу, а реального гаранта їхніх прав та надійного захисника інтересів, яку б високу посаду не займав порушник, які б впливові зв’язки він не використовував.

Конституція України проголошує : "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб" [ 1].

На жаль, однієї цієї норми недостатньо. Необхідний сильний, всебічний судовий захист. Слабкий, неналежний захист лише породжує ілюзії, здивування й озлобленість громадян, дискредитує саму ідею звертання за допомогою до суду. Але сильний захист здатний здійснювати тільки сильний, незалежний суд. Створення такого суду є головним завданням при проведенні судової реформи. Щоб виконати це завдання, необхідний комплекс заходів: політичних, правових, організаційних матеріальних. Успіх можуть гарантувати лише радикальні заходи, здійснювані в сукупності й одночасно.

Гостро стоїть в Україні проблема з кадрами . Багато хто із суддів у своїй свідомості ще не "перевернув піраміду", в основі якої, у найнижчій її площині, завжди була маленька людина, що просить і схиляє голову, а на вершині царювали інтереси всемогутньої держави. Однак саме життя – не без допомоги демократичного законодавства – змушує змінювати колишню ієрархію цінностей. Серйозно коригується й система юридичної освіти. У судові кабінети приходять люди нової формації. Судді на практиці, за допомогою оновленого законодавства, вчаться працювати за незвичайних обставин, з незвичними для України юридичними явищами, зокрема із судом присяжних, апеляцією судових рішень, судовим контролем законодавчої та виконавчої влад. Та іншими новаціями. У результаті поступово формується інший за своєю ментальністю суддівський корпус, який має працювати в умовах реальної, а не примарної незалежності і тому брати на себе повноту відповідальності – і юридичної, й моральної.

Після прийняття постанови "Про незалежність судової влади" від 13 червня 2007 року тривають дискусії пов'язані з питанням незалежності судів. Незалежність суду – не самоціль, а лише найперша і необхідна умова гідного виконання покладеної на нього функції . Якою є ця функція, чого саме чекають від суду, які масштаби його діяльності, це головні питання у дискусіях про судову владу. Якщо суду довірено лише розгляд цивільних і кримінальних справ, тобто те, що ми традиційно називаємо здійсненням правосуддя, то незалежність, звичайно, потрібна й тут – без неї наївно очікувати від суду об’єктивного й неупередженого вирішення долі обвинуваченого або спору між позивачем і відповідачем.

Результати проведеного Державною судовою адміністрацією України моніторингу приміщень судів засвідчили, що станом на 1 січня 2007 р. із 766 судів загальної юрисдикції (крім військових) лише 80 (10 %) розташовано в приміщеннях, які повністю відповідають вимогам щодо здійснення судочинства.

Для забезпечення системного підходу до розв'язання проблеми забезпечення судів приміщеннями Державною судовою адміністрацією України розроблено Державну програму забезпечення судів належними приміщеннями на 2006—2010 рр., яку затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 липня 2006 р. № 918. Згідно з цією Програмою обсяг бюджетних асигнувань у 2007 р. визначено в сумі 464,4 млн. грн. Однак у Законі України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" на реалізацію заходів, визначених Програмою, передбачено лише 30 млн. грн.., тобто 6 % від необхідного. Такий рівень фінансування не дасть змоги не тільки приступити до спорудження нових будинків судів (відповідно до Програми необхідно побудувати 151 будівлю), а й продовжувати на об'єктах роботи, розпочаті в попередні роки. Особливе занепокоєння викликає фінансування бюджетної програми придбання житла для суддів. У 2006 р. на цю мету передбачалося виділити 56 млн. грн.. за загальним фондом державного бюджету та 10 млн. грн. за спеціальним фондом. Зазначені видатки недофінансовано на 17,2 млн. грн., або на 30,7 % [ 7 ].

3. Роль і місце судової влади в системі влад на шляху до інтеграції

В державі, що прагне стати правовою, суд зобов’язаний бути авторитетним, владним, самостійним і справді незалежним. А тим більше, що мабуть, немає вУкраїні іншого питання, вякому всі структури влади тапереважна частина політикуму настільки солідарні, якнаш європейський вибір.

Необхідність європейської інтеграції країни поділяють сьогодні як президент, так і прем’єр-міністр України. Про те, щоУкраїна не змінює своїх євроінтеграційних устремлінь, обидва високопосадовці заявили найвпливовішим політикам ЄС—канцлеру Німеччини Ангелі Меркель та Комісару ЄС з питань зовнішніх відносин і Європейської політики сусідства Беніті Ферреро Вальднер.На жаль переважно критично характеризується прозорість івідкритість політики наєвропейському напрямі. Надумку експертів, ця політика загалом не є послідовною та виваженою, тобто значною мірою залежить від внутрішньополітичної кон’юнктури, розстановки сил навищих щаблях влади.Також більшість опитаних невважають євроінтеграційну політику реалістичною. Окремо слід зазначити проблемний аспект реалізації євроінтеграційного курсу.За всієї специфіки таособливостей співробітництва України з ЄС, її шлях до європейської спільноти не є абсолютно унікальним. У цьому контексті важливим єврахування здобутків іпомилок країн — членів ЄС, які вже пройшли цей шлях і досягли бажаного результату.

Вивчення міжнародного досвіду дозволяє знайти та дослідити, головні перешкоди на шляху України доЄС.

Головною проблемою експерти вважають неспроможність влади здійснювати євроінтеграційний курс.

Друге місце посідає проблема конфронтації між гілками влади, що заважає здійсненню ефективних скоординованих дій у сфері зовнішньої політики, зокрема на європейському напрямі.

Третім гальмуючим чинником експерти вважають неготовність владної еліти здійснювати врядування за нормами і стандартами ЄС.

Фактично в цьому "трикутнику" зосереджені ключові проблеми євроінтеграції. По суті, саме вони зумовлюють інші негативні аспекти, серед яких експерти фіксують повільні темпи реформування економіки та судової системи, недостатність ефективної боротьби з корупцією, зволікання зі створенням умов для розвитку бізнесу тощо.

Експертні оцінки дають підстави говорити про те, що стан забезпечення українською стороною умов для ефективної інтеграції доЄС не цілком задовільний.

Сучасна євроінтеграційна політика України містить істотні недоліки. Експерти висловлюють претензії стосовно її прозорості та відкритості, реалістичності, послідовності та виваженості, ат також зрозумілості як для європейських партнерів, так і для громадян України. Вивчаючи світову практику не можна проігнорувати набутими досягненнями такої країни, як США механізм судочинства в даній країні вже відпрацьований і досяг високого рівня професіоналізму та довіри.

Створюючи перший уряд, американці прагнули до того, щоб він міг захистити їх , але не був би настільки сильним, щоб вони зазнали від нього утисків. Це ж стосувалося й інших гілок влади, зокрема судової. Має належно функціонувати як судовий, так і зовнішній контроль за здійсненням правосуддя , щоб унеможливити зловживання суддями своїм службовим становищем. У США він існує. І це не суперечить принципу незалежності суддів. Останні, приймаючи рішення, позбавлені будь-якого контролю з боку виконавчих та законодавчих державних органів, а також впливу громадської думки. Однак, це не означає, що судова влада є повністю незалежною. У демократичному суспільстві такого не може бути [ 4 ].

Незважаючи на те, що у США всі гілки влади діють самостійно, кожна з них має змогу контролювати інші. Сенат простою більшістю голосів затверджує призначення Президентом посадових осіб (включаючи членів Верховного суду та інших федеральних судів), Конгрес утворює суди нижчого рівня і наділений повноваженнями контролювати процес подання судових апеляцій. Конституційний контроль певною мірою відкриває можливість перевірки діяльності судової влади законодавчою і виконавчою гілками влади. В основному це відбувається шляхом добору суддів і здійснення контролю за юрисдикцією федеральних судів.

Таким чином, незалежність суддів у США не позбавляє законодавчу і виконавчу гілки влади певних важелів впливу на судову владу шляхом перевірки її діяльності та здійснення контролю за юрисдикцією федеральних судів.

У демократичних державах рішення судів як відкрита інформація знаходяться у публічних бібліотеках і доступ до них відкритий усім. Згідно з Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Не є винятком з цього правила і діяльність судів та суддів. Тому наведені положення Закону "Про статус суддів" суперечать Конституції. Останні десять років реформування правової системи України все більше починають нагадувати лабораторні експерименти", аніж виважену та послідовну державну політику, яка ґрунтується на наукових програмах і дослідженнях, на соціальному й економічному стані суспільства. На порядок денний винесено ряд питань, що стосуються конституційного устрою в державі. Одними з питань, які вимагають з'ясування, — незалежність суду, відмова від принципу незмінюваності суддів — важливої основи реформування судової системи країни. Іноді складається враження, що чітке розуміння правової природи цього явища відсутні не тільки у звичайних громадян, а й у більшості політиків.

Незмінюваність суддів — це довічне або безстрокове перебування судді на посаді, а також непереміщення останнього з посади або місця посади без його згоди. Незмінюваність є принципом судоустрою, що складає одну з правових характеристик статусу суддів та має світове значення в розумінні, що він визнаний законодавствами цивілізованого світу. Незважаючи на те, що цей принцип зародився у необмежених монархіях, він знайшов відображення в основних законах конституційних і республіканських держав[ 8 ] .

На сьогодні незмінюваність суддів закріплено в конституціях Німеччини, Греції, Італії, Іспанії, Росії, Франції, Японії, США, Болгарії, України, Македонії, Молдови, Хорватії, Словаччини, Чехії тощо . У первинному вигляді незмінюваність суддів існує у Франції, Великобританії, США, Чехії, Македонії та Хорватії, де суддя, який обирається чи призначається вперше, не обмежується певним строком відправлення повноважень. Так, згідно із Конституції США судді як Верховного, так і нижчих федеральних судів зберігають свої посади поки їх поведінка є бездоганною[ 8].

Інша модель незмінюваності передбачає проходження суддею службового випробування, після якого він стає незмінюваним (Болгарія, Бразилія).

Наприклад, Конституції Болгарської Республіки встановлено, що судді стають незмінюваними по закінченню трирічного строку перебування на посаді. Після успішного завершення трирічної служби болгарські судді стають незмінюваними, тобто їх статус і повноваження не підлягають повторному перезатвердженню. За таких умов старанні, сумлінні та професійні судді гарантовані від довільного звільнення через припинення строку призначення. Наведена модель певною мірою відбиває сутність службового випробування у поєднанні з незмінюваністю [ 8].

Наступна модель незмінюваності суддів передбачає обмеження її певним, звичайно, нетривалим строком повноважень, по завершенню якого суддя підлягає переобранню чи перепризначенню на посаду вже безстроково. Цей різновид незмінюваності суддів може створювати істотне обмеження незалежності суддів саме в момент припинення їх першого строку повноважень. Органи, що здійснюють формування суддівського корпусу, можуть відмовити "політично ненадійному" судді в перезатвердженні повноважень лише за формальних обставин закінчення строку повноважень. Наведена модель незмінюваності суддів передбачена в Білорусії, Україні, Росії, Молдові. Словаччині, Мексиці. Наприклад, Конституції Словацької Республіки, встановлює, що суддів обирає Національна Рада на пропозицію уряду строком на чотири роки. Після закінчення цього строку знов таки на пропозицію уряду Національна Рада обирає суддів вже без обмеження у часі.

Що стосується України, України одним з перших питань реформування статусу судді передбачала запровадження суддівської незмінюваності як однієї з важливих гарантій незалежності суддів від незаконних звільнень та переміщень. Хоча з самого початку істотним запереченням сутності цього інституту стало положення, згідно з яким повноваження суддів, призначених вперше, мають обмежуватися п'ятирічним строком. Фактично це означає, що незмінюваність на даних суддів не поширюється.

Інститут суддівської незмінюваності, який запроваджується у правову систему України, є новим для вітчизняного права, оскільки понад 70 років радянська доктрина заперечувала його як класове, буржуазне явище. Для розуміння сутності останнього звернемося до правової думки дореволюційної Росії. Незмінюваність суддів складає найпершу і найважливішу гарантію незалежного й неупередженого суду. Це — стовп, на якому тримається уся судова система. Визнання змінюваності суддів рівнозначне визнанню адміністративної сваволі на місці закону. Таке положення руйнує будь-яку довіру до суду; воно принижує суддів у очах всього суспільства.

Непоодинокими є висловлювання вчених і практиків, що незмінюваність суддів в Україні себе не виправдовує.

З цим не можна погодитись. По-перше, незмінюваності, як такої, в Україні ще не існує, оскільки механізм перезатвердження суддівських повноважень практично нівелює сутність цього принципу. По-друге, створення дієвої системи правосуддя ніколи легким та швидким не було. Якщо Україна реально прагне стати правовою, її зусилля мають, насамперед, спрямовуватися на зміцнення самостійності та незалежності судової влади. Існуючий механізм формування суддівського корпусу, безперечно, вимагає забезпечення незмінюваності суддів. Фактично відбулося лише проголошення принципу незмінюваності суддів України, та їх незалежності.

Незрозуміло, чому не проводиться реформування господарських судів у цивільні з передачею їм всього цивільного судочинства. У своїй статті "Судова реформа – шлях вдосконалення захисту прав і свобод людини і громадянина" голова Острозького місцевого суду Рівненської області Штогун С. ділиться з враженнями від проходження стажування в цивільному суді м. Базеля Швейцарської Конфедерації, де він переконався у раціональності такого поєднання.

Разом з цивільними спорами швейцарських банків вирішуються й інші цивільно-правові спори, де стороною є фізична особа [11].

Вивчаючи світовий досвід не можливо упустити процедуру добору кадрів, процедуру здійснення судочинства, відповідальність за її порушення. Для прикладу, фундаментальним принципом у процесі відбору та переобрання суддів у Америці є підтримка суддівської незалежності. Служителі Феміди повинні вільно вирішувати справи по суті без остраху "репресій" з боку інших гілок влади або громадськості. Іншими словами, суддя не повинен думати про те, що якщо його рішення суперечитиме громадській думці або волі виконавчої чи законодавчої гілок влади, він втратить роботу.

Відбір кандидатів і призначення суддів у США є політичним процесом, адже, наприклад, у федеральній системі суддів обирають політики, які були безпосередньо обрані народом. Системи відбору суддів у багатьох штатах повторюють федеральну систему, тоді як інші передбачають безпосереднє обрання чи переобрання суддів після їхнього призначення шляхом спеціальних виборів. Ні американська конституція, ні федеральне статутне право не містять формальних вимог щодо кваліфікації для роботи у Верховному cуді або федеральних судах нижчих рівнів. Не існує обов’язкового екзамену, вимог щодо мінімального віку, того, що суддя має бути громадянином або законним резидентом США. Немає навіть вимоги, щоб суддя мав учений ступінь з права або певну юридичну підготовку. Але, на практиці існує низка неформальних чинників, які визначають тих, хто обіймає посади федеральних суддів у США.

Принаймні 90% усіх кандидатів на посади федеральних суддів належать до тієї самої політичної партії, що й президент, який їх призначає. Насправді ж більшість федеральних суддів були політично активними до їх призначення на посади.

Висунення та затвердження кандидатури на посаду федерального судді є складним процесом. У ньому беруть участь різні особи, включаючи президента та його команду, департамент юстиції, Сенат, американську асоціацію адвокатів та багато інших лобістських груп. У результаті важко, навіть неможливо, прогнозувати, хто саме стане федеральним суддею. Однак історія засвідчує, що за небагатьма винятками в результаті цього процесу, які б суперечливі політичні течії на нього не впливали, створюється корпус федеральних суддів, чия чесність, порядність і віра дають їм змогу служити інтересам правосуддя.

Штати використовують різні процедури для відбору та переобрання своїх суддів. Закони всіх штатів вимагають від служителів Феміди більш чітких характеристик, ніж ті, яких вимагає від своїх суддів федеральний уряд. Загалом штати вимагають, щоб їхні судді були допущені до адвокатської практики і щоб у них було принаймні 5 років досвіду роботи адвокатом. Крім того, багато штатів вимагають, щоб судді були резидентами цього штату.

Конкретний процес відбору кваліфікованих кандидатів сильно відрізняється в різних штатах. Більшість штатів застосовують одну з чотирьох процедур:

1.Кілька штатів притримуються федеральної системи та зазначають, що суддів призначає губернатор штату за погодженням Сенату чи законодавчої влади штату. У більшості штатів, які дотримуються цієї системи, суддя призначається лише на певну кількість років. Після закінчення терміну призначення ці штати вимагають, щоб судді проходили загальні вибори без опонентів з метою збереження своєї посади.

2.Багато інших штатів вирішили, що їхніх суддів призначає губернатор штату з переліку потенційних кандидатів, відібраних спеціальною комісією. Суддя призначається лише на обмежений термін. Після закінчення терміну призначення ці штати вимагають, щоб судді проходили загальні вибори без опонентів з метою збереження своєї посади.

3.У низці штатів судді обираються за допомогою голосування бюлетнями із зазначенням або без партійної належності кандидатів. Однак для штатів, які дотримуються цієї процедури, звичайною є практика дозволяти губернатору заповнювати середньострокові вакансії суддів. При цьому, як правило, вимагається, щоб судді брали участь у наступних після їхнього призначення виборах суддів.

4.У кількох штатах судді призначаються більшістю голосів законодавчого органу штату.

Творці американської конституції визали за необхідне запровадити механізм запобігання зловживанням службовим становищем та їх виправлення. Таким механізмом став імпічмент. Хоча за більш ніж 200 років до цієї процедури вдавалися лише щодо дуже незначної кількості федеральних суддів, цей процес залишається єдиним способом звільнення з посади.

Крім імпічменту, засобом покарання тих небагатьох суддів, які вчинили протизаконні дії, є кримінальне переслідування. Хоча воно рідко застосовується, конституція не звільняє суддів від дії кримінальних законів.

Відповідно до закону про, поведінку та непрацездатність суддів накладення дисциплінарних стягнень є нормативним обов’язком рад суддів судових округів США. Останні можуть вживати таких заходів:

- вимагати добровільного виходу судді у відставку зі збереженням повної заробітної плати;

- засвідчити непрацездатність судді;

- дати вказівки головному судді окружного суду вжити відповідних заходів, включаючи передання або перерозподіл справ;

- наказати не доручати справи цьому судді протягом певного періоду;

- винести публічну або приватну догану судді. Слід зазначити, що звільнення з посади федерального судді законом не дозволяється.

У деяких штатах діє процедура імпічменту, схожа на процедуру в федеральному уряді. Інші штати дозволяють самій судовій владі штату більшістю голосів звільняти суддю. Крім того, судді штатів, як і федеральні, підлягають кримінальному переслідуванню за протизаконну поведінку[5].

Представником судової влади у французькій системі є Мін’юст, голова апеляційного суду. Рада суддів за власною ініціативою цього робити не може.

Певних строків розгляду дисциплінарної справи не встановлено, але найчастіше вся процедура триває близько року. При необхідності рада суддів може відсторонити суддю від виконання обов’язків до винесення остаточного рішення. Протягом усього цього часу за ним зберігається його заробітна плата. Передбачено 8 різних за ступенем суворості санкцій щодо суддів:

- догана із записом в особову справу;

- усунення з посади;

- позбавлення певних функцій;

- пониження кваліфікаційного класу;

- тимчасове усунення з посади на строк не більше ніж один рік з повним або частковим позбавленням окладу;

- пониження в посаді;

- звільнення з посади або дозвіл продовжити виконувати свої повноваження лише до того часу, коли він отримає право на пенсію;

- відставка з або без права на пенсію.

Підставою для дисциплінарного стягнення, може стати деліктна поведінка судді під час судового засідання, так і поза ним, проте — не помилкове судове рішення. Звичайним способом оскарження судових рішень є апеляція й касація. І лише очевидне й неодноразове порушення закону, тобто перевищення суддею своїх повноважень, може також бути підставою для застосування дисциплінарних санкцій. Рішення в дисциплінарних справах, що створюють свого роду прецедент, рада суддів публікує в спеціальній доповіді, яку вона готує раз на два роки і надсилає всім представникам судової влади.

Відповідно до французького законодавства, суддя не може бути призначений або залишатися на посаді судді в тому окрузі, де його чоловік/дружина є депутатом або сенатором. Також служитель Феміди не може бути генеральним, регіональним та муніципальним радником в окрузі, на який поширюється його юрисдикція.

"Суддя на посаді або той, хто подає прохання про призначення на посаду, в разі якщо він має намір займатися приватною діяльністю, повинен заздалегідь повідомити про це міністра юстиції. Таке саме зобов’язання поширюється строком на 5 років на тих суддів, які остаточно припинили свою професійну діяльність[5].

Суддівському корпусу забороняється брати участь у політичній діяльності, виявляти вороже ставлення до принципів або форми правління держави, а також висловлювати будь-яку політичну позицію.

Литовського міністра юстиції позбавили права тиску

Голова Вищого адміністративного суду Литви Віргіліюс Валанчюс, розповідаючи про дисциплінарну відповідальність суддів у його країні, зазначив, що питання особистої незалежності судді є важливим у судовій діяльності. Один із чинників забезпечення цієї незалежності — особистий імунітет судді. Служителі Феміди, за його словами, як правило, не можуть переслідуватися в кримінальному порядку за адміністративні правопорушення. Вони також не несуть відповідальності за завдання серйозних збитків стороні судового процесу або збитку, який може бути завданий одній зі сторін у зв’язку з ухваленням того чи іншого рішення. Дисциплінарна відповідальність не повинна застосовуватися у вигляді погрози суддям, з іншого ж боку, недостатньо самокритичний підхід і незастосування етичних правил є небезпекою, яка полягає в підриві суспільної довіри, дає можливість іншим гілкам влади перевищувати свої повноваження при вирішенні питань дисциплінарної відповідальності суддів.

"Часто перед нами постає питання, яка поведінка судді повинна переслідуватися в дисциплінарному порядку. Значно простіше розглядати безліч цивільних справ, ніж одну дисциплінарну справу проти свого колеги. Однією з причин цього є те, що іноді досить складно визначити, наскільки поведінка судді суперечить етичним стандартам професії. Друге питання: хто і як повинен ініціювати дисциплінарну справу? В Європі діють різні підходи. У деяких країнах, наприклад, міністри юстиції мають достатні повноваження для ініціювання і навіть відкриття дисциплінарного провадження щодо певного судді. В інших країнах діє система "фільтрів", судові органи беруть участь у здійсненні дисциплінарних процедур.

Ще одна проблема: хто і як повинен ухвалювати рішення в дисциплінарному провадженні, які санкції можуть бути застосовані до судді. У різних країнах існують різні санкції: від товариської догани, до серйозних карних заходів", — повідомив литовський суддя.

За його словами, до 1999 р. в Литві тільки двоє посадовців мали право на відкриття дисциплінарного провадження проти судді: міністр юстиції і голова Верховного суду. Але після 1999 р. ситуація змінилася, тому що Литва запровадила нову систему відкриття дисциплінарних проваджень.

Ще однією підставою для відкриття дисциплінарного провадження є порушення обмежень, пов’язаних з виконанням суддівських обов’язків і участю служителів Феміди в політичних процесах. У Литві діє абсолютна заборона на участь суддів у будь-яких політичних процесах, хоча в деяких країнах судді можуть бути членами партії, можуть навіть брати певну участь у роботі місцевої влади [5].

Підбір кадрів у Російській Федерації відбувається на конкурсній основі. До того ж про цей конкурс оголошується у засобах масової інформації і будь-який громадянин має право подати заяву для участі в "суддівських змаганнях". Крім заяви, кандидат має дати згоду на проведення всіма спецслужбами перевірки його особисто, членів його сім’ї, родичів (наприклад, на наявність судимості) та згоду на перевірку медичних відомостей про кандидата.

Ці перевірки проводять тому, що суддя не повинен мати таємниць від суспільства. Також при конкурсному відборі нівелюється роль адміністративного фактора, адже голова суду не може знати, хто за результатами конкурсу претендуватиме на вакантне місце в суді.

Після направлення Вищим арбітражним судом подань президенту щодо кандидатів, які перемогли в конкурсі, останні проходять повторну перевірку, що здійснюється комісією з попереднього розгляду кандидатів на суддівських посадах, яка діє при президентові.

У Конституції РФ записано, що глава держави має право, а не повинен, призначати суддів. Тому іноді призначення на посаду судді затягується на рік. Якщо ж на кандидата надійде скарга від громадян, буде проведено повторні перевірки, і призначення на посаду судді може затягнутися і на декілька років.

У Росії обласні кваліфікаційні колегії суддів здійснюють перевірку кандидатів на посаду судді, які звернулися із заявами про надання рекомендацій на обрання суддею або безпосередньо у кваліфікаційні колегії, в судовий департамент, який проводить кадровий облік суддів або у відповідні суди. Після відповідного екзаменування кандидат отримує посвідчення про складення іспитів, яке діє протягом трьох років на всій території Росії. Але якщо кандидат склав екзамен на зайняття посади судді першої інстанції, то він не може стати суддею другої або вищої інстанції.

Від іспитів звільняються судді у відставці, якщо вони перебувають на відпочинку не більше трьох років. Якщо ж вони пішли у відставку більше ніж три роки тому, то повинні теж пройти екзаменування. До того ж, на відміну від України, в Росії уперше судді призначаються терміном на 3 роки. Але закінчення їхніх повноважень — не привід для автоматичного продовження цих повноважень. "Трьохрічні" судді можуть знову претендувати на посаду судді, взявши участь у конкурсі.

28 березня 2007 року у місті Києві відбувся "круглий стіл" на тему "Організація навчання із підвищення кваліфікації та підготовка навчальних планів для суддів та кандидатів на посаду судді з урахуванням досвіду європейських країн". Він був організований Академією суддів України разом та за підтримки Ради Європи. У його роботі взяли участь судді Верховного Суду України, Вищого адміністративного суду України, апеляційних загальних судів України, апеляційних господарських судів України, апеляційних адміністративних судів України, працівники Академії суддів України та директори регіональних відділень АСУ, експерти Ради Європи [5].

Програма "круглого столу" складалась із ІІІ частин:

І."Спільні дії та координація роботи з підготовки та підвищення кваліфікації суддів та працівників апарату судів".

ІІ."Законодавчі засади статусу Академії суддів України та її ролі у формуванні національної системи підготовки та підвищення кваліфікації суддів та працівників апарату судів".

ІІІ."Європейський досвід організації системи підготовки кандидатів на посаду судді та підвищення кваліфікації суддів".

Експерти Ради Європи Марі-Люс Кавра (Голова Суду Вищої Інстанції міста Шалонь, Шампань, Франція), Міхай Селіган (директор Національного інституту магістратури Румунії), Джордж Діас Дуарте (Адміністратор відділення суддівських та правових програм Генеральної Дирекції І з правових питань Ради Європи, прокурор) у своїх виступах детально зупинилися на питаннях організації навчання суддів у Французькій національній школі, Національному інституті магістратури Румунії, Центрі навчання магістратів Португалії.

ВИСНОВКИ

В процесі здійснюваної в Україні реформи державної влади можна виділити такі дії правового і політичного характеру, що сприятимуть ефективнішому розвиткові судової влади. По-перше, це ухвалення цілої низки законів, відсутність яких не просто ускладнює діяльність судової влади, а й узагалі ставить її у таке становище, коли замість виконання нею функції правосуддя, вона змушена боротися за своє існування. Серед цих законів слід відзначити такі, які б, нарешті розв’язали проблеми розбудови ефективної і демократичної судової системи, зафіксували гарантії невтручання будь-яких органів чи будь-яких владних структур у діяльність судів та чітко встановити відповідальність за спроби реалізації подібного впливу на діяльність судів. По-друге, це забезпечення виконання норм чинного законодавства. Зокрема щодо гарантій незалежності судової влади (заборона під загрозою відповідальності втручання у здійснення правосуддя; створення необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, матеріальне і соціальне забезпечення судів відповідно до їх статусу, особливий порядок фінансування судів), формування висококваліфікованого суддівського корпусу і т.д.

Щодо дій політичного характеру, то вони мають включати: відмову від намагань політизувати чи ідеологізувати діяльність судової влади, зробити її прибічником чи залежною одиницею у сфері виконавчої влади.Законодавством України переслідуються посягання на незалежність правосуддя і особу судді у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків. Зокрема, передбачена кримінальна відповідальність за втручання у вирішення судових справ, за погрозу судді, за образу судді і заподіяння тілесних ушкоджень, за посягання на його життя, за пошкодження і знищення майна судді або його близьких родичів. Встановлено адміністративну відповідальність за прояв будь-якої неповаги до суду. Таким чином, в Україні створено окремі гарантії незалежності суддів.Не припиняються спроби народних депутатів вплинути на вирішення судами конкретних судових справ.

У правосудді все починається з судді. Не змінивши принципів і підходів до добору суддівських кадрів, ми ніколи не зможемо кардинальним чином поліпшити ситуацію у судах. Відсутність дієвого процесуального контролю за рішеннями судді сприяє порушенню суддею закону.

Таким чином, судам необхідно посилити процесуальні заходи впливу та відповідальність учасників процесу.

Ефективному вирішенню завдань щодо кадрового забезпечення судів перешкоджає недосконалість нормативної бази з питань кадрового комплектування суддівського корпусу. Через громіздку процедуру призначення багато судів у 2006 р. тривалий час залишалися без голів та їх заступників.

Причини кризових явищ у судовій системі значною мірою криються також у недосконалості та суперечливості процесуального законодавства. Так і не прийнято нових Кримінально-процесуального та Господарського процесуального кодексів. А прийняті кодекси часто відразу потребують внесення змін. Окремі судові процедури взагалі не врегульовані процесуальним законодавством .

Недосконалість процесуального законодавства з питань перегляду в касаційному порядку судових рішень у цивільних справах призвела до накопичення великої кількості нерозглянутих справ і матеріалів за попередні роки. Станом на 1 січня 2007 р. у Верховному Суді України залишилися нерозглянутими понад 39 тис. цивільних справ, касаційних скарг, заяв.

Разом з тим, суддями не сприймається ідея, визначена Концепцією вдосконалення судівства для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, щодо утворення Вищого цивільного і Вищого кримінального судів. Існує думка, що утворення додаткових судових ланок не вирішить проблему перевантаженості суду касаційної інстанції, а навпаки, роз'єднає суди і судову практику, позбавить Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції можливості забезпечити однакове застосування законодавства.

Актуальним також питанням судочинства на даному етапі є доцільність принципу розподілу між суддями справ після їх надходження до суду. Його важливість зумовлена наявністю в зазначеному процесі суб'єктивного фактора, пов'язаного з можливістю втручання у здійснення правосуддя з боку інших суддів, у тому числі тих, що займають адміністративні посади. У зв'язку з цим доцільно запровадити у судах розподіл справ між суддями без участі голів суду чи їх заступників, з урахуванням складності справ, спеціалізації суддів з розгляду окремих категорій справ та інших чинників.

Стан справ з кадровим забезпеченням потребує прийняття рішень щодо запровадження єдиної системи підготовки кадрів суддів та працівників апарату судів усіх рівнів. Для організації належного функціонування та забезпечення якісної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації суддів закладом суддівської освіти європейського зразка повинна стати Академія судів України.

Заслуговує на увагу питання матеріального забезпечення працівників апарату судів. Із 15,5 тис. державних службовців, що працюють в апараті загальних місцевих та апеляційних судів, стаж роботи понад 5 років мають 49,3 % [ 7 ].

Кваліфіковані спеціалісти апарату судів працюють з великим навантаженням, проте їх заробітна плата не відповідає рівню їх кваліфікації, складності, напруженості та обсягу виконуваної роботи.

Важливим є забезпечення реалізації принципів публічності та гласності правосуддя, у тому числі шляхом взаємодії судів із засобами масової інформації.

Не розв'язаною для судової системи залишається проблема неповного фінансування видатків, запланованих на утримання судів. Урядом України недостатньо виконуються вимоги Конституції України про те, що держава повинна забезпечити фінансування та належні умови функціонування і діяльності судів. Недофінансування видатків на утримання судових органів станом на 1 січня 2007 р. становило 87,4 млн. грн. Рівень видатків на безпосереднє здійснення правосуддя у бюджеті 2006 р. становив 59,7 % від потреби, що відповідно вплинуло на організацію роботи судів [ 7 ].

У багатьох судах організувати роботу належним чином неможливо через відсутність коштів на оплату участі свідків і потерпілих у розгляді справ, на оплату витрат, пов'язаних з направленням повісток рекомендованими листами з повідомленням, з направленням справ відповідно до процесуального закону для перевірки у вищі інстанції, не вистачає коштів навіть на папір, оргтехніку тощо.

Переважна більшість судів розміщується у приміщеннях, у яких через тісноту неможливо створити належні умови для здійснення правосуддя. У судах загальної юрисдикції немає достатньої кількості залів судових засідань (станом на 1 січня 2007 р. їх кількість становила 2368, або 48 % від потреби), нарадчих кімнат, приміщень для конвою та підсудних (лише 351 місцевий суд, не враховуючи військових, має камери для підсудних, або 52 % від загальної кількості), кімнат для судових розпорядників тощо, що унеможливлює розгляд справ належним чином. З об'єктивних причину багатьох випадках розгляд справ відкладається, що призводить до тяганини та порушення прав і законних інтересів громадян. Суд, покликаний здійснювати правосуддя, сам змушений порушувати закон [ 7 ].

Гарантією ефективності правосуддя є своєчасне і повне виконання постановлених судами рішень. Разом з тим, за статистичними даними Державної виконавчої служби України, у 2006 р. із 5,7 млн. виконавчих документів, виданих на підставі судових рішень загальних судів, що підлягали примусовому виконанню, або 36,4 % (у 2005 р. — 36,1 %), понад 2 млн. залишилися невиконаними. Зазначені факти дискредитують судову владу, негативно позначаються на іміджі держави і породжують у громадян зневіру в правосуддя [ 7 ].

Слід якомога швидше розв'язати всі наведені та існуючи проблеми, щоб саме недосконалість судової влади не стало головною перепоною на шляху прямування України до Європейської Співдружності, де права людини є безцінним скарбом, а вміння їх захищати основним досягненням .

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України

"Про судоустрій України"- Закон України

Бондаренко І. Судова система України та її реформування у сучасних умовах /Бондаренко І.// Право України . – 2002. №8 С.37

Василюк С. Теорія поділу влади і судова влада в Україні / Василюк С.// ПравоУкраїни. – 2002 №5 С.8 – 11

Закаблук М.Політична рука на пульсі судівської діяльності. Більшість європейських країн боряться з цим явищем, а от для Америки воно стало традицією/ Закаблук М.//Закон і бізнес - № 8(788). 24.02.07 – 02.03.07

Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000. – 320 с.

Онопенко В., Пилипчук П., Балакницький І. Про стан здійснення правосуддяу 2006 році та завдання на 2007 рік / Онопенко В., Пилипчук П., Балакницький І.//Вісник верховного суду України – 2007. №4(80) с. 18- 20

Прилуцький С. Незмінність суддів – питання теорії і практики / Прилуцький С. // Право України. – 2003. №8 С.48 – 50

Селінов А. Реформування конституційних засад організації судової влади в Україні / Селінов А. // Право України // 2003. №7 С. 14 – 15

Чубар А. П. Захист прав і свобод людини і громадянина у конституційному судочинстві України / Чубар Л. П. // Вісник конституційного суду Ураїни – 2000.№1 С.84 – 88

Штогун С. Судова реформа – шлях до вдосконалення захисту прав і свобод людини і громадянина / Штогун С. // Право України. 2002. - №8 С. 34- 37