Вступ

Судовий прецедент як джерело англійського права

1.1 Історико-правові передумови становлення судового прецеденту в англійському праві

1.2 Характеристика і види судового прецеденту

Місце і роль судового прецеденту в сучасному англійському праві

2.1 Судова система Великої Британії

2.2 Співвідношення закону і прецеденту

2.3 Судовий прецедент і інші джерела права

Висновки

Література

Введення

Вибір даної теми курсової роботи обумовлений тенденцією, яка намітилась в останні десятиріччя не тільки в закордонній юридичній науці, але й у вітчизняному правознавстві, розповсюдити діяльність судових органів на сферу правотворчості.

Про це свідчать як численні публікації по даній темі у вигляді журнальних статей, так і дискусії, що проводяться, як правило, у рамках більш загальної теми, яка стосується правотворчості, джерел права чи розподілу влад.

Однак, незважаючи на підвищену увагу до цієї теми, багато питань, які стосуються судового прецеденту, в тому числі й ті, що далеко не другорядні при глибокому й різнобічному розумінні цього правового феномена, залишаються за полем зору дослідників.

Стверджується, що визнання за судовою владою права «творити закони», дозволить їй встати на один ступінь з рештою гілок влади, додасть їй більший авторитет.

Дана проблема не є суто процесуальною, вона охоплює і інші галузеві науки, теорію права. Тільки вивчивши історію виникнення судового прецеденту, ознаки, властиві йому як джерелу права, зіставивши доктрину прецеденту, яка діє в країнах англосаксонського права з судовою практикою в українському праві, можна констатувати наявність або відсутність судового прецеденту в українському праві. В науці дослідження саме в цьому напрямі не проводилися, внаслідок чого, вибрана тема курсової роботи є своєчасною і актуальною.

Актуальність проблеми правозастосування обумовлює мету даного дослідження - це аналіз можливості, доцільності, допустимості використання судового прецеденту в українському судочинстві.

До основних завдань курсової роботи відноситься дослідження становлення і розвитку прецедентного права в Англії, осмислення ролі і суті судового прецеденту як джерела права, вивчення взаємодії прецеденту з іншими джерелами англійського права, визначення основних ознак судового прецеденту, з'ясування питання про місце судового прецеденту в українській судовій практиці.

Судовий прецедент, як джерело англійського права

1.1 Історико-правові передумови становлення судового прецеденту в англійському праві

Вирішальна роль прецеденту в створенні і функціонуванні права відрізняє систему загального права (Common Law) від континентальної і інших систем.

В оксфордському словнику поняття «прецедент» визначається як «приклад або справа, яка приймається або може бути прийнята як зразок або правило для подальших справ, або за допомогою якої може бути підтверджений або пояснений який-небудь аналогічний акт або обставина» (6, стор. 7-8).

В юридичному енциклопедичному словнику прецедент (від лат. ргаеcedens - род. відмінок, praecedentis- передуючий) визначається як поведінка в конкретній ситуації, яка розглядається як зразок при аналогічних обставинах (5, стор. 296).

Р. Давид в своїй книзі «Основні правові системи сучасності» дав наступне визначення судового прецеденту: «Судовий прецедент - це рішення по конкретній справі, яке є обов'язковим для судів тій же або нижчій інстанції при вирішенні аналогічних справ, або яке служить зразковим прикладом тлумачення закону, який не має обов'язкової сили» (4, стор. 301).

Домінуюче місце в системі загального права займає англійське право. Історія розвитку загального права до ХVІІІ ст. була виключно історією англійського права.

Своїми коріннями англійське право знаходиться в далекому минулому. Після норманського завоювання Англії (1066р.) основна роль у здійсненні правосуддя була покладена на королівські суди, які і творили загальне право. Воно характеризується трьома періодами свого розвитку:

- з 1066 до 1485 року англійському праву притаманний період становлення загального права;

- з 1485 до 1832 року – розквіт загального права і створення права справедливості;

- з 1832 року і до сучасності – доповнення системи права статутним правом (законодавством).

Королівські суди (починаючи з 1066 року) не мали універсальної юрисдикції. Спори розглядалися різними судами. Король здійснював тільки «вищий суд». Пізніше ці повноваження були розширені, і королівські суди дістали виключну юрисдикцію. Приватні особи не могли безпосередньо звернутися в королівський суд. Вони просили у короля спеціальний наказ – дозвіл. Спочатку такі накази видавалися у виняткових випадках. Поступово список «тяжб» розширювався (тільки у ХІІ-ХІІІ ст.ст. біля 75 видів приписів). В ході діяльності королівських судів згодом склалась група рішень, якими потім керувалися ці суди. Таким чином склалося правило прецеденту, тобто одного разу сформоване судове рішення пізніше ставало обов’язковим для всіх інших суддів. Англійське загальне право створює класичну систему прецедентного права або права, що створюється суддями (10, стор. 163).

Оскільки основна проблема полягає в тому, що не так легко було звернутися до королівського суду, склалась формула: «судовий захист передує праву», яка й до сьогодні визначає основні риси англійського розуміння права. Процесуальні форми в королівських судах у Вестмінстері змінювались в залежності від виду позову. Кожному з них відповідала певна процедура, яка визначала послідовність процесуальних актів, представництво сторін, порядок подання доказів, спосіб виконання рішень.

Найбільш часто використовувалась процедура, встановлена для позову про правопорушення (11, стор. 52). Тому при цих умовах головна роль відводилась процесу. Це значить, що англійські юристи були зосереджені на питаннях не матеріального права, а на питаннях процедури. Це правило, за формулою Г. Мена, втілено у вузькому руслі процесу (12, стор. 389). Королівські суди були судами виключної компетенції, причому для кожного виду підвідомчих їм справ існувала особлива процедура їх розгляду. Суворість процедури загального права, необхідність «укластися» у традиційні рамки – це основні причини, які стояли на перешкоді рецепції римського права в Англії. Університетська освіта, яка допомагає юристові в романо-германській правовій системі побачити справедливе рішення спору, в системі загального права не допомагала виграти процес. Юрист і судді Англії до сьогоднішніх днів «виховуються» практикою.

Суди захищали інтереси корони, а тому мали публічний характер (англійський судовий процес мав публічно-правовий характер). Формалізм розгляду справ королівськими судами потребував доповнення. У ХVI ст. досить широке розповсюдження отримала юрисдикція справедливості (суд лорд-канцлера), а з 1616р., при вирішенні конфлікту між судами загального права і судом лорд-канцлера було прийнято рішення, що юрисдикція останнього буде існувати і здійснювати у відповідності із прецедентами права справедливості (Law of Equity). Ці прецеденти створювалися іншим шляхом та охоплювали інші відносини. Вони вносили доповнення корекції до правових принципів, що застосовувалися королівськими судами. Так, "суди справедливості" активно вторгалися у правотворчість (встановлюючи так звані вторинні правові норми) там, де загальне право не передбачало відповідного відшкодування за спричинення матеріального збитку індивідуму (приватній особі). Суд лорда-канцлера почав приймати до розгляду справи по позовах, пов'язаних з правом управління чужим майном за дорученням, тоді як суди «загального права» традиційно відмовляли в цьому.

З 1621 року був дозволений контроль палати лордів за рішенням суду канцлера. Дуалізм системи судочинства існував до 1872-1875р.р. Судова реформа ліквідувала дуалізм у судовій системі. Двоякість же судової структури (включає в себе норми загального права і норми справедливості) збереглася й до наших часів (7, стор. 105).

Важливими джерелами, які містять судову практику, були щорічники судової практики, що видавалися до 1535 року.

Протягом 1873-75 pp. відбулося реформування, модернізація права та судової системи Англії. Акти про судоустрій ліквідували формальні розбіжності між судами загального права і канцлерськими судами справедливості, всі англійські суди отримали право застосовувати як норми загального права, так і норми права справедливості. Що стосується матеріального права, то також було проведено відповідну роботу по відміні фактично недіючих законів і консолідації чинних норм.

Структура англійського права помітно відрізняється від структури права романо-германсько типу. Перш за все, англійському праву невідомо поділ на право публічне і приватне, на право цивільне, торговельне, адміністративне, право соціального забезпечення. Замість цього ми знаходимо поділ його на загальне право і право справедливості.

Є відмінності і в плані розуміння певних категорій, понять. В англійському праві нема такого поняття, як батьківська влада, юридична особа, підлог, непереборна сила тощо. Проте там можна зустріти поняття довірча власність, зустрічне задоволення тощо. Окремі терміни не мають відповідників у інших мовах, тому не перекладаються, а пишуться в оригіналі. Навіть у тому випадку, коли є адекватна назва (наприклад, "civil law"), то це зовсім не означає, що мова йде про цивільне право в нашому розумінні.

Відмінності спостерігаються і на рівні норми права. В англійському праві, створеному судовою практикою, норма права legal rule представляє собою дещо інше, ніж встановлена законодавцем, тобто, вона менш загальна та абстрактна, в силу чого відсутній поділ норм на імперативні та диспозитивні. Отже, модифікація норми права в Англії не могла і не може бути.

Англійське право – це право процесуалістів і практиків. Великий юрист в Англії – це не професор університету, а суддя, який формує юридичну практику.

За останні десятиріччя і навіть століття англійське право все-таки змінилося. З одного боку, спростилась англійська судова процедура, з другого – значно збагатилось право матеріальне. Англійські правники все частіше з’являються на юридичних факультетах університетів, щоб вивчати англійське право. Однак стиль мислення, породжений традиціями, зберігається і дотепер.

Як відмічалось вище, розбіжності є між нормами і системами романо-германського і англійського права. Англійське право є відкритою системою, воно виступає як метод, який дозволяє вирішувати будь-яке питання. Техніка англійського права полягає в тому, що ґрунтуючись на legal rulеs, які були раніше прийняті, і можливо встановити навіть нову норму, яку необхідно застосувати в даному випадку.

1.3 Характеристика і види судового прецеденту

В системі англійського права існують два види норм: законодавчі і прецеденти. Законодавчі норми, як і норми романо-германської системи права, є правилами поведінки загального характеру. Прецедентні норми — судове рішення (або його частина) у конкретній справі.

Прецедентна норма права містить:

- юридичний висновок у справі (визначення рішення);

- аргументоване обґрунтування рішення (положення або принцип, що полягають у підставі для визначення рішення).

Ці два елементи складають сутність рішення. Фактично тільки прецедентна норма носить обов'язковий характер. Усе інше в рішенні вважається «мимохідь сказаним» з метою переконати, схилити до тієї чи іншої позиції у питанні, яке не є предметом рішення. «Мимохідь сказане» не має обов'язкового значення для інших судів при розгляді аналогічних справ. Правда, його практично важко відокремити від прецедентної норми. Це заважає чіткому формулюванню норми.

Прецедентна норма принципово відрізняється від норми права романо-германського типу своєю конкретною, «казуїстичною», індивідуальною спрямованістю, відсутністю абстрактно-узагальненого змісту загального характеру. Прецедентна норма становить «модель» конкретного рішення, а не абстрагування від окремих випадків, що властиве нормам права романс-германських країн. Для винесення судового рішення відправною засадою служить не готова норма, а казус правового значення, який мав місце раніше і є аналогічним випадку, що розглядається. Суддя з великої кількості судових рішень має можливість обрати прецедент, який підходить до конкретної справи. Він визначає, який прецедент для нього є обов'язковим. Оцінивши факти, суддя у ході судового розгляду може керуватися або точними логічно-раціональними побудовами, або ідеєю справедливості. Це відкриває йому шлях для відходу від обраної прецедентної норми без її скасування (якщо таке скасування належить до його повноваження). Виходить так, що не суддя підкоряється нормі права, а норма права залежить від його суб'єктивних настанов.

Вплив судової практики на формування закону є настільки значним, що й законодавчі норми, як правило, мають казуїстичний характер викладу. Відсутність поділу норм на імперативні і диспозитивні — відмінна риса системи загального права.

Це дає можливість, опираючись на закони, шліфувати систему права, пристосовувати її до нових умов.

Прецедент з’являється тоді, коли за судом визнається право офіційного формулювання правових норм. В Англії діють наступні правила і межі дії прецедента:

- рішення, винесені Палатою лордів: обов’язкові прецеденти для всіх судів та для самої Палати лордів;

- рішення, прийняті Апеляційним судом: обов’язкові для всіх судів, крім Палати лордів;

- рішення, прийняті Вищим судом правосуддя: обов’язкові для нижчих судів.

Тобто прецедент має обов’язкову силу для всіх нижчих судів, а вищі суди зв’язані своїми попередніми рішеннями. Відповідно в англійському праві розрізняють обов’язкові та переконливі прецеденти. Останні, на відміну від обов’язкових, створюються нижчими судами та квазісуддівськими органами і є лише необов’язковими для дотримання прикладами. Англійські судді при вирішенні конкретних справа бо посилаються на вже існуючі прецеденти (деклараторний прецедент), або утворюють нову норму права (креативний прецедент). В судовому рішенні слід вирізняти ту його частину, яка містить основний принцип, ідею, вирішення справи (ratio decidendi) і «сказане між іншим» (obiter dictum). Ratio decidendi і становить правило, якого в подальшому слід дотримуватись суддям.

Прецедент характеризується казуїстичністю, він створюється на основі вирішення конкретних, поодиноких казусів, випадків; множинністю; певною неузгодженістю і невпорядкованістю. Але водночас, як децентралізований спосіб правового регулювання, він здатен враховувати особливості кожної конкретної ситуації.

Визначити дату набрання прецедентною нормою чинності складно, оскільки неписана норма формується протягом невизначеного часу. Можливі три варіанти застосування суддями нової прецедентної норми:

- лише до фактів, що виникли після прийняття цієї норми (перспективна дія);

- до фактів, які мали місце після оголошення нової норми, і до фактів у тих справах, що знаходяться в судовому розгляді (теперішня перспективна дія);

- до фактів, які виникли до і після її прийняття (ретроспективне застосування).

Традиційно, застосування прецедентної норми пов'язано з третім випадком, тобто із зворотною дією. Перспективна дія прецеденту, яка захищається американською судовою практикою, тлумачиться суддями Англії як повне прирівнювання судової нормотворчості до парламентського законодавства і кваліфікується як порушення традиційних принципів прецедентного права. Відповідно до цих принципів прецедентна норма призначається насамперед для вирішення тієї справи, яка знаходиться у розгляді суду і стимулює її створення. Вона є і нормою на майбутнє. У разі перспективної дії прецеденту цього не спостерігається, оскільки суд приймає норму на майбутнє, а не для справи, яка перебуває в його безпосередньому розгляді.

Не є визначеним у часі й період припинення дії прецедентної норми. Можливий такий варіант — ухвалюється закон, яким скасовується прецедентна норма. Як правило, завдання її скасування покладається на суддів. Прецедентна норма може бути скасована вищим судом або рішенням суду, який її застосовує, якщо він має таке право. Здебільшого суди віддають перевагу не скасуванню прецедентної норми, а відходу від неї. Це дозволяє в разі потреби звернутися до «сплячого» прецеденту.

Дія прецедентної норми в просторі також має свої особливості. Принцип її дії встановлює обов'язок судів додержуватися рішень вищих судів у рамках однієї судової системи. Однак специфіка розвитку англо-американського типу правової системи з єдиного центру — Англії, тривале домінування англійського права над правом країн Британської Співдружності націй (до 1947 p.) створили особливу правову культуру, яка, розвиваючись у різних місцях планети, має певну єдність. Ця єдність, крім інших випадків, виражається в уважному ставленні до прецедентних норм інших країн. Відпрацьовано механізм їх «переведення» з однієї країни в іншу в рамках англо-американського типу правової системи. Чимало прецедентних норм, вироблених англійськими судами, стали надбанням інших держав або враховувалися їх суддями.

Умовою дії прецедентів є наявність джерел інформації про них – судових звітів. В Англії з 1870 року існують такі видання, як «Судові звіти», «Щотижневі судові звіти», «Всі англійські судові звіти».

2 Місце і роль судового прецеденту в сучасному англійському праві

2.1 Судова система Великої Британії

Було б помилковим вважати, що у Великій Британії панування прецеденту є повсюдним. Він застосовується лише в Англії та Уельсі. В Шотландії і Північній Ірландії, а також у деяких острівних територіях він не набув значного поширення. Правові системи Англії й Уельсу, Шотландії, Північної Ірландії існують відносно відокремлено, їх відмінність одна від одної полягає у тому, що прецедент, закон, звичай в них справляють не однаковий вплив на розвиток правової системи.

Вивчення судової практики неможливе без знання судового устрою Англії. Вищою судовою інстанцією у Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії є Палата лордів. Вона приймає апеляції на судові постанови у цивільних і кримінальних справах, внесенні апеляційними інстанціями Англії та Уельсу, а також у цивільних справах Шотландії. Від імені палати лордів справи розглядаються судом цієї Палати, який складається із лорда – канцлера, «ординарних лордів з апеляції» та перів, які в минулому займали вищі судові посади.

Ординарні лорди призначаються з досвідчених юристів, як правило, членів апеляційного суду. Їхній кількісний склад – від 7 до 11, причому двоє – шотландські юристи.

Верховний суд Англії та Уельсу включає три самостійні судові установи: Апеляційний суд, Високий суд, Суд корони. Апеляційний суд складається із цивільного та кримінального відділень і розглядає апеляції та постанови інших судів.

Високий суд має три відділення: королівської лави, канцелярське та сімейне. Перше відділення розглядає по першій інстанції найбільш складні цивільні справи і апеляції на вироки магістратських судів по кримінальних справах. На правах складових частин відділення королівської лави функціонує Суд Адміралтейства (вирішує спори з морських перевезень, зіткнення кораблів) і комерційний суд (торговельні спори).

Канцелярське відділення розглядає як суд першої інстанції цивільні справи, пов’язані з управлінням майном, діяльністю компаній, банкрутством. На правах однієї зі складових частин існує Патентний суд.

Сімейне відділення Високого суду зайнято розглядом скарг на рішення магістратських судів у сімейних і шлюбних відносинах (розлучення, опіка, усиновлення тощо).

Суд Корони розглядає по першій інстанції (обов’язково за участю присяжних) справи про переслідуваних за обвинувальним актом, тобто про найбільш серйозні злочини, а також апеляції на вироки і рішення магістратських судів.

Для винесення вердикту про винність на сьогоднішній день допускається наявність більшості голосів «за».

До нижчих судів у Англії та Уельсі відносяться суди графств і магістратські суди. Суди графств (їх більше 350) – основні органи правосуддя у цивільних справах; вони розглядають близько 90 відсотків таких справ. Магістратські суди розглядають основну масу (до 90 відсотків) кримінальних справ. Вони можуть засуджувати лише до штрафу або позбавлення волі на строк до 6 місяців. Якщо винний заслуговує на більш суворе покарання, то кримінальна справа передається в Суд корони.

Цивільна юрисдикція магістратів дуже обмежена. Вони складаються з мирових суддів (їх нараховується на сьогоднішній час близько 20 тисяч), які у переважній більшості не є професійними юристами і не завжди мають юридичну освіту. Невелику групу серед магістратів складають платні, куди входять лише юристи.

Поряд з цим у Англії та Уельсі є спеціалізовані суди, деякі з яких носять назву «трибунал». Наприклад, у 1964 p. було засновано промисловий трибунал, що складається з трьох членів під головуванням професійного юриста. Цей трибунал розглядає, зокрема, скарги про неправильне звільнення з роботи (посади).

У 1956 p. було засновано Суд по розгляду скарг на обмеження свободи підприємства, а в 1967 p. – Службу парламентського уповноваженого у справах адміністрації, яка проводить розслідування матеріалів за скаргами на дії урядових установ.

2.2 Співвідношення закону і прецеденту

Статут (закон) з'явився раніше прецеденту. Спочатку він обмежувався внесенням виправлень і доповнень до судової практики, але поступово посів істотне місце в правовому регулюванні суспільних відносин. В останній чверті XX ст. закон набув такого ж самого значення, як у правових системах романо-германського типу, і міцно утримує ці позиції й нині.

Закон в Англії — акт, прийнятий в установленому порядку в однаковій редакції обома палатами парламенту і санкціонований (підписаний) монархом.

Існує потрійна система офіційних правових актів:

1) закони, створені законодавчою владою (парламентом);

2) правила, встановлені виконавчою владою (королевою та її міністрами);

3) система прецедентних норм (прецедентне право), що виникають під час вирішення справ судами (12).

Всі закони Великої Британії мають рівну юридичну чинність, підлягають єдиному порядку прийняття, зміни та скасування. Це випливає із принципу парламентського верховенства, відповідно до якого закон може бути прийнятий лише парламентом і всі закони мають рівний статус. Незначна частина законів визнається частиною конституції. В Англії немає писаної (кодифікованої) конституції. Те, що зазвичай англійці називають конституцією — це система норм законодавчого і судового походження, покликаних обмежувати свавілля влади і забезпечувати права і свободи людини. Конституційне право носить поки що фрагментарний характер, проте кількість його джерел зростає. Конституційними статутами (законами) є:

статус особи;

виборче право;

структура, повноваження і взаємовідносини палат парламенту;

статус монарха;

організація території і місцеве самоврядування.

Таких актів у Великій Британії вже налічується понад 40.

На цей час закон набув вагомішого значення і може скасувати прецедент. Рівень упорядкування закону зріс. Він створюється з урахуванням зарубіжного досвіду і через сприйняття досягнень у різних галузях законодавства країн як загального, так і континентального права.

Оскільки галузі англійського права виражені не настільки чітко, як у континентальних правових системах, проблемі їх кодифікації приділялося мало уваги. Однією з специфічних рис загального права є відсутність цілком кодифікованих галузей права. В останні десятиліття (навіть століття) в Англії відбувався інтенсивний розвиток законодавства. Лише в останні два десятиліття відбувається очищення законодавства від фактично не чинних актів, а також об'єднання в єдиний акт нормативних положень різних законів, які стосуються одного питання. У 1965 р. в Англії створено Правову комісію (така сама засновані в Шотландії) з метою підготовки проектів великих консолідованих законодавчих актів у різних галузях права. Нині підготовлені і частково ухвалені парламентом консолідовані акти, які регулюють переважну більшість правових інститутів з урахуванням норм статутного і прецедентного права. У 1977 p. прийнятий Закон про національну службу охорони здоров'я, який консолідував більшість раніше створених актів у цій сфері. У 1980 p. Законом про охорону здоров'я та іншими законами до нього були внесені доповнення. У деяких законодавчих актах законодавець намагався вирішити проблеми несправедливих угод. Так, у Законі про споживчий кредит 1974 p. регулюється зміст договорів про надання кредитів споживачам. Правова комісія подала в 1989 p. проект кримінального кодексу для Англії та Уельсу.

У 1968 році виданий Закон про промисловий розвиток, Закон про охорону природи. В 1987 році – Закон про реформу сімейного права. В 1986 – Закон про громадянський порядок, Закон про злочинне розповсюдження наркотиків. В 1988 – Закон про дорожній рух тощо. Джерелами кримінально-процесуального права в Англії є закони: про магістратські суди 1980 p., про Верховний суд 1981р., про переслідування за злочини 1985р., про відправлення правосуддя 1985 p. тощо. У 1989p. підготовлений проект кримінального кодексу для Англії та Уельсу.

Джерелами цивільного процесуального права є: Закон про суди графств 1984р., Закон про суди і юридичні послуги 1990 p. тощо.

Щороку парламент приймає сотні нових законів з питань, які:

- мають бути уточнені (зміна загального права);

- не виникали під час розвитку загального права (створення норм, що не існували раніше).

Деякі сучасні закони складені в дусі континентальних кодексів. В інших сферах суспільних відносин, наприклад, кримінально-процесуальній, закони мають численні прогалини, що є підставою для лавірування та обхідних маневрів.

Збільшення ролі закону не означає зменшення значення судового прецеденту як повноцінного джерела англійського права, а тим більше відведення йому ролі допоміжного джерела. Вважається, що закон, щоб перетворитися не на «паперовий», а на чинний, потребує прецедентів, що конкретизують, характер судових рішень. «Наближення» закону суддями до конкретного випадку відбувається як у процесі його застосування, так і при тлумаченні. Судове тлумачення стає новим прецедентом, яким пов'язаний правозастосовний орган (так звані «прецеденти тлумачення»). По суті, норма закону набуває реального змісту після застосування її у суді.

Отже, закон не можна протиставляти прецедентній системі права. Не принижуючи значення прецедентів, закон «вливається» в цю систему, стає її доповнюючою частиною, слугує її вдосконаленню і розвитку.

На відміну від романо-германського типу правової системи, де існує підзаконна нормотворчість виконавчих органів влади, в Англії вона споконвіку відсутня. Не було актів, які видавалися б «у виконання законів». Традиційним є «делеговане законодавство» — делегування парламентом своїх повноважень щодо прийняття нормативно-правових актів королеві, уряду, міністерствам, особливо в таких сферах, як охорона здоров'я, соціальне страхування, приватне судочинство. «Наказ у Раді», який видається урядом від імені королеви і Таємної ради, є найвищою формою делегованого законодавства. Оскільки парламент передає частину своїх законотворчих функцій відповідному органу, юридична чинність такого роду актів прирівнюється до закону. Вони підлягають виконанню всіма громадянами. Проте суд має широкі можливості розсуду щодо законів. Делеговане законодавство і прості виконавчі акти можуть бути офіційно їм скасовані.

На місцях існує так звана автономна правотворчість — акти місцевих органів влади, деяких установ і організацій: англіканської церкви, профспілок, різних компаній — залізничних, будівельних, транспортних, газових, юридичного товариства тощо. Вони є локальними, оскільки поширюються на відповідну територію або обов'язкові лише для членів організації, в якій прийняті. Такі акти наближаються до актів правозастосовних органів і є підзаконними.

2.3 Судовий прецедент і інші джерела права

Англійське право – типово прецедентне право (case law). Закон (statute) відіграє другорядну роль, що обмежується внесенням змін і доповнень у право, створене судовою практикою. На сьогоднішній день, однак, закони і підзаконні акти органів Англійської держави фактично відіграють таку ж роль, що й аналогічні джерела права на Європейському континенті. Менш вагоме значення мають інші джерела права (звичай, доктрина).

Поряд із судовою практикою існує і таке джерело англійського права, як звичай, хоча він має досить обмежене значення (наприклад, участь присяжних у судовому розгляді деяких категорій справ). На розвиток правової системи вагомий вплив мають і юридичні принципи.

Правовий звичай – це історично обумовлене, неписане правило поведінки загального характеру, яке увійшло в звичку через багаторазове застосування протягом тривалого часу і санкціоноване державою (1, стор.163).

Звичаєве право тривалий час було єдиним видом права. Але тривалий час звичай не визнавався самостійною формою права. Лише теоретики так званої «історичної школи», яка існувала у ХІХ столітті, переконливо довели важливість і значення правового звичаю як форми права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого права: творцем його є не держава, а саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних мас. Тому характерні ознаки звичаєвого права: правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; звичаєве право є неписаним. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується (2, стор. 293-294).

Проблема звичаєвого права є однією з найскладніших і слабо розвинених проблем у правознавстві. Звичаєве право не призведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування між правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності щодо самого походження та характерних рис звичаєвого права.

В англійській правовій системі звичай стає джерелом права тільки в тому випадку, якщо суд послався на нього у своєму рішенні.

Правова доктрина – це акт-документ, який містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими для удосконалення законодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов’язкові (3, стор. 310).

Ще найвидатніші римські юристи давали роз’яснення, обов’язкові в подальшому для судів. Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в англійській правовій системі: при вирішенні справи, судді посилались на праці вчених, видатних юристів.

В наші дні роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій, розвитку способів і прийомів тлумачення та реалізації правових норм, якими користуються правотворчі і правозастосовні органи.

Висновки

1. Існування судового прецеденту як джерела англійського права обумовлено історичними, географічними, політичними факторами. Судовий прецедент як джерело права, пройшов довгу історію свого формування. Його становлення й розвиток відбувався в особливих умовах. В Англії не було ні законів, ні загальнообов'язкових правил. Підставою для його розвитку служило звичаєве право. Потім, коли вже становлення міцної централізованої влади жадало від суддів рішення схожих справ аналогічним образом, була породжена доктрина прецеденту.

2. Суть доктрини судового прецеденту зводиться до того, що нижчестоящі суди зобов'язані при розгляді справ використовувати судові рішення вищих судових інстанцій, винесені по аналогічним з розглянутою справою. При цьому вони використовують не все рішення, а тільки частину, що йменується racio decidendi. Саме ця частина рішення і є правовою нормою й судовим прецедентом.

3. Судовий прецедент як джерело англійського права має наступні ознаки:

він виноситься при розгляді конкретної справи;

він містить у собі правову норму, внаслідок чого нижчестоящі суди посилаються на нього у своїх наступних рішеннях;

3) він обов'язковий для застосування всіма судовими інстанціями (крім Палати Лордів).

4) Судовий прецедент тісно пов'язаний з іншими джерелами англійського права, а саме статутами й звичаями. Сфера дії судового прецеденту поширюється на тлумачення статутів. Але з іншого боку, статут може скасувати той або інший прецедент. Звичай стає джерелом права тільки в тому випадку, якщо суд послався на нього у своєму рішенні. Таким чином, всі джерела англійського права, як звичаї, так і закони перебувають у тісній взаємодії із судовим прецедентом, роль якого із часом у розвитку права в Англії не зменшується.

5) В зв'язку зі становленням у нашій державі судової влади, розвитком нового законодавства, роль судової практики зростає. Вищі судові інстанції узагальнюють досвід застосування тієї або іншої юридичної норми нижчестоящих інстанцій, у своїх роз'ясненнях дають висновок про правильність застосування тієї або іншої норми, але при цьому даний висновок не є актом застосування норм права.

6) Аналізуючи ситуації, які розглядаються в українській судовій практиці як судовий прецедент (розгляд цивільних справ при наявності пробілів у праві, рішення по конкретних справах вищих судових інстанцій, можна зробити висновок, що українська судова практика перебуває тільки в області правозастосування, їй не властиві правотворчі функції. Вона не є джерелом права, проте судова практика впливає на процес правотворчості, показуючи, які недоліки існують у чинному законодавстві, які суспільні відносини вимагають законодавчого врегулювання.

Судовий прецедент як джерело права має ознаки обов'язковості, тобто він обов'язковий до застосування всіма судами, що розглядають аналогічну справу. У нашій правовій системі нижчестоящі інстанції використовують вказівки вищих інстанцій, а також рішення вищих судових інстанцій по конкретних цивільних справах у своїй діяльності як акти найбільш авторитетних судових органів, але вони не мають для них обов'язкової чинності. Вирішуючи конкретні справи, судді тлумачать загальні правила стосовно до певних фактів і правовідносин, конкретизують дію нормативних приписів. Розкриття змісту закону у зв'язку з конкретним приватним випадком становить елемент судової творчості, але ця творчість іншого роду, яка не має ніякого відношення до процесу створення норм права. Тому рішення вищестоящих судових інстанцій по конкретних справах не можна розцінювати як судовий прецедент в українській правовій системі.

Література

Кравчук М.В. Теорія держави і права (опорні конспекти) – К., Атіка, 2003.

М.В.Цвік, В.Д.Ткачеко, Л.Л.Богагова. Загальна теорія держави і права – Х.: Право, 2002.

Скакун О. Ф. Теорія держави і права, - Х., 2001.

Давид Р. Основные правовые системы современности. М., 1976. С.301.

Юридический энциклопедический словарь. М., 1984.

Кросс Р. Прецедент в английском праве. М., 1985.

Manland F.W. Historical essays. Cambr., 1957.

Апарова Т.В. Суды и судебный процесс Великобритании. М., 1996.

Інтернет, www.refine.org.ua

Kralfi A. English law //An intoduction to legal systems – L., 1968.

Див.: Maitland F. The forms of action at Common Law, L – 1948.

Maine H.S. Early Law and Custom. – 1861.