Поняття злочину

Кримінальний кодекс визначає злочин як передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, її політичну й економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права й свободи громадян, передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння, яке посягає на правопорядок. Злочин характеризується такими обов’язковими ознаками, що випливають із зазначеного визначення: суспільна небезпека, протиправність, винність і караність.

Суспільна небезпека – це основна матеріальна ознака злочину. Вона полягає у тому, що злочинне діяння завдає шкоди або створює загрозу спричинити істотну шкоду об’єктам кримінально-правової охорони, тобто суспільному ладу України, її політичній чи економічній системам, власності, особі, політичним, трудовим, майновим та іншим правам і свободам громадян, а також іншим суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом. Перелік суспільних відносин конкретизується та доповнюється у статтях Особливої частини КК.

Не є злочином таке діяння особи, що, хоч формально і містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки. Це означає, що скоєне або зовсім не завдало шкоди суспільним відносинам, або завдало чи могло завдати лише незначної шкоди.

Протиправність діяння означає, що злочином може бути визнане тільки таке суспільно небезпечне діяння, яке передбачене законом. Тобто у кожному випадку слід встановити, яка саме правова норма порушена. Наприклад, особа, яка вчинила крадіжку індивідуального майна, порушила заборону красти індивідуальне майно громадян. Ця заборона сформульована у ст. 140 Особливої частини КК.

Винність як обов’язкова ознака злочину означає, що кримінальній відповідальності та покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто коли вона навмисно або з необережності скоїла діяння, передбачене кримінальним законом. Вина особи проявляється у психічному відношенні її до суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умислу чи необережності. Відсутність вини означає відсутність злочину, а це означає і відсутність кримінальної відповідальності навіть у випадках, коли невинна особа може завдати значної шкоди суспільним відносинам (психічно хвора неосудна особа спричинила тілесні ушкодження іншій особі).

Караність теж є обов’язковою ознакою злочину. Тому в кожній статті Особливої частини КК передбачаються міри покарання, які й застосовуються судом у кожному конкретному випадку скоєння злочину. Але встановлення покарання за злочин не означає, що воно обов’язково застосовується у кожному випадку скоєння діяння. Чинне законодавство передбачає можливість звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності й покарання.

Суспільство завжди намагається жити за встановленими правилами, проте немає жодної людської спільноти, у якій би такі правила не порушувалися. Часто такі порушення мають дріб’язковий характер - наприклад, запізнення учня на урок, перехід дороги за межами пішохідного переходу, а іноді є надзвичайно небезпечними, як от крадіжка чи вбивство людини. Відносини, пов’язані зі вчиненням людьми таких суспільно небезпечних діянь та визначенням відповідальності за їх вчинення регулює кримінальне право, а самі ці діяння називаються злочинами.

Злочини мають ряд ознак, спільних з іншими правопорушеннями: є небезпечними для суспільства; здійснюються усвідомлено; вчиняються всупереч заборон, визачених кримінальним законодавством. Проте, на відміну від адміністративних, цивільних чи дисциплінарних проступків, злочини мають підвищений рівень суспільної небезпечності. Саме тому не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого забороненого діяння, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла йне могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Крім того, злочином є лише те діяння, яке прямо передбачене Кримінальним кодексом України.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини

невеликої тяжкості

середньої тяжкості

тяжкі

особливо тяжкі

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання. Сюди можна віднести такі злочини, як незаконне полювання в заповідниках або на інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду (ст. 248 КК), жорстоке поводження з тваринами (ст. 299 КК), чи підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358 КК).

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років. Таким злочином є, наприклад, крадіжка – таємне викрадення чужого майна (ст. 185 КК), давання хабара (ст. 369), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК). Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Мова може йти про умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК), контрабанду – переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю (ст. 201 КК).

Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Прикладом може бути умисне вбивство (ст. 115 КК) чи організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб (ст. 257 КК).

Залежно від ступеня завершеності злочини поділяються на закінчені та незакінчені. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального Кодексу. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Готуванням до злочину є пошук або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності, у той час як за інші види готування особа має нести покарання.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Кримінальна відповідальність за замах на злочин настає за тією статтею, який злочин мала намір особа вчинити.

Від замаху слід відрізняти добровільну відмову – остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

Склад злочину

Під складом злочину мають на увазі сукупність передбачених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що визначають суспільна небезпечне діяння як злочин. Вирізняють такі елементи складу злочину; об'єкт/об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

Об'єктом злочину можуть бути: суспільний лад України, його політична та економічна системи, власність, особа, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян.

Об'єктивна сторона - це зовнішній вираз злочину, що його складає діяння (дія чи бездіяність), спричинені ним суспільне небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв'язок між діянням та його наслідками. Дія - це активна, суспільне небезпечна, передбачена кримінальним законом поведінка суб'єкта (наприклад, у разі хуліганства); бездіяльність - це пасивна поведінка, яка проявилась у невиконанні особою тих дій, що їх вона повинна була і могла, в даній ситуації, здійснити (ненадання лікарем допомоги хворому і т. ін.). Думки, переконання, хоч би як вони засуджувалися морально, не можуть бути злочином, оскільки вони не є діянням (вчинком). Наслідком злочину називають збиток, шкоду, якої завдає діяння об'єктові злочину.

Причинний зв'язок між суспільне шкідливим діянням і його суспільно шкідливими наслідками є конкретним зв'язком між першим і другим у конкретному злочині.

Причинний зв'язок існує тоді, коли, по-перше, причина (діяння) в часі передує наслідкам, по-друге, викликає ці наслідки, по-третє, без даної причини (без даного діяння) конкретні наслідки не настали б.

Суб'єкт злочину - це індивід, фізична особа, що досягла певного віку і є осудною. Фізичні особи поділяються на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт.

Осудність фізичної особи означає, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними.

Суб'єктивна сторона - це внутрішня, психічна діяльність особи, яка вчинила злочин. Ознаками суб'єктивної сторони є провина, мотив і мета злочину.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільне небезпечних наслідків у формі наміру чи необережності.

Умисел як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільне небезпечні та шкідливі їхні наслідки та бажає, або свідомо допускає, їх настання. Залежно від вольового критерію умисел поділяють на прямий і непрямий. У теорії кримінального права умисел поділяють на завчасно обдуманий, на той, що виник раптово, і неконкретизований.

Необережність при вчиненні злочину має місце тоді, коли особа передбачає суспільне небезпечні наслідки свого діяння і легковажно розраховує на запобігання їм, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як злочинна самовпевненість і злочинна недбалість. У теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа стосовно до суспільне небезпечного діяння має умисел, а щодо суспільно небезпечних наслідків - необережність.

Мотив - це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин. Мотив близький до провини, але не збігається з нею. Він впливає на свідомість людини, обумовлює характер її дій, формує скерованість волі, визначає зміст провини. Мета - це уява особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи злочин. Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, чим керується особа, вчиняючи злочин, то мета визначає направленість діяння злочинця, найближчий результат, себто те, до чого він прагне, чого хоче досягти.

Мотив і мета - обов'язкові ознаки складу злочину лише тоді, коли вони передбачені в конкретній статті кримінального закону.

Поняття та види стадій вчинення злочину

Злочин, який є явищем, притаманним соціальному буттю людини, крім змістовних характеристик, якими є його ознаки та склад, має й інші, пов'язані з його розвитком в часі; ситуацією його вчинення не однією особою, а групою осіб (ситуація: один злочин - декілька суб'єктів); правовими наслідками вчинення декількох злочинів однією особою (ситуація: одна людина - декілька злочинів).

Це визначає існування в кримінальному праві відповідних правових Інститутів - інституту стадій вчинення злочину, інституту співучасті у злочині, інституту множинності злочинів. Вони - це спеціальні випадки скоєння злочину.

Інститут стадій вчинення злочину давно відомий як теорії кримінального права, так і законодавчій практиці, хоча заради справедливості, слід зауважити, що його формування не сягає своїми коріннями в глибини віків, а належить до XIX—XX століть.

Уперше нормативно відповідальність за вчинення дій, які утворюють попередню стадію злочинного діяння, була передбачена у французькому законодавстві часів Великої Французької революції (1791 p.). Це стосувалось встановлення відповідальності за замах на скоєння лише двох злочинів - передумисного вбивства та отруєння. Потім кримінальне законодавство Франції (1810 р.) поширило це правило на всі замахи на вчинення злочинів.

З часом це положення було перейнято італійським, бельгійським та германським законодавством.

Першим вітчизняним нормативним актом, який виділив стадії скоєння злочину, було «Уложение» 1845 p., яке розглядало їх у другому розділі - «О умысле, о приготовлении к преступлению о покушении на оное и о совершении преступления (статті 8-12). При цьому виділяли виявлення умислу, готування, замах та вчинений (закінчений.- П. Ф.) злочин.

Одним з перших, хто дослідив ці стадії у вітчизняній науковій літературі, був В.Д. Спасович.

Л.Є. Владимиров розглядав стадії вчинення злочину через призму «осуществления преступной воли», виділяючи при цьому «голый умысел (nuda cogitatio)», «приготовление к преступлению (delictum praepatum)», «покушение (conatus delinquent)» i «совершенное преступление (consummatum)».

О.Ф. Кістяківський зазначав: «...Вопрос о том, с какого момента и с какого акта начинается для человека уголовная ответственность, принадлежит к числу капитальных в уголовном праве». При цьому виділяв (як і Л.Є. Владимиров) голий умисел, готування до злочину, замах у власному змісті та злочин вчинений або вдалий.

Л.С Бєлогриць-Котляревський, визначаючи стадії вчинення злочину (сходинки, за його визначенням), виділяв «волю обнаруженную, осуществляющуюся и осуществленную». Виходячи з цього він виділяв голий умисел, готування, до складу якого входять і замах, і закінчений злочин.

В.В. Єсіпов виділяв серед стадій такі: готування до злочину, замах на злочин та вчинення закінченого злочину. М.Д. СергІєвський також визначав вказані стадії в генезисі розвитку злочину.

М.С. Таганцев виділяв як «окремі сходинки» в розвитку злочинної діяльності виявлення злочинного умислу, готування, замах та закінчений злочин.

Питанню про зміст та характеристику стадій вчинення злочину були присвячені монографічні праці відомих вітчизняних учених-кримінологів: А.Н. Трайніна, М.Д. Шаргородского, М.Д. Дурманова, 1.С. Тишкевича, А.А. Піонтковського та ін.

Однак тривалий час цьому важливому інституту кримінального права в науковій літературі не приділялось належної уваги, хоча на рівні правозастосувальної діяльності постійно фіксувались проблемні питання. Лише останніми роками вийшли друком дві наукові роботи, присвячені аналізу інституту стадій вчинення злочину. Насамперед слід зазначити роботу В.П. Тихого «Стадії вчинення злочину», яка фактично була першою спробою аналізу цього інституту в національній науковій літературі. У 2002 р. в Росії вийшла монографія В.П. Козлова, також присвячена розгляду цих питань.

У радянському законодавстві питання про відповідальність за вчинення дій на різних стадіях розвитку злочину вперше знайшло своє нормативне вирішення в «Руководящих началах» 1919 р. відділ четвертий яких був спеціально присвячений їх аналізу. При цьому виділялись три стадії - готування, замах та закінчений злочин. За загальним правилом дії, що утворювали будь-яку з цих стадій, передбачали кримінальну відповідальність. Було встановлено, що на рівень репресії не впливає рівень реалізації (стадія) злочинного наміру.

Кримінальні кодекси РСФРР та УСРР 1922 р. суттєво змінили підходи до кримінально-правової оцінки стадій та їх караності. Визначаючи вже відомі стадії вчинення злочину, встановлювали, що готування до злочину не було караним. Воно тягнуло кримінальну відповідальність лише у випадках, коли ці дії утворювали склад іншого самостійного злочину.

Однак, таке становище тривало недовго і вже в 1923 р. дії, що утворювали готування до злочину, стали караними, хоча заради справедливості слід зазначити, що за їх скоєння передбачали найлегші види покарання - висилка, заборона займати ту чи іншу посаду або займатись тою чи іншою діяльністю або промислом.

«Основні начала» 1924 р. визначили підходи до відповідальності за вчинення діянь, які утворюють різні стадії вчинення злочину (ст. 11). При цьому, однак, не визначалось ані поняття стадій, ані їх види.

КК РСФРР 1926 р. та КК УСРР 1927 р. вже детально регулювали поняття готування до злочину та замаху на Його вчинення та визначали караність кожної із цих стадій (статті 15, 16 КК УРСР).

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. та КК України 1960 р. як стадії скоєння злочину визначали готування до злочину та замах на злочин (ст. 17 КК України). При цьому поняття закінченого злочину нормативно не було врегульовано, а виводилось виключно теоретично. Питання про караність діянь, припинених на різних стадіях, законодавчо не закріплювалось (хоча практика сама їх виробила - готування каралось більш м'яко, ніж замах, а замах - більш м'яко, ніж закінчений злочин).

Кримінальне законодавство України - КК від 5 квітня 2001 p.— пішло набагато далі, як у закріпленні понять, так і у визначенні караності діянь, що їх утворюють.

Стаття 13 КК України визначила поняття закінченого та незакінченого злочину, встановивши:

«1. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу.

2. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин».

Одночасно ст. 16 та ст. 68 ч. 1 КК визначили основні підходи до кримінальної відповідальності та караності діянь, зупинених на різних стадіях розвитку злочину.

На рівні наукової дефініції стадії вчинення злочину визначаються як етапи розвитку злочинного діяння, які різняться між собою ступенем реалізації злочинного умислу і полягають у готуванні до злочину, замаху на його вчинення та виконанні закінченого злочину.

Таким чином, в основу диференціації стадій покладено ступінь реалізації (виконання) винним злочинного умислу.

З цього можна зробити висновок, що стадії вчинення злочину мають місце виключно в умисних злочинах, і це загальна оцінка.

Стадії вчинення злочину неможливі при вчиненні злочинів з необережності, оскільки в цих випадках є неможливим готування та замах на їх вчинення.

Слід зазначити, що і не всі умисні злочини можуть містити стадії попередньої злочинної діяльності. Так, при вчиненні умисних злочинів, які характеризуються раптовим умислом, практично неможлива стадія готування до злочину.

Не можуть існувати стадії також при: вчиненні злочинів при перевищенні меж необхідної оборони (статті 118 і 124 КК);

Важливим є питання про відповідальність за виявлення умислу.

Теорія кримінального права і законодавча практика Російської імперії не визнавали можливості покарання за виявлення умислу, хоча деякі теоретики і висловлювали погляди щодо можливості притягнення до кримінальної відповідальності при його виявленні.

Радянське кримінальне законодавство, загалом не визнаючи можливості притягнення до кримінальної відповідальності за виявлення злочинного умислу, на практиці досить широко застосовувало це для вирішення питань реалізації політики тоталітаризму. Так, ст. 58 КК РСФРР 1926 р. і відповідні статті КК союзних республік «Контрреволюційна пропаганда і агітація», яка визнавала злочином «пропаганду или агитацию, содержащие призывы к свержению, подрыву или ослаблению Советской власти или к совершению отдельных контрреволюционных преступлений». Тобто злочином визнавалось діяння яке не містило в собі жодних дій, які б були безпосередньо скеровані на досягнення вищевказаної мети. Ці дії містили виключно суб'єктивну оцінку існуючого суспільно-політичного ладу та пропозиції (заклики) до його зміни. Причому, як це витікає зі змісту вказаної норми, ці заклики абсолютно не повинні були пов'язуватись із застосуванням насильства. Навіть пропозиція щодо здійснення цього мирним, конституційним шляхом утворювала склад закінченого злочину.

Тим самим шляхом пішло і керівництво Радянського Союзу в середині 60-х років, запровадивши в Кримінальне законодавство норму яка встановлювала відповідальність за «Распространение заведомо ложных измышлений, порочащих советский государственный и общественный строй» (ст. 187-1 КК України).

Звичайно, така практика аж ніяк не може бути визнана демократичною.

Чинна кримінально-правова теорія і законодавча практика категорично заперечують можливості встановлення відповідальності за виявлення умислу. Право громадян на відповідний спосіб мислення є суб'єктивним конституційним правом, закріпленим ст. 34 Конституції України, яка базується на принципі, виробленому ще юристами Стародавнього Риму - «cogitationis poenam nemo patitur» (думки не караються) і визначає, що: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань».

Цієї позиції дотримуються практично всі дослідники цього питання. Як наголошує у зв'язку з цим В. П. Тихий, «...поняття незакінченого злочину виключає визнання злочином того чи іншого стану свідомості, внутрішніх процесів, думок, прояву намірів, їх формування та виявлення умислу. Це ще не діяння, в якому об'єктивізується умисел».

Однак у теорії кримінального права не існує єдності відносно правової оцінки діянь, визнаних КК злочинами, які є погрозою вчинити злочинні дії (погроза вбивством - ст. 129 КК; погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу - ст. 345 КК; погроза щодо державного чи громадського діяча - ст. 346 КК; погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадянський обов'язок - ст. 350 КК; погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного -ст. 377 КК; погроза або насильство щодо захисника чи представника особи - ст. 398 КК; погроза щодо начальника — ст. 405 КК), а також закликом вчинити злочин (напр., заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку - ст. 295 КК та ін.).

Однозначно, що погроза та заклик у будь-якому випадку є виявленням умислу, і таким чином, встановлення кримінальної відповідальності за ці дії на перший погляд суперечить зазначеній позиції Конституції України та теорії кримінального права.

Однак це лише поверховий погляд на проблему.

Що ж до погроз, зауважимо, що не кожна погроза (навіть з кола перелічених раніше) буде утворювати склад злочину, а лише та, яка є реальною, тобто здатною бути втіленою в життя. Про реальність погрози свідчать характеристики конкретних дій, якими виражена погроза, та дій, які її супроводжують: обстановка, в якій вона висловлена; характеристики особи, яка її висловлює, та ін. Не можуть бути визнані як реальною погрозою ті чи інші слова, висловлені особою, що перебуває в афектованому, стресовому стані за відсутності їх підкріплення іншими характеристиками.

З огляду на це не може бути прийнятною позиція Верховного Суду України, висловлена в постанові № 8 від 26.06.92 «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність працівників правоохоронних органів», де зазначається:

«...Для кваліфікації дії винної особи за ст. 189-2 КК (ст. 189-2 КК України 1960 р. в редакції Закону України від 2 жовтня 1996 р. «Погроза працівникові правоохоронного органу».- П. Ф.) достатньо встановити лише факт погрози працівнику правоохоронного органу або його близьким родичам у зв'язку з виконанням цим працівником службових обов'язків.... На відміну від ст. 100 КК для кваліфікації дій за ст. 189-2 цього Кодексу наявність реальних підстав побоювання потерпілим виконання погроз не є обов'язковою».

Неприйняття зазначеної позиції Верховного Суду України як теорією, так і практикою правозастосувальної діяльності проявилось у тому, що автори «Науково-практичного коментарю Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 p.», розглядаючи всі випадки вчинення злочинів у формі погрози, вказують на необхідність ЇЇ реальності

Такий підхід до оцінки погрози, як кримінально-караного виду, виявлення умислу, який базується на наявності в ній суспільної небезпеки, є об'єктивним та виправданим.

Зважаючи на це, слід зробити висновок, що не будь-яке виявлення умислу у вигляді погрози є кримінально караним, а лише те, яке є реальним, дійсним, а звідси і суспільно небезпечним.

Що стосується виявлення умислу, яке здійснено у формі закликів, то слід повністю погодитись з точкою зору П. С. Матишевського, який вказував, що «...вони є діями, спрямованими на схиляння (спеціальний вид підмовництва) невизначеного кола людей до вчинення дуже небезпечних вчинків, які виписані у відповідній нормі закону як злочин». Це повністю охоплюється умислом винного, який усвідомлює суспільно небезпечний характер власної поведінки, передбачає ЇЇ наслідки та бажає їх настання. Немає протиріччя з вимогою вчинення підбурювання до конкретного злочину (а не до абстрактної злочинної діяльності) оскільки диспозиції кримінально-правових норм передбачають відповідальність за заклик саме до вчинення конкретних злочинних дій. Таким чином висловлена позиція повністю перебуває у руслі концепції національного кримінального законодавства в питаннях відповідальності за співучасть у злочині. Аналізуючи питання про наявність стадій вчинення злочину з точки зору характеристики об'єктивної сторони, слід дійти висновку, що вони за загальним правилом мають місце виключно при вчиненні злочинів шляхом дій. Це абсолютно зрозуміло, тому що у злочинах, які вчиняються шляхом бездіяльності, не може існувати ані готування до злочину, ані замаху на його вчинення. Звичайно, можна створити якусь уявну конструкцію, в якій би існували стадії і при злочинах, що вчиняються шляхом бездіяльності. Однак це була б мертва, фантастична схема, відірвана

Поняття покарання

Поняття покарання

Покарання як один з центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших суспільних відносин. Воно є провідною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Чинне кримінальне законодавство не містить визначення поняття покарання. Однак аналіз окремих кримінально-правових норм і практики їх застосування дає можливість виділити найважливіші його ознаки і на їх підставі дати визначення такого поняття.[1]

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільне небезпечні діяння є злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили (ст. 1 КК). Отже, караність є складовою частиною кримінально-правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю караність є особливою мірою державного примушування, котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання — це передусім особлива міра державного примушування (в поріннянні з дисциплінарними, адміністративними, цивільно-правовими засобами), яка є його складовою частиною, що визначає його соціальний зміст. Покарання заподіює великі втрати волі, майна, навіть життя (смертна кара). Друга ознака покарання закріплена в ст. 3 КК, де чітко записано, що покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Отже, застосування покарання є кінцевим станом кримінальної відповідальності. Це логічний типовий наслідок злочину. Інші методи реагування держави на злочин, передбачені законом, такі як звільнення від покарання на підставі ст. 50 КК, звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення або громадського впливу (ст. 51 КК), звільнення із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. ст. 10, 11 КК), є винятком з правила. Вони можливі у випадках, передбачених законом, допустимі за наявності достатніх для цього підстав і за злочини, які не являють великої суспільної небезпеки. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є характерною його ознакою. Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ст. 3 КК, де зазначено, що «Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до Закону» (ч. 2 ст. 3). Тобто, жоден інший державний орган не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання. Як видно, положення закону про застосування покарання за вироком суду — обов'язкова вимога закону, характерна його особливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від імені держави, що надає покаранню публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення за амністією або за актом помилування. Четверта важлива ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ст. 22 КК, де говориться, що покарання не тільки є карою за вчинений злочин. Таким чином, в самому законі названо основну ознаку покарання, яка робить його найгострішою мірою державного примушування. Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та втрат, покладенням обов'язків зазнати ганьби і сорому перед суспільством і різного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою мірою, наприклад, позбавлення життя, позбавлення волі, матеріальні або майнові втрати, в других — переважають обмеження інших прав; займатися професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні, безумовно, присутні і моральні страждання — ганьба, сором перед суспільством і своїми близькими. Усі ці якості і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в залежності від характеру і тяжкості злочину. Каральний вплив покарання повинен відповідати тяжкості злочину.

Кара має обов'язковий характер для виконання всіма громадянами, посадовими особами і органами на всій території держави.

П'ята харатерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходить вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитет такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, який суд виносить від імені держави і де міститься конкретна міра покарання. Таким чином, призначене покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, що його вчинила, з точки зору кримінального закону і моралі.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить винному особисто, тощо.

Нарешті, сьома розпізнавальна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість. Це знайшло своє законодавче закріплення в ст. 55 КК, за змістом якої призначення будь-якого покарання тягне для засудженого такий правовий наслідок, як судимість. Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість — це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжує відповідальність в разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання (наприклад, тимчасове позбавлення права займати певні посади, займатись деякими видами діяльності тощо).

Усі викладені ознаки відрізняють покарання від інших мір примушування і дають змогу сформулювати загальне поняття покарання. Покарання — це встановлена законом особлива міра державного примушування, яка містить у собі кару, застосовується лише за вироком суду до особи, винної у вчиненні злочину, виражає від імені держави засудження злочину і особи, що його вчинила, та тягне за собою судимість.

Також необхідно визначити місце покарання в системі заходів кримінально-правового впливу (див. схему 1). Чинне кримінальне законодавство України передбачає ряд заходів кримінально-правового впливу.

Вони можуть застосовуватись як до особи, яка вчинила злочин, так і до особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що не є злочином. Серед цих заходів провідну роль відіграє покарання. Його місце в системі заходів кримінально-правового впливу зумовлене тим, що:

а) покарання — це захід кримінально-правового впливу, що застосовується в межах кримінальної відповідальності особи;

б) покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи;

в) за своїм змістом покарання є (і має бути) найбільш суворою формою кримінальної відповідальності.

Призначення покарання за сукупністю злочинів

Поняття сукупності злочинів детально було розглянуто в розд. «Множинність злочинів». Зараз лише нагадаємо, що відповідно до ст. 33 КК сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або частинами однієї статті Особливої" частини КК, за жоден з яких особу не було засуджено.

З позиції правила про призначення покарання за сукупність злочинів потрібно розглядати два можливих варіанти Його застосування:

покарання за кожен із злочинів, що утворюють сукупність, призначаються одним вироком суду, яким одночасно призначається остаточне покарання;

покарання призначається за злочин при наявності вироку суду, яким особу раніше було засуджено за інший злочин (злочини).

У першій ситуації суд визначає покарання окремо за кожен із злочинів на підставі правил призначення покарання, які розглядались раніше.

Остаточне покарання суд обирає згідно з положеннями ст. 70 частин 2 та 3.

За загальним правилом воно обирається в межах санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. При цьому застосовуються поглинання більш суворим покаранням менш суворого або повне чи часткове складання покарань. При цьому остаточне покарання не може перевищувати вищої межі передбаченої санкцією норми, яка встановлює більш тяжке покарання.

Водночас у випадку, коли хоча б один із злочинів, що входять у сукупність, належить до категорії тяжких або особливо тяжких, суд, обираючи остаточне покарання, може вийти за межі санкції правової норми, яка передбачає більш суворе покарання і призначити покарання в межах максимального строку, визначеного нормою Загальної частини КК для даного виду покарання.

Якщо хоча б за один із злочинів, що входять у сукупність, передбачено довічне позбавлення волі, і воно обирається судом як покарання винному, всі інші покарання, що призначаються за інші злочини, які входять у сукупність, поглинаються довічним позбавленням волі.

Відповідно до ст. 70 ч. З до остаточного основного покарання, призначеного судом, можуть бути приєднані додаткові покарання, які були призначені судом при визначенні покарання за злочини, які входять у сукупність.

У другій ситуації, коли після засудження за злочин буде встановлено, що до цього особа вчинила інший злочин, за який її не було засуджено, суд призначає покарання, керуючись правилами, визначеними в ст. 70 частин 1—3 КК. При цьому в остаточне покарання враховується строк покарання відбутий за першим вироком, У випадках складання різновидних покарань застосовуються правила, передбачені ст. 72 КК «Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення», яка передбачає, що «1. При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий вид виходячи з такого їх співвідношення:

1) одному дню позбавлення волі відповідають:

а) один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту;

б) два дні обмеження волі;

в) три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

г) вісім годин громадських робіт;

2) одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту відповідають:

а) два дні обмеження волі;

б) три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

3) одному дню обмеження волі відповідають три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

4) одному дню обмеження волі або арешту відповідають вісім годин громадських робіт.

2. При призначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків у виді виправних робіт або службових обмежень для військовослужбовців складанню підлягають лише строки цих покарань. Розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають і обчислюються за кожним вироком самостійно.

3. Основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно.

4. Додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно.

5. Попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті. При призначенні покарань, не зазначених у частині першій цієї статті, суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування».