Зміст
Вступ ................................................................................................................... 3-4
РОЗДІЛ 1. Поняття й ознаки суб’єктивної сторони складу злочину ……… 5-8
РОЗДІЛ 2. Форми вини як обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони складу злочину
2.1. Вина у формі умислу ………………………………….………………... 9-12
2.2. Вина у формі необережності ………………………………………….. 13-15
2.3. Змішана (подвійна) форма вини …………………………………….... 16-17
РОЗДІЛ 3. Вина та її форми у кримінальному праві Франції та США
3.1. Франція ………………………………………………………………..... 18-25
3.2. США …………………………………………………………………..... 26-33
РОЗДІЛ 4. Факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу злочину 34-37
РОЗДІЛ 5. Помилка та її кримінально-правове значення …………..…… 38-42
Висновки ......................................................................................................... 43-44
Перелік посилань ............................................................................................ 45-46
Список використаних джерел ....................................................................... 47-48
Вступ
Суб’єктивна сторона злочину - це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків.
Зміст суб’єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов’язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину неоднакові.
Вина особи - це основна, обов’язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб’єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб’єктивну сторону і тим самим склад злочину.
Проте в багатьох злочинах суб’єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними ознаками. Вони мають значення обов’язкових ознак лише в тих випадках, коли названі в диспозиції Закону як обов’язкові ознаки конкретного злочину. Особливості деяких складів злочинів визначають необхідність з’ясування емоцій, які відчуває особа при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Вони різняться за своїм характером, змістом, часом виникнення. Більшість із них перебувають за межами суб’єктивної сторони злочину, тому що зовсім не впливають на формування її ознак (каяття у вчиненому, страх покарання) або вплив їх настільки малий, що не має істотного значення при формуванні у свідомості особи мотиву вчинення злочину (співчуття, жалість). Однак деяким із них Закон надає значення ознаки суб’єктивної сторони.
Актуальність теми дослідження, проведеного в курсовій роботі, полягає у вивченні внутрішньої сутності злочинного діяння (суб’єктивної сторони злочину), тих внутрішніх процесів, які відбуваються у психіці осудної особи під час вчинення нею передбаченого кримінальним Законом суспільно небезпечного діяння.
Про суб’єктивну сторону злочину можна знайти досить багато літератури: підручників, навчальних посібників, монографій, наукових статей та праць багатьох сучасних вітчизняних та іноземних криміналістів. Серед яких найвідомішими є: М.І. Бажанов, Ю.В. Александров, В.А. Клименко, Р. Верема, П. Воробей, Л. Черечукіна, О. Ткачук, А. Музика, І. Осика, В.О. Кузнєцов.
Предметом дослідження в курсовій роботі стали суспільні відносини, які виникають при встановленні вини (її форми) особи, яка скоїла злочин, її мети та мотивів, які в свою чергу є обов’язковими і факультативними ознаками суб’єктивної сторони злочину.
Об’єкт дослідження в курсовій роботі – наукові статті та праці сучасних вітчизняних криміналістів.
Мета даного дослідження – розкрити та дослідити зміст суб’єктивної сторони злочину на сучасному етапі розвитку кримінального права України.
Таким чином, необхідно вирішити слідуючі завдання:
1) розкрити та дослідити зміст суб’єктивної сторони злочину на сучасному етапі розвитку кримінального права України;
2) зробити аналіз встановлених фактів, а потім – висновки по зробленому дослідженню.
Методологію курсової роботи складають наступні методи: описовий, порівняльний, соціологічний та експертних оцінок.
РОЗДІЛ 1. Поняття й ознаки суб’єктивної сторони складу злочину
Суб’єктивна сторона створює психологічний, тобто суб’єктивний зміст злочину, тому є його внутрішньою, у зіставленні з об’єктивною, стороною. Якщо об’єктивна сторона складу злочину становить його фактичний зміст і може бути безпосередньо сприйнята особами, які перебувають на місці злочину під час його вчинення, а наслідки злочину можуть сприйматися і після його вчинення, то суб’єктивна сторона безпосередньому сприйняттю людьми піддана бути не може. Адже, це процеси, які відбуваються у психіці винного й об’єктивне їх визначення можливе тільки завдяки дослідженню об’єктивної сторони складу злочину й інших ознак, які входять до складу злочину.
Отже, суб’єктивна сторона складу злочину - це внутрішній зміст злочину, це ті психічні процеси, які проходять у свідомості особи, коли вона вчиняє злочин, це її психічне ставлення до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків.
Остаточний мотивований висновок щодо ознак суб’єктивної сторони складу злочину в багатьох випадках можна зробити, тільки повністю встановивши всі обставини вчиненого злочину (наприклад, висновок про те, чи є скоєне вбивство умисним чи необережним) [1, 114].
Значення суб’єктивної сторони полягає в тому, що завдяки її правильному визначенню:
а) здійснюється належна кваліфікація діяння та його відмежування від інших злочинів;
б) встановлюється ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила;
в) здійснюється індивідуалізація покарання злочинця, вирішується питання про можливість його звільнення від кримінальної відповідальності й покарання.
Процеси, що відбуваються у психіці людини, поділяються на інтелектуальні, емоційні та вольові. Вони існують у тісній нерозривній єдності, але їх окреме дослідження, як побачимо далі, має велике значення для правильного встановлення суб’єктивної сторони складу злочину.
На підставі зазначених процесів психіки зміст суб’єктивної сторони складу злочину визначається за допомогою юридичних ознак, які її складають, - таких, як вина, мотив, мета, емоційний стан. Вони представляють різні форми психічної активності, але водночас нерозривно пов’язані між собою і взаємозалежні. Це явища з самосійним змістом, у структурі суб’єктивної сторони вони не поглинають одне одного, мають різне, тільки їм притаманне, правове значення.
Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК України, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності (стаття 23 ККУ).
Вина є обов’язкова ознака суб’єктивної сторони складу злочину. Без вини не може бути злочину. Автор курсової роботи хоче зазначити, що винна відповідальність у кримінальному праві є конституційним принципом. Згідно з частини 1 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним Вироком суду. Це положення відтворене у частині 2 статті 2 КК України.
Однією з конституційних засад судочинства є забезпечення доведеності вини [2, 129]. Згідно зі статтею 327 КПК України обвинувальний Вирок може бути постановлений лише за умов, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена [3, 327].
Отже, кримінальне право непохитно стоїть на позиціях суб’єктивного ставлення за вину, тобто відповідальності тільки за наявності вини. Безвинна відповідальність навіть за наявності суспільно небезпечних наслідків (так зване об’єктивне ставлення за вину) неприпустима (скажімо, не може відповідати водій за травмування пішохода, якщо водієм не порушені правила безпеки дорожнього руху).
Отже, вина розглядається законодавцем як категорія психологічна. Одночасно вона розглядається і як категорія соціальна, бо особа, яка вчиняє злочин, нехтує вимогами суспільства, посягає на його інтереси, завдає суттєвої шкоди особі, суспільству, державі.
Щодо мотиву, мети, емоціонального стану, то вони є факультативними ознаками суб’єктивної сторони. Тобто такими, що впливають на кваліфікацію діяння тільки у випадках, коли вони прямо зазначені в Законі або випливають з нього.
Згідно із Законом, вина може проявлятися у формі умислу або необережності. Інших форм вини Закон не знає. В свою чергу, умисел поділяється на умисел прямий і умисел непрямий, а необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Ці форми і види вини конструюються залежно від змісту й співвідношення інтелектуального і вольового моментів і характеризують психічне ставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Інтелектуальний момент визначає ті чинники, які належать до свідомості особи, а вольовий - ті чинники, які належать до її волі.
Залежно відформи вини злочини поділяються на умисні й необережні. У певних випадках вказівка на форму вини може бути дана безпосередньо в Законі (стаття 115 ККУ - умисне вбивство, стаття 119 ККУ - вбивство через необережність), але у більшості випадків форма вини визначається з інших ознак складу злочину, наведених у тексті диспозиції. Так, очевидно, що злочини, де вказано мотив, мета або якщо вони випливають з формулювання норми, є злочинами умисними (зґвалтування, крадіжка, вимагання, незаконні дії у разі банкрутства).
В інших випадках шляхом застосування філологічного, систематичного та інших способів тлумачення приходимо до висновку, що злочин є необережним (порушення вимог законодавства про охорону праці - стаття 271 ККУ, порушення чинних на транспорті правил - стаття 291 ККУ). Деякі злочини можуть бути вчинені як умисно, так і необережно (зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби - стаття 130 ККУ, розголошення державної таємниці - стаття 328 ККУ).
На особливе значення дослідження вини при розгляді кримінальних справ звертає увагу Пленум Верховного Суду України. Так, у пункті 2 своєї Постанови від 7 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи» Пленум зазначив, що при призначенні покарання відповідно до статей 65-69 КК України суди мають враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, сукупність усіх обставин, що його характеризують (форма вини, мотив, спосіб, характер вчиненого діяння, ступінь здійснення злочинного наміру, тяжкість наслідків), особу винного й обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання [4, 2].
РОЗДІЛ 2. Форми вини як обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони складу злочину
2.1. Вина у формі умислу
Згідно зі статтею 24 КК України умисел поділяється на прямий (dolus directis) і непрямий (dolus eventualis). Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.
Ознаками інтелектуального моменту прямого і непрямого умислів є:
а) усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння;
б) передбачення його суспільно небезпечних наслідків (ключовими словами, які відповідають першій і другій ознакам інтелектуального моменту, є: усвідомлення й передбачення).
Ознака вольового моменту прямого умислу полягає в бажанні особи настання суспільно небезпечних наслідків, а непрямого умислу - у не бажанні, але свідомому припущенні їх настання (ключові слова: бажання і свідоме припущення).
Розглянемо сутність ознак, які характеризують прямий і непрямий умисел.
Усвідомлення суспільної небезпеки діяння означає розуміння винним як фактичного, так і соціального його характеру. Так, ухиляючись від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів, особа розуміє, що через це має місце фактичне ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах [5, 212] - фактична сторона діяння, чим порушується встановлений законодавством порядок оподаткування юридичних і фізичних осіб, який забезпечує за рахунок надходження податків, зборів та інших обов’язкових платежів формування доходної частини державного та місцевих бюджетів, а також державних цільових фондів - соціальна сторона діяння.
Закон не вимагає усвідомлення особою кримінальної протиправності діяння, яке нею вчиняється. Внаслідок притаманності злочину ознаки суспільної небезпеки, вона практично є очевидною. Тому особа, що вчинила злочин, не може посилатися на незнання кримінального Закону з метою уникнути відповідальності. Стосовно цього питання римляни казали: Lex est ab aеterno (Закон існує вічно). Згідно з частиною 2 статті 68 Конституції України незнання Законів не звільняє від юридичної відповідальності.
Передбачення особою суспільно небезпечних наслідків свого діяння означає відображення у її свідомості подій, які неминуче або можливо стануться в майбутньому.
Отже, на думку автора курсової роботи, це передбачення самих наслідків. Воно може бути передбаченням їх неминучості (постріл з пістолета у скроню передбачає неминучу смерть), або передбачення реальної можливості їх настання (постріл у людину на значній дистанції; безладна стрільба у приміщенні, де знаходяться люди). Це також передбачення хоча б у загальних рисах розвитку причинного зв’язку між діянням і наслідками, що мають статися.
Що ж до вольового моменту, то він різний у зазначених видах умислу, і саме по ньому проходить поділ умислу на прямий і непрямий. Вольовий момент умислу вирішує питання про ставлення особи до суспільно небезпечних наслідків свого діяння.
При прямому умислі особа, як уже зазначалося автором курсової роботи, бажає настання суспільно небезпечних наслідків, а при непрямому - не бажає, але свідомо припускає їх настання. Бажання означає, що особа цілеспрямовано діє в напрямку досягнення тих суспільно небезпечних наслідків, досягнути яких вона поставила собі за мету [6, 119].
Свідоме припущення настання суспільно небезпечних наслідків означає, що особа не зацікавлена в їх настанні, вони виступають як побічний результат діяння винного, бо він прагне досягти інших наслідків. Що ж до тих наслідків, які настали, то він ставиться до них байдуже, не замислюючись з цього приводу, або без всяких конкретних підстав сподівається, що вони не настануть. Скажімо, пропускаючи електричний струм через дріт, закріплений на паркані ділянки, особа не бажає ураження ним кого-небудь, але свідомо це припускає стосовно осіб, які захочуть проникнути на ділянку. Смерть потерпілого від електроструму буде кваліфікуватись як вбивство з непрямим умислом.
Оскільки суспільно небезпечні наслідки від злочинів з прямим і непрямим умислом цілком порівнянні, Закон не формулює окремо злочинів, що характеризуються прямим умислом, і злочинів, що характеризуються непрямим умислом.
Зауважимо, що формулювання, дані у статті 24 КК України, стосуються тільки злочинів із матеріальним складом (бо в другій ознаці інтелектуального моменту та в ознаці вольового моменту йдеться про суспільно небезпечні наслідки). Щодо умислу стосовно злочинів з формальним складом, то він полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння і в бажанні його вчинити. Тому умисні злочини з формальним складом можуть вчинятися тільки з прямим умислом.
Щодо непрямого умислу, то він можливий тільки у злочинах з матеріальним складом (умисне вбивство, умисне знищення або пошкодження майна). До того ж констатування наявності непрямого умислу можливе тільки у закінченому злочині (бо готування і замах з непрямим умислом неможливі). Якщо у наведеному раніше прикладі з електричним струмом ніхто не буде травмований, кваліфікувати це діяння як замах на вбивство не можна [7, 123].
У межах формулювання прямого умислу теорія і практика кримінального права знають певні його різновиди. Так, за часом виникнення умислу розрізняють заздалегідь обдуманий умисел і такий, що раптово виник. При заздалегідь обдуманому умислі є певний розрив у часі між виникненням наміру вчинити злочин і його реалізацією (те, що в деяких країнах зветься «передумисний злочин»). При умислі, що раптово виник, намір вчинити злочин виникає раптово і зразу ж реалізується (так званий «непередумисний злочин»). Як правило, злочини з високим ступенем суспільної небезпеки характеризуються заздалегідь обдуманим умислом, хоча можуть бути вчинені і з умислом, що раптово виник (це стосується вбивств, хуліганств, зґвалтувань, розбійних нападів). Дослідження питання часу виникнення наміру вчинити злочин і його наступної реалізації має суттєве значення для індивідуалізації покарання.
У двох випадках Закон розглядає злочин, вчинений з умислом, що раптово виник, як привілейований. Це умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання [8, 116], й умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання.
Ці злочини, вчинені в стані так званого афекту, тобто сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого, караються значно м’якше, ніж аналогічні, вчинені не в стані афекту. Встановлення факту вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, є обставиною, що у всіх випадках пом’якшує покарання.
Залежно від визначеності мети, якої хоче досягти особа, вчиняючи злочин, умисел поділяється на визначений і невизначений. При визначеному умислі особа чітко уявляє собі, яких саме наслідків вона хоче досягти. Недосягнення цих наслідків з причин, що не залежали від її волі, буде розглядатись як замах на конкретний злочин. Скажімо, з метою вбивства наноситься удар каменем по голові. Якщо смерть не настала, це буде розглядатися як замах на вбивство.
При невизначеному умислі особа передбачає настання наслідків свого діяння, але вони неконкретизовані, будь-які з них «задовольняють» злочинця. Так, наносячи удари потерпілому, злочинець усвідомлює, що вони можуть призвести до різних наслідків щодо здоров’я потерпілого, і згодний на будь-які з них. У таких випадках кваліфікація здійснюється за наслідками, що фактично настали. У нашому випадку це можуть бути й легкі тілесні ушкодження, й середньої тяжкості, й тяжкі.
2.2. Вина у формі необережності
Другою формою вини є необережність. Порівняно з умисними злочинами необережні, виходячи з особи злочинця, вважаються менш небезпечними, але за своїми суспільно небезпечними наслідками не тільки не поступаються нічим умисним злочинам, а й можуть перевищувати їх: достатньо пригадати Чорнобильську трагедію, загибель шахтарів на шахтах Донбасу, катастрофу з літаком на аеродромі під Львовом.
Необережність поділяється на злочинну самовпевненість (luxuria) і злочинну недбалість (negligentia). Згідно з частиною 2 статті 25 КК України необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення. Згідно із частиною 3 статті 25 КК України необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити. Необережні злочини сконструйовані як злочини з матеріальним складом, але деякі склади формальних злочинів, передбачені в КК України, можуть вчинятися як умисно, так і через необережність: порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів [9, 320], розголошення державної таємниці, й отже, форму вини тут треба встановлювати відносно конкретного діяння.
При злочинній самовпевненості інтелектуальний момент цього виду необережності полягає в тому, що особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Цим інтелектуальний момент злочинної самовпевненості споріднюється з другою ознакою інтелектуального моменту прямого і непрямого умислів. Але характер передбачення в них різний. При злочинній самовпевненості йдеться про передбачення тільки можливості настання наслідків. У контексті наведеного формулювання Закону це означає, що на відміну від умислу, де передбачення наслідків має конкретний характер, при злочинній самовпевненості це передбачення має абстрактний характер. Скажімо, водій автомобіля, виїжджаючи у забороненому місці на зустрічну смугу руху, розуміє, що він може зіткнутися з транспортним засобом, що рухається назустріч, і заподіяти фізичну шкоду комусь із підлеглих. Однак, не бачачи на цій смузі зустрічного транспорту, вважає, що з ним цього не станеться.
Вольовий момент злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа розраховує на відвернення наслідків, тобто, базуючись на конкретних реальних обставинах, вважає, що вона зможе попередити їх настання. Таке попередження може вбачатися в об’єктивних (в момент виїзду на зустрічну смугу руху транспортних засобів там не було) або суб’єктивних (високий досвід водія) чинниках. Отже, особа самовпевнено вважає, що критичної ситуації для настання суспільно небезпечних наслідків не виникне, а якщо вона виникне, то наслідки будуть відвернені.
Але таке сподівання виявляється легковажним, бо внаслідок вчиненого діяння настають суспільно небезпечні наслідки, відвернути які особа з різних причин виявилася нездатною. В цьому й полягає злочинність її самовпевненості.
Якщо порівняти вольовий момент злочинної самовпевненості з вольовим моментом непрямого умислу, то в першому випадку йдеться про конкретні розрахунки, які, на думку особи, відвернуть наслідки, а в другому - особа свідомо припускає настання наслідків, не плануючи і не здійснюючи зусиль щодо їх відвернення, або безпідставно сподіваючись, що вони не настануть [10, 54].
При злочинній недбалості інтелектуальний момент докорінно відрізняється від ознак інтелектуального моменту обох видів умислу й злочинної самовпевненості. При злочинній недбалості особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, ні як неминучих, ні як реально або навіть як абстрактно можливих. Тобто особа не усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння. Непередбачення суспільно небезпечних наслідків являє собою особливу форму психічного ставлення до них. Це свідчить про зневажливе ставлення особи до вимог Закону, приписів інших нормативних актів, правил співіснування, інтересів інших осіб. Здебільшого особа «розпустила» себе, звикнувши до певних «дрібних» порушень вказаних вимог, не аналізуючи своїх дій і можливих наслідків, діє без необхідної обачливості й обережності. Саме це й призводить у багатьох випадках до того, що можливість настання суспільно небезпечних наслідків не охоплюється свідомістю особи.
Щодо вольового моменту злочинної недбалості, то в ньому вирізняється два критерії. Вони полягають в тому, що особа повинна була (об’єктивний критерій) і могла (суб’єктивний критерій) передбачити настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, а отже, не вчиняти його. Наявність обох критеріїв необхідна.
Об’єктивний критерій має, як правило, нормативний характер або характер вимог обачливої й сумлінної (bonae fidei) поведінки в побуті. Саме дотримання вказаних вимог дало б можливість виключити поведінку, яка призвела до суспільно небезпечних наслідків. Відсутність обов’язку виконувати певні вимоги виключає кримінальну відповідальність.
Суб’єктивний критерій означає, що людина, щодо якої вирішується питання про кримінальну відповідальність, у конкретній ситуації із врахуванням її фахової підготовки, розумових і фізичних можливостей та інших обставин, що склалися на відповідний момент, мала можливість передбачити наслідки своєї дії чи бездіяльності.
Здебільшого за наявності об’єктивного критерію є й суб’єктивний критерій злочинної недбалості. Але можливі випадки, коли особа (через хворобу, перенавантаження) не могла передбачити суспільно небезпечні наслідки від своєї дії чи бездіяльності [11, 117].
Відсутність суб’єктивного критерію виключає кримінальну відповідальність, бо в діянні відсутня ознака вини. Інше рішення питання було б порушенням принципу суб’єктивного ставлення за вину.
Ситуація, за якої суспільно небезпечні наслідки знаходяться у причинному зв’язку з діянням особи, але вказана особа не повинна була і (або) не могла їх передбачити, зветься випадком (casus). Наявність казусу означає відсутність вини, а отже, й кримінальної відповідальності.
2.3. Змішана (подвійна) форма вини
Кримінальне право знає дві форми вини: умисел і необережність. Отже, можемо сказати, що злочини можуть бути вчинені умисно (крадіжка), через необережність (службова недбалість), або як умисно, так і через необережність (вбивство).
Водночас ряд злочинів з матеріальним складом сконструйовано таким чином, що окремі ознаки об’єктивної сторони складу злочину характеризуються різними формами вини. Таке сполучення в одному і тому ж складі злочину різних форм вини (умислу і необережності) в теорії кримінального права зветься змішаною (подвійною, складною) формою вини (culpa dolo exorta). Отже, йдеться не про якусь форму вини, якої законодавство не знає, а про сполучення існуючих форм, бо умисел і необережність поміж собою не змішуються, а існують самостійно, хоча і в одному злочині, характеризуючи ставлення винного до різних ознак об’єктивної сторони складу злочину: діянню і наслідку (або наслідкам).
Є два різновиди змішаної форми вини. У першому різновиді сутність змішаної вини полягає в тому, що у суб’єкта злочину наявне різне психічне ставлення винного до вчиненого ним суспільно небезпечного діяння і до його наслідків. Така ситуація може спостерігатись у злочинах, пов’язаних із порушенням певних спеціальних правил (охорони надр), що тягне за собою певні шкідливі наслідки або створює реальну загрозу завдання їх.
У таких злочинах психічне ставлення до діяння, яке не вважається злочином без настання наслідків, може бути як умисним, так і необережним, що ж до наслідків - тільки необережним.
За наявності умислу до порушення правил (діяння) і необережності до завданої шкоди мова має йти про змішану форму вини. За наявності необережності і до діяння і до наслідків - змішана форма вини відсутня.
У цілому за такого різновиду змішаної форми вини злочин вважається необережним [12, 125].
У другому різновиді змішаної форми вини йдеться про різне психічне ставлення до двох різнорідних і неоднакових за тяжкістю наслідків, які є результатом одного суспільно небезпечного діяння.
Психічне ставлення особи до діяння у злочинах цієї групи є тільки умисним, умислом характеризується й ставлення до першого, менш тяжкого наслідку. Ставлення до другого, більш тяжкого наслідку характеризується необережною виною. В цілому злочин розглядається як умисний.
Скажімо, у злочині - проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої [13, 134], діяння характеризується умисною формою вини, до першого наслідку - позбавлення вагітності - винна особа відноситься умисно, до настання тривалого розладу здоров’я, безплідності або смерті потерпілої - необережно. У злочині - умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, саме діяння й перший наслідок - тяжке тілесне ушкодження - характеризуються умисною формою вини, а ставлення злочинця до смерті потерпілого характеризується необережністю. Аналогічна ситуація при умисному знищенні або пошкодженні майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки та в інших аналогічних конструкціях.
Точне встановлення змішаної форми вини дає можливість для розмежування суміжних складів злочину, правильної кваліфікації вчиненого діяння, індивідуалізації покарання, своєчасного розгляду питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким.
Скажімо, наявність умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження й необережності щодо смерті, що настала внаслідок цього, дає підстави кваліфікувати діяння за частиною 2 статті 121 КК України.
Якщо ж внаслідок тяжкої шкоди здоров’ю, завданої умисно, настала смерть потерпілого, яка також охоплювалася умислом винного, діяння характеризується єдиною формою вини й кваліфікується як умисне вбивство. І навпаки, якщо не встановлено спричинення умислу на спричинення тяжкої шкоди здоров’ю, яка потягла за собою смерть потерпілого, змішана вина відсутня. Мова може йти лише про вбивство через необережність.
РОЗДІЛ 3. Вина та її форми у кримінальному праві Франції та США
3.1. Франція
У кримінальному праві зарубіжних держав, як правило, виділяється декілька самостійних форм вини. При цьому у більшості випадків загальне нормативне визначення поняття вини відсутнє. Подібна ситуація спостерігається і у кримінальному праві Франції, де відсутнє загальне нормативне визначення поняття вини, а названо декілька окремих її форм. У зв’язку з цим постають питання:
1) який зміст вкладається в поняття вини за кримінальним правом Франції;
2) які форми вини виділяються в кримінальному праві Франції;
3) який конкретний зміст має кожна форма вини.
Зазначені питання у теорії кримінального права досліджували такі вчені, як І. Козочкін, П. Конт, Н. Крилова, Н. Кузнєцова, Г. Левасер, П. Местр дю Шамбон, М.-Л. Раса, А. Шаван, С. Яценко.
Чинний КК Франції не містить загального визначення поняття вини. У спеціальній юридичній літературі можна зустріти різні визначення вини і винуватості. Так, П. Конт та П. Местр дю Шамбон зазначають, що винуватість у широкому розумінні являє собою рівнодіючу всіх елементів злочинного діяння. М.-Л. Раса визначає вину як певний психологічний фактор злочинного діяння. У цілому ж, в доктринальних джерелах з кримінального права Франції конструкція вини будується на підставі поняття загальної (або мінімальної) вини, що характеризує будь-яке злочинне діяння.
Загальна вина - це психологічний «мінімум», без якого не може бути злочинного діяння. Вона передбачає наявність свідомості та волі при вчиненні певного акту поведінки. У спеціальній Постанові Касаційного суду Франції від 13 грудня 1956 року містилось положення про те, що «будь-яке злочинне діяння, навіть необережне, передбачає, що його виконавець діяв з свідомістю та волею» [14, 138].
З приводу форм вини у французькій кримінально-правовій доктрині склалось декілька напрямів та концепцій. В результаті такої різноманітності виникла певна неоднозначність у термінології. Узагальнюючи погляди французьких криміналістів, можна виділити наступні форми вини:
а) умисна вина або злочинний умисел;
б) неумисна вина або необережна вина;
в) презюмуюча вина або вина при порушеннях.
Крім цих основних форм, часто як самостійні французькі вчені-криміналісти виділяють так звані проміжні форми: невизначений умисел та евентуальний умисел.
Умисна форма вини. У цілому зазначена форма визначається як форма вини, за якої особа не лише усвідомлює незаконний характер своєї поведінки (загальна вина), а й бажає здійснити таку поведінку та досягнути шкідливих наслідків.
Найбільш повне визначення умисної форми вини наводиться у працях П. Конта та П. Местр дю Шамбона, на думку яких вона має місце тоді, коли виконавець у момент вчинення злочинного діяння діє добровільно, усвідомлює той факт, що його поведінка з необхідністю потягне незаконний результат, який описаний у кримінально-правовій нормі, і намагається досягти цього результату. При цьому автори піддають критиці позиції тих вчених-криміналістів, які визначають умисел через бажання досягти шкідливих наслідків. Вони вважають, що точніше говорити не про бажання, а про вольове намагання їх заподіяти. На підтвердження своєї думки автори наводять наступний приклад. Особа, бажаючи відвернути від себе підозри у вчиненні злочину, несправедливо звинувачує у його вчиненні іншу людину, знаючи при цьому, що остання не вчинила даного злочину, і тим самим здійснює неправдивий донос. У наведеному випадку, на думку авторів, особа, яка здійснила донос, можливо, і не бажає заподіяти шкоду іншій особі, у будь-якому разі прямо у цьому не зацікавлена, оскільки для неї головне не звинуватити конкретну особу у вчиненні злочину, а самій уникнути кримінальної відповідальності. Однак вона розуміючи, що її неправдиві заяви з необхідністю потягнуть за собою заподіяння шкоди невинуватій особі, все ж вчинює саме таким чином. Отже, підсумовують вчені, є всі підстави стверджувати, що така особа діяла умисно, оскільки, незважаючи на відсутність «активного» бажання, вона спрямовувала свою волю на досягнення забороненого в кримінально-правовій нормі результату.
За чинним КК Франції, злочини - це лише умисні діяння. Проступки можуть бути як умисними, так і необережними. При характеристиці умисних злочинів законодавець вживає терміни: «добровільно», «умисно» або вказує на певну мету вчинення правопорушення.
У теорії кримінального права Франції йдеться про різні «ступені» умисної вини, зокрема про передумисність і спеціальний умисел.
КК Франції визначає передумисність як такий умисел, що сформувався до вчинення злочину або проступку [15, 132-72]. Таким чином, злочинне діяння є не лише умисним, а умисел у даному випадку формується протягом певного періоду. Передумисність є конструктивною ознакою вбивства, кваліфікуючою ознакою застосування тортур, вчинення насильницьких дій, що потягли за собою заподіяння смерті з необережності.
В окремих випадках у диспозиції кримінально-правової норми вказується на вчинення злочинного діяння з певною метою. При цьому мета є обов’язковою ознакою діяння і підлягає доказуванню, її відсутність або взагалі виключає злочинність діяння, або виключає кримінальну відповідальність за злочин, передбачений конкретною кримінально-правовою нормою. Умисел, який поєднується з певною метою у кримінально-правовій літературі Франції, дістав назву спеціальний умисел.
Прикладом спеціального умислу є передбачена статтею 227-12 КК Франції відповідальність за схиляння батьків до відмови від своєї дитини, що вчинено з корисливою метою або визначеним у диспозиції способом. Французький законодавець вказує на спеціальну мету і в інших випадках. Наприклад, у статті 322-14 КК Франції встановлена кримінальна відповідальність за неправдиве повідомлення про стихійне лихо, здійснене з метою викликати непотрібне втручання рятувальників.
При необережній формі вини поведінка виконавця є свідомою і вольовою, але він не намагається досягти шкідливого результату.
Часто необережна форма вини визначається французькими криміналістами як певна протилежність умисній формі вини. Так, наприклад, П. Конт та П. Местр дю Шамбон зазначають, що «якщо умисел - це спрямованість волі, необережність - це воля не спрямована; якщо умисел - це воля, спрямована на незаконний результат, який виконавець усвідомлює, то необережність - це непередбачення результату, коли виконавець не обмірковує ризик його неочікуваного настання. Відповідно необережність полягає в ослабленні уважності; реалізуючи безперервно матеріальний елемент злочинного діяння, виконавець, як правило, вчинює так, як не вчинила б обачна людина».
Зазначені автори також відмічають, що необережність, як і умисел, сама по собі не є злочинною. Необережність, як форма вини, існує лише у зв’язку з шкідливим наслідком, що настав. Однак при умислі спрямованість волі на результат вже свідчить про злочинність наміру. У випадку необережності принципове значення має фактичне настання результату і причинний зв’язок між поведінкою і наслідками [16, 140].
Аналізуючи необережну форму вини, М.-Л. Раса відмічає, що вона визначається законодавцем з максимальними уточненнями. Дійсно, в КК Франції існує, наприклад, норма про кримінальну відповідальність за необережне вбивство, в якій вичерпно наведені різні варіанти поведінки винуватої особи, що діє «помилково, необачно, неуважно, недбало або не дотримуючись будь-якого обов’язку з безпеки чи обережності, що покладається Законом або регламентами» (абзац 1 статті 221-6 КК Франції).
Аналіз злочинних діянь, що передбачають необережну форму вини, дає підстави зробити висновок, що кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли злочинне діяння, вчинене з необережності, потягло за собою тяжкі наслідки (смерть, тілесні ушкодження), або коли злочинне діяння вчинено спеціальним суб’єктом, на якого покладено обов’язок бути «особливо уважним», наприклад, особою, що охороняє таємницю національної оборони. Необережні злочинні діяння незалежно від шкоди, яку вони заподіяли, є, відповідно до КК Франції, проступками.
У спеціальній літературі з кримінального права Франції виділяється також третя форма вини - презюмуюча або вина при порушеннях.
Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Франції будь-яке поліцейське порушення, навіть вчинене у стані рецидиву, може стати предметом спрощеного провадження [17, 524]. Прокуратура, обираючи процедуру спрощеного провадження, передає судді поліцейського трибуналу кримінальне досьє. Суддя приймає рішення у справі без судового розгляду шляхом винесення кримінального наказу, в якому зазначається про виправдання або засудження з призначенням штрафу.
За кримінальним правом Франції суддя поліцейського трибуналу, розглядаючи справу про порушення, не лише не зобов’язаний доводити певну форму вини особи (умисел або необережність), а й не повинен мотивувати своє рішення. Для притягнення до відповідальності за поліцейське порушення достатньо загальної вини. Особа вважається винуватою в силу самого факту вчинення правопорушення, тобто за наявності матеріального елемента злочинного діяння, і не підлягає відповідальності лише у випадку, якщо буде доведено, що вона діяла під впливом непереборної сили, або якщо існували такі обставини, як неосудність або недосягнення віку кримінальної відповідальності.
В силу наведених процесуальних особливостей розгляду таких випадків і прийнято вести мову про презюмуючу вину. На думку французьких юристів, у даному разі саме діяння дає підстави передбачати вину особи. Презюмуюча вина часто називається «виною за порушення», оскільки вона являє собою психологічну ознаку, що характерна для більшості порушень. При цьому слід мати на увазі, що, з одного боку, існує достатня кількість порушень, для яких властивий більш «розвинений» моральний елемент (умисел або необережність), а з іншого, певна кількість проступків характеризується саме цим «мінімумом» психологічної ознаки.
Питання про презюмуючу вину є дискусійним у французькій юридичній літературі. Наприклад, П. Конт та П. Местр дю Шамбон відмічають, що така форма вини не зводиться ні до умислу, ні до необережності, фактично, у її традиційному розумінні, означає відсутність будь-якої вини, оскільки передбачає лише осудність особи, тобто наявність сукупності таких ознак, як досягнення встановленого віку кримінальної відповідальності, відсутність психічного розладу і фізичного примусу з боку інших осіб, відсутність форс-мажорних обставин. Вчені вважають, що сама категорія презюмуючої вини мало корисна, оскільки якщо злочинне діяння вчинено і немає доказів заподіяння шкоди за форс-мажорних обставин, то при відсутності умислу, тобто спрямованості дій на певний результат, слід вести мову про необережність і доводити її, а не презюмувати.
Говорячи про проблему презюмуючої вини, М.-Л. Раса відмічає, що за своєю суттю ця форма вини схожа з «виною необачною», оскільки полягає або у необережності, або у недотриманні певних правил. Однак в регламентації двох названих форм є відмінність. Вона стосується доказування. Презюмуюча вина завжди презюмується. Моральний момент у подібних випадках виводиться із матеріального. При цьому М.-Л. Раса наводить такий приклад: особа, що рухається на автомобілі з порушенням правил, не може бути звільнена від відповідальності, якщо доведе, що не бачила дорожнього знаку; вона буде звільнена від відповідальності лише тоді, коли буде встановлено, що дорожній знак був зірваний. Автор не погоджується з тими вченими, які зазначають, що у подібних злочинних діяннях (переважно порушеннях) відсутній моральний елемент, а існує лише матеріальний. Якщо б такі діяння не мали морального елемента, - зазначає М.-Л. Раса, - було б неможливе звільнення від відповідальності малолітніх, психічнохворих, осіб, що діють під впливом фізичного або іншого примусу.
Г. Левасер та А. Шаван також не погоджуються з думкою деяких вчених про те, що у цих випадках можна говорити про «виключно матеріальні» елементи порушення, і про те, що підставами кримінальної відповідальності є лише легальний і пов’язаний з ним матеріальний елементи. Названі вчені вважають, що розглядувані діяння включають в себе моральний елемент лише у виді загальної вини.
В юридичній літературі Франції також виділяються і проміжні форми вини. «Проміжний»характер таких форм пов’язаний з тим, що їх не можна з точністю віднести до умислу або до необережності, вони поєднують у собі ознаки як першої, так і другої. Слід відмітити, що характеристика таких проміжних форм в доктринальних джерелах з кримінального права Франції різна, оскільки залежить від позиції вченого, який досліджує дану проблему.
Однією з проміжних форм, що часто виділяється в кримінальному праві Франції, є невизначений умисел, при якому поведінка виконавця, що діє добровільно і вчинює будь-який заборонений Законом акт, призводить до настання більш значної шкоди ніж та, що передбачалась виконавцем, хоча останній в абстрактній формі все ж її уявляв.
Французькі криміналісти вважають, що у даному випадку про умисел можна вести мову лише стосовно тих наслідків, які чітко передбачались виконавцем.
КК Франції передбачає відповідальність за такі злочинні діяння, коли виконавець не бажав заподіяння більш тяжкої шкоди. У юридичній літературі підкреслюється, що у подібних випадках людина, яка використовує насильство, не може точно розраховувати силу своїх ударів, тому їй важко передбачати, яка буде втрата працездатності або яким буде в кінцевому рахунку розлад здоров’я потерпілого. Однак винуватий відповідає за будь-які наслідки, які стали результатом його незаконних дій, за умови, що цей результат, принаймні абстрактно, передбачався виконавцем.
Кримінальне право Франції припускає кримінальну відповідальність і в тих випадках, коли більш значна шкода не могла бути передбачена виконавцем. Наприклад, по суті безпечний удар потяг за собою тяжке тілесне ушкодження в силу уразливості організму потерпілого, про яку винуватий не знав. Такі делікти отримали назву «претеринтенційних». Г. Левасер та А. Шаван зазначають, що «претеринтенційними є правопорушення, що є наслідком вчинення умисного акту, наслідки якого абсолютно перевищили мету виконавця».
Разом з тим, таке розширене розуміння морального елемента злочинного діяння не стосується злочину, відповідальність за який передбачена статтею 222-7 КК Франції. Ця норма забороняє притягати особу до кримінальної відповідальності за вбивство, якщо вона заподіяла умисні тяжкі тілесні ушкодження і не мала наміру заподіяти смертельні наслідки. При цьому слід відмітити, що до проведення у Франції кримінально-правової реформи 1832 року такі дії вважались вбивством. До проміжної форми вини за кримінальним правом Франції відноситься також евентуальний умисел. М.-Л. Раса називає даний умисел «необережністю виключної тяжкості». Наприклад, зазначає вона, водій автомобіля здійснює обгін іншого транспортного засобу рухаючись по зустрічній смузі в повному тумані. Водій, відмічає вона, свідомо йде на ризик заподіяння шкоди людям, техніці. При цьому дослідниця не погоджується з пропозиціями окремих вчених ототожнити «необережність виключної тяжкості» з умисною формою вини. Таке вирішення питання вона вважає несумісним з принципом законності.
Підводячи підсумок розгляду питань щодо вини та її форм за кримінальним правом Франції, слід відмітити:
1) у доктрині кримінального права Франції і правозастосовній практиці виділяється поняття загальної вини;
2) при визначенні умисної форми вини виділяються її ступені - передумисність і спеціальний умисел;
3) при необережній формі вини суб’єкт за наявності загальної вини певним чином ставиться до тих наслідків, які передбачені Законом;
4) інколи в кримінально-правовій літературі Франції виділяється третя форма вини - презюмуюча або вина при порушеннях;
5) своєрідним для кримінального права Франції є наявність проміжних форм вини (невизначений та евентуальний умисел).
На думку автора курсової роботи, виділення та змістовна характеристика основних рис вини та її форм, зокрема проміжних, за кримінальним правом Франції може бути врахована при удосконаленні інституту вини в кримінальному праві України.
3.2. США
Одним з елементів злочину «mens геа» (буквально – «винний дух») - це, по суті, вина. Вважається, що злочином може бути визнано тільки таке протиправне діяння, що зроблене винно. Такий висновок застосовувався на протязі сторіч англійськими, а згодом і американськими судами: «Actus non facіt reum, nіsі mens sіt rea» (Діяння не робить людину винною, якщо її дух невинний).
Тільки наявність двох елементів становить підставу кримінальної відповідальності. Ця вимога закріплена в Примірному кримінальному кодексі США, а також у КК ряду штатів. Так, у КК Каліфорнії (§ 20 КК Каліфорнії) сказано: «У будь-якому злочині або публічному караному правопорушенні повинна бути єдність і взаємодія діяння й наміру або злочинної недбалості».
М. Бассіуні дає таке визначення mens rea: «це - психічний елемент, що за Законом потрібен відносно кожного злочину і який повинен супроводжувати матеріальний елемент або «actus reum»». Однак він не зовсім точний. Справа в тому, що нерідко в силу дії в США інституту «строгої або абсолютної відповідальності» (strіct or absolute lіabіlіty) особа піддається покаранню без встановлення вини. По суті мова йде про об’єктивне зобов’язання. Про широке поширення й живучість цього інституту говорить хоча б той факт, що можливість включення в законодавство таких діянь передбачається й Примірним кримінальним кодексом США (стаття 2.05 ПКК США), а також кодексами штатів [18, 15.10]. В американській юридичній літературі затверджується, що «злочини строгої відповідальності» - це менш небезпечні зазіхання (порушення правил дорожнього руху), які караються не дуже строго. Але в дійсності це не зовсім так.
Різновидом «строгої відповідальності» є так звана субститутивна відповідальність (vіcarіous lіabіlіty), тобто відповідальність однієї особи за дії іншого, найчастіше хазяїна або роботодавця за кримінально-карані дії своїх робітників або службовців.
Питання про причинний зв’язок - одне із самих складних у кримінальному праві. І в Примірному КК США воно, по визнанню навіть американських авторів, викладено досить невдало, тому що його укладачі намагалися укласти в «ложі» законодавчих положень свої складні теоретичні побудови, що зв’язують фактичний або ймовірний результат дій правопорушника з межами, що усвідомить або ризику, що усвідомить не їм. Тому рекомендації Примірного КК США про причинний зв’язок не були сприйняті Кримінальними кодексами штатів країни. Їхні укладачі навіть не намагалися якось спростити їх, а зволіли залишити рішення питання про причинний зв’язок судовій практиці й кримінально-правовій доктрині.
Як відзначалося автором курсової роботи, вина в кримінально-правовій доктрині й судовій практиці США найчастіше за традицією позначається терміном «mens rea». У роботах американських юристів можна зустріти й інші позначення – «психічний елемент», «психічна помилка», «намір», «злочинний стан душі» [19, 237].
Але відсутність термінологічної однаковості - не єдиний і не найбільший недолік в сфері вини, хоча він симптоматичний. Наявність у юридичній літературі й судових рішеннях великого числа самих різних визначень вини дозволяє стверджувати, що це досить складний і заплутаний розділ американського кримінального права. П. Робінсон пише, що звичайно «mens rea» визначається як винний психічний стан злочинця під час здійснення ним вчинку, що становить зазіхання.
Якщо говорити в цілому, то вина в кримінально-правовій теорії визначається як якийсь суб’єктивний стан особи, що робить протиправне діяння. При цьому одні автори говорять про здатності усвідомлювати, інші - про намір і усвідомлення, треті - про усвідомлення й бажання, четверті - про певний психічний стан, п’яті - про «будь-який» психічний стан.
Здається, що таке положення у значній мірі є наслідком відсутності законодавчого рішення цього питання як на федеральному рівні, так і в штатах. Воно, очевидно, має мало шансів на поліпшення в найближчому майбутньому, тому що Примірний КК США, на який у тому або іншому ступені орієнтуються законодавці, на цей рахунок також не містить ніяких рекомендацій.
Разом з тим варто визнати, що цей документ вніс якусь ясність у рішення іншого, не менш складного для американського кримінального права питання - визначення форм вини. Оскільки у відношенні форм вини федеральне законодавство й законодавство штатів характеризується відсутністю якогось загального підходу, а останнє, в основному під впливом Примірного КК США, виявляє певну позитивну тенденцію.
Замість середньовічного «mens геа» Примірний КК США дає інший, що більш точно відбиває сутність суб’єктивного елемента термін «винність» (culpabіlіty) У статті 2.02 Примірного КК США проголошується принцип відповідальності тільки при наявності вини й вказуються форми вини: «...особа не є винною у здійсненні зазіхання, якщо вона не діяла з метою, свідомо (усвідомлено), необачно (необережно) або недбало, залежно від того, що потрібно за Законом у відношенні кожного з матеріальних елементів цього зазіхання». На певне впорядкування положення в цій сфері, як представляється, спрямовані, окремі Рішення Верховного суду. Так, наприклад, про ті ж чотири «рівні наміру», тобто форми вини, він говорить в одній зі своїх Постанов, винесених в 1971 році.
У пункті 2 зазначеної вище статті Примірного КК США містяться розгорнуті визначення цих форм вини. «З метою» і «свідомо» - форми навмисної вини. Перша з них визначається в такий спосіб: «Особа діє з метою відносно матеріального елемента зазіхання у випадках:
1) якщо зазначений елемент містить у собі характер її поведінки або результат поведінки, - його свідома мета складається в здійсненні такої поведінки або в заподіянні такого результату;
2) якщо зазначений елемент містить у собі супровідні обставини, вона усвідомить існування таких обставин або припускає, або сподівається на те, що вони існують».
Менша стосовно мети ступінь винності - усвідомлення: «Особа діє свідомо відносно матеріального елемента зазіхання у випадках:
1) якщо зазначений елемент містить у собі характер її поведінки або супровідні обставини, - вона усвідомить, що ця поведінка має такий характер, або що такі супровідні обставини існують;
2) якщо зазначений елемент містить у собі результат її поведінки, - вона усвідомить, що її поведінка практично має такий результат».
З наведених визначень можна зробити принаймні два висновки. Їхнім достоїнством є те, що вина визначається не тільки стосовно до самого діяння й результату, але також до обставин. Разом з тим у наявності й істотний недолік: неможливість проведення досить чіткого розмежування мети й усвідомлення, тому що обоє визначення містять співпадаючу ознаку - усвідомлення існування супровідних обставин, причому відносно мети він сформульований навіть ширше й менш виразно.
Слід зазначити, що ціль може бути не тільки кінцевим результатом, до якого прагне особа, але й засобом для досягнення іншого результату, на попередження якого також спрямований Закон.
Третя форма вини - необережність: «Особа діє необачно (необережно) відносно матеріального елемента зазіхання у випадках, коли вона свідомо зневажає істотним і невиправданим ризиком того, що зазначений матеріальний елемент існує або виникає в результаті її поведінки. Цей ризик повинен бути такого характеру й такого ступеня, що, з урахуванням характеру й мети поведінки злочинця, а також обставин, які йому відомі, виявлене ним містить у собі грубе відхилення від стандарту поведінки, якого на місці злочинця дотримувалася б законослухняна особа».
Три вищезгадані форми вини - основні, тому що відповідно до положення, що міститься в кодексі, кримінальна відповідальність за вчинене звичайно наступає при наявності мети, усвідомлення або необережності. Діяння, зроблене через недбайливість, карається тільки у випадках, спеціально передбачених Законом. «Особа діє недбало відносно матеріального елемента зазіхання у випадках, коли вона повинна усвідомлювати істотний і невиправданий ризик того, що зазначений матеріальний елемент існує або виникає в результаті її поведінки. Цей ризик повинен бути такого характеру й такого ступеня, що з урахуванням характеру й мети поведінки злочинця, а також обставин, які йому відомі, не усвідомлення їх злочинцем містить у собі грубе відхилення від стандарту обережності, якого на місці злочинця дотримувалася б розумна особа».
Основне розходження між необережністю й недбалістю проводиться по сугубо об’єктивному критерію: у першому випадку має місце «грубе відхилення від стандарту поводження, якого на місці злочинця дотримувалася б законослухняна особа», а в другому – «грубе відхилення від стандарту обережності, якого на місці злочинця дотримувалася б розумна особа». Такий підхід, щоправда, в основному відносно недбалості зазнає критики й деяких американських юристів: якщо обвинувачуваний карається за діяння тільки тому, що воно не було зроблене «середньо розумною» людиною, то це «суперечить основним принципам (права) і є зовсім несправедливим».
З іншого боку, як відзначалося вище, Примірний КК США значно обмежив сферу застосування репресії за здійснення діянь через недбайливість. У зв’язку із цим Б.С. Нікіфоров пише: «...достатнього для громадянської відповідальності недотримання однієї тільки «розумної» обережності для кримінальної відповідальності, за кодексом, мало». Одним з найбільш серйозних передбачених ним випадків здійснення злочинів по необережності у формі недбалості є вбивство [20, 210.4]. Тут слід зазначити, що іноді законодавство з метою посилення відповідальності за вбивство через недбайливість, зроблене в результаті автотранспортної події, дозволяє його кваліфікувати як просте вбивство, каране набагато суворіше (наприклад, § 40-714 Зведення Законів Округу Колумбія).
У деяких штатах вироблені судами визначення недбалості настільки невизначені й двозначні, що, здається, більше проблем породжують, чим вирішують. Так, суд у штаті Міссісіпі вказав, що злочинна недбалість - це свідоме й безвідповідальне (conscіous and wanton) або необачне ігнорування ймовірності настання пагубних наслідків у результаті створеної з волі злочинця надмірної (нерозумної) небезпеки цього. Ясно, що таке визначення може бути віднесено й до необережності, навіть, може бути, більшою мірою, чим до недбалості. Взагалі слід зазначити, що це поняття одне з найбільш заплутаних в сфері інституту вини, а можливо й Загальної частини американського кримінального права в цілому. Не випадково У. Кларк і У. Маршалл пишуть, що «придатне для вживання визначення недбалості в кримінальному праві - невловима річ».
Примірний КК США містить положення про те, що, якщо необхідна форма винності - недбалість, то суб’єктивну сторону діяння утворить будь-яка наступна форма вини, що була при його здійсненні, тобто необережність, усвідомлення і ціль, якщо необережність, то усвідомлення і ціль, якщо усвідомлення, то також і ціль.
Необхідно відзначити, що при визначенні всіх чотирьох форм вини кодекс виходить не з усвідомлення обвинувачуваним соціальної небезпеки зробленого ним діяння і його наслідків. У цьому проявляється вплив традиційної для буржуазного кримінального права нормативно-психологічної концепції вини, що повністю ігнорує соціальну сутність злочину.
Характер регулювання інституту вини, запропонований цим документом, був сприйнятий законодавством ряду штатів США. У кримінальних кодексах деяких з них окремі питання, як представляється, вирішені навіть більш вдало, ніж у Примірному КК США. Так, наприклад, у КК штату Нью-Йорк замість «мети» використовується той, що більш точно відбиває суть цієї форми вини термін «намір» (іntent). І сама ця форма вини дорівнює: «особа діє навмисно стосовно результату або поведінки, які описані Законом, що визначає зазіхання, якщо її свідомою метою (conscіous objectіve) є заподіяння такого результату або здійснення такої поведінки»; «особа діє свідомо стосовно поведінки або обставин, які описані Законом, що визначає зазіхання, якщо вона усвідомлює, що її поведінка є такою за своїм характером або що такі обставини існують».
У КК штату Вісконсінт передбачаються три форми вини: злочинний намір, злочинна необережність і злочинна недбалість.
Цікаво, що в кодексах деяких штатів при визначенні необережності й недбалості відмовилися від використання традиційної для англо-американського права юридичної фікції «середнього» або «розумної людини» (§ 2901.22 КК Огайо).
Якщо, на думку Ф.М. Решетнікова, викласти чотири форми вини сучасного американського кримінального права стосовно лише до «результату», то вони виглядають у такий спосіб:
- «з метою» діє той, хто прагне досягти саме цього результату;
- «з усвідомленням» діє той, хто не переслідує мети досягнення даного результату, але усвідомлює «високий ступінь імовірності» того, що його поведінка приведе до цього;
- «необережно» діє той, хто свідомо ігнорує «істотний і невиправданий ризик» настання результату;
- «недбало» діє той, хто не усвідомить наявності «істотного й невиправданого ризику» настання результату, про що він повинен був знати.
Розходження між окремими формами вини по рекомендаціях американських юристів варто проводити в такий спосіб.
Дії «з метою» відрізняються від дій «з усвідомленням» залежно від наявності або відсутності позитивного бажання викликати результат. Розходження між другою й третьою формами вини визначається насамперед ступенем ризику, чи є він «досить імовірним» або всього лише «істотним і невиправданим», з погляду «розумної людини».
«Недбалість» відрізняється від «необережності», а разом з тим і від всіх інших форм вини відсутністю усвідомлення ризику.
Кримінальному праву Сполучених Штатів, крім загального поняття наміру, відомо також поняття спеціального або специфічного наміру (specіfіc іntent). Так, для визнання особи винною у здійсненні крадіжки необхідно встановити, що в неї був загальний, спрямований на проникнення в чуже приміщення спеціальний намір. У силу різних причин і, насамперед тому, що спеціальний намір важко доказати, законодавство поступово позбувається від цієї форми вини. Відомі американському кримінальному праву й інші різновиди наміру, наприклад, так званий переміщуваний намір (transferred іntent), хоча розходження між ними іноді досить важко провести.
У роботах американських юристів можна виявити таку класифікацію форм вини: намір і усвідомлення - форми спеціальної вини, а передбачення, необережність і карана недбалість - загальної вини. Не будемо приводити визначення всіх цих форм вини, приведемо по одному з кожної групи. Особа діє з наміром, якщо вона знає, що робить, і прагне до досягнення природних і ймовірних наслідків такої поведінки, які, як відомо, є результатом такої поведінки. Необережність - форма загальної вини, і вона заснована на відхиленні від розумного стандарту поведінки; ступінь відхилення повинен бути такий, щоб вона показувала грубу зневагу на небезпеку, створювану для інших. Неважко помітити, що форми спеціальної вини - це різновиди наміру, а загальної вини - різновиди необережності. На думку М. Бассіуні, «загальна вина завжди заснована на фактичних обставинах, достатніх для того, щоб судити про рівень психічного стану, що нижче, ніж при спеціальній вині, і заснована на ступені відхилення від стандарту поведінки, що свідчить про грубу зневагу до безпеки й благополуччя інших, і означає безвідповідальність, необережність або недбалість».
Тут слід зазначити, що в американській кримінально-правовій доктрині й судовій практиці досить розповсюдженою є точка зору, що в злочинах загальної вини особа презюмується мавшою необхідну форму вини виходячи з факту здійснення протиправного діяння й супровідних обставин. При цьому часто посилаються на афоризм: передбачається, що роблячи дію людина бажає настання її природних і ймовірних наслідків. Тягар доведення відсутності вини лежить на обвинувачуваному. Звичайно, доводити вину у формі необережності й тим більше - недбалості - нерідко завдання досить важке, але як бути із принципом презумпції невинності? Також презюмується вина в злочинах, основною ознакою яких є володіння, наприклад, наркотиками або викраденим майном. У цих випадках презумпція ґрунтується на матеріальному елементі - добровільному володінні.
РОЗДІЛ 4. Факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу злочину
Мотив, мета та емоційний стан на відміну від вини, без якої неможлива наявність складу злочину, присутні тільки в частині диспозицій статей Особливої частини КК України, де вони прямо вказані або випливають з їх формулювань. Там, де згідно із Законом факультативні ознаки присутні у тому чи іншому злочині, вони повинні бути обов’язково встановлені, бо мають обов’язковий (конструктивний) характер стосовно основного складу злочину, або виступають як кваліфікуючі ознаки. В інших випадках, де факультативні ознаки не впливають на зміст складу злочину (не впливають на кваліфікацію), вони можуть виступати як обставини, що враховуються при призначенні покарання.
Мотив злочину - це обумовлені певними потребами й інтересами внутрішні спонуки, які викликають у особи рішимість вчинити злочин і якими вона керується при його вчиненні. Отже, мотив (лат. moveo - рухаю) є рушійною силою злочинної поведінки людини, він передує злочину і значною мірою визначає суспільну небезпеку особи злочинця і вчиненого ним діяння [21, 51].
Мотив як ознака суб’єктивної сторони складу злочину притаманний тільки умисним злочинам, в яких він стосується як діяння, так і його наслідків. У необережних злочинах природа мотиву порівняно з умисними злочинами інша. Це тільки мотиви суспільно небезпечної поведінки, яка, попри бажанню особи, призводить до суспільно небезпечних наслідків. Тобто в необережних злочинах можна вести мову про мотиви, які штовхнули особу на певну поведінку, але не на злочин, оскільки злочинного результату свідомість винного не припускає. Скажімо, мисливець у лісі розклав багаття і, лінуючись його загасити, бо вважав, що воно згасне само по собі, залишив його і пішов. Але од вітру вогонь перекинувся на дерева, що призвело до вигоряння ділянки лісу.
Мотиви вчинення злочину поділяються на мотиви низького характеру й мотиви, які позбавлені цього моменту.
До перших належать корисливість, садистські нахили, хуліганські мотиви. Інші можливі - це неправильно сприйняті інтереси держави, суспільства, окремих юридичних і фізичних осіб, вчинення злочинів з мотивів наявності тяжких особистих, сімейних чи інших обставин. Якщо характер мотиву не врахований у конкретному складі злочину, або вказаний у статтях 66, 67 КК України, які містять обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання, його враховує суд при призначенні покарання.
Так, примушування слідчим давати показання при допиті є злочином (стаття 373 ККУ), мотивами якого можуть бути в одному випадку, наприклад, кар’єристські спонуки, у другому – намір встановити істину в справі. Суд врахує особливості мотиву при призначенні справедливого покарання.
Мотив як конструктивна ознака основного складу злочину прямо вказаний і має бути обов’язково встановлений у злочинах, передбачених статтями 148 (Підміна дитини), 172 (Грубе порушення законодавства про працю), 219 (Доведення до банкрутства), 232 (Розголошення комерційної таємниці), 364 (Зловживання владою або службовим становищем) КК України. Інколи мотив випливає із сутності злочинів, хоча прямо і не вказаний у диспозиції відповідної статті КК України. Так, немає вказівки на мотив корисливості у диспозиціях статей 185-191 КК України, які передбачають відповідальність за посягання на власність. Але без мотиву корисливості не може бути крадіжки (стаття 185 ККУ), шахрайства (стаття 190 ККУ) і тому він також має бути встановлений.
У деяких випадках вказівка на мотив створює кваліфікований склад злочину. Скажімо, корисливі й хуліганські мотиви роблять умисне вбивство кваліфікованим (пункти 6, 7 частини 2 статті 115 ККУ), корисливий мотив робить кваліфікованим незаконне позбавлення волі або викрадення людини (частина 2 статті 146 ККУ), завідомо неправдиве показання [22, 384].
Мета злочину - це мисленна модель наступного результату, те, до чого прагне, чого добивається особа, вчиняючи злочин.
Отже, якщо мотив - це спонука, то мета - це бажаний кінцевий результат злочинної діяльності.
Мотив і мета тісно пов’язані між собою. Формування мотиву одночасно означає й постановку певної мети. Мотив - рушійна сила, яка веде суб’єкта злочину до досягнення певної мети.
Водночас мотив і мета - поняття, що не збігаються, бо відбивають різні аспекти психічного ставлення особи до вчиненого діяння. Мотив відповідає на питання - чому особа вчинила злочин, мета - до чого прагнув винний. Можна сказати, що мета злочину виникає на ґрунті злочинного мотиву і разом вони створюють ту базу, на якій народжується вина.
Мета - ознака тільки злочинів з прямим умислом. Вона вказана як обов’язкова (конструктивна) ознака у статтях 113, 127, 199, 307, 376, 447 КК України. В деяких випадках сутність мети випливає з тексту диспозиції. Скажімо, дії, передбачені у статті 209 КК України, мають метою легалізацію (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих завідомо злочинним шляхом, або приховання чи маскування незаконного походження вказаних предметів, чи володіння ними, прав на них.
Певна мета може бути кваліфікуючою ознакою. Так, умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення є кваліфікованим складом вбивства (пункт 9 частини 2 статті 115 ККУ), мета залякування потерпілого або інших осіб при нанесенні умисних тяжких тілесних ушкоджень робить цей злочин також кваліфікованим (частина 2 статті 121 ККУ).
Безпомилкове встановлення мети вчинення злочину сприяє правильній кваліфікації діяння. Так, удар ножем, залежно від мети, з якою він завдавався, може розглядатися і як замах на вбивство, і як умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень, і як хуліганство.
Емоційний стан - це певний психічний стрес, у стані якого особа вчиняє злочин.
Як правило, емоційний стан особи характеризується підвищеним збудженням, в ньому домінують страх, ненависть, виклик громадській думці. Кримінально-правове значення Закон відводить тільки стану сильного душевного хвилювання, так званому фізіологічному афекту, у стані якого вчиняється злочин. В таких випадках злочин вважається привілейованим. Водночас цей афект, тобто сильне короткочасне емоційне збудження, що звужує можливості нормального функціонування інтелектуальної та вольової сфер психіки людини, але не затьмарює свідомість повністю (що характерно для так званого патологічного афекту), має бути таким, що раптово виник внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого.
Вчинення злочину в стані сильного душевного хвилювання передбачено в статті 116 КК України (умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання) і в статті 123 КК України (умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання).
Автор курсової роботи хоче також зауважити на тому, що вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, є обставиною, яка пом’якшує покарання при вчиненні будь-якого злочину, де можлива вказана ситуація (пункт 7 частини 1 статті 66 ККУ).
Отже, мотив і мета у певних випадках можуть виступати як обов’язкові (конструктивні) ознаки суб’єктивної сторони складу злочину. Вони можуть бути також кваліфікуючими ознаками злочину, а емоційний стан (афект) може виступати як привілейована ознака злочину проти життя і здоров’я особи. І, нарешті, мотив, мета й емоційний стан можуть бути враховані судом як пом’якшуючі або обтяжуючі обставини при призначенні покарання у конкретній справі.
РОЗДІЛ 5. Помилка та її кримінально-правове значення
Помилка (в її кримінально-правовому розумінні) являє собою таку, що не відповідає дійсності, правову й фактичну оцінку особою, яка вчиняє злочин, своєї поведінки, її наслідків і розвитку причинного зв’язку поміж ними.
Як ми побачимо далі, наявність помилки може вплинути на кваліфікацію діяння, бо вона охоплюється ознаками суб’єктивної сторони складу злочину, будучи визначеною інтелектуальними, вольовими й емоційними процесами. Особа, вчиняючи злочин, через суб’єктивні особливості, рівень своєї соціалізації, а також ситуацію, яка склалася на момент суспільно небезпечного діяння, може помилково сприймати певні об’єктивні обставини, що і відбивається на правовій оцінці вчиненого.
Отже, мова йде про помилки особи, пов’язані з вчиненням нею злочину, а не про помилки слідства і суду в оцінці доказів і неправильній кваліфікації діяння.
Помилка можлива тільки в умисних злочинах, бо необережний злочин сам по своїй суті є результатом помилки і саме в такому ракурсі й має розглядатись.
Таким чином, проблема помилки тісно пов’язана з принципом суб’єктивного ставлення за вину, оскільки зміст вини охоплює не тільки істинні, але й помилкові уявлення особи про характер діяння, що вчиняється, і його соціально-правове значення.
Помилки поділяються на юридичні та фактичні. Юридична помилка (error juris) - це таке уявлення особи про правову сутність і правові наслідки вчинюваного нею діяння, яке не відповідає дійсності (тобто - це помилка в праві).
При цьому фактичні обставини діяння усвідомлюються особою правильно. Найбільш характерними юридичними помилками є такі:
а) особа вважає, що її діяння є злочином, хоч фактично це не так (так званий уявний злочин). Скажімо, особа, вчиняючи дрібне розкрадання державного майна, яке є адміністративним правопорушенням, вважає, що це злочин, передбачений статтею 185 КК України. В таких випадках відсутня кримінальна протиправність діяння як ознака злочину, отже, кримінальна відповідальність не настає;
б) особа вважає, що її діяння не є злочином, а фактично – це злочин. Згідно зі статтею 68 Конституції України незнання Законів не звільняє від юридичної відповідальності. Необхідність знання певної норми КК України не охоплюється інтелектуальним моментом суб’єктивної сторони складу злочину. Отже, існує презумпція обов’язковості кримінальної відповідальності в такій ситуації. Вона базується на конституційному положенні про те, що Закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому Законом (стаття 57 Конституції України). Скажімо, хтось не знає, що публічна наруга над Державним Прапором України є злочином (стаття 338 ККУ), але це не звільняє особу від кримінальної відповідальності в разі вчинення такого діяння;
в) особа може помилятися щодо кримінально-правової оцінки вчиненого нею злочинного діяння, або можливого покарання за нього. Скажімо, особа вважає, що вчиняє крадіжку, фактично ж це є грабіж, або навпаки. Особа вважає, що за вчинюване нею діяння передбачено покарання у виді штрафу, а насправді у санкції відповідної статті йдеться про позбавлення волі. Ці помилки не впливають на юридичну оцінку скоєного нею діяння.
Таким чином, даючи загальну характеристику значенню юридичних помилок, можна визначити, що кримінальна відповідальність особи настає у відповідності з оцінкою цього діяння не суб’єктом злочину, а законодавцем. Тобто юридична помилка не впливає ані на форму вини, ані на кваліфікацію злочину, ані на розмір покарання, що призначається. Винятком із цього правила є ситуація з уявним злочином, яка не тягне кримінально-правових наслідків.
Фактична помилка (error facti) - це таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про фактичні обставини, які є об’єктивними ознаками діяння, яке вона вчиняє (об’єкта й об’єктивної сторони).
Кримінально-правове значення має тільки суттєва фактична помилка, тобто та, яка стосується обставин, що мають значення для визначення об’єктивних ознак даного злочину, і, отже, впливають на зміст вини.
Несуттєві помилки (наприклад, помилка в моделі викраденої автомашини) не можуть бути віднесені до фактичних помилок.
Помилка в об’єкті (erorr in objecto) - це таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про соціально-правову суть об’єкта посягання, а саме:
а) підміна об’єкта посягання. Суб’єкт помилково вважає, що він посягає на намічений ним об’єкт, фактично ж своїм діянням наносить шкоду іншому об’єкту. Скажімо, проникнувши на склад ліків, суб’єкт украв пакунок із ліками, які, як він вважав, вироблені на наркотичній основі, тобто посягав на об’єкт, який охоплюється поняттям «здоров’я населення». Фактично ж через плутанину з маркуванням були викрадені ліки не наркотичного походження, тобто шкода завдана відносинам власності. Діяння, пов’язане з викраденням наркотичних засобів, кваліфікується за статтею 308 КК України, а ліків не наркотичного походження за загальною для крадіжок статтею - 185 КК України (крадіжка).
У цьому разі, слідуючи принципу суб’єктивного ставлення за вину, залежно від спрямованості умислу, скоєне належить кваліфікувати за статтею 308 КК України. Але ж об’єкт, на який було спрямоване діяння винного, фактично не постраждав. Щоб узгодити дві протилежні одна одній обставини - спрямованість умислу на один об’єкт і завдання шкоди іншому об’єкту в даному (і аналогічних випадках) застосовується юридична фікція: діяння кваліфікується як замах на об’єкт, на який було спрямовано умисел винного (в даному разі на викрадення наркотичних засобів - частина 2 статті 15 і стаття 308 ККУ).
Треба мати на увазі, що викладене положення застосовується тільки при конкретизованому умислі (якщо в даному разі суб’єкту було байдуже, які ліки вкрасти - його діяння кваліфікувалося б за статтею, яка передбачає відповідальність за фактично вчинене діяння. У нашому випадку - за статтею 185 ККУ);
б) незнання суб’єктом кваліфікуючих обставин, що стосуються ознак потерпілого і завдяки яким змінюється правова оцінка вчиненого. Цей різновид помилки впливає на кваліфікацію двояким чином. Якщо винний не знає про наявність кваліфікуючих обставин, але в дійсності вони існують, то злочин кваліфікується як вчинений без їх наявності. Скажімо, винний вбиває вагітну жінку, але за обставинами справи він не знав і не повинен був знати про вагітність. Його дії будуть кваліфікуватися не за пунктом 2 частини 2 статті 115 КК України (умисне вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності), а за частиною 1 статті 115 КК України (умисне вбивство). Якщо ж винний походить з помилкової уяви про наявність відповідної кваліфікуючої обставини, то діяння повинно кваліфікуватися як замах на злочин з цією кваліфікуючою обставиною. Так, якщо суб’єкт вважає, що вбиває вагітну жінку, а фактично це не так, його дії мають кваліфікуватися за частиною 2 статті 15 і пунктом 2 частини 2 статті 115 КК України, а також частиною 1 статті 115 КК України (або за іншим пунктом частин 2 статті 115 КК України, якщо для цього є підстави);
в) помилка в особі потерпілого. Для кримінального права захист всіх осіб рівноцінний і помилка в особі не впливає, як правило, на кваліфікацію діяння. Але, якщо посягання на життя людини змінює об’єкт злочину, це впливає на кваліфікацію. Так, якщо особа має намір вбити працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків, але переплутала і вбила іншу людину - кваліфікація буде здійснюватися за статтею 348 КК України як посягання на життя працівника правоохоронного органу, а не за частиною 1 статті 115 КК України.
Серед помилок щодо ознак, які характеризують об’єктивну сторону складу злочину, вкажемо такі:
а) особа вважає, що в конкретній ситуації вчиняє правомірні дії, насправді ж вони є злочинними. Оскільки умислу на завдання шкоди немає, заподіяння суспільно небезпечних наслідків може розглядатися як вчинене через необережність. Скажімо, мисливець у сутінках сприйняв людину за вепра і вбив її. Кваліфікація буде здійснена за статтею 119 КК України (вбивство через необережність);
б) особа вважає, що в конкретній ситуації вчиняє злочин, який потягне певні суспільно небезпечні наслідки, але в результаті суспільно небезпечного діяння шкода не завдається, бо це об’єктивно неможливо. Скажімо, суб’єкт стріляє з метою вбивства в людину, але виявляється, що вона померла від серцевого нападу ще до пострілу. Виходячи з суб’єктивного ставлення за вину, треба визнати, що вина в діях суб’єкта існує, але оскільки суспільно небезпечні наслідки від його дії фактично не настали, ситуація розглядається як замах на злочин (у цьому разі - на вбивство);
в) особа для вчинення злочину застосовує непридатні для досягнення мети знаряддя чи засоби, про що їй невідомо, але це призводить до того, що суспільно небезпечні наслідки не настають. У таких випадках також є замах на злочин. Скажімо, суб’єкт намагається вистрелити в людину з рушниці, не знаючи, що порох у набоях відсирів;
г) помилка в причинному зв’язку. Це неправильне уявлення суб’єкта щодо причинного зв’язку між діянням і наслідком. Як відомо, свідомістю винного мають охоплюватися тільки найбільш загальні закономірності розвитку причинного зв’язку. Але якщо і їх винний уявляє неправильно, наявна помилка. Скажімо, винний підпалив будинок з метою його знищення, але пішов дощ, і пожежа була погашена з самого початку. Йдеться про замах на знищення майна;
ґ) різновидом помилки у розвитку причинного зв’язку є відхилення дії (aberratio ictus), коли з причин, незалежних від волі винного, шкода завдається не тому, на кого спрямоване посягання. Скажімо, А. з метою вбивства стріляє в Б., але промахується і вцілює в В., якого вбиває. Тут немає помилки в особі, про що сказано раніше. Відхиляється саме дія, яка призводить до результату, якого суб’єкт не прагнув. Відповідальність у таких випадках, звичайно, настає за правилами так званої ідеальної сукупності: замах на вбивство Б. і необережне вбивство В. [23, 126]
Висновки
Суб’єктивна сторона складу злочину - це внутрішній зміст злочину, це ті психічні процеси, які проходять у свідомості особи, коли вона вчиняє злочин, це її психічне ставлення до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків.
Остаточний мотивований висновок щодо ознак суб’єктивної сторони складу злочину в багатьох випадках можна зробити, тільки повністю встановивши всі обставини вчиненого злочину.
Значення суб’єктивної сторони полягає в тому, що завдяки її правильному визначенню:
а) здійснюється належна кваліфікація діяння та його відмежування від інших злочинів;
б) встановлюється ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила;
в) здійснюється індивідуалізація покарання злочинця, вирішується питання про можливість його звільнення від кримінальної відповідальності й покарання.
Зміст суб’єктивної сторони складу злочину визначається за допомогою юридичних ознак, які її складають, - таких, як вина, мотив, мета, емоційний стан. Вони представляють різні форми психічної активності, але водночас нерозривно пов’язані між собою і взаємозалежні. Це явища з самосійним змістом, у структурі суб’єктивної сторони вони не поглинають одне одного, мають різне, тільки їм притаманне, правове значення.
Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК України, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Мотив злочину - це обумовлені певними потребами й інтересами внутрішні спонуки, які викликають у особи рішимість вчинити злочин і якими вона керується при його вчиненні. Отже, мотив є рушійною силою злочинної поведінки людини, він передує злочину і значною мірою визначає суспільну небезпеку особи злочинця і вчиненого ним діяння.
Мета злочину - це мисленна модель наступного результату, те, до чого прагне, чого добивається особа, вчиняючи злочин.
Отже, якщо мотив - це спонука, то мета - це бажаний кінцевий результат злочинної діяльності.
Мотив і мета тісно пов’язані між собою. Формування мотиву одночасно означає й постановку певної мети. Мотив - рушійна сила, яка веде суб’єкта злочину до досягнення певної мети.
Водночас мотив і мета - поняття, що не збігаються, бо відбивають різні аспекти психічного ставлення особи до вчиненого діяння. Мотив відповідає на питання - чому особа вчинила злочин, мета - до чого прагнув винний. Можна сказати, що мета злочину виникає на ґрунті злочинного мотиву і разом вони створюють ту базу, на якій народжується вина.
Емоційний стан - це певний психічний стрес, у стані якого особа вчиняє злочин.
Суб’єктивна сторона створює психологічний, тобто суб’єктивний зміст злочину, тому є його внутрішньою, у зіставленні з об’єктивною, стороною. Якщо об’єктивна сторона складу злочину становить його фактичний зміст і може бути безпосередньо сприйнята особами, які перебувають на місці злочину під час його вчинення, а наслідки злочину можуть сприйматися і після його вчинення, то суб’єктивна сторона безпосередньому сприйняттю людьми піддана бути не може. Адже, це процеси, які відбуваються у психіці винного й об’єктивне їх визначення можливе тільки завдяки дослідженню об’єктивної сторони складу злочину й інших ознак, які входять до складу злочину.
Перелік посилань
1. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. – С. 114.
2. Стаття 129 Конституції України № 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року.
3. Стаття 327 Кримінально-процесуального кодексу України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року.
4. Пункт 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» № 2 від 07 лютого 2003 року.
5. Стаття 212 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.
6. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Н.В. Чернишова. – К.: Атіка, 2003. – С. 119.
7. Кримінальне право України: Навчальний посібник / О.М. Омельчук. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 123.
8. Стаття 116 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.
9. Стаття 320 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.
10. Ткачук О. Одержання даних стосовно суб’єктивної сторони злочину при розгляді справ // Право України. – 1998. - № 11. – С. 54.
11. Кримінальне право України: Підручник / М.І. Мельник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 117.
12. Кримінальне право України: Навчальний посібник / В.О. Кузнєцов. – К.: Кондор, 2005. – С. 125.
13. Стаття 134 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.
14. Верема Р. Вина та її форми за кримінальним правом Франції // Право України. – 2005. - № 12. – С. 138.
15. Стаття 132-72 Кримінального кодексу Франції 1992 року // Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборник законодательных актов / Под редакцией А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. - М.: УДН, 2002. – С. 451.
16. Верема Р. Вина та її форми за кримінальним правом Франції // Право України. – 2005. - № 12. – С. 140.
17. Стаття 524 Кримінально-процесуального кодексу Франції 1958 року // Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборник законодательных актов / Под редакцией А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. - М.: УДН, 2002. – С. 382.
18. Параграф 15.10 Кримінального кодексу штату Нью-Йорк 1965 року // Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборник законодательных актов / Под редакцией А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. - М.: УДН, 2002. – С. 234.
19. Уголовное право зарубежных государств: Учебное пособие / Под редакцией И.Д. Козочкина. - М.: Омега, 2003. – С. 237.
20. Стаття 210.4 Примірного Кримінального кодексу США 1962 року // Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборник законодательных актов / Под редакцией А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. - М.: УДН, 2002. – С. 133.
21. Осика І. Доказування мотиву та цілі як ознак суб’єктивної сторони злочину // Право України. – 1997. - № 3. – С. 51.
22. Стаття 384 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.
23. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. – С. 126.
Список використаних джерел
1. Конституція України № 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року // http://zakon.rada.gov.ua.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року // http://zakon.rada.gov.ua.
3. Кримінальний кодекс України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року //
4. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» № 2 від 07 лютого 2003 року // http://zakon.rada.gov.ua.
5. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року / За реакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, 2001. – 1104 с.
6. Государственное право США: Учебник / А.Л. Мишин. – М.: Наука, 1976. – 232 с.
7. Уголовное право зарубежных стран: Учебник / Ф.М. Решетников. - М.: Наука, 1989. – 493 с.
8. Современное американское уголовное право: Учебник / Б.С. Никифоров, Ф.М. Решетников. - М.: Высшая школа, 1990. – 310 с.
9. Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Японии: Учебное пособие / И.Д. Козочкин. - М.: Омега, 1992. – 332 с.
10. Правовые системы стран мира: Справочник / Ф.М. Решетников. - М.: Высшая школа, 1993. – 277 с.
11. Роль судебной практики в регулировании уголовно-правовых отношений в США: Учебник / Б.С. Никифоров. - М.: Высшая школа, 1994. – 384 с.
12. Концепция правового государства и уголовное право: Учебное пособие / И.Д. Козочкин. - М.: Омега, 1996. – 476 с.
13. Основные правовые системы современности: Учебное пособие / Перевод с французского В.А. Туманова. - М.: Международные отношения, 1998. – 374
14. Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборник законодательных актов / Под редакцией А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. - М.: УДН, 2002. – 601 с.
15. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Н.В. Чернишова. – К.: Атіка, 2003. – 288 с.
16. Уголовное право зарубежных государств: Учебное пособие / Под редакцией И.Д. Козочкина. - М.: Омега, 2003. – 576 с.
17. Кримінальне право України: Навчальний посібник / О.М. Омельчук. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 297 с.
18. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. – 328 с.
19. Кримінальне право України: Підручник / М.І. Мельник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 680 с.
20. Кримінальне право України: Навчальний посібник / В.О. Кузнєцов. – К.: Кондор, 2005. – 384 с.
21. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. – К.: Кондор, 2005. – 480 с.
22. Осика І. Доказування мотиву та цілі як ознак суб’єктивної сторони злочину // Право України. – 1997. - № 3. – С. 51-55.
23. Музика А. Особливості суб’єктивної сторони злочинів, пов’язаних з наркоманією // Право України. – 1997. - № 9. – С. 50-54.
24. Ткачук О. Одержання даних стосовно суб’єктивної сторони злочину при розгляді справ // Право України. – 1998. - № 11. – С. 53-59.
25. Черечукіна Л. Доказування свідомо неправдивих відомостей як обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони шахрайства з фінансовими ресурсами // Право України. – 1999. - № 10. – С. 64-70.
26. Воробей П. Загальне поняття кримінально-правового ставлення за вину // Право України. – 1999. - № 6. – С. 113-117.
27. Верема Р. Вина та її форми за кримінальним правом Франції // Право України. – 2005. - № 12. – С. 138-141.