Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоритиччні аспекти

1.1 Тлумачення змісту правочину

1.1.1 Відмова від правочину

1.1.2Недійсність правочинів

1.2 Нікчемні та оспорюванні правочини

1.3 Нікчемні та оспорювані правочини: регулювання за цивільним кодексом УРСР

Розділ 2. Оспорюванні правочини та їх правові наслідки

2.1 Підстави для визнання правочину недійсним. Правові наслідки такого визнання

2.2Позови про визнання недійсними нікчемних угод

Висновок

Список літератури

Вступ

Відповідно до ч.2 ст. 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов’язків є правочин. На підставі правочину цивільні права та обов’язки можуть також змінюватися або припинятися.

Правочин як юридичний факт застосовувався у ЦК УРСР 1922 р., а в ЦК УРСР 1963 р. вживався термін „угода”- недосконалість.

Термін правочин походить від слів: „право” і „чинити”:

1) відображає правомірність цього юридичного факту (ст. 204 презумпція „правомірності правочину”);

2) передбачає можливість вчинення цього юридичного факту не лише двома або більше особами, але й однією.

Відповідно до ч.1 ст. 202 ЦК України правочин визначаться як дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Ознаки правочину:

1) є вольовим актом (дією), що відрізняє його від подій;

2) є дією цілеспрямованою, тобто спрямований на досягнення певного правового результату, що відрізняє його від юридичних вчинікв, які не є цілеспрямованими діями (знахідка, виявлення безхазяйної речі ін.);

3) лише спрямовується на настання певного правового результату, однак не завжди його породжує:

- за співвідношенням із настанням правового результату правочин може

- безпосередньо в момент вчинення створювати правовий результат;

- створювати правовий результат через якийсь час після вчинення;

- не створити правового результату на який він спрямовувався.

4) є завжди правомірною дією, що відрізняє його від правопорушень;

5) має мету та мотиви вчинення.

- Метою правочину є той правовий результат, на досягнення якого спрямований правочин. Мета завжди має правове значення, оскільки має бути законною.

- Мотив- це внутрішній психічний стан особи, який спонукає її до вчинення правочину. Як правило правового значення не має, за винятком окремих випадків (наприклад, ст. 233 ЦК правочин, вчинений під впливом тяжкої обставини).

Недійсний правочин не спричиняє наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійснісю (ч.1 ст. 216 ЦК).

Момент недійсності правочину (ст. 236 ЦК).

Недійсність правочину, до виконання якого сторонни ще не приступили.

Недійсність правочину частково або повністю виконаного.

Загальний правовий наслідок недійсності правочину- двостороння реституція (ч. 1 ст. 216 ЦК).

Спеціальні правові наслідки:

1) відшкодування збитків (правочин, вчинений з малолітнім- ч.4 ст. 221 ЦК);

2) подвійне відшкодування збитків (правочин, вчинений особою, що обманула- ч.2 ст. 230 ЦК);

3) відшкодування моральної шкоди (правочин, вчинений з особою, яка знала про стан особи, що булла дієздатною, однак у момент вчинення правочину не усвідомлювала значеня своїх дій та/або не могла керувати ними- ч.3 ст. 225 ЦК).

Не передбачено:

1) одностороннюю реституцію;

2) вилучення в дохід держави.

Відмінність недійсності правочину від:

1) відмови від правочину (ст. 214 ЦК);

2) розірвання правочину (ст. 598 ЦК).

Розділ 1. Теоритиччні аспекти

1.1 Тлумачення змісту правочину

Правочин — це волевиявлення, тобто дія особи, яка відображає внутрішню волю останньої. Якщо волевиявлення виражене нечітко, виникає необхідність тлумачення волі сторони правочину та з'ясування засад, на яких таке тлумачення має проводитися.

Засади тлумачення правочину встановлює ст.213 ЦК, яка визначає: 1) суб'єкти тлумачення правочину; 2) правила тлумачення правочину.

Суб'єктом тлумачення правочину є насамперед його сторона (сторони). Це цілком природно, оскільки саме сторони найкраще знають, якою була їх воля, що дійсно малося на увазі при укладенні правочину і що вони збиралися виразити через волевиявлення.

Для з'ясування змісту одностороннього правочину такого автентичного тлумачення, як правило, достатньо і спір у більшості випадків не виникає. Проте інші особи, інтереси яких порушує односторонній правочин, можуть звернутися до суду з позовом про захист своїх цивільних прав від порушень з боку особи, яка вчинила правочин, і дає викривлене його тлумачення, зловживаючи своїм суб'єктивним цивільним правом (ст.13 ЦК).

При тлумаченні двостороннього або багатостороннього право-чину вірогідність розбіжностей у трактуванні тих чи інших положень договору є набагато вищою, адже кожен з його учасників може мати своє бачення як власного волевиявлення, так і волевиявлення контрагента (контрагентів) за договором. Тому в цьому випадку тлумачення договору на вимогу однієї, обох або усіх сторін правочину рішення про тлумачення змісту правочину може постановити суд.

Правила тлумачення правочину (ч.3, 4 ст.213 ЦК) мають застосовуватися як при автентичному тлумаченні правочину його сторонами, так і при тлумаченні правочину судом. Але якщо при автентичному тлумаченні вказана норма ЦК має рекомендаційний характер, то у разі тлумачення змісту правочину судом застосування правил ч.3, 4 ст.213 ЦК є обов'язковими.

Правила тлумачення правочину визначені законом за принципом "концентричних кіл", тобто при неможливості витлумачити положення договору шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення), залучаються усе нові й нові критерії перевірки правильності того чи іншого трактування умов договору.

Ця система "концентричних кіл" виглядає таким чином:

1) при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (буквальне граматичне тлумачення);

2) у разі коли буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їх зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін (структурно-системне тлумачення);

3) якщо ні буквальне граматичне, ні структурно-системне тлумачення не дають можливості встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, використовуються будь-які обставини, що можуть допомогти з'ясувати відповідність волевиявлення дійсній волі учасника (учасників) правочину: враховуються мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обігу, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення (комплексне тлумачення).

1.1.1 Відмова від правочину

За загальним правилом особа, яка вчинила правочин, має право відмовитися від нього (ст.214 ЦК). Умови, порядок та наслідки якої відмови залежать від того, чи є цей правочин одностороннім и Не договір. При цьому оскільки правочин є однією з основних

підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, положення, закріплені в ст.214 ЦК, слід розглядати у комплексі з правилами, які містяться у главах, присвячених зобов'язанням взагалі і договірним зобов'язанням (ст.ст.615, 651, 653, 1149, 1153 та інші). Наслідки відмови від правочину залежать від того, чи є він одностороннім правочином, чи договором.

Так, особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом.

Відмовитися від одностороннього правочину досить просто. Це пояснюється тим, що за особою, яка вчинила правочин, зберігається свобода правочину, у тому числі свобода (право) відмовитися від одностороннього правочину, але за умови, що ця відмова не порушує права інших осіб (ст.13 ЦК). Порушені відмовою від одностороннього правочину цивільні права іншої особи підлягають захисту на загальних підставах, встановлених ст.ст. 15-23 ЦК.

Особи, які уклали договір (вчинили дво- або багатосторонній правочин), мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть у тому разі, якщо його умови повністю ними виконані (ч.2 ст.214 ЦК)

Крім того, згідно зі ст.651 ЦК відмова від договору (розірвання договору) можлива й з інших підстав. Зокрема в самому договорі можуть бути передбачені підстави, за яких договір може бути припинений і в односторонньому порядку за ініціативою однієї з сторін Наприклад, у договорі може бути передбачено право особи відмовитися від договору, якщо він не виконується відповідно до встановлених строків, боржник не виконує окремих умов договору тощо. У разі розбіжностей оцінки достатності підстав для односторонньої відмови від договору спір вирішується судом (див., коментар до ст.651 ЦК). Слід звернути увагу на те, що свобода відмови від договору зберігається навіть у тому разі, якщо його умови повністю виконані.

Закон передбачає процедурні (процесуальні) та матеріальні гарантії для усіх учасників відносин, пов'язаних з відмовою від правочину.

Процедурною гарантією інтересів учасників правовідносин, що виникають у зв'язку з правочином, є вимога вчинення відмови від правочину у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

На матеріальні гарантії інтересів учасників цивільних правовідносин у випадках відмови від правочину вказує ч.4 ст.214 ЦК, яка передбачає, що правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.

Отже, по-перше, сторони можуть самі визначити наслідки відмови від договору (це має місце зазвичай у випадках припинення договору за взаємною згодою).

По-друге, наслідки відмови від договору можуть визначатися безпосередньо у законі. Це насамперед має місце при відмові від одностороннього правочину, а також у випадках, якщо у договорі, що припиняється (розривається), немає вказівки на наслідки його припинення (ст.653 ЦК).

1.1.2 Недійсність правочинів

Недійсними правочинами є дії суб'єктів цивільного права, що спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, але не породжують бажаних сторонами юридичних результатів унаслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону.

Таким чином, недійсність правочину є наслідком того, що дія, яка на перший погляд нагадує правочин, за своєю суттю не відповідає вимогам, що висуваються до юридичного факту, який кваліфікується як правочин. З іншого боку, такий правочин не є й юридично байдужим фактом, бо з його укладенням закон пов'язує виникнення для сторін певних наслідків (хоч і не тих, яких бажали сторони: повернення отриманого майна, виникнення обов'язку компенсації збитків тощо).

Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність вимогам закону. Це загальне правило конкретизоване в спеціальних нормах, що закріплюють особливі підстави і конкретні наслідки визнання правочинів недійсними.

Що стосується конкретних підстав визнання правочину недійсним, слід зазначити, що його недійсність зумовлюється наявністю дефектів ознак або елементів правочину, недотриманням вимог, необхідних для чинності правочину (ст.ст.203, 215 ЦК).

Зокрема це можуть бути:

1) дефекти суб'єктного складу (укладення правочину особою, що не має необхідного обсягу дієздатності — правочиноздатності);

2) дефекти волі (невідповідність волі та волевиявлення);

3) дефекти (недотримання) форми;

4) дефекти (незаконність та (або) аморальність) змісту та порядку укладення правочину.

Наявність цих дефектів має наслідком недійсність правочину. Винятком є випадки недотримання вимоги щодо форми правочину, встановленої законом. Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не зумовлює недійсності останнього, а лише ускладнює доведення його існування. Оскільки за допомогою показань свідків зробити це у випадку порушення письмової форми не можна, то необхідно відшукувати письмові докази, аудіо-, відео-записи тощо.

Стаття 215 ЦК розрізняє нікчемні та оспорювані правочини.

Нікчемним (абсолютно недійсним) визнається правочин, якщо його недійсність безпосередньо встановлена законом (ч.2 ст.215 ЦК).

Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у законі, вони вважаються недійсними з моменту їх укладення незалежно від пред'явлення позову та рішення суду (іноді такі правочини називають "мертвонародженими"). Отже, визнання судом такого правочину недійсним не вимагається

Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випадках за поданням сторін або заінтересованих осіб можуть бути визнані судом дійсними. Це, наприклад, передбачена ч.2 ст.219 ЦК можливість визнання судом дійсним правочину, укладеного з порушенням нотаріальної форми.

Іншим видом недійсних правочинів є правочини оспорювані, їх відмінність від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорювані правочини припускаються дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов'язки. Проте їх дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою заінтересованою особою у судовому порядку. Тобто хоча безпосередньо нормою закону їх недійсність не передбачається, але водночас у сторони правочину або заінтересованої особи існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Прикладом оспорюваного правочину є правочин, вчинений фізичною особою, що обмежена у дієздатності. Для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву в суд з вимогою про це. Суд може визнати такий правочин недійсним у разі, коли буде встановлено, що такий правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати (ст.223 ЦК).

При розгляді питань про визнання правочинів недійсними згідно з роз'ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" слід виходити з того, що визнання правочину недійсним можливе й в інших випадках порушення правочином особистих немайнових або майнових прав суб'єктів цивільного права, навіть якщо для них не встановлені спеціальні правила визнання правочинів недійсними.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (ст.236 ЦК).

Оскільки при встановленні моменту, з якого правочин є недійсним, вирішальне значення має момент його вчинення, слід звернути увагу на ті труднощі, що виникають при визначенні моменту вчинення правочину.

Ці труднощі пов'язані з тим, що ЦК не містить загального правила щодо визначення моменту вчинення правочину, через що необхідний ретельний аналіз його окремих норм та змісту і сутності правочину.

Зокрема деякі статті ЦК вказують на такий момент. Так, ст.210 ЦК передбачає, що правочин, який підлягає державній реєстрації. є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Згідно зі ст.212 ЦК правочини, укладені під відкладальною або скасувальною вимогою, набувають чинності з моменту настання відповідної умови.

Момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому правочині шляхом вказівки на певну дату або на певну подію чи шляхом вказівки на закінчення перебігу певного відрізку часу.

Якщо момент набрання чинності правочином не вказаний у самому правочині чи законі, а також не випливає з його змісту, то

припускається, що права і обов'язки у сторін виникають одразу після вчинення правочину (наприклад, у договорі купівлі-продажу може бути достатньо сплати покупної ціни і передачі речі, щоб у покупия виникло право власності на продану річ).

Якщо за недійсним правочином права та обов'язки мали настати лише у майбутньому, правочин припиняється судом на майбутній час. Це пов'язано з тим, що на момент вчинення правочину і навіть на момент розгляду судом справи про визнання правочину недійсним правовідносини між сторонами ще не виникли.

Слід звернути увагу й на те, що недійсним може бути визнаний лише вже укладений правочин.

У випадках коли сторони ще тільки ведуть переговори і при цьому допустили порушення закону, питання про юридичне значення їх дій вирішується з урахуванням правил, що регламентують порядок укладення правочинів. Тут може йтись про визнання правочину таким, що не відбувся, компенсацію збитків тощо, але не про визнання правочину недійсним. Водночас слід мати на увазі, що для визнання правочину недійсним не вимагається, щоб він був вже виконаним. Факт виконання або невиконання укладеного правочину має значення для визначення наслідків визнання його недійсним, але не для самого визнання його недійсним.

Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ч,2 ст.236 ЦК). Іншими словами, якщо із змісту правочину випливає, що він може бути припинений лише на майбутнє, його дія припиняється на майбутнє.

1.2 Нікчемні та оспорюванні правочини

В системі юридичних фактів, які лежать в основі виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, найбільш значне місце займають правочини, оскільки саме вони частіше всього породжують відносини приватноправового характеру між суб’єктами.

Цивільно-правовий інститут правочину (глава 16 Цивільного кодексу України), є складовою частиною загальних положень цивільного права. Інститут правочину, окрім норм про дійсність правочинів, містить положення про недійсність правочинів, правова природа яких викликає науковий та практичний інтерес у силу того, що відповідно до частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України вони не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Оскільки суб’єкти недійсних правочинів не досягають бажаних ними результатів внаслідок застосування до правовідносин, що виникли між ними, заходів державного спонукання, яке юридичне анулює це правовідношення, дії, що підпадають під склад недійсності правочину, є неправомірними. Більшість неправомірних дій містять ознаки правопорушень і наносять шкоду стабільності як цивільному обороту в цілому, так і правам і законним інтересам його учасників.

Цивільний кодекс УРСР 1963 року не містить переліку умов, яким повинен відповідати правочин. Уперше новий ЦК у статті 203 встановив загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, це: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Уперше в законодавстві правочини поділені на нікчемні та оспорюванні.

Нікчемні та оспорюванні правочини відрізняються між собою способом визнання правочину недійним. ЦК України розрізняє випадки, коли правочин оголошується недійсним, і випадки, коли допускається його оспорювання. В першому випадку суд зобов’язаний оголосити нікчемний правочин недійсним на вимогу особи, а також суд має право це зробити за своєю ініціативою, розглядаючи спір про стягнення, або присудження, який ґрунтується на нікчемному правочині. Слід зауважити, що відповідно до абз. 2 п. 5 статті 216 ЦК України, суд має право також застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Щодо оспорюваного правочину, то вважаємо, що суд не вправі визнати такий правочин недійсним, якщо відсутня відповідна заява заінтересованої особи, вказаної у законі. Такий висновок ґрунтується на приписах статті 215 ЦК України.

Відповідно до п. 2 статті 215 ЦК України нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому випадку визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Пунктом 3 статті 215 ЦК України встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Тобто, частина 3 вказаної статті чітко визначила коло осіб, які мають право порушувати питання про визнання оспорюваного правочину недійсним. Зокрема, це: одна зі сторін (мається на увазі сторін договору); інша заінтересована особа (суд не може відноситися до категорії інших заінтересованих осіб, оскільки повинен вирішувати спір на засадах змагальності, та визнання оспорюваного правочину недійсним за ініціативою суду свідчив би про те, що суд діє неупереджено на користь однієї зі сторін. У зв’язку з чим доречно було б внести відповідні зміни до статті 83 ЦПК України, щодо права суду на визнання договору недійсним із власної ініціативи, уточнивши, що таке право у суду є виключно до нікчемних правочинів).

Заінтересована особа, це особа, у якої у результаті укладення оспорюваного правочину порушені права або охоронювані законом інтереси. Наприклад, одне й теж майно передано в оренду двом особам на підставі укладених із ними договорів оренди. Особа, з якою укладений договір оренди раніше, має право оспорювати договір оренди, який укладений пізніше з іншим орендарем, оскільки одне й теж майно не може одночасно знаходитися у користуванні різних осіб.

У зв’язку із введенням норм щодо нікчемного правочину виникає ряд питань. Чи необхідно звертатися до суду для визнання правочину нікчемним? Хто може визнати нікчемний правочин недійсним? Учасник правочину? Інша особа? І наскільки авторитетно таке визнання правочину недійсним? Якщо нікчемний правочин можна визнати в судовому порядку недійсним, то який термін позовної давності встановлений для цього?

На жаль, ці питання не в повній мірі знайшли своє закріплення у новому ЦК України.

В літературі обговорювалося питання: чи необхідно звертатися до суду для визнання нікчемного правочину недійсним. Одні цивілісти, зокрема, Д.М.Генкін, вважали, що для визнання нікчемної угоди недійсною немає необхідності в рішенні суду1 . Такої ж точки зору підтримувався О.С. Іоффе2 .

В.П. Шахматов вважав, що для оголошення нікчемної угоди недійсною судове рішення необхідно, однак, оскільки недійсність їх встановлена законом, то це має практичне значення, головним чином, для визначення наслідків недійсності3 .

Н.В. Рабинович відмічала, що так звані нікчемні угоди потребують в оголошені недійсними судом, оскільки тільки він може встановити умови, відповідно закону, які тягнуть за собою недійсність. Крім того, рішення суду про недійсність угоди слугує підставою і для всіх наслідків, які закон із цим пов’язує. Якщо ж сторони не приступили до виконання так званої нікчемної угоди, то оголошення її судом недійсною підкреслює принципову недопустимість її виконання .

Проте ні ЦК РФ, ні ЦК України не закріпили положення про необхідність оголошення судом недійсними нікчемні угоди (правочини). Така прогалина закону в РФ була заповнена Пленумом Верховного суду РФ та Вищого арбітражного суду РФ, які вказали, що ЦК РФ не містить заборони звертатися до суду з подібним позовом .

Що ж до нового ЦК України, то аналіз його положень також дає підстави стверджувати, що особа має право звернутися до суду з позовом про визнання нікчемного правочину недійсним. Так, стаття 16 ЦК України, яка встановила способи захисту цивільних прав та інтересів, передбачає одним із способів також визнання правочину недійсним. При цьому ця норма не обмежується тільки оспорюваними правочинами, а містить загальне визначення – визнання правочину недійсним, тобто як оспорюваного, так і нікчемного.

Розглядаючи питання позовної давності з цієї категорії справи, слід зауважити, що ЦК УРСР 1963 року та судова практика з цієї категорії справ не обмежує терміну позовної давності при розгляді справ про визнання договору недійсним, оскільки вважається, що якщо договір недійсний, то такий договір є недійсним із моменту його укладення та не може породжувати будь-які правові наслідки.

Новий ЦК України дещо по іншому вирішує це питання. Так, статтею 257 встановлена загальна позовна давність тривалістю у три роки. Стаття 258 встановлює спеціальну позовну давність та в п. 3 цієї статті вказано, що позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману. Пункт 4 передбачає позовну давність у десять років до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

З наведеної норми, можна дійти висновку, що на оспорюванні правочини розповсюджується загальний термін позовної давності у три роки, за виключенням статей 230 та 231 (недійсність правочину, вчиненого під впливом насильства або обману) для яких встановлена спеціальна позовна давність у п’ять років. Щодо вимоги про застосування наслідків оспорюваної угоди, то також діє загальний термін позовної давності у три роки.

На звернення до суду з позовом про визнання правочину нікчемним, термін позовної давності ЦК України не встановлений, оскільки такі нікчемні правочини є, безумовно, недійсними незалежно від терміну, який пройшов із моменту його здійснення й виконання, тобто позовна давність не може змінювати їх характеру та юридичної суті. Що стосується вимог про застосування наслідків нікчемного правочину то, як уже вказувалося, позовна давність встановлена у 10 років.

1.3 Нікчемні та оспорювані правочини: регулювання за цивільним кодексом УРСР

Різні аспекти недійсності правочинів останнім часом стали предметом жвавого обговорення у вітчизняній літературі [1], [2], [3], [4], [5], [6], [7]. Такі дискусії особливо важливі в зв'язку з необхідністю осмислення та оцінки нововведень, привнесених у відповідне регулювання Цивільним і Господарським кодексами України, а також з'ясування, у якому напрямку варто змінювати це регулювання в роботі з узгодження цих кодексів, що зараз ведеться у Верховній Раді України. Цій роботі, однак, має передувати аналіз регулювання за Цивільним кодексом УРСР, який нещодавно втратив силу, та судової практики, що склалася. Саме це і є метою цієї статті.

Помилки регулювання за ЦК УРСР

ЦК УРСР був призначений для обслуговування майнового обороту у соціалістичному суспільстві (і успішно з цим справлявся). Тому, з одного боку, він не містив багатьох необхідних капіталістичному суспільству правових інститутів, а з іншого боку мав відповідну концептуальну спрямованість, не у всьому прийнятну сьогодні. Далеко не всі концептуальні вади зараз подолані, багато з них і досі негативно впливають на сучасне цивільне право України. Зокрема, виведення за радянських часів із цивільного обігу землі та повернення її в такий похапцем, у непродуманий спосіб має сьогодні наслідком штучний правовий відрив будинків та інших споруд від землі, визнання нерухомістю як землі, так і будинків, що на землі розташовані. Іншим прикладом може бути так званий принцип реального виконання, збережений чомусь і в ЦК України.

Втім, концептуальна спрямованість ЦК УРСР диктувалася тодішніми умовами. Якщо ж сприймати концептуальні засади як даність, від якої не можна було відійти, і давати професійну оцінку цього документа, то, на наш погляд, Цивільний кодекс УРСР у своїй первісній редакції уявляє собою зважений закон дуже високої якості як за критерієм регулювання, що ним встановлювалося, так і за критерієм рівня юридичної техніки. Разом з тим, на нашу думку, ЦК УРСР в частині регулювання відносин з приводу недійсних угод містив дві суттєві помилки.

Перша з цих помилок була юридико-технічною і полягала у тому, що для нікчемних та оспорюваних угод застосовувався один і той же термін – недійсні угоди. При цьому хоча ЦК УРСР встановлював абсолютно різні правила для цих видів угод, однак застосування до них одного й того ж терміну на практиці призвело до змішування нікчемних та оспорюваних угод і суттєвих труднощів у правозастосуванні. Показовим є наявність різних підходів в офіційних позиціях Верховного Суду України (постанова Пленуму ВСУ України від 28.04.78 р. № 3 “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” із змінами і доповненнями) та Вищого господарського суду України (роз’яснення ВАСУ України від 12.03.99 р. № 02-5/111 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” із змінами і доповненнями), в першу чергу, щодо можливості чи неможливості задоволення позовів про визнання угоди недійсною без одночасного застосування наслідків виконання недійсної угоди. Така неоднозначність позицій, однак, об’єктивно зумовлена і другою помилкою ЦК УРСР, яка полягала у встановленні спеціальних правил щодо наслідків укладення та виконання такої угоди. Так, частиною 2 ст.48 ЦК УРСР було встановлено, що по недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошахх, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Ця імперативна норма унеможливлювала застосування інших загальних правил щодо наслідків неправомірної поведінки, зокрема, в частині відшкодування доходів, які набувач мав або повинен був мати з цього майна, та інших наслідків безпідставного набуття майна, передбачених ст.469 ЦК УРСР.

Зазначені помилки ЦК УРСР (особливо перша з них) призвели до того, що у правозастосуванні було знівельовано принципову різницю між нікчемними та оспорюваними угодами, яка, як відомо, полягає в тому, що в разі нікчемності угоди юридичні наслідки не наступають силою закону, а в разі оспорюваності угоди юридичні наслідки, які вже настали, відпадають силою судового рішення (див., наприклад, [8, с.169]). Це є особливо прикрим з огляду на те, що ЦК УРСР містив підвалини належного регулювання. Критерієм розмежування нікчемних та оспорюваних угод могла б бути наявність чи відсутність у законі вказівки на можливість визнання судом угоди недійсною. Наявність такої (або подібної) вказівки (наприклад, ст.ст.53-57 ЦК УРСР) означає оспорюваність угоди. Якщо ж в законі вказано, що при тих чи інших обставинах угода є недійсною, але при цьому не встановлено такого способу захисту, як визнання судом угоди недійсною (наприклад, ст.ст.48, 49, 50 ЦК УССР), то така угода є нікчемною, тобто є недійсною в силу закону. Зазначений підхід автоматично зняв би питання про розгляд спорів про визнання угоди недійсною та застосування наслідків виконання такої угоди, бо це питання містить по суті два різних питання, на які за зазначеного підходу слід давати різні відповіді залежно від дефекту угоди:

- в разі оспорюваності угоди позов про визнання угоди недійсною може бути задоволений без одночасного застосування наслідків виконання такої угоди, оскільки в цьому разі визнання угоди недійсною є самостійним способом захисту прав, а саме – припиненням або зміною правовідношення;

- в разі нікчемності угоди може подаватися лише позов про застосування наслідків виконання такої угоди, але не позов про визнання угоди недійсною, оскільки в цьому разі висновок суду про нікчемність угоди є не способом захисту прав, а лише правовою оцінкою, місце якій (як і будь-яким іншим правовим оцінкам) в мотивувальній, а не резолютивній частині рішення.

На жаль, такому підходу стала на заваді перша (юридико-технічна) помилка в ЦК УРСР. Хоча питання термінології не є принциповими з теоретичної точки зору, але, як свідчить практика, введення невдалих термінів або невведення термінів там, де вони є бажаними, тобто суто юридико-технічна недолугість, може призвести до вкрай негативних наслідків. Зокрема, допущене в ЦК УРСР змішування термінів, що застосовувались до нікчемних та оспорюваних угод, призвело до розуміння ст.59 ЦК УРСР таким чином, що ця стаття встановлює можливість визнання недійсною не тільки оспорюваної, а і нікчемної угоди, хоча метою цієї статті є лише визначення моменту, з якого угода, визнана недійсною, вважається такою. Це, в свою чергу, призвело до численних спроб надати єдину відповідь на зазначені вище два питання – такі спроби пов’язані з юридико-технічною помилкою в ЦК УРСР, а відтак не можуть бути успішними.

До речі, частина друга ст.59 ЦК УРСР містила ще одну помилку в регулюванні, встановлюючи, що якщо з самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє. Втім ця помилка є наслідком вказаної вище другої помилки ЦК УРСР. Згідно ж з частиною другою ст.236 ЦК України якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. Таким чином, новий ЦК України вже не передбачає визнання “дії” угоди недійсною і припинення її на майбутнє.

Друга помилка ЦК УРСР - встановлення спеціальних наслідків виконання недійсних угод - призвела також до такого дивного явища в судовій практиці, як відмежування неукладених договорів від всіх інших нікчемних угод.

Судова практика щодо неукладених договорів

Згідно з сьогоднішньою усталеною судовою практикою у господарських справах позови про визнання договорів неукладеними є непідвідомчими судам, оскільки підписання таких договорів не створює правових наслідків, а тому не може призвести до порушення будь-чиїх прав; отже, і визнання договору неукладеним не може цих прав захистити. Якщо ж якась із сторін (або всі сторони) помилково виконали повністю або частково неукладений договір, то така сторона вправі була звернутись до суду з позовною вимогою про застосування наслідків безпідставного набуття майна, передбачених ст.469 ЦК УРСР, в тому числі про повернення безпідставно придбаного майна та відшкодування доходів, які набувач мав або повинен був мати з цього майна. Згідно з ч.3 ст.469 ЦК УРСР у разі неможливості повернути безпідставно придбане майно в натурі повинна була бути відшкодована його вартість, що мала визначатися на момент придбання.

Неукладений договір (коли не досягнуто згоди по всіх істотних умовах) вочевидь є таким, що не відповідає закону, тобто є різновидом нікчемної угоди. Звичайно, можна було б, наслідуючи Г.Ф.Шершеневича [8, с.168], в межах теоретичного дослідження позначати терміном “нікчемна угода” лише ті угоди, що не відповідають закону, але при цьому містять всі істотні умови, і виключати з об’єму цього поняття неукладені договори (в термінології Г.Ф.Шершеневича – “угоди, що не відбулися”). Таке спеціальне визначення, однак, застосовувати незручно як таке, що не відповідає ч.1 ст.48 ЦК УРСР, бо відсутність в договорі істотної умови означає його невідповідність закону, а ч.1 ст.48 ЦК УРСР передбачає дихотомічний поділ (відповідає закону – не відповідає закону) родового поняття лише на два видових (угода не є нікчемною - угода є нікчемною). Крім того, сам Шершеневич тут же на прикладі дарування підтвердив, що сучасне йому законодавство не слідує його визначенню (до речі, і його визначення поняття “мнимої угоди” відрізняється як від визначення за ст.58 ЦК УРСР, так і від смислу, що вкладався в це поняття сучасною Шершеневичу практикою). Тому нікчемні договори слід поділяти на укладені та неукладені, маючи при цьому на увазі, що при належному регулюванні наслідки їх виконання за загальним правилом мали б бути однаковими.

Легко бачити, що зазначений вище підхід став можливим у судовій практиці завдяки застосуванню до таких договорів на підставі ст.153 ЦК УРСР спеціального терміну “неукладені договори” для їх відмежування від інших недійсних угод, а також виходячи з того, що договір, який не укладено, просто не існує, - завдяки незастосуванню до таких договорів встановлених законом (зокрема, ч.2 ст.48 ЦК УРСР) правил про наслідки виконання інших недійсних договорів. Тим самим судовою практикою виправлено як першу помилку ЦК УРСР – вживання єдиного терміну “недійсна угода” для суттєво відмінних видів угод, так і другу помилку – встановлення штучних наслідків виконання таких угод. Такий підхід має наслідком створення доброго прикладу, закладення підвалин для встановлення в майбутньому належного регулювання відносин з приводу всіх нікчемних угод, та здійснення апробації такого регулювання судовою практикою.

Цей приклад, до речі, яскраво демонструє роль судів у правотворенні. Суди країни континентальної системи права не можуть прецедентом створювати норми права. Але зміст поняття “правотворення” не слід обмежувати встановленням текстів норм, а відносити до нього і інтерпретацію, тлумачення закону. Йдеться, звичайно, не про офіційне тлумаченя, яке вправі давати лише Конституційний Суд України, а про тлумачення у судовій практиці, без якого жодне правозастосування є неможливим. Таке тлумачення, що дається судом при розгляді справ, не має загальнообов’язкової сили і має значення лише для сторін у цих справах. При цьому, коли нова інтерпретація щодо певного правового питання поширюється настільки, що стає загальновживаною, усталеною можна казати про здійснення правотворення судовою практикою через створення правоположень. Цей механізм, з одного боку, забезпечує однакове застосування законодавства судами з того чи іншого питання протягом певного часу (доки не виникне необхідність у змінах), з другого - не потребує будь-якої офіційної фіксації (крім фіксації власне в судових рішеннях), а тому є досить гнучким для того, щоб своєчасно реагувати як на зміну законодавства, так і на розвиток доктрини.

Ймовірно, помилка щодо встановлення спеціальних правил про наслідки виконання недійсних договорів (яка з’явилась ще у Цивільному кодексі 1922 р.) пов’язана із перекрученням римського поняття “in integrum restitutio”, яке означало повернення сторін у первісний правовий стан шляхом анулювання (оспорюваної в сучасному розумінні) угоди, а не шляхом встановлення спеціальних правил про повернення сторонами одержаного за анульованою угодою. Немає ніяких підстав встановлювати такі наслідки на випадок виконання недійсної угоди, якщо законом встановлені загальні наслідки позадоговірної неправомірної поведінки. Слід зауважити, що ні історії римського права, ні правопорядкам сучасних зарубіжних країн не відомий будь-який механізм, спеціально призначений для регулювання майнових відносин сторін недійсної угоди; для цього використовуються універсальні засоби, в тому числі віндикаційні та кондикційні позови [9, с.244].

Наприклад, якщо власник передав майно в користування іншій особі на виконання неукладеного договору оренди, він не вправі був вимагати сплати йому орендної плати за неукладеним договором, проте він міг би на підставі ч.5 статті 469 ЦК УРСР (згідно якої правила цієї статті поширюються на випадок збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав, встановлених законом або договором) вимагати сплати йому суми орендної плати, яку користувач мав би сплатити за надання йому такого або подібного майна в користування за укладеним договором оренди чи найму.

Ясно, що при належному регулюванні такі ж самі наслідки мають наступати в разі передання майна в користування на виконання будь-якого нікчемного договору оренди.

Отже, сформований судовою практикою господарських судів поміркований підхід до неукладених договорів має бути законодавчо розповсюджений на всі нікчемні угоди. Цей підхід видається вірним, оскільки базується на глибинному принципі - він відображає пріоритет імперативної норми закону над волею учасників цивільних відносин. Саме тому вчинення правочину, що суперечить закону, може у випадках, встановлених законом, тягти публічно-правову відповідальність, але саме по собі (тобто якщо відсутнє порушення цивільних прав, пов’язане з дефектами волі чи волевиявлення) не повинне мати ні тих наслідків, настання яких бажали сторони, ні будь-яких інших цивільно-правових наслідків.

Розділ 2. Оспорюванні правочини та їх правові наслідки

2.1 Підстави для визнання правочину недійсним. Правові наслідки такого визнання

Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а також вимогам, що їх висунули його учасники, то питання про його правомірність та недійсність не виникає. Він просто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов'язки. Якщо правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, то ставиться під сумнів його дійсність.

Ступінь недійсності правочину може бути різним. Причому може виникнути питання, з якого моменту правочин слід вважати недійсним: чи з самого початку вчинення; чи деякий час він був дійсним, а потім став недійсним; чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсним судом. 

Коли безпосередньо у правовій нормі визначена недійсність певного правочину, то його називають нікчемним. Нікчемні правочини недійсні вже в момент їх вчинення. У цьому разі визнання судом правочину недійсним не потрібне. У випадках, встановлених Цивільним кодексом України, суд може визнати нікчемний правочин дійсним.

До нікчемних правочинів належать такі:

• правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності. Такий правочин може бути згодом схвалений її батьками або одним із них, з ким малолітня особа проживає, або опікуном. Вважається, що такий правочин схвалений, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензій Другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. Все одержане за таким правочином підлягає поверненню сторонам, а дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо в момент вчинення вона знала або могла знати про вік другої сторони. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи;

• правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування. Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числу договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна. Однак на вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування;

• правочин, вчинений недієздатною фізичною особою. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної особи все те, що вона одержала за цим правочином, а опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все, що недієздатна особа одержала за цим правочином. Дієздатна сторона зобов'язана також компенсувати опікунові недієздатної особи чи членам його сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.

Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною особою. Правочин вважається схваленим, якщо опікун, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявив претензії другій стороні. У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними;

• правочин, який порушує публічний порядок. Таким вважається правочин, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним;

• односторонній правочин, у якому недодержано вимоги закону про нотаріальне посвідчення. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі;

• договір, у якому сторони не додержали вимог закону про його нотаріальне посвідчення. Однак, якщо сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі нотаріальне посвідчення договору не потрібне;

• правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання;

• правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми;

• правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки. Наприклад, нікчемним буде правочин, укладений між особами про відмову від складення заповіту.

Якщо нікчемні правочини є недійсними від початку їх здійснення, незалежно від подання позову і рішення суду, то правочини, здійснені обмежено дієздатними без згоди їх піклувальників або під впливом обставин, що тимчасово паралізували волю одного або двох учасників сторін договору, породжують відповідні права і обов'язки контрагентів, а отже, є дійсними.

Проте таку їх дійсність можуть оспорити відповідні особи в суді. Тому такі правочини називаються відносно дійсними, або оспорюваними. До них належать правочини, вчинені:

• неповнолітньою особою, віком від 14 до 18 років (без згоди батьків, піклувальника);

• фізичною особою, що обмежена у дієздатності (без згоди піклувальника);

• дієздатною фізичною особою, яка в момент вчинення не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними;

• фізичною особою під впливом помилки;

• фізичною особою під впливом обману;

• фізичною особою під впливом насильства;

• фізичною особою під впливом збігу тяжких обставин;.

• внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною;

• юридичною особою, яких вона не мала права вчиняти;

• фіктивні й удавані правочини.

Оспорювані правочини, визнані недійсними, вважаються такими з моменту їх здійснення.

Правові наслідки недійсності правочину такі:

а) недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю;

б) сторони зобов'язані повернути одна одній у натурі все, що одержали на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які діють на момент взаємних розрахунків;

в) наслідки недійсності нікчемного правочину, передбачені законом, не можуть змінюватись домовленістю сторін;

г) недійсність окремої частини правочину не призводить до недійсності решти його частини і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений без включення до нього недійсної частини.

Зразок позовної заяви до суду про визнання удаваного правочину недійсним До Кіровського місцевого районного суду М.Дніпропетровська

Позивач:

Даниленко Іван Володимирович,

м. Дніпропетровськ,

б-р Шевченка, 100, кв. 10

Відповідач:

Ковальова Тамара Олексіївна,

м. Дніпропетровськ,

вул. Попова, 16, кв. 1

Ціна позову

ПОЗОВНА ЗАЯВА

У грудні 2003 р. з моєї вини було заподіяно шкоду автомобілю "Волга", який належить на праві власності Ковальовій Т.О.

Вона вимагала відшкодувати заподіяні збитки у тижневий термін у сумі, еквівалентній 2835 доларам США.

Не маючи у наявності зазначеної суми, я не зміг у такий стислий термін відшкодувати збитки.

Тоді Ковальова Т.О., як голова ГБК "Зірка", членом якого я є, запропонувала оформити правочин дарування їй гаража, що належить мені.

Я вимушений був погодитися, і 20 грудня 2003 р. ми уклали правочин, засвідчений 2-ю Дніпропетровською нотаріальною конторою, згідно з яким я подарував Ковальовій Т.О. гараж № 11 у ГБК "Зірка".

При цьому ми домовились у присутності Шпака Андрія Андрійовича, що в разі відшкодування завданих мною збитків, Ковальова Т.О. зобов'язується повернути мені гараж.

Ця домовленість підтверджується також розпискою Ковальовоі Т.О. від 28 грудня 2003 р., в якій вона зазначила, що отримала від мене на відшкодування збитків суму, еквівалентну 2656 доларам СІЛА, недоотримана сума еквівалентна 179 доларам СПІА. У цій розписці Ковальова Т.О. зобов'язується повернути узятий під заставу гараж.

Недоотримана сума мною також була відшкодована Ковальовій Т.О.

Однак вона під надуманими приводами "хвороба", "погана погода", "зайнятість" тощо відкладає повернення гаража, взятого під заставу.

Таким чином, обставини укладення правочину дарування гаража та правовідносини, що при цьому виникли, засвідчують те, що правочин є удаваним, що приховує інший, який дійсно мав місце, а саме договір застави.

Тим паче, що з моменту здійснення правочину, так званого "договору дарування", і до цього часу я є членом ГБК і користуюся гаражем, який мені належить. Проте, згідно з положеннями Цивільного кодексу України, договір дарування є безоплатним правочином і вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Відповідно до ст. 235 Цивільного кодексу України, у разі, якщо правочин здійснено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), до нього застосовуються правила, що регулюють той правочин, який сторони мали на увазі.

Отже, правовідносини, що виникли, повинні регулюватися ст. 1, 3, 4, 28 Закону України "Про заставу".

Відповідно до ст. 28 зазначеного Закону, право застави припиняється з припиненням обов'язку, забезпеченого заставою.

На підставі ст. 203, 235 Цивільного кодексу України, ст. 1, З, 4, 28 Закону України "Про заставу",

ПРОШУ:

1. Визнати договір дарування гаража № 11 у ГБК "Зірка", укладений між мною та Ковальовою Т.О. і засвідчений 2-ю Дніпропетровською міською нотаріальною конторою 20 грудня 2003 р., реєстраційний № 218-3011, недійсним.

2. Застосувати до правовідносин, що виникли, правила ст. 1, З, 4, 28 Закону України "Про заставу".

3. Покласти на відповідача видатки, пов'язані з розглядом даної справи.

4. Як свідка викликати в судове засідання Шпака А.А., який шкає за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Тимошенка, 3.

Додаток:

— копія договору дарування;

— розписка від 28 грудня 2003 р.;

— довідка ГБК "Зірка";

— копія позовної заяви;

— квитанція про сплату державного мита.

2.2 Позови про визнання недійсними нікчемних угод

У контексті формування законодавчих пропозицій цікавим є питання про визнання судами недійсними нікчемних угод. Існує досить поширена думка, що судове визнання недійсними нікчемних угод хоч і не є способом захисту порушеного суб’єктивного права, але є способом захисту охоронюваного законом інтересу [10, с.156], бо дозволяє прояснити права і обов’язки сторін.

З цього приводу, перш за все, слід зазначити, що сама необхідність використання в законодавстві понять охоронюваного законом інтересу та його захисту є дискусійною. Так, у рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) зазначено, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, як правило, не визначаються у статтях закону; що охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права. Це наштовхує на думку, що вказівки на захист охоронюваного законом інтересу у статтях чинних законів є випадковими, а відтак і зайвими.

Цікавою є точка зору І.Бірюкова, який вважає, що захист інтересу, про який йдеться в ЦК України, викликатиме ускладнення як в правозастосовчій, так і правоохоронній діяльності, що в кінцевому наслідку може призвести до порушення суб’єктивних прав особи або до зловживання цими правами [11, с.20]. Здається, що прогноз І.Бірюкова, принаймні в частині ускладнень в правозастосовчій діяльності, вже починає збуватись. Про це побічно свідчить той факт, що Конституційний Суд України в зазначеному вище рішенні при тлумаченні положення частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України в аспекті поставленого у конституційному поданні питання про те, чи може акціонер звертатись до суду за захистом порушених прав іншої особи (акціонерного товариства, акціонером якого він є), був змушений одночасно з’ясовувати зміст поняття “охоронюваний законом інтерес”, що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України.

Втім, вступати у дискусію щодо захисту охоронюваного законом інтересу для цілей цієї статті немає потреби. Натомість досить звернути увагу на те, що насправді розгляд справи про визнання нікчемної угоди недійсною далеко не завжди прояснює права та обов’язки сторін, а може навіть створювати помилкове уявлення про ці права та обов’язки. Пояснимо це прикладом з практики господарського суду міста Києва.

Регіональне відділення Фонду держаного майна України (РВФДМУ) звернулось з позовом про визнання недійсним на підставі ч.1 ст.48 ЦК УРСР договору оренди нежитлового приміщення, укладеного колишніми державними підприємствами - ВАТ “П” як орендодавцем та ТОВ “С” як орендарем. Позов судом було задоволено. Виходячи з цього судового рішення, РВФДМУ, будучи впевненим у відсутності прав орендаря на користування приміщенням, звернулось з позовом про звільнення нежитлового приміщення орендарем, посилаючись на те, що договір оренди визнано судом недійсним. Але суд відмовив у позові, оскільки з’ясувалося, що раніше правопопередниками ТОВ “С” та ВАТ “П” було укладено інший договір оренди, який відповідає закону, строк оренди за яким не закінчився, а зобов’язання за яким не припинено новацією в зв’язку з нікчемністю договору, укладеного пізніше.

Отже, можна дискутувати з приводу того, чи потрібен у процесуальному законодавстві України (як це має місце, приміром, у процесуальному законодавстві Німеччини [12, с.132]) інститут встановлювального позову, метою якого є лише усунення сумнівів у правовідношенні, тобто з’ясування прав і обов’язків сторін, що викликають сумнів. Але в будь-якому випадку позов про визнання недійсними нікчемних угод такій меті не відповідає, а тому запроваджувати його не слід. Тим більше, що апробація, здійснена судовою практикою, не свідчить про необхідність запровадження позовів про визнання договорів неукладеними, а навпаки, демонструє відсутність будь-яких проблем у зв’язку з непідвідомчістю судам таких спорів.

Висновок

За характером порушення закону та правовими наслідками недійсні право чини поділяються на:

нікчемні;

оспорювані.

Нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом. Визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Будь-яка заінтересована особа може звернутися до суду з вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Суд може застосувати наслідки нікчемного право чину з власної ініціативи (ч.5 ст. 216 ЦК України). На нікчемність вказує словосполучення „є нікчемним”.

Оспорюваним є правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий право чин може бути визнаний недійсним судом (ч.3 ст. 215 ЦК України). На оспорюваність вказує словосполучення „може бути визнаний недійсним”.

До нікчемних правочинів, зокрема, належать:

1) право чин, вчинений з порушенням письмової форми у випадках встановлених законом (договір дарування майнового права та договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому- ч.3 ст. 719 ЦК; договір банківського вкладу- ч.2 ст 1059 ЦК та ін.);

2) правочин, вчинений з порушенням вимоги щодо його нотаріального посвідчення (ст. 219 та 220 ЦК);

3) правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 221 ЦК);

4) правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК);

5) правочин, вчинений недієздатною особою (ст. 226 ЦК);

6) правочин, який порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК);

До оспорюваних правочинів належать:

1) правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК);

2) правочин, вчинений особою, обмеженою в цивільній дієздатності, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК);

3) правочин, вчинений дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та/або не могла керувати ними (ст. 225 ЦК);

4) правочин, вчинений юридичною особою, без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 227 ЦК);

5) правочин, вчинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК);

6) правочин, вчинений під впливом обману (ст. 230 ЦК);

7) правочин, вчинений під впливом насильства (ст. 231 ЦК);

8) правочин, вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК);

9) правочин, вчинений під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК);

10) фіктивний правочин (ст. 234 ЦК).

Правові наслідки недійсності окремих частин право чину (ст. 217 ЦК- якщо можна припустити, що право чин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини).

Список літератури

Генкин Д.М. Недействительность сделок, совершенных с целью, противной закону// Ученые записки ВИЮН. Вып.V.1987. С. 49.

Иоффе О.С. Советское гражданское право. М.: Юридическая литература, 1987. С. 295, 297.

Шахматов В.П. Составы противоправных сделок и обусловленные ими последствия. Изд-во Томского университета, 1967. С. 148.

Рабинович Н.В. Недействительность сделок и ее последствия. Изд-во ЛГУ, 1960. С. 16-17.

Див. Постановление Пленума Верховного Суда РФ и Пленума Высшего Арбитражного Суда РФ от 01.07.1996 года № 6/8.

Спасибо-Фатєєва І. Проблемні аспекти недійсних правочинів (на прикладі договору міни акцій) // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - №7. – С.29.

Джунь В.В. До питання про обов’язковість застосування реституції у разі неправозгідності угоди // Вісник господарського судочинства. – 2002. - №4. – С.165.

Кот О.О. До питання про визнання недійсними угод, укладених з метою, суперечною інтересам держави і суспільства // Вісник господарського судочинства. – 2002. - №4. – С.177.

Павленко Д. Визнання угод недійсними на підставі ст.49 Цивільного кодексу // Юридичний журнал. – 2002. - №3. – С.91.

Калаур І. Окремі аспекти застосування правових наслідків нікчемних і оспорюваних правочинів // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - №12. – С.48.

Спасибо-Фатєєва І.В. Нікчемні правочини та їх наслідки // Вісник господарського судочинства. – 2004. - №2. – С.178.

Беляневич О.А. До питання про недійсність господарських договорів // Вісник господарського судочинства. – 2004. - №2. – С.200.

Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. – Тула. - 2001. – 720 с.

Тузов Д.О. Реституция и реституционные отношения в гражданском праве России // В кн.: Цивилистические исследования. Вып.1. М. - 2004. – С.213.

Тузов Д.О. Ничтожность и оспоримость сделок: классическая доктрина и проблемы российской цивилистики // В кн.: Цивилистические записки: Межвуз. сб. научн. трудов. Вып.2. - М. – Екатеринбург, 2002. – С.135.

Бірюков І. Інтерес і суб’єктивне цивільне право // Право України. – 2004. - №8. – С.18.

Давтян А.Г. Гражданское процессуальное право Германии. – М. - 2000. – 320 .

Опубліковано: Підприємництво, господарство і право. – 2006. - №3. – С.80.