Курсовая работа: Поняття, ознаки, класифікація правочинів та їх місце в системі юридичних фактів

Розвиток різних форм спілкування між людьми висунув потребу в наданні їм можливості за погодженням сторін використовувати запропоновані законодавцем правові моделі, або ж самим їх створити. Такими моделями стали правочини (угоди, договори).

Тенденція до підвищення ролі правочину, характерна для всього сучасного цивільного права, стала проявлятися останніми роками у зростаючих масштабах. Ця тенденція в першу чергу пов'язана з докорінною перебудовою економічної системи країни. Ключове значення для такої перебудови мало визнання приватної власності і поступове заняття нею командних висот в економіці.

Застосування договорів (угод, правочинів) протягом уже декількох тисяч років пояснюється тим, що мова йде про гнучку правову форму, якою можуть наділятися різні за характером суспільні відносини. Основне призначення договору зводиться до регулювання в рамках закону поведінки, а, разом з тим, і наслідків порушення відповідних вимог.

У свій час із приводу відносної значимості закону і договору (правочину) були висловлені три точки зору. Прихильники “вольової теорії” думали, що договір як вольовий акт контрагентів – першоджерело, а закон лише заповнює або ж обмежує їхню волю. Представники теорії пріоритету закону виходили з того, що договір володіє лише похідним від закону правовим ефектом. Нарешті, прихильники третьої, “емпіричної теорії” вважали, що воля сторін свідомо спрямована лише на визначений економічний ефект; при цьому під наслідками договору маються на увазі такі засоби для його здійснення, про які сторони можуть і не мати і, більш того, частіше всього насправді не мають чіткого уявлення.

Регулююча роль правочину зближає його з законом і нормативними актами. Умови договору відрізняються від правової норми головним чином двома принциповими особливостями. Перша зв'язана з походженням правил поведінки: договір виражає волю сторін, а правовий акт – волю органа, який його видав. Друга розрізняє межі дії того й іншого правила поведінки: договір безпосередньо розрахований на регулювання поведінки тільки його сторін – для тих, хто не є сторонами, він може створювати права, але не обов'язки; у той же час правовий або інший нормативний акт породжує в принципі загальне для всіх і кожного правило (будь-яке обмеження кола осіб, на яких поширюється нормативний акт, визначається ним же). У публічному ж договорі (правочині) в кінцевому результаті визначальне значення має воля сторін.

Договір слугує бездоганною формою активності учасників цивільного обороту. Важливо підкреслити, що, незважаючи на зміну його соціально-економічного змісту, у ході розвитку суспільства сама по собі конструкція договору як породження юридичної техніки залишається у своїй основі досить стійкою.

З плином часу та розвитком системи суспільних відносин, опосередковуваних договорами, розширився склад можливих учасників: поряд з фізичними особами (громадянами) у цій ролі стали виступати колективні утворення, визнані самостійними суб'єктами цивільного права – юридичними особами. Усе різноманітнішими ставали передбачені в законодавстві види правочинів, ускладнювалися комбінації елементів, що використовувались при конструюванні договірних правовідносин тощо.

У римському праві уявлення про договір як про підставу виникнення, зміни або припинення правовідносин включало дві його неодмінних ознаки: по-перше, угода (conventio, consensus) і, по-друге, особлива підстава угоди – визначена мета (causa).

Кожного разу, коли сторони вчиняють правочин, вони повинні погодити його умови, що визначають права й обов'язки контрагентів. Однак, поряд з цим, в силу укладеного ними договору вони виявляються пов'язаними також правами й обов'язками, що передбачені в законі. Зокрема, маються на увазі такі права й обов'язки, що передбачені нормами, включеними в загальну частину Цивільного Кодексу, у загальну частину зобов'язального права (книга п’ята ЦК), у глави, присвячені відповідному правочину.

Розділ І.

Правочини – найпоширеніший вид юридичних фактів

Правочини належать до найпоширеніших юридичних фактів. Саме поняття юридичні факти означає конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов’язують настання правових наслідків. Тому юридичні факти виступають як проміжна ланка між правовою нормою і цивільними правовідносинами. Без юридичних фактів взагалі не встановлюються, не змінюються і не припиняються жодні цивільні правовідносини.

1.1 Поняття правочину, його особливості

А тепер безпосередньо щодо поняття правочину. Воно є більш конкретизованим, ніж поняття юридичного факту. Дії як юридичні факти завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні і неправомірні. Правочини – це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ст. 202 ЦКУ)

Правочином визнається лише та дія, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Якщо буде встановлено, що дія була спрямована на якийсь інший результат, то така дія не буде визнаватися правочином. Так, якщо громадянин порушує права інших суб'єктів, то така його дія, хоча вона й створює зміну прав та обов'язків, не може вважатися правочином, оскільки фактично вона спрямована на зовсім інший результат - порушити чиєсь право. Або наприклад: особа гасить пожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові - це правомірні дії, але й вони не є правочинами, бо виникли не з метою встановлення, зміни, припинення прав або обов'язків. Такі дії називаються юридичними вчинками.

Правочином визнається така дія, яка не лише була спрямована на результат, а й призвела до встановлення, зміни або припинення цивільних правовідносин. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію, спрямовану на встановлення для спадкоємців прав та обов'язків. Домовленість між наймодавцем і наймачем про підвищення плати за користування переданим у найом майном встановлює зміну прав та обов'язків сторін у договорі найму. Розірвання договору найму, укладеного на невизначений строк з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до припинення існуючих цивільних прав та обов'язків між цими суб'єктами.

Правочином визнається дія юридично незалежних, рівноправних осіб. Якщо працівник міліції вилучає у громадянина автомобіль з метою переслідування правопорушника, то така дія не буде вважатися угодою, тому що працівник міліції реалізував свої владні повноваження. Не будуть угодами також адміністративні акти органів державного управління, які хоча і породжують цивільні правовідносини (зобов'язання про передачу будівель і споруд між державними юридичними особами), але вчиняються як власні акти .суб'єктів адміністративного права. Ті особи, яким ці акти адресовані, повинні їх виконати незалежно від свого бажання.

Правочин може призвести до встановлення цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породження правочином цивільних прав і обов'язків може бути договір купівлі-продажу. Сам момент укладання названого договору породжує обов'язок продавця передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких випадках укладання угоди є недостатнім для. породження прав і обов'язків. Наприклад, для виникнення права на перехід спадщини недостатньо одного заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, що виникає в день смерті спадкодавця. В даному випадку встановлення прав і обов'язків відбувається на підставі поєднання угоди (заповіту) і події - факту смерті.

Роль правочинів у нашому житті не можна применшувати. Щодня ми користуємось комунальним транспортом, купуємо різноманітні товари, відвідуємо видовищні установи тощо. У цих і подібних випадках укладаються відповідні правочини. А от діяльність юридичних осіб взагалі неможлива без правочинів.

1.2 Умови дійсності правочину

А тепер щодо загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Вони перелічені у статті 203 Цивільного Кодексу.

По-перше, сам зміст правочину не може суперечити кодексу, інших актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Жоден правочин не повинен порушувати встановлених у законі приписів. Незаконною, наприклад, буде угода, спрямована на обмеження правоздатності або дієздатності громадян та юридичних осіб, якщо таке обмеження не передбачене законом.

Другою умовою дійсності правочину є те, що особа, яка вчиняє його, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Згідно статті 30 Цивільного Кодексу, цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Дієздатність буває мінімальна, неповною та частковою. За ст. 34 ЦКУ повну цивільну дієздатність має фізична особа, як досягла 18 років. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка ще не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Проте у разі припинення шлюбу до досягнення повноліття, або ж у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Але суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Дієздатність юридичної особи настає з моменту реєстрації. За статтею 92, юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

По-третє, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

По-четверте, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Закон (ст. 205 ЦК України) допускає різні форми зовнішнього виразу волі (волевиявлення): словами (усно), письмовим актом. Або ж навіть просто поведінкою особи. В цьому випадку йдеться про конклюдентні дії – дії, у яких втілюється воля особи укласти правочин. Торгова автоматика робить конклюдентні дії єдино можливою формою волевиявлення укласти правочин: фізична особа опускає а автомат монету або жетон (вчиняє дію) і одержує необхідну річ.

Якщо в законі не встановлена певна форма тих чи інших угод, то в багатосторонньому правочині сторони обирають на свій розсуд, у якій формі укласти потрібну їм угоду.

У частині третій цієї ж статті вказано, що у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Наприклад, у разі продовження користування майном після закінчення строку договору майнового найму при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк.

Ще однією умовою чинності правочину є те, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

І, нарешті, правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Особа, яка здійснює правочин, своєю волею обумовлює настання правового результату. Цією ознакою правочини відрізняються від юридичних фактів - вчинків, які також тягнуть встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин, але цей правовий результат настає безпосередньо в силу закону.

Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони. А місцем вчинення багатостороннього правочину є місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше в ньому не встановлено.

Умови дійсності правочину встановлюються законом для того, щоб він мав належну юридичну силу. Додержання цих умов сприяє законності правочину, охороні прав та законних інтересів учасників правочину та інших осіб, а також обмежує можливості збагачення злочинним шляхом.

Недодержання умов дійсності угоди не завжди тягне недійсність угоди. Наприклад, недодержання простої письмової форми лише у випадках спеціально передбачених законом викликає недійсність угоди. Найчастіше це просто позбавляє сторони у разі спору посилатися на показання свідків як докази. При відсутності письмових доказів сторони позбавлені можливості повністю обґрунтувати свої вимоги і заперечення, і тому ризикують залишитися без задоволення своїх вимог у зв`язку з їх недоведеністю у суді.

Але ж, коли недодержання умови дійсності угоди викликає недійсність угоди, то до сторін застосовуються майнові наслідки такої недійсності.

Таким чином, законодавець, встановлюючи умови дійсності угоди, сприяє їх додержанню, а також зміцненню правосвідомості громадян та правопорядку взагалі.

1.3. Загальні вимоги щодо форми правочину

Тепер конкретніше щодо форми правочину. Як вже було зазначено, вони можуть вчинятися в усній та письмовій формах (переважно). Як правило, форма правочину обирається за розсудом осіб, які його вчиняють, за виключенням випадків, коли закон зобов`язує вчинити правочин в певній формі.

Усним є правочин, в якому воля сторін виявляється в процесі безпосередніх переговорів між сторонами. До таких переговорів відносять переговори при особистій зустрічі чи по телефону, що не пов`язані з укладанням будь-якого письмового документу.

Усно можуть вчинятися також правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення (ст. 206 Цивільного Кодексу). Такі правочини можуть вчинятися фізичними особами в сфері роздрібної купівлі-продажу через магазини. Це правило поширюється і на юридичні особи. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів. Прикладом може бути чек чи квитанція, що видається в магазині при купівлі товару.

Характерною рисою усних правочинів є співпадання в часі двох стадій їх розвитку – укладання і вчинення. Якщо такого співпадання не має , то угода не підпадає під дію ст.206 ЦКУ.

Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.

А от щодо письмової форми, то навіть є певна група правочинів, які можуть укладатися лише в письмовій формі, причому деякі з них потребують нотаріального посвідчення. Цивільний кодекс, інші закони дають перелік таких угод. До них відносяться договори купівлі-продажу, застави, дарування жилих будинків, приватних квартир чи їх частин, іншого майна за перелічених в законі умов, довічного утримання. Нотаріальному посвідченню підлягають заповіти, шлюбні контракти, довіреності на укладання угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій, за винятком випадків, передбачених законодавством. Крім того, за бажанням сторін нотаріально посвідчуватися можуть й інші угоди (ст. 54 Закону України "Про нотаріат"). Нотаріальному посвідченню підлягають ті правочини, які потребують відповідного контролю з боку держави і офіційного засвідчення їх дійсності, а також правочини, які, на думку їх укладачів, можуть мати для них важливе значення. Недодержання нотаріальної форми тих правочинів, які повинні її мати, тягне за собою їх недійсність (про це піде мова нижче).

Хоча закон і не дає вичерпного переліку правочинів, які вимагають обов'язкової письмової форми, проте законодавець зазначає, що угоди між юридичними особами, а також між юридичною і фізичною особами потребують письмової форми (ст. 208 ЦК України). Письмової форми потребують також угоди між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, за винятком усних правочинів. Ці вимоги стосуються не тільки двосторонніх правочинів, а й односторонніх. Норми щодо письмової форми угод застосовуються в усіх випадках, якщо немає спеціального закону, який допускав би іншу форму.

Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню. У випадках, встановлених законом або за домовленістю сторін. Проте на вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений (ст.209 ЦКУ).

Нотаріальне посвідчення угод означає, що її укладання контролюється державним органом – нотаріальною конторою чи приватним нотаріусом , що діють на підставі Закону України “Про нотаріат”. Нотаріальне посвідчення угод введене з метою забезпечення і перевірки їх законності. Так, з`ясувавши, що угода не відповідає всім вимогам закону, порушує права осіб та їх законні інтереси, нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальних дій.

Проте бувають такі випадки, коли одного лише нотаріального посвідчення буває недостатньо для дійсності правочину. Так, згідно статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає не тільки нотаріальному посвідченню, але й державній реєстрації.

За статтею 210 правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках встановлених законом (як от вищевказана стаття 657). Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Вчинений у письмовій формі правочин підписується його учасниками. А правочин, який вчиняється юридичною особою, підписується особами, уповноваженими на те законом, іншими правовими актами або установчими документами, та скріплюється печатками.

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису допускається лише у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

У випадку, коли фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, то за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа (п.4 ст. 207). Підпис цієї особи на тексті нотаріально засвідчуваного правочину засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний його учасниками.

Письмова форма правочинів між юридичними особами забезпечує впорядкування прав та обов’язків сторін у договорі, додержання договірної дисципліни. Обов’язкова письмова форма правочинів між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять разів розмір не оподатковуваного доходу, передбачена з метою охорони їх інтересів від зазіхань недобросовісних осіб, хоч, на перший погляд, така форма є формальною. Насправді це не так. Усна форма подібних правочинів дає можливість непорядним, недобросовісним особам наполягати на виконанні дій, передбачених правочином або, навпаки, відмовлятися від його виконання, користуючись показаннями свідків. письмова форма правочинів перешкоджає цьому, бо, передусім, сам письмовий документ свідчить про вчинення правочину, а його відсутність – про те, що правочин міг бути і не укладений.

Недотримання простої письмової форми угоди позбавляє сторони права, у разі виникнення спору, посилатися для підтвердження угоди на показання свідків. Це означає, що доводити факт укладання угоди, а також те, що вона була укладена на відповідних умовах, сторони можуть тільки шляхом посилання на письмові докази (акти, документи, листи, телеграми, телетайпи і т. ін. як особистого, так і ділового характеру). Недійсність угоди наступає лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Ще однієї формою вчинення правочину є мовчання. Згідно ч.3 статті 205 воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням у випадках, встановлених договором. Говорячи про мовчання як спосіб виявлення волі, треба мати на увазі, що юридичного значення закон надає не просто мовчанню, а тому факту, що в певний проміжок часу по відношенню до певного суб`єкта права даною особою не було вчинено дій, прямо передбачених законом. Наприклад, в разі продовження користування майном після закінчення строку договору майнового найму, при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк. В даному випадку закон надає юридичного значення факту “відсутності заперечень” (мовчанню) з боку наймодавця.

Розділ ІІ

Класифікація правочинів

Правочини, які щоденно учиняють фізичні та юридичні особи, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації, передбаченої законодавством.

2.1 Види правочинів, виходячи з кількості сторін

Якщо розглядати правочини за кількістю сторін, що беруть участь в його укладанні, то можна їх розділити на односторонні та дво- чи багатосторонні (договори). Якщо для виявлення правочину достатньо волевиявлення однієї сторони, він є одностороннім. У статті 202 ЦКУ зазначено, що ця сторона може бути представлена як однієї, так і кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Для інших осіб він може створювати обов’язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Як типовий приклад можна розглядати заповіт, адже для його складання і оформлення необхідно волевиявлення лише заповідача.

А от якщо для виникнення правочину необхідні зустрічні волевиявлення, то це двостороння (або багатостороння) угода. Під угодою розуміється дія громадян та юридичних осіб, спрямована на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов'язків. Двосторонній правочин може виникнути лише тоді, коли зустрічні дії сторін будуть погоджені, що означає усунення розбіжностей відносно його умов. Наприклад, для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустрічну волю покупця і продавця. У двосторонній угоді на боці кожної із сторін можуть виступати як по одній особі, так і по кілька осіб, але воля всіх учасників, які виступають на одній стороні угоди, повинна виражати єдину волю.

Для виникнення багатосторонньої угоди потрібне волевиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути або зустрічними (трьох- або чотирьохсторонній обмін житлом), або ж спрямованими до однієї мети (наприклад, у договорі про сумісну діяльність три сторони або більше спільно діють для досягнення спільної господарської мети). Багатосторонні угоди теж являють собою договори. В багатосторонній угоді кожний з її учасників є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю.

2.2 Правочини платні і безоплатні

За особливостями мети правочини поділяються на платні і безоплатні. У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, пов'язану з наданням будь-якого майна. Так, у договорі купівлі-продажу продавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній зобов'язаний прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких угодах гроші можуть слугувати не лише оплатою вартості речей, а й виконання робіт, надання послуг тощо. З іншого боку, і речі можуть передаватися другій стороні не за гроші, а в обмін на іншу річ, або надання послуг.

А от у безоплатному правочині обов'язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Зустрічного майнового задоволення ця сторона не отримує. Наприклад, передача майна за договором дарування. Безоплатними, крім цього, будуть договори: позики грошей без стягнення процентів, безоплатного користування майном, доручення без зобов'язання виплати повіреному винагороду. Безоплатними є односторонні правочини. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюється законом, погодженням сторін, або витікає із змісту правовідносин, породжених угодою. Так, договір купівлі-продажу завжди платний. А от договір дарування просто не сумісний з оплатою. Договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними - це залежить від домовленості сторін.

2.3 В залежності від моменту виникнення – консенсуальні і реальні

Якщо розглядати правочини з точки зору моменту виникнення, то вони поділяються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуального правочину достатньо погодження волі його учасників відносно всіх суттєвих умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлене). Тоді правочин вважається укладеним. З цього моменту у його сторін виникають відповідні права і обов'язки. Так, за договором купівлі-продажу покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього повну грошову суму. Права і обов'язки сторін цього договору виникають з моменту його укладання. Більшість правочинів є саме консенсуальними. Проте односторонній правочин консенсуальним бути не може. Тобто консенсуальні правочини – прерогатива двосторонніх правочинів, тобто угод.

А от для укладання реального правочину одного волевиявлення (узгодження воль) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передачу майна). Лише після вчинення фактичних дій угода вважається укладеною. Якщо консенсуальні угоди виконуються, то реальні - здійснюються. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права і обов'язки сторін договору позики виникають не з моменту його укладання, а з моменту передачі речі.

2.4 За підставами, необхідними для дійсності правочину

За такою ознакою, як підстави для дійсності правочину останні поділяються на каузальні і абстрактні. Підстава правочину – це її юридична мета. Наприклад, договір майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за договором дарування дарівник передає безоплатно другій стороні майно у власність. Загалом більшість правочинів є каузальними, оскільки мають на меті досягнення певного правового результату. В абстрактній угоді допускається замовчування мети угоди. У деяких випадках законодавець допускає угоди, на дійсність яких не впливає мета, а тому навіть при її відсутності такі угоди мають належну юридичну силу. Вони називаються абстрактними. До абстрактних угод, наприклад, належать розрахунки по визнаному сальдо зустрічних вимог.

2.5. Правочини, що укладаються за умовою

Чинному законодавству відомі угоди, що укладаються за умовою (ст. 212 ЦК України), тобто з урахуванням різних обставин, які ще не відомо, стануться чи не стануться. Такі умови поділяються на відкладальні і скасувальні.

Якщо особи, які вчиняють правочин, обумовлюють настання або зміну прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вони чи ні, то ця обставина є відкладальною. Наприклад, угоду піднайму жилого приміщення укладено за такої умови: наймач надасть жиле приміщення піднаймачеві, як тільки його син переїде на постійне місце проживання до іншого міста.

Особи, що вчиняють правочин, обумовлюють припинення прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. В цьому випадку дана обставина є скасувальною. Наприклад, вищезазначена угода піднайму жилого приміщення може бути укладена за умови: піднаймач може поселитися і проживати у жилому приміщенні доти, поки син наймача не повернеться із відрядження.

Угоди, що укладаються за відкладальною або скасувальною умовами, називаються умовними угодами. При цьому їхні учасники не повинні недобросовісно сприяти чи перешкоджати настанню умов.

За частиною третьою статті 212 – якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Якщо ж настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

Умови, за яких укладаються угоди, слід відрізняти від строків. Виконання обов’язків, встановлених угодою, здійснюється, як правило, у певний строк. Ще не відомо, станеться умова чи ні, а строк неминуче настане. У цьому полягає різниця між умовами і строками в угодах. Строки можуть визначатися зазначенням конкретної календарної дати, певного проміжку часу, події, щодо якої відомо, що вона обов’язково станеться.

2.6 Біржові правочини

У період становлення ринкових відносин все більшого значення набувають біржові правочини. Тому про них варто згадати. Біржовими називаються угоди, укладені членами біржі між собою безпосередньо чи через своїх представників на біржових торгах, про взаємну передачу прав і обов'язків відносно майна, яке допущено до обігу на біржі в строки і порядку, встановлені статутом біржі і правилами біржової торгівлі.

До біржових угод застосовуються загальні правила про відповідні договори (купівлі-продажу, комісії тощо). Але біржовими статутами можуть бути передбачені й інші умови біржових угод, які складають комерційну таємницю сторін і не підлягають розголошенню без їх згоди.

Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі.

Біржові угоди поділяються на:

- угоди з реальним товаром, які укладаються з метою купівлі-продажу конкретного товару. Різновидність такої угоди - бартерна угода;

- ф'ючерсні угоди - це угоди, що передбачають передачу акцій або товару та виплату грошової суми через визначений строк після укладання угоди за ціною, встановленою в угоді. Ф'ючерсні угоди, як правило, укладаються з метою страхування угод з реальним товаром;

- угоди з цінними паперами.

Спори, пов'язані з укладанням біржових угод, розглядаються в біржовому арбітражі, рішення якого може бути оскаржене в суді або арбітражі.

Розділ ІІІ

Недійсність правочинів

3.1 Воля – важливий елемент угоди. Випадки розходження між внутрішньою волею і волевиявленням

Важливим елементом угоди є воля та її зовнішній вираз - волевиявлення. Наявність угоди свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти угоду і що їхній зовнішній вираз волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення є характерною для угоди, оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, що справжня воля, справжнє бажання укласти угоду відсутні. Така угода не може охоронятися законом. При цьому розходження між внутрішньою волею і волевиявленням може виникнути передусім у випадках, коли угода укладається під впливом насильства.

Насильство - фізичний або психічний вплив на особу учасника угоди або його близьких з метою спонукання до укладання угоди. Злочинці застосовують насильство для того, щоб отримати чиєсь майно за договором дарування, спонукаючи потерпілого укласти таку угоду. Особа, яка укладає угоду під впливом насильства, фактично позбавляється можливості виявити власну волю. Її воля замінюється волею насильника. Вона стає засобом виразу його волевиявлення.

За частиною другою статті 231 винна сторона, яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов’язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину.

Застосування погрози - це вплив на чужу волю під загрозою заподіяння майнової або немайнової шкоди. На відміну від випадків укладання угоди під впливом насильства тут потерпілий виражає свою волю, але оскільки це відбувається під впливом погрози, то вона не збігається зі справжнім його бажанням. Таким чином, і у цій угоді є розходження між справжньою, внутрішньою волею особи та її волевиявленням. Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною, коли обставини, які мали місце на момент укладання угоди, свідчать, що відмова учасника угоди від її укладання могла спричинити шкоду його законним інтересам.

Угода з недоліками волі має місце і тоді, коли вона укладається у зв’язку з тим, що одна сторона умисно вводить в оману іншу, повідомляючи її про факти, які не відповідають дійсності. Обман має місце і тоді, коли одна із сторін замовчує обставини, які мають істотне значення для угоди, або ж якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину.

Згідно частини другої статті 230 сторона, яка застосувала обман, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину.

Можливі випадки, коли громадянин повинен укласти угоду на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин. Для характеристики таких угод важливі дві ознаки. По-перше, це економічна невигідність для однієї із сторін, тобто угода укладається не на еквівалентних підставах. Ну а по-друге – збіг тяжких обставин для однієї із сторін в угоді або для її родичів та інших близьких осіб (крайня нужденність, хвороба тощо).

Правочин, який вчинено особою від впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв’язку з вчиненням цього правочину.

При недійсності угод потерпіла сторона вправі вимагати поновлення у попередньому стані. Друга сторона такого права не має, оскільки вчинила протиправні, винні дії. Застосовуючи насильство, погрозу тощо, вона тим самим порушила інтереси і права свого контрагента за угодою і притягується до цивільної відповідальності. До неї застосовуються майнові санкції і все передане нею контрагенту за угодою або належне їй від контрагента звертається у доход держави.

Крім того, друга сторона відшкодовує потерпілому понесені ним витрати, втрату або пошкодження його майна, тобто збитки, зв’язані з укладенням недійсної угоди.

Іноді особи, укладаючи угоду, не мають справжнього уявлення щодо всіх її умов, а тому їхня воля формується під впливом неправильних уявлень, тобто, якби сторонам було відомо про справжній стан речей, вони не уклали б таку угоду. Вона є дефектною.

Відсутність справжнього про те чи інше явище життя або природи прийнято назвати помилкою. У даному випадку під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття стороною суб’єкта угоди, предмета або інших істотних умов угоди, що вплинуло на їхнє волевиявлення, і є підстава вважати, що в іншому разі угоду не було б укладено. Враховуючи це, законодавець передбачив, що угода, укладена внаслідок помилки, яка має істотне значення, може бути визнана недійсною (ст. 56 ЦК України). Тут мається на увазі не будь-яка помилка, а лише та, яка має істотне значення. Встановлювати істотність помилки має право суд.

Під помилкою, що має істотне значення, як зазначалося вище, слід розуміти помилку щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням (ст. 229 ЦК України). А от помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Право вимагати визнання угоди недійсною належить стороні, яка діяла під впливом помилки. Проте під впливом помилки можуть перебувати обидва учасники угоди.

У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані їх збитки.

Недодержання сторонами вимог чинності правочину в момент його вчинення є підставою недійсності правочину. Правочин не може суперечити закону, іншим правовим актам. Всі недійсні правочини, незалежно від особливостей їхнього конкретного виду, об’єднує одно спільна риса – вони суперечать правовим нормам.

Якщо такий правочин укладено, але не виконано, то суд або господарський суд визнає його недійсним без застосування будь-який санкцій до сторін, оскільки вони ще не порушили закон. Проте частіше суди визнають недійсними правочини, які вже повністю або частково виконано. У статті 216 зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Проте згідно статті 217 недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Недійсними є також правочини, здійснені недієздатними особами, а також малолітніми особами (до 14 років), що мають неповну чи обмежену дієздатність, за межами їх дієздатності.

Зокрема, стаття 222 Цивільного Кодексу зазначає, що правочин, який вчинила неповнолітня особа без годи батьків (або усиновлювачів), піклувальників, визнається судом недійсним за позовом заінтересованої особи.

У разі, якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні особи, то кожна з них зобов’язана повернути іншій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість за цінами, які існують в момент відшкодування.

Коли у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальники зобов’язані відшкодувати завдані збитки, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

3.2. Недійсні правочини та їх класифікація за ступенем недійсності

Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а також тим вимогам, що їх висунули її учасники, тоді питання про дійсність чи недійсність правочину не виникає. Він просто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов'язки. Якщо ж правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, тоді ставиться під сумнів його дійсність.

Недійсними правочинами є дії громадян та юридичних осіб, які хоча і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, але не породжують цих юридичних наслідків внаслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону.

Це означає, що обумовлені правочином права та обов`язки не виникають, а наступають передбачені законодавством правові наслідки, що несприятливі для учасників угоди та є санкцією за вчинене правопорушення.

Недійсною через невідповідність вимогам закону може бути лише угода, що вже укладена. У випадках, коли сторони ще домовляються та не уклали в письмовій формі попереднього договору, а знаходяться в стадії переговорів, їх дії не можна вважати угодою. Питання про юридичне значення таких дій вирішується згідно правил, регламентуючих порядок укладення угод, а не згідно норм, встановлюючих їх дійсність.

Ступінь недійсності правочинів може бути різним. Причому може виникнути питання, з якого моменту правочин потрібно вважати недійсним.

Якщо безпосередньо у правовій нормі визначено недійсність певних правочинів, то їх називають нікчемними (ст.220, 224, 226, 228 ЦК України). Нікчемні правочини недійсні в силу норми права вже в момент їх укладання, тому судового рішення про визнання його недійсним не треба. Нікчемний правочин не підлягає виконанню. На нікчемність угоди вправі посилатися та вимагати в судовому порядку застосування наслідків її недійсності будь-які зацікавлені особи. Суд або господарський суд, встановивши при розгляді справи факт укладення нікчемної угоди, констатує її недійсність та вправі застосувати наслідки її недійсності за власною ініціативою.

До нікчемних належать правочини:

- укладені з порушенням обов'язкової нотаріальної або простої письмової форми;

- укладені фізичними особами, що визнані недієздатними;

- укладені малолітніми (крім правочинів, котрі вони мають право укладати самостійно);

- укладені з метою порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним;

- фіктивні та удавані правочини;

- ті, що суперечать статутним цілям юридичних осіб (протистатутні угоди).

Деякі правочини укладаються з дотриманням необхідних вимог, але через деякий час виникають обставини, які несумісні з подальшим існуванням правочину. Наприклад, громадянин А. уклав угоду з громадянином С. про написання картини. Отримавши аванс в рахунок платежу за майбутнє виконання роботи, С. вчасно приступив до виготовлення замовлення, але через деякий час захворів душевною хворобою і був визнаний недієздатним. Нікчемність угоди в цьому випадку повинна наступати не з моменту її виникнення, а з часу визнання громадянина С. недієздатним. Це має значення для проведення розрахунків, пов'язаних з цією угодою.

Законом встановлені випадки, за наявності яких недодержання простої письмової форми тягне недійсність правочину. Цей припис закону має на увазі тільки ті правочини, стосовно яких в законі прямо зазначено про їх недійсність у зв'язку з недодержанням простої письмової форми. Наприклад, ст. 547 ЦК України передбачає, що правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмовій формі, зазначаючи при цьому, що недодержання письмової форми тягне за собою нікчемність правочину.

Якщо нікчемні правочини є недійсними ще з початку їх укладання, то правочини, укладені обмежено дієздатними без згоди їх піклувальників або під впливом обставин, що тимчасово паралізували волю одного або двох контрагентів, породжують відповідні права і обов'язки сторін, а отже, є дійсними. Проте така їх дійсність може бути оспорена відповідними особами в суді. Тому такі правочини називаються відносно дійсними або заперечними (ст. 218, 219, 221-223 та інші ЦК України). До них належать правочини, укладені:

- неповнолітніми;

- фізичними особами, обмеженими у дієздатності судом;

- фізичними особами, нездатними розуміти значення своїх дій;

- внаслідок помилки;

- внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою або внаслідок збігу тяжких обставин.

Заперечні угоди, визнані недійсними, вважаються такими з моменту їх укладання. Це правило поширюється на всі недійсні правочини, у тому числі й на ті, визнання недійсності яких залежить від волі зацікавлених осіб, потерпілих, державних і громадських організацій. Проте, якщо з самого змісту правочину випливає, що він може бути припинений лише на майбутнє, дія правочину визнається недійсною і припиняється на майбутнє.

Недійсними можуть бути й частини правочину. Визнання певних частин правочину недійсними не тягне за собою недійсності інших його частин, оскільки можна припустити, що правочин був би укладений і без включення недійсної його частини.

Недійсні правочини можна також класифікувати на правочини з дефектами:

- суб'єктного складу - угоди, що не збігаються з право- або дієздатністю осіб, які їх уклали;

- волі одного або усіх учасників угоди, коли внутрішня воля не збігається з волевиявленням, формою змісту.

До недійсних (нікчемних) відносяться також фіктивні і удавані правочини. Фіктивним є правочин, укладений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Укладаючи фіктивні правочини, сторони можуть переслідувати також виникнення певних юридичних наслідків, у тому числі й протиправних (сторони укладають правочин, щоб уникнути конфіскації майна в разі притягнення до кримінальної відповідальності).

Удаваним називається правочин, укладений з метою приховати інший правочин. Учасники удаваного правочину, намагаючись досягти певного результату, маскують справжні наміри, виражають удавану волю, яка не відповідає їх намірам. У даному випадку слід розрізняти два правочини: укладений для виду і той, який приховують. Обидва ці правочини можуть бути як дійсними, так і недійсними. Але незалежно від цього, виходячи з загального правила про необхідність відповідності внутрішньої волі волевиявленню, потрібно застосовувати правила, що регулюють той правочин, який сторони справді мали на увазі. Таким чином, правочин, укладений для виду, до уваги не береться і визнається нікчемним. Так, якщо буде встановлено, що договір доручення прикриває договір купівлі-продажу автомобіля (іномарки, придбані за кордоном), то такий договір доручення повинен визнаватися нікчемним, але й договір купівлі-продажу буде недійсним, як такий, що не відповідає вимогам законодавства.

3.3 Наслідки визнання правочинів недійсними

Недійсний правочин - це неправомірна дія, тому неможливо вимагати його виконання, якщо він ще не виконаний. У випадках визнання правочину недійсним питання про наслідки за таким правочином не виникає. В даному разі може йти мова лише про недопущення його виконання. А в тих випадках, коли правочин вже виконана повністю (або частково), повинно бути вирішено питання про те, як бути з виконаним однією чи обома сторонами та належним від іншої сторони. І тут взаємовідносини учасників підпорядковуються встановленим законодавством правилам. Такими наслідками є:

- двостороння реституція, за якої кожна із сторін зобов'язана повернути другій все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Так, наприклад, якщо була укладена угода з особою, визнаною судом недієздатною (ст. 226 ЦКУ), то все передане сторонами за такою угодою майно повинно бути повернуто тій стороні, яка передала його іншій (а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування).

Це правило не обмежується за своєю дією лише окремими видами недійсних правочинів, передбаченими в Цивільному Кодексі. Воно має загальний характер і застосовується кожний раз, коли спеціальною нормою для того або іншого виду недійсної угоди не встановлені інші наслідки. Застосування інших наслідків дозволяється лише в тих випадках, коли є прямий припис на те закону. Якщо такого припису немає, то застосовується загальне правило про поновлення в попередньому стані обох сторін.

- одностороння реституція, за якої одній стороні (потерпілому) повертається другою стороною все одержане нею за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі - відшкодовується його вартість у грошах. Одностороння реституція застосовується щодо тих недійсних правочинів, які були укладені внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисного зговору представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин. Одностороння реституція застосовується також при наявності умислу лише у однієї сторони угоди, укладеної з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства.

Загалом же за новим Цивільним Кодексом змінені певні концептуальні підходи:

1. ЦК відмовився від інституту недопущення реституції

2. суд дав можливість сторонам стягувати не тільки майнові збитки, а й моральну шкоду (ч.2 ст.216)

За статтею 236 нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Висновок

Отже, в даній роботі я намагалася якомога ширше розкрити питання, що таке правочин, умови його дійсності, класифікацію. Дану тему курсової роботи я вибрала не випадково, адже правочини – це такі юридичні факти, які ми вчиняємо щодня. Тому їх роль у нашому житті не можна применшувати. Адже ми користуємось комунальним транспортом, купуємо різноманітні товари, відвідуємо видовищні установи тощо. Саме у цих і подібних випадках укладаються відповідні правочини. А щодо діяльності юридичних осіб, то вона взагалі неможлива без правочинів.

Правочином визнається та дія, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Причому ця дія не лише була спрямована на результат, а й призвела до встановлення, зміни або припинення цивільних правовідносин. Особи – учасники правочину – мають бути юридично незалежними та рівноправними. Правочин може призвести до встановлення цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породження правочином цивільних прав і обов'язків може бути договір купівлі-продажу.

Для дійсності правочину важливо дотримуватися умов його чинності (вони викладені у ст.203 ЦК України), зокрема:

- зміст правочину не може суперечити Кодексу, актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства;

- особа, що вчиняє правочин, повинна мати відповідний обсяг цивільної дієздатності. Нагадаю, що за статтею 30 Цивільного Кодексу цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Воля є важливим елементом правочину, так само як і її зовнішній вираз - волевиявлення. Наявність правочину свідчить про те, що обидва учасники бажали його укласти і що їхній зовнішній вираз волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення є характерною для правочину, оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, що справжня воля, тобто справжнє бажання укласти угоду, відсутні. Така угода вже не може охоронятися законом;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, а саме – усно, в письмовій формі або ж мовчанням. Але переважна більшість правочинів вчиняється все ж таки у письмовій формі, а за бажанням сторін правочин може бути посвідчений нотаріально. Є випадки, коли нотаріальне посвідчення обов'язкове. Проте існують випадки, коли одного лише посвідчення буває недостатньо для дійсності правочину. Наприклад, договір купівлі-продажу земельної ділянки, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає не тільки нотаріальному посвідченню, але й державній реєстрації;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків;

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Розкривши суть цих питань і давши визначення окремим поняттям, можна зробити висновки про підстави виникнення, зміни і припинення правочинів, а також про значення законності укладання угод для економіки України і суспільства в цілому.

Список використаної літератури та джерел законодавства

1. Цивільний КодексУкраїни. – К.: Юрінком Інтер, 2003

2. Цивільне право України: підручник. О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова – К.: Юрінком Інтер, 2002

3. Цивільне право: навч. посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. А.О. Підопригора, Д.В. Боборова та ін. - К.: Вентурі., 1997

4. Договорное право. М.И. Брагинский, В.В. Витрянский – М., 2001

5. Штефман М.Й. Цивільний процес. К.: Ін Юре, 1997.

6. Цивільний Кодекс Української РСР. Затверджений законом від 18 липня 1963 року. Офіційний текст із змінами та доповненнями за станом на 4 березня 1996 року // Кодекс України. - 1996. №2.

7. Цивільне право. Частина перша. К.: Вентурі, 1997р.

8. Калмиков Ю.Х. Вопросы применения гражданско-правовых норм. - Саратов, 1976.

9. Гражданское право. Ч. 1. - М.: Тейс, 1996р.

Курсовая работа: Поняття, ознаки, класифікація правочинів та їх місце в системі юридичних фактів

Похожие работы: