Спори про визнання недійсними установчих документів та їх окремих положень займають помітне місце серед корпоративних спорів, що розглядаються господарськими судами.

З втратою чинності законами України «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» та Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності в законодавстві не залишилось прямої вказівки на недійсність установчих документів господарського товариства як на підставу скасування його державної реєстрації. Але ця категорія спорів продовжує існувати. Вирішуючи спори про визнання недійсними рішень загальних зборів, господарські суди дають оцінку правомірності відносин, пов'язаних з прийняттям установчих документів, відповідності вимогам закону установчих документів в цілому та їх окремих положень.

Для аналізу практики визнання недійсними установчих документів важливим є з'ясування складу та правової природи установчих документів господарського товариства. Господарський кодекс України (далі — ГК) та Цивільний кодекс України (далі — ЦК) передбачають, що установчим документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю є статут, а установчим документом повного та командитного товариств — засновницький договір. Одразу зауважимо, що внаслідок незначної поширеності повних та командитних товариств справи про визнання недійсними їх установчих документів у судовій практиці, якщо і трапляються, то дуже рідко. В основному, предметом судового розгляду є справи про недійсність установчих документів акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, рідше — товариств з додатковою відповідальністю. Тому автор зосередився на дослідженні проблем недійсності установчих документів саме цих видів господарських товариств.

Досліджуючи склад установчих документів акціонерних товариств, товариств з обмеженою (додатковою) відповідальністю, необхідно враховувати, що більшість із них була створена до набрання чинності новим ЦК та ГК. Відповідно, і господарські суди на даний час розглядають справи про визнання недійсними установчих документів, переважно, тих господарських товариств, які створені до набрання чинності зазначеними кодексами.

У той час ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» визначала, що установчими документами акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю є установчий договір (або рішення про створення акціонерних товариств шляхом приватизації і корпоратизації) і статут. У роботах дослідників, серед установчих документів господарських товариств, згадується також протокол установчих зборів, який разом з установчим договором і статутом подавався для державної реєстрації господарського товариства.

Щоб з'ясувати, чи змінився, з набранням чинності ЦК та ГК склад установчих документів раніше створених господарських товариств, необхідно звернутись до прикінцевих та перехідних положень цих кодексів.

Пунктом 4 Прикінцевих положень ГК та пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК передбачено застосування норм цих кодексів до відносин, що виникли після набрання ними чинності. У відносинах, що виникли до набрання чинності ГК та ЦК, положення останніх застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ними чинності. Оскільки склад установчих документів не належить до категорій «права» та «обов'язки», а відносини щодо заснування господарських товариств завершилися з моменту їх державної реєстрації, на нашу думку, немає підстав вважати, що установчі договори акціонерних товариств, товариств з обмеженою (додатковою) відповідальністю, зареєстрованих до 1 січня 2004 p., втратили статус установчих документів. До того ж прикінцевими та перехідними положеннями зазначених кодексів не передбачено обов'язку господарських товариств привести склад своїх установчих документів у відповідність з їх нормами.

Таким чином, установчими документами акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю та товариств з додатковою відповідальністю, створених до набрання чинності ГК та ЦК, є установчий договір та статут. Незважаючи на те, що протокол установчих зборів подається для державної реєстрації товариства, вважати його установчим документом, на наш погляд, немає підстав.

Щодо правової природи установчих документів господарських товариств, то у судовій практиці установчий договір розглядається як багатостороння угода, а статут — як акт у розумінні ст. 12 ГПК та абз. 3 ч. 2 ст. 20 ГК. Відповідно, судова практика сформулювала підстави недійсності установчого договору за статтями 48 і 49 Цивільного кодексу УРСР або за статтями 215 і 203 ЦК, а недійсності статуту — як невідповідність його закону або компетенції органу, що його прийняв, та порушення внаслідок цього прав позивача.

Науковці, які займались дослідженням природи установчих документів господарських товариств, одностайно зазначають особливості установчих документів, які вирізняють їх серед інших правочинів та актів. Зокрема, вказується на подвійність правової природи установчих документів — це багатостороння угода і водночас локальний нормативний акт. На думку В. М. Кравчука, установчі документи є корпоративними нормативними актами, в яких засновники (учасники) визначають правовий статус конкретної юридичної особи. Існують пропозиції вважати статут суб'єкта господарювання — юридичної особи, створеного двома і більше засновниками, корпоративним правочином, що не є договором.

Вважаємо, варто погодитись, що установчі документи мають договірну природу, оскільки фіксують волевиявлення засновників до створення господарського товариства. Але після державної реєстрації установчі документи, внаслідок появи нового господарського товариства, стають корпоративними нормативними актами, які регулюють корпоративні правовідносини у створеному товаристві.

На те, що метою укладення установчого (засновницького) договору є створення юридичної особи, а не встановлення зобов'язальних відносин між сторонами договору, вказує розміщення статей, присвячених цьому договору: у розділі ЦК «Особи» та розділі ГК «Суб'єкти господарювання», а не у Книзі V ЦК «Зобов'язальне право» чи розд. IV ГК «Господарські зобов'язання». Безумовно, внаслідок укладення установчого (засновницького) договору у засновників товариства виникають певні зобов'язання, але їх виконання також слугує досягненню мети — створення господарського товариства. Наведені особливості установчих документів, на наш погляд, обов'язково мають враховуватись при врегулюванні підстав і наслідків визнання їх недійсними.

Проаналізуємо судову практику розгляду спорів щодо визнання недійсними установчих документів, змін до них чи їх окремих положень. Узагальнено назвемо їх справами, пов'язаними з оспоренням правомірності установчих документів господарських товариств.

Залежно від предмета судового розгляду та наслідків задоволення позовних вимог, ці справи необхідно поділити на дві категорії:

1) про визнання недійсними установчих документів господарських товариств у цілому;

2) про визнання недійсними окремих положень установчих документів (у тому числі змін і доповнень, не пов'язаних з реорганізацією товариства).

Докладніше зупинимось на дослідженні предмета, практики і наслідків розгляду справ кожної з категорій.

1. Справи про визнання недійсними установчих документів господарських товариств у цілому

У цих справах суд оцінює дотримання закону при створенні господарського товариства та затвердженні його установчих документів.

Задоволення позовних вимог пов'язане з припиненням господарського товариства, якщо позивач, разом з вимогою про визнання недійсними установчих документів, висуває вимогу про визнання недійсною державної реєстрації товариства. Підставою для цього є положення другого абзацу ч. 2 ст. 38 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», яка передбачає припинення юридичної особи за рішенням суду через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути. Адже затвердження установчих документів є одним з етапів створення юридичної особи, тому всі порушення, пов'язані з затвердженням установчих документів, у тому числі неповнота змісту установчих документів, є такими, що допущені при створенні юридичної особи.

На даний час господарським судам підвідомчі справи про визнання недійсними установчих документів господарських товариств за позовами осіб, які не належать до суб'єктів владних повноважень. Аналіз судової практики розгляду справ про визнання недійсними установчих документів господарських товариств, показує, що вимоги про визнання недійсними установчих документів господарських товариств обґрунтовувались посиланням на:

1) неправомірність участі одного чи кількох засновників у господарському товаристві або внесення майна до статутного фонду товариства;

2) невідповідність змісту установчих документів вимогам закону.

Передача основних засобів та інших матеріальних цінностей як внеску до статутного фонду господарського товариства є одним із способів відчуження майна, який використовується для привласнення майна державних та комунальних підприємств, приховування майна фінансово неспроможних підприємств від кредиторів тощо. З цих мотивів правомірність участі одного чи кількох засновників у господарському товаристві та внесення майна до його статутного фонду оспорювалась:

— кредиторами одного із засновників господарського товариства (зокрема, у випадках, коли засновник перебував у процесі банкрутства);

— заставодержателями майна, переданого до статутного фонду господарського товариства;

— орендарями майна, внесеного до статутного фонду господарського товариства.

Необхідною умовою задоволення позовних вимог про визнання недійсними установчих документів є порушення прав позивача у зв'язку з укладенням установчого договору, передачею майна до статутного фонду товариства та іншими порушеннями при створенні товариства. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову. З таких мотивів господарський суд відмовив у задоволенні позову про визнання недійсними змін до установчих документів колективного виробничо-торгового підприємства. Позивач, який був кредитором відповідача, вимагав визнання недійсними змін до установчих документів, які стосувались порядку скликання позачергових загальних зборів, визначення категорій осіб, які можуть бути учасниками підприємства. Господарський суд дійшов висновку, що спірні зміни до установчих документів внесені без порушень закону і не зачіпають прав та охоронюваних інтересів позивача. З такою позицією місцевого господарського суду погодились також апеляційний господарський суд та Вищий господарський суд України (далі — ВГСУ)

З таких самих мотивів господарські суди відмовили у визнанні недійсними установчих документів господарського товариства за позовом орендаря майна, переданого до статутного фонду останнього.

Встановивши, що до статутного фонду господарського товариства одним з його засновників було передано майно, яке на час передачі перебувало в заставі або під арештом, господарські суди задовольняли позовні вимоги про визнання недійсними установчих документів.

Але, мабуть, найчастіше з позовами про визнання недійсними установчих документів господарських товариств звертаються учасники цих товариств. У більшості випадків мета таких позовів — домогтися повернення майна, переданого як внесок до статутного фонду господарського товариства. У цьому контексті заслуговує уваги позиція господарського суду у справі за позовом ТОВ «З.» до ВАТ «ТЕЦ» (відповідач 1) та ТОВ « ТЕЦ» (відповідач 2); треті особи без самостійних вимог: на стороні позивача — розпорядник майна відповідача 1, на стороні відповідача — АТЗТ «К.», РВ ФДМУ, Мінпаливенерго, НАК, про визнання недійсним установчого договору про створення відповідача 2.

Господарський суд задовольнив позовні вимоги, встановивши, що корпоратизація ВАТ «ТЕЦ» не була завершена у зв'язку з порушенням провадження у справі про банкрутство ВАТ, а тому ВАТ є державним підприємством. У мотивувальній частині судового рішення зазначалось, що відчуження від держави засобів виробництва, які є державною власністю і закріплені за державними підприємствами, відповідно до норм ст. 10 чинного на той час Закону України «Про підприємства в Україні» здійснюється виключно на конкурентних засадах у порядку, що визначається Фондом державного майна України. У мотивувальній частині судового рішення вказувалось і на те, що передача майнового комплексу, який є основним засобом виробництва, фактично зводить нанівець усю виробничу діяльність підприємства, а отже, відчуження засобів виробництва проведено всупереч уставним цілям діяльності ВАТ «ТЕЦ».

Часто в обґрунтування вимог про визнання недійсними установчих документів господарських товариств учасники (акціонери) цих товариств посилаються на неправомірність прийняття рішення про їх участь у заснуванні товариства та передачу майна до статутного фонду, а саме порушення порядку скликання та роботи органу, який прийняв це рішення, підписання установчих документів від імені позивача не уповноваженою на те особою.

За відсутності чіткого регулювання наслідків порушень нормативних актів у процесі створення юридичних осіб судову практику вирішення таких спорів не можна назвати усталеною. Як приклад, наведемо дві справи.

1. У справі за позовом Спілки громадян-співвласників, яка є акціонером ЗАТ, проти ЗАТ про визнання недійсними установчих документів ЗАТ господарський суд встановив, що рішення позивача про передачу майна до статутного фонду відповідача прийнято з порушеннями, які свідчать, що збори учасників спілки фактично не проводилися, а тому згода всіх співвласників на відчуження майна відсутня. За таких умов господарський суд визнав неправомірною участь спілки у заснуванні ЗАТ та передачу майна до його статутного фонду, недійсними — рішення про участь позивача у заснуванні відповідача та положення статуту ЗАТ, які стосувалися участі позивача.

2. Позивач і двоє його учасників (чиї корпоративні права щодо позивача ґрунтувались на договорах про придбання частки у статутному фонді) створили ТОВ. Через деякий час угоди про придбання часток учасників у статутному фонді позивача були у судовому порядку визнані недійсним. Позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним установчих документів ТОВ, обґрунтовуючи його тим, що рішення учасників позивача про участь позивача у заснуванні ТОВ прийнято неуповноваженими особами. Господарські суди всіх рівнів відмовили у задоволенні позову, мотивуючи рішення тим, що установчі документи підписано керівником позивача, який мав повноваження діяти від його імені.

Не задовольнялися господарськими судами позовні вимоги про визнання недійсними установчих документів господарських товариств, обґрунтовані тим, що рішення про участь у заснуванні господарського товариства прийнято спостережною радою або виконавчим органом засновника (учасника).

Законодавством прямо не визначено, до компетенції якого органу господарського товариства належить прийняття рішення про участь в інших господарських товариствах. Відповідно до п. «е» ч. 5 ст. 41 Закону України «Про господарські товариства» до виключної компетенції загальних зборів належить прийняття рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їх статутів та положень. Але вказана норма п. «е» ч. 3 ст. 41 Закону України «Про господарські товариства» поширюється лише на випадки створення дочірніх підприємств, а не участі у господарських товариствах. Якщо статутом засновника не передбачено, що питання створення нових господарських товариств віднесене до компетенції загальних зборів, господарські суди відмовляють у визнанні недійсними рішень про заснування господарських товариств та їх установчих документів.

Господарські суди не визнавали достатніми підставами для визнання останніх недійсними:

— непідписання їх усіма членами асоціації (позов про визнання недійсними установчих документів асоціації);

— підписання нової редакції установчих документів головою правління (а не головою зборів учасників) та порушення строку реєстрації нової редакції установчих документів.

У випадках визнання неправомірності участі того чи іншого учасника у створенні господарського товариства господарські суди нерідко задовольняють позовні вимоги лише частково і визнають недійсними лише ті положення установчих документів, які передбачають участь у товаристві особи, яка не мала права на заснування товариства та внесення майна до статутного фонду. Такі рішення мотивуються тим, що для визнання недійсними установчих документів господарських товариств у цілому необхідно залучати всіх його учасників, серед яких є й фізичні особи, котрі не можуть бути учасниками господарського товариства.

Визнання недійсними установчих документів лише в частині участі позивача, на наш погляд, є більш адекватним способам судового захисту прав — у даному разі відновлення прав позивача не спричиняє припинення юридичної особи, яка може продовжувати існувати і надалі, якщо тільки внаслідок виключення однієї із сторін статутний фонд товариства не стане меншим за передбачений законом мінімальний розмір.

Варто звернути увагу на неврегульованість у законодавстві правової долі акцій, випущених на частку у статутному фонді того засновника ЗАТ, участь якого у товаристві визнана судом неправомірною.

Ще однією підставою недійсності установчих документів судова практика визнає невідповідність змісту установчих документів вимогам законодавства.

Обов'язкові вимоги до змісту установчих документів передбачені ч. 2 ст. 57, ст. 82 ГК України, статтями 88, 143, 154 ЦК, статтями 4, 37, 51, 65, 67 і 76 Закону України «Про господарські товариства». Очевидно, закон вимагає наявності в установчих документах усіх цих положень у їх сукупності. Лише за зазначеної умови установчі документи господарського товариства можна вважати такими, що відповідають вимогам законодавства щодо їх змісту.

Єдиним юридичним наслідком відсутності обов'язкових положень в установчих документах, на який прямо вказано у законодавстві, є відмова у державній реєстрації товариства (ч. 4 ст. 4 Закону України «Про господарські товариства»). Дана норма кореспондується з ч. 1 ст. 27, ст. 30 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», якими визначаються підстави для відмови у державній реєстрації юридичної особи та змін до установчих документів юридичної особи, в тому числі відсутність відомостей, передбачених законом.

Виходячи з цього можна дійти висновку, що державна реєстрація господарського товариства, установчі документи якого не містять обов'язкових визначених законом положень, є неправомірною.

На це вказано і в узагальненні судової практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про господарські товариства» у частині регулювання діяльності акціонерних товариств, затвердженому постановою Президії Верховного Суду України від 3 березня 2004 р.

Як видно з наведеного, проблеми відновлення прав, порушених внаслідок або при створенні господарських товариств, потребують законодавчого врегулювання, оскільки сьогодні відсутня більш-менш цілісна система взаємоузгоджених норм, які визначали б наслідки порушення законодавства при створенні господарського товариства та оптимальні способи відновлення законності у цих відносинах.

На даний час підставою визнання недійсності установчих документів та припинення юридичної особи є сукупність таких умов:

— при створенні господарського товариства допущені такі порушення, які неможливо усунути;

— створення товариства порушує права та законні інтереси позивача.

Слід підкреслити, що формулювання «порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути» є надто загальним. Як визначено у ч. 4 ст. 87 ЦК, юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Тобто порушення, допущені після реєстрації юридичної особи, не повинні бути підставою для її припинення за рішенням суду.

На наш погляд, умовою примусового припинення юридичної особи за рішенням господарського суду має бути не стільки неможливість усунення допущених при створенні юридичної особи порушень, скільки неможливість подальшого існування юридичної особи після їх усунення. Доцільно визначити, які саме порушення при створенні юридичної особи є такими, що унеможливлюють подальше правомірне існування останньої, а тому є підставою для її припинення за рішенням суду.

Взагалі, такий захід, як примусове припинення юридичної особи, повинен застосовуватись лише у тих випадках, коли відновлення законності будь-якими способами, що дозволяють подальше існування юридичної особи, є неможливим. І це необхідно відобразити у законодавстві. На нашу думку, варто передбачити, що у випадку неправомірності участі одного із засновників у господарському товаристві адекватним способом відновлення законності та порушених прав є виключення за рішенням суду цього засновника та повернення йому майна, внесеного до статутного фонду. Якщо після цього існування господарського товариства може тривати, наприклад, статутний фонд товариства не став меншим, ніж передбачений законодавством, припиняти це товариство недоцільно.

Наслідки визнання недійсними установчих документів господарських товариств залежать від того, яким чином утворено товариство. Якщо товариство створене шляхом заснування нової юридичної особи, то визнання недійсними його установчих документів матиме наслідком ліквідацію такого товариства. У разі визнання недійсними установчих документів товариства, створеного шляхом реорганізації, іноді господарськими судами виноситься рішення про зобов'язання товариства перетворитись у попередню організаційно-правову форму. Така практика є неприйнятною у випадках, коли на час винесення судового рішення попередня організаційно-правова форма товариства, установчі документи якого визнані недійсними, не передбачена чинним законодавством.

Наприклад, господарський суд визнав недійсними установчі документи і рішення виконавчого комітету про реєстрацію ЗАТ, створеного внаслідок реорганізації міжгосподарського санаторію, та зобов'язав ЗАТ провести реорганізацію у міжгосподарський санаторій. Підставою рішення про недійсність установчих документів ЗАТ стало визнання судом неправомірними рішення вищого органу міжгосподарського санаторію про виключення позивача з числа його засновників і невключення його до складу засновників ЗАТ.

Хоча, за загальним правилом, недійсність правочину чи акта (або їх окремих положень) передбачає його нечинність з моменту укладення (видання), вважаємо, що визнані недійсними установчі документи можуть припинити свою чинність лише на майбутнє. Практика визнання недійсними всіх правочинів товариства, установчі документи якого визнані недійсними, здатна спричинити хаос у господарських відносинах (і без того багатостраждальних у нашому суспільстві).

2. Визнання недійсними окремих положень установчих документів

Підставою є сукупність таких умов:

— на момент розгляду справи оскаржувані положення установчих документів не відповідають вимогам законодавства,

— оскаржувані положення установчих документів порушують права та законні інтереси позивачів.

При вирішенні спорів про визнання недійсними окремих положень установчих документів господарські суди виходили з того, що позивач, вимагаючи визнати спірне положення установчого документа недійсним, повинен вказати, нормам якого саме закону воно суперечить.

З таких міркувань господарський суд у справі за позовом ТОВ «Є.» до ВАТ «Ц.» відмовив у задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсним положення статуту про кворум спостережної ради з 11 членів у кількості 4 осіб. Позивач посилався на те, що ця ситуація склалась внаслідок визнання недійсними частини внесених до статуту змін рішенням районного суду. Відмовляючи у задоволенні позову, господарський суд у мотивувальній частині рішення вказував, що підставами для визнання акта недійсним є його невідповідність вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, а не рішенню районного суду. Сама по собі норма статуту, якою передбачено чисельність спостережної ради і про визнання якої недійсною просив позивач, не суперечить закону. Тому у господарського суду були відсутні підстави для задоволення позову.

Ще однією підставою для відмови у задоволенні позову про визнання недійсними положень установчих документів є відсутність порушення прав позивача у зв'язку включенням спірних положень до установчих документів.

У законодавстві відсутні вказівки на наслідки недійсності окремих положень установчих документів, що спричиняє неоднакову практику вирішення спорів, пов'язаних з наслідками такої недійсності. Наприклад, виникає запитання, чи тягне недійсність положення статуту про надання наглядовій раді права відкликати керівника товариства та призначати тимчасово виконуючого обов'язки керівника недійсність правочинів, вчинених від імені товариства призначеним наглядовою радою в. о. керівника?

Ще один приклад. Статутом було передбачено розширений, порівняно з наведеним законом, перелік питань, рішення з яких приймаються кваліфікованою більшістю голосів від числа присутніх на загальних зборах, і це положення, за позовом учасника (акціонера), визнано недійсним. Чи означає це, що у разі, коли зазначені питання були на порядку денному попередніх загальних зборів і за запропоновані рішення було подано просту більшість голосів, такі рішення можна вважати прийнятими.

Насамкінець підкреслимо, що значимість питання щодо підстав і наслідків недійсності установчих документів господарських товариств (або їх частини) потребує його обов'язкового його врегулювання в актах цивільного та господарського законодавства, а також у законопроектах стосовно корпоративних відносин.

Література

Татьков В.І. Правова природа, склад і зміст установчих документів господарських товариств: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — Донецьк: Ін-т економіко-правових досліджень НАН України, 2003. — С. 7.

Кравчук В.М. Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики. — К.: Істина, 2005. — С. 188.

Петренко В.С. Установчі документи суб'єктів господарювання: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — Донецьк: Ін-т економіко-правових досліджень НАН України, 2006. — С. 5.