Визначення предмета - перше завдання будь-якої науки. "Коли предмет науки визначений, завдання специфікації наукового знання вже вирішене", - справедливо підкреслює К. А. Абульханова. Розглянемо найбільш типові визначення соціальної психології.
"Соціальна психологія є наукове вивчення досвіду й поводження індивіда у зв'язку із впливом на нього соціального стимулу".
"Соціальна психологія - це наукове дослідження відносин індивідів друг до друга, у групах і в суспільстві".
"Соціальна психологія - це підрозділ психології, пов'язаний з конкретно науковим вивченням поводження індивідів як функції соціальних стимулів". "Об'єктом соціальної психології є вивчення залежності й взаємозалежності між індивідуальним поводженням".
Звівши те загальне, що втримується в найпоширеніших визначеннях, Г. Олпорт запропонував наступне "синтетичне" розуміння соціальної психології: "Переважна більшість соціальних психологів розглядають свою дисципліну як спробу зрозуміти й пояснити, який вплив робить на думки, почуття й поводження індивідів дійсна, уявлювана або передбачувана присутність інших". З роз'яснень, якими звичайно супроводжуються визначення соціальної психології, можна виділити три пункти, не зухвалих особливих розбіжностей: одиницею аналізу обирається індивід; предмет вивчення визначається як вплив на індивіда інших індивідів (як основних елементів соціальної ситуації, основних соціальних стимулів і т.п.); предмет вивчається відповідно до правил особливого способу пізнання.
Розглянемо більш уважно, ніж мотивується ця єдність, як розуміється кожне з положень і чим це трактування можна пояснити.
Вибір індивіда як одиниці аналізу пояснюється дуже просто: носієм психіки є індивід, це в нього "під шкірою" відбуваються психічні процеси, саме тому наука називається хоча й соціальною, але все-таки психологією. Інший аргумент полягає в тому, що соціальна психологія як експериментальна наука виросла із загальної психології й, будучи з нею в такий спосіб тісно зв'язаної, не повинна змінювати її методологічним установкам. Зв'язок соціальної психології із загальною психологією знаходить своє відбиття ще й у тім факті, що в цей час переважна більшість (від 2/3 до 4/5 - за різними оцінками) соціальних психологів приходить із загальної психології, а соціологічні підготовлені й орієнтовані соціальні психологи перебувають у меншостях. Але навіть і вони в основному згодні з тим, що психічне повинне розумітися як індивідуальне. Неважко помітити, що подібне рішення - продукт здорового глузду, а не результат теоретичних міркувань над складними проблемами переплетення індивідуального, психічного, суб'єктивного й т.д. Вся ця "метафізика" відкидається в ім'я немудрої логіки: думає, почуває індивід, значить із його й треба починати. Однак на цьому процес спрощення не закінчується. Соціальна психологія має справу з індивідом, але не з особистістю. Особистість - це особлива область, предмет філософії, персонології й т.д. Індивід у соціальній психології - це людська одиниця, досить гомогенна, стандартна й, як не дивно, самотня й ізольована. У всіх публікаціях - підручниках, статтях і т.д. - фігурує саме ця безлика, усереднена одиниця.
Відомість людини до такої абстракції пояснюється не тільки впливом загальної психології, але, головним чином, впливом позитивістського підходу до об'єкта дослідження. Згадана редукція відбулася для того, щоб мати видимий для безпосереднього спостереження, далі нерозкладний об'єкт, що дозволяє давати опис в визначеннях. Таким чином, індивід у соціальній психології - це в жодному разі не синонім "людини". Це особлива ідеалізація об'єкта "людина", отримана в результаті виключення філософського аспекту, відомості теорії до емпірії, абсолютизації емпіричного безпосереднього досвіду й правил його реєстрації.
Але якщо загальна психологія ще може якось працювати із цим об'єктом, вивчаючи психічні процеси, функції, реакції й т.п., те соціальна психологія стикається з непереборними труднощами, якщо керується тим же підходом. Труднощі виникають у зв'язку з досить простою обставиною: необхідністю для соціальної психології досліджувати соціальне буття людини. Для цього треба, як мінімум, визначити, що таке соціальне для соціальної психології (який аспект соціального взяти) і як його ввести в психологічний контекст. По суті рішення даного питання й означає для соціальної психології специфікацію властиво наукової області дослідження. Без цього вона дійсно ризикує залишитися "шарнірною наукою" або засобом зв'язку, "коридором" між соціологією й психологією (Московичи). В американській соціальній психології є кілька способів визначення соціального, а точніше кажучи, кілька інтерпретацій основного розуміння, що виразив Р. Зайонц.
Таке трактування може здатися дивної в застосуванні до людини, проте факт залишається фактом: у переважній більшості випадків соціальне визначаються через соціальну ситуацію, як ситуацію, що припускає присутність іншого індивіда або особини. Легко помітити, що в даній інтерпретації поняття соціального однаково застосовне як до людського, так і до тваринного миру.
Існує й більше широке розуміння соціального як ситуації, що включає не тільки іншого індивіда, але та інші "соціальні стимули". При цьому, зрозуміло, "інший" залишається основним стимулом, але додаються ще й такі, як "інші групи", "ситуації колективної взаємодії", а також культурного середовища: результати взаємодії людини з іншими людьми в минулому або сьогоденні. Важливо відзначити, що стимул при цьому розуміється як зовнішній стимул. Тим самим загальне трактування істотно не міняється, соціальність ситуації визначається через соціальність стимулу, тобто його віднесеність до соціального миру. Примітивність цього погляду очевидна, але він приймається як найбільш доступний для розуміння. І знову специфіка людського соціального тут зникає, поступаючись місцем абстрактній взаємодії, присутності іншого й т.п. Сама виразність соціального визначається кількісно.
Іншими словами, чим більше спільність, тим вона соціальніше. Тут виникає досить істотна проблема: який "розмір" тієї соціальності, що входить у компетенцію соціальної психології. Інакше кажучи, у якому ступені соціальний, психолог повинен ураховувати макроструктуру, макропроцеси. Це вже не його об'єкт і не його компетенція - така загальна точка зору. Все це вивчають інші науки: соціологія, політичні науки, антропологія. Соціальна ж психологія займається аналізом безпосередньої соціальної взаємодії, що обмежується сферою поводження індивіда.
Але адже соціальне в його справжньому змісті далеко не обмежується наявною взаємодією індивідів, вона опосередковується більше широкими системами: знаковими, економічними, політичними й багатьма іншими, у які включений даний конкретний індивід. Його штучна ізоляція як учасника комунікації, причому що розуміється або досить вузько, або зовсім абстрактно, веде до "очищення" від усього того, що визначає специфіку соціального. У підсумку соціальна психологія перетворюється в галузь загальної психології, що вивчає особливості психічних процесів у ситуації впливу на індивіда соціальних стимулів. З іншого боку, твердження як вихідний елемент соціального спілкування й механічне, кількісне уявлення про соціальність ведуть до того, що визначальними в соціальному процесі виявляються закономірності міжособистісного спілкування в малій групі, родині й т.п., закономірності макропроцесів виводяться з мікропроцесів, а сама соціальна психологія "стає засобом лабораторного... вивчення соціальних процесів, що відбуваються на більше високому рівні в реальному суспільстві". Тому не дивно, що по способі аналізу соціального процесу соціологія й соціальна психологія в США зливаються в одне ціле. Вони йдуть від того самого методологічного принципу екстраполяції властивостей частини на ціле. Застосовуючи термінологію К. Левина, можна сказати, що індивід є генотипом у сучасній американській соціальній психології. Він - абстрактний, гомогенний індивід - і є вихідний елемент для побудови всіх інших структур. Крім того, індивід позбавлений активності, будучи продуктом впливу зовнішніх факторів, інших людей, соціальних стимулів і т.п. Навіть у тому випадку, коли його поводження пояснюється внутрішніми властивостями, ці останні виступають як реакції, механізми адаптації до навколишнього середовища.
Інакше кажучи, соціальна психологія не змогла поки виділити тієї специфіки, що могла б послужити підставою для виділення власного предмета. У якому напрямку, де треба її шукати? Самі американські дослідники про це не замислюються. Цікаву і досить симптоматичну відповідь на це питання пропонує один з найбільш глибоких західноєвропейських критиків американської соціальної психології - С. Московичи. Призиваючи до створення соціальної психології як науки "специфічну і соціальну" і аналізуючи нинішній її стан, він підрозділяє її на таксономічну, диференціальну й системну.
Метою таксономічної соціальної психології, згідно С. Московичи, є визначення характеру змінну, пояснюючу реакцію індивіда на стимул. Для цього підходу характерне перенесення соціального на об'єкт. Що стосується суб'єкта, то він приймається як щось недиференційоване, невизначене, тобто в повному змісті як індивід, здатний відповідати на стимул, і нічого більше. Об'єкт же диференціюється на соціальний і не соціальний. Ціль дослідження при цьому складається у вивченні того, як соціальні стимули впливають на процеси мислення, сприйняття, формування установок. Прикладами можуть служити різні дослідження в області соціальної перцепції, соціокультурної обумовленості сприйняття, ті роботи К. Ховленда і його співробітників, що вивчали процес зміни установок при цілеспрямованому переконанні, у яких досліджувалися такі змінні, як престиж коммунікатора й т.п. Диференціальна соціальна психологія в порівнянні з таксономічної перевертає відношення в тому розумінні, що диференціюється не об'єкт, а суб'єкт. За основу диференціації беруться різні критерії залежно від прихильності дослідника до тієї або іншої теоретичної школи або від характеру досліджуваної проблеми. Так, наприклад, випробувані можуть класифікуватися по їхніх когнітивних стилях (абстрактні, конкретні), характеру установок (догматичні) і т.п. Незалежно від типології ціль залишається однієї й тієї ж: виявити, як різні категорії людей реагують на об'єкт або на іншу людину. Прикладом можуть служити дослідження мотивації до досягнення, лідерства, зрушення до ризику й т.д., у яких соціальні феномени пояснюються в термінах психологічних характеристик індивідів. Цей різновид соціальної психології уразливий у тому розумінні, що трактує як психологічні характеристики риси, властиві певному соціальному типу, наприклад, прагнення до досягнення - чортові, характерну для індивіда, що живе за законами протестантської етики (у розумінні М. Вебера), диференціальна соціальна психологія трактує як загальнолюдську.
Нарешті, третій тип соціальної психології, що виділяє С. Московичи, - це системна. Її характеризує підхід до явищ із позиції системи, утвореної відношенням суб'єкта й об'єкта, опосередкованим втручанням ще одного суб'єкта - агента дії. У цьому трикутнику кожна зі сторін повністю визначається двома іншими. Залежно від того, як розглядається цей трикутник: у статиці або динаміку - з'являються два типи дослідження. У статичному аналізується зміну реакцій у результаті простої присутності іншого індивіда. При динамічному підході соціальне відношення (відношення між двома індивідами) розглядається як основа для появи процесів, що породжують соціально-психологічне поле, у якому виникають і відбуваються спостережувані психологічні феномени. Прикладами такого типу досліджень можуть бути роботи К. Левина по динаміці групових процесів, М. Шерифа по розвитку міжгрупових відносин, Л. Фестингера по соціальному порівнянню.
У класифікації С. Московичи точно визначені позиції американської соціальної психології в аналізі суб'єкт-об'єктного відношення. Вона цінна також і тим, що дозволяє простежити певну еволюцію в розумінні цього відношення й деякою мірою прогнозувати її подальший хід.
Історично таксономічна соціальна психологія відповідає періоду 50-х років. Саме в цей час найбільшим авторитетом користуються роботи Йєльської школи К. Ховленда, починається активне дослідження соціальної перцепції, соціальної установки. Кінець 60-е роки - період розквіту диференціальної соціальної психології (дослідження малої групи й когнітивних процесів). У цей час з'являється теорія когнітивного дисонансу Л. Фестингера (1957 р.), починаються дослідження феномена зрушення до ризику Д. Стоунера (1961 р.).
У цей час, як на це звертає увагу С. Московичи, різні соціальні психології мирно співіснують у підручниках, незважаючи на те, що виключають один одного по основних пунктах. Більше складне питання про те, по якому шляху піде далі розвиток соціальної психології.
Пожвавлення інтересу до між групових відносин можуть служити ознакою наміченого зрушення з мертвої крапки, у якій перебувають практично вичерпали себе таксономічна й диференціальна психології. До цього зрушення веде логіка самого об'єкта, що повинен розглядатися в діалектичній єдності двох аспектів: як процес опосередкування суб'єкт-об'єктного відношення соціальними зв'язками й одночасно як процес опосередкування суб'єкт-суб'єктного відношення їхньою спільною діяльністю по конкретному приводі.
Родоначальника позитивізму О. Конта, на думку Г. Олпорта, можна назвати " батьком-засновником сучасної соціальної психології". Олпорт уважає, що вона являє собою реальне втілення тієї "справжньої остаточної науки", над якою він бився в останні роки свого життя. Як уважає Оллпорт, причина, по якій Конт відмовився прийняти термін "психологія" для цієї науки, полягає в тому, що в ті дні психологія була, на його погляд, занадто інтроспективна й метафізична. В XX в. ситуація істотно змінилася. По оцінці Г. Олпорта, уже наприкінці 20-х років "ідеали об'єктивності й точності... захопили пануюче положення".
Сучасна соціальна психологія хоч і стара по змісту, але нова по методу - такий лейтмотив більшості введень до підручників по соціальній психології. Вона являє собою справді наукову дисципліну. Це означає, що вона ретельно треба "основним правилам науки й висновкам з них у проведених дослідницьких операціях". Звідси треба, що соціальна психологія не завжди була наукою, що вона нею стала, почавши дотримувати певних правил процедури наукового (тобто емпіричного) дослідження.
Неважко помітити, що мова йде про розуміння науки в позитивістському змісті її ототожнення з методом. Зрозуміло, симпатії до Конту пояснюються аж ніяк не тим, що Конт хотів поставити психологію й соціальну психологію вище інших наук. Принципи позитивізму знайшли свій благодатний ґрунт у США з інших причин. Імпонував сам діловий підхід до дослідження якого-небудь об'єкта. Відкинути всяку метафізику, породжену занадто тривалими кабінетними міркуваннями, звернутися до миру реальних, дійсних фактів, порахувати, зважити, одним словом, виміряти й точно описати, як це було зроблено, - такий спосіб освоєння дійсності винятково гармонійно вписувався в соціокультурний і історичний контекст США XX ст.
Здавалося, що за аналогією з дослідженням матеріального світу тепер удасться розкласти, розібрати "по цеглинках" мир соціальний, зрозуміти тим самим, як він улаштований і використовувати це знання в технологічних цілях. Ефективність такого підходу почасти підтверджувалася більшими успіхами природних наук. Та й сама психологія зробила крок уперед, перейшовши від теологічних міркувань про душ і інших спекуляцій до дослідження психічних процесів методом лабораторного експерименту. Принципи позитивізму знаходили благодатний ґрунт у методологічному підході біхевіоризму, що представляв собою в перші десятиліття XX в., здавалося б, міцну альтернативу інтроспекціонізму. Підкуповувала простота й доказовість одержуваних даних, можливість перевірити їх, сама процедура, заснована на спостереженні зовні доступних явищ, обмеження тільки ними сфери пошуку. Видимо, немаловажну роль зіграло тут почуття звільнення від необхідності вирішувати занадто важке завдання проникнення за поверхню, усередину явища. Немаловажне значення мало й прагнення дослідників завоювати для соціальної психології статус "повноцінної" науки, оскільки від цього залежали її статус в очах суспільної думки, а також розмір асигнувань на дослідження.
Зупинимося коротко на основних принципах позитивізму й розглянемо, як вони відбилися на методології соціальної психології. Наука, з погляду позитивізму, є сукупність позитивних знань, тобто знань, заснованих на спостереженні. Основне завдання спостереження - доставляти факти й систематизувати їх. Наука, являючи собою систематизоване знання про факти, ставить своїм завданням не пізнання сутності, а вивчення зв'язку явищ, виявлення законів, які повинні бути неодмінно відношенням послідовності, бути повторюваними й незмінними. Ідеал науки - математика. Отже, наука, згідно Конту, являє собою систему, що складається зі знань, фактів, певного методу й законів. Основу науки становить метод індуктивного руху від спостереження до узагальнення одиничних фактів, а її розвиток являє собою процес кумулятивний. Наука не може бути побудована як єдина дедуктивна система через слабість людського розуму. Вона являє собою не що інше, як "систематичне розширення простого здорового глузду на всі доступні умогляди", "просте методичне продовження загальної мудрості". Позитивний метод - спостереження - адекватний для вивчення простих явищ. Він недостатній для явищ складних, тому повинен бути розвинений до експерименту. Суть експерименту полягає в постійному спостереженні явищ поза їхніми природними умовами, що повинне досягатися приміщенням тіл (об'єктів, явищ) у штучну обстановку, тобто редукуванням об'єкта до масштабу, що дозволяє застосовувати метод спостереження.
Експеримент може служити важливим засобом перевірки гіпотез, які, крім індукції й дедукції, Конт уважає "могутнім знаряддям" розвитку науки при дотриманні однієї умови: "Придумувати тільки такі гіпотези, які по своїй природі допускали хоча б більш-менш віддалену, але завжди до очевидності неминучу позитивну перевірку".
Логічний позитивізм і неопозитивізм як етапи розвитку класичного позитивізму, ідучи по шляху виключення "метафізики" і зводячи ще більше теорію до методу, увели принцип верифікації, вимога понять. Суть цих двох тісно зв'язаних нових правил наукового пізнання полягає в наступному.
Верифікація висловлення (перевірка його істинності) полягає в одержанні кінцевого числа висловлень, що фіксують дані індивідуального спостереження (безлічі так званих протокольних пропозицій), з яких логічно треба дане висловлення. Тим самим існування об'єктів ототожнюється з їх спостереженням, а пізнання зводиться до послідовності операцій фіксації почуттєвих даних за допомогою знаків, установлення формальних співвідношень усередині сукупності останніх і між сукупностями, приведення цих відносин у систему.
Вимога операціоналізації постулює, що кожне поняття набуває строгого сенсу лише в контексті, тобто тоді, коли зазначена послідовність актуально (або потенційно) здійсненних операцій, виконання яких (фактичне або уявне) дозволяє крок за кроком виявити фізичний зміст цього поняття й у такий спосіб гарантувати його не порожнечу. Поняття тим самим розглядається як синонім відповідного ряду операцій, наприклад: інтелект - це те, що виміряється тестом на інтелект, соціальна установка - це те, що виміряється конкретною шкалою установки, і т.п.
Відмова від метафізики й філософського осмислення вихідних категорій, що описують взаємодію індивіда й суспільства, привів до їхнього заміщення на філософському рівні моделями, що представляють еклектичну суміш концепцій людини (запозичених з тих або інших теоретичних напрямків поза самою соціальною психологією) з розповсюдженими ідеологічними поглядами. Виключення "сили абстракції" (К. Маркс) із числа методів логічно означало виключення тих об'єктів, які інакше й не можуть бути вивчені в силу своєї складності. Оскільки найбільш спостережуваною соціальною одиницею є дійсний індивід і його безпосередня життєдіяльність: особисті контакти, поводження, прийняття рішень, прояву симпатій і антипатій і т.п., то він і став центром досліджень, обумовивши індивідуалістичне трактування соціальних процесів більше високого рівня, заважаючи тим самим зрозуміти реальний зміст і саме індивідуальне поводження.
Вимога реєстрації тільки зовні спостережуваних фактів привело до вихолощування суті людини, зокрема ігноруванню його здатності вирішувати проблеми в ідеальному плані. Тим самим деформувалося дослідження процесів, що опосередковують відносини людини із природним і соціальним миром.
Теза про те, що ціль дослідження складається в нагромадженні фактів, що наука не може вийти за межі здорового глузду, а гіпотези гарні тільки ті, які можуть бути доведені в експерименті, будучи реалізованої, породила колосальний обсяг фактів без найменшої надії на їх скільки-небудь осмислену інтеграцію. Проходження постулату про те, що основне в науці - метод, перетворило засіб у самоціль, привело до ототожнення методології з аналізом конкретних емпіричних методів. Нарешті, відмова від рішення гносеологічних питань, означаючи відомість теорії до сукупності визначень, наклав методологічну заборону на вивчення всього того, що не може бути виражене у вимірюваних, кількісних величинах.
Неважко помітити, що жодне з визначень не містить вказівок на об'єктивність знання про предмет. Кожне з них дозволяє будувати будь-яку систему, аби тільки вона була логічно несуперечлива. Це не означає, що повністю заперечується відповідність теорії емпіричним даним, але сама відповідність і дані розуміються специфічно.
От що пишуть із цього приводу Шоу й Костанцо: "... Пророкування, виведене на основі теорії, погодиться з відомими даними й можливими майбутніми спостереженнями. Вся справа, однак, полягає в тім, як розуміти, що таке "дані", які саме й визначають прийнятність теорії". У цьому проблема валідності теорії.
"Тут і виникають основні утруднення. Соціальні психологи тому прийшли пізніше всіх до проблеми розвитку теорії, що не змогли вирішити проблеми, пов'язані із критерієм прийнятності теорій". Це зовсім не дивно, якщо врахувати, що теорія складається з положень, кожне з яких засноване на визначеннях. Тут і відкривається простір для довільних рішень. "Той самий концепт, - визнають Шоу й Костанцо, - може мати два або більше визначення й відповідно два або більше значення. Саме собою це може привести до взаємного нерозуміння". Таким чином, той самий термін може в різних системах понять мати свій зміст. Це пояснюється закладеним у позитивізмі релятивізмом, підпорядкуванням об'єктивного суб'єктивному.
Література
1. Абульханова КА. Диалектика человеческой жизни. - М., 1978.
2. Дилигенський Г.Г. Соціально-політична психологія. - К., 1996.
3. Копнін П. В. Діалектика як логіка й теорія пізнання. - К., 2003.
4. Коул М., Скрибнер С. Культура й мислення. - К., 2006
5. Конт О. Дух позитивної філософії. - К., 2000