Актуальність теми. Розвиток науково-технічної революції зумовлює подальший процес технізації людського суспільства, коли засоби масової комунікації починають взаємодію між людьми. В цьому контексті проблема альтруїзму в процесі людської взаємодії набуває особливої ваги.

Об`єктом дослідження реферату є явище альтруїзму як категорія соціальної психології.

Предметом дослідження виступають причини виникнення, особливості та наслідки альтруїзму як феномена соціальної психології.

Мета дослідження полягає в докладному висвітленні процесу надання альтруїстичної допомоги людині в складних житейських ситуаціях.

Реалізація означеної мети вимагає розв`язання таких взаємообумовлених завдань:

проаналізувати причини виникнення альтруїзму та його прояви з точки зору егоїзму і емпатії;

порівняти і дати оцінку різним теоріям альтруїзму.

Методологічною основою реферату є принцип системності.

Практичне значення реферату пов`язане з можливістю використання систематизованого фактологічного матеріалу, теоретичних положень та висновків при подальшій розробці даної теми, для підготовки посібників з соціальної психології, застосування при підготовці до семінарських та інших видів навчальних занять.

Структура реферату обумовлена загальною метою і конкретними завданнями дослідження. Реферат складається зі вступу двох розділів, висновку, списку використаної літератури.

Альтруїзм в контексті соціального обміну

Як відомо, альтруїзм – це: а) різновид суспільної поведінки, коли одна людина добровільно допомагає іншій з тими чи іншими втратами для себе; б) соціальна риса особистості. Ставши ціннісною орієнтацією особистості, альтруїзм визначає її життєву позицію як гуманістичну.

Протилежною стратегією стосовно іншої людини за смислом і способами своєї реалізації є агресія. Доля цих двох моделей стосунків у психології склалася по-різному. Агресії зазвичай приділяють більше уваги в наукових статтях і виступах. Водночас альтруїзм має скоріше соціально-моральний, духовно-ціннісний, а не науковий характер висвітлення.

Існує так званий чистий, справжній, автентичний альтруїзм, який не розраховує на вдячність. В гуманістичних вченнях, класичній світовій літературі саме такий альтруїзм прославлявся як найвища цінність людства, найкращий взірець для наслідування. Натомість відомо чимало прикладів, коли альтруїстична поведінка проявляється на публіці й саме альтруїстичний вчинок не обов`язково позбавлений особистої вигоди. Зокрема, чимало публічних особистостей мають певні переваги, коли жертвують часом і грошима задля тих, хто їх потребує, адже своїми „безкорисливими” діями сприяють популяризації своєї професійної діяльності. Те ж саме можна сказати і про безкорисливість альтруїстичної поведінки, у певних випадках вона явно чи приховано, але винагороджується.

Як випливає з наведених міркувань, альтруїзм, з одного боку, характеризується як дія, котра нічого не передбачає натомість, а з іншого – вчинок, котрий може здійснюватися на людях і за який альтруїст може отримати винагороду. Однак і в першому, і в другому випадку – це допомога іншому. Окрім того, така царина проявів людської особистості набуває смислу лише в системі певної соціальної діяльності, тобто тільки широкий соціальний контекст дає змогу правильно інтерпретувати альтруїзм.

Важливою проблемою, яка дає змогу зрозуміти природу альтруїзму, є проблема мотивів, на яких він грунтується. Теорія соціального обміну (згідно з якою людська взаємодія являє собою своєрідні угоди, що ставлять за мету збільшити „винагороду” і зменшити „витрати”) альтруїзм пояснює таким чином: людська взаємодія спрямовується „соціальною економікою”. Йдеться про те, що людина в ході взаємодії обмінюється не лише товарами, грошима, іншими благами, але й любов`ю, статусом, інформацією та ін. при цьому відбувається зменшення витрат і збільшення винагород. Але це зовсім не означає, що людина свідомо розраховує на винагороду. Представники теорії соціального обміну стверджують, що саме аналіз витрат і винагород (чи зменшиться почуття провини, чи збільшиться повага, чи отримаю задоволення від того, що надав допомогу) та бажання досягти максимально позитивного для себе результату визначають наші альтруїстичні вчинки.

Надання допомоги як прояв замаскованого егоїзму

Винагороди, які мотивують допомогу, можуть бути зовнішніми і внутрішніми. Люди інколи діють просоціально просто для того, щоб почувати себе краще. В більш загальній формі ця ідея відома як модель полегшення негативного стану. Згідно з нею, просоціальна поведінка мотивується в першу чергу бажанням покращити власний емоційний стан. При цьому не має значення, виникають негативні емоції до надзвичайного випадку чи вони викликані цим випадком. У людини може бути поганий настрій, тому що вона, наприклад, посварилася з другом чи тому, що побачила, як чоловік на костилях спіткнувся і впав. В будь-якому випадку людина включиться в просоціальну поведінку, тому, що захоче покращити свій настрій.

Згідно з цією теоретичною моделлю емпатія виступає лише в ролі додаткового джерела негативної емоції. Наприклад, дослідник Роберт Чалдіні з колегами виявили, що одна з емоцій, яка супроводжує емпатію – сум. Коли експериментатори відокремили почуття емпатії від почуття суму, вони виявили, що сум сам по собі збільшує бажання допомогти, а емпатія сама по собі – ні.

Іншу інтерпретацію досліджуваного явища запропонували вчений Сміт і його колеги. У відповідності з гіпотезою емпатичного задоволення, співпереживання призводить до надання допомоги тому, що людина, котра надає допомогу, передбачає приємні почуття після досягнення конкретного результату. Сміт з колегами підкреслюють, що при суто емпіричній мотивації тому, хто надає допомогу, не потрібний зворотній зв`язок відносно ефективності його допомоги. Гіпотеза емпатичного задоволення передбачає, що одного співпереживання недостатньо; за альтруїстичною дією повинна йти інформація про її результативність – егоїстична винагорода.

Дослідники провели експеримент, в якому учасники дивилися відеозапис студентки, яка страждала від самотності і стресу і говорила, що хоче покинути навчання в університеті. Люди, котрі дивилися запис, мали можливість дати їй пораду. Одним з них сказали, що вони отримають інформацію про ефективність своєї поради, а іншим – що вони не отримають ніякої інформації про подальшу долю дівчини. В цих умовах надання допомоги (поради) відбувалося лише тоді, коли учасники думали, що отримають інформацію про вплив своєї поради. Іншими словами, одного співчуття було недостатньо, щоб викликати просоціальну поведінку; знання про дієвість своєї поради було необхідним, щоб пережити емпатичне задоволення.

Позитивні емоції, які супроводжують просоціальну поведінку, відомі як „блаженство того, хто надає допомогу” – почуття умиротвореності, власної цінності і сердечності. Інколи людині буває настільки приємно бути корисною, що якщо жертва відмовляється від запропонованої їй допомоги, людина, настроєна просоціально, розчаровується і дуже сердиться. Так само відмова будь-кому в допомозі викликає зменшення позитивних емоцій.

Якщо попередні пояснення просоціальної мотивації засновані на ролі емоцій, то модель генетичного детермінізму грунтується на більш загальній теорії людської поведінки. Ролитон і інші психологи-еволюціоністи робили акцент на тому, що люди несвідомо реагують на генетичний вплив, і це відбувається в багатьох ситуаціях. Будь-яка поведінка людини, яка збільшує можливість успішної репродукції (що отримала назву придатність), буде представлена в наступних поколіннях частіше, ніж поведінка, не пов`язана з репродуктивним успіхом чи така, яка заважає репродукції.

Вивчення інших видів живих істот вказує на те, що чим більшою є генетична схожість між двома тваринами, тим більшою є вірогідність того, що одна тварина буде допомагати іншій, коли тій буде потрібна допомога. Вважається, що така поведінка є результатом роботи „егоїстичного гену”: коли одна істота допомагає іншій, генетично схожій на неї, зростає вірогідність збереження їх загальних генів і передачі їх наступним поколінням – навіть, якщо той, хто допомагає, помре під час цього процесу.

Можливо, пояснення полягає в тому, що кожна людина підсвідомо мотивована не тільки жити достатньо довго, щоб передати далі власні гени, але і збільшувати репродуктивні шанси іншої людини, яка має такі ж гени. Відповідно, допомагаючи схожим на нас людям, ми поступаємо так, щоб зберегти спільні гени, які, вірогідно, у нас є.

Аналізуючи літературу, присвячену альтруїзму, Бак і Гінзбург зробили висновок, що не існує ніяких даних про ген, який визначає просоціальну поведінку. Проте у людей є засновані на генах здібності передавати свої емоційні стани і формувати соціальні зв’язки. Ці успадковані аспекти соціальної поведінки роблять вірогідним і те, що люди нададуть допомогу одні одним, коли це буде необхідно.

Емпатія як джерело істинного альтруїзму

Якщо ж говорити про емпарію, то це – усвідомлення емоційного стану іншої людини і здатність розділити її досвід. В останньому випадку ми фактично відчуваємо ті ж емоції. Співпереживання іншій людині означає дещо більше, ніж жаль до неї чи задоволення її вчинками. Ми глибоко розділяємо з нею такі емоції як радість, страждання, гнів і т. д. Коли ці емоції змушують нас страждати, у нас часто виникає потреба в діях, які допомагають звільнитися від них.

Західна теорія емпатичного альтруїзму пояснює людський альтруїзм в термінах розділеного страждання. Згідно цієї теорії, ми допомагаємо тим людям, які цього потребують, щоб позбавитися від власних страждань, викликаних співпереживанням. Таким чином, соціальна емпатія – це механізм соціального сприйняття (соціальної перпеції), який являє собою емоційне співпереживання іншій людині.

Емпатія проявляється у формі відгуку однієї людини на переживання іншої. Через емоційний відгук люди пізнають внутрішній стан інших. Емпатія грунтується на вмінні правильно уявити собі, що відбувається всередині іншої людини, що вона переживає, як оцінює оточуючий світ. Її майже завжди інтерпретують не тільки як активне оцінювання суб’єктом переживань і почуттів, але й, безумовно, як позитивне ставлення до партнера.

Як феномен міжособистісного контакту, емпатія регулює взаємо-відносини людей і визначає моральні якості людини. В процесі емпатичної взаємодії формується система цінностей, яка в майбутньому визначає поведінку особистості, наприклад таланту, так і від умов виховання, життєдіяльності людини, її емоційного досвіду. Емпатія виникає і формується у взаємодії, в спілкуванні.

В основі емпатії як процесу лежить механізм усвідомленої чи неусвідомленої ідентифікації. Остання, в свою чергу, є результатом дії більш фундаментальної особливості людини – здатність порівнювати себе, свою особистість, поведінку, стан з іншими людьми.

При аналізі емпатії західні психологи особливо підкреслюють два моменти. По-перше, позитивне ставлення до іншого означає визнання особистості цієї людини в її цілісності. Разом з тим подібне ставлення не виключає негативної реакції суб’єкта на те, що його партнер по спілкуванню переживає і відчуває в даний період часу. По-друге, відчуваючи емпатію до іншого, суб’єкт може залишатися емоційно нейтральним: жити деякий час начебто в світі переживань і почуттів іншого, не формуючи ні позитивних, ні негативних суджень про нього.

Однак проведені російськими психологами експерименти в галузі розуміння людини людиною довели, що піддослідні завжди в тій чи іншій мірі проявляють емоційне ставлення до оцінюваної людини, що підтверджує розроблюване ними положення про присуду людській психіці єдність свідомості і переживання: відображення дійсності завжди переломлюється через афективне ставлення до неї.

Емоційна форма емпатії виникає, як правило, при безпосередньому сприйнятті переживань іншої людини і в ситуації її неблагополуччя проявляється як асалість, печаль, співчуття. Емпатійне переживання може бути з будь-яким знаком стану суб’єкта (позитивним – радість, задоволення; негативним – печаль, незадоволення). Логічно, що при переживанні задоволення, радості людина не так гостро потребує емоційного чи дієвого відклику, як в тому випадку, коли вона переживає неблагополуччя.

Когнітивна емпатія інших людей, тим більше емоційна і поведінкова емпатія дозволяє справитися з важкими переживаннями. Чим тіснішими є зв’язки між людьми (наприклад, між друзями, в подружжі), тим більша емпатія можлива між ними. Більше того, форма емпатії також залежить від типу міжособистісних відносин. Якщо когнітивна і емоційна емпатія можлива при будь-яких типах стосунків, навіть між незнайомими людьми, то поведінкова, дієва емпатія взагалі властива для людини гуманної, але при близьких стосунках вона найбільш очевидна.

Емпатія є соціально позитивною якістю, вона підтримується суспільними нормами життя, але може мати індивідуальний, вибірковий характер, коли відгукуються на переживання не будь-якої іншої людини, а тільки значимої. У зв’язку з цим стає зрозумілим і той факт, що при наявності міжособистісної привабливості можна очікувати і більшу величину емпатії у всіх трьох її формах.

Особливим видом емпатії є етнічна. Це особливість індивіда, яка проявляється в його здатності проникати з допомогою почуттів і переживань в світ людей з однотипною психікою, національними рисами характеру, співпереживати спільні радості і печалі.

Як показують психологічні дослідження, етнічна емпатія важко піддається як формуванню, так і руйнуванню з допомогою раціональних прийомів і засобів впливу на людей (масових мітингів, пропаганди, телебачення і т. д.). Вона зближує людей на несвідомому рівні, а активізується при перебуванні людей в ситуаціях етнічної роз’єднаності в незнайомому оточенні, національному в тому числі). Люди інколи несвідомо шукають собі подібних, з однотипними установками в несвідомому, емоційному, з однотипними звичаями, традиціями, звичками. В ситуації етнічної емпатії різко скорочується період адаптації, підвищується ефективність спільної діяльності людей. Не випадково в США представники різних національностей живуть разом, колоніями – кварталами, вулицями і т. д. Етнічна емпатія є психологічним механізмом збереження нації, народності, розвитку національної самосвідомості, національної культури.

Коли людина відчуває емпатію, вона звертає свою увагу не стільки на власний дистрес, скільки на страждання інших. Істинне співчуття дає мотивацію допомагати іншій людині в її власних інтересах, причому така емпатія виникає природнім шляхом.

Щоб відділити егоїстичне прагнення до зменшення власного дистресу від альтруїстичної емпатії, дослідницька група вченого Бейтсона провела дослідження того, що викликає емпатію. Потім дослідники звернули увагу на те, чи будуть стривожені люди зменшувати свій власний дистрес шляхом ухилення від ситуації чи вони прийдуть на допомогу іншій людині. Результати послідовно свідчили про одне: емпатія людей в цьому випадку зростає, вони зазвичай йдуть на надання допомоги.

Дослідження підкреслювали аспекти ситуації, які збільшували чи зменшували вірогідність просоціальних дій. Загалом люди з більшою вірогідністю надають допомогу, якщо володіють необхідними знаннями чи здібностями (наприклад, надання першої медичної допомоги). Окрім того, деякі люди більш, а інші менш схильні надавати допомогу: деяких непокоять будь-які нещастя, які відбуваються за оточуючими, а інші видаються зовсім байдужими до чужого горя.

Психологи вважають, що готовність допомогти визначається багатьма факторами. Наприклад, люди, які мають велику потребу в схваленні, з більшаю вірогідністю допомагають іншим, можливо тому, що їм приносить особливе задоволення вираження вдячності. Їх готовність допомогти виявляється з більшою очевидністю, якщо раніше їх вже нагороджували за подібну поведінку.

Найбільш значна спроба дати визначення альтруїстичної особистості була здійснена дослідником Бірхофом і його колегами. Вони розглянули декілька типів особистості, виділених в попередніх просоціальних дослідженнях, і порівняли кількість людей на місці події, які надали чи не надали першу медичну допомогу до приїзду „швидкої допомоги”. Ці дві групи були співставленні з точки зору статті, віку і соціального становища, потім їх порівнювали за особистісними параметрами. В результаті було виділено п’ять компонентів альтруїстичної особистості.

Для тих, хто надав допомогу, важливою частиною „Я”-концепції була емпатія. Люди, котрі надали допомогу, також описували себе як відповідальних і комунікабельних, з високим рівнем самоконтролю, з бажанням справити хороше враження, схильних до компромісу і терплячих.

Ті, хто надав першу допомогу, вірили в справедливість світу. Люди вважали, що надання першої допомоги є правильною дією і що людина, яка надає допомогу, отримає від цього користь. В цілому, вони сприймали світ як справедливий і передбачуваний і вірили, що хороші поступки винагороджуються, а погані – караються і люди отримують те, на що заслуговують.

Соціальна відповідальність також диференціює тих, хто надає допомогу, а хто – ні. Людина з високим показником цієї характеристики переконана, що всі повинні намагатися допомогти оточуючим.

Альтруїстичні особистості характеризуються як люди з внутрішнім локусом контролю. Це означає переконання в тому, що людина може поводити себе так, щоб звести до максимуму позитивні результати і зменшити до мінімуму негативні, – що людина не покладається на удачу, долю чи інші неконтрольовані сили.

Люди, які надали допомогу, мали низький показник егоцентризму. Ті, хто не надав допомогу, були в більшій мірі зосереджені на собі і більш схильні до суперництва.

Цікаво, що одні й ті ж п’ять змінних виявилися характерними для людей з різних європейських країн, які брали активну участь у врятуванні євреїв від переслідувань фашистів.

Вчений Борнштейн провів метаналіз 23 досліджень і показав, що чим більше жертва залежить від допомоги інших, тим більшою є вірогідність того, що їй дійсно допоможуть. Для надзвичайно залежної жертви схожість чи відсутність схожості з людиною, яка надає допомогу, втрачає значення.

Підсумовуючи все вищесказане, можна зробити наступні висновки.

Просоціальній поведінці може заважати зайнятість, неправильна інтерпретація неоднозначної ситуації, недостаток ясності в тому, хто повинен взяти на себе відповідальність, відсутність необхідних знань та здібностей, а також страх можливих наслідків. При прийнятті рішення про допомогу активізуються наступні процеси: інтерпретація невербальних сигналів і їх атрибуція, соціальне порівняння.

Просоціальна поведінка буде більш вірогідною при наявності деяких змінних, серед яких найбільш важливою є емпатія. Певну роль відіграють також „Я”-концепції і локус контролю.

Жертви з більшою вірогідністю отримають допомогу, якщо вони подобаються спостерігачу. Схожість між жертвою і спостерігачем зазвичай сприяє готовності допомогти.

Загалом більша частина теоретичних пояснень мотивації просоціальної поведінки стосується емоційного стану потенційного помічника і емоційного ефекту, який є наслідком такої поведінки. Хоча дослідники сперечаються про безкорисливість чи егоїстичність просоціальної поведінки, в основному всі погоджуються, що альтруїстичні причини виникають тому, що вони збільшують позитивні емоції і/або зменшують негативні. Емоціям приділяють однаково велику увагу в дослідженнях пізнання, соціальних установок, атракції і взаємовідносин.

Порівняння і оцінка теорій альтруїзму

В наш час існує три різні теорії в соціальній психології, які пояснюють явище альтруїзму – соціального обміну, соціальних норм і еволюційної психології.

Згідно з теорією соціального обміну людська взаємодія спрямовується „соціальною економікою”. Люди обмінюються не тільки матеріальними благами і грошима, але і соціальними товарами – любов’ю, послугами, інформацією, статусом. Діючи так, люди використовують стратегію „міні-максу” – мінімізують (зменшують) витрати, максимізують (збільшують) винагороди (заслуги). Теорія соціального обміну зовсім не стверджує, що люди свідомо розраховують на винагороду, вона припускає, що такі міркування керують нашою поведінкою.

Часто люди поводять себе так, начебто їм потрібне якесь виправдання для прояву співчуття: наприклад, жертвують більше грошей на благодійність, якщо отримують щось натомість (цукерки і ін.). Навіть якщо ці речі їм зовсім не потрібні і вони ніколи не купили б їх самі, тим не менше механізм соціального обміну вступає в дію.

Проте в теорії соціального обміну є і слабка сторона: ця теорія з легкістю зводиться до простого вказання причини. До прикладу, якщо котрась людина вчинила альтруїстичний вчинок, так і хочеться „пояснити” її поведінку тим задоволенням, яке вона отримала від своєї діяльності. Але таке вказання вигоди призводить до пояснень по колу: „Чому вона добровільно зробила це?” – „Через внутрішнє задоволення.” – „А чому ви вважаєте, що вона відчула внутрішнє задоволення?” – „Навіщо ж їй тоді добровільно робити це?”

Щоб уникнути подібного циклічного пояснення, слід розглядати винагороди (вигоди) і витрати незалежно від альтруїстичної поведінки. Якщо суспільне схвалення мотивує надання допомоги, то експерименти повинні довести нам, що, коли за здійсненням допомоги наступає схвалення, допомога посилюється. І це дійсно так і відбувається.

Згідно з теорією соціальних норм люди здійснюють альтруїстичні вчинки тому, що певну поведінку, життєві обов’язки накладають на них суспільні очікування. Дослідники виділили дві суспільні норми, які мотивують альтруїзм.

Соціолог Алвін Гоулднер стверджує, що всезагальним „моральним кодом” є норма взаємності: наш слід не приносити шкоду, а надавати допомогу тим, хто надає допомогу нам. Ми „вкладаємо” свої зусилля в інших і очікуємо винагороди. Ця норма найбільш явно стосується взаємовідносин рівних з рівними. Ті, хто не вважає себе залежними від кого-небудь, особливо відчувають необхідність відповідати взаємністю. Таким чином, на відміну від людей з низьким почуттям власної гідності, вони з більшою неохотою шукають допомоги. Якщо вони не можуть цього зробити, то відчувають, що, приймаючи допомогу, піддають себе небезпеці чи втрачають власну гідність. У людей, які приймають допомогу і в силу різних обставин не можуть відповісти взаємністю, суттєво знижується самооцінка.

Переконання, що люди повинні надавати допомогу тим, хто її потребує, безвідносно до можливої вигоди в майбутньому, є нормою соціальної відповідальності. Саме ця норма спонукає людей, наприклад, підняти книгу, яку впустила людина на костилях. В колективістській культурі іноді люди підтримують норму соціальної відповідальності більш твердо, ніж на індивідуалістичному Заході. Вони висловлюють бажання допомогти навіть тоді, коли відсутня безпосередня загроза життю людини, що потребує допомоги, чи коли вона не належить до кола їх родичів.

Експерименти доводять, що навіть тоді, коли доброчинці залишаються невідомими і не очікують ніякої вдячності, вони допомагають тим, хто потребує допомоги. Однак вони зазвичай застосовують норму соціальної відповідальності лише вибірково – стосовно тих, чиї потреби, швидше всього, виникли не внаслідок їх власної безвідповідальності. Якщо люди приписують неприємності складній ситуації, яка не піддається контролю, тоді вони допомагають. Якщо ж вони вважають, що ця ситуація – результат вчинків самої людини, справедливо буде, якщо допомога не буде надана: людина ж сама винна у своїх бідах.

Третє пояснення альтруїзму випливає з еволюційної теорії. Еволюційна психологія стверджує, що суть життя полягає в збереженні роду. Гени змушують нас діяти так, щоб максимально збільшити можливість їх виживання. Коли наші предки помирали, їх гени продовжували жити.

Якщо судити за назвою книги Річарда Докінза „Егоїстичний ген”, еволюційна теорія представляє образ людини, який психолог Дональд Кемпбелл назвав біологічним підтвердженням ідеї про наявність глибоко вкоріненого в людині „первородного гріха”, який змушує людей турбуватися тільки про власні інтереси. Гени, які змушують окремих людей діяти безкорисливо в інтересах інших, не виживуть в ході еволюційного змагання. Генетичний егоїзм, таким чином, налаштовує людей на два види безкорисливого альтруїзму: захисту роду і пошуку взаємної вигоди.

Наші гени змушують нас турбуватися про тих, з ким ми є кровно спорідненими. Так, однією з форм самопожертви є любов до своїх дітей. Як помітив Девід Барош, „гени допомагають собі тим, що симпатизують тільки самим собі, навіть якщо знаходяться в різних тілах”. Хоча еволюція схвалює альтруїзм стосовно дітей, діти мають меншу зацікавленість у виживанні генів своїх батьків. Таким чином батьки, як правило більш віддані своїм дітям, ніж діти своїм батькам.

Генетичний егоїзм також визначає дії у відповідності з принципом взаємності. Як вважає біолог Роберт Триверс, один організм допомагає іншому, тому що очікує надання допомоги у відповідь. Він надіється що той, хто не бажає відповісти взаємністю, буде покараний: відступників і зрадників всі зневажають.

Взаємність найкраще проявляється в малих ізольованих групах, в яких людина часто зустрічається з тими, кому надає допомогу. Невеликі школи, містечка, церкви, робітничі бригади і студентські гуртожитки сприяють виникненню общинності, коли люди турбуються одні про одних. В порівнянні з ними, жителі великих міст менш схильні повідомляти одні одних про телефонні дзвінки, передавати за призначенням „загублені” листи, сприяти дослідникам, допомагати заблукалим дітям і чинити інші альтруїстичні вчинки.

Таким чином, існує схожість поглядів на альтруїзм між трьома різними теоріями – соціального обміну, соціальних норм і еволюційної психології. Кожна теорія пропонує два типи просоціальної поведінки: взаємний обмін типу „ти – мені, я - тобі” і, зверх того, не обмежене ніякими умовностями надання допомоги. Ці три теорії працюють на трьох взаємодоповнюючих рівнях пояснення. Якщо еволюційний погляд відповідає істині, то наші генетичні схильності повинні знайти своє вираження в психологічних і соціологічних явищах.

Кожна теорія закликає до логіки. Разом з тим кожну з них можна звинуватити в спекулятивності і в підгонці пояснень під факт, що мав місце. Коли ми здійснюємо вчинок, знаючи, що нас очікує, а потім трактуємо його, посилаючись на процес соціального обміну, „норму взаємності” чи еволюційну першопричину, ми просто даємо пояснення через найменування. Але якщо ми можемо пояснити будь-яку мислиму поведінку після факту, що відбувся, як результат дії соціального обміну, норми чи природного відбору, то ми не можемо відкинути ці теорії. Завдання кожної з них полягає, таким чином, в тому, щоб породжувати прогнози, які дали б нам можливість перевірити (чи відкинути) цю теорію.

Ефективна теорія також повинна давати логічно зв’язну тему для узагальнення результатів різноманітних спостережень. За цим критерієм всі три способи пояснення альтруїзму отримують високі оцінки. Кожна з них пропонує широкі можливості, завдяки яким можна зрозуміти як причини терплячої витрати часу чи засобів, так і причини спонтанної допомоги.

Висновки

Отже, альтруїзм – це мотив надання кому-небудь допомоги, не пов'язаний свідомо з власними егоїстичними інтересами. Суб’єктивно він проявляється в почутті симпатії, орієнтованості на надання допомоги іншим людям. Альтруїзм протиставляється егоїзму, який несумісний з безкорисливою турботою про благо інших людей, готовністю жертвувати для них особистими інтересами.

Основною рушійною силою альтруїстичної поведінки вважається бажання покращити становище інших людей, а не очікування певної нагороди (як це, на думку зарубіжних вчених, відбувається у тварин), чи будь-яка інша причина, в якій можна побачити корисливий інтерес.

Американські соціальні психологи прогнозують наступні пояснення альтруїзму:

причина бажання допомогти іншим людям полягає в емпатії, щасливій людині;

людина допомагає іншим, оскільки прагне подолати власний негативний емоційний стан. Вигляд горя чи страждання інших людей засмучує даного індивіда, і він хоче позбутися цих відчуттів.

В західних соціобіологічних теоріях основна увага акцентується на тому, що, хоча більшості людей видається, начебто в діях альтруїста відсутній особистий інтерес, насправді він часто наявний в прихованому вигляді. Альтруїстична поведінка розглядається як стратегія, яка розвивається в процесі природного відбору. Проявляючи альтруїзм до близьких генетичних родичів (наприклад, до дітей), люди забезпечують збереження людського генофонду. Допомагаючи комусь сьогодні (наприклад, пропускаючи другий автомобіль в чергу перед собою), ми вважаємо, що ця послуга буде „повернена” нам пізніше.

Зарубіжні культурні теорії, в свою чергу, акцентують увагу на розвитку норм альтруїзму, маючи на увазі норму соціальної відповідальності (допомогу тим, хто її потребує) і норму взаємної відповідальності (допомога тим, хто допоміг вам). Прихильники цих теорій стверджують, що соціальна еволюція здійснює більш значний вплив на людський альтруїзм, ніж біологічна еволюція, яку сповідують соціобіологічні теорії.