Історія психології - це багато в чому історія міркувань окремих людей. На відміну від природничих наук, тут мало послідовних фактів, які створюють об'єктивний зміст науки, незалежне від суб'єктивного світогляду окремих теоретиків. Той напрямок психології, якого дотримується вчений, неминуче відбиває його філософські погляди щодо людської природи.
Імовірно, Вільям Штерн - це єдиний психолог, чию позицію можна назвати системним філолофсько-психологічним «персоналізмом». Можливо, строгість його тверджень удержала інших, у тому числі й багато в чому схожих з ним мислителів, від прийняття цього терміна.
У до гітлерівської Німеччини Штерн зробив на психологію значний вплив, пропонуючи принципово цілісний, структурний підхід до людської особистості - не асоціативний і не атомістичний.
Вільям Штерн був і новатором, і систематизатором психології. Він був одним з перших, хто зайшов у ті специфічні області, які зараз є давно відомої всім нам територією. Особливої уваги заслуговують його докладні дослідження в сфері диференціальної психології, судової психології, психотехніки, дитячої психології й інтелектуальних тестів. Він став відомим і завдяки своїй теоретичній системі персоналістичної психології, у рамках якої були здійснені його основні роботи і яку він включив у свою всеосяжну філософську доктрину критичного персоналізму.
Життя Штерна - незважаючи на п'ять важких років вигнання - була чудова своєю підпорядкованістю однієї мети. Коли йому було всього дев'ятнадцять, він намітив той інтелектуальний шлях, по якому він ішов без страху й сумнівів до самої своєї смерті. Він працював з ентузіазмом, до кінця життя зберігши дивну запопадливість і оптимізм. Його ентузіазм допомагав йому бути гарним учителем, а його впорядковане життя відбивалося у високій моралі тих двох інститутів, якими він керував.
Вільям Штерн народився 29 квітня 1871 року в Берліні й жив там до двадцятип'ятилітнього віку. Під час свого третього університетського семестру він почав займатися у Ебингауза, і це визначило напрямок його освіти і його подальшу кар'єру. У той же час вплив Лацаруса й Паулсена, у яких він також учився, досить рано привело його до думки про те, що він повинен вийти за межі натуралістичних поглядів Еббингауза й виробити для себе більше повне й менш обмежене уявлення про рамки психологічної науки. Уже у своїй докторській дисертації «Die Analogic im volkstumlichen Denken» (Апології в народному мисленні - ньому.). (1893) він спробував синтезувати культуральний і експериментальний підхід, зв'язавши навчання Лазаруса й Эббингауза.
В 1900 році він почав роботу над основами критичного персоналізму, ретельно вибираючи назву для свого першого видання й проводячи багато часу за письмовим столом. Його першою філософською публікацією (1903) стала стаття, присвячена другому закону термодинаміки в його зв'язку з наукою об психічному, що спростовує песимістичні висновки фон Хартманна. До того ж часу належить перша публікація, що стосується його системи - перший тім «Person und Sache» (Особистість і річ - ньому.).
Таким чином, у віці від 29 до 35 років, усе ще будучи приват-доцентом, Штерн із упевненістю запропонував новий погляд і нові методи в чотирьох важливих галузях психології - диференціальній, судової, дитячій і прикладний; і в той же час завершив роботу на першому, а, отже, самому творчому етапі роботи над своєю теоретичною системою.
Його роботи з дитячої психології, які принесли йому в Америці найбільшу популярність, незабаром вийшли за рамки описового методу. Його почали цікавити більше точні методи дослідження, і він запропонував Німеччині новий напрямок - тестування інтелекту. Його найвідоміша книга «Die psychologischen Metoden der Intelligenzprufung und deren Anwendung an Schulkindern» (Психологічні методи перевірки інтелекту і їхнє застосування при обстеженні школярів.) (1912) була потім двічі переписана. Саме в цій роботі Штерн запропонував концепцію й перше формулювання IQ. Незабаром пішла інша примітна книга, у якій велика увага приділялася поняттям «норма» і «розвиток», «Психологія в перші шість років життя» (1914). Ця робота кілька разів перевидавалася як німецькою, так і англійською мовою.
В 1915 році в Гамбурзі вмирає Ернст Мейманн. Штерн негайно стає його спадкоємцем: він відразу ж займає пост редактора «Zeitschrift der padagogische Psychologie» (Журнал педагогічної психології), а через рік, в 1916 одержує дві посади: професори філософії, психології й педагогіки в Kolonialinstitut і директори психологічної лабораторії, заснованої Мейманном. Після війни необхідність у нових університетах, викликана поверненням солдатів з війни, привела до трансформації колоніального інституту в повноправний університет. І сам Штерн у цій трансформації відігравав роль лідера й стратега. У Гамбурзі його дослідження в сфері дитячої психології стали носити більше практичний характер, частково для того, щоб задовольнити запити місцевої шкільної системи. Інститут незабаром став відомим центром досліджень по педагогічній і професійній психології. У той же час тривали плідні роботи із психотехніки, юридичної й експериментальної психології. В 1925-1928 роках Штерн приділяв велику увагу вивченню пубертатного віку, плануючи розширити спектр своїх досліджень в області дитячої психології. Цей період відзначений рядом різноманітних робіт, а також виходом монографії «Anfange der Reifzeit», що містила психологічний аналіз і коментарі до щоденника, що протягом чотирьох років, із дванадцятирічного до п'ятнадцятирічного віку, вів хлопчик-підліток. Ця книга стає особливо цікавої, коли читач починає усвідомлювати, що анонімний автор щоденників і коментатор - таж сама людина. Штерн-Хлопчик і Штерн-чоловік занадто схожі, щоб це було можна сховати!
На відміну від багатьох філософів-психологів, Штерн до кінця своїх днів виявляв цікавість до приватних проблем загальної психології. Останньою його філософською роботою були «Wertlehre» (Еталони цінностей) (1924), або, можливо, невелика «Studien zur Personwissenschaft» (Збагнення науки про особистість ) (1930). В останні роки він знову звернувся до питань загально-психологічного аналізу. Його заключна книга багато в чому торкала тієї ж проблематики, що й будь-який сучасний підручник. Різниця, однак, полягає в тім, що Штерн невпинно відшукував кожному фрагменту й факту відповідну персоналістичну нішу. Ця концепція, і тільки вона, як він уважав, відповідає вимогам реальності; тільки з огляду на індивідуальні особливості особистості можна провести зрілий психологічний аналіз.
Штерна досить мало хвилювало ті обставини, що його формулювання суперечили напрямку думки того часу, і особливо думки американської. В інтелектуальному плані він жив переважно у своєму власному світі, і був абсолютно переконаний у пояснювальній силі своїх міркувань і в тім, що всі інші неминуче приймуть їх. Він просто не міг повірити, що психологи здатні довго по добрій волі існувати в тих тісних клітках, які вони самі один раз для себе побудували. Всі системи, крім персоналістичної, - це пародія на сам розум, що породив їх. Міркуючи в цьому ключі, Штерн став переконаним захисником непопулярної справи. «Непопулярне? Ну й що з того? - говорив він. - Хіба психологічна теорія не підкоряється законам моди? Наступить день і для персоналістичної теорії, і цей день буде довгий і яркий».
Лише деякі психологи досягли успіху в побудові вичерпної, повної й системної інтерпретації своєї науки. Подібне завдання вимагає, по-перше, щоб автор знайшов місце для всіх розрізнених фрагментів знання, отриманих при проведенні різних по вихідних посилках досліджень, і, по-друге, щоб він вирішив неминуче виникаючу проблему сполучення між собою суперечливих проявів психічного життя. Детермінізм і воля, дуалізм і монізм, свідомість-в-цілому й свідомість-в-частці – всі ці й багато інших фундаментальних питань вимагають рішення (або, принаймні, ясного формулювання позиції), якщо психолог прагне бути систематиком. Щирі систематики – більша рідкість, і Штерн – один з деяких. Він претендував на те, щоб помістити всі психологічні явища у свою власну філософську основу. Цей процес ми спостерігаємо в трьох томах «Person und Sache». (Персона і річ.), які в перший раз були опубліковані відповідно в 1906, 1918 і 1924 роках. Перше, що потрібно усвідомити, коли мова йде про підхід професора Штерна, це те, що він пропонує конкретний, строго певний метод аналізу психічних феноменів. Як і більшість учених минулого, він був упевнений, що якщо пильно дивитися на хід розвитку натури, в остаточному підсумку, стануть зрозумілі категорії й проблеми цієї самої натури. Недоліком такого строгого методу можна вважати його соліпсизм - не може бути двох людей, що пропонують ідентичну інтерпретацію чого б те не було. Їхні уявлення, що відрізняються, про натуру можуть бути уподібнені нарізуванню сиру. Кожна людина нарізає його своїм власним унікальним образом, а потім заявляє, що всі інші нарізають його зовсім неправильно. Але хіба Галілей, Ньютон або Дарвін надходили якось інакше? Їхні дані, отримані на основі спостережень і експериментів, були перевірені, так само як і дані Штерна. Своїми теоретичними інтерпретаціями вони намагалися пояснити глибинну природу подій, що відбуваються. Те ж саме можна сказати й про інтерпретації Штерна. Звичайно, всі вони допускали помилки в процесі «нарізування», але ми можемо розцінювати ці помилки головним чином як помилки наближення, які можуть бути виправлені вченими наступних поколінь. І, на мій погляд, цей метод, яким би наївним він не був, найбільш плідний.
І хоча в часи Штерна ще не була настільки розвинена та гіперкритична методологія, що визначає роботу сьогоднішніх учених, він використовував більшу частину звичайних наукових методів. Він одержував необхідні йому дані за допомогою спостережень і експериментів, і потім ці дані деяким чином розумілися, інтерпретувалися й вибудовувалися в систему; Штерн підходив до аналізу матеріалів з більшою сміливістю, чим та, котра властива сучасним ученим. Він використовував дані й деякі процедури «точної» (элементаристской) психології, але при цьому співвідносив їх із принципово іншою теоретичною основою, а саме із твердженням про те, що будь-який психічний феномен одночасно є й особистісним феноменом, і що будь-який особистісний феномен - це цілісність або частина цілісності.
У результаті постулат про функціональну цілісність породив серйозні утруднення в рамках персоналістичної психології (так само як і гештальт-психології й інших сучасних структуралістських теорій). Штерн визначав це утруднення в такий спосіб: «Як тільки ми називаємо що-небудь, ми тим самим відносимо це до певної психологічної категорії; це вже не та ж сама річ, що була раніше, вона придбала деяку ригідність і стабільність, що не може бути приписана самій свідомості». І, проте, наука (у тому числі й загальній психології) можлива тільки завдяки існуванню абстракцій, що утворять деяку концептуальну систему, що заміщає складні паттерни функціонування особистості. Будучи змушеним прийняти цей звичний метод аналізу через абстрагування, Штерн, як і будь-який інший психолог, звертається до деякого набору методологічних категорій. Фактично, він розглядав більшу кількість полярних точок зору, і більшою мірою, чим будь-який інший психолог-теоретик, використовував діалектичні методи у своїх міркуваннях. І, проте, тут є дві відмінності. Людина ніколи не повинна забувати про те, що подібна процедура штучна, що це не кінцева мета, а простий засіб для розкриття аспектів існування особистості. У наявності постійне повернення до первинних фактів цілісної особистісної організації. Друга відмінність ще більш значима. Вибір категорій продиктований споконвічним допущенням про те, що особистість - це локус кожного психічного явища. Вони значно відрізняються від більшості категорій в інших системах психологічного аналізу. Наприклад, у його концепції існують такі чудові особистісні категорії, як глибина - поверховість, опуклість - прихованість, реактивність - спонтанність, близькість - віддаленість, щирість - нещирість, очікування - ретроспектива, суб'єктивність - об'єктивність. На відміну від більшості інших видів категоріального аналізу, у цьому випадку вони не є простими емпіричними конструктами, отриманими в лабораторних умовах. Це ті категорії, які обумовлені фактами. Це не примха експериментатора, що намагається в такий спосіб полегшити собі життя, а відбиття життєвого досвіду самого суб'єкта.
Психологія як напрямок персоналістики
Особистість як живому цілому, індивідуальному, унікальному, цілеспрямованому й незалежне відкрита навколишньому її миру. Вона здатна накопичувати досвід.
Із всіх характеристик особистості, згаданих у цьому визначенні, відкритість до досвіду є найменш необхідною. Особистість цілісна, у той час як досвід фрагментарний. І, проте, психологія призначена для того, щоб аналізувати ці самі фрагменти. Саме із цієї причини психологія не ідентична персоналістіці. Остання - більше приватна дисципліна, обумовлена як наука про особистість (де особистість розглядається як суб'єкт, що накопичує досвід або здатний накопичувати досвід). Досвід і здатність накопичувати досвід - тільки аспекти існування особистості. Оскільки необхідний аналіз не тільки досвіду, але також і феноменів біосфери й сфери об'єктивних цінностей, існує необхідність розвитку більше великої філософської дисципліни - у якій психологія була б однієї із багатьох. Як цілісною і незалежної не була б особистість у метафізичному плані, у дійсності в кожний момент часу вона відкрита до навколишнього її миру. Вона впливає на середовище й у той же час піддається впливам середовища, напруга існує завжди. Коли напруга досягає свого максимуму, виникає певний стан свідомості. Найважливіший момент, що ми повинні зрозуміти щодо свідомості, полягає в тім, що свідомість - це рівневий феномен. Коли ми повністю усвідомлюємо деякі об'єкти або наші власні стани, свідомість загострено. В іншому випадку, коли на перший план виступає деякий емоційний стан, свідомість схована більш глибоко, воно менш ясно, менш опукло. Опуклість являє собою спрямованість людини на що-небудь, що в цей момент має для нього особливе значення. Ніж більше опуклим є досвід, тим більше його об'єктивне значення; чим більшою мірою він схований, тим важливіше його суб'єктивний зміст. Повна прихованість, звичайно ж, це несвідоме. Мінімальний поріг - це перший ступінь опуклості; і якщо проаналізувати пороги, досліджувані психофізиками, то ми зрозуміємо, що всі вони - границі особистої значимості миру.
На думку Штерна, гештальтпсихологія з її митецькими дослідженнями процесів занадто сильно акцентує увагу на опуклих переживаннях зневажаючи не менш важливою сферою схованих переживань, які становлять сутність і зміст Ungestalt. Особлива прихованість відчуттів властива процесам життєзабезпечення. Зір і слух, звичайно являють собою відчуття опуклого характеру, оскільки мають принципове значення для встановлення контактів із зовнішнім миром; тактильні відчуття в цій класифікації займають проміжну позицію.
Монізм
Концепція психофізичної нейтральності, що Штерн пропонував як рішення проблеми співвідношення душі й тіла, звичайно, не абсолютно оригінальне. Будь-яка подвійність, що відстоює, гіпотеза фактично співвідносить тіло й психіку зі звичайними базовими субстратами; це дві сторони однієї й тієї ж монети. Але, як правило, у більшості теорій ця монета не має ніяку психологічну цінність.
Звичайно психологів цікавить тільки взаємна погодженість двох сторін цієї монети (як у концепції ізоморфізму, наприклад). Але для Штерна ця погодженість сторін монети, хоча і є завжди у виді, представляє значно менший інтерес, чим монета сама по собі. І ця монета - не що інше, як реальна особистість - безпосередній предмет психологічного аналізу. Психічні феномени й процеси, що відбуваються в організмі, - це характеристики особистості; але сама по собі особистість - не пасивний театр, на підмостках якого ставиться п'єса, де діючими особами є психофізичні події; особистість - їхній справжній генератор, носій і регулятор. Не існує якихось специфічних психічних або фізичних елементів, які були б ізольовані й досить стабільні, щоб створювати між собою безпосередні взаємозв'язки, незалежні від особистості. Саме в цьому криється слабість і паралелізму, і ізоморфізму. Подання про особистість як локусі й генераторі всіх психофізичних явищ - не просто тавтологічне наукове положення, оскільки таке подання пропонує бачення в новому світлі практично всіх проблем психології. І, отже, така концепція монізму, на відміну від більшості існуючих нині, не є простим запереченням дуалізму психіки й тіла. Це конструктивний монізм, що скоріше збільшує, чим зменшує спектр проблем, що виступають предметом психологічної науки. Відмітна риса теорії - незмірно широкий набір категорій, які пропонуються психологові-дослідникові, у той час як традиційні й моністичні, і дуалістичні теорії припускають певні обмеження у виборі проблем, що піддаються психологічному аналізу.
Акцент на динамічність, цілеспрямованість, довільність і добровільність
На відміну від більшості американських психологів, які досить критичні й заощаджують мотиваційні концепти, обираючи для застосування у своїй роботі мінімальна їхня кількість, Штерн використовував усе, що існувало в науці на цей рахунок, - інстинкт, імпульс, мотив, потребу, диспозицію, цілеспрямованість, спонукання, інтерес, намір, бажання, волю, драйвер, і навіть рудиментарні принципи «особистої енергії»; у його системі місце було абсолютно всьому.
Але якщо ми скажемо, що персоналістичну психологію характеризує акцент на динамічність і цілеспрямованість, цього буде недостатньо; оскільки на додаток до цих характеристик її невід'ємною особливістю є акцент на добровільність. І ми робимо висновок про наявність цієї особливості не просто тому, що слова «воля» і «вольовий акт» регулярно зустрічаються протягом всієї книги (оскільки в німецькій психології в них більше загальне значення, чим в американській). У нашій країні ці терміни приводять у жах більшість психологів, тому що вони нагадують нам про існування проблеми волі, що ніяк не вдається вирішити. Професори Штерна відрізняло неповагу до табу стосовно цих термінів, вона засукав рукави й атакував цю проблему з усіх боків. У результаті виник принцип добровільності, про яке я веду мову. Особистість - не просто реактивне створення, продукт біологічної адаптації до навколишнього середовища. Вона сама є творцем; крім набору біологічних потреб, у неї є й інші потреби, наприклад, потреба в мисленні, що відбиває її здатність як до реактивного, так і до спонтанного поводження. Штерна не можна назвати представником еволюціоністської школи або прихильником організменої психології, оскільки ці теорії роблять акцент тільки на біологічній єдності реактивного (а не творчого) організму. Сміло включивши поняття волі у свою психологічну теорію, Штерн виявив велику кількість проблем, які ніколи не попадали в сферу розгляду більшості психологів; він взяв до уваги такі феномени, як намір, спроба, зусилля, а особливо специфічно людську здатність свідомо планувати власне майбутнє.
Тенденція живого організму захищати й поліпшувати своє власне життя вважалася не потребуючих додаткових доказів. Неорганічна субстанція при певних обставинах може, подібно живим організмам, здаватися реактивної, але різниця між ними непереборна. Всі принципові сфери існування - життєво важливі функції, досвід і інтроцепція (прийняття, творення й посилення цінностей) - не мають аналогів у неживій природі. Ці сфери відбивають реактивність і спонтанність людської природи. Але персоналістика не є просто ще одним вираженням біологічного віталізму, тому що в цій науковій системі людина принципово відрізняється від інших представників тваринного миру. У житті людських істот існує дві системи, що перебувають на протилежних полюсах: системи життєзабезпечення й цінностей; у тварин є тільки один із цих полюсів, а саме система життєзабезпечення. І таким чином, ми бачимо, що ця теорія не може вважатися біологізмом. Але це не просте повторення деяких вихолощених принципів віталізму, оскільки кожна сторінка книги, фактично, є описом і визначенням важливих і ціннісних специфічно людських функцій.
Ми щонайкраще проілюструємо цінність теорії для рішення проблем загальної психології, якщо розглянемо деякі типові способи її застосування. Але необхідно мати на увазі наступне застереження: «оскільки всі приватні області досвіду можуть бути зрозумілі через їхнє співвіднесення із цілісністю особистості, вони зв'язані між собою й переплетені таким чином, що наслідок будь-якої зміни вгадати досить складно».
Перцепція (сприйняття - Прим. ред.). Горезвісна категорія «відчуття» трактується в персоналістичної психології настільки ж вузько, як і в гештальт-теорії, оскільки «відчуття» не тільки елементарні, але й без особистісні. Обидві ці наукові школи припускають, що психологічний аналіз стає можливим тільки на рівні перцепції. Незважаючи на це вихідне припущення, погляд на дану проблему з позицій персоналістичної психології принципово відрізняється від того, котрий пропонує нам гештальтпсихологія. Штерн говорив про небезпеку виникнення нової концепції елементаризма; ця небезпека має місце у випадку, якщо ми приймаємо допущення про те, що гештальти - базовий феномен перцепції, що вони підкоряються своїм власним закономірностям, і що гештальти самі по собі можуть розглядатися як елементи, з яких будується психічна діяльність (тобто їм приписується та ж функція, що раніше вважалася функцією відчуттів). Для Штерна ж не існувало гештальтов без самої особистості, що формує гештальты (Кеті Gestalt ohne Gestalter). Звичайно, у деяких випадках, на зміст гештальта впливає зовнішнє середовище, об'єктивна ситуація, певна самим типом прояву, що властивий досвіду; але навіть у цьому випадку значення феноменального гештальта полягає в його зв'язку з багатоплановими процесами адаптації особистості до навколишнього світу. Гештальти припускають певного роду активна участь самої особистості, вони ні при яких умовах не самодостатні. Це залежить від мене, чи порахую я хмара на небі в день пікніка провісником кінця світу або ж не зверну на нього ніякої уваги.
Мислення у персоналістичної психології дає гідне місце для всіх відомих фактів, що стосуються образів, інтуїції, установок, фантазій і інтелекту. Всі ці факти, однак, організуються в цій системі згідно телеологічним принципам. Процес мислення здійснюється незалежно від того, наскільки безпечно ми себе почуваємо, тобто, коли б не виникала яка-небудь проблема або погроза, вона не сприймається як така апріорно, і в цьому криється відмінність мислення від інстинкту, звички або пам'яті. Мислення має величезне значення для виживання - воно полегшує пристосування. Але це ще не все. Мислення не просто реактивно, воно також спонтанно.. Воно не тільки вирішує проблеми, воно їх шукає. Особистість не просто пасивно пристосовується, у неї є здатність до саморозвитку, до самоствердження, вона, таким чином, має активну потребу в мисленні. Воно настільки опукло, що існує небезпека його деперсоналізації. Воно занадто об'єктивно; воно далеко від життя, йому бракує розуміння. Найбільш цілісні й адекватні продукти мислення - мистецтво, релігія, література - є результатом схованого досвіду, заснованого на почуттях, на розумінні, а не тільки на сугубо виразному, раціональному аналізі. Фантазії, мрії й гра є невід'ємними елементами системи, оскільки всі вони певним чином відбивають творчі й символічні функції, властиві людської особистості.
Прийнявши особистість за крапку відліку в рамках своєї теорії, автор теорії наполегливо призиває психологів відволіктися від своїх маячних ідей і зіставити їх із забутим ними безпосереднім об'єктом їхньої науки - з людиною. Чому потрібно вважати недоліком системи те, що її дані (з якими згодні всі, крім психологів) були отримані не в результаті твердих психологічних процедур? Персоналістика вважає своїм достоїнством той факт, що вона життєва, і тим самим перебуває в більше виграшній у порівнянні з іншими психологічними школами позиції, коли справа стосується систематизації й аналізу категорій здорового глузду. Більше того, концепція особистості зненацька виявляється вкрай корисної при рішенні багатьох складних проблем метафізичного порядку, таких, як співвідношення душі й тіла, свідомої й несвідомої психічної активності.
Література
1.Коул М. Культурно-історична психологія. - К., 1997.
2.Лейнг Р. У. Розділене Я. - К., 1995.
3.Роджерс К. Погляд на психотерапію. Становлення людини. - К., 1994.
4.Фромм Е. Анатомія людської деструктивності. - К., 1994