ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПОНЯТТЯ КОРПОРАТИВНОЇ ВЛАСНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Поняття та сутність корпоративної власності підприємства

Класифікація корпоративної власності підприємства

Відмінність корпоративної власності від інших форм власності

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2 ДОСЛІДЖЕННЯ УПРАВЛІННЯ КОРПОРАТИВНОЮ ВЛАСНІСТЮ НА ПРИКЛАДІ ПРЕДСТАВНИЦТВА АМЕРИКАНСЬКОЇ ТОРГІВЕЛЬНОЇ ПАЛАТИ В УКРАЇНІ

Історія виникнення, основні напрямки діяльності Представництва Американської Торгівельної Палати в Україні

Аналіз організації управління в Представництві Американської Торгівельної Палати в Україні

Оцінка ефективності управління корпоративною власністю Представництва Американської Торгівельної Палати в Україні

Висновки з розділу 2

РОЗДІЛ 3 ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ КОРПОРАТИВНОЮ ВЛАСНІСТЮ ПРЕДСТАВНИЦТВА АМЕРИКАНСЬКОЇ ТОРГІВЕЛЬНОЇ ПАЛАТИ В УКРАЇНІ

Удосконалення механізму взаємодії менеджерів і ради директорів в управлінні корпоративною власністю Представництва Американської Торгівельної Палати в Україні

Покращення механізму контролю за управлінням корпоративною власністю Представництва Американської Торгівельної Палати в Україні

Оптимізація кадрової політики як шлях до підвищення ефективності управління корпоративною власністю Представництва

Американської Торгівельної Палати в Україні

Висновки з розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. В основі ринкового регулювання економіки в усіх промислово розвинених країнах лежить управління корпоративною власністю. Саме право власності використовується для прямої і непрямої дії учасників ринкових відносин на економіку країни в цілому.

Необхідно відзначити, що сучасний стан цього питання характеризується, з одного боку, недостатньою кількістю у вітчизняній економічній науці скільки-небудь розробленої теорії досліджуваного питання, а з іншого – явним недоліком досвіду реального використання корпоративними структурами можливостей впливу на економічні процеси через усвідомлене розпорядження тією частиною національного багатства, яка знаходиться в корпоративній власності.

Найбільш актуальними завданнями у сфері практичного управління корпоративною власністю сьогодні можна вважати: уточнення структури і складу корпоративної власності, формалізацію цілей, завдань і принципів її функціонування, визначення критеріїв ефективності управління, які, у свою чергу, вимагають пошуку й обґрунтування методичних підходів до вирішення конкретних економічних завдань – оцінки окремих об’єктів корпоративної власності і визначення ефективних напрямів їх структурного розвитку.

Основні положення щодо управління корпоративною власністю знайшли відображення в роботах зарубіжних учених: Г. Александера, І. Ансоффа, X. Бірмана, Дж. Ваховича, Р. Деянга, Ф. Істербрука, Т. Коупленда, Дж. Маркуса, Ф. Рейлі, А. Стрикленда, А. Томсона, ЇМ. Хамера, М. Хеселя, А. Бандуріна, Ш. Валітова, І. Мазура, А. Нєдосєкіна, С. Орєхова, А. Радигіна, І. Храбрової, Б. Чуба; українських учених, які на основі класичних теорій розробили та удосконалили методи управління корпоративною власністю і капіталом, серед них: О.І. Амоша, А.О. Задоя, Г.О. Крамаренко, Г.В. Назарова, Ю.Є. Петруня, Ф.Ю. Поклонський, І.Л. Сазонець, Г.А. Семенов, М.Г. Чумаченко, О.М. Ястремська.

Мета дипломної роботи полягає в теоретичному обґрунтуванні і розробці практичних рекомендацій щодо управління корпоративною власністю в умовах корпоративної системи, що склалася в Україні.

Відповідно до мети були поставлені наступні основні завдання:

– виділити провідні наукові концепції розвитку корпоративного управління та уточнити поняття “корпорація”;

– визначити основні економічні ознаки сучасних корпорацій;

– обґрунтувати можливості адаптації моделей корпоративного управління країн, де існують розвинені ринки капіталу, до умов господарювання вітчизняних корпорацій;

– визначити зміст поняття “корпоративна власність” стосовно умов транзитивної економіки й систематизувати критерії її класифікації;

– виявити специфічні напрямки формування корпоративної власності в Україні;

– сформувати систему пріоритетів для застосування сучасних методів управління активами за умов трансформаційних процесів в економіці;

– виявити критерії ефективності та вдосконалити існуючі методики управління корпоративною власністю;

дослідження управління корпоративною власністю на прикладі представництва американської торгівельної палати в Україні;

розглянути шляхи підвищення ефективності управління корпоративною власністю представництва американської торгівельної палати в Україні

Об’єктом дослідження є процес управління корпоративною власністю.

Предметом дослідження є сукупність організаційно-економічних відносин в системі управління корпоративною власністю на прикладі представництва американської торгівельної палати в Україні.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань в роботі були використані такі методи: візуально-графічний – для подання результатів у наочній формі; статистичний – для представлення динаміки формування корпоративної власності в Україні; економіко-математичний – для розробки методичного інструментарію підвищення ефективності управління об’єктами корпоративної власності; системного аналізу і синтезу, індукції і дедукції – для аналізу моделей та методів управління корпоративною власністю; наукової абстракції – для формування висновків; кореляційно-регресійний – для розрахунку ступеня ризику управління корпоративними портфелями власності.

Інформаційну базу дослідження складають праці вітчизняних і зарубіжних учених, джерела енциклопедичного характеру з питань економіки, періодична література, ресурси глобального інформаційного середовища Інтернет. У роботі використані законодавчі і нормативні акти, що регулюють корпоративні відносини на території України.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПОНЯТТЯ КОРПОРАТИВНОЇ ВЛАСНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

1.1 Поняття та сутність корпоративної власності підприємства

Як показує практика, найчастіше корпорації організовуються у формі акціонерного товариства. Можна сказати, що об’єднання капіталів – лише початковий процес розвитку сучасної корпорації. Вважаємо за можливе назвати цей аспект внутрішнім.

Важливим елементом формування сучасного розуміння суті корпорацій з’ясування процесів господарської і організаційної інтеграції в зовнішній сфері, тобто зовнішнього аспекту проблеми. Аж до середини XX сторіччя в розвинених країнах панувала тенденція укрупнення виробництва, базою якої була концентрація і централізація капіталу. Результатом стала поява багатьох різноманітних форм організації господарської діяльності, що супроводжувалася процесами інтеграції. Інтеграція йшла по шляху вертикальної, горизонтальної і конгломератної консолідації капіталів, що обумовлено багато в чому технологічними факторами. Різні поєднання взаємодії господарюючих суб’єктів давали багато варіантів побудови інтегрованих господарських об’єднань, наприклад, картелі, синдикати, трести, консорціуми, асоціації, концерни та ін. Оцінюючи різноманітність і конкретне значення різних форм корпоративної інтеграції, слід відзначити, що межі між всіма цими формами достатньо розпливчаті. Разом з тим автор вважає за необхідне вказати на те, що в основі всіх корпоративних інтеграційних утворень можна виділити дві істотні економічні ознаки: по-перше, наявність акціонерної форми об’єднання капіталу і, по-друге, зростаюче значення оптимальної інвестиційної діяльності на основі залучення банківського капіталу. Отже, певна специфіка побудови корпоративних моделей, зокрема в сучасній економіці України, зв’язана, із ступенем інтеграції, тобто має прямий зв'язок з активністю фінансової політики, що проводиться вхідними організаціями, що входять, з одного боку, і рівнем консолідації власності членів групи, тобто вибраною схемою побудови корпоративних відносин, з іншого боку [13].

Процес формування інтегрованих корпоративних структур – одна з найважливіших тенденцій розвитку економіки. Саме великі структури складають свого роду каркас індустріально розвинених країн і світового господарства в цілому, підвищують рівень стабільності економічного співробітництва на всіх рівнях, виступає партнерами держави у виробленні і реалізації стратегічної лінії в процесі модернізації економіки. Промислові групи стали ефективною формою консолідації матеріальних ресурсів і виробничого капіталу різних компаній. Ці загальносвітові тенденції починають проявлятися і в Україні, хоч і мають істотні особливості.

У перехідній економіці із здійсненням дерегулювання державного сектора, відходом від директивних методів керівництва і скасуванням ієрархічних структур, що існували раніше, зростає роль асоціативних форм діяльності і інтегрованих структур управління підприємствами на підставі ринкових принципів господарювання. Затверджуються нові форми інтеграції господарюючих суб’єктів: 1) шляхом входження підприємств у вертикальні структури (корпоративні групи), реорганізовані з галузевих структур або створювані наново; 2) на підставі формування горизонтальних асоціативних утворень [38].

Тенденція до створення великих структур корпоративного типу активно почала формуватися ще в умовах централізованої планової системи управління. Це і експеримент щодо створення раднаргоспів, коли багато галузевих міністерств скасовувалися і вводилася комплексна організація управління взаємопов’язаними виробництвами на територіальній основі, і повернення до галузевого принципу, проте, із створенням при цьому державних комітетів міжгалузевого значення; нарешті, великомасштабна практика утворення виробничих, торгово-виробничих об’єднань, агропромислових і територіально-виробничих комплексів. Не можна не згадати і про державні виробничі об’єднання, що створювалися вже в період перебудови. Навіть при різкому спаді виробництва значні підприємства (з чисельністю промислово-виробничого персоналу більше 500 чоловік) забезпечували переважну частину всього обсягу випуску продукції в країні.

Усі ці форми інтеграції підприємств, що дозволяли формально організовувати спільну виробничо-господарську діяльність, виявилися заблокованими тим, що в умовах панування державної власності і максимальної централізації управління неможливо було забезпечити реальне злиття фінансового і промислового капіталу, їх органічну взаємозалежність, використання ринкових механізмів конкуренції, цінового регулювання. Не руйнування, а трансформація цих форм інтеграції в ринкові структури могла дати реальний шанс появі великих господарських об’єднань – спільних корпорацій асоціативного типу.

Крім загальносвітових тенденцій корпоративного розвитку в України діють специфічні фактори, що визначають особливості формування корпоративної ланки національної економіки. Пошук нових форм кооперації і актуальність інтеграційних процесів зокрема, обумовлені обвальним падінням попиту і обсягів виробництва, браком інвестицій і оборотних коштів, скороченням державних замовлень. Специфічні фактори, спонукаючи підприємства до об’єднання в великі структури, крім вказаних організаційних особливостей оформлення і розвитку фінансового капіталу, можна об'єднати в три основні групи:

1) технологічні;

2) ринкові;

3) управлінські [12].

Дія факторів першої групи спричиняє позитивні результати:

а) досягнення ефекту масштабу. У разі об’єднання однопрофільних підприємств (в умовах групової побудови юридично самостійні організації звичайно розглядаються як підрозділи єдиної виробничої структури групи) досягається зниження витрат (постійних витрат в структурі собівартості) на одиницю продукції, збільшення обсягів виробництва, у тому числі за рахунок збільшення серійності виробництва, що, врешті-решт, дає збільшення частки відповідного ринку;

б) прискорення процесів диверсифікації виробництва і науково-технічного потенціалу, що, у свою чергу, забезпечує ефект усереднювання при переливі капіталу з одних галузей в інші і при освоєнні ринків нової продукції. За своєю суттю корпорації, як великі господарські утворення, передбачають деяку міру диверсифікації (вищий її рівень досягається в конгломератних групах). Особливого значення диверсифікація набуває в умовах ринкової конкуренції. У цьому випадку досягаються ефект усереднювання при переливі капіталу з галузі в галузь залежно від коливань норми прибули, а також економія, що одержується при комбінуванні взаємодоповнюючих ресурсів і альтернативному використанні надмірних ресурсів.

в) реалізація ефекту синергії, у тому числі при горизонтальній інтеграції (наприклад, при об'єднанні з банківським капіталом). При вертикальній інтеграції виробничих підприємств як явну перевагу фінансово-промислової освіти, очевидно, слід виділити реалізацію ефекту синергії: при об’єднанні зусиль декількох технологічно взаємодоповнюючих виробничих одиниць відбувається якісне вдосконалення результатів їхньої діяльності. Особливо відчутна реалізація даного ефекту в інноваційній сфері. І ефект масштабу, і синергетичний ефект пов’язані з одержуваною економією на елементах постійних витрат [16].

Ринкові фактори призводять до того, що:

а) при інтеграційних процесах відбувається економія на масштабі сфери діяльності. У інтегрованих структурах об'єднуються господарюючі суб'єкти, що мають власні ринкові ніші, розроблену політику просування товарів, налагоджені постачальницько–збутові мережі, апробовані результати маркетингових досліджень і т. д. Це дає можливість скористатися всіма компонентами механізму реалізації ринкової стратегії в сукупності і на їх основі розробити найбільш ефективний варіант організації господарської діяльності групи. Не можна не відзначити можливість деякого усунення конкуренції між учасниками корпоративного союзу шляхом координації їхньої ринкової поведінки і отримання конкурентних переваг стосовно до зовнішніх агентів ринку (так званий ефект монополії).

б) об’єктивною основою дії ринкових факторів формування інтегрованих корпоративних структур є також економія на трансакційних витратах. При інтеграції деякої кількості господарюючих суб'єктів в рамках групи їх узгоджена політика призводить до скорочення числа трансакцій – різного роду операцій, договорів, контрактів тощо, ринкових відносин, що є неодмінними інструментами реалізації. Це може дати економію і на податкових платежах. Таким чином, відбувається свого роду часткове виведення ринкових відносин за межі групи [18].

Поділ функцій володіння і контролю за діяльністю компанії не становив би жодних серйозних проблем, якби інтереси акціонерів і менеджерів повністю збігалися. На практиці дані інтереси не поєднуються. По-перше, менеджери випробовують дії цілого ряду факторів – таких як розмір корпорації або влада і престиж, пов’язаних із положенням яке вони займають, але не мають прямого відношення до інтересів акціонерів. Ці міркування змусили менеджерів до ухвалювати рішення, які не тільки не відповідатимуть інтересам акціонерів, але можуть їм зашкодити. Наприклад, рішення про будівництво хмарочоса для офісу компанії. По–друге, відрізняються форма і розмір матеріальної винагороди, яку одержують менеджери і акціонери. Менеджерам традиційно гарантується винагорода у формі заробітної плати, тоді як акціонери можуть претендувати на ту частину прибутку компанії, яка залишиться після того, як компанія оплатить роботу менеджерів і відзвітує за всіма своїми зобов’язаннями. Було докладено багато зусиль для пов’язання цих двох форм винагороди: менеджерам нараховувалася винагорода у формі акцій компанії, опціонів, робилися спроби пов’язати рівень їх заробітної плати з рівнем курсової вартості акцій корпорації. І навіть в тих випадках, коли подібні мотиваційні методи ув’язки інтересів менеджерів і акціонерів мали успіх, проблема залишалася [5].

Обмежена відповідальність акціонерів корпорації і відділення управління корпорацією від її власників, з одного боку, взаємообумовлені і такі що випливають одна з одної, принципові характеристики обговорюваної форми господарювання; з іншого боку, вони є причинами того, що корпорація асоціюється з великомасштабним виробництвом. Юридична незалежність корпорації від акціонерів визначає її стабільність і тривале існування. Обмежена відповідальність акціонерів дозволяє інвесторам мінімізувати ризики, роблячи корпорацію ідеальним місцем вкладення капіталу дрібними вкладниками. Це у результаті складає вельми значні суми, необхідні для великого виробництва.

Корпорації – основа промислового потенціалу розвинених країн. Найбільш сильний вплив на формування і зміну будь-якої корпорації мають інтереси власників, працівників (менеджерів) і замовників (покупців). Тому сучасні організаційні структури корпорацій повинні мати узгоджені інтереси цих трьох груп зацікавлених осіб. Організаційна структура встановлює взаємодію, координацію, розподіл функцій між структурними підрозділами, закріплюючи права і відповідальність між ланками апарату управління. Структура реалізується за допомогою організаційної схеми, штатного розкладу, положень про підрозділи, посадових інструкцій. Елементами структури є як підрозділи, що виконують певні функції, так і окремі працівники (керівники, фахівці, робітники, службовці). Ключовими поняттями структур управління є елементи, зв’язки (відносини), рівні і повноваження [16].

Організація діяльності корпорації визначається такими об’єктивними факторами зовнішнього середовища: стратегія і цілі, розмір організації, технологія, стадія життєвого циклу організації, організаційна форма.

Виділяють такі параметри організаційних структур: складність, формалізація, централізація, спеціалізація, діапазон керованості, влада і контроль, персонал, адміністрування.

Розподіл факторів на внутрішні і зовнішні досить умовний, тому що внутрішнє і зовнішнє середовище організації знаходяться у тісному взаємозв’язку.

Поняття організаційного управління корпорацією має комплексний характер, що відбиває складний взаємозв’язок між ключовими факторами зовнішнього і внутрішнього середовищ, між горизонтальною і вертикальною диференціаціями, між управлінськими, соціальними і економічними категоріями. До основних вимог, які повинні бути покладені в основу організаційного управління, належать такі:

1. Організаційне управління корпорацією повинно відповідати стратегічним цілям організації, тобто департаменталізація і встановлення системи вертикальних і горизонтальних зв’язків між підрозділами і окремими працівниками має проводитися з врахуванням діяльності та обраних стратегій фірми.

2. Організаційне управління покликано бути адекватним фактором зовнішнього і внутрішнього середовищ організації, що робить істотний вплив на рішення щодо рівня централізації і децентралізації, розподілу повноважень і відповідальності, ступеня самостійності і масштабів контролю керівників і менеджерів.

3. В організаційному управління функції – первинні, структура – вторинна. Функції підприємства мають відповідати пріоритетним стратегічним цілям його керівництва.

4. Організаційний проект фірми повинен бути перспективним, розрахованим на досягнення стратегічних цілей, звідси – необхідність орієнтації на дані активного маркетингу і служб довгострокового планування і прогнозування.

5. При створенні системи управління необхідно дотримуватися принципу відповідності, коли кожний елемент системи має у своєму розпорядженні достатні повноваження для вирішення поставлених завдань і відповідає за їх ефективне виконання.

У практиці господарювання можуть застосовуватися кілька типів організаційних структур залежно від масштабів діяльності, виробничо-технологічних особливостей, стратегічних і поточних завдань діяльності підприємства (фірми). Лінійна організаційна структура управління – це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії. Перевагами організаційної структури управління лінійного типу є: чіткість взаємовідносин, однозначність команд, оперативність підготовки та реалізації управлінських рішень, надійний контроль.

Основою функціональної організаційної структури управління є поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління. Відтак кожний виробничий підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох керівників функціональних відділів. Така організаційна структура управління забезпечує компетентне керівництво стосовно кожної управлінської функції. Проте цей тип оргструктури має певні недоліки: можлива суперечливість розпоряджень, труднощі координації діяльності управлінських служб, гальмування оперативності роботи органів управління. Лінійно-функціональна організаційна структура управління спирається на розподіл повноважень та відповідальності за функціями управління і прийняття рішень по вертикалі. Вона дає змогу організувати управління за лінійною схемою, а функціональні відділи апарату управління корпорації лише допомагають лінійним керівникам вирішувати управлінські завдання. При цьому лінійні керівники не підпорядковані керівникам функціональних відділів апарату управління. Така структура управління завдяки своїй ієрархічності забезпечує швидку реалізацію управлінських рішень, сприяє спеціалізації і підвищенню ефективності роботи функціональних служб, уможливлює необхідний маневр ресурсами. Вона є найдоцільнішою за масового виробництва зі сталим асортиментом продукції та незначними еволюційними змінами технології її виготовлення. Проте за умов частих технологічних змін, оновлення номенклатури продукції використання цієї оргструктури уповільнює терміни підготовки і прийняття управлінських рішень, не забезпечує належної злагодженості в роботі функціональних відділів (підрозділів). Дивізіональна організаційна структура управління – базується на поглибленні поділу управлінської праці. За її застосування відбуваються процеси децентралізації оперативних функцій управління, здійснюваних виробничими структурними ланками, і централізації загальнокорпоративних (стратегічні рішення, маркетингові дослідження, фінансова діяльність тощо) функцій, які зосереджуються у вищих ланках адміністрації інтегрованих підприємницьких структур. Отже, за дивізіональної структури кожний виробничий підрозділ корпорації має власну достатньо розгалужену структуру управління, яка забезпечує автономне його функціонування. Лише стратегічні функції управління централізовано на корпоративному рівні. За дивізіональної структури управління групування видів діяльності суб'єкта господарювання здійснюється із застосуванням принципу поділу праці за цілями. Це означає, що навколо певного виробництва формується автономна організаційна спільність [16]. При цьому можливі три способи групування виробничих підрозділів:

1) продуктовий (виготовлення певного продукту);

2) за групами споживачів (задоволення потреб певної групи споживачів);

3) за місцем знаходження (розміщення в певному географічному районі).

Корпорація як система діє, перш за все, на основі загальних принципів функціонування складних соціально-економічних систем. Узагальнимо основні з них, які найчастіше вказуються в літературі та застосовуються в практиці управління складними багаторівневими системами.

Принципи організаційного управління можна поділити на загальні та специфічні. Усі вони пов’язані між собою, і тільки їх комплексне застосування забезпечує успіх функціонування і розвитку підприємства як цілісної системи.

1. Принцип проблемної орієнтації. Багато організаційних систем є багатоцільовими і цілі окремих підсистем можуть не збігатися. Наприклад, одним із показників ефективності роботи апарата управління є витрати, пов’язані з його утриманням. Але при незначних витратах на утримання апарат не забезпечує ефективного керівництва фірмою, що погіршує фінансово-економічні показники підприємства.

2. Принцип ієрархічності. У складних економічних системах одночасно функціонують декілька різних ієрархічних структур (включаючи формальні і неформальні), відносини між якими встановлюються як по горизонталі, так і по вертикалі.

3. Принцип цілісності. Система має властивості, що не властиві її окремим елементам. Виробнича, фінансова, соціальна, маркетингова структури, будучи відносно самостійними, виступають стосовно до організації як частини до цілого.

4. Принцип динамічності. Протягом часу організаційні структури корпорацій змінюються відповідно до “життєвого циклу” організації, який включає стадії створення, розвитку, стабільного функціонування, ліквідації організації або її частин. При цьому частота і причини змін специфічні для кожної окремої організації.

5. Принцип інертності. Поведінка організаційної системи у майбутньому залежить від її попереднього розвитку.

6. Принцип конкуренції. Практика підтверджує, що життєздатність корпорації залежить від ступеня розвитку конкурентних спроможностей. Конкуренція виявляє найбільш результативні, ефективні шляхи соціально-економічного розвитку, що виражається у впровадженні найбільш ефективних методів господарювання і управління [15].

Звичайно, конкурентні відношення суперечливі: механізм конкуренції формує соціальні пріоритети свободи вибору, активного впливу на прийняття ефективних управлінських рішень; у той же час конкуренція може зробити і негативний вплив на роботу деяких організацій, призвести до їх банкрутства і руйнування. Особливо небезпечна так звана несумлінна конкуренція, тобто застосування в процесі боротьби з конкурентами недозволених економічних прийомів або навіть силових акцій. Принцип здорової конкуренції – це двигун соціально-економічної системи, розвиток якої необхідно стимулювати.

7. Принцип додатковості. В організаційних структурах одночасно існують об’єктивні стійкі тенденції запрограмованого, організованого, прогнозованого розвитку, з іншого боку – випадкові, стихійні, імовірнісні впливи. Діалектична взаємодія цих рухів визначається як принцип додатковості.

Специфічні принципи мають поширення в конкретних соціально-економічних системах і залежать від особливостей конкретного типу підприємства, його організаційно-правової форми, характеру діяльності, галузі, технологій, історії, етапу життєвого циклу, обраної стратегії тощо. Прикладом специфічних принципів можна вважати принципи корпоративного управління, які розробляються і впроваджуються як на міжнародному рівні, так і в окремих країнах і корпораціях.

Отже сучасна корпорація має економічні ознаки, наведені на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Характерні економічні ознаки корпорації

Аналіз сучасних ознак корпорації засвідчив, що принциповими відмінностями корпорації від будь-якої іншої форми організації бізнесу є:

1. Централізований орган управління (Рада директорів).

2. Складна сегментована організаційна структура управління.

3. Наявність принципу обмеженої відповідальності.

4. Відокремлення інституту власників (акціонерів) від інституту управління (менеджерів).

5. Наявність інституту інсайдерів та аутсайдерів.

6. Інтегрована корпоративна структура та форма діяльності.

Сучасні корпорації зазвичай мають усі наведені економічні ознаки, і намагатися застосувати одну з них для того, щоб охарактеризувати іншу форму організації бізнесу як корпоративну, автор вважає помилковим. Ознаки являють собою єдиний комплекс відокремлення корпоративної форми діяльності від різноманітності інших.

Корпоративна власність – це відносини, які складаються між суб’єктами господарювання, щодо об’єктів нерухомості, майнових прав, робіт і послуг, інформації і технологій, нематеріальних благ та інших частин національного багатства, право користування, володіння, розпорядження якими належить конкретній корпорації.

Об’єкт власності – організаційно відособлена частина національного багатства, юридично закріплена за конкретним власником або групою власників.

Об’єкти корпоративного права власності (об’єкти управління):

– нерухоме майно (будівлі, споруди, земельні ділянки, та ін.);

– рухоме майно (частки, паї, цінні папери, зокрема акції, облігації тощо);

– грошові кошти (національна та іноземна валюта);

– борги (дебіторська заборгованість);

– інформація;

– інтелектуальна власність та інші результати інтелектуальної діяльності корпоративних підрозділів [19].

Право власності належить до категорії речових прав, сутність яких полягає в прямому пануванні над річчю, що передбачає використання її уповноваженою особою в своїх інтересах, і у винятковості здійснення даної можливості.

Суб’єктивне право власника ділиться на три основні правомочності: володіння, розпорядження, користування.

Під правомочністю володіння розуміється юридично забезпечене панування над річчю, тобто можливість мати дану річ у себе, мати її у власному господарстві.

Правомочність розпорядження – це можливість визначення юридичної долі речі шляхом зміни її приналежності, стану і призначення.

Правомочність користування – юридично забезпечена можливість використання речі шляхом отримання будь-яких її корисних властивостей.

Ця правомочність не повністю характеризує право власника. Це лише основна правомочність з погляду вітчизняної доктрини.

Управління – елемент, функція організованих систем різної природи, що забезпечує: збереження їх певної структури; підтримка режиму діяльності; реалізацію їх програм і цілей.

Управління власністю – як поточне управління корпоративною власністю, так і стратегічні перетворення структури власності в корпорації, спрямовані на її оптимізацію у напрямку поставлених цілей і проводиться у рамках корпоративної стратегії стосовно власності.

Система управління – сукупність об’єднаних однією метою об’єктів, їх функцій і зв’язків.

1.2 Класифікація корпоративної власності підприємства

У працях російського економіста С. Хавіної [47] наголошується, що дане поняття корпорації не можна вважати вичерпним, оскільки в законодавстві різних держав закріплено і інші ознаки. Так, в країнах з розвиненою корпоративною структурою підприємництва фахівці виділяють наявність таких критеріїв, за якими та або інша організація належить до групи корпорацій:

– статус юридичної особи;

– принцип обмеженої відповідальності;

– безстрокове існування;

– вільна передача акцій;

– централізоване управління.

Термін “корпорація”, використовуваний в американській економіко-правовій системі, відповідає поняттю “компанія” – в європейській системі.

Фахівці відзначають, що у складі економічно розвинених країн є, як правило, декілька великих корпорацій і декілька тисяч дрібних за структурою і розміром обороту фірм, також побудованих за корпоративною ознакою. На наш погляд, досить вдалою є класифікація малих, середніх і великих корпорацій, запропонована І.П. Булеєвим [26, c.41], яку наведено в табл. 1.1.

Таблиця 1.1

Класифікація корпорацій

Розмір корпорації	Кількість підприємств, що входять до корпорації	Чисельність трудящих	Вартість основних фондів, тис. грн	Річний обіг, тис. грн
Мала	1–3	До 200	До 5000	До 4000
Середня	Не встановлюється	До 1000	Більше 5000	Менше 20000
Велика	Не встановлюється	Більше 1000	Більше 5000	Більше 20000

Корпорації – основа промислового потенціалу розвинених країн. Найбільш сильний вплив на формування і зміну будь–якої корпорації справляють інтереси власників, працівників (менеджерів) і замовників (покупців). Тому сучасні організаційні структури корпорацій повинні мати узгоджені інтереси цих трьох груп зацікавлених осіб.

Підхід Р. Брейлі [23], з погляду фінансової системи, визначає корпоративне управління як певні інституційні угоди, що забезпечують трансформацію заощаджень в інвестиції і що розподіляють ресурси серед альтернативних користувачів в індустріальному секторі. Ефективне перетікання капіталу між галузями і сферами суспільства здійснюється в рамках корпорацій, побудованих на основі об’єднання банківського і промислового капіталу.

У роботах з корпоративного управління відомий російський економіст Б. Чуб [156] розглядає корпорацію і корпоративне управління з юридичної точки зору. У цьому випадку корпоративне управління – це загальна назва юридичних концепцій і процедур, що лежить в основі створення і управління корпорацією, зокрема, що стосуються прав акціонерів.

Проте найбільш поширеними і вживаними підходами при визначенні корпоративного управління є такі.

Перший підхід – це підхід до визначення корпоративного правління як управління інтеграційним об’єднанням.

Наприклад, на думку І. Храбрової [33], корпоративне управління – це управління організаційно-правовим формуванням бізнесу, оптимізацією організаційних структур, побудова міжфірмових відносин всередині компанії відповідно до прийнятих цілей.

Проте дане визначення, на нашу думку, стосується вже результатів використання корпоративної форми бізнесу, а не суті проблеми.

Другий підхід, найбільш ранній і найбільш часто застосовуваний, ґрунтується на наслідках, що виходять з суті корпоративної форми бізнесу – поділу інституту власників і інституту керівників – і полягає в захисті інтересів певного кола учасників корпоративних відносин (інвесторів) від неефективної діяльності менеджерів. Такий підхід розроблено в працях М. Хаммера [48]. Хоч і в цьому випадку визначення корпоративного управління різняться залежно від кількості зацікавлених сторін, що враховується, в корпоративних відносинах. У найбільш вузькому розумінні – це захист інтересів власників-акціонерів. Інший підхід включає до них і кредиторів, які разом з акціонерами складають групу фінансових інвесторів. У найбільш широкому розумінні корпоративне управління – це захист інтересів як фінансових (акціонери і кредитори), так і нефінансових (працівники, держава, підприємства-партнери та ін.) інвесторів.

Які поясніються причини включення тих або інших груп в систему корпоративного управління?

Дана проблематика висвітлюється в працях відомого європейського економіста М. Хеселя [27, c. 289]. На його думку, акціонери є джерелом необхідної фінансової бази для виникнення корпоративного управління. Їх інтереси в системі корпоративного управління полягають в отриманні певної частки прибутку за допомогою дивідендних виплат або зростання ціни їх частки участі в корпорації.

Кредитори також є фінансовими інвесторами, але, на відміну від акціонерів, які зацікавлені в зростанні прибутковості і вартості корпорації (для збільшення свого доходу), кредитори зацікавлені в стабільності стану корпорації (для отримання гарантованого доходу).

Проте в діяльності корпорації зацікавлені не тільки фінансові інвестори, але і нефінансові. Серед нефінансових інвесторів більшість економістів відзначають такі категорії:

– працівники корпорації;

– партнери корпорації;

– суспільство в цілому (держава, споживачі та ін.).

Обґрунтування включення партнерів корпорації, в більшості випадків, розглядається на прикладі постачальників підприємств – виробників кінцевої продукції. Якщо постачальник корпорації виробляє продукцію, яка використовується лише даною корпорацією, то в цьому випадку фінансові вкладення партнера-постачальника можна розглядати як фінансові вкладення самої корпорації, оскільки ці вкладення здійснюються для забезпеченні діяльності корпорації.

На даний час такі відносини слід включати не в зовнішні, а у внутрішні зв'язки корпорації, і інтереси партнера постачальника можна розглядати як інтереси окремого підрозділу корпорації.

Щодо персоналу корпорації, необхідно відзначити, що включення його як складової корпоративних відносин стало можливим завдяки розвитку теорії людського капіталу підприємства. Залежно від моделей корпоративного управління учасниками корпоративних відносин розглядається або трудовий колектив, або окремі працівники корпорації. Такий напрям розвитку корпоративних відносин характерний для робіт американського фахівця в галузі корпоративного управління Ф. Істербрука [34].

Інтереси інвесторів корпорації не збігаються і часто бувають прямо протилежними. Наприклад, перелічені вище інтереси власників і кредиторів корпорації. Тому, в рамках корпоративних відносин розглядаються взаємини менеджерів корпорації та її власників. А. Бандурін [8] розкриває суть корпоративного управління, розглядаючи відмінність корпоративного управління від некорпоративного.

По-перше, якщо в некорпоративному управлінні об'єднані функції власності і управління і в цей же час управління здійснюють самі власники, то при корпоративному управлінні, як правило, відбувається поділ прав власності і повноважень управління.

По-друге, звідси випливає те, що виникнення корпоративного управління привело до формування нового, самостійного суб'єкта господарських відносин – інституту найманих керівників.

По-третє, з цього виходить, що при корпоративному управлінні разом з функціями управління власники втрачають і зв'язок з бізнесом.

По-четверте, якщо в системі некорпоративного управління власники пов’язані між собою відносинами з питань управління (є товаришами), то в системі корпоративного управління відносини між власниками відсутні і замінені на відносини власників і корпорації.

Дані відмінності являють собою такі переваги для власників корпорації: самостійність корпорації як юридичної особи, обмежена відповідальність власників корпорації і централізоване управління корпорацією.

У рамках розглянутих понять і визначень необхідно визначити класифікацію корпоративної власності. Прийнята на теперішній час класифікація виділяє такі види власності:

– дочірні підприємства корпорації;

– пакети акцій, що знаходяться в корпоративній власності;

– корпоративне нерухоме майно;

– нематеріальні активи корпорації [55 c. 57].

Автором систематизовано усі види корпоративної власності за такими групами (рис. 1.2):

1. За видами корпоративної власності:

– нерухома власність виробничого і невиробничого призначення;

– рухома корпоративна власність – майно, що не належить до нерухомого;

результати інтелектуальної діяльності, зокрема виключні права на них (інтелектуальна власність) і інформація;

– грошовий капітал;

– цінні папери.

2. За галузевою ознакою об’єкти КВ, включені до складу конкретної галузі економіки і специфічні галузеві особливості (легка промисловість, харчова, будівництво, хімія, транспорт та зв’язок, агропромисловий комплекс, машинобудування, енергетика, металургія тощо).

3. За ступенем ліквідності:

– низьколіквідне (неліквідні) об’єкти, наприклад, пакети акцій, в яких зростання індексу курсової вартості менше (істотно менше) або дорівнює індексу інфляції;

– стабільні, об’єкти КВ із середнім ризиком, наприклад, пакети акцій, в яких зростання індексу курсової вартості менше або дорівнює 1,5 індексу інфляції;

– високоліквідні об’єкти КВ, наприклад пакети акцій, в яких зростання індексу курсової вартості більше ніж 1,5 індексів інфляції;

– акції компаній – ліквідність яких на ринку є найвищою (blue chips).

4. За розміром частки (пакета акцій підприємства, що належить корпорації):

– 100% у корпорації – АТ або унітарні підприємства – повний контроль;

– 75% + 1 акція – у корпорації кваліфікована більшість акцій;

– 50% + 1 акція – у корпорації контрольний пакет акцій;

– 30% + 1 акція – у корпорації контрольний пакет акцій при мінімальному кворумі;

– 25% + 1 акція – у корпорації блокуючий пакет акцій;

– 10% + 1 акція – у корпорації інсайдерський пакет акцій

5. За ступенем індустріалізації:

– об’єкти промисловості;

– об’єкти АПК;

– об’єкти невиробничої сфери;

6. За ступенем монополізації ринку:

– чиста монополія;

– монополістична конкуренція;

– олігополія;

– монопсонія;

– олігопсонія.

7. За організаційно-правовою формою:

– товариства неакціонерного типу (товариство з обмеженою відповідальністю, з повною відповідальністю);

– акціонерні товариства (відкриті та закриті акціонерні товариства);

– транснаціональні компанії (ТНК) і транснаціональні банки (ТНБ);

– глобальні компанії [153, 170].

Наведена класифікація, на думку автора, дозволяє найбільш повно об’єднати всі існуючі види корпоративної власності як у світовому масштабі, так і у межах української системи господарювання. Класифікація відзначає той факт, що корпорації можуть мати власність у всіх можливих сферах національної та світової економіки, це, у свою чергу, свідчить про те, що однією з головних економічних ознак корпорації є саме масштаб діяльності.

1.3 Відмінність корпоративної власності від інших форм власності

На жаль, в даний час існує достатньо мало систематизованих економічних досліджень, що стосуються питання, які форми підприємницьких об'єднань можна віднести до корпорацій (поняття “корпорація” походить від латинського “corporatio”, що означає об’єднання). Теоретичний аналіз використовуваної літератури дозволив нам виявити наступний результат щодо даного питання.

Існують різні точки зору на питання про те, які форми підприємницьких об’єднань належать до корпорацій. Це пояснюється відмінністю в розумінні вченими-економістами характерних рис, властивих корпорації. Один з підходів представлений в роботах відомого економіста-практика А. Суботіна [134]. Згідно з одним з його визначень, корпорація – це колективне утворення, організація, визнана юридичною особою, заснована на об'єднаних капіталах (добровільних внесках) і яка здійснює соціально-корисну діяльність. Тобто визначення корпорації фактично відповідає визначенню юридичної особи. У цьому випадку, на думку вченого, корпорації властиві такі риси.

– наявність юридичної особи;

– інституційний розділ функцій управління і власності;

– колективне ухвалення рішень власниками і (або) найманими керівниками.

Таким чином, в поняття корпорація крім акціонерних товариств включаються багато інших юридичних осіб: різні види товариств (повні, командитні), господарські об’єднання (концерни, асоціації, холдинги тощо), виробничі і споживчі кооперативи, колективні, орендні підприємства, а також державні підприємства і установи, що мають на меті своєю здійснення культурної, господарської або іншої соціальнокорисної діяльності, що не приносить прибуток.

У західній економічній літературі прийнято називати корпораціями не всякі товариства з обмеженою відповідальністю, а саме акціонерні, кошти яких утворюються за рахунок випуску і розміщення акцій. Для позначення акціонерних товариств закритого типу (АТЗТ), статутний капітал яких утворюється через розподіл акцій серед засновників, застосовується термін “закрита корпорація” (close corporation); тільки якщо акціонерне товариство відкритого типу (АТВТ або ВАТ) утворює свій статутної капітал через публічну підписку акцій, його називають “відкритою корпорацією” або просто “корпорацією” (corporation). Як аналог поняття “корпорація” в українській практиці використовується, переважно термін “акціонерне товариство”.

Вітчизняне законодавство визначає статус акціонерного товариства, а не корпорації. Вітчизняні економісти ставлять знак рівності між корпорацією і акціонерним суспільством. У західній економічній літературі, якщо додатково нічого не обумовлено, під корпорацією прийнято розуміти акціонерне суспільство, чиї акції представлені на фондовому ринку. У вітчизняній літературі термін “корпорація” застосовується для того, щоб визначити факт відділення прав розпорядження від прав володіння. Так, Р. Емцов і М. Лукін під корпорацією розуміють форму організації бізнесу, при якій володіння і управління явно відокремлені одне від одного. Термін “акціонерне товариство” вони вводять як другу назву корпорації [51, с. 172–173].

У.Е. Баталер виділяє ряд позитивних характеристик, що роблять корпоративну форму господарювання економічно привабливою. Основні з них такі:

1. Здатність залучення коштів через випуск акцій дає можливість акумулювати кошти необмеженого числа інвесторів. При цьому інвестори можуть розраховувати на певну винагороду відповідно до вибору – брати чи не брати участі в управлінні товариством.

2. Можливість професіоналізації процесу управління. Рішення проблеми керованості досягається через закінченість організаційного оформлення і розподіл функцій контролю між органами управління акціонерним суспільством шляхом регламентованої відповідальності і повноважень.

3. Відсутність обмежень сфери діяльності (з погляду інвестиційних можливостей).

4. Розширення можливості ротації зацікавлених осіб і досягнення відповідно більшої гнучкості в умовах динамічності інвестиційної пропозиції через створення спрощеного порядку входження і виходу зі складу акціонерів.

5. Широкі можливості для моделювання господарських відносин з використанням багатьох варіантів створення інтегрованих структур і реальної економічної влади [12].

На думку відомого вітчизняного економіста В.А. Євтушевського, поведінка власників корпоративних прав та інших суб'єктів корпоративного управління вивчається через їхні інтереси в отриманні дивідендів, вплив на прийняття рішень у корпораціях голосуванням, методи і форми придбання і позбавлення ними своїх цінних паперів. Реалізація корпоративних прав не здійснюється сама по собі, відірвано від інших об’єктів корпоративного управління. Тому предметом корпоративного управління є інші два рівні – корпоративне підприємство та форми і методи державного регулювання корпоративного сектора і державної власності у ньому. Слід враховувати, яку важливу роль відіграє регуляторне середовище, яке створюється в результаті цілеспрямованої діяльності державних органів щодо законодавчо-нормативного забезпечення корпоративної діяльності. Крім того, практично в усіх країнах існує державний сектор, яким потрібно ефективно управляти, а частина цього сектора підпадає під поняття корпорацій (державних і неприбуткових) [47].

Аналіз існуючої економіко-правової бази дає змогу виділити корпоративну форму капіталу як відокремлену, за якою власники мають обмежену відповідальність. При усіх відмінностях у правових базах розвинутих країн основна розмежувальна лінія між корпоративним і некорпоративним секторами пролягає у відділенні функцій розпорядження й обмеженої відповідальності. Так, правова база ФРН до корпоративного сектору відносить акціонерні компанії (“actiengessellshaft”) і лишає поза ним “приватні справи”, “індивідуальні товариства” – відкрите торгове і командитне товариства, при цьому акціонерними компаніями вона вважає акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю.

Організаційно-правова база Франції поділяє юридичний статус підприємства за формальними ознаками і за правом власності. У цілому виділяють два типи підприємств – індивідуальні, близькі за своїм статусом до фізичних осіб, і товариства, що мають статус юридичної особи. Серед підприємств, що мають статус юридичної особи, до корпоративного сектора відносять не об’єднання осіб, а об’єднання капіталів, де відповідальність обмежена внесками, тобто насамперед акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю [19, 53].

Слід мати на увазі, що не всі господарські товариства потрапляють під поняття корпоративних. Однозначно до корпоративних не належать приватні підприємства, а також такі товариства, як повне та командитне, оскільки тут немає жорсткого розмежування власників та управлінців (менеджерів) і не існує обмеженої відповідальності. Дискусійною залишається роль товариств із додатковою відповідальністю, віднесення їх до об’єднань капіталів і в цілому до корпорацій. Крім того, своєрідними об’єктами управління є державні підприємства, які в деяких випадках і видах мають риси, притаманні корпораціям.

Конкуруючий підхід представлений у працях українських економістів. Так Г.В. Козаченко [25] обмежує коло підприємницьких об'єднань, що включаються в поняття “корпорація” до відкритих акціонерних суспільств, базуючись на твердженні, що основними рисами корпоративного управління мають бути такі:

– самостійність корпорації як юридичної особи,

– обмежена відповідальність індивідуальних інвесторів,

– централізоване управління,

– можливість передачі іншим особам акцій, що належать індивідуальним інвесторам.

Перші три критерії було розглянуто вище.

Таким чином, каменем спотикання в діалозі різних вчених є питання включати або не включати до властивостей корпорації можливості вільної передачі акцій і, отже, обмежувати або не обмежувати поняття “корпорація” формою відкритого акціонерного суспільства.

Теорію вільної передачі акцій як невід'ємної межі корпорації і впливу тих або інших інститутів ринкової економіки, включаючи форми підприємницьких об'єднань, на формування і розвиток народного господарства країн, на прикладі яких вивчається діяльність корпорації розроблена в працях О.М. Ястремської [19]. Автор пояснює різницю в підходах до визначення корпорацій вчених, які вивчають англо-американську модель корпоративного управління, і вчених які вивчають німецьку і японську моделі корпоративного управління. Насправді англо-американська модель корпоративного управління характеризується, по-перше, наявністю переважного числа акціонерних товариств як форми організації великих компаній (у США–6000, в Англії–2000), по-друге, сильним впливом фондового ринку і ринку корпоративного контролю на корпоративні відносини. Німецька модель корпоративного управління, навпаки, характеризується незначною кількістю відкритих акціонерних суспільств (їх число 650), сильним впливом банківського фінансування замість акціонерного, контролем з боку Ради директорів, а не ринку корпоративного контролю за ефективністю роботи менеджерів.

Відомий вітчизняний вчений-економіст С.В. Мочерний [49] розглядає корпорацію як колективну форму капіталістичних підприємств, що існує у вигляді акціонерних товариств відкритого і закритого типів. При цьому він чітко визначає відмітну особливість корпорації, яка полягає в тому, що управління здійснюється тільки найманим менеджментом, і для стимулювання його роботи необхідно вводити менеджерів до складу власників, передаючи або продаючи їм деяку частку пакетів акцій.

Останній з наведених критеріїв передбачає обов’язковість покладання управлінських функцій на спеціалізовані правління – так звана доктрина неможливості наділення акціонерів управлінськими обов’язками.

Поняття “корпорація” в українських умовах набуло специфічного відтінку: воно використовується перш за все для позначення господарюючого суб’єкта, утвореного декількома юридичними особами (правда, не виключаючи участі фізичних осіб). При цьому кожний з них може розглядатися як самостійний суб’єкт, пов’язаний з іншими майновими відносинами, спільним веденням бізнесу, загальними цілями, інтересами, організаційною структурою. Таким чином, корпоративна організація господарської діяльності є, з одного боку, основою для надфірмових утворень, а з іншою – формою власне інтегрованої структури. Отже, якість функціонування корпорації в сьогоднішніх умовах залежить від характеру впливу на неї елементів, що входять в неї, і систем, частиною яких вона сама є.

РОЗДІЛ 2 ДОСЛІДЖЕННЯ УПРАВЛІННЯ КОРПОРАТИВНОЮ ВЛАСНІСТЮ НА ПРИКЛАДІ ПРЕДСТАВНИЦТВА АМЕРИКАНСЬКОЇ ТОРГІВЕЛЬНОЇ ПАЛАТИ В УКРАЇНІ

2.1 Історія виникнення, основні напрямки діяльності Представництва Американської Торгівельної Палати в Україні

Американська Торгівельна Палата в Україні є однією з найактивніших та найвпливовіших громадських бізнесових асоціацій в Україні. Одним з головних завдань асоціації є представництво інтересів іноземних інвесторів, що працюють в Україні, а також сприяння появі нових інвесторів на цьому ринку.

Вона виступає від імені компаній-членів не тільки перед українським Урядом, а також перед урядами країн-партнерів України стосовно питань торгівлі та економічних реформ в цілому.

Велика кількість компанії-членів - це стратегічні інвестори, які працюють в Україні, та які є найбільшими інвесторами на цьому ринку. Серед членів Американської Торгівельної Палати є компанії з Північної Америки, Європи, Азії, Російської Федерації, України тощо, які також є лідерами у відповідних сферах діяльності [1].

Представництво Американської Торгівельної Палати в Україні започаткувало свою діяльність у червні 1992 року під час зборів ділової громади за ініціативою першого посла Сполучених Штатів Америки в Україні пана Романа Попадюка. На цих зборах було погоджено, що настала потреба в організації такої структури, під егідою якої компанії могли б збиратися разом для вирішення спільних завдань в Україні. Американська Торгівельна Палата в Україні плідно співпрацює з Торгівельною Палатою США в місті Вашингтоні, а також з Європейською Асоціацією Американських Торгівельних Палат. Палата не є частиною Посольства Сполучених Штатів чи Державного Департаменту США.

Американська Торгівельна Палата має дві основні мети: по-перше, підтримувати Членів, які працюють на ринку України. По-друге, сприяти залученню нових іноземних інвесторів до України.

Американська Торгівельна Палата сприяє залученню на ринок України іноземних інвесторів, які користуються консультаціями Американської Торгівельної Палаті з метою отримання необхідної інформації та знаходять у діловому світі контакти, які є необхідними для втілення стратегічних бізнес-планів. Американська Торгівельна Палата в Україні представляє інтереси малих, середніх та крупних міжнародних інвесторів. Враховуючи те, що Членство в Американській Торгівельній Палаті є відкритим, Палата представляє інтереси всього іноземного інвестиційного суспільства, яке діє в Україні [8].

Відповідно до існуючих комітетів Палати її основна діяльність спрямована на підтримку:

• агропромислового комплексу

• банківського сектору

• освіти в галузі управління бізнесу

• фінансової та інвестиційної політики

• кадрових питань

• захисту прав інтелектуальної власності

• інформаційних технологій

• юридичного сектору

• медичного сектору

• будівництва та продажу нерухомості

• оподаткування

• телекомунікацій

• розвитку мовних навичок

• туризму

• молодих фахівців

2.2 Аналіз організації управління в Представництві Американської Торгівельної Палати в Україні

Корпоративне управління у вузькому розумінні визначили Шляйфер і Вішні як спосіб, у який ті, хто вкладає у фірми гроші, забезпечують собі окупність своїх інвестицій. У ширшому сенсі корпоративне управління також пов’язане зі способом, у який управляють приватними корпораціями, та принципами їх функціонування [4, c. 31].

На перший погляд, об’єднання корпоративного управління і державного сектора може здаватись суперечливим, або принаймні парадоксальним. Корпоративне управління передусім стосується корпорацій, головної форми організації бізнесу в приватному секторі, тоді як державний сектор – це сфера діяльності уряду. Але ці два явища мають деякі важливі спільні риси:

існують надзвичайно важливі питання, пов’язані з регулюванням урядом корпоративного управління;

те, як управляють державним сектором, має важливе значення як для поведінки корпоративного сектора, так і для того, як державний сектор регулює корпоративний і його поведінку;

цікаво обговорити міру, якою державний сектор має функціонувати на засадах приватного, тобто якою мірою принципи корпоративного управління мають бути основою управління в державному секторі?

Розгляньмо спочатку перший тип відносин.

Управління корпораціями насамперед стосується юридичної корпорації, як головної форми організації приватної власності в бізнесі. Створення юридичної корпорації пов’язане із закладенням правових підвалин існування корпорації як юридичної особи, що означає надання корпорації прав власності, з одного боку, і вигід від обмеженої відповідальності – з іншого. Це передбачає існування системи прав власності й виконання її вимог, тобто забезпечення прав власності та наявність інших юридичних вимог до приватної господарчої діяльності, таких як контрактне право і закон про банкрутство, які також виконуються прозоро й чітко.

Окрім цих загальних юридичних підвалин господарчої діяльності, корпоративне управління у вужчому сенсі можна визначити як “організації та правила, які впливають на очікування щодо контролю за ресурсами фірм” (Світовий банк, 2002, 55). Це надзвичайно важлива вимога до функціонально ефективної ринкової системи. Бо саме це дає змогу підприємцям отримувати гроші від інвесторів і в такий спосіб забезпечує нову господарчу діяльність, що додає вартості. Це головна умова зростання фірм, а отже, й зростання всієї економіки. Сюди належать механізми корпоративного управління, такі як рада директорів, збори акціонерів, правила публічних торгів акціями, вимоги щодо розголошення інформації тощо. Все це можна назвати “інститутами підтримки ринку”, котрі спрямовані на забезпечення ефективнішої роботи ринків і без яких багато ринків взагалі не можуть функціонувати. Усе це має забезпечувати, виконувати й контролювати уряд. Це не означає, що ринки не можуть існувати без урядового втручання, але ці ринки будуть серйозно обмежені, якщо не буде правового підходу до управління і верховенства права. Зокрема, правове управління великою мірою посилює відповідальність підприємців перед інвесторами [6, c. 111-1117].

Крім того, є також певні дії уряду, пов’язані з обмеженнями на ринкову діяльність, які не менш важливі для належного функціонування ринкової системи в інтересах суспільства. Важливо розуміти, що уряд повинен запровадити належну інституційну структуру для результативного функціонування ринків, але він же має запровадити й таку інституційну структуру, яка забезпечить ефективне і належне їх функціонування. З суспільного погляду, ринки можуть бути дуже неефективними і/або діяти всупереч суспільному інтересові. В такому разі уряд має відповідним чином регулювати ринок, наближуючи його до інтересів суспільства. Уряд тоді не посилює ринки, а доповнює їх або навіть заміщає. Отже, конкурентне право можна вважати додатковою до ринків інституцією, а пряме регулювання адміністративним органом постачання води й електроенергії – інституцією, що заміщає ринок.

Деякі інститути корпоративного управління, зокрема, регулятивні, створені для поліпшення потоку інформації, інші – для розв’язання суперечок у дешевший спосіб, деякі – для підтримки конкуренції, а ще інші – для захисту інтересів інвесторів, особливо дрібних акціонерів, та суспільства. Є достатньо свідчень про те, що ці запобіжники є важливими для розвитку та функціонування фондових ринків, а отже, для здатності мобілізувати капітал у ринковому суспільстві для сприяння інвестиціям і зростанню. Як демонструють деякі відомі випадки зловживань у корпораціях, наприклад, “Енрон”, навіть за умов правового захисту розвинутої ринкової економіки США менеджмент і акціонери, які володіють контрольним пакетом акцій, можуть експропріювати прибутки дрібних акціонерів і в такому випадку фондовий ринок перестає функціонувати як механізм збільшення капіталу.

Важливо знати, що хоча конкуренція є потужною силою стримування корпорацій, сама по собі вона не є ефективним, або принаймні адекватним, інструментом захисту акціонерів від менеджменту та/або власників контрольного пакета. Важливо також зрозуміти, що аргумент про те, що конкуренції достатньо для контролювання ситуації, найчастіше наводять менеджери або власники контрольного пакета, які бояться обмеження своїх повноважень [23, c. 24].

Варто також наголосити на важливості правил, за якими уряд нав’язує свої рішення приватному корпоративному секторові. Іншими словами, управління в державному секторі впливає на корпоративне. Якщо держава втручається у волюнтаристський спосіб, ринок страждає від спричиненої цим невпевненості. Отож важливо не тільки те, щоб уряд визначав правила ринкової поведінки та забезпечував їх виконання, а й щоб він і для себе виробляв подібні правила й ретельно їх виконував (Світовий банк, 2000, 73). Отже, управління в державному секторі стає важливим елементом корпоративного управління.

Належне управління передбачає створення, захист і виконання прав власності, без яких масштаб ринкових операцій дуже обмежений; забезпечення регулятивного режиму, який спільно з ринком забезпечує конкуренцію. Воно передбачає також розумну макроекономічну політику, яка створює стабільне середовище для ринкової активності. Належне управління також передбачає, що не буде корупції, яка може спотворити цілі політики і підірвати законність державних установ, які підтримують ринок.

При розвитку сучасної держави спостерігається напруження між забезпеченням представників держави достатніми повноваженнями для належного управління та обмеженням можливостей зловживати цими повноваженнями в інтересах привілейованої купки”.

Щодо управління в державному секторі, варто зазначити, що зміст має не менше значення (а дехто вважає, що більше), ніж деякі процеси. Це важливо, бо занадто часто управління розглядається тільки як процес. Здорова економічна політика залишається переважальною статистичною детермінантою зростання перехідної економіки”.

Важливість цього неможливо перебільшити. Добре втілювана погана політика нічим не ліпша за добру політику, яку погано втілюють. Для максимального позитивного впливу на зростання й розвиток та максимізації вигоди від приватних ринків необхідна добре втілювана здорова політика [28].

Останнє питання стосовно зв’язку між корпоративним управлінням і державним сектором дещо відмінне від попередніх, тому що воно стосується не того, як державний сектор впливає на корпоративне управління, а принципів, на яких ґрунтується управління державним сектором.

Важливо згадати, що корпоративний сектор діє на основі власного інтересу. Корпорації прагнуть максимізувати прибутки і звести до мінімуму видатки. Вони повинні це робити, не порушуючи правил поведінки, нав’язаних їм урядом та ринком, які не дозволяють їм практикувати обмеження торгівлі чи зберігати небезпечні умови праці, займатись хижацьким ціноутворенням або брехливою рекламою, тощо. Вони мають щорічно оприлюднювати звіти перед акціонерами та проводити щорічні збори акціонерів. Але в межах цих обмежень егоїстичний інтерес є рушійним мотивом ринкової поведінки. Тоді перед урядом постає питання, чи він також має керуватись егоїстичними інтересами, і навіть якщо відповідь буде “так”, чи може егоїстичний інтерес уряду бути визначеним у термінах максимізації прибутку, як це спостерігається в корпоративному секторі [19].

Варто сказати, що багато спостерігачів зазначають, що брак мотивації прибутку або критерію максимізації прибутку при ухваленні рішень щодо дій є головною проблемою державного сектора й однією з причин притаманної урядам неефективності. Менеджери в державному секторі, на відміну від приватного, не зривають плодів ефективності у вигляді підвищеного прибутку (коли менеджери в приватному секторі є власниками підприємств) або вищих доходів (наприклад, стимули до ефективнішої діяльності, поширені в приватному секторі). Отже, менеджерам державного сектора бракує стимулів для ефективної діяльності. З цим аргументом пов’язане те, що роль уряду в економіці має бути зменшена, за можливості, в інтересах підвищення ефективності. Але для наших цілей важливішим спостереженням є презумпція того, що державний сектор має прагнути ефективності, а неспроможність її забезпечити і є головним аргументом на користь приватизації.

Одна з проблем щодо ефективності є пріоритетною, або принаймні має такою бути. Якщо ефективність не є метою уряду, то оцінювання діяльності уряду за показниками ефективності не тільки недоцільне, а й призведе до ігнорування реальних урядових цілей. Це особливо важливо в світлі питання розподілу або справедливості в суспільстві та того, що сприйняття ефективності як головного питання відштовхує міркування про справедливість на друге місце або взагалі знімає їх з порядку денного.

Якщо йдеться про власність уряду стосовно виробничих підприємств, тобто якщо ми говоримо про державні підприємства, тоді можна зауважити, що ефективність вочевидь має бути головним критерієм судження про діяльність й ухвалення рішення про те, чи залишати ці підприємства в державній власності, чи приватизувати їх. Цей аргумент важливий для країн з перехідною економікою, в яких на початку перехідного періоду уряд володів усім. Але настане час, навіть для країн з перехідною економікою, коли державні підприємства втратять прибутковість і аргументи на користь їх збереження стосуватимуться справедливості, збереження громад, соціальних зобов’язань тощо. Іншими словами, їх утримуватимуть у державній власності не через ефективність, а отже, судження про них на підставі критерію ефективності буде неправильним, або принаймні оманливим [10, c. 619].

Проте якщо абстрагуватись від питань приватизації та державних підприємств, як щодо звичайної діяльності уряду? Чи треба державним сектором взагалі управляти так, як приватним?

Відповідь на це питання є неоднозначною, тому що, якщо говорити про те, що всі дії уряду треба оцінювати через критерій ефективності, відповідь буде “ні”. Уряд має набагато більше інших цілей і завдань, ніж максимізація ефективності ресурсів. Ефективність ресурсів може бути однією з цілей уряду, проте це не єдина мета і не обов’язково головна. Питання індивідуальної справедливості можуть бути не менш важливими, ніж цілі регіональної справедливості або міркування соціальної політики, безпеки тощо. Якщо судити про дії уряду лише на підставі ефективності та заявляти, що ефективність має диктувати урядові, що робити, а що ні, це означатиме відкидання всіх інших законних урядових цілей.

З іншого боку, якщо управління державним сектором у такий спосіб, як це робиться в приватному, означає, що уряд мусить прагнути робити все якнайефективніше, тоді відповідь на питання про управління державним сектором так само, як і приватним, буде “так”. Немає жодних підстав для того, щоб уряд, роблячи щось, витрачав більше, ніж приватний сектор на таку ж діяльність. Але в більшості країн світу буває саме так. Ось чому передання урядових послуг за контрактом приватному секторові підтримують багато спостерігачів і вважають способом економії коштів і скорочення урядових витрат. Ось чому варто зважити на використання критерію оцінки адміністративної діяльності державних управлінців так само, як це робиться в приватному секторі.

Коли економісти говорять про ефективність, вони фактично розглядають два різних її типи. Перший, так звана ефективність розподілу, стосується загального розподілу суспільних ресурсів на конкурентні цілі. Іншими словами, ефективність розподілу означає, що ми вироблятимемо: автомобілі, школи, автостради, аеропорти, сорочки чи пиво. Ефективність розподілу спрямована на виробництво комбінації усіх можливих товарів і послуг у такий спосіб, щоб їх розмаїття та кількість, після того як будуть вичерпані всі можливості торгівлі, були такими, що максимізують добробут суспільства. Деякі товари ринки не можуть виробляти, а інші – не можуть виробляти ефективно. У таких випадках так званої “неспроможності ринку” уряд має перебрати на себе виробництво необхідної кількості таких товарів чи послуг для максимізації суспільного добробуту. Якщо ринки певною мірою не досконалі, наприклад, якщо вони монополістичні або олігополістичні (чи є монопсоністичними або олігопсоністичними), тоді уряд має виправити недоліки ринку й забезпечити належну ефективність. Але в цілому ефективність розподілу є тим, що ринки можуть забезпечити краще, ніж уряди. Ринки це роблять через використання цін на усі вхідні ресурси і продукцію, коли ціни визначають всі економічні агенти, котрі діють у власних егоїстичних інтересах збільшення прибутку. Перехід від цього до максимізації добробуту суспільства вимагає припущення про те, що встановлені ринком ціни відбивають відносну суспільну цінність. Якщо це не так, наприклад, якщо суспільство має набір цінностей, який робить міркування неефективності деколи пріоритетнішими, ніж міркування ефективності, тоді ринки, навіть у разі ринкової неспроможності та недосконалості, можуть не забезпечити суспільству досягнення його максимального добробуту, і тут уряд має відіграти свою роль. Але при цьому ринкова система, скоригована, за необхідності, урядовими інтервенціями, загалом ліпше забезпечує ефективність розподілу, ніж уряд, що діє сам по собі [14, c. 87-92].

Другий тип ефективності – це те, що ми називаємо технічною ефективністю. Це виробництво певної кількості товарів або послуг за найнижчою ціною й забезпечення найбільшого можливого прибутку. Це те, що роблять приватні корпорації. І це та ефективність, досягнення якої урядові варто прагнути. Це не означає, що ця ефективність є найпріоритетнішою серед інших завдань уряду. Це просто означає, що все, що робить уряд, треба робити з якнайменшим витрачанням ресурсів.

Не вдаючись до численних деталей, варто прокоментувати, як усі ці питання вписуються в український контекст.

По-перше, в Україні все ще немає комплексної правової структури корпоративного управління, що потужно впливає на гальмування розвитку ринків цінних паперів в Україні та диверсифікації корпоративної власності. Водночас приватизація, що вже відбулась, на думку Пивоварського, найкраще спрацьовує в сенсі управління тоді, коли призводить до концентрації, а не до розпорошення власності. У цих двох аргументах немає суперечності, бо коли немає комплексної правової структури корпоративного управління, це робить концентрацію власності ефективнішою, оскільки це єдиний, або принаймні найліпший, спосіб, у який власники можуть гарантувати управління фірмами в їхніх інтересах.

По-друге, в Україні є потреба в широкомасштабній корпоративній перебудові, яку уряд має здійснити. Частково це пов’язано з продовженням (або тим, що немає) приватизації, а частково – зі способом, у який нині її здійснюють. Частково це тому, що уряд ще й досі не вважає корпоративну перебудову необхідною.

По-третє, прямі іноземні інвестиції в Україні за період незалежності є дуже малими. Принаймні частково це спричинено невпевненістю міжнародної інвестиційної громади у верховенстві права в Україні та поширеною думкою про те, що закони або невідповідні, або застосовуються волюнтаристські підходи до бізнесу в Україні [20, c. 61].

По-четверте, певний прогрес, досягнутий у деяких із цих сфер, частково зумовлений бажанням просуватись до членства в ЄС, але попереду ще дуже багато роботи.

Корпоративна діяльність в умовах глобалізації інформаційної економіки набуває нових форм, які зумовлюють виникнення додаткових інструментів не тільки макроекономічного впливу, але й внутрішнього корпоративного управління. Глобальні тенденції інтернаціоналізації капіталопотоків та виробництва, лібералізації зовнішньої торгівлі, а також концентрації капіталів поставили корпоративну діяльність у епіцентр світового економічного розвитку. Відповідно до цього концепція корпоративного управління як сучасної цілісної системи взаємовідносин між акціонерами (власниками) корпорацій, їхніми менеджерами (виконавчими органами), кредиторами, найманими працівниками, державою та суспільством у цілому виникла і набула повсюдного розвитку.

Проблемним питанням корпоративного управління присвячені праці багатьох вчених-економістів. Слід звернути увагу на те, що єдиного підходу щодо визначення корпоративного управління в сучасних реаліях інформаційної економіки немає. Існують різні думки щодо проблематики корпоративізму як такої, поняття корпорацій, сутності корпоративного управління тощо.

У зв’язку з цим виникає необхідність не тільки розглянути такі важливі поняття, як корпоративізм та корпорація, але також і визначити зміст сучасних підходів до корпоративного управління, систематизувати погляди різних спеціалістів з цього питання.

Передусім зазначимо, що корпоративізм – це співволодіння власністю товариства або партнерські, договірні відносини при задоволенні особистих і суспільних інтересів. У цьому зв’язку, як зазначає О. Сохацька, корпоративізм є компромісним господарюванням з метою забезпечення балансу інтересів[1, с. 24].

З огляду на викладене вище виникає необхідність уточнення самого поняття корпорації. Як правило, воно трактується як сукупність осіб, що об’єдналися для досягнення загальної мети. Визначення поняття корпорації наводить Д. Розенберг: «Корпорація – це організація, що поставила перед собою визначені цілі, діє для суспільного блага, має певні права, є юридичною особою, діє на постійній основі та несе відповідальність» [2, с. 105]. Юридично-організаційні аспекти життєдіяльності корпоративних структур поглиблено вивчали С. Мочерний, О. Устенко, С. Чоботар, які визначали поняття корпорації як найдосконалішу форму організації підприємств, що існує переважно у вигляді відкритого акціонерного товариства, засновники якого формують акціонерний капітал шляхом об’єднання власних ресурсів через механізм випуску і продажу цінних паперів (передусім акцій), а співвласники несуть обмежену відповідальність [3, с. 108].

Особливий аспект аналізу корпоративної діяльності пов’язаний з управлінськими технологіями, згідно з якими, власне, і здійснюється керівництво діяльністю цих структур. Так, можна погодитися с Б. Чубом, який визначає поняття корпорації як акціонерного товариства чи товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю, управління якою здійснюється через складну централізовану систему органів і учасники якої стосовно неї здійснюють інвестиційну діяльність з метою отримання дивідендів, і така участь породжує в них сукупність корпоративних прав [4, с. 184].

На практиці корпорації організовуються у формі акціонерного товариства, яке характеризується чотирма характеристиками: корпоративною формою бізнесу, самостійністю корпорації як юридичної особи, обмеженою відповідальністю кожного акціонера, можливістю передачі акцій іншим особам, централізованим управлінням корпорацією.

У сучасних умовах інформаційної економіки особливо актуальною є проблема вироблення системи взаємостосунків між управлінцями компанії та її власниками.

Виходячи із зазначеного, доцільно розглянути найбільш поширені точки зору щодо сутності поняття «корпоративне управління». Так, поняття «корпоративного управління», у найбільш загальному значенні, як зазначає В. Гриньова, походить від англійського «corporate governance», що в буквальному перекладі означає «корпоративне правління» або «корпоративний уряд». Відповідно до цього термін «корпоративне управління» досить часто розглядається саме як процес організації діяльності вищих керівних органів корпорації [5, с. 39].

Існують специфічні підходи, які тяжіють до юридично-правової оцінки діяльності корпорацій та організації корпоративного управління. Наприклад, на думку К. Маєра, корпоративне управління є саме організаційною угодою, за якою певна компанія репрезентує та обслуговує інтереси власних інвесторів. Така угода може охоплювати різні аспекти діяльності корпорації – організацію роботи вищих керівних органів, систему мотивації персоналу, процедуру банкрутства тощо. До того ж необхідність такої угоди випливає, з точки зору К. Маєра, в основному з розмежування права власності від процесу управління сучасним акціонерним товариством [6, с. 25]. Автор погоджується з цією думкою у частині того, що основна функція корпоративного управління повинна забезпечувати діяльність компанії в інтересах колективних акціонерів, які здійснюють її фінансування. Водночас зазначимо, що певним спрощенням було б зводити зміст корпоративної діяльності лише до її юридичних, навіть інституційних аспектів. Таке зауваження можна віднести і до позиції фахівців Міжнародної фінансової корпорації, які визначають корпоративне управління як систему виборних та призначених органів акціонерного товариства, яка управляє ним, відбиває баланс інтересів його власників і спрямована на отримання максимально можливого прибутку від усіх видів діяльності товариства в межах чинного законодавства [7; 8, с. 90]. Разом з тим, цій підхід також відрізняється певною механістичністю, у ньому бракує посилань на ті реальні цілі та пріоритети господарської діяльності, дотримання яких, власне і відрізняє структури корпоративного типу від будь-яких інших. Адже корпоративне управління слід розглядати не як просту сукупність юридичних, організаційних норм і правил, у рамках яких функціонує певна корпорація, але як систему економічних, навіть соціально-економічних відносин, на базі яких будуються стосунки як між усіма учасниками конкретної структури, так і між такими учасниками і зовнішніми агентами, суб’єктами інституційного регулювання.

Ряд авторів трактують проблематику корпоративного управління з позицій організаційно-управлінської бази функціонування корпорацій. Так, Є. Коротков визначає корпоративне управління як «управління, побудоване на пріоритетах інтересів акціонерів та їхній ролі у розвитку корпорації, управління, що враховує реалізацію прав власності, передбачає взаємодію акціонерів, побудоване на стратегії розвитку корпорації в цілому, нарешті, це управління, яке породжує корпоративну культуру, тобто має комплекс загальних традицій, установок, принципів поведінки» [9]. Більш «прагматичний» аспект діяльності корпорацій визначає Д. Уорті, відповідно до якого корпоративне управління є сумою зобов’язань, найбільш принциповими серед яких є виділення проблем корпоративного управління, питань законності корпоративної влади, корпоративної підзвітності, з’ясування того, перед ким і за що корпорація має відповідальність, хто і за якими нормами повинен нею управляти [10]. До такої ж думки, фактично схиляється В. Євтушевський, який розглядає корпоративне управління як «процеси регулювання власником руху його корпоративних прав з метою отримання прибутку, управління корпоративним підприємством, відшкодування витрат через отримання частки майна при його ліквідації» [11, с. 317].

З іншого боку, заслуговує на увагу визначення Світового банку [12], за яким корпоративне управління розглядається водночас і як таке, що поєднує, крім практики господарювання в приватному секторі, й норми законодавства, нормативні акти, які створює держава в особі своїх компетентних інститутів. Такий механізм дозволяє корпораціям залучати фінансові та кадрові ресурси, ефективно здійснювати господарську діяльність «під опікою» інститутів офіційної влади, користуючись результатами соціальної політики держави (у сфері освіти, охорони здоров’я, науки та ін.). За допомогою внутрішнього управління корпорації продовжують власне функціонування, накопичуючи довгострокову економічну вартість шляхом підвищення вартості акцій та дотримуючись при цьому інтересів акціонерів і суспільства загалом [13, с. 24].

Важливим аспектом аналізу проблематики корпоративного управління є виявлення внутрішньої логіки побудови взаємин між елементами, підрозділами корпоративної структури, уточнення повноважень і управлінських функцій відповідних суб’єктів. Найбільш повно сутність корпоративного управління визначено у спеціальному документі, який схвалено Організацією економічного співробітництва та розвитку (вона об’єднує 30 країн з розвиненою ринковою економікою [14]).

Проаналізувавши детально низку наведених визначень та підходів, можна зробити висновок, що наявні думки та трактування поняття «корпоративне управління» досить широко охоплює всю сферу розглядуваного явища. Водночас ігноруються властиві для нього внутрішні методи регулювання корпоративних відносин, а також відповідні ним способи та шляхи розв’язання корпоративних конфліктів в акціонерному товаристві. У цьому зв’язку в економічній літературі інколи виділяють інше поняття – корпоративний менеджмент, який, як вважається, більшою мірою, ніж корпоративне управління, зосереджений на механізмах ведення бізнесу. Навіть існує думка про те, що якщо під терміном «корпоративний менеджмент» розуміється діяльність професійних фахівців під час проведення ділових операцій, то поняття корпоративне управління є набагато ширшим і означає взаємодію безлічі осіб і організацій, що мають відношення до різних аспектів функціонування фірми. До того ж «корпоративне управління знаходиться на більш високому рівні керівництва компанією, ніж менеджмент», а у конкретному управлінському аспекті «перетин функцій корпоративного управління і менеджменту має місце тільки при розробці стратегії розвитку компанії» [15].

Таким чином, узагальнюючи погляди багатьох спеціалістів, які розглядають проблематику корпоративного управління, зокрема в контексті інформаційної економіки, можна зробити такі висновки. Сутність корпоративного управління полягає в тому, що воно є, з одного боку, цілеспрямованою діяльністю системи виборних та призначених органів, через яку спрямовуються і контролюються товариства, а з іншого, – системою правил та поведінки між зацікавленими особами з метою максимізації прибутку, зростання капіталізації товариства та підвищення його конкурентоспроможності. При цьому функція держави полягає у належному контролі за відповідними процесами корпоративної діяльності з точки зору дотримання комерційними структурами норм соціальної відповідальності перед суспільством.

У гносеологічному значенні, наукові праці, які присвячуються корпоративному управлінню, можна поділити на такі три групи.

Перша група передбачає розгляд механізму корпоративного управління через інструментарій агентських затрат. Центральне місце у цьому спектрі теорій посідає агентська теорія (agency theory), яка апелює до логіки англо-американської системи корпоративного управління та презюмує, що взаємини власників та менеджерів корпорацій базуються на тому факті, що інвестори передають функції контролю менеджерам і сплачують їм кошти як своїм агентам.

Друга група наукових розробок стосується проблем адміністративної компетенції приймати певні управлінські рішення та включає дві теоретичні моделі управління корпораціями (зазначимо, що на практиці таких моделей не існує, вони завжди представлені у тому чи іншому синтезі). Першою з них є так звана авторитарна модель, яка передбачає наявність влади менеджерів у повному обсязі, а другою – модель відповідальності, яка передбачає значно більшу відповідальність і підконтрольність директорів, зокрема і можливість ретельного контролю збоку власників відповідних комерційних структур за їхніми рішеннями. При цьому в останньому випадку йдеться про обов’язкову підконтрольність керівництва компанії (корпорації) всім зацікавленим сторонам, тобто інвесторам, відповідно до статутно визначеної та закріпленої згідно з фінансово-інвестиційними внесками конкретної моделі корпоративних відносин (у сучасній економічній науці це отримало назву теорії співучасників (stakeholders theory)).

Третя група наукових підходів до проблематики корпоративного управління пов’язана із теоріями інституціоналізму та виявленням місця корпоративного управління та відповідних інституційно-регулятивних заходів у загальній системі державного управління. Фактично йдеться про виявлення та узагальнення універсальних положень систем корпоративного управління при проведенні міждержавного порівняння, на чому, власне, і базується теорія порівняльного інституціонального аналізу.

Кожна країна має свою власну модель корпоративного управління, характерні риси якої обумовлені особливостями національного менеджменту. Моделі відрізняються за складом учасників, згідно з законодавчою базою, що регулює їхні взаємовідносини, а також такими нюансами, як вимоги до розкриття інформації тощо.

Разом з тим існує багато спільних рис корпоративного управління, що дозволяє фахівцям у галузі акціонерно-корпоративних світових процесів виокремити три основні моделі корпоративного управління:

англо-американська модель, у якій важливу роль відіграють незалежні та саморегулятивні організації, а відносини акціонерів між собою та з корпорацією чітко визначені на рівні законодавства на локальних корпоративних актів. В американських корпораціях немає домінантних інвесторів, акції широко розміщені;

континентальна, і передусім німецька, а також французька модель, заснована на банківській системі (банки виступають кредиторами, голосуючими агентами, депозитаріями), акціонерах та працівниках;

японська модель, що ґрунтується на тісному зв’язку з ключовим банком та фінансово-промисловою мережею (кейрецу).

До основних ознак кожної моделі корпоративного управління відносять: ступінь концентрації акціонерного капіталу, механізми корпоративного контролю, вимоги до розкриття інформації для корпорацій тощо.

Окремі, і навіть принципові компоненти цих моделей, можуть радикально відрізнятися. Зокрема можна казати про відмінності за складом ключових учасників корпоративних відносин, про відмінності у складі та повноваженнях органів управління, про специфічні механізми взаємодії учасників акціонерного товариства та заінтересованих сторін.

Водночас самі наведені моделі не слід абсолютизувати. Адже властиві їм риси не є взаємовиключними, а конкретні компоненти, які властиві означеним моделям, взаємно «проникають» у різних країнах світу. І це може свідчити не тільки про відсутність «чистих» інституційних «національно забарвлених» підходів, але й про відсутність явних переваг або недоліків однієї з моделей. При цьому слід враховувати, що формування наведених моделей, які є комбінацією ділової практики, правового забезпечення і норм корпоративної етики і культури, відбувалося у подібних умовах, протягом усього періоду індустріалізму, а їх розвиток не припиняється і на початку ХХІ ст., в умовах інформаційної цивілізації.

В Англії, США, Канаді, Австралії повністю домінує англо-американська модель, яка базується на принципі жорсткого розмежування власності і управління, розвиненому інституті прав власності. Ця модель, перш за все передбачає домінування аутсайдерів, тобто незалежних та індивідуальних інвесторів, не пов’язаних з іншими діловими стосунками. Передусім відзначимо, що в англо-американському трактуванні власник є єдиним володарем прав на компанію. Учасники корпоративних відносин у цих країнах зведені до «вузького кола» – власників, менеджерів і ради директорів, а втручання держави в справи компаній має бути виключно обмеженим. Сказане пов’язане із традиційним трактуванням прав і свобод у англо-саксонській правовій системі, основою якої є прецедент, за використання якого створюється вельми широкий простір для суддівського розсуду [16].

Історично склалося, що англійські та американські компанії залучають інвестиційний капітал на фондовому ринку. Більше того, після кризи 30 років у законодавстві цих країн існує ряд норм, по-перше, що прямо забороняють комерційним банкам займатися інвестиційною діяльністю, а по-друге, обмежують можливість фінансових інститутів володіти великими пакетами акцій компаній. У таких умовах фінансові інститути перетворюються на «портфельних інвесторів», що не володіють достатніми можливостями для втручання в поточний стан справ у компанії. Такі інвестори голосують тим, що продають пакет при щонайменших підозрах на можливі майбутні проблеми. «Розпорошений інвестор», що не володіє можливістю контролювати справи в компанії, украй чутливий до доступності інформації, до всяких зовнішніх проявів неблагополуччя, він вкладе гроші в акції тільки тій компанії, яка доведе свою дружню прихильність до нього.

З огляду на викладене для компаній вкрай важливими є зовнішні атрибути хорошого корпоративного управління – відвертість інформації, рада директорів, що відстоює інтереси акціонерів і має переважно незалежний склад. Є одне «але» – важливу роль в існуванні англо-американської моделі відіграє інститут прецедентного права. Більше того, прецедентне право є необхідною умовою для її існування. Воно дозволяє суспільству сформувати розуміння обов’язків менеджменту стосовно акціонерів-власників. Суспільство, накопичуючи історію прецедентів, формує, таким чином, «повний контракт».

Країни, в яких діє англо-американська система, є найбільш активними гравцями на міжнародних ринках капіталу і прагнуть експортувати свою модель як найбільш для них доступну і зрозумілу усюди, куди направляють інвестиції.

Континентальна європейська модель, навпаки, обмежує в правах власників компанії, ставлячи суспільні і державні інтереси вище за інтереси власників, залучає до корпоративних відносин різні групи стейкхолдерів, наприклад банки, кредитори, трудові колективи, профспілки і громадські організації. Не володіючи гнучкістю прецедентної системи, європейська модель проте вельми ефективно здійснює контроль над компаніями за допомогою строгої фінансової звітності перед кредитними інститутами, державного втручання, а також залучення різних груп стейкхолдерів у структуру управління компаніями.

У континентальній Європі не відбулося розділення інвестиційних і комерційних банків, крім того, безпосередньо самі банки не обмежені в праві збирати контрольні пакети акцій компаній, ставати практично повноправними її власниками. Традиційним головним джерелом інвестиційного капіталу для європейської компанії є банк. Це не означає, що фондовий ринок повністю втрачає роль джерела інвестиційних грошей, проте його обіг істотно нижчий, ніж в англо-американській системі.

Японська модель, що сформувалася під впливом перших двох і що враховує національний колорит, передбачає взаємне проникнення капіталу і орієнтацію компаній перш за все на загальні корпоративні і державні інтереси. При цьому менеджери компаній повністю їх контролюють, будучи практично єдиними учасниками однопалатної ради директорів. Японська модель, передусім, передбачає соціальну організованість на рівні корпорації та ділову організованість на рівні індустріальної групи. Для японської моделі характерна активна роль держави, яка бере участь у стратегічному плануванні.

Європейській і американській моделі корпоративного управління властиві різні варіанти організації ради директорів. Для першої характерна наявність у складі наглядової ради (ради директорів) тільки зовнішніх осіб, що не є менеджерами компанії. Це представники зацікавлених груп (кредиторів, партнерів, персоналу) і великих акціонерів.

Американська рада директорів включає, як правило, представників менеджменту компанії і незалежних директорів, що представляють інтереси акціонерів. Акціонерам, навіть порівняно великим інституційним (пенсійні, страхові фонди), не рекомендувалося самим висувати кандидатів. Відповідно до рекомендацій їх повинна висувати рада директорів. Проте, коли компанія лише виходить на фондовий ринок, кандидатів у раду директорів на практиці висуває головний керівник. У подальшому, як показує практика, цей заведений на початку механізм продовжує працювати. Наприклад, рада директорів збанкрутілої компанії Enron була цілком сформована із знайомих президента компанії, які були йому чимось зобов’язані.

Рекомендації, що таких кандидатів можуть (або навіть винні) висувати інституційні інвестори, означають відмову від початкового принципу – висунення незалежних директорів не повинне бути справою якоїсь однієї групи акціонерів, оскільки це може привести до «особливих відносин» між цією групою і висунутими нею кандидатами. У такому разі виникає реальна небезпека того, що залежність директора від головного керівника буде замінена на залежність від найбільшого інституційного інвестора (або декількох інвесторів).

Перевагою англо-американської системи є мобільність інвестицій та швидкий відтік капіталу з неефективних галузей в ефективні. Недоліком цієї системи є націленість корпорацій на доходність акцій, інколи на шкоду стратегічному розвитку. В цілому американська модель ефективна в період інноваційного розвитку економіки.

Економічний ефект континентальної моделі має більше переваг: акціонери націлені на реалізацію довгострокової стратегії, прагнуть досягнути високої стійкості та стабільності ділових зв’язків. Але у цієї моделі є ряд недоліків, зокрема, відносно низька гнучкість, неможливість прийняти швидко рішення про ліквідацію або продажу неефективного бізнесу, про скорочення штатів тощо.

Переваги егалітарної моделі передусім полягають у системній єдності соціального регулювання та цілей становлення інформаційної економіки. Відзначимо, що у цьому значенні більш точним є термін «економіка знань», оскільки йдеться про формування корпусу кадрів-носіїв інформації, що постає наслідком активної державної політики у сфері освіти (наприклад, застосування механізмів державного фінансування навчальних закладів, що є типовим для країн, які вдаються до застосування елітарних моделей або окремих регулятивних підходів).

За останні роки світова практика корпоративного управління зазнала ряд змін. На сучасному етапі розвитку економіки криза корпорацій і корпоративного глобалізму поглиблюється, оскільки вона відображає конфлікт інтересів корпорацій та суспільства, корпорацій та націй-держав. Особливо варто виділити нові глобальні небезпеки, що постали в останні роки. Серед них провідне місце належить тотальному корпоративному глобалізму транснаціональних корпорацій, що виник унаслідок повороту в розвитку об’єктивних і в цілому прогресивних процесів глобальної та регіональної інтеграції [17, с. 416]. Наразі глобальний тоталітаризм став для всього світового співтовариства реальною загрозою безпечному і сталому розвитку. Тотальний фінансовий диктат, на думку Дж. Сороса, має руйнівні наслідки, а саме: глобальні фінансові спекуляції та віртуалізацію світової економіки; обвальні фінансові кризи; дестабілізацію і розвалення світової фінансової системи; монополізацію інвестиційних ресурсів розвитку, стратегічних ринків; знесилювання національних економік менш розвинутих країн, підрив їхньої економічної безпеки; цінову диктатуру; силове звуження зони розвитку межами «глобальної корпоративної мереженої системи»; встановлення контролю над національними урядами і суспільствами [18]. На думку автора, у ХХІ столітті загроза глобального тоталітаризму транснаціональних корпорацій дійсно перетвориться на один із головних конфліктів у світову економіку.

Послідовники системи глобалізму стверджують, що глобальний топ-менеджмент корпорацій є здатним вивести корпоративний глобалізм із кризи. «Одним із найбільш важливих видів діяльності, що чекає на топ-менеджмент великих, особливо багатонаціональних компаній у майбутньому, буде концептуватися на балансуванні конфліктного попиту збоку бізнесу, спрямованого на досягнення як короткострокових, так і довгострокових результатів, і різних корпоративних інституцій: споживачів, акціонерів (особливо інституційних інвесторів і пенсійних фондів), працівників інтелектуальної праці і суспільства» [19 с. 31].

Але слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку корпоративного управління, в західних, зокрема англо-американській, а також континентальній моделях, закладені істотні недоліки, які і призвели до економічних катастроф. Основним тут є наявність контролю за капіталізацією компаній збоку самого фондового ринку: менеджмент корпорацій вимушений будь-якими шляхами боротися за максимізацію капіталізації компанії, бо цього і лише цього від нього чекають акціонери. Акціонери у свою чергу уважно стежать за реакцією аналітиків фондового ринку, а останні ловлять щонайменші коливання повітря, інформацію з корпорації про плановані доходи чергового періоду, частіше короткострокового (кварталу). При такому тиску менеджмент за будь-яких зусиль прагне до зростання доходів, до виведення витрат за баланс, в офшори, а покликані його контролювати «незалежні» аудитори або пов’язані з ним фінансовими інтересами, або стежать лише за формальним дотриманням бухгалтерських правил при очевидній грі з цифрами.

Подібний тиск досить поширений на корпоративному ринку: завищення обсягів операцій за відсутності належного контролю за надходженням фактичних платежів, наприклад, на початку 90-х років призвело до серйозної фінансової кризи багато компаній. Багато компаній просто розорилися, коли ставав відомим реальний баланс. У 90-ті роки, за загальним визнанням, є десятиліттям загальної фальсифікації, а по суті – грабежу акціонерів

Кожна модель визначає шлях усунення суперечностей відповідно до основоположних принципів і містить механізми контролю за корпораціями і загального управління корпоративними відносинами збоку суспільства.

На сучасному етапі розвитку глобальної економіки в розвинутих країнах сформовані основні засади корпоративних відносин між акціонерами (власниками) корпорацій, їхніми менеджерами (виконавчими органами), кредиторами, найманими працівниками, державою, різноманітними громадськими організаціями. Система тісних корпоративних відносин будується з урахуванням таких основних принципів: забезпечення максимальної ефективності корпорації, залучення інвестицій, виконання юридичних і соціальних зобов’язань, однаковим ставленням до всіх груп акціонерів, зокрема дрібних і іноземних, дотримання встановлених законодавством прав зацікавлених осіб, ефективне виконання управлінцями своїх функцій, забезпечення інформаційної відкритості компанії, своєчасне і повне розкриття інформації зі всіх істотних питань фінансово-господарської діяльності корпорації.

Не всі питання, проте, як показує практика західних країн, можуть бути своєчасно врегульовані тільки законодавчими нормами відповідно до будь-якої з наведених національних систем регулювання менеджменту. Адже усім економікам притаманні певні системні недоліки, враховуючи які та маніпулюючи методами «конвергенції», можна істотно «оптимізувати» процеси корпоративного управління.

У світовій практиці були знайдені додаткові способи вирішення цих питань: у 90-х роках більшість країн були затверджені Кодекси корпоративного управління, зведення стандартів, що добровільно приймаються, і внутрішніх норм, що визначають порядок корпоративних відносин.

Вони не мають законодавчої сили, проте дійсно сприяють поліпшенню практики корпоративного управління. Водночас ефективність кодексів породжує певні ризики. За останні роки, з того часу, як у Великій Британії набув чинності Кодекс Cadbury (Cadbury Code Best Practice), з’явилося безліч кодексів корпоративного управління. Лише за останні роки їх прийняли не тільки країни Великої сімки, окрім Японії, але і багато інших, як-от: Росія, Бразилія, Нідерланди, Оман, Філіппіни, Маврикій, Південна Африканська Республіка, Швейцарія і Туреччина. На сьогодні кодекси корпоративного управління існують у 50 країнах.

Кодекси корпоративного управління розробляють різні інститути: комісії з ринку цінних паперів, фондові біржі, інвестори та їх асоціації, наднаціональні організації. Загалом у цих кодексах реалізовані погляди авторів на якісне корпоративне управління. Наприклад, Кодекс Cadbury містить 19 рекомендацій щодо структури, незалежності і відповідальності ради директорів, методів внутрішнього фінансового контролю, компенсацій членам ради директорів і топ-менеджерам. Законодавство не вимагає, аби компанії точно слідували кодексам, тому є ризик, що їх положення не дотримуватимуться. Але практика свідчить, що кодекси корпоративного управління працюють. Так, завдяки Кодексу Cadbury помітні поліпшення відбулися в практиці британських компаній. Наприклад, підвищення професіоналізму рад директорів багатьох організацій можна прямо пов’язати з введенням кодексу. Навіть у країнах, де таких кодексів наразі немає, їх поява в світі зробила корпоративне управління предметом більш пильної суспільної уваги, і тепер менеджери і директори краще розуміють, чого від них очікують.

Важливість та необхідність розвитку корпоративного управління в умовах глобальної економіки з кожним роком зростає.

В умовах стрімкої глобалізації, тобто формування єдиного планетарного фінансово-економічного простору, очевидним фактом є руйнування традиційних способів життя національних держав. Їхні території, їхній економічний та інформаційний простір дедалі агресивніше опановують транснаціональні корпорації, які, порівняно з державами, володіють раціональнішою організаційною структурою та незрівнянно ефективнішим управлінням.

Раціональна трансформація системи корпоративного глобалізму вимагає від держав погодженої довгострокової глобальної стратегії. Розробка глобальних стратегій щодо розвитку корпоративного управління залежить від місця та ролі націй – держав в умовах глобальної економіки. Держава повинна залишатися центральною фігурою міжнародної геополітики та геоекономіки. Міждержавна солідарність надасть можливість поступового переходу від економічної системи корпоративного глобалізму до глобальної економіки.

2.3 Оцінка ефективності управління корпоративною власністю Представництва Американської Торгівельної Палати в Україні

Процес управління корпоративною власністю (КВ) повинен бути ефективним, тобто, має здійснюватися так, щоб витрати на її утримання і управління не перевищували доходів, одержаних від її використання. Для цього в процесі управління необхідно застосовувати такий набір методів і прийомів управління, які в сукупності становлять єдиний комплекс управління корпоративною власністю.

Теоретичний аналіз об’єкта управління, що базується на соціально-економічних принципах, завжди передує його детальному вивченню і є необхідною умовою правильної організації процесу управління і безпомилкового тлумачення його фінансових результатів. Необхідною умовою успішного управління корпоративною власністю є розуміння суті об’єкта управління або технологічного процесу, знання причин розвитку і особливостей конкретної обстановки.

Для опису і розкриття суті процесу управління корпоративною власністю необхідно провести структуризацію методів і прийомів управління і ввести деякі поняття і визначення, що здійснюють вплив на розробку і прийняття управлінських рішень при управлінні об’єктами корпоративної власності.

Одним з елементів комплексу управління корпоративною власністю є управління дочірнім підприємством корпорації (ДПК). Процес полягає в тому, щоб реалізувати цикл управління для досягнення максимальної ефективності функціонування. Найприйнятнішим для дочірнього підприємства корпорації є розширений цикл управління, що містить сім етапів (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Цикл управління дочірнім підприємством корпорації

Для здійснення наведеного на рис. 2.1 циклу управління, керуюча компанія, наприклад в рамках бізнес–напряму корпорації, повинна визначити і погодити з дочірнім підприємством корпорації перелік, структуру і обсяг інформації про його функціонування. Перелік повинен містити достатню кількість інформації для отримання повної і достовірної картини про ситуацію на підприємстві, і в той же час бути коротким [11, 12, 20].

Управління дочірнім підприємством корпорації з боку керуючої компанії бізнес-напряму може бути побудовано таким чином. Керуюча компанія визначає стратегію розвитку бізнес-напряму, а його керівники – порядок діяльності своїх підприємств відповідно до інтересів корпорації. Оскільки кожне підприємство має певну мету функціонування, процес управління повинен здійснюватися відповідно до цих цілей. Етапи управління за цілями подано рис. 2.2.

Для того, щоб управляти ефективністю, необхідно чітко визначити, що таке ефективність дочірнього підприємства корпорації, а також уміти вимірювати значення ефективності функціонування.

Рис. 2.2. Етапи процесу управління по цілях

Для вимірювання ефективності функціонування можна застосовувати ресурсний показник – загальну рентабельність підприємства, що розраховується за формулою:

, (2.1)

де Е – ефективність функціонування підприємства;

ЧП – чистий прибуток підприємства;

ВА – валові активи підприємства.

Порівнюючи отримане розрахункове значення з плановим, можна зробити висновок про те, наскільки ефективно підприємство виконує виробничі завдання відповідно до стратегічних планів корпорації [16, c. 132].

Аналіз можливостей – це комплексне дослідження, яке проводиться з метою визначення основних аспектів функціонування дочірніх підприємств. На першому етапі здійснюється аналіз продукції підприємства.

Якщо виробництво продукції неефективне, то досліджується структура попиту на види продукції, виробництво яких можна налагодити на існуючому устаткуванні без принципової зміни технології, аналізується ефективність виробництва такої продукції. У випадку якщо таке виробництво неефективне, вивчається структура попиту на продукцію суміжних галузей. Основний критерій відбору виду продукції і організації його виробництва – ефективність функціонування корпоративного дочірнього підприємства.

Аналіз внутрішньої структури дочірнього підприємства корпорації проводиться для виявлення тих внутрішніх резервів, які воно може використовувати для підвищення ефективності функціонування і забезпечення випуску необхідної кількості товарної продукції відповідної якості.

Інформація для укрупненого аналізу можливостей підприємства може містити дані про: конкурентоспроможність продукції; сильні і слабкі сторони діяльності; місцезнаходження підприємства; ступінь популярності; виробничий потенціал; технологічне устаткування; тривалість виготовлення виду продукції; якість продукції; персонал; рівень витрат.

Аналіз внутрішньої структури проводиться на основі переліченої інформації шляхом зіставлення значень відповідних показників конкретного підприємства із середньогалузевими показниками [19].

Для оцінки місцезнахоження підприємства використовується показник місцезнаходження (Пм). Його значення дозволяє аналізувати транспортні витрати підприємства, більш грамотно планувати процес функціонування і логістику.

, (2.2)

деЦi – ціна доставки продукції або комплектуючих від підприємства до i–го транспортного вузла;

n – кількість транспортних вузлів, на які може бути доставлена продукція підприємства для подальшої відправки споживачам.

Показник ступеня популярності підприємства (Сі) дозволяє в цифровому виражені оцінити ефективність маркетингової політики підприємства, а також частку ринку, яку займає вироблена ним продукція. Якщо значення показника Сі дорівнює 1, досліджуване підприємство є монополістом з відповідного виду продукції. Ступінь популярності вимірюється за формулою:

, (2.3)

деКП – кількість підприємств, що співробітничають з корпорацією;

КС – кількість підприємств-споживачів виду продукції, що виробляє корпорація.

Якість і кількість виробничого потенціалу і технологічного устаткування можна вимірювати за допомогою показника ступеня зносу нематеріальних активів і устаткування відповідно, а також за допомогою коефіцієнта вибуття і коефіцієнта оновлення відповідних компонентів необоротних активів.

Якість продукції визначається коефіцієнтом повернення (Кпов) і обчислюється як співвідношення витрат на ремонт або заміну продукції, поверненої споживачами як неякісної, і загальної суми виручки від реалізації цієї продукції (ВР).

, (2.4)

деВР – витрати на ремонт неякісної продукції;

ВЗ – витрати на заміну неякісної продукції.

Персонал можна оцінити за середньою продуктивністю, а також за середньою виручкою на одного працівника. Рівень витрат визначається за даними фінансової звітності [15, 20].

Ефективність виробництва виду продукції характеризується системою показників, що відображають співвідношення витрат і результатів стосовно підприємства–виробника, до яких належать:

– чистий дисконтований дохід (ЧДД) або інтегральний ефект;

– індекс прибутковості (ІП);

– внутрішня норма прибутковості (ВНП);

– термін окупності;

– інші показники, що відображають інтереси учасників або специфіку проекту.

Чистий дисконтований доход (ЧДД) визначається як сума поточних ефектів за весь розрахунковий період, приведена до початкового кроку або як перевищення інтегральних результатів над інтегральними витратами.

Якщо протягом розрахункового періоду не відбувається інфляційної зміни цін або розрахунок проводиться в базових цінах, то величина ЧДД для постійної норми дисконту обчислюється за формулою:

, (2.5)

деRt – результати, що досягаються на t–му кроці розрахунку;

Вt – витрати, здійснювані на тому ж кроці;

Т – горизонт розрахунку (дорівнює номеру кроку розрахунку, на якому проводиться оцінка об’єкта);

Еt = (Rt – Вt) – ефект, що досягається на t–му кроці.

Якщо ЧДД виробничої схеми додатний, схема є ефективною (при даній нормі дисконту) і може розглядатися питання про її ухвалення для реалізації. Чим більше ЧДД, тим ефективніша схема. При від’ємному ЧДД керівництво корпорації ризикує втратити свої кошти, тобто проект неефективний.

Індекс прибутковості (ІП) визначається таким чином:

, (2.6)

Індекс прибутковості тісно пов’язаний з ЧДД. Він будується з тих же елементів і його значення пов’язане із значенням ЧДД: якщо ЧДД додатний, то ІП > 1 і навпаки. Якщо ІП > 1, виробнича схема ефективна, якщо ІП < 1 – неефективна.

Внутрішня норма прибутковості (ВНП) є тією нормою дисконту, при якій величина наведених ефектів дорівнює приведеним капіталовкладенням.

ВНП= . (2.7)

Якщо розрахунок ЧДД виробничої схеми дає відповідь на питання, є вона ефективною чи ні при деякій заданій нормі дисконту (Е), то ВНП схеми визначається в процесі розрахунку і потім порівнюється з нормою доходу, що вимагається керівництвом, на вкладений капітал.

У разі якщо ВНП дорівнює або більше необхідної норми доходу на капітал, інвестиції в дану виробничу схему виправдані, і може розглядатися питання про її організацію. Інакше інвестиції в цю виробничу схему недоцільні.

Якщо порівняння альтернативних варіантів виробничої схеми за ЧДД і ВНП призводить до протилежних результатів, перевагу слід віддавати ЧДД.

Термін окупності – мінімальний часовий інтервал (від початку здійснення циклу виробництва), за межами якого інтегральний ефект і надалі залишається від’ємним. Іншими словами – це період (вимірюваний в місяцях, кварталах або роках), починаючи з якого первинні вкладення та інші витрати, пов’язані із здійсненням виробничого процесу, покриваються сумарними результатами його здійснення [2, 11, 13, c. 48].

Одним з головних елементів управління корпорацією є визначення критеріїв ефективності використання корпоративних пакетів акцій.

Як і будь-яке корпоративне майно, пакети акцій є інструментом фінансової діяльності корпорації. У зв’язку з цим необхідно визначити і сформулювати механізм оцінки ефективності корпоративних пакетів акцій.

Для розрахунку основних показників, без яких оцінити ефективність використання кожного конкретного пакета акцій не можливо, як базовий момент приведення різночасових платежів, як правило, береться початкова дата формування інвестиційного портфеля (це може бути дата придбання пакета або інша).

Для оцінки ефективності використання корпоративних пакетів акцій використовуються такі показники: прибутковість до погашення, дивідендна ставка, ліквідність, динаміка курсової вартості.

Розрахунок прибутковості до погашення полягає у визначені суми доходу, що припадає на гривню вкладених коштів. Це дозволяє оцінити ефективність інвестицій і порівняти різні види паперів.

Прибутковість до погашення розраховується як відношення доходу виплачуваного по цінному папера до вартості його придбання:

, (2.8)

деR – прибутковість до погашення;

Pr – price return – ціна погашення цінного папера;

Pb – price buying – ціна придбання цінного папера.

Якщо необхідно розрахувати поточну прибутковість, то в формулі (2.8) ціна погашення замінюється поточною ринковою вартістю цінного папера. Таким чином, у будь–який момент часу можна виміряти поточну вартість і прибутковість інвестиційного портфеля.

Дивідендна ставка використовується для оцінки привабливості акцій корпорацій на фінансовому ринку, звичайно розглядається в динаміці і дозволяє судити про обсяги отримуваного корпорацією-емітентом прибутку. Для конкретного підприємства вона може бути розрахована як відношення дивідендів до курсової вартості акцій.

Кожний цінний папір має певну ціну в кожний момент часу, тобто поточну вартість. Ця вартість залежить від багатьох параметрів, але практично завжди вона опосередковано відображає ситуацію в корпорації-емітенті. У такій ситуації у зв’язку з поняттям вартості і поточної ціни паперів виникло поняття ліквідності. Ліквідність цінного папера відображає рівень втрат при реалізації цінного папера негайно. Тому ліквідність може бути виміряна як відношення ціни попиту на ціну пропозиції, причому, чим менше ця різниця, тим ліквдніший папір і навпаки.

У цьому випадку ліквідність дорівнює:

(2.9)

деЛЦП – ліквідність цінного папера;

Pd – demand price – поточна ціна попиту;

Pof – offer price – поточна ціна пропозиції.

Можуть використовуватися і інші формули для визначення ліквідності, але економічне значення ліквідності від цього не зміниться [85, c. 54, 148, c. 120].

У рамках розробки емісійної стратегії обов’язковою умовою підвищення інвестиційної привабливості корпорації є комплекс заходів, що включає докладне і детальне вивчення її фінансового стану, аналіз бухгалтерської звітності, вироблення рекомендацій щодо оптимізації структури пасивів, приведення звітності у відповідність до стандартів GAAP і IAS. Це можливо за рахунок розробки емісійної політики та експертизи установчих документів з метою приведення їх у відповідність до вимог вітчизняного і світового законодавства щодо акціонерних товариств.

Ключовим моментом при розробці концепції розвитку ліквідного ринку акцій є формування пакетів акцій необхідних розмірів для виконання того або іншого завдання в процесі випуску цінних паперів на внутрішній і зовнішній фондові ринки.

Першим етапом є консолідація пакета акцій, мета якої – збереження контролю над управлінням дочірнім підприємством і залучення коштів, достатніх для фінансування як мінімум пріоритетних проектів корпорації.

Рис. 2.3. Етапи емісійної політики корпорації

У зв’язку з цим можливі такі варіанти концентрації акцій в пакет:

– витратний (скуповування акцій);

– такий що вимагає незначних витрат (командитне товариство).

Надалі корпорація здійснює операції на вторинному ринку в рамках злагодженої політики з метою впливу на курсову вартість акцій, що обертаються на вторинному ринку, для максимізації прибутку від операцій з власними цінними паперами (купівля / продаж) і створення сприятливих умов розміщення додаткових пакетів акцій.

Купівля / продаж цінних паперів на біржовому і позабіржовому ринках з метою його стабілізації і регулювання включає у тому числі і консолідацію великих пакетів акцій для їх подальшого розміщення серед інвесторів.

Рис. 2.4. Структура емісійної політики корпорації

Можливою альтернативою продажу акцій є надання акцій в заставу з отриманням кредиту для подальшого ефективного управління грошовими ресурсами, а також доручення брокерським конторам здійснювати операції з цінними паперами підприємства на вторинному ринку як уповноваженим ділерам [14, 16].

Ще одним елементом є цикл управління корпоративним нерухомим майном. Система управління корпоративною власністю в частині об’єктів нерухомого майна базується:

– знаннях про склад об’єктів корпоративної власності;

– визначенні ринкової вартості об’єктів нерухомості і прав користування ними;

– створенні єдиного банку даних корпорації про всі об’єкти нерухомості;

– вживанні всього дозволеного законодавством інструментарію при використовуванні об’єктів нерухомості;

– повноцінному захисту майнових прав корпорації;

– досягненні максимальної прибутковості об’єктів нерухомості.

Цикл управління нерухомістю має специфіку, що визначається в основному, особливостями використання корпоративної нерухомості. На нашу думку, цикл управління корпоративним нерухомим майном може мати такий вигляд (рис. 2.5).

На першому етапі необхідно знайти і внести до реєстру всі об’єкти корпоративного нерухомого майна. Далі необхідно оцінити вартість і юридичну чистоту об’єкта. Оцінка ефективності проводиться для оцінки доходів і витрат конкретного об’єкта. Результати оцінок використовуються для планування подальшої долі об’єкта. Реалізація плану здійснюється шляхом проведення конкурсів або інших заходів щодо передачі певних прав на об’єкт, а потім використання цих прав контролюється відповідними корпоративними органами.

Оцінка вартості і правового положення об’єкта нерухомого майна здійснюється за допомогою методів оцінки. Методи оцінки об’єктів нерухомості базуються в основному на трьох підходах:

– з погляду порівнянних продажів;

– на основі витрат;

– з погляду капіталізації доходу.

Рис. 2.5. Цикл управління корпоративним нерухомим майном

У разі проведення оцінки об’єктів нерухомості в рамках даних підходів звичайно використовують такі методи:

– метод оцінки з порівнянного продажу (метод порівняння продажів);

– методи співвідношення (перенесення) і екстракції;

– метод капіталізації земельної ренти (метод розвитку).

Метод оцінки з порівнянного продажу найбільш прийнятний і широко використовується в країнах з розвиненим земельним ринком. Він базується на порівнянні і зіставленні відповідних даних проданих аналогічних об’єктів нерухомості на момент проведення оцінки. При цьому найкращим чином відображає ринкові умови ціна поточних продажів аналогічних об’єктів, хоча можна проводити оцінку і з урахуванням аналізу ринкових цін попиту і пропозиції.

Для визначення порівнянності об’єктів нерухомості необхідно використовувати такі шість елементів порівняння: фінансові умови (умови фінансування операції); умови продажу; ринкові умови (час операції);

місцезнаходження об’єкта; фізичні характеристики; показники прибутковості.

Як одиниця порівняння звичайно використовується відсоток підвищення або зниження ринкової ціни за рахунок впливу даного фактора. Корекція ціни проводиться в стандартизованій послідовності з наростаючим підсумком в абсолютному вираженні. Тобто формула оцінки з порівнянного продажу може бути також:

, (2.10)

деЦПП – ціна порівнянного продажу;

ЦБ – ціна базова;

ki – коефіцієнт i–го елемента порівняння, виражений в частках одиниці (причому знак коефіцієнта визначається напрямом впливу: позитивний вплив – знак “+”, негативний – “–”).

Очевидно, що якщо сума негативних впливів більше суми позитивних, то кінцева ціна буде нижче базової і навпаки.

При використанні методу капіталізації доходу (земельної ренти) оцінюється поточна вартість майбутніх доходів корпорації від володіння майном. Потоки доходів і виручка від перепродажу (реверсія) капіталізуються в поточну загальну вартість.

Відповідні розрахунки проводяться за такими формулами:

, (2.11)

деЦКЗР – ціна при капіталізації земельної ренти;

Д – доход;

НК – норма капіталізації.

, (2.12)

деФ – фактор капіталізації.

Норму або фактор капіталізації, що використовуються при розрахунках методом капіталізації доходів, визначають на основі дослідження прийнятних ставок доходу від експлуатації аналогічних об’єктів нерухомості з урахуванням аналізу факторів ризику і дисконту [3, 14, 19].

Під ефективністю використання корпоративних об’єктів нерухомості може розумітися ступінь відповідності напряму використання даних об’єктів інтересам корпорації як складної економічної системи. На практиці виділяють три аспекти, з позицій яких керівництво корпорації може оцінювати ефективність використання нерухомого майна:

1. Земельний.

2. Містобудівний.

3. Природоохоронний.

У загальному випадку ефективність використання об’єкта нерухомості характеризується відношенням фактичного ресурсоспоживання на конкретному об’єкті до проектного. Показник ефективності використання об’єктів нерухомості (E) розраховується як величина, обернена показнику рівня диспропорцій (D) між існуючим і проектним використанням даного об’єкта:

. (2.13)

Безрозмірний комплексний показник диспропорцій (розбіжностей) між існуючим і проектним використанням об’єкта визначається таким чином:

, (2.14)

деks – коефіцієнт “жорсткості” політики штрафних санкцій за неефективне використання об’єкта нерухомості;

Bi – ваговий коефіцієнт дефіцитності i –го виду ресурсів;

Di – показник рівня диспропорцій по i –му виду ресурсів.

Чим менше безрозмірний комплексний показник диспропорцій, тим вище показник ефективності використання об’єкта нерухомості. Максимальне значення останнього (100%) означає повну відповідність існуючого ресурсовживання проектному. При цьому всі частини диспропорції відсутні.

Коефіцієнт “жорсткості” політики штрафних санкцій визначає, у скільки разів сума додаткових штрафних платежів за неефективне використання об’єкта може перевищувати величину початкової орендної плати. При ks = 1 максимальна величина штрафів не зможе перевищити початкової орендної плати; інакше кажучи, найменше ефективне використання об’єкта подвоює плату за користування землею; при ks = 2 – потроює і т. д.

Значення Bi – вагових коефіцієнтів дефіцитності i – го виду ресурсів – найчастіше визначаються експертно [14, 19, 23].

РОЗДІЛ 3 ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ КОРПОРАТИВНОЮ ВЛАСНІСТЮ ПРЕДСТАВНИЦТВА АМЕРИКАНСЬКОЇ ТОРГІВЕЛЬНОЇ ПАЛАТИ В УКРАЇНІ

3.1 Удосконалення механізму взаємодії менеджерів і ради директорів в управлінні корпоративною власністю Представництва Американської Торгівельної Палати в Україні

Для вирішення цього питання, вважаємо за необхідне розглянути модель інфраструктури функціонування корпоративного управління власністю Представництва Американської Торгівельної Палати в Україні, яку наведено на рисунку 3.1.

Рис. 3.1. Модель інфраструктури фукціонування корпоративного управління власністю Представництва Американської Торгівельної Палати в Україні

Як видно з рис. 3.1, учасниками корпоративних відносин в рамках даної моделі є власники, менеджери, внутрішні і зовнішні посередники. Для характеристики механізму корпоративного управління необхідно розглянути такі відносини: всередині групи власників, всередині групи менеджерів, відносини між менеджерами і власниками, відносини між власниками і фінансовим ринком, відношення між представниками власників і ринком праці, відношення між менеджерами і товарними ринками. Розглянемо ці корпоративні відносини докладніше. Щодо відносин усередині групи власників, необхідно визначити, хто є власником. Власників корпорації поділяють на індивідуальних і інституційних. До індивідуальних інвесторів належать фізичні особи, організації і корпорації, до інституційних – пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди, банки.

Управління такою складною організаційною системою, як Редставництво Американської Торгової Палати В Україні, неможливо здійснити одній особі, і тому корпорація керується групою менеджерів, які створюють орган управління корпорацією, наділений певними повноваженнями. У економічній літературі, присвяченій проблемі корпоративного управління, не розглядаються питання відносин усередині групи менеджерів корпорації, хоча достатньо описані взаємодії менеджерів у складі Ради директорів, про що буде зазначено при описі його функціонування. Треба відзначити, що цей окремий напрям досліджень, що вивчається такими науковими дисциплінами, як теорія організації, організаційна поведінка, психологія менеджменту та ін., де детально описані процеси взаємодії усередині групи менеджерів і їх ефективна організація1.

Відносини між власниками і фінансовим ринком, відносини між представниками власників і ринком праці, відносини між менеджерами і товарними ринками виходять за рамки відносин усередині корпорації і будуть розглянуті нижче в обсязі участі цих інститутів як посередників у корпоративних відносинах.

Таким чином, залишається група відносин між власниками і керівниками, які, на нашу думку, є об’єктом дослідження при вивченні корпоративного управління, і розкриває механізм його здійснення.

Відмінною рисою ефективності управління корпорацією є не тільки професіоналізм найманих менеджерів корпорації, але і збіг мотивацій менеджерів з інтересами власників.

Найбільш вагомим механізмом внутрішнього контролю за діяльністю менеджменту корпорації є залучення акціонерами для захисту своїх інтересів агентів, які наділяються певними контрольними повноваженнями. Вони не є працівниками корпорації і тому називаються “зовнішніми директорами”, або “незалежними директорами”, або “аутсайдерами”.

Передбачається, що вони будуть не пов’язані безпосередньо з оперативним управлінням корпорацією і стають, таким чином, захисниками інтересів власників.

У той же час ефективний контроль за діяльністю корпорації можливий лише тоді, коли особа, яка наділена такими повноваженнями, детально ознайомлена з роботою корпорації. Цими відомостями може володіти лише внутрішній керівник – персонал Представництва АТП в Україні. Тому разом із “зовнішніми” директорами контроль за діяльністю здійснюють і “внутрішні” директори (“інсайдери”) корпорації, висунуті з керівного персоналу.

У сукупності ці дві групи утворили Правління (або Раду) директорів, що здійснює контроль за діяльністю корпорації.

Принциповою відмінністю у формуванні Ради директорів в різних моделях корпоративного управління є створення їх унітарною або двопалатною. У Представництві Американської Торгівельної Палати в Україні створена двопалатна Рада директорів, при якій функції нагляду (зовнішні директори) відділяються від управління (менеджери).

При двопалатній побудові Ради всі члени контрольного органу є зовнішніми (незалежними) директорами.

При включенні до Ради директорів Представництва Американської Торгівельної Палати в Україні внутрішніх керівників виникає питання про незалежність думок окремих членів. Це пояснюється тим, що вони знаходяться в трудових відносинах один з одним, і топ-менеджери мають важелі впливу на середню управлінську ланку. Таким чином, можливо виникненні ситуації, коли думки всіх інсайдерів будуть єдиними з думками вищого виконавчого керівника, тобто корпорації якими управляють, стають непідконтрольні власникам.2.

Це викликано тим, що під впливом виконавчої дирекції Рада директорів може відмовитися від функції нагляду і перетворитися із захисників інтересів власників на захисників інтересів виконавчої дирекції. Це гарантує аутсайдерам спокійне і нерідко забезпечене життя. Рада директорів виконує не контрольні функції, а є дорадчим органом. Якщо зовнішні директори не задоволені роботою генерального директора, то свій протест вони висловлюють не його відставкою, а власною відставкою. Таким чином відбувається відбір зовнішніх директорів, бажаних для генерального директора. Така поведінка зовнішніх директорів пояснюється “круговою порукою”: генеральні директори однієї корпорації є зовнішніми директорами іншої і навпаки.

Існують також інші причини зниження ефективності діяльності незалежних директорів. Побоюючись втратити своє положення, директори часто стають перешкодою на шляху раціоналізації діяльності корпорації, пов’язаної з її поглинанням або злиттям.

Таким чином, жодна Рада директорів не може гарантувати ефективності корпоративного управління. Тому потрібні інші механізми корпоративного управління.

Такими є зовнішні механізми контролю. Одним з основних зовнішніх механізмів контролю є контроль з боку фінансового ринку.

Важлива роль фінансового ринку в системі корпоративного управління пояснюється високим позитивним кореляційним зв’язком між ефективністю менеджменту корпорації і ціною її акцій. Завдяки цьому акціонер, який не має можливості безпосередньо оцінити роботу менеджерів, має можливість судити про ефективність управління корпорацією за змінами курсу акцій корпорації щодо акцій інших корпорацій цієї галузі чи щодо фондового ринку в цілому.

Негативні зміни свідчить акціонеру про неефективність діяльності менеджменту корпорацій.

В цьому випадку можливі два варіанти впливу власників Педставництва АТП в Україні на перебіг подій:

1. Рада директорів за рішенням Ради акціонерів звільняє менеджерів корпорації.

2. Власники продають акції, що належать їм.

Масовий відхід акціонерів корпорації призводить до зниження ціни її акцій і, як наслідок, до поглинання корпорації іншою компанією. Тому що занижена ціна акції корпорації порівняно з можливою пояснюється низькою ефективністю управління корпорацією, щоб отримати економічну вигоду від поглинання корпорації, одержувач реформує менеджмент корпорації. Таким чином, відбувається як зміна власників, так і менеджменту корпорації.

Традиційно розрізняють два види операцій ринку корпоративного контролю – це злиття і поглинання.

Обидва поняття досить місткі, і існують різні точки зору на питання про те, до якого виду операції можна віднести ту або іншу операцію.

Один варіант розмежування операцій злиття і поглинання полягає в тому, що під злиттям розуміється фінансова операція, що приводить до об’єднання двох або більше корпорацій в одну, з конвертацією або без конвертації акцій компаній, що зливаються, із збереженням складу власників і їх прав. А під поглинанням розуміється купівля контрольного пакета акцій корпорацією-покупцем корпорації що поглинається.

У іншому розумінні під злиттям мається на увазі контракт, що укладається між групами менеджменту корпорації-мети і корпорації-покупця з приводу продажу першої. Іншими словами, під злиттям розуміється дружнє поглинання. Під поглинанням же розуміється контракт між менеджментом корпорації і акціонерами корпорації, що поглинається, з приводу викупу акцій корпорації-мети. За термінологією першого варіанта це називається “жорстким поглинанням”.

Відмінність між жорстким і дружнім поглинанням (або поглинанням і злиттям за термінами першого варіанта) полягає в тому, що при дружньому поглинанні менеджмент корпорації приймає рішення щодо схвалення або відхилення пропозиції про продаж, а при жорсткому поглинанні таке рішення приймають самі акціонери.

Контролем над менеджментом корпорації служить операція “жорсткого поглинання”. В цьому випадку корпорація-покупець робить тендерну пропозицію власникам корпорації-мети на купівлю акції останньої3.

Умовні тендерні пропозиції корпорації-покупця вступає в силу тоді, коли на ринку можна викупити точно певну кількість акцій. Безумовна тендерна пропозиція не залежить від кількості акцій доступних покупцю. У свою чергу, обмежена тендерна пропозиція передбачає кількість акцій, що максимально викупляється, в той час коли в необмеженій тендерній пропозиції таке обмеження відсутнє. Безумовна необмежена тендерна пропозиція одержала назву “що-небудь або все” ( “any – or – all” offer) [24].

Існують різні види тендерних пропозицій (рис. 3.3).

Рис.3.3. Види тендерних пропозицій

Багато хто вважає жорстке поглинання єдиним механізмом, здатним забезпечити діяльність менеджменту на користь акціонерів.

Прихильники цієї думки вважають, що власники замість того, щоб брати активну участь в нагляді за менеджментом корпорації, покладають це на корпорації, що потенційно є корпораціями-покупцями. Таким чином, навіть за відсутності нагляду за діяльністю менеджменту корпорації останній буде намагатися, щоб не стати привабливою метою поглинання, добиватися максимально високої курсової ціни акцій і тим самим діяти на користь власників.

Найбільш ефективний механізм жорсткого поглинання там, де менш ефективна Рада директорів. Це підтверджує той факт, що поглинанню більшою мірою піддаються конгломератні компанії. Доцільно, у зв’язку з цим розглянути питання контролю з боку фінансового ринку корпоративного управління.

Економічні реалії демонструють недоліки цього механізму. По–перше, прагнення підтримати високий рівень курсової вартості акцій корпорацій спонукує менеджмент проводити в життя лише короткострокові проекти, уникаючи довгострокових, які можуть призвести до тимчасового зниження курсу акцій. По-друге, величезний за набором інструментів механізм протистояння менеджерів корпорацій поглинанню дозволяє їм (менеджерам) перешкоджати процесу поглинання.

Це дозволяє менеджменту корпорації, що поглинається, “рятувати” додатковий прибуток від поглинання. Це так звані “золоті парашути”, що виплачуються у разі поглинання. Найчастіше платниками вихідної допомоги є корпорації-покупці. Проте нерідкі випадки, коли самі акціонери корпорації, що поглинається виплачують вихідну допомогу, щоб менеджмент корпорації не перешкоджав процесу поглинання.

Таким чином, контроль з боку – фінансового ринку ефективний елемент зовнішнього механізму корпоративного управління при добре розвиненому фондовому ринку.

Однією з необхідних умов здійснення зміни менеджменту корпорації шляхом поглинання є наявність значних фінансових коштів корпорації-покупця. Обійти дану умову дозволяє отримання зацікавленою стороною при зміні менеджменту корпорації доручення на голосування за звичайними акціями акціонерів корпорації. У разі отримання необхідної кількості доручень, зацікавлена сторона здійснює зміну менеджменту корпорації.

Отже, менеджмент корпорації змушений докладати всіх зусиль для того, щоб саме йому було довірено голосувати за акціями акціонерів, а не стороні, зацікавленій в зміні менеджерів. Ці зусилля полягають в якнайповнішому забезпеченні інтересів акціонерів4.

У даному випадку у менеджменту корпорації немає такої різноманітності інструментів протидії отриманню довіреності, як у випадку з жорстким поглинанням (кращим з інструментів є найбільш ефективна робота на користь акціонерів), все-таки залишається невизначеним, наскільки збігаються інтереси акціонерів з інтересами нового менеджменту корпорації, і в який бік зміниться якість управління корпорацій (які цілі переслідує зацікавлена сторона).

Той факт, що “загарбники” витрачають значні кошти на отримання довіреності для встановлення контролю над корпорацією, свідчить про те, що контроль має ціну. У США видача довіреності на голосування рівнозначна самому голосуванню, тому акціонер повинен бути поінформований з усіх питань, включених до порядку денного зборів, а це вимагає значних коштів. Якщо менеджери корпорації використовують для цього кошти самої корпорації, то “загарбники” оплачують самі.

Різноманітність інструментів, що існують у акціонерів для контролю ефективності роботи менеджерів, не означає того, що вони завжди застосовуються. Звичайно зі всього спектра в окремо взятій моделі корпоративного управління використовуються декілька основних механізмів. Формування такої системи, як показують численні дослідження, залежить від того, яким чином і серед кого розподілений акціонерний капітал корпорації.

Вирішення питання про те, чи є у корпорації великий власник або ж акціонерний капітал розпорошений, визначає вибір акціонерів: голосувати “руками” (на Раді директорів), або “ногами” (продажами акцій на фондовому ринку). Це викликано тим, що розпиленість акціонерного капіталу корпорації призводить до того, що жоден акціонер не володіє достатнім пакетом акцій, необхідним для встановлення контролю за корпорацією, і, отже, не може вплинути на рішення Ради директорів. Не маючи можливості контролювати менеджмент корпорації прямо, дрібні акціонери здійснюють непрямий контроль. При невдоволенні поведінкою менеджерів дрібні акціонери продають акції, що належать їм, на фондовому ринку, що, як було вже відзначено, загрожує зниженням курсової вартості акцій.

У випадку якщо капітал розпорошений, найбільш ефективними механізмами контролю за менеджерами є фінансові ринки, використання механізму голосування за дорученням і механізму зв’язку інтересів акціонерів і менеджерів побудовою системи винагороди останніх. Коли, за відсутності значного акціонера, “кермо влади” належать аутсайдерам, то ефективний контроль здійснюється з боку інституту незалежних директорів. До того ж, як показує практика, в тих країнах, де акціонерний капітал більшості корпорацій розпорошений, інтереси акціонерів захищені законодавчо сильніше, ніж в країнах з концентрованим капіталом. Це обумовлено тим, що нижче відсоток голосів, потрібний для скликання зборів акціонерів, є можливість заочного голосування поштою, передбачено кумулятивне голосування, захищені інтереси меншості акціонерів, одна акція дає один голос.

3.2 Покращення механізму контролю за управлінням корпоративною власністю Представництва Американської Торгівельної Палати в Україні

Серед недоліків системи корпоративного управління у Представництві Американської Торгівельної Палати називають по-перше, її нестабільність, пов’язану з боротьбою внутрішніх і зовнішніх акціонерів, по-друге, схильність дрібних акціонерів до продажу акцій при зниженні її прибутковості призводить до відмови менеджерів від здійснення довгострокових інвестиційних проектів, здатних на деякий проміжок часу понизити ринкову вартість акцій корпорації.

Боротьба серед зовнішніх і внутрішніх акціонерів в умовах розпорошеності капіталу часто закінчується на користь менеджерів корпорації. Це явище пояснюється теорією “безкоштовного проїзду”. Суть даної теорії полягає в тому, що жоден дрібний акціонер не хоче брати на себе проблеми пов’язані з контролем за менеджментом корпорації і перекладає їх на решту акціонерів, внаслідок відсутності у всіх акціонерів інтересу до контролю влада “де-факто” переходить до менеджерів корпорації.

При концентрації акціонерного капіталу корпорації в одних або декількох руках найбільш ефективними вважаються такі механізми контролю: прямий контроль через участь в Раді директорів (ефективний, якщо великий акціонер-аутсайдер), контроль з боку товарних ринків (небезпека банкрутства при зниженні ефективності управління)5.

Концентрований капітал корпорації забезпечує стабільність системи володіння, що дозволяє, на відміну від розпорошеного капіталу, здійснювати довгострокові перспективні проекти.

За наявності влади в руках “інсайдерів” виникає найбільш гостре питання про наявність або відсутність агентських конфліктів і, отже, використання механізмів корпоративного управління. Вивчення даного питання привело до розуміння того, що існує кореляційний зв’язок між силою агентських конфліктів, механізмів, якими вони можуть бути розв’язані, і частками акціонерного капіталу корпорації, що належить вищим менеджерам.

Виявлено сили, що діють в протилежному напрямі. Гіпотеза заснована на тому, що головним інструментом контролю за діяльністю менеджера є фінансовий ринок з можливістю поглинання і зміни менеджерів. Отже, чим більший пакет акцій корпорації знаходиться у менеджерів, тим важче здійснити таке поглинання. Пороговим значенням вважається пакет що дорівнює 30% акцій корпорації. Набираючи такий відсоток акцій, згідно з гіпотезою менеджери “окопуються”, падає дисципліна і знижується ефективність їхньої роботи.

Визначено ступінь переваги в поведінці менеджерів, тобто переважання гіпотези конвергенції інтересів або гіпотези “обкопування”, залежно від розміру пакета акцій, що належить їм. При зростанні частки менеджерів від 0% до 5% ринкова ціна корпорації зростає, потім з 5% до 25% – падає, а потім знову зростає. При цьому зростання ціни відображає посилення конвергенції інтересів, а падіння – посилення “окопування” менеджерів. Ці дані дозволяють зробити висновок про те, що при зростанні ціни пакета акцій менеджерів з 5%до 25% прагнення до “окопування” менеджерів переважає над тенденцією конвергенції інтересів. Починаючи з частки пакета акцій, що дорівнює 25%, становище менеджерів стає настільки впевненим, що далі “окопуватися” немає сенсу, і починає переважати (все більше і більше) тенденція конвергенції інтересів. Доцільною є передача в управління менеджменту корпорації не більше 5% акцій, що дозволяє контролювати менеджмент і стимулювати його роботу. Чим більший пакет акцій, що належать інсайдеру (більше 25%), тим менш актуальне питання про наявність, і головне, вирішення агентських конфліктів. Недоліком даної моделі є закритість системи корпоративного управління (відсутній або недостатній вплив зовнішніх акціонерів), проте недостатньо емпіричних досліджень, щоб зробити висновок про те, до яких негативних наслідків призводить цей недолік. І основним механізмом, що гарантує ефективність роботи менеджерів, є постійна загроза банкрутства за наявності високої конкуренції.

Проведені дослідження впливу різних факторів на систему корпоративного управління виявили недостатність однофакторного підходу для класифікації моделей корпоративного управління. Тому виникає необхідність об'єднати різні підходи і запропонувати новий спосіб класифікації моделей корпоративного управління6.

Протягом 2007-2008 років фахівці Юридичного Комітету та спеціально створеної робочої групи Американської Торгівельної Палати в Україні із залученням найкращих експертів та практиків у сфері корпоративного законодавства наполегливо працювали над проблемою прийняття в України Закону про акціонерні товариства.

Необхідність прийняття спеціального Закону що регулює діяльності акціонерних товариств не викликає сумнівів, оскільки глава І розділу ІІ Закону України «Про господарські товариства» на сьогодні застаріла та не відповідає ані чинному Цивільному кодексу України, ані сучасним потребам корпоративного сектору. Основне завдання Закону «Про акціонерні товариства» - визначити умови створення, управління та припинення діяльності акціонерних товариств, а також правове становище та механізми захисту інтересів акціонерів.

Партнери та співробітники Палати брали активну участь в обговоренні та підготовці проекту Закону Про акціонерні товариства до другого читання. Ця робота велася спеціально створеною робочою групою про Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку України. За результатами діяльності робочої групи до проекту Закону «Про акціонерні товариства» було розроблено декілька сотень поправок, більшість з яких враховані народними депутатами України під час підготовки проекту закону до другого читання у Комітеті Верховної Ради України з питань економічної політики.

Загалом слід зазначити, що проект Закону, що обговорюється, відповідає положенням Директив ЄС, враховує рекомендації Принципів корпоративного управління Організації економічного співробітництва та розвитку, а також Принципів корпоративного управління України. Безумовними перевагами зазначеного проекту Закону є те, що він створює правові умови для захисту прав акціонерів в Україні та максимально усуває прогалини у національному законодавстві щодо створення та діяльності акціонерних товариств в Україні.

Окремо слід зазначити про «антирейдерську» роль проекту Закону «Про акціонерні товариства». Цей Закон є важливою складовою законодавства, що має забезпечувати юридичне підґрунтя для усунення багатьох прогалин, якими зараз користуються корпоративні рейдери. Зокрема, цим законопроектом запроваджуються механізми захисту від входження рейдера до складу акціонерів, від прихованого скуповування рейдером контрольного пакету акцій або захоплення активів підприємства, від безпідставного оскарження рішень загальних зборів тощо. З урахуванням цього, прийняття зазначеного проекту Закону має значною мірою запобігти незаконним захопленням підприємств.

Проект Закону «Про акціонерні товариства» враховує також інтереси держави як акціонера. Управління товариствами, у статутних фондах яких є корпоративні права держави, здійснюються з урахуванням особливостей, визначених чинним Законом України «Про управління об’єктами державної власності». Основною перешкодою прийняття проекту Закону у минулому, серед іншого, було те, що зазначене законодавство значно впливає на інтереси акціонерів існуючих закритих акціонерних товариств. З метою подолання зазначеної перешкоди розробниками проекту Закону знайдено певний компроміс у питаннях подальшої діяльності закритих акціонерних товариств. Так, відповідно до проекту закону існуючі закриті акціонерні товариства не підпадатимуть під його дію і зможуть продовжувати свою діяльність протягом необмеженого терміну відповідно до своїх статутів, внутрішніх положень та Закону України «Про господарські товариства». Відповідно до проекту Закону єдиним випадком, коли закриті акціонерні товариства повинні привести свій статут у відповідність до Закону України «Про акціонерні товариства» є збільшення статутного капіталу.

Проект також значною мірою забезпечує інтересі міноритарних акціонерів. Крім інших важливих та загальноприйнятих у світовій практиці механізмів гарантування інтересів міноритаріїв, в проект Закону закладено норму, відповідно до якої міноритарні акціонери отримують можливість обрати свого представника до наглядової ради товариства за допомогою процедури кумулятивного голосування.

Прийняття зазначеного проекту Закону, на наше глибоке переконання, сприятиме покращенню інвестиційного клімату в Україні, створить умови для подальшого розвитку фондового ринку в Україні та гарантуватиме захист права власності. Палата повністю розуміє, що не всі норми проекту Закону про акціонерні товариства є досконалими, необхідність його ухвалення не викликає сумніву.

Палата готова й надалі працювати над положеннями законодавства у сфері корпоративного управління та докладати всіх зусиль для його вдосконалення.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що відсутність Закону «Про акціонерні товариства» протягом багатьох років, безумовно, справляє деструктивний вплив на інвестиційний клімат та загальну ситуацію в українській економіці. Палата сподівається, що нарешті законодавець закриє цю прогалину у вітчизняному законодавстві. Продовжує активно підтримуватися прийняття проекту акону України «Про акціонерні товариства», що встановлює справедливі та передбачувані правила діяльності акціонерних товариств.

Палата рада ще раз висловлює подяку усім активним учасникам цієї роботи, Компаніям – Членам Американської Торгівельної Палати в Україні. Особливу подяку висловлюємо Агентству США з міжнародного розвитку, Центру комерційного права та особисто науковому консультанту Центру Олені Щербині; компаніям Baker & McKenzie, CMS Cameron McKenna CLC, Marks, Sokolov & Burd, юридичній та патентній фірмі "Грищенко та Партнери" і всім іншим.

3.3 Оптимізація кадрової політики як шлях до підвищення ефективності управління корпоративною власністю Представництва

Американської Торгівельної Палати в України

Як відомо, у виробничому процесі корпоративних об'єднань бере участь велика кількість учасників. Зазвичай ці учасники – підконтрольні підприємства, які є об’єктами корпоративної власності. Назвемо ці підконтрольні підприємства – кластером корпорації.

У рамках будь–якого кластеру об’єктів власності управління здійснюється на декількох рівнях залежно від значущості проблем. У зв’язку з цим, як кожний окремий потік, так і діяльність корпорації в цілому може розглядатися з різних точок зору.

Тобто ми стверджуємо, що залежно від варіанта розгляду будь-якого кластеру корпорації можна використовувати один з підходів до управління кластером власності. Зокрема, автор пропонує використовувати такі підходи:

Диференційований - використовується при розгляді кластеру як сукупності окремих елементів, що вимагають самостійного управління. Він може використовуватися, наприклад, на рівні топ-менеджменту для управління об’єктами корпоративної власності;

Портфельний - використовується за умови об’єднання окремих елементів в так звані портфелі управління, необхідно уточнити, що об’єднання відбувається за затвердженим критеріальним алгоритмом.

Зміст диференційованого підходу ґрунтується на розгляді будь-якого елемента кластеру корпоративної власності, як самостійного об’єкта управління, що є структурною складовою кластеру як системи. У рамках диференційованого підходу, необхідно відзначити, що він певною мірою нагадує сегментацію споживачів, і широко використовується в маркетингу. Проте пропонований диференційований підхід відрізняється від сегментації з кількох причин:

– по-перше, при сегментації, як правило, не відбувається ранжування сегментів. Усі вони розглядаються як рівнозначні частини ринку збуту, в диференційованому підході ранжирування – основний інструмент вибору сегмента;

– по-друге, при сегментації досліджується ринок, тобто в аналізі присутній елемент невизначеності, що робить сегментацію вірогідністю, а диференційований підхід повернутий всередину кластеру, всі об’єкти повністю прозорі для аналітика;

– по-третє, при сегментації ринок розглядається як поле рівнозначних споживачів без урахування їх взаємного впливу або такий вплив визнається неістотним. При диференційованому підході взаємозв'язок елементів має одне з найважливіших значень, оскільки аналізуються елементи кластеру, що робить аналіз більш комплексним.

Таким чином, диференційований підхід – це самостійний стосовно маркетингу інструмент управління діяльністю корпорації, що враховує її організаційну специфіку. Тобто, до кожного об’єкта управління можуть бути застосовані основні принципи диференційованого управління, такі як принцип Парето, а також принцип важливості об’єкта управління.

Розглянемо зміст основних принципів диференційованого підходу.

1. Принцип Парето. Ідея цього принципу стосовно теорії кластеру полягає в тому, що всього лише 20% загальної кількості об’єктів управління корпорації є економічною основою (80%) цього кластеру. Так, концентрація уваги і управлінських зусиль (тобто 80% управлінської праці) на найважливіших елементах діяльності корпорації (20% об’єктів власності) є основою ефективної роботи менеджменту на будь-якому рівні управління корпорації, що дозволяє діяти з мінімальними втратами і одержувати максимальний ефект.

2. Принцип важливості об’єкта управління. Його можна подати таким правилом: кількість часу, що виділяється для вирішення проблеми, повинна бути адекватною проблемі, а рівень керівника – рівню проблеми. Визначення питомої ваги робочого часу, а також рівня вирішення цієї проблеми може проводитися з використанням критерію важливості проблеми. Критерії важливості проблеми (об’єкта управління) формуються у вигляді наборів значень відповідних оцінок. У роботі запропоновано два критерії:

– відносний, який дозволяє попарно порівняти ступені важливості об’єктів і обрати пріоритетний для генерації керуючої дії;

– абсолютний, який дозволяє ранжувати всі об’єкти за ступенем важливості.

Розглянемо алгоритм формування відносного критерію:

1. Кластер поділяється на об’єкти управління moj (j = 1, ..., n). де j – кількість об’єктів управління).

2. Визначається набір показників для оцінки важливості об’єкта, який може бути поданий у вигляді чіткої непорожньої множини D, елементами якої є властивості важливості об’єкта di (i = 1, ..., m) де i – кількість властивостей важливості. Як показники, що характеризують важливість об’єкта, слід використовувати основні фінансово-економічні показники діяльності корпорації.

3. Кожному з елементів di привласнюється ступінь важливості (вага – pi). Після цього вони упорядковуються відповідно до ступеня важливості.

4. Для всіх об’єктів управління на безлічі властивостей важливості встановлюються значення важливості vij.

5. Для кожного об’єкта управління складається нечітка множина Dj. При цьому:

, (3.1)

де– функція важливості, що показує, наскільки ця властивість важлива для даного об’єкта управління:

. (3.2)

6. Для всіх Dj визначається висота , тобто найбільше з усіх набутих значень функції важливості:

(3.3)

7. Усі значення функцій важливості нормуються:

,` (3.4)

при цьому:

, (3.5)

деDk – функція важливості нормованої нечіткої множини.

8. Об’єкти управління ранжуються шляхом зіставлення нормованих функцій важливості, причому можна говорити, що показник Dj важливіший за Dk, якщо виконується умова:

, (3.6)

де – кількість пар функцій важливості, в яких нормовані значення даних функцій множини Dj більше відповідних значень функцій важливості множини Dk;

– кількість пар функцій важливості, в яких нормовані значення даних функцій множини Dj менше відповідних значень функцій важливості множини Dk.

Якщо виконується зворотна умова, тобто

, (3.7)

можна стверджувати, що Dk важливіша за Dj. У разі рівності обох N – об’єкти мають однакову важливість.

На підставі проведених парних порівнянь формується впорядкований набір об’єктів управління. Такий набір дозволяє відповідно до принципу Парето виділити найважливіші об’єкти для генерації управлінських дій.

Разом з диференційованим підходом корпорація може використовувати портфельний підхід управління власністю, який здійснюється на основі портфельної стратегії [88].

Головна мета портфельної стратегії корпорації полягає у формуванні сукупності портфелів власності, кожний з яких є диверсифікованою сукупністю різних елементів (рис. 3.5). При цьому знижується ризик, коли кошти, що вкладаються, розподіляються між безліччю різних видів вкладень. Диверсифікація зменшує ризик за рахунок того, що можливі невисокі доходи за одним елементом портфеля, які будуть компенсовані високими доходами з інших об’єктів власності. Мінімізація ризику досягається за рахунок включення до портфеля безлічі різних елементів, тісно непов’язаних між собою, щоб уникнути синхронності циклічних коливань їхньої ділової активності. Для найефективнішого перерозподілу елементів може використовуватися методика диверсифікації портфеля.

Рис. 3.5. Портфелі власності корпорації

Портфельна стратегія є невід'ємною частиною загальної стратегії корпорації, яка включає такі заходи, як формування, реструктуризація, знищення портфеля. Портфельна стратегія створює умови для зростання накопичень за рахунок зовнішніх суб’єктів вкладень.

Зазвичай аналіз стану портфеля потрібен, якщо з’являється необхідність втрутитися в процес функціонування, зокрема при необхідності оновлення продукції або технології. З аналізу починається вся робота над портфелем. Аналізуються всі характеристики портфеля: ступінь матеріалізації, віддаленість строків повернення вкладених коштів, ступінь ризику, обсяг необхідних інвестиційних ресурсів, цільове використання. На підставі аналізу розробляються заходи щодо підвищення ефективності портфеля, наприклад план його реструктуризації.

З цієї точки зору функціональний підхід надає менеджерам певні переваги порівняно з динамічним підходом, який передбачає розгляд основної діяльності з реалізації корпоративної стратегії як процесу, продовжуваного в часі. Цей підхід пов'язаний з логікою здійснення заходів в рамках управління сформованим портфелем.

Зокрема, діяльність щодо здійсненню заходів в рамках інвестиційної стратегії реалізується на різних організаційних рівнях і в різних підрозділах корпорації, тому вона сама потребує управління. У цьому також виявляються властивості управління корпоративним портфелем як системи. Сферу управління портфелем наведено на рис. 3.6. Слід підкреслити, що одним з аспектів, що визначають ефективність управління портфелем, є використання системного підходу.

Рис. 3.6. Структура управління портфелями корпорації

Узагальнюючи вищевикладене, можна коротко резюмувати особливості, які повинні забезпечити високу ефективність при управлінні портфелем:

– всеосяжність, тобто максимальне охоплення всіх рівнів і всіх елементів процесу управління портфелем;

– безперервність виконання заходів на всіх етапах управління інвестиційним портфелем.

Виконання цих вимог пов’язане із значними зусиллями і фінансовими витратами. Тому на практиці доводиться обмежувати управлінську діяльність, щоб вона не перетворилася на самоціль і не розорила корпорацію. Забезпечення раціонального виконання функцій управління портфелем – завдання як методології управління портфелем, так і керівників корпорації.

Головне завдання при формуванні портфеля полягає в досягненні самого оптимального поєднання між безпекою і ефективністю. Розглядаючи питання про формування портфеля, корпорація повинна визначити для себе параметри, які використовуватимуться, іншими словами, відповідний набір елементів портфеля, покликаний максимально реалізувати портфельний потенціал корпорації. Ця ситуація може класифікуватися як невизначеність при управлінні портфелем корпоративної власності.

Одним з інструментів обліку майбутньої невизначеності є нечіткі множини, зокрема за наявності в корпорації декількох бізнесів (об’єктів власності) виникає завдання управління портфелем бізнесів. Розглянемо способи вирішення даного завдання з використанням нечітких множин.

Корпорація – держатель портфеля бізнесів – управляє своїм портфелем, керуючись певними міркуваннями. З одного боку, керівництво корпорації прагне максимізувати консолідовану прибутковість. З іншого боку, воно фіксує гранично допустимий ризик неефективності вибору своїх бізнесів – ризик можливих збитків [89].

Для визначення мінімального значення ефективності портфеля можна використовувати різні орієнтири. Зокрема, якщо інвестор придбаває казначейські зобов’язання США з купоном 7,5% річних, то вважається, що його ризик в цьому випадку дорівнює нулю (при цьому не розглядаються системні ризики, пов’язані з крахом грошового ринку США, з будь-якими іншими подіями глобального характеру).

Таким чином, якщо прибутковість бізнес-портфеля корпорації виявилася нижче 7,5% річних за період володіння, можна говорити про ситуацію неефективного портфельного вибору. У принципі, існує можливість використовувати як критерій неефективності портфельного вибору будь-яку іншу процентну ставку, і чим вище ця ставка, тим агресивніша стратегія корпорації, тим більше керівництво схильне до ризику заради максимуму очікуваного прибутку від бізнесу.

Існує декілька моделей портфельного управління, проте, враховуючи специфіку корпоративного управління, ми пропонуємо прийняти за основу ту, що є класичною - модель портфельного управління Марковіца [98, c. 147, 179]. Суть її полягає в такому. Нехай портфель бізнесів корпорації містить N бізнес-напрямів (БН), кожний з яких характеризується такими п’ятьма параметрами:

– початкова ціна Wi0 придбання або створення бізнесу перед переміщенням його в портфель;

– кількості учасників ni у бізнес-напрямі;

– початкові інвестицїі Si0 в даний портфельний сегмент, причому виконується умова:

Si0 = Wi0 ґ ni;(3.8)

– очікувана прибутковість бізнес-напряму ri;

– стандартне відхилення доходу i від середнього доходу корпорації.

З перелічених умов ясно, що випадкова величина ринкової вартості бізнесу (яка включає виплати дивідендів) має нормальний розподіл з параметрами (Wi0 ґ (1+ri), i).

Сам портфель характеризується:

– сумарний обсяг портфельних інвестицій у момент часу t – St;

– пайовим ціновим розподілом бізнесів в портфелі {xi}, причому для початкового портфеля виконується таке:

для початкового періоду:

, (3.9)

; (3.10)

для поточного періоду:

, (3.11)

;(3.12)

– кореляційною матрицею {ij}, коефіцієнти якої характеризують зв'язок між прибутковістю i-го та j-го бізнес-напрямів.

Значення коефіцієнта ij визначається за формулою коефіцієнта парної кореляції:

(3.13)

Якщо ij = – 1, це означає повну від’ємну кореляцію, якщо ij = + 1 – має місце повна додатна кореляція (функціональна залежність). Завжди виконується ij =+1, оскільки бізнес завжди позитивно корелює сам із собою.

Таким чином, портфель визначений системою статистично пов’язаних випадкових величин з нормальними законами розподілу. Тоді, спираючись на теорію випадкових величин, можемо зробити висновок про те, що очікувана прибутковість портфеля в певний момент часу rt розраховується за формулою:

, (3.14)

а стандартне відхилення портфеля (розкид прибутковостей від середньокорпоративного значення) S, що характеризує ступінь ризику портфеля, визначається за формулою [34, c. 54]:

. (3.15)

Завдання управління цим портфелем має такий опис: визначити вектор {xit}, що максимізує цільову функцію rt вигляду (3.14) при заданому обмеженні на рівень ризику S, який оцінюється за формулою:

{хорt} = {x} | r max, S = const. (3.16)

На думку автора, необхідно відзначити, що в підході Марковіца до портфельного вибору під ризиком розуміється не ризик здійснення інвестицій, а ступінь коливання очікуваного доходу за портфелем власності, причому як у бік зменшення, так і в бік збільшення. Можна без зайвих зусиль перейти від задачі вигляду (3.16) до задачі, обмеженням замість фіксованого стандартного відхилення є вірогідність того, що портфельна прибутковість виявиться нижче наперед обумовленого рівня.

Підхід Марковіца, що набув найбільшого поширення в практиці управління портфелями, проте, на нашу думку, має ряд модельних допущень, погано з’єднувальних з реальністю описуваного об’єкта – світового або національного ринку. Мається на увазі слабкість гіпотези про статистичності випадкових процесів. Класична теорія вірогідності констатує статистичність випадкових подій в тих умовах, де має місце статистична однорідність вибірки подій. Організація, яка спостерігалася десять років тому, і та ж організація сьогодні – це, взагалі, два різні об’єкти дослідження. Змінилося ринкове оточення організації і, відповідно, її ринкова позиція: вона могла розширити ринок за видами своєї продукції або, навпаки, знизити рівень продажів. Відповідно ризик збитків за конкретним бізнес-напрямом падає або зростає, але причина цих коливань – зовнішня. Вона не має прямого відношення до організації, не властива їй. Тому не можна при дослідженні бізнес-напряму говорити про статистичну однорідність, не про статистичність випадкового процесу прибутковості бізнесу. І, таким чином, не можна говорити про статистичну вірогідність тієї або іншої події, пов’язаної з випадковою величиною доходу з конкретного виду бізнесу при в класичному розумінні вірогідності.

Якщо ж йдеться про суб'єктивну вірогідність, то введення цієї вірогідності повинно передувати спеціальним обґрунтовуванням (дослідженням інформативності контексту свідоцтв про об’єкт, що вивчається, експертним опитуванням тощо). Коли суб’єктивна оцінка вірогідності проводиться одиничним експертом, ризик суб’єктивності і помилкового прогнозу істотно зростає. Фактично, застосовуючи суб’єктивну вірогідність, експерт відмовляється від власного розуміння вірогідності і вкладає в це поняття власні суб’єктивні очікування, які можуть бути істотно перекручені застереженням щодо історії коливань доходу по даному виду бізнесу. У разі зміни ринкових орієнтирів ця попередня історія перестає бути показовою, об’єкт нагляду як би “псується”.

Якщо немає статистичності випадкових процесів доходу з бізнес-напряму, то немає і статистичного зв'язку між цими випадковими процесами. Коли коефіцієнти кореляції ij задаються константами, передбачається, що раз і назавжди відомий характер причинно-наслідкового зв'язку між доходами двох бізнес-напрямів.

У ринкових умовах все не так просто, і характер даного причинно-наслідкового зв'язку не може бути описаний одним експертом ринку з достатнім рівнем точності, а лише з тим або іншим ступенем приблизності.

На нашу думку, вказані зауваження до підходу Марковіца змушують враховуючи особливості корпорації, внести корективи якщо не в сам підхід, то в початкові допущення до моделі. Знявши припущення про статистичну природу випадкових процесів, ми пропонуємо перейти до альтернативного способу обліку інформаційної невизначеності стосовно майбутнього стану ринку з кожного бізнесу, що входить в портфель. В цьому випадку, на нашу думку, доцільно застосувати нечітко-множинний підхід.

Оскільки доход з бізнесу багато в чому випадковий, його точне значення в майбутньому не відоме, а опис вірогідності такої випадковості не цілком коректний, то як опис прибутковості бізнесу найбільш доречно використовувати трикутні нечіткі числа, моделюючи експертний висновок такого вигляду. Якщо прибутковість бізнесу дорівнює і знаходиться в розрахунковому діапазоні [r1, r2], у цьому випадку слід відмовитися від визначення вірогідності прибутковості та відсікти маломожливі випадкові результати з двох сторін від очікуваного значення (вірогідність таких результатів при нормальному розподілі не дорівнює нулю) і сформувати розрахунковий коридор, в якому очікується рівень прибутковості бізнесу. При цьому за треба прийняти або найбільш очікуване, або середнє значення прибутковості в розрахунковому коридорі.

Функція приналежності нечіткого числа має трикутний вигляд, якщо ступінь суб'єктивної впевненості стосовно прибутковості дорівнює нулю за межами розрахункового коридору значень прибутковості, а максимум цієї впевненості, що дорівнює одиниці, досягається в точці . Експерт переконаний, що явно потрапить в будь-який розрахунковий коридор прибутковості, яким би чином не змінювалися б межі цього коридору.

Спосіб опису очікуваної прибутковості у формі нечіткого числа автоматично знімає всі проблеми, пов’язані з урахуванням зв'язку ризику та розміру портфеля власності. Тому що якщо прибутковість конкретного бізнесу – трикутне нечітке число, а прибутковість портфеля – лінійна комбінація прибутковості компонент, то результуючий вид прибутковості портфеля можна виразити таким чином.

Хай = (r1i, , r2i) – прибутковість i-го бізнесу, трикутне нечітке число. Тоді прибутковість портфеля також є трикутним нечітким числом.:

. (3.17)

Висновок про те, що лінійна комбінація трикутних нечітких чисел є трикутне нечітке число – це добре відомий результат теорії нечітких множин [89].

Для оцінки портфельного ризику зробимо деякі припущення. Хай r* = const – критичне значення прибутковості портфеля. Якщо фактичне значення прибутковості r виявиться нижче за r*, то вважається, що стратегія управління портфелем власності була розроблена з помилками. При цьому ступінь ризику збитків конкретного бізнесу в припущенні про те, що показник економічного ефекту бізнесу – трикутне нечітке число, будемо визначати за формулами:

(3.18)

де (3.19)

(3.20)

Для цілей управління доцільно зафіксувати = const – необхідний рівень очікуваної прибутковості портфеля. Маніпулюючи вектором {xi}, можна добитися мінімуму ризику інвестицій. Запис цього завдання:

{хорt} = {x} |  min, r = . (3.21)

Ця модель є подвійною завданьею нелінійного програмування до задачі в такому записі:

{хорt} = {x} | r max,  = const. (3.22)

Ця модель подібна (3.16), тільки фактором ризику (лінійного обмеження у формі рівності) не стандартне відхилення портфеля, а ступінь ризику збитків бізнесу або неефективності вибору бізнесу.

На підставі сформульованих вище основних принципів управління портфельним ризиком на базі нечіткої моделі можна проаналізувати застосування даного підходу на конкретному прикладі.

Бізнес-портфель корпорації складається з двох напрямів (БН1 і БН2) з такими параметрами: прибутковість – 8% і 12% відповідно, розрахунковий коридор БН1 і БН2 – [7,2%, 8,8%] і [9,6%, 12,4%] відповідно. Частка БН1 в портфелі змінюється від 0% до 50%, частка БН2 – від 100% до 50% відповідно. Критичне значення прибутковості портфеля складає r* = 11%. Результати оцінки ризику збитків за бізнес-напрямами при перерозподілі їх часток в портфелі за формулами (2.74) – (2.77) наведено в табл. 3.1.

Залежність “ризик – очікувана прибутковість” для портфеля подана на рис. 3.7, а залежність ступеня ризику від частки низькоприбуткових бізнесів в портфелі – на рис.3.8.

Таблиця 3.1

Визначення ризику двохсегментного портфеля з граничною ставкою

r*= 11% річних

№ п/п	Частка БН1	Частка БН2	Очікувана прибутковість портфеля, %	Нижня межа доходності, %	Верхня межа доходності, %	Ступінь ризику
1	0,0	1,0	12,0	9,6	14,4	0,109
2	0,1	0,9	11,6	9,4	13,8	0,190
3	0,2	0,8	11,2	9,1	13,3	0,339
4	0,3	0,7	10,8	8,9	12,7	0,670
5	0,4	0,6	10,4	8,6	12,2	0,854
6	0,5	0,5	10,0	8,4	11,6	0,959

Цілком зрозуміло, що із зростанням частки низькоприбуткового бізнесу в портфелі, навіть незважаючи на те, що розрахунковий коридор БН1 більш вузький, ніж розрахунковий коридор БН2, падає очікувана прибутковість портфеля в цілому і, відповідно, зростає ризик збитків і неефективності портфельного вибору.

Рис. 3.7. Залежність “ризик – прибутковість”

Якщо в задачі управління ризиком зафіксувати обмеження з очікуваної прибутковості портфеля на рівні, наприклад, 11,2%, то, відповідно до (2.78) мінімум ризику такого портфеля складе 34%. Цей мінімум досягається, коли частка БН1, за даними табл. 2.6 складає 20%. В альтернативній постановці завдань (2.79), коли фіксується ризик, оптимізується очікувана прибутковість. Так, при фіксації ризику на рівні 19% максимум прибутковості досягається, коли частка БН1 в портфелі складає 10%.

Рис. 3.8. Залежність “Структура портфеля – ступінь ризику”

У розглянутому вище прикладі для спрощення ситуації навмисно виключені припущення про надійність бізнесу, тобто фактор ризику зриву обслуговування кредиторської і дебіторської заборгованостей.

Вживання нечітких множин для обліку початкової невизначеності щодо доходів з бізнесів – дуже перспективний напрям аналізу ефективності бізнесів при розробці стратегії диверсифікації. Керівництво корпорації при використанні цього підходу позбавлено необхідності складати прогнози вірогідності на мінливій інформаційній основі, коли поведінка бізнесів в умовах невизначеності ринку не характеризується статистичними випадковими процесами. Достатньо зробити припущення про розрахунковий коридор, в якому коливається очікуваний майбутній дохід за бізнес-напрямом. При цих простих допущеннях, як правило, вдається оцінити ступінь ризику неефективності вибору бізнесу і виконати заходи щодо мінімізації цього ризику.

ВИСНОВКИ

1. Наукові концепції, які розглядають поняття “корпорація” та “корпоративне управління”, мають декілька напрямків їх трактування. Найбільш відомі поняття визначають що, корпорація – це: юридичне формування, акціонерне товариство, фінансово-виробничий інститут, інститут власників та найманих управлінців, об’єднання диверсіфікованих підприємств. Корпорації, в сучасному розумінні цього слова, виникли як відповідь на економічні вимоги суспільства і стали наслідком укрупнення існуючих підприємницьких об'єднань в результаті делегування функцій управління від власників найманим керівникам.

У рамках дослідження за основу береться таке трактування суті корпорації, відповідно до якого вона розуміється як поширена в сучасних умовах форма організації господарської діяльності, що базується на об’єднанні сукупності осіб (фізичних і юридичних) для досягнення загальної мети, що передбачає пайову власність, юридичний статус і зосередження функцій управління в руках професійних керівників (менеджерів), що працюють за наймом.

2. Доведено, що до основних економічних ознак корпорації, які вирізняють її серед інших форм господарських утворень та об’єднань слід відносити: централізований орган управління (Рада директорів); складну сегментовану організаційну структуру управління; наявність принципу обмеженої відповідальності; відокремлення інституту власників (акціонерів) від інституту управління (менеджерів); наявність інституту інсайдерів та аутсайдерів; інтегровану корпоративну структуру та форму діяльності.

3. Визначено, що у світовій практиці сформувалися три основні моделі управління діяльністю корпорацій: англо-американська, японська і німецька, що відрізняються за такими ознаками, як: ключові учасники і засновники корпорації; структура володіння акціями в конкретній моделі; склад Ради директорів (або рад – в німецькій моделі); законодавчі рамки; вимоги до розкриття інформації для корпорацій, включених в лістинг; корпоративні дії, що вимагають схвалення акціонерів; механізм взаємодії між ключовими учасниками. Англо–американська модель корпоративного управління характеризується наявністю великої кількості корпорацій, розпорошеністю капіталу більшості корпорацій, слабкою участю банків в корпоративних відносинах, при цьому найбільш важливими механізмами контролю за менеджерами, на нашу думку, є формування грошової винагороди менеджерів і контроль з боку фондового ринку. Німецька і японська моделі корпоративного управління характеризуються, навпаки, невеликою кількістю корпорацій, концентрованістю акціонерного капіталу, активною участю банків в корпоративних відносинах, при цьому значну роль у вирішенні агентських конфліктів відіграють механізми роботи Ради директорів.

4. Сформульовано термін “корпоративна власність” і систематизовано параметри її класифікації. Корпоративна власність – це відносини, які складаються між суб’єктами господарювання щодо об’єктів нерухомості, майнових прав, робіт і послуг, інформації і технологій, нематеріальних благ та інших частин національного багатства, право користування, володіння, розпорядження якими належить конкретній корпорації.

У рамках класифікації корпоративної власності, прийнятої на теперішній час, виділяють декілька видів власності: дочірні підприємства корпорації; пакети акцій, що знаходяться в корпоративній власності; корпоративне нерухоме майно; рухоме майно; нематеріальні активи корпорації.

Підсумовуючи вищесказане, необхідно відзначити, що обґрунтоване управління корпоративною власністю є невід'ємною умовою успішної і ефективної діяльності корпорації. У зв’язку з цим, в наступному розділі детально розглянемо методологію і показники ефективності управління об’єктами корпоративної власності.

5. Дослідження специфіки корпоративного управління в Україні дозволили нам виділити його основні риси і відмінності. По–перше, обраний спосіб приватизації українських підприємств призвів до розпилювання акціонерного капіталу і до того, що багато підприємств продали недооціненими. Контроль над більшістю корпорацій зосередився в руках менеджерів корпорацій та олігархічних груп. По-друге, слабка участь держави в управлінні державними пакетами акцій приватизованих підприємств. По-третє, низька ліквідність акцій більшості українських корпорацій в сукупності з великим числом АТ створює передумови для розвитку ринку корпоративного контролю. По-четверте, повсюдна експлуатація інституту банкрутств як засобу переділу власності або здійснення державою політичного впливу на самостійних суб’єктів ринкової економіки. По-п’яте, відсутність ефективного механізму формування інституту найманих директорів українських корпорацій і в цілому нестача професійних найманих керівників.

6. Аналіз методів управління об’єктами корпоративної власності дає можливість визначити, що суть управління дочірнім підприємством корпорації полягає в реалізації циклу управління для досягнення максимальної ефективності його функціонування. Найбільш прийнятним для дочірнього підприємства корпорації є розширений цикл управління, що містить сім етапів: аналіз можливостей, планування, організація, мотивація, реалізація, контроль і регулювання.

Пакети акцій, корпорації, що знаходяться у власності, як і будь–яке корпоративне майно, є інструментом отримання консолідованого доходу корпорації. Для оцінки ефективності використання корпоративних пакетів акцій використовуються такі показники: прибутковість до погашення, дивідендна ставка, ліквідність, динаміка курсової вартості.

З метою підвищення ефективності використання корпоративних акцій може бути використаний адаптований цикл управління пакетами акцій, що включає: інвентаризацію і облік пакетів; оцінку ефективності і ліквідності; планування підвищення ліквідності і варіантів використання пакета; організацію заходів і мотивацію керівників компаній; контроль дочірніх підприємств і трастових керівників.

Цикл управління нерухомістю визначається в основному специфікою використання корпоративної нерухомості і повинен включати: інвентаризацію і облік нерухомості; оцінку вартості і правового стану нерухомості; оцінку ефективності використання нерухомості; планування варіантів використання нерухомості; реалізацію запланованих заходів; контроль використання корпоративного нерухомого майна.

7. Встановлено, що критеріями, які дозволяють найбільш об’єктивно оцінити ефективність управління об’єктами власності певної корпорації, є: двофакторна модель; Z–коефіцієнт Альтмана; модель Тафлера; PAS–коефіцієнт; модель ризиків; балансова модель. При цьому тільки модель ризиків дає можливість комплексної оцінки ефективності управління корпоративною власністю, інші моделі дозволяють визначити тільки певні зміни ефективності управління.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Американська Торгівельна Палата в Україні http://www.consulting.ua/ua/partners/45.html

Англо-саксонская правовая семья. Википедия – свободная энциклопедия. – http://ru.wikipedia.org

Антонов В.Г., Крылов В.В., Кузьмичев А.Ю. и др. Корпоративное управление: Учебное пособие / под ред. В.Г.Антонова. – М.: ИД «ФОРУМ»: ИНФРА-М, 2006. – 288с.

Білорус О. Г. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. НАН України. Ін-т світ. економіки і міжнар. відносин. – К., 1998. – 416 с.

Глобализация: вигляд с переферии. – К., 2002. – С. 31.

Гриньова В.М. Організаційно-економічні основи формування системи корпоративного управління в Україні. – К., 2003. – 324 с.

Євтушевський В.А. Основи корпоративно управління : навчальний посібник. – К.: Знання-Прес, 2002. – С. 317.

Звіт Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України за 2005 рік // http://www.ssmsc.gov.ua/

Карапетян Д., Грачева М. Корпоративное управление: основные понятия и результаты исследовательской практики. – Management.com.ua. – http://www.management.com.ua/strategy/str076.html.%20/%20ЖУК.%20–%202004. – № 01(32). – С. 24.

Коротков Э.М. Антикризисное управление. Учебник-ИНФРА-М, 2008. – С. 619.

Корпоративное управление. Википедия — свободная энциклопедия. – http://ru.wikipedia.org

Кумз П., Уотсон М., Кампос К., Ньюэлл Р., Уилсон Г. Цена корпоративного управления // Вестник McKinsey. - http://www.vestnikmckinsey.ru/. – 2003. - №1 (3).

Маєр К. У пошуках кращого директора. Корпоративне управління в перехідній та ринковій економіках. – К.: Основи, 1996. – 189 с.

Матеріали семінару «Проект корпоративного управління Україні». Тема 1 «Сутність та принципи корпоративного управління». – Харків: Міжнародна Фінансова Корпорація, 2000. – 120 с.

Міжнародна Фінансова Корпорація http://www2.ifc.org/ukraine/

Мочерний С.В., Устенко О.А., Чеботар С.І. Основи підприємницької діяльності: Посібник. – К.: Академія, 2001. – С. 108.

Офіційний Інтернет-сайт Державного комітету статистики України // http://www.ukrstat.gov.ua/

Практика корпоративного управління в Україні / Кітела І., Кіняєв О. – К.: Міжнародна фінансова корпорація, 2005. – 87 с.

Принципи корпоративного управління України, схвалені рішенням ДКЦПФР від 11.12.2003 №571

Розенберг Д.М. Бизнес и менеджмент. Терминологический словарь.-М.: ИНФРА – М., 1997. – 105 с.

Россинский В.И. Основы корпоративного управления: Учебное пособие / В.И. Россинский. – Ростов н/Д.: Феникс; Новосибирск: Сибирское соглашение, 2006. – 252 с.

Сорос Дж. Кризис глобального капитализма. – М., 1998.

Сохацька О. Формування нової парадигми корпоративного управління в глобальному середовищі. – Вісник ТДЕУ№ 3.- 2006. – С.24

Черпак А.Є. Інсайдерська рента – специфічний об'єкт корпоративного контролю // Економіст. – 2005. - №11. –С.73-75.

Чуб Б.А. Диверсифицированные корпорации в современной экономике России / Под ред. В.В. Бандурина. – М.: БУКВИЦА, 2000. – 184 с.

Шершньова З.Є. Ідентифікація бар’єрів впровадження корпоративного управління в Україні // Теоретичні та прикладні питання економіки. Збірник наукових праць. Випуск 8.(за заг. ред. д.е.н., проф. Євтушевського В.А., к.е.н., доц. Бутенко Н.В.) – К.: 2005. – С.27 – 33.

About the OECD. // Official page of the Organization of Economic Co-operation and Devlopment. – http://www.oecd.org/home.

Data & Research. – The World Bank. Official page. – http://econ.worldbank.org/WBSITE/EXTERNAL/EXTDEC/0,,menuPK:476823~pagePK:64165236~piPK:64165141~theSitePK:469372,00.html.

What directors know about their companies: A McKinsey Survey // http://www.mckinsey.com. - Березень 2006.

1 Практика корпоративного управління в Україні / Кітела І., Кіняєв О. – К.: Міжнародна фінансова корпорація, 2005. – 87 с.

2 Принципи корпоративного управління України, схвалені рішенням ДКЦПФР від 11.12.2003 №571

3 About the OECD. // Official page of the Organization of Economic Co-operation and Devlopment. – http://www.oecd.org/home.

4 Євтушевський В. А. Основи корпоративного управління : навчальний посібник. – К.: Знання-Прес, 2002. – С. 317.

5 Англо-саксонская правовая семья. Википедия – свободная энциклопедия. – http://ru.wikipedia.org

6 Корпоративное управление. Википедия — свободная энциклопедия. – http://ru.wikipedia.org