1. Поняття і сутність категорії “праця”

Праця є важливою і універсальною категорією, вивченням якої займаються всі галузі людського пізнання, адже місце праці визначається її значенням для існування і розвитку як окремої людини, так і суспільства в цілому. Результатом процесу праці є виробництво споживчих вартостей. Люди з допомогою знарядь праці впливають на предмети природи, створюють продукти, необхідні для їх життя.

Аналіз процесу матеріального виробництва показує, що праця – це перш за все процес, який відбувається між людиною і природою, в якому людина своєю діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою.

Широко відоме твердження про те, що саме праця створила людину і вона є джерелом усякого багатства. Але зміст процесу праці не може обмежуватися механічним поєднанням людини і предметів природи. Між людьми завжди були і залишаються тісні зв’язки з приводу організації праці, розподілу, обміну та споживання результатів їх спільної діяльності. Люди так чи інакше працюють один на одного, а тому їх праця, зв’язки і відносини, що виникають при цьому, набувають суспільної форми.

В науковій літературі є декілька підходів до визначення економічної категорії “праця”. Праця – це цілеспрямована діяльність людей щодо створення матеріальних та духовних благ, необхідних для задоволення потреб кожного індивіда і суспільства в цілому. Інші вчені економісти вважають, що праця – це цілеспрямована діяльність людини, яка спрямована на видозміну та пристосування предметів природи для задоволення своїх потреб. Або є ще таке визначення: праця – це діяльність людини щодо створення життєвих благ, при цьому вона спрямована на оточуючу природу і має осмислений цілеспрямований характер.

Працюючи, людина використовує свою робочу силу, тобто здатність до праці, яка визначається сукупністю фізичних і духовних сил, завдяки яким людина може працювати. У процесі праці відбувається споживання робочої сили.

Наведені визначення дозволяють зробити висновок, що праця – це складна соціально-економічна категорія, яка є не просто взаємодією людини і природи, працею взагалі, а суспільною формою праці.

Процес праці можливий лише при наявності трьох основних елементів – предмета праці, знаряддя праці та працівника.

Кожний з названих елементів відіграє свою роль у процесі праці.

Предмет праці – те, на що спрямована праця людини з метою створення життєвих благ. Засоби праці – це речі або комплекс речей, за допомогою яких людина у виробництві впливає на предмети праці для перетворення їх у споживчі вартості. До засобів праці відносять знаряддя праці (інструменти, машини, механізми, обладнання тощо), землю – основний засіб праці, виробничі будівлі, споруди, транспортні засоби і комунікації тощо. Засоби і предмети праці разом становлять засоби виробництва.

Розвиток предметів і засобів праці є лише необхідною умовою для здійснення процесу праці, а вирішальним елементом цього процесу є людська праця, тобто сама людина, яка постійно удосконалюється, збагачує свої знання, досвід, виробничі навички. Це дає змогу їй удосконалювати засоби праці і самих людей. Кожне покоління людей передає наступному поколінню весь обсяг знань і виробничого досвіду. Цей процес відбувається безперервно по висхідній лінії.

Суспільна форма праці передбачає відповідні зв’язки і відносини між людьми, які змінюються залежно від економічного устрою суспільства. Такі відносини отримали назву - виробничі відносини, що складаються між людьми об’єктивно, тобто незалежно від їхньої волі та свідомості.

Між продуктивними силами суспільства і виробничими відносинами повинна існувати відповідність. Але продуктивні сили внаслідок науково-технічного прогресу зростають і змінюються значно швидше, ніж виробничі відносини і на певному етапі соціально-економічного та історичного розвитку суспільства між ними виникає невідповідність, суперечність, що призводить до конфлікту, який вирішується шляхом соціальних революцій. Основна мета і призначення соціальних змін – привести у відповідність виробничі відносини з характером розвитку продуктивних сил. При цьому змінюються відносини між людьми, тобто змінюється суспільна форма праці, суспільний устрій праці.

Суспільна форма праці виражає собою не лише економічні, а й соціальні відносини між людьми в процесі їх спільної праці.

Пізнання різних сторін соціальних відносин людей, у тому числі і відносин, пов’язаних з працею, вивчення законів та закономірностей процесу праці, механізму їх дії і форм їх прояву дозволяє виявити у соціальних явищах і процесах на виробництві причинно-наслідкові взаємозв’язки і взаємозалежності, забезпечити системний підхід до вивчення і розв’язання проблем праці.

Праця і робота – поняття не рівнозначні, і їх не можна ототожнювати. Праця – це явище суспільне, яке притаманне тільки людині. Як неможливе життя людини поза суспільством, так і не може бути праці без людини і поза суспільством.

Робота – це поняття фізичне, вона може виконуватись і людиною, і твариною, і машиною. Праця вимірюється робочим часом, а робота – фізичними одиницями.

2. Соціально-економічна роль праці в історичному розвитку

Становлення праці та її удосконалення відбувалось на протязі багатьох тисячоліть разом з розвитком самої людини і суспільства. Цей процес триває і сьогодні.

В первісно-суспільну епоху, коли в умовах палеоліту з’явилась сучасна фізична людина, склалась і родова громада, яка нараховувала 40-50 членів і функціонувала майже в повній залежності від природного середовища. До цього часу люди вже навчились добувати і зберігати вогонь, застосовувати примітивні знаряддя різноманітного призначення з дерева, каменю та костей, поступово переходячи від бродячого (кочівного) життя до осідлості.

Спільна діяльність людей в той час практично співпадала з процесом праці і направлялась переважно на добування їжі.

Перехід від привласнюючого господарства до виробничого супроводжувався зростанням чисельності людей і появою більших поселень. Поряд з вирощуванням культурних рослин і розведенням тварин люди освоювали різні ремесла.

Зміна характеру господарства і змісту роботи тягла за собою і нові можливості для розвитку праці.

Зростаюча результативність трудових зусиль і розподіл занять створювали передумови для отримання додаткового продукту. Можливість виробляти більше, ніж необхідно для виживання, поява додаткового продукту і підвищення цінності людської робочої сили привели до розкладу родових відносин і визначили великий суспільний розподіл праці.

На зміну родовому устрою приходило рабство – історично перша форма примусової праці і експлуатації.

Але використання рабів як робочої сили в сільському господарстві, ремісництві, будівництві мало свої межі. Воно залишалось вигідним лише до тих пір, доки раби виконували прості трудові операції, і бажаний результат досягався їх прямим примушенням до роботи. З ускладненням знарядь праці, удосконаленням агрономії і ремісничої справи вже не приходилось розраховувати на високу віддачу навіть спеціально вивчених рабів.

Намагання зацікавити невільників матеріально вели до відмови від безпосереднього вилучення додаткового продукту. Виділення рабам земельних ділянок з умовою здавання господарям частини вирощеного врожаю, передача в оренду ремісничих майстерень і торгових лавок свідчили на ділі перехід до іншого соціально-економічного укладу – феодального. Відкривався більший, ніж в умовах рабовласності, простір для розвитку продуктивних сил. Безпосередньо виробник міг самостійно займатись землеробством, скотарством чи ремеслом. Ведучи своє господарство він, на відміну від раба, отримував деяку особисту зацікавленість в результатах роботи, деякий стимул до того, щоб на ділі проявити ініціативу і винахідливість. Тому праця селян і ремісників, не дивлячись на феодальний тягар, була вдвічі продуктивнішою рабських зусиль.

Одним з найважливіших періодів в розвитку праці став Новий час, який обчислюється з середини XVII і до початку XX століття. Тоді людство піднялось на ступінь капіталізму, який замінив феодалізм. Історія Нового часу підтверджує ту закономірність, що капіталізм як господарський уклад, як суспільний устрій базується повністю на взаємодії особистої власності і найманої робочої сили.

Історично новий засіб виробництва починався з того, що той чи інший власник капіталу давав роботу одночасно багатьом найманим робітникам в одному і тому ж процесі праці. При спільній роботі витрачалось менше засобів виробництва, досягалась їх економія; колективна робота підсилювала суперничество (змагання), що також позитивно відображалось на продуктивності праці.

Розширення мануфактурного виробництва підготувало вступ капіталізму в наступну стадію його розвитку – крупну фабрику. Використання різноманітних машин і механізмів кардинально змінювало технологію, сам процес виробництва. Машинна індустрія вела до звуження функцій безпосереднього робітника, ставила його в залежність від техніки, в положення живого придатку до механізмів, що в кінцевому разі закріплювало владу капіталу над працею, підпорядкування найманого робітника володарю капіталу.

З розширенням і укріпленням індустріального виробництва відбувалось об’єднання раніше розрізнених малих та середніх капіталів, виникали акціонерні товариства, більш голосніше заявив про себе банківський капітал. Отримав права громадянства і термін “підприємець”. Роль стимулятора капіталів виконувала конкуренція.

З часом позначились і інші тенденції. Найбільш суттєві з них – це об’єднання крупних капіталів в картелі, синдикати, трести, концерни. Монополії захоплювали значну частину виробництва і збуту тих чи інших товарів, що змінювало і форми конкуренції.

Розвиток капіталізму, досягнення ним зрілих форм знаходило відображення в суспільній свідомості, давало поживу набиравшим силу соціальним напрямкам науки. Підвищений інтерес викликали мотиви працелюбства і проявлення ентузіазму у людей. Вчені багатьох країн з повагою відносились до праці, її призначення.

ХХ століття відзначається крупномасштабними явищами. Воно наклало свій відпечаток на роль праці в житті людей, ще більше активізувало підприємницьку, інноваційну діяльність. На початку століття індустріальний розвиток як основний напрямок економічного зростання уособлювали величезні підприємства універсального типу з багатогалузевою предметною спеціалізацією, із закінченим циклом виробництва визначених видів товарної продукції. Ці обставини стимулювали розробку проблем наукової організації праці (НОП) і раціонального управління крупним виробництвом. Серед тих, хто закладав фундамент НОП, виділяються імена Ф. Тейлора, Г. Енерсона, А. Файоля. Їх ідеї склали основний зміст початкового етапу становлення наукового менеджменту. Вони вважали, що необхідно обов’язково врахувати і кваліфікацію і зацікавленість робітників, і умови праці, і задоволення людей роботою, яку вони виконують. Але в їхніх концепціях переважав технократичний підхід до трудового процесу, головна роль відводилась машинам, а не людині.

На характері праці, формах і масштабах підприємництва відобразився також вступ капіталізму. в нову стадію розвитку, яка відзначалась перепадами в економіці і зайнятості, пануванням і гострою конкуренцією монополій, кризовим станом капіталізму внаслідок першої світової війни і Жовтневої революції в Росії.

Була здійснена спроба перейти до виробництва і розподілу на комуністичній основі, що ввергло Росію в “військовий комунізм”. В кінці кінців уряд визнав безуспішність і помилковість військово-комуністичних методів господарювання. Була запропонована нова економічна політика, яка з одного боку, означала відмову від спроби силовими методами “ввести соціалізм”, а з другого - була підтвердженням того, що неможливо будувати нове суспільство лише на революційному обов’язку одних і державному примушуванню інших. Перемогла думка: будь-яку конкретну справу, яка направлена на виведення країни із господарської розрухи і на зростання економіки, необхідно будувати не на ентузіазмі безпосередньо, а з допомогою ентузіазму, опираючись на особистий інтерес, на зацікавленість кожного, на господарський розрахунок.

Необхідно підкреслити, що російські науковці, розроблюючи основи наукової організації праці, раніше своїх західних колег указали на технократичну обмеженість тейлоризму і випередили появу в США управлінської школи “людських відносин”. Вони опирались на досягнення психології і соціології і виходили з того, що старанно розраховані трудові операції і навіть відносно висока винагорода ще не гарантує підвищення продуктивності. Успіх справи багато в чому залежить від змісту і умов роботи, особливо від “психологічного клімату” і міжособистих відносин в тій чи іншій соціальній групі. В основу треба брати спілкування, взаємовідносини і взаємодію працюючих.

В подальшому, коли визначились перші результати науково-технічної революції (НТР), техніка і технологія виробництва, зміст, умови і форми організації праці, функціонування капіталу знову зазнали відчутних змін. Розвиток НТР привів до якісних зрушень в продуктивних силах, у всій соціально-економічній структурі індустріально розвинутих країн, а разом з ними і у світовому суспільстві. Поява нових джерел енергії і матеріалів з раніше заданими властивостями, оснащення підприємств новітньою складною технікою і технологією, удосконалення організації праці, розвиток електронної автоматизації, формування небачених раніше інформаційних ресурсів – такі головні чинники, які змінили роль робітника в системі суспільного виробництва, і вимоги, які ставляться до праці, і саме виробництво.

На сьогодні чітко утвердився погляд на працю як на свідому доцільно направлену діяльність, докладання людьми розумових і фізичних зусиль для створення корисних продуктів, виробництва речей, надання послуг, накопичення і передачі інформації, спрямованих на задоволення своїх матеріальних і духовних потреб як на основну форму життєдіяльності окремої людини і суспільства в цілому, як вихідна умова соціального існування, розвитку всіх сторін суспільного життя.

Разом з тим праця – це засіб самоствердження і самовираження особистості, реалізація її досвіду, інтелектуального і творчого потенціалу, нормального достоїнства. Не підлягає сумніву, що будь-яке дійсне досягнення цивілізації є успіх праці.

Підприємливість за своєю соціальною суттєвістю знаходиться в прямому і нерозривному зв’язку з працею, є пусковим механізмом у господарських справах, розвитку ринкової економіки. Підприємництво сьогодні сприймається як різновид трудової діяльності, яка потребує призвання, одержимості, організованості, здатності до нововведень, готовності йти на виправданий умовами ринку ризик.

Людський чинник визначає науково-технічний і соціальний прогрес. Проста і ємна формула „продуктивність – від людини” точно відображає головну умову ефективної роботи успішно працюючих підприємств. Імперативом сучасного прогресу є всебічний розвиток людського потенціалу. Світовою практикою доведено, що інвестиції в людський капітал – найефективніші. У Західній Європі цей компонент забезпечує близько 75% приросту національного багатства. У цьому ж контексті особливого значення набуває стимулювання малого інноваційного підприємництва як провідника інноваційного продукту від науково-технічного винаходу до масового виробництва. Однією з найнагальніших є проблема суттєвого підвищення вартості робочої сили. Якщо вона низька, як це має місце в нашій країні, то технічні нововведення запроваджувати у виробництво немає потреби. Цю ситуацію потрібно за будь-яких умов виправити.

В Японії в роботі з персоналом пріоритет віддається трудолюбству працівників і задоволенню їх різносторонніх потреб, інтересам справи і вибору складних виробничо-технічних завдань.

В Радянському Союзі також вживались заходи щодо реформування економіки з метою підняти її ефективність. При цьому не залишалися без уваги і питання стимулювання праці.

З середини 50-х років робились кроки вбік відновлення заінтересованості основної маси трудівників в результатах господарювання, посилення матеріальних стимулів до праці. Визнавалось необхідним збільшити оплату, упорядкувати організацію і нормування праці, підтримувати винахідників і раціоналізаторів в їх прагненні сприяти науково-технічному прогресу, ввести елементи соціального планування. Але як і раніше основні надії покладались на ентузіазм, соціалістичне змагання. Докладались зусилля до того, щоб надати масовий характер руху за комуністичне відношення до праці.

У другій половині 60-х років була розпочата ще одна реформа господарювання, організації і оплати праці. Вона була націлена на те, щоб поєднати єдине державне планування з госпрозрахунком підприємств, централізоване галузеве управління з місцевою ініціативою, безумовну єдиноначальність із підвищенням ролі трудового колективу, загальне економічне стимулювання з матеріальною винагородою робітників за індивідуальні трудові показники. Але задумане не було доведено до кінця, цільові програми виявились нереалізованими. Стимулювання виробництва і праці було зорієнтовано як і раніше, переважно не на інтенсивний, а на екстенсивний розвиток економіки. Тому країна виявилась нездібною повністю використати науково-технічні досягнення для покращення життя людей.

В 1985 р. черговий раз було взято курс на реформи, на те, щоб добитися прискорення соціально-економічного розвитку країни, досягнути нового якісного стану суспільства і покращити на цій основі умови життя людей. Але і на цей раз прогнози не відбулись. Дуже скоро виявилась ілюзорність мети перебудови, положення справ в економіці і соціальній сфері продовжувало погіршуватись. Різко упав інтерес людей до праці. До того ж Радянський Союз в 1991 р. розпався на 15 самостійних держав.

Україна, рухаючись по шляху до ринку, до соціально орієнтованої ринкової економіки здійснює свою програму реформ. Видне місце в ній займає утвердження вільного підприємництва і життєвоспроможної моделі трудових відносин. Історичний досвід учить, що цього можна досягнути тільки при піднесенні трудолюбства і ділової підприємливості, зацікавленості кожного в результатах роботи і господарювання, при пошуках, знаходженні і використанні колективами, суспільством, державою нездоланних стимулів до творчої праці.

Динаміка економічного зростання України свідчить про те що, упродовж 2000 – 2002 років ВВП зріс на 27,4%, обсяги промислового виробництва – на 38,4%, продукції сільського господарства – на 23,3%, роздрібної торгівлі – на 42,2%. Приріст інвестицій склав 40%. Водночас, не можна заплющувати очі на те, що економічне зростання за останні роки здійснювалось головним чином на екстенсивній основі.

Існуюча ситуація не гарантує нам головного забезпечення сталого зростання та прискорення на подолання на цій основі розриву в обсягах ВВП на душу населення між Україною та країнами Заходу. У такій ситуації необхідно реалізувати стратегію випереджального розвитку, яка могла б забезпечити щорічні темпи зростання ВВП на 6-7 відсотків. Таке зростання можливе лише на основі інтенсивного технічного та технологічного оновлення виробництва, підвищення вартості робочої сили, всебічного розвитку людського потенціалу, виявлення і використання резервів підвищення продуктивності всіх видів ресурсів (матеріальних, трудових, технічних, соціальних, фінансових, капіталу, інформаційних тощо).

3. Зміст і характер праці

Праця може розглядатися стосовно суспільства (суспільна праця) і окремої особистості (індивідуальна праця). Незважаючи на різні характеристики, суспільна та індивідуальна праця мають загальні ознаки. Риси, що характеризують суспільну працю, цілком можуть належати індивідуальній. Суспільна праця визначає індивідуальну працю як з боку її суспільної організації, так і з боку матеріально-технічного змісту. Усяка індивідуальна праця є проявом суспільної праці, бо праця й відносини пов’язані з нею, завжди мали і матимуть суспільну форму.

Суспільна форма праці змінюється відповідно до розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, тому що вона зумовлена цим розвитком. Кожна суспільно-економічна формація має власну, властиву їй систему суспільної організації праці, що виражає ту суспільну форму праці, яка об’єктивно існує на даному етапі розвитку людського суспільства.

Аналізуючи структуру суспільної праці, можна виділити такі категорії, як „зміст праці” та „характер праці”.

Зміст праці відображає розподіл конкретних трудових функцій (виконавчих, контрольно-регулюючих)на робочому місці і визначається сукупністю операцій, які виконуються. Ці функції визначені розвитком засобів праці, організацією праці, рівнем суспільного і професійного розподілу праці, майстерністю самого робітника. Зміст праці відображає виробничо-технічний бік праці, демонструє рівень розвитку продуктивних сил, технічних засобів поєднання особистого і матеріального елементів виробництва, тобто розкриває працю перш за все як процес взаємодії людини з природою, засобами і предметами праці у процесі роботи.

Характер праці дозволяє розглядати праці з точки зору суспільних умов виробництва: форми і методи залучення членів суспільства до праці; тип суспільної формації праці; відношення працівників до праці.

Отже, характер праці відображає те особливе, що притаманне суспільній праці у кожній суспільно-економічній формації і визначено типом плануючих у суспільстві виробничих відносин.

Сучасна економічна реформа виводить усіх учасників виробництва у суспільстві на ринкові відносини, докорінно змінюючи виробничі відносини: перш за все це зміна форм власності, відмова від планомірного залучення і розподілу трудових ресурсів у країні і перехід на вільне підприємництво, яке базується на різних організаційно-правових формах і на вільному найманні робочої сили через попит і пропозицію на ринку праці. У зв’язку з цим змінюються і відносини між людьми – від процесу праці до кінцевого використання продукту праці.

Отже, слід підкреслити, що зміст і характер праці відображають дві сторони одного і того ж явища: сутність і форму суспільної праці. Ці дві соціально-економічні категорії знаходяться у діалектному взаємозв’язку, і зміна однієї з них без відворотно у тій чи іншій формі сприяє зміні другої.

Соціально-економічний характер праці визначає форму її організації і є сукупністю відносин між учасниками трудового процесу, що відповідають тому чи іншому методу виробництва. Зміни виробничих відносин неминуче приводять і до змін характеру праці, про який можна судити за такими основними показниками: суспільна організація праці, відношення до неї безпосередніх виробників і стимули до участі у трудовій діяльності. Розглянуті критерії у сукупності і дають якісну характеристику праці.

Суспільна праця – це праця робітників і селян, інженерно-технічних працівників і службовців, творчої інтелігенції. Характерною рисою кожної з цих частин є різний зміст, який зумовлює відмінність у співвідношенні витрат фізичної сили і нервової енергії.

Характер праці в значній мірі формується під впливом особистостей змісту праці в залежності від частки фізичної і розумової праці, рівня кваліфікації та інтелекту, рівня володарювання людини над природою тощо.

Різноманітність характеру і змісту праці знаходить відображення у класифікації праці за видами.

Зміст праці характеризується за такими основними критеріями:

виробничими умовами, в яких виконується робота;

вимогами до виконавця, його підготовки, фізичної витривалості, психологічного типу, вдачі, фізичних даних;

складністю і різноманітністю структури трудового процесу;

ступенем самостійності працівника у визначенні послідовності виконання окремих елементів трудового процесу, їх сполучення, часу виконання;

можливістю зміни діяльності (переходу від фізичних навантажень до розумових і навпаки) у процесі виконання виробничого завдання.

В процесі праці здійснюються такі функції:

- логічна, пов’язана з визначенням мети й підготовки системи необхідних трудових операцій;

- виконавча – приведення засобів праці у дію різними способами залежно від стану продуктивних сил і безпосередній вплив на предмети праці;

- реєстрації та контролю – спостереження за технологічним процесом, терміном виконання наміченої програми;

- регулювання – коригування, уточнення заданої програми.

Головними чинниками, які змінюють зміст праці є: розвиток засобів виробництва, науково-технічний прогрес, удосконалення техніки і технології виробництва, під дією яких праця поступово звільняється від обмежень, які стимулюють можливості людського організму. Людина зі своїми здібностями і навичками до праці продовжує залишатись головним елементом виробництва.

Науково-технічна революція найсуттєвішим чином впливає на зміст праці і сприяє його змінам. Для розвинутої автоматизації характерні такі зміни змісту праці:

передача функцій безпосереднього управління знаряддям праці машині (пристрою);

подальше зростання частини розумової праці за рахунок перенесення наголосу у змісті праці на складніші з контрольно-керуючих і логічних функцій;

синтез фізичної і розумової діяльності на якісно новому рівні.

Впровадження найновішої техніки і технології означає не тільки зростання технологічних і інтелектуальних навантажень на робітника, а й зростання ролі рішень, що приймаються ним у процесі виробничої діяльності, тобто людського чинника.

Різке підвищення значення людського чинника у матеріальному виробництві зумовлюється рядом моментів, зокрема: зростають виробничі потужності, що перебувають під контролем окремого робітника; втрати, що можуть виникнути внаслідок помилки або неправильних дій робітника автоматизованого виробництва набагато більші, ніж у звичайному механізованому виробництві; підвищується динамічність виробництва; зростає складність і різноманітність рішень.

Отже, зміст праці безпосередньо залежить від рівня розвитку продуктивних сил суспільства, які включають як матеріально-речовий, так і людський чинник.

Важливою передумовою розвитку суспільних форм праці та виробничих відносин є поділ і кооперація праці.

Але розгляд виробничих відносин лише під кутом зору поділу та кооперації праці дає тільки загальну характеристику суспільної форми праці. Особливі специфічні риси праці можна зрозуміти, лише виходячи з форми власності на засоби виробництва. Характер з’єднання працівника з засобами виробництва визначає соціальний характер і соціальну природу праці. Якщо зміст праці характеризує рівень розвитку продуктивних сил суспільства, то соціальний характер праці відображає соціально-економічне становище працівника в суспільному виробництві, а також риси виробничих відносин, за яких здійснюється процес праці.

Головними елементами системи виробничих відносин, які визначають характер праці, є:

відношення трудящих до засобів виробництва, форма власності на засоби виробництва;

мета, заради якої здійснюється праця безпосередніх виробників;

зв’язок між працею індивідуума та сукупною працею суспільства, який характеризує форму прояву суспільної природи праці;

ступінь соціальних відмінностей у праці, обумовлений ставленням соціальних груп до засобів виробництва;

відношення самих виробників до власної праці, прядок розподілу продуктів праці, а також метод організації праці в суспільстві.

Кожний з названих елементів у тій чи іншій мірі визначає сутність соціально-економічних формацій. Зміна власності на засоби виробництва змінює лише форму присвоєння продукту праці найманих робітників.

Важливе місце серед економічних процесів, що постійно розвиваються, відводиться і стимулам до праці.

4. Мотиви і стимули до праці

Як раніше було сказано, праця є першоосновою виникнення і розвитку людського суспільства, головним чинником його вдосконалення і прогресу. А які ж сили спонукають людину до праці та її вдосконалення і розвитку, що формує матеріальні та духовні багатства, необхідні для існування людства? Це перш за все потреби.

Усвідомлена нужда в будь-чому людини, соціальної групи, суспільства в цілому для піддержання умов життєдіяльності і подальшого розвитку визначається як потреба. Вона реалізується в процесі споживання, тобто задоволення особистістю і суспільством своїх різноманітних потреб.

Щоб задовольнити свої потреби, люди займаються виробництвом різноманітних виробів, розвивають сферу послуг. Якби не було споживання, будь-яке виробництво втратило б сенс. Отже, потреби людини є ідеальним внутрішньо спонукаючим мотивом його виробничої або будь-якої господарської діяльності, коли вони усвідомлюються працівниками як інтерес, тобто відображають потребу як прагнення задовольнити її через участь у трудовому процесі. Це відноситься і до суспільства в цілому.

В основі задоволення потреб членів суспільства лежить суспільне виробництво, його масштаби і ефективність. Зростання потреб можливе лише на основі розширення виробництва, збільшення асортименту виробленої продукції і надання послуг. Споживання – це незгасимий мотив розвитку і удосконалення виробництва.

В свою чергу, виробництво створює нові і більш досконалі продукти, розвиває сферу послуг, надає можливість задоволення раніше не існуючих потреб. Отже, роль виробництва не пасивна. Воно в значній мірі визначає коло потреб людини. В процесі виробництва виникає будь-яка конкретна потреба, яка потім проходить стадії інтенсивного розвитку, стабілізації і відмирання. Так, сучасне покоління економістів вільно спілкуючись з комп’ютерами, зовсім не потребує набуття навичків роботи на рахівницях чи арифмометрах.

Таким чином, між споживанням і виробництвом існує прямий і зворотній зв’язок, що забезпечує їх сумісний прогрес.

Структуру потреб особистості та окремих трудових колективів визначають рівень та умови життя і праці, системи виховання, загальної і професійної освіти, ідеали життя і поведінки в суспільстві.

Людські потреби різноманітні і охоплюють широке коло матеріальних благ і послуг, необхідних для нормального життєзабезпечення. Необхідно в першу чергу відмітити, що людина – істота суспільна. Тому формування і задоволення її потреб невід’ємне від потреб інших людей. У зв’язку з цим потреби класифікуються як індивідуальні (особисті) і суспільні (державні).

Індивідуальні потреби в свою чергу розподіляються на фізіологічні (повітря, вода, їжа, одяг, житло тощо); соціальні (освіта, охорона здоров’я, підвищення культурного рівня тощо); духовні, до яких належать інтелектуальні, естетичні та творчі потреби.

Необхідність задоволення фізіологічних потреб приводить до того, що праця є засобом їх задоволення. Тобто формується таке ставлення до праці, коли вона сприймається як засіб задоволення потреб фізичного існування. Але для того, щоб потреби спонукали людей до конкретних дій, вони повинні бути усвідомлені. В такому разі потреби набувають форми інтересу до тих чи інших видів діяльності, об’єктів, предметів. Інтерес є прагнення працівників до задоволення потреб і характеризує можливий за даних умов спосіб їх задоволення.

Інтереси можуть також бути індивідуальні (особисті), колективні і суспільні.

Структура особистих інтересів відповідає структурі особистих потреб. В умовах товарно-грошового виробництва велику роль відіграють і відіграватимуть матеріальні інтереси, інтереси до високого рівня оплати праці та інших доходів, до комфортного житла, висококваліфікованого лікування тощо. Разом з цим зростає рівень нематеріальних інтересів – інтерес до суспільно-політичної діяльності, до мистецтва, до знань і науки тощо. Потреби та інтереси не еквівалентні для кожного суб’єкта, в їх масі можна виділити основні і другорядні. Уявлення суб’єкта (суспільства, соціальних груп) про головні, найважливіші цілі життя і роботи, а також основні засоби досягнення цих цілей називають цінностями.

Спрямованість особистості на ті чи інші цінності матеріальної та духовної культури суспільства характеризує її ціннісні орієнтації, що є загальним орієнтиром у людській поведінці. У сфері праці ціннісні орієнтації бувають такі:

на суспільну значимість праці, коли працівник прагне виконувати будь-яку найпотрібнішу для суспільства у даний час роботу, незважаючи на її зміст і оплату;

на зміст праці, коли працівник прагне виконувати роботу досить складну, цікаву, таку, що відповідає рівню його освіти, кваліфікації, здібностям, має творчий характер;

на високу оплату праці, коли працівник прагне виконувати роботу з гарантованим високим заробітком і не зважає на її характер;

на умови праці, коли працівник надає найбільше значення роботі у комфортних умовах, у зручну для нього пору року, з хорошим мікрокліматом у колективі.

Кожен працівник під час трудової діяльності має цілу низку нерівнозначних між собою потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій. Вибір з їх масиву тих, що відповідають трудовій ситуації, що склалася, здійснюється з допомогою мотивів. Мотив – це засіб, з допомогою якого особистість, що опинилась в тій чи іншій ситуації, пояснює та обґрунтовує свою поведінку, тобто відображає своє ставлення до ситуації та об’єктів. У сфері праці до основних мотивів слід віднести мотиви забезпеченості (формується за допомогою заробітку); мотиви визнання (прагнення до професійного, кваліфікаційного і творчого зростання), мотиви особистого та суспільного престижу (оцінка суспільством результатів праці та місця її прикладання). Значимість для людини тих чи інших мотивів до ефективної праці змінюється протягом життя працівника, а також у різні періоди розвитку відносин усередині суспільства.

Сила мотивації або рівень мотиваційних настанов персоналу значною мірою залежить від оцінки “трудомісткості” досягнення цілей. Будь-яка трудова діяльність пов’язана із затратами праці певної кількості, якості, інтенсивності і має свою ціну. Завелика інтенсивність праці здатна знеохотити працівника до активної діяльності, якщо немає необхідних умов для відновлення працездатності. Несприятливі санітарно-гігієнічні умови на виробництві, незадовільна організація праці, недоліки соціально-побутової сфери можуть сформувати таку трудову поведінку, коли працівник згоджується на меншу матеріальну винагороду, оскільки інтенсифікація праці для нього є неприйнятною.

Безумовно, ефективність трудової діяльності залежить від мотивації. Неоднозначність залежності між мотивацією і результатами праці породжує складну управлінську проблему: як оцінювати результати роботи кожного працівника і як його винагороджувати. Розв’язання цієї проблеми має ситуаційний характер. Слід пам’ятати, що такі задачі на практиці трапляються досить часто, а їх розв’язання потребує комплексного підходу.

Мотивація трудової діяльності персоналу як галузь практичної діяльності, що безпосередньо пов’язана з реалізацією інтересів суб’єктів господарювання, взаємодією роботодавців і найманих працівників, урухомленням механізмів посилення трудової активності, правомірно розглядати як одну з провідних соціально-трудових відносин.

Соціально-трудові відносини – це комплекс взаємовідносин між їхніми сторонами: суб’єктами і органами сторін за участі держави (органів законодавчої і виконавчої влади) і місцевого самоврядування, що пов’язані наймом, використанням, відтворенням робочої сили і спрямовані на забезпечення високого рівня та якості життя особистості, колективів і суспільства в цілому.

Мотивація – це сукупність внутрішніх і зовнішніх рушійних сил, які спонукають людину до діяльності, визначають поведінку, форми діяльності, надають цій діяльності спрямованості, орієнтованої на досягнення особистих цілей організації.

Мотивація персоналу включає такі складові: мотивацію трудової діяльності тобто спонукання персоналу до ефективної трудової діяльності, що забезпечує необхідні винагороди і задовольняє наявні потреби; мотивацію стабільної та продуктивної зайнятості; мотивацію розвитку конкурентоспроможності працівника; мотивацію володіння засобами виробництва; мотивацію виробу нового місця роботи, службового зростання, ділової кар’єри тощо, що в свою чергу підвищує рівень життєдіяльності кожного працівника, рівень якості життя як його особисто, так і його сім’ї і суспільства в цілому.

Література

Егоршин А.П. Управление персоналом. Н.Новгород: НИМБ, 1999. – 437 с.

Колот А. Теоретичні і прикладні аспекти становлення і розвитку сторін соціально-трудових відносин та їх представницьких органів// Україна: аспекти праці. – 2002. - № 2. – С. 15, 20-25.

Колот А.М. Мотивація, стимулювання й оцінка персоналу. - К.:КНЕУ, 1998.

Управление персоналом организации: Учебник / Под ред. А.Я.Кибанова. - 2-е изд. - М.: ИНФРА-М, 2002. - 638 с.

Управление человеческими ресурсами / Под ред. М. Пула, М. Уорнера. – СПб.: Питер, 2002. – 1200 с.

Ягодка А.Г. Соціальна інфраструктура ы політика: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2000. – 212 с.