Зміст

Вступ

1. Теоретичні основи нагромадження капіталу

1.1 Фактори нагромадження капіталу

1.2 Форми нагромадження капіталу

2. Способи нагромадження капіталу

2.1 Методи нагромадження капіталу

2.2 Роль нагромадження капіталу

3. Нагромадження капіталу в Україні

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми: аксіомою політичної економії є твердження про те, що об'єктивні передумови капіталістичного або ринкового, господарювання закладаються в процесі первісного нагромадження капіталу, тобто в період, коли кардинально змінюється структура та інституціональний формат попередньої економіки: капітал як нагромаджена праця у вигляді речового фактора виробництва відокремлюється від безпосереднього виробника і як власність стає основою, головним рушієм суспільного виробництва. При цьому корінну сутність ринкової трансформації економіки визначає процес первісного нагромадження акції уряду, породжуючи неоднозначні наслідки.

Нагромадження основного капіталу завжди було і залишається опорою економічного, політичного, інтелектуального прогресу суспільства, бо за його допомогою здійснюються розширене відтворення матеріально-речових факторів (товарів і послуг) і економічні відносини людей з приводу виробництва валового внутрішнього продукту; спостерігається різниця між рівнями життя людей. Це викликає масу проблем і саме в цьому полягає актуальність теми курсової роботи.

Метою написання даної роботи є висвітлення складності процесу нагромадження капіталу в сучасних умовах господарювання.

Завдання роботи:

узагальнити теоретичні основи нагромадження капіталу;

вивчити сутність нагромадження капіталу як економічної категорії;

розглянути основні фактори і форми нагромадження капіталу;

описати способи та методи нагромадження капіталу;

розкрити роль нагромадження капіталу;

дослідити нагромадження капіталу в Україні.

Об’єкт дослідження: вся сукупність різних аспектів теорії і практики науки, яка дозволяє розкрити сутність нагромадження капіталу.

Предмет дослідження: процес нагромадження капіталу.

Методологічні основи дослідження: один з методів, які використовував автор, був ґрунтовний нагромадження капіталу.

Інформаційними джерелами дослідження були підручники по економічній теорії та журнали: «Економіка України», «Економіка і прогнозування», «Вісник Тернопільської академії народного господарства».

1. Теоретичні основи нагромадження капіталу

1.1 Фактори нагромадження капіталу

Сутність та структура капіталу, механізм самозростання вартості, процес виробництва і присвоєння доданої вартості, формування капіталу, його нагромадження є предметом вивчення найпомітніших вчених-економістів, темою дискусій і полемік.

Термін «капітал» (англ., фр. саріtal, лат. саріtalis – головний) вживають у різних аспектах: «майно» і «володіння», «самозростаюча вартість» і «самозростаючі гроші» або взагалі нагромаджена праця в різних уречевлених формах. Так, основоположники класичної політекономії (А. Сміт і Д. Рікардо) ототожнювали капітал з нагромадженою уречевленою працею (засобами виробництва). Однак А. Сміт до капіталу відносив лише ту частку запасів, яка використовується для подальшого функціонування у виробництві та іншій економічній діяльності й приносить дохід. Позитивним у такому трактуванні сутності капіталу є те, що його матеріально-речовий зміст пов’язується як з факторами виробництва, так і процесом отримання доходу. Останнє є домінуючим для розуміння змісту поняття «капітал». Непринципова відмінність між класичною буржуазною політекономією і сучасною економічною (західною) теорією полягає в тому, що остання суттєво розширює перелік елементів (видів) нагромадженої праці (багатоаспектна виробнича та інформаційна інфраструктура тощо) при розгляді змісту капіталу. До складу капіталу вони включають надбані знання і навички, в тому числі й професійно-кваліфікаційні, а інвестиції на їх здобуття називають «людським капіталом» (Дж. Беккер, Ф. Махлуп), на відміну від «фізичного капіталу». Часто в західній літературі капітал ототожнюється з фінансовими ресурсами (насамперед з грошима – С. Фішер, Р. Дорнбуш, Дж. Робінсон) і навіть розглядається як специфічний фактор виробництва, що створює дохід [2, 51].

Таким чином, починаючи з А. Сміта, буржуазна політекономія в особах багатьох його послідовників (Дж.С. Міль, А. Маршалл, П. Самуельсон та ін.) розглядає капітал як сукупність факторів виробництва, що приносять дохід.

З точки зору трактування матеріально-речового змісту капіталу до такої позиції дуже наблизилось і марксистське розуміння цієї проблеми. Однак між ними є принципові відмінності, особливо щодо процесу функціонування різних складових капіталу та їх ролі у створенні вартості.

А ось за К. Марксом, капітал – це вартість, авансована у той чи інший вид економічної діяльності (перш за все виробництво) з метою одержання додаткової вартості, яка є результатом експлуатації і перманентно відтворює саму себе, тобто приносить додаткову вартість. Капітал змінює свою економічну форму прояву. Так, він може виступати (проявлятись) у формі: певної суми грошей; засобів виробництва; готової продукції (товарів) на складі, призначеної на продаж; засобів існування найманих працівників тощо. Поряд з цими матеріально-речовими формами капітал, як уже зазначалося, можна розглядати і як суспільні відносини.

Важливий вклад у розробку теорії нагромадження капіталу вніс К. Маркс. Дослідження К. Маркса розпочинає з аналізу простого відтворення, коли ще не відбувається процесу нагромадження. Процес капіталістичного нагромадження, з одного боку, є процесом відтворення капіталу взагалі, а з іншого – відтворення його в розширеному масштабі. Маркс спочатку розглядає просте відтворення, а потім у дослідження включає розширене відтворення, або нагромадження. Аналіз розширеного відтворення, у свою чергу, дає змогу зробити низку узагальнень і сформулювати основні тенденції розвитку капіталістичного нагромадження. К. Маркс з’ясовує, як капіталістичні відносини, виникнувши раз, постійно відтворюються самим процесом капіталістичного виробництва [5, 280].

Отже, викладені положення про сутність, форми прояву капіталу були і залишаються не завжди загальновизнаними різними економічними концепціями, теоріями та науковими напрямами. З їх порівняння можна дійти висновку, що найповніше сутність капіталу як руху, що набуває різних форм, у тому числі форму суспільних відносин людей, ми знаходимо перш за все у Маркса.

Чимало економістів витлумачує суть капіталу на основі концепції «продуктивності капіталу». Вони вважають, що кожний фактор виробництва має фізичну продуктивність, тобто створює свою частку доходу. Ряд авторів при визначенні капіталу в центр уваги кладе фактор часу. На їх думку, одержуваний капіталістом дохід становить собою своєрідну винагороду за відмову непродуктивного використання коштів, за відмову від задоволення особистих потреб, за очікування благ майбутніх.

У процесі історичного розвитку економічні категорії зазнають еволюції, що безпосередньо стосується поняття «нагромадження капіталу». Економічна еволюція зумовлює появу нових концепцій і трактувань капіталу.

На сучасному етапі є дві основні концепції капіталу – асоціальна й соціологічна. У свою чергу, асоціальна концепція капіталу має два напрямки. Один напрямок характеризує капітал як сукупність засобів виробництва, інший – як грошову суму, використовувану для господарських операцій з метою одержання доходу. Інакше кажучи, два напрямки асоціальної концепції капіталу кладуть в основу різні об’єкти. Перший напрямок під капіталом розуміє фізичний капітал: верстати, машини, будинки, споруди, запаси матеріалів і напівфабрикатів у їхньому вартісному вираженні. Попит на капітал на ринку факторів виробництва – це попит фірм на фізичний капітал, який дає змогу фірмам реалізовувати свої інвестиційні проекти.

Представники другого напрямку вважають капіталом фінансові ресурси (гроші та грошовий капітал). Купівля – продаж фізичного та фінансового капіталів відбувається на певних, особливих ринках, відповідно – на ринку інвестиційних товарів, котрий є сегментом ринку факторів виробництва, і на фінансовому ринку [3, 180].

Соціологічна концепція розглядає нагромадження капіталу як історичну категорію, котра виражає специфічні суспільно-виробничі відносини між суб’єктами економіки з приводу умов (факторів виробництва) і результатів виробництва.

Представники соціологічної концепції під нагромадженням капіталу розуміють суспільно-виробничі відносини з приводу перетворення частини вартості додаткового продукту в додаткові фактори виробництва, котрі супроводжуються не тільки зростання ВВП, а й розширення відповідних відносин власності. Прихильники асоціальної концепції, навпаки, ігнорують характер відносин власності, у рамках яких відбувається процес нагромадження, і зводять останній тільки до нарощування масштабів функціонуючого капіталу з метою максимізації прибутку. Неважко помітити, що соціологічна концепція нагромадження капіталу має яскраво виражений ідеологічний характер. Остання обставина й стала однією з причин підміни поняття «нагромадження капіталу» на поняття «інвестиції».

Друга причина, чому термін «нагромадження капіталу» був замінений на «інвестиції», в тому, що згодом у відтворенні реального капіталу дедалі більшу роль став відігравати фінансовий сектор економіки. До того ж, фінансовий сектор стає розвинутою сферою нового фінансового підприємства, специфіка якого в тому, що одержання прибутку базується на вкладеннях у фінансові активи. У цих умовах, коли значення сфери обігу (а саме в ній функціонують суб’єкти фінансового підприємства) у формуванні прибутку стало зростати, поняття «капітал» перестало виражати споконвічну суть процесу – вкладення в основну сферу економіки – безпосереднє виробництво. Саме тому в економічній літературі заходу, щоб відобразити ширшу палітру вкладень, стали використовувати поняття «інвестиції» [17, 31].

Тлумачний словник дає таке визначення: капітал (capitale – слово з пізньої латини, від caput – голова) – одна з найважливіших категорій науки, обов’язковий елемент ринкового господарства.

Поняття «капітал» з’явилося на рубежі xıı-xııı ст. в Італії у значенні «цінності»; «запас товарів»; «маса грошей» або ж «грошей, що приносять відсоток». Вийшовши з Італії, слово «капітал» потім поширилося по всій Німеччині та Нідерландах, а згодом прийшло у Францію, де вступило в конфлікт з іншими похідними від «caput», котрі легко підставлялися замість нього: «багатства», «частка», «можливості», «фонди» [17, 27].

Капітал (capitalis – головний):

самозростаюча вартість, або вартість, що приносить додаткову вартість;

виробничі відносини між найманим працівником і власником засобів виробництва в межах основного виробничого відношення «наймана праця – капітал»;

рух вартості.

Капітал складається з двох частин – постійного та змінного, котрі відіграють різну роль у капіталістичному виробництві, при цьому постійний капітал зростає швидше змінного. Швидше зростання постійного капіталу є в основі виробництва відносної додаткової вартості: підвищення продуктивності праці саме тому і виражається, що така ж сама кількість робітників надає руху більшій масі засобів виробництва. Тільки у випадку аналізу нагромадження капіталу, і не тільки з кількісної сторони, а й зі зміни співвідношення між змінним і постійним капіталом, це співвідношення стає в центрі дослідження і має бути виражене у певних поняттях:

– вартісна будова капіталу;

– технічна будова капіталу;

– органічна будова капіталу.

Вартісна будова капіталу виражає співвідношення вартості засобів виробництва, тобто постійного капіталу до вартості робочої сили або до змінного капіталу.

Технічна будова капіталу виражає співвідношення між масою застосовуваних засобів виробництва, з одного боку, і кількістю праці, необхідної для їхнього застосування, – з іншого.

Зміна органічної будови капіталу, виражаючи собою зростання технічної будови капіталу, котре є результатом розвитку продуктивних сил, у той же час означає погіршення становища робочого класу внаслідок відносного зменшення змінного капіталу, тобто означає загострення протиріччя між працею і капіталом [7, 140].

До числа факторів, котрі визначають масштаби нагромадження, відносять:

ступінь експлуатації робочої сили. Чим вищий ступінь експлуатації робочої сили, тим більші розміри нагромадження;

зростання продуктивності праці. Зростання продуктивності праці, знижуючи вартість засобів виробництва, а також засобів відтворення робочої сили, дозволяє, навіть не збільшуючи розмірів капіталу, експлуатувати більшу масу робочої сили і використовувати більше засобів виробництва;

кількість застосованого капіталу порівняно із спожитим. Частина постійного капіталу, що представлена засобами праці, бере участь у багатьох виробничих циклах, а свою вартість на створюваний продукт переносить поступово, частинами, повертаючись до капіталіста у формі фонду амортизації. Виходить, що різниця між застосовуваним і споживаним капіталом служить ніби дармовою силою природи;

величину авансованого капіталу. Чим більший авансований капітал, тим швидше він нагромаджується [5, 246].

Масштаби нагромадження обумовлюються тією пропорцією, де додаткова вартість поділяється на капітал та дохід. Але не всяка сума додаткової вартості може відразу перетворитися на продуктивний капітал. Дійсному нагромадженню має передувати нагромадження грошей. Реально в капітал можна перетворити лише те, що може бути факторами виробництва, стати елементами продуктивного капіталу.

1.2 Форми нагромадження капіталу

Процес нагромадження капіталу здійснюється у двох формах: у формі концентрації капіталу та у формі централізації капіталу.

Концентрація капіталу становить собою збільшення капіталу шляхом капіталізації частини додаткової вартості, тобто це відтворення капіталу в розширених масштабах.

Однак процес нагромадження капіталу за допомогою його концентрації є процесом повільним. Суспільству довелось би довго чекати, поки розміри індивідуальних капіталів стануть достатніми для будівництва, наприклад, залізниць, каналів та інших великих підприємств і споруд.

Прискоренню зосередження суспільного капіталу в руках незначної кількості самостійно функціонуючих капіталістів служить централізація капіталу. Централізація капіталу становить собою збільшення розмірів капіталу в результаті об’єднання кількох капіталів в один, більш великий. Централізація протидіє дробленню індивідуальних капіталів. Вона стає могутньою силою завдяки двом важелям: конкуренції і кредиту. Великий капітал побиває в конкурентній боротьбі своїх суперників і поглинає підприємства, що зазнали банкрутства.

За допомогою кредиту відбувається прискорення централізації капіталу, оскільки виникає можливість створювати акціонерні товариства і таким чином стягувати в руки індивідуальних або асоційованих капіталістів розсіяні по всій країні, а то й по світу, грошові кошти. По-перше, шляхом насильницького захоплення слабких підприємств сильними. По-друге, шляхом насильницького захоплення слабких індивідуальних капіталів за допомогою утворення акціонерних товариств.

Концентрація і централізація нерозривно зв’язані з концентрацією виробництва. В міру розвитку капіталізму виробництво все більше і більше зосереджується в руках незначної кількості величезних підприємств.

З нагромадженням капіталу, незалежно від того, чи воно відбувається шляхом концентрації чи централізації капіталу і виробництва, зростає будова капіталу [9, 92–93].

Соціальна-економічна структура нагромадження детермінована структурою форм власності, враховуючи приналежність капіталу до різних фаз і його функціональну роль у виробництві. Використовуючи такий методологічний підхід, виокремлюють наступні форми нагромадження капіталу:

― державні інвестиції. Хоча для забезпечення економічного зростання вони повинні стати пріоритетним напрямком бюджетних витрат, у даний час централізовані капітальні вкладення є незахищеною статтею Державного бюджету і здійснюються за залишковим методом. Теоретично це пояснюється тим, що фінансування дефіциту Держбюджету через внутрішні показники (державні цінні папери) витісняє державу як інвестора з ринку капіталу. Знижує обсяг державних інвестицій також приватизація державної власності, оскільки, поряд зі зменшенням державних централізованих бюджетних нагромаджень, скорочуються нагромадження у державних підприємствах за рахунок їх власних коштів. Звідси випливає, що держава – підтримка підприємств у сфері інвестування буде незначною, держава зможе здійснювати інвестиції лише в невиробничу сферу і конверсію. Тому в перспективі державні інвестиції одержать підприємства пріоритетного значення, котрі виробляють капітальні товари – засоби виробництва для виробництва засобів виробництва.

― приватно-кооперативне нагромадження – континентальна модель акціонерної власності, що складається в українській економіці, характеризується приналежністю 70–80% акціонерного капіталу постійним акціонерам (на стадії первинної приватизації – трудовим колективам), за своєю соціально-економічною природою вона є робочою акціонерною власністю. Ця модель, показує практика її використання в різних країнах, ускладнює інвестиційні процеси, оскільки іллірійські (мордовські) фірми схильні до недоінвестування, використання доходу через заробітну плату, а прибуток – через дивіденди на споживання. Але зниження конкурентоспроможності продукції, її старіння і зниження попиту можуть змусити постійних акціонерів інвестувати прибуток. Крім того, перехід до другого етапу приватизації (від чекового до грошового), а також розвиток фондового ринку забезпечують поступову концентрацію контрольного пакету акцій в аутсайдерів, що свідчить про перехід до ефективнішої підприємницької моделі акціонерної власність, до так званої реструктуризованої власності.

― партнерські нагромадження. Значні кошти нагромаджено в рамках партнерств, якими є більшість товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з невеликою кількістю засновників (2–4 особи), що функціонують у різних сферах економіки, але є, як правило, торгово-посередницькими структурами. Однак вкладаються вони в основному у товарно-матеріальні цінності. Разом з тим, у зв’язку зі зростанням банківських відсотків за депозитами, комерційні структури вкладають вільні кошти в банки або купують цінні папери, тобто підвищується їхня інвестиційна активність, а через діяльність різних фінансових інститутів. Це пояснюється тим, що для здійснення інвестиційних проектів комерційним структурам не вистачає власних коштів, а високі відсоткові ставки не дають їм змоги використовувати довготермінові кредити.

― приватні інвестиції. Заощадження населення вкладають у невиробничі основні фонди (житлове будівництво, дачі, машини, комп’ютери), у кращому випадку – в оборотний капітал і фінансові спекуляції з найвищим ступенем ризику. Над ризикованість дрібних приватних фірм, їхнє розорення в умовах найменшого порушення встановлених контрактів призвели до відмови банків страхувати кредити, і, як наслідок, до істотного скорочення економічної активності індивідуального підприємства. Відсутність у багатьох підприємців економічної культури, бухгалтерських знань зумовило їхню неуважність до цієї сфери діяльності, через що їхня заборгованість державі перевищує фінансові можливості [17, 32].

― «тіньове нагромадження». Специфічною структурою української економіки є «тіньовий» сектор. Якщо в здоровій ринковій економіці доходи «тіньового» бізнесу становлять 3–5% ВВП, то в Україні частка «тіньової» економіки виросла вдвічі й досягла 40% і зберігається на цьому рівні [2, 52].

― дрібнотоварне нагромадження. Джерелом ремісного капіталу в рамках дрібнотоварного укладу (вулична торгівля) найчастіше є кошти, запозичені у родичів або друзів.

Отже, капітал можна визначити як сукупність різнорідних і відтворюваних ресурсів, використання яких у виробничому процесі дозволяє збільшувати продуктивність людської праці. Капітал складається з майна, обладнання, проміжкових продуктів, грошей, цінних паперів тощо. Всі ці різнорідні ресурси набувають точного економічного смислу завдяки доходу, який отримує власник цих ресурсі.

Фактори нагромадження капіталу:

ступінь експлуатації робочої сили;

зростання продуктивності праці;

кількість застосованого капіталу порівняно із спожитим;

величину авансованого капіталу.

Нагромадження основного капіталу складається з таких елементів: придбання (за вирахуванням вибуття) основних фондів, витрат на поліпшення невироблених матеріальних активів, витрат у зв'язку з передачею прав власності на невироблені матеріальні активи. Особливе значення мають грошові нагромадження населення як сукупна величина коштів, що включають готівку, вклади в ощадних та інших банках, облігації, казначейські зобов'язання, страхові поліси, сертифікати, акції та інші цінні папери. Приватні кошти, за сучасними уявленнями, утворюють підґрунтя процесу нагромадження та розширеного відтворення ВВП. Саме тому визначальним фактором нагромадження та конкурентоспроможності економіки виступають національні заощадження.

Форми нагромадження капіталу:

державні інвестиції;

приватно-кооперативне нагромадження;

партнерські нагромадження;

приватні інвестиції;

«тіньове нагромадження»;

дрібнотоварне нагромадження.

2. Способи нагромадження капіталу

2.1 Методи нагромадження капіталу

Перетворення певної грошової суми в засоби виробництва і робочу силу є перший рух, що його робить вартість, яка повинна функціонувати як капітал. Відбувається він на ринку, в сфері обігу. Друга фаза цього руху, процес виробництва, закінчена, оскільки засоби виробництва перетворені на товари, вартість яких перевищує вартість частин, тобто містить у собі первісно авансовий капітал плюс додаткову вартість. Ці товари повинні бути потім знов кинуті в сферу обігу. Треба продавати їх, реалізувати їх вартість у грошах, ці гроші знов перетворити в капітал і так далі, знов з початку. Цей кругооборот, що завжди проходить одні й ті самі послідовні фази, становить обіг капіталу.

Перша умова нагромадження полягає в тому, щоб капіталістові вдалося продати свої товари і знов перетворити в капітал більшу частину одержаних за них грошей. Надалі припускається, що капітал проходить свій процес обігу нормально.

Капіталіст, що виробляє додаткову вартість, тобто висмоктує неоплачену працю безпосередньо з робітників і фіксує її в товарах, перший привласнює собі додаткову вартість, але аж ніяк не є її останнім власником. Він повинен потім поділитися нею з іншими капіталістами, які виконують інші функції в суспільному виробництві в його цілому, із земельним власником і т.д. Отже, додаткова вартість розпадається на різні частини. Різні її частини потрапляють в руки різних категорій осіб і набувають різних, незалежних одна від одної форм, як-от: прибуток, процент, торговий прибуток, земельна рента і т.д. Отже, з одного боку капіталіст, який виробляє товари, продає їх по вартості, причому не будемо розглядати його зворотного повернення на товарний ринок: ні тих нових форм, які приурочують до капіталу і сфері обігу, ні прихованих і них конкретних умов відтворення. З другого боку, приймаємо, що капіталістичний виробник є власником усієї додаткової вартості або представником усіх учасників у її діленні. Таким чином, спочатку розглянемо поняття «нагромадження» абстрактно – як момент безпосереднього процесу виробництва [10, 281].

Оскільки нагромадження відбувається, остільки очевидно, що капіталістові вдається продати вироблений товарі перетворити виручені від цього продажу гроші знов у капітал. Далі: розпад додаткової вартості на різні частини анітрохи не змінює її природи і тих необхідних умов, за яких вона стає елементом нагромадження. Хоч би в якій пропорції розпадалась додаткова вартість на частину, затримувану самим капіталістичним виробником, і частину, яку він віддає іншим, в усякому разі в першу чергу додаткова вартість привласнюється її капіталістичним виробником. Отже, те, що припускаємо при змалюванні процесу нагромадження, те відбувається і в дійсності. З другого боку, розпад додаткової вартості і опосереднюючий рух обігу затемнюють просту форму процесу нагромадження. Тому аналіз останнього і його чистому вигляді потребує попереднього абстрагування від усіх явищ, які приховують внутрішню гру його механізму.

Хоч би яка була суспільна форма процесу виробництва, він в усякому разі повинен бути безперервним, тобто повинен періодично проходити одні й ті самі стадії. Так само, як суспільство не може перестати споживати, так не може воно перестати виробляти. Тому всякий процес суспільного виробництва, який розглядається в постійному зв’язку і в безперервному потоці свого відновлення, є в той же час процесом відтворення.

Просте відтворення – явище не типове для капіталізму, типовим є розширене відтворення, або нагромадження. К. Маркс починає дослідження з простого відтворення, тому що перш ніж приступити до вивчення перетворення додаткової вартості в новий капітал визначається процес відтворення попереднього капіталу, процес відтворення капіталістичних відносин узагалі, абстрагуючись від їхнього розширення. Маркс досліджує, як виробництво додаткової вартості безперервно відтворює свої власні передумови й умови, не ускладнюючи поки що аналізу тим, що ці умови і передумови відтворюються у масштабах, котрі постійно розширюються [3, 274].

Проблемою реального нагромадження капіталу набуває політико-економічного аспекту в тій мірі, в якій на неї можна подивитися крізь призму предмета політичної економії. В умовах науково-технічного прогресу, поряд зі збільшенням речових елементів основного капіталу, швидко зростають вкладення у розвиток духовних продуктивних сил. Інтелектуальний потенціал стає найактивнішим елементом виробництва. У формуванні матеріально-технічної бази виробництва підвищується роль наукових досліджень, кваліфікації, знань і досвіду працівників.

Нині самостійного значення набуває розширене відтворення людського капіталу. Роль цього елемента особливо зросла з другої половини ХХ ст. у зв’язку з прискореним розвитком нової техніки і технології виробництва. Специфіка цих вкладень – у тривалому, віддаленому в часі економічному ефекті. Формування перспективної якості праці потребує залучення значних ресурсів у сферу відтворення людського капіталу. Як показують розрахунки американських економістів, ще в середині століття на частку капіталу припадало більше 33% приросту національного доходу [17, 31].

Основними формами вкладень у відтворення людського капіталу є витрати на освіту, виробничу підготовку, охорону здоров’я тощо. Витрати, пов’язані з відтворенням «людського капіталу», корисні з позиції суспільства в цілому, тому що пом’якшують майнову нерівність і значно знижують соціальну напруженість. Ефективність цих витрат виявляється також і на макрорівні як умова розвитку науково-технічного прогресу. Витрати на освіту розглядаються як фактор підвищення норми нагромадження капіталу.

В поняття «нагромадження капіталу» включають поняття «робоча сила». Робоча сила – це сукупність фізичних та розумових здібностей, якими володіє людина і використовує щоразу, коли виробляє будь-які економічні блага [10, 105].

Робоча сила перетворюється на товар лише в умовах капіталістичної власності. Для перетворення робочої сили на товар власник робочої сили повинен бути вільною особою. По-перше, необхідно, щоб людина була особисто вільна і могла розпоряджатися своєю робочою силою. Ця умова виникає внаслідок ліквідації особистої кріпосної залежності. По-друге, необхідно, щоб така особиста вільна людина була «вільною» від засобів виробництва, тобто позбавленою останніх, а тому змушена продавати свою робочу силу. Ці умови виникають як наслідок обезземелювання колишніх кріпосних селян.

Проте для перетворення робочої сили на товар лише умов недостатньо: у суспільстві необхідно ще і наявність осіб, які володіють засобами виробництва і грошима, мають змогу купувати робочу силу та на основі її використання здійснювати виробництво.

Товар робоча сила – це сукупність розумових і фізичних здібностей людини до праці як об’єкт відносин купівлі-продажу між найманим працівником і власником засобів виробництва [10, 105].

Споживна вартість товару робоча сила полягає в здатності робітника своєю працею створювати нову вартість, причому більшу ніж вартість його робочої сили. Споживна вартість робочої сили як товару проявляється в процесі її використання, споживання. Таким чином, капіталіст на ринку праці купує товар робочу силу для того, щоб в процесі її споживання одержати додаткову вартість.

Особливістю капіталістичного виробництва є те, що воно ведеться на основі найманої праці, тобто на основі продажу і купівлі робочої сили.

Наймана праця – це праця, що включається у процес виробництва через продаж робочої сили найманим працівником власнику засобів виробництва [10, 106].

Купівля-продаж робочої сили, що перетворює її на товар, є економічним відношенням між власником робочої сили – найманим працівником та власником грошей – капіталістом. Отже, перетворення робочої сили на товар є першим ступенем переходу капіталістичної власності зі свого юридичного змісту (належності найманому робітнику робочої сили, а капіталісту – грошей та засобів виробництва) в економічний зміст, тобто в реальні економічні відносини.

Стаючи товаром, робоча сила, як і будь-який інший товар, має дві властивості: вартість і споживчу вартість. Якісне визначення вартості товару робоча сила утворюють відносини купівлі-продажу робочої сили між найманим робітником і капіталістом. Кількісне визначення вартості товару сила зводить до величини її вартості, яка виробництва життєвих засобів, що забезпечується відтворення робочої сили, і зводиться до вартості цих життєвих засобів – до вартості так званого «споживчого кошика». До його складу входять товари, споживання яких стало типовим, характерним для певної країни в певний час і забезпечує відтворення робочої сили певної якості (кваліфікації).

2.2 Роль нагромадження капіталу

В економічній теорії існує концепція, яка ототожнює робочу силу з працею (А. Смітт, Д. Рікардо та їх послідовники). Відповідно до цієї концепції найманий працівник продає, а капіталіст купує та оплачує не здатність працівника до праці, а саму працю. Проте продати працю неможливо, оскільки праця – це доцільне використання розумових і фізичних сил людини в процесі виробництва благ і послуг. Складовими частинами процесу виробництва є сама праця й предмет праці. Тому праця є процесом, що здійснюється за наявності засобів виробництва – знарядь і предметів праці. Але найманий працівник позбавлений засобів виробництва, вони є власністю капіталіста. Тому найманий працівник не може здійснити процес праці, а поки процесу праці немає, не існує і живої праці. Продати ж те, чого не існує, неможливо, тому концепція про продаж найманим працівником своєї праці ірраціональна. Свою працю, і лише в уречевленій формі може продати лише той, хто є власником засобів виробництва, хто з їх допомогою здійснює процес виробництва і в ньому уречевлює працю у виробленому товарі, який пропонується для продажу. Такої можливості найманий працівник не має, він може продати свою здатність до праці, а не саму працю [4, 165].

Як і будь-який інший товар, робоча сила має ціну. Ціною робочої сили є вартість робоча сила, що виражена в грошовій формі, тобто в грошах. В реальних відносинах між найманим працівником і капіталістом ціна робочої сили виступає у формі заробітної плати. Тому заробітна плата, з одного боку, є ціною, тобто перетвореною формою вартості товару робоча сила, а з іншого – економічним відношенням між найманим працівником і капіталістом у сфері обігу (купівлі-продажу) товару робоча сила. Згідно з концепцією, що ототожнює робочу силу з живою працею, заробітна плата є платою за працю.

Ціна робочої сили має свої особливості. Якщо ціни звичайних товарів через не збігання попиту і пропозиції безперервно коливаються (збільшуючись чи зменшуючись) стосовно їх вартості, то ціна товару робоча сила відхиляється від вартості, як правило, у бік зменшення. Зумовлено це тим, що пропозиція цього товару на ринку праці стійко перевищує попит і втілюється в безробітті, що є органічною властивістю капіталістичного способу виробництва. Перевищення пропозиції товару робоча сила над попитом об’єктивно призводить до зниження ціни робочої сили (заробітна плата) нижче від її вартості та є додатковим фактором збагачення капіталіста як споживача робочої сили.

За з’ясування механізму самозростання капіталу (утворення додаткової вартості) необхідно абстрагувати від не збігання ціни і вартості робочої сили, тобто виходити з дії закону і вартості, згідно з яким у відносинах купівлі-продажу робочої сили має місце еквівалентність, тобто з того, що капіталіст повністю оплачує вартість робочої сили.

Купуючи робочу силу і засоби виробництва, капіталіст, по-перше, хоче виробити споживну вартість, яка б мала мінову вартість, тобто товар.

По-друге, він хоче виробити такий товар, вартість якого була б більшою, ніж вартість куплених ним факторів виробництва і тим самим забезпечувала б йому додаткову вартість. Капіталіста не цікавить споживна вартість сама по собі. Його цікавить додаткова вартість. Тому капіталіст буде прагнути виробляти ті споживні вартості, які в сучасних умовах приносять йому високу додаткову вартість [12, 324].

Споживча вартість товару робоча сила – здатність робочої сили бути джерелом вартості, й до того ж більшої вартості, ніж вона сама має, тобто джерелом додаткової вартості. Одержання додаткової вартості не випадкове явище, а об’єктивно закономірний процес капіталістичного виробництва. Навіть якщо капіталісти сплачують повну вартість робочої сили, то все одно одержують додаткову вартість. Проте слід мати на увазі, що тільки при ідеальних умовах капіталісти купують робочу силу за її вартість. В дійсності досить часто вони купують робочу силу за ціною, нижчої від її вартості.

Оскільки підвищення органічної будови капіталу в першу чергу розповсюджується на нові капітали, які тільки починають функціонувати в ролі додаткових або самостійних капталів, оскільки саме ці капітали відносно зменшують додатковий попит на робітників.

Проте зрушення, що відбулися в технічній будові додаткового капіталу, поступово розповсюджується і на первісний капітал, в міру того, як його елементи зношуються і відтворюються заново в більш продуктивній формі. Це призводить до того, що частина робітників виштовхується з виробництва.

Таким чином, нові капітали відносно, тобто порівняно з їх загальною величиною, притягують все менше додаткових робітників, а старі капітали, які періодично відтворюються в новій органічній будові, виштовхують з виробництва частину тих робітників, які раніше були ними зайняті.

Для капіталізму є характерним таке співвідношення в дії двох згаданих тенденцій, при якому незважаючи на зростання загальної кількості зайнятих робітників, зростає маса робітників, які не можуть продати свою робочу силу і стають безробітними.

Цей надлишок робочої сили є відносним, оскільки частина робітників є надлишковим населенням не взагалі, а лише в порівняння з потребує капіталу в робочій силі, необхідній для виробництва додаткової вартості. К. Маркс сформулював капіталістичний закон, суть якого полягає в тому, що робоче населення, створюючи нагромадження капіталу, тим самим у зростаючих розмірах само виробляє засоби, які роблять його відносно надлишковим населенням [14, 181].

Таким чином, нагромадження капіталу становить собою використання частини національного доходу на збільшення основних та оборотних фондів, а також страхових запасів.

Умова нагромадження полягає в тому, щоб капіталістові вдалося продати свої товари і знов перетворити в капітал більшу частину одержаних за них грошей.

Роль нагромадження капіталу: він спроможний підняти економічний рівень країни; завдяки нагромадженню капіталу створюються умови для забезпечення розширеного відтворення, якісної робочої сили.

Валове нагромадження основного капіталу – це вкладення коштів у матеріальні та нематеріальні активи (фонди) з метою виробництва товарів, надання ринкових і неринкових послуг, створення нового доходу. Воно включає приріст основних фондів та зміну запасів матеріальних оборотних засобів. Згідно з національними рахунками, ресурсна частка нагромадження формується з національних заощаджень та сальдо капітальних трансфертів. Сюди ж входять субсидії на інвестиції з державного бюджету на капітальний ремонт, придбання обладнання бюджетними організаціями, витрати на поліпшення земельних ділянок тощо.

3. Нагромадження капіталу в Україні

В умовах трансформації української економіки, під час закладання передумов ринкового господарювання відбувається процес первісного нагромадження капіталу. При цьому кардинально змінюється структура та інституціональний формат попередньої економіки: капітал як нагромаджена праця у вигляді речового фактора виробництва відокремлюється від безпосереднього виробника і як власність стає основою, головним рушієм суспільного виробництва.

Первісне нагромадження капіталу в постсоціалістичних умовах має ряд особливостей, найбільш суттєвими з яких є наступні:

головним суб’єктом первісного нагромадження капіталу виступає колишня партійно-господарська номенклатура як основний претендент на об’єкти державної власності;

оскільки в ринковий режим функціонування переводиться індустріальна економіка, постільки місія промислового капіталу тут полягає передусім не в індустріалізації, а в реструктуризації господарського комплексу;

в індустріальній економіці створені необхідні передумови для формування корпоративного капіталізму з притаманними йому асоційованими формами власності, передусім, акціонерною;

поряд із нагромадження грошового капіталу через торгово-посередницьку й фінансово-спекулятивно діяльність відбувається пряме привласнення об’єктів державної власності, їх перетворення в промисловий капітал;

поширеним механізмом нагромадження приватного капіталу слугує державна фінансова система, у тому числі кошти державного бюджету;

процес розподілу і перерозподілу власності істотно пов’язаний з корупцією та організованою злочинністю;

нагромаджений шляхом перерозподілу грошовий капітал у величезних масштабах експортується, головним чином, в обширні зони, звідкіля поступово повертається під виглядом іноземних інвестицій [11, 32].

В умовах ринкової трансформації нагромадження капіталу в Україні пройшло три основні етапи свого розвитку:

нагромадження посередницького капіталу;

нагромадження фінансового капіталу;

нагромадження продуктивного капіталу.

В Україні перший етап нагромадження капіталу припадає на 1988–1992 рр. Історично першим поштовхом для нагромадження капіталу було надання широкої господарської самостійності державним підприємствам при паралельному існуванні централізовано встановлених і вільних цін на ресурси та продукцію. Це призвело до перерозподілу доходів на користь кооперативів і малих підприємств, за якими стояли керівники державних організацій. Надалі було ліквідовано централізовану державну систему матеріально-технічного постачання. В умовах, коли партнери дістали можливість самостійно формувати ціни, а органи матеріально-технічного забезпечення перестали виконувати свої функції, роль посередників взяли на себе комерційні організації, що належали колишнім державним розпорядникам ресурсів. Таким чином, державна власність використовувалася у комерційних цілях вузьким колом осіб, пов’язаних з виробництвом і постачанням. Для експортоорієнтованих підприємств поштовхом для нагромадження капіталу стало скасування монополії на зовнішню торгівлю, що спричинило появу можливості привласнювати доход у вигляді різниці між цінами зовнішніх ринків і внутрішніми планово заниженими [2, 55].

До початку другого етапу первісного нагромадження капіталу (1992–1996 рр.) через масову лібералізацію цін джерела нагромадження, що утворюються на різниці державних і вільних цін, значною мірою вичерпати себе. При наближенні внутрішніх цін до світових більшість галузей, крім окремих сировинних, втратили можливості нагромаджувати капітал. Проте відкрилися нові джерела, основними з яких стали бюджетні кошти, перерозподілені шляхом пільгового кредитування на користь окремих осіб, а також особисті заощадження домогосподарств і оборотні кошти підприємств, вилучені у них у період гіперінфляції. На кінець 80-х років виробничі запаси підприємств за своєю величиною були порівняними з державним ВВП СРСР, а інфляція у 1992–1996 рр. призвела до поточної нестачі власних оборотних коштів у абсолютної більшості українських підприємств. Окремим фактором нагромадження капіталу слугувала наявність у країні значного військового майна (три великих військових округів), ліквідних рухомих активів (наприклад, кораблів Чорноморського пароплавства) і великих запасів стратегічної сировини. Про їх вклад у первісне нагромадження капіталу можна судити тільки опосередковано, проте певні ознаки свідчать, що він був вагомим [2, 56].

Із зменшенням інфляційних можливостей нагромадження капіталу їх замінили інші – насамперед, міжнародні та внутрішні державні позики. Найбільш наочним використанням для цілей нагромадження капіталу міжнародних позик залучення іноземних кредитів під гарантії уряду, решта ж видів позик підтримувала нагромадження капіталу в більш завуальованих формах. Що стосується внутрішніх державних запозичень, то вони дали серйозний поштовх розвиткові національних фінансових інститутів за рахунок своєї надвисокої доходності в 1996–1997 рр. Чисті доходи суб’єктів ринку державних облігацій становили за цей період 1372 млн. грн., а за 9 місяців 1998 р. – 1495 млн. грн. [14, 421]. Саме на цьому етапі набула остаточного оформлення тіньова економіка у розмірі 40,9% реального ВВП 1995 р., одне з призначень якої полягає у забезпеченні безпеки нагромаджуваного капіталу [2, 52].

Для третього етапу нагромадження капіталу (1997–2000 рр.) є характерною переорієнтація на нагромадження продуктивного капіталу, пов’язана, в першу чергу, з відкриттям можливостей для участі національного капіталу в приватизації великих підприємств. Не можна сказати, що до 1997 р. приватизація не здійснювалася, але з позиції первісного нагромадження капіталу вона лише створила йому умови – задовольнила очікування населення на безплатну приватизацію, одночасно залишивши у держвласності привабливі великі об’єкти і знявши конфлікт з приводу пріоритетних способів приватизації між промисловцями, з одного боку, і фінансово-посередницьким капіталом, з іншого.

Приватизаційний етап нагромадження капіталу істотно відрізняється від перших двох:

по-перше, змінюється характер збагачення – на перший план виходять не спекулятивні, а виробничі джерела.

по-друге, перетворюється роль праці у нагромадження – вона займає своє природне місце серед факторів виробництва, позбавляючись невиробничих способів вилучення додаткової вартості.

по-третє, виникають передумови виробничого розвитку за рахунок вливання у підприємство свіжого капіталу [11, 10].

На приватизаційному етапі сила нагромадженого капіталу значно зросла. Значно сприяла підвищенню конкурентоспроможності національного капіталу фінансова криза 1998 р., яка зміцнила внутрішні позиції виробників. На приватизаційному етапі ПНК активізується комерційне кредитування, зростання масштабів якого свідчить про прискорення нагромадженого банківського капіталу.

Для розглянутих етапів первісного нагромадження капіталу в Україні є характерним те, що всі джерела нагромадження послідовно активізувалися органами державної влади і управління. Можна стверджувати, що нагромадження капіталу виступає не стихійним, керованим процесом. Це призводить до зрощування частини чиновників з капіталом, що є об’єктивним виходячи з особливої ролі держави у нагромадженні капіталу. Тим часом необхідність відповідати у своїх діях інтересам усього суспільства примушує державу підпорядковувати нагромадження капіталу суспільним інтересам.

На мікроекономічному рівні результатом трьох етапів первісного нагромадження капіталу було формування у основного економічного суб’єкта особливого статусу. Ним виступає не окреме підприємство, а бізнес як сукупність виробників, посередників, фінансових інститутів і «мозкових центрів», об’єднаних належністю до одного чи до групи власників.

Завершення процесу первісного нагромадження капіталу пов’язується, в основному, із завершенням приватизації (або переданням у концесію) стратегічних державних об’єктів. Через політичний з характер процесу приватизації важко точно визначити час закінчення первісного нагромадження капіталу, проте можна стверджувати, що основні риси бізнесу до цього часу полягатимуть у наступному:

орієнтація на внутрішні ресурси, а не на капітал акціонерів і позики;

закритості інформації, непрозорості внутрішніх відносин, недосяжності для сторонніх;

чіткій фіксації на протилежних полюсах капіталу і найманих працівників;

приховувані основних доходів від оподаткування [15, 473].

Первісне нагромадження капіталу в економіці України, яка реформується, являє собою процес перетворення державних факторів виробництва у власність економічних суб’єктів, які здійснюють відтворення за умов регульованої ринкової конкуренції. Цей процес реалізується шляхом руйнування державно-монополістичної структури факторів виробництва і становлення якісно нових форм власності, які визначаються ринковим способом взаємозв’язку суб’єктів господарювання з нагромаджуваними речовими умовами [12, 48–49].

У результаті формування суспільної форми первісного нагромадження капіталу відбувається дійсне поєднання елементів основного відношення. Послідовність у розвитку функцій управління цим процесом забезпечує становлення економічної співдружності системи соціально орієнтованої ринкової економіки України.

Процес нагромадження регулюється взаємодією певного кола явищ, передусім, приросту основних фондів і запасів оборотних засобів, зносу фондів та їх вибуття внаслідок втрати ними споживної вартості. Нагромадження означає тим самим чистий приріст, перевищення виробленого \ продукту над витратами поточного споживання. Його джерелом є чисті інвестиції, що формуються з прибутку.

У сучасній економіці, склались усталені пропорції між поточним споживанням і нагромадженням. У світовій економіці на споживання в середньому припадає до 60–70% ВВП, на нагромадження – 23–24%, хоча існують окремі відхилення щодо конкретних країн.

Конкурентоспроможність у загальному, макроекономічному, аспекті являє собою здатність підтримувати усталені темпи зростання ВВП (у постійних цінах) у розрахунку на душу населення, що досягається, у першу чергу, завдяки нагромадженню основного капіталу. Проте проблема виміру є більш багатогранною.

Досвід України за період 1990–2002 рр., коли середньорічний темп падіння валового нагромадження становив – 13,9%, продемонстрував негативний вплив різкого зниження інвестиційної активності на загальноекономічні показники та кінцеве споживання. Зокрема, ВВП у доларовому еквіваленті скоротився удвічі. І навпаки, посилення інвестиційної діяльності останнім часом кардинально змінило загальну ситуацію, Понад 4 роки поспіль економіка зростає із середньорічним темпом приросту ВВП 7,4%, промислового виробництва – 12,3%, інвестицій в основний капітал – 18,5%), реальних доходів населення – 11,3%. Пріоритетною сферою інвестиційної діяльності стала промисловість [18, 25].

Сильні імпульси до прискорення економічного зростання також додала і стратегія адекватної пропозиції грошей, якої дотримується Національний банк і яка значно підвищує фінансові можливості інвестиційної політики. З цією метою, по-перше, підтримувалася на достатньо високому рівні вільна ліквідність у банківській системі; по-друге, стимулювалося здешевлення кредитних ресурсів банків із збереженням облікової ставки на мінімально можливому рівні; по-третє, банкам надавалася можливість у будь-який момент підтримати свою-ліквідність у Нацбанку з використанням інструментів рефінансування; по-четверте, створювалися умови для поліпшення строкової структури ресурсної бази банків через активне застосовування механізму диференціювання нормативів обов’язкового резервування.

Комплекс названих чотирьох факторів став основою для кредитної експансії банків в українську економіку. Відбулося масштабне розширення і поліпшення якісних характеристик кредитування економіки та населення, зокрема, обсяг наданих банками кредитів досягнув 26% ВВП у січні – квітні 2004 р. За підсумками 2003 р. в Україні за рахунок усіх джерел фінансування освоєно, 51011,2 млн. грн. інвестицій в основний капітал (капітальних вкладень), що на 31,3% більше проти 2002 р. Уперше за останні 4 роки дещо підвищилася частка капіталовкладень з державного бюджету: вона становила 7,0% від загального обсягу освоєння (проти 5,1% у 2000 р.). За рахунок цих коштів освоєно 3569,8 млн. грн. інвестицій в основний капітал. Частка капітальних вкладень з місцевих бюджетів коливається в межах 3–4% загального обсягу освоєння інвестицій, частка іноземних інвесторів становить 5,5%.

Продовжує зменшуватися частка коштів населення, використаних на індивідуальне житлове будівництво. У 2003 р. за їх рахунок освоєно 3,6% обсягів вкладень, що на 1,4 відсоткового пункту менше проти 2000 р.

Головним джерелом інвестицій в основний капітал є власні кошти підприємств та організацій, що забезпечило 61,4% всіх капіталовкладень. До 8,2% зросла частка капіталовкладень, освоєних за рахунок банківських кредитів та інших: позик (проти 1,7% у 2000 р.).

Внаслідок змін у технологічній структурі інвестицій в основний капітал в останні роки домінують в обсягах освоєних коштів витрати на придбання машин, обладнання, устаткування для новозбудованих об’єктів, на реконструкцію і технічне переоснащення підприємств, що дало можливість зробити певні кроки в напрямі модернізації виробництва. Так, у 2003 р. у загальному обсязі інвестицій частка цих витрат становила 54,6% (у 1995 р. – 27,1%). На виконання будівельних і монтажних робіт використано 39,2% освоєних коштів (у 1995 р. – 66,2%).

Упродовж 2001–2003 рр. позитивна динаміка зростання обсягів інвестицій в основний капітал характеризує більшість видів економічної діяльності. Зокрема, значно зросли обсяги інвестицій в об’єкти відпочинку, розваг, культури і спорту, охорони здоров’я і соціальної допомоги.

За 3 останніх роки у 4,4 рази зросли обсяги інвестицій в основний капітал організацій, що займаються дослідженнями та науковими розробками, проте їхня частка в загальному обсязі освоєнь усе ще залишається незначною – 0,4% всіх капіталовкладень. Визначальну роль в інвестиційній діяльності відіграють вкладення у розвиток промисловості [20, 31].

Незважаючи на позитивні зрушення, які відбулися протягом 2001–2003 рр., структура інвестиційної діяльності в Україні є недосконалою. Попри певні тенденції до зниження – з 61,4% у 2000 р. до 52,0% у 2003 р. – надмірно високою залишається частка капіталовкладень у паливно-сировинні види промислової діяльності та первинну обробку. У цьому секторі промисловості питома вага капіталовкладень на 6–11 відсоткових пунктів перевищує їхню питому вагу у випуску промислової продукції. Проте в секторі інвестиційно-спрямованих видів промислової діяльності ситуація прямо протилежна: тут питома вага капіталовкладень в 1,5 рази поступається питомій вазі випуску, а у машинобудуванні – в 1,45 рази, причому тільки за рахунок зрушень 2003 р. Таке становище є неприйнятним, бо обробна промисловість – це локомотив прогресу реального сектора економіки. У цій галузі 85% капіталовкладень направляється на технічне переоснащення і реконструкцію підприємств.

Чи не найбільш уразливим місцем національного господарства є текстильна промисловість. Проміжне споживання у цій галузі формується за рахунок імпортних ресурсів. Згідно з оцінками підприємців, рівень конкуренції у балах тут нижчий від середнього. У 2003 р. 19,8% працівників перебували в адміністративних відпустках, 35,8% – працювали в режимі неповного робочого дня (тижня). При середньому значенні національних цін до рівня США у 17,8% за паритетами купівельної спроможності (ПКС) ціни на одяг та взуття дорівнювали 53,2%. Стримує розвиток галузі недостатній платоспроможний попит, що за такого рівня цін цілком зрозуміло. Конкурентна за формальними ознаками галузь у системі макропоказників та мікроекономічних оцінок виглядає монополізованою. Це вимагає відповідної реакції з боку держави.

Національна конкурентоспроможність величезною мірою визначається рівнем економічного та науково-технологічного розвитку вітчизняного машинобудування. Інноваційно-інвестиційне оновлення виробничого потенціалу слугує головною умовою підвищення конкурентоспроможності національної економіки на внутрішньому та зовнішньому ринках. Позитивні процеси росту введення нових потужностей у фазі економічного зростання до 5% поєднуються, проте, з украй низьким коефіцієнтом вибуття старих фондів (на рівні 1% в рік). Найбільшим обмеженням розвитку машинобудування виступають надвисокі ціни, які за ПКС становлять 80% до рівня США. У разі подальшого домінування дорогого імпорту багато господарюючих суб'єктів втратять належну мотивацію до здійснення довгострокової інвестиційної стратегії.

Загальною передумовою конкурентності національної економіки є рівень її капіталізації. У сучасній економічній літературі недостатньо досліджено механізми дії капіталізації та нагромадження, формування на цій основі конкурентоспроможності. Зокрема, вузьким місцем залишаються аналіз структурних аспектів нагромадження, визначення цих ключових позицій, які найбільшою мірою мають сприяти національній конкурентоспроможності. Перш за все слід: звернути увагу на структуру промислової продукції. В Україні на сировинну продукцію припадає 67,8%, інвестиційну – 12,9%, товари широкого вжитку-18%, товари тривалого користування – 1,3% 8. Це нераціональна структура, яка засвідчує переважно сировинну орієнтацію і низьку частку інвестиційних товарів та виробів тривалого користування, які найбільше втілюють технологічний прогрес та відтворювальні можливості економіки. Так, у структурі обробної промисловості частка машинобудування в Україні становить 13,6%, а у Швеції – 39, Італії – 26, Нідерландах – 25, Фінляндії – 24, Угорщині – 26, Росії – 19%, що формує конкурентоспроможність цих країн. Без повноцінного відновлення виробництва машин та обладнання, приладобудування, транспортного: машинобудування завдання підвищення конкурентоспроможності економіки: не можуть бути реалізовані [19, 27–29].

Ринкова капіталізація як об'єктивна умова і фактор національної конкурентоспроможності водночас породжує чимало нових проблем, які потребують державного регулювання. У першу чергу це стосується боротьби з фінансовими злочинами, протидії відмиванню брудних грошей, посилення контролю за фінансовими переливами капіталів. Система участі, перехресного володіння акціями дозволяє широко користуватися в обміні так званими трансфертними цінами. Компанії-виробники часто реалізують свою продукцію за заниженими цінами посередникам, які потім продають її за ринковими цінами. Внаслідок цього прибуток осідає на рахунках дочірніх та інших структур такого роду. Виникає спотворене уявлення про рентабельність як головний показник конкурентоспроможності. Величезні кошти виводяться з оподаткування, привласнюються в особистих цілях, не використовуються для нагромадження та; інноваційного розвитку. При цьому система національних рахунків в її нинішньому вигляді не фіксує афер і не відстежує обсяги виробленого та реалізованого прибутку [20, 34].

Так в сучасних умовах процес нагромадження капіталу набуває комплексного характеру. Враховуючи це, реальному нагромадженню капіталу можна дати визначення: це розширене відтворення елементів основного і речової частини сукупного продукту.

Аналіз соціально-економічної структури нагромадження у перехідній економіці показує, що в даний час спостерігаються істотні зміни в структурі стратегічних і поточних джерел інвестицій. Перехід до ринку якісно змінив і розширив структуру нагромадження та склад інвесторів.

Лише комплексне вирішення проблеми здатне сприяти позитивним зрушенням у розвитку процесу нагромадження капіталу як невід’ємної умови подальшого економічного зростання.

Важливою функцією держави є розробка і проведення конкурентної (антимонопольної) політики як комплексу заходів, спрямованих на створення; конкурентного середовища, відвернення, обмеження та припинення монополістичної діяльності, забезпечення усім господарюючим суб'єктам рівних умов: ринкової взаємодії, недопущення недобросовісної конкуренції.

Висновки

Відповідно до цілей даної роботи були виконані основні її завдання, а саме:

було узагальнено теоретичні основи нагромадження капіталу;

було вивчено сутність нагромадження капіталу;

розглянуто основні фактори і форми нагромадження капіталу;

описано способи та методи нагромадження капіталу;

розкрито роль нагромадження капіталу;

досліджено нагромадження капіталу в Україні.

Соціально-економічна структура нагромадження капіталу детермінована структурою форм власності, враховуючи приналежність капіталу до різних фаз і його функціональну роль у виробництві. Використовуючи такий методологічний підхід, у структурі нагромадження відокремлюють наступні частини: державні інвестиції, інвестиції, «тіньове» нагромадження, дрібнотоварне нагромадження.

Нагромадження виступає головним каналом науково-технологічного прогресу, реалізації моделі інноваційного розвитку економіки. При цьому воно може здійснюватися в певних межах, на рівні 20–25% ВВП. За норми нагромадження, нижчої від 10% ВВП, економічний розвиток практично відсутній. Для умов України інноваційна модель є реальною за норми нагромадження, не меншої від 25–30% ВВП. Хоча деякі країни (наприклад, Китай) мають більш високу норму нагромадження, об'єктивно існує межа, за якою нагромадження може перетворитись у самоціль і підірвати трудову мотивацію населення внаслідок штучного обмеження поточного споживання.

Список використаних джерел

Банки Украины. Тематическое приложение // Украинская инвестиционная газета. – 2004. – №9. – С. 5–10.

Бородюк В., Турчинов О., Приходьмо Т. Методи розрахунку обсягів тіньової економіки // Економіка України. – 2000. – №5. – С. 50–56.

Ватаманюк З. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка // За. ред. З. Ватаманюка, С. Панчишина. – К.: Видавничий дім «Альтернатива», 2001. – 300 с.

Экономика. Учебник / под ред. А.С. Булатова. – М.: Издательство БЕК, 1997. – 816 с.

Экономическая теория. Учебник / под ред. Н.И. Базылева, С.П. Гурко. – Мн.: ИП «Экоперспектива», 1997. – 368 с.

Гальчинський А.С., Ещенко П.С., Палкін Ю. І. Основи економічної теорії. – К.: Вища школа, 1995. – 436 с.

Красникова Е. Рыночная трансформация экономики как процесс первоначального накопления капитала // Вопросы экономики. – 2001. – №2. – С. 142–154.

Кукурудза І.І. Політична економія. Матеріали до лекцій та семінарів. – Черкаси: Редакційно-видавничий відділ Черкаського національного університету, 1999. – 314 с.

Лісовий А.В. Мікроекономіка. Навчальний посібник. – К.: ЦУЛ, 2003. – 192 с.

Макконнелл К.Р., Брю С.Л. Аналітична економія: проблеми і політика, ч. 1. Макроекономіка. – Львів: Просвіта. 1997. – 340 с.

Мендрул О. Стан і перспективи первісного нагромадження капіталу // Економіка України. – 2001. – №7. – С. 8–15.

Мочерний С.В Основи економічної теорії // За ред. Мочерного С.В. – Тернопіль: АТ «Тарнекс», 1993. – 480 с.

Основи економічної теорії. Посібник для студентів вищих навчальних закладів / В.О. Рибалкін, М.О. Хмелевський, Т. І. Біленко, А.Г. Прохоренко та ін. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002, – 352 с.

Поддєрьогін А.М. Фінанси підприємств: Підручник // Керівник авт. кол. і наук. ред. проф. А.М. Поддєрьогін. 3-тє вид., перероб. та доп. – К.: КНЕУ. – 260 с.

Самуельсон П. Економіка: Підручник. – Львів: Світ, 1993. – 502 с.

Сірко А.В. Первісне нагромадження капіталу – економічна основа спонтанного переділу суспільного багатства // Економіка і прогнозування. – 2004. – №2. – С. 32–47.

Статистичний бюлетень за 2003 рік. – К.: Державний комітет статистики України, 2004. – 426 с.

Шевчук В. Фіскальна політика: необхідність збалансованого бюджету // Фінанси України. – 1997. – №5. – С. 20–38

Шинкарук Л. Нагромадження капіталу як економічна категорія // Вісник Тернопільської академії народного господарства. – 2003. – №4. – С. 27–33.

Шнипко О. Нагромадження основного капіталу як фактор конкурентоспроможності економіки // Фінанси України. – 2006. – №5. – С. 23–35.