Міністерство освіти та науки України

Житомирський державний технологічний університет

Кафедра менеджменту

Контрольна робота

з курсу: "Антикризове управління"

Виконала: студентка VI курсу

групи ЗМО-10 м

Карпінська Н. В.

зал. книжка № 20107126

Перевірила:

Жалінська Ірина Володимирівна

Житомир

2010

Зміст

1. Дати визначення наступним термінам

2. Дати відповідь на наступні теоретичні питання

2.1 Специфічність причин неплатоспроможності українських підприємств

2.2 Розвиток законодавства про банкрутство в Україні

3. Тести до теоретичних питань (10 тестів)

Список використаної літератури

1. Дати визначення наступним термінам

Предмет курсу "Антикризове управління" –– проблеми та можливі і реальні фактори кризових явищ, тобто всі прояви загострення протиріч, які загрожують виникненням кризових ситуацій.

Мета та завдання курсу "Антикризове управління" –– передбачення, своєчасне розпізнавання та успішне вирішення всіх проблем, пов’язаних з об’єктивним циклічним розвитком економіки та суб’єктивними факторами на макро- та макрорівнях; формування у майбутніх менеджерів системи спеціальних знань у галузі антикризового управління; розуміння причин та закономірностей виникнення й розвитку кризових явищ (ситуацій) на рівні окремого підприємства (організації); вміння діагностувати кризове явище (ситуацію); вміння запобігти кризовій ситуації та пом’якшити можливі наслідки.

Функціонування організації –– підтримка життєдіяльності, збереження функцій, які визначають цілісність організації, якісну визначеність, суттєві характеристики. Функціонування організації вимагає обов’язкову наявність предмета праці, засобів праці та людини, яка здійснює трудову діяльність. Функціонування можливе лише при певній відповідності цих ознак: засоби праці можуть змінювати її предмет, результат повинен відповідати інтересам та потребам людини. Функціонування стримує розвиток та в той же час є його поживним середовищем.

Розвиток організації –– набуття нової якості, яка укріплює життєдіяльність в умовах середовища, що постійно змінюється. Розвиток характеризує зміни в предметі, засобах праці та в людині шляхом появи нової якості, яка укріплює стабільність та гармонічність функціонування організації або яка створює принципово нові умови для цього. Розвиток руйнує багато процесів функціонування, але створює умови для його більш стійкого розвитку. Розвиток буває еволюційним чи революційним; прогресивним чи регресивним.

Кризове явище (ситуація) –– переломний момент у функціонуванні будь-якої системи, у процесі якого вона піддається впливу ззовні чи зсередини, що вимагає якісно нового реагування з боку цієї системи; це не тільки збіг несприятливих факторів, а загальна тенденція, що властива суб'єктам, що функціонують у ринковій економіці; вона зумовлюється нерівномірним розвитком зовнішнього середовища, а також об'єкта управління в цілому і окремих його частин. Основні характеристики кризових ситуацій такі: загроза пріоритетним цілям підприємства, ефект несподіванки, дефіцит часу на реагування. Кризові ситуації, до яких вчасно не застосовано відповідних заходів, перетворюються на кризи різного характеру.

2. Дати відповідь на наступні теоретичні питання

2.1 Специфічність причин неплатоспроможності українських підприємств

Згідно з Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14.05.1992р. неплатоспроможність –– неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов'язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

Причини неплатоспроможності слід розглядати як цілісну взаємодію факторів. Одні з них можуть бути зовнішніми щодо підприємства і практично не піддаються впливові або ж дуже слабкі. Інші – внутрішнього характеру і безпосередньо залежать від організації роботи на самому підприємстві. Неплатоспроможність найчастіше є результатом спільного та одночасного впливу всіх факторів. Аналіз зарубіжної практики свідчить, що в країнах із розвинутою ринковою економікою та сталою політичною системою, як правило, 1/3 банкрутств викликана зовнішніми причинами та 2/3 – внутрішніми причинами. Не зважаючи на статистику розвинутих країн, в нашій країні значна частина банкрутств пов'язана із зовнішніми причинами (факторами).

І. Внутрішні фактори неплатоспроможності:

Дефіцит власного оборотного капіталу як наслідок неефективної виробничо-комерційної діяльності чи неефективної інвестиційної політики.

Низький рівень техніки, технології й організації виробництва.

Зниження ефективності використання виробничих ресурсів підприємства, його виробничої потужності і як наслідок –– високий рівень собівартості, збитки, "проїдання" власного капіталу.

Низький рівень менеджменту та маркетингу.

Створення наднормативних залишків незавершеного будівництва, незавершеного виробництва, виробничих запасів, готової продукції, у зв'язку з чим відбувається затоварення, сповільнюється оборотність капіталу й створюється його дефіцит. Це змушує підприємство „залазити" в борги, що може бути причиною його банкрутства.

Погана клієнтура підприємства, яка платить з запізненням чи не платить зовсім через банкрутство, що змушує підприємство самому залазити в борги. Так зароджується ланцюгове банкрутство.

Відсутність збуту через низький рівень організації маркетингової діяльності по вивченню ринків збуту продукції, формуванню портфеля замовлень, підвищенню якості і конкурентноздатності продукції, виробленню цінової політики.

Залучення позикових коштів в оборот підприємства на невигідних умовах, що веде до збільшення фінансових витрат, зниженню рентабельності господарської діяльності і спроможності до самофінансування.

Швидке і неконтрольоване розширення господарської діяльності, у результаті чого запаси, витрати і дебіторська заборгованість зростають швидше обсягу продажу. Звідси з'являється потреба в залученні короткострокових позикових коштів, що можуть перевищити чисті поточні активи (власний оборотний капітал). У результаті підприємство підпадає під контроль банків і інших кредиторів і може піддатися погрозі банкрутства.

ІІ. Зовнішні фактори неплатоспроможності:

Економічні: кризовий стан економіки країни, загальний спад виробництва, інфляція, нестабільність фінансової системи, ріст цін на ресурси, зміну кон'юнктури ринку, неплатоспроможність і банкрутство партнерів. Однієї з причин неспроможності суб'єктів господарювання може бути неправильна фіскальна політика держави. Високий рівень оподатковування може стати не під силу підприємству.

Політичні: політична нестабільність суспільства, зовнішньоекономічна політика держави, розриви економічних зв'язків, втрата ринків збуту, зміна умов експорту й імпорту, недосконалість законодавства у сфері господарського права, антимонопольної політики, підприємницької діяльності й інших проявів регулюючої функції держави.

Міжнародні: посилення міжнародної конкуренції в зв'язку з розвитком науково-технічного прогресу, відсутність протекціоністської політики з боку держави.

Демографічні: чисельність, склад народонаселення, рівень добробуту народу, культурний рівень суспільства, що визначають розмір і структуру потреб і платоспроможний попит населення на ті чи інші види товарів і послуг.

Сьогодні є актуальним дослідження впливу як внутрішніх чинників, так і зовнішніх, оскільки неврахування впливу хоч одного чинника може призвести до виникнення неплатоспроможності підприємства. На рис. 1 виокремлено фактори неплатоспроможності, що характерні саме для українським підприємств.

Рис. 1. Основні фактори неплатоспроможності українських підприємств

В Україні існує значна кількість внутрішніх і зовнішніх факторів, що обумовлюють неплатоспроможність. Однак, найбільшої уваги серед внутрішніх факторів заслуговують наступні, що згруповані за їх значущістю так:

Низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції, так як наші підприємства практично не використовують маркетинг і на жаль не вбачають у ньому необхідності, а тим паче виправдане вкладання в нього коштів. І як показує практика, лише великі фірми, підприємства і корпорації, не нехтують цим фактором.

Недостатній рівень кваліфікації персоналу та незадовільні стимули для збереження цінних кадрів. Більшу увагу хотілося б зосередити саме на цінних кадрах і відсутності стимулів. Економічна ситуація в країні сприяла хвилі звільнень і скорочень, роботу втратили навіть висококваліфіковані працівники. І, на жаль, на сьогоднішній день, досить багато підприємств керуються не кваліфікованістю кадрів, а швидкоплинністю (на місце одного прийдуть інші) і за рахунок цього значним скороченням стимулів. Крім того, якщо навіть і не враховувати економічну кризу, то цей пункт є також взаємопов'язаний з попереднім, так як рідко на якому малому підприємстві потрібен такий фахівець, як маркетолог.

Відсутність своєчасної внутрішньої звітності, що є дуже важливим фактором, так як саме вчасно підготовлена звітність віддзеркалює стан підприємства в даний момент. І якщо звітність підготовлена вчасно та відображає невтішні прогнози щодо діяльності підприємства, то навіть цього достатньо, щоб здійснити всі контрзаходи для подолання наступаючої кризи чи певних фінансових проблем, що можуть призвести до кризи і навіть банкрутства у майбутньому.

Що стосується зовнішніх факторів, то, всі вони є важливими і потребують рівнозначного дослідження, оскільки їх вплив на стан українських підприємств є досить вагомим.

Отже, існує значна кількість факторів неплатоспроможності і розглядати їх слід з врахуванням не лише внутрішніх, але зовнішніх загроз, що дасть можливість оцінити реальний стан підприємства. При чому найголовнішою передумовою виникнення неплатоспроможності в Україні є економічна та політична нестабільність в країні.

2.2 Розвиток законодавства про банкрутство в Україні

Відродження інституту банкрутства пов'язане із становленням України як незалежної держави, розвитком ринкових відносин на початку 90-х років ХХ ст. Саме тоді виникла необхідність законодавчого врегулювання підстав, процедур і наслідків неспроможності.

Першим пострадянським нормативним актом, що регулював неспроможність, стала постанова Верховної Ради України № 2012а-XII від 20.12.1991 р. "Про проекти законів України про приватизацію державних підприємств, приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію), про банкрутство, про приватизаційні цінні папери", в якій постановлялося утворити погоджувальну комісію в складі народних депутатів України (склад комісії додається) по терміновій підготовці до опублікування для всенародного обговорення погоджених проектів законів України про приватизацію державних підприємств, приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію), про банкрутство, про приватизаційні цінні папери.

З моменту отримання незалежності України в 1991 році до прийняття першого законодавчого акту про банкрутство більше не виникло підзаконних актів. Першим законодавчим актом став Закон України від 14.05.1992 р. № 2344-ХІІ "Про банкрутство", який був чинним протягом 7 років. За час його дії були прийняті безліч різнорівневих нормативних актів, які доповнювали, деталізували, уточнювали положення Закону. Паралельно держава вела розробку нового законодавчого акту.

Безумовно, Закон про банкрутство 1992 року став новелою у вітчизняній правовій системі, проте ця новела не була позбавлена серйозних вад і недоліків. Так, законом закріплювалася така ознака неспроможності, як неоплатність, яка захищала несумлінних боржників та руйнувала принципи майнового обігу. Правим є В.Вітрянський, що ці ознаки не є критеріями банкрутства, а представляють собою лише зовнішні ознаки можливої неспроможності боржника. Істинним критерієм банкрутства є встановлена судом нездатність боржника погасити вимоги кредиторів та сплатити обов'язкові платежі. Альтернативою неплатоспроможності є критерій "неоплатності", згідно з яким боржник може визнаватися банкрутом лише тоді, коли загальна сума його кредиторської заборгованості перевищує вартість його майна. При використанні критерію неоплатності підставою для визнання боржника банкрутом є не які-небудь припущення про причини його неплатоспроможності, а встановлений фактичний стан його майна, вартість якого складає суму меншу, ніж величина кредиторської заборгованості. Поки не буде доведено в суді фактичний стан неплатоспроможності боржника, він визнається нормальним учасником майнового обігу, отримує нові кредити та займи без надії на їх повернення кредиторам. Тому участь у комерційних відносинах таких суб'єктів, що не розрахувалися з кредиторами, є негативною для майнового обігу. Саме тому іноземні законодавства відмовилися від використання критерію неоплатності.

Якщо старий Закон відповідав інтересам боржника, допомагав суду об'єктивно оцінювати його фінансовий стан та можливості погасити борг, то новий Закон однозначно у пріоритет поставив й інтереси кредитора. Закон спростив процедури банкрутства, чим активно почали користуватися недобросовісні підприємці. Відсутність вказівки на мінімальний розмір заборгованості, яка стала би підставою для початку процедури банкрутства, давала можливість почати її навіть через незначні суми заборгованості. При цьому боржник не мав можливості зупинити цей процес навіть у випадку отримання можливості погасити борг. Сума заборгованості та тривалість прострочення виконання зобов'язань чи зобов'язань сплати обов'язкових платежів не є критеріями банкрутства, а представляють собою зовнішні ознаки можливої неспроможності боржника. Істинним критерієм банкрутства є встановлена судом нездатність боржника погасити вимоги кредиторів та сплатити обов'язкові платежі.

30.06.1999 р. юридична громадськість України отримала оновлений Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі –– Закон про банкрутство) № 2343-ХІІ, що набрав чинності 01.01.2000 р. На наш погляд, застосування цього Закону, який вже переніс низку змін та доповнень, породило певні труднощі. По-перше, нормативний акт є вельми складний за формулюваннями. Порівняно із Законом України "Про банкрутство" 1992 р. обсяг нового закону особливо не виріс за рахунок появи нових статей (ст.ст.3-1, 46-1), проте збільшився за змістом. У новому Закону зберігаються шість розділів, назви враховують накопичений досвід реалізації чинного закону. Сьогодні закон містить 53 статті, які також у окремих випадках отримали більш адекватне висвітлення та назву. По-друге, ускладнився та розширився понятійний апарат, чому є свідченням редакція ст.1 Закону.

Здійснені уточнення та доповнення до тексту закону максимально відбивають накопичений досвід застосування чинної його редакції, враховують специфіку розвитку господарського та цивільного права, а також об'єктивну необхідність включення правових ресурсів з питань регулювання процедури банкрутства в економічний, соціальний, політичний сектори життя суспільства. Не викликає нарікань різний обсяг розділів закону. Так, наприклад, розділ І містить всього 5 статей, порівняно із розділом ІІ в якому згуртовані 15 статей. Між тим, такий поділ є виправданим. Новий Закон містить характеристику досудових процедур. За загальноприйнятою практикою жодні суб'єкти господарювання не повинні бути виведені за рамки дії закону. Український варіант закону про банкрутство навіть містить особливі положення, що стосуються процедури банкрутства окремих таких суб'єктів.

Закон відбив особливості процедур визнання неспроможними окремих видів підприємств, зокрема, сільськогосподарських, вуглевидобувних, містоутворюючих, особливо небезпечних, страхових організацій, професійних учасників ринку цінних паперів, індивідуальних підприємців, тощо. У світлі нинішньої економічно ситуації в Україні та світі особливої ухвали заслуговують положення про містоутворюючих боржників, які дозволяють ефективно вирішувати важливу проблему неспроможності провідних місцевих організацій. Відносно доцільності виділення статті, присвяченої регламентації процедури банкрутства банківських установ та інших кредитних суб'єктів, закордонний досвід свідчить, що для таких суб'єктів акцент повинен робитися на введення спеціального законодавчого акту про банкрутство, з метою реалізації питань фінансового регулювання та превентивних заходів.

Особлива увага законодавця прикута до фізичної особи-підприємця. Ст.53 ЦК України, відбиваючи особливості правового статусу фізичної особи-підприємця, передбачає для останнього можливість визнання чи оголошення його банкрутом. Новий Закон не розширює коло суб'єктів, закріплюючи можливість визнання боржником саме суб'єкта підприємницької діяльності (ст.1).

Новий Закон 2000 р. не вживає терміну "реорганізація" і виділяє чотири процедури для юридичних та фізичних осіб: розпорядження майном боржника, мирова угода, санація боржника, ліквідація банкрута (ст.4). На думку окремих фахівців, щоб Закон про банкрутство 2000 р. відповідав вимогам ринкових відносин, він повинен містити можливості реорганізації підприємств-боржників. Процедура реорганізації повинна бути ясно та детально структурована, яка би усувала неодноманітність самої процедури та порушення прав учасників.

Закон одразу отримав статус базового та номінальне ім'я –– Закон про банкрутство, оскільки в ньому чітко простежуються три предмети уваги: судові процедури, якими можливо припинити діяльність суб'єкта, сама процедура провадження у справах про банкрутство, особливості банкрутства окремих категорій суб'єктів господарювання. Базовим він став називатися тому, що з моменту його прийняття для спеціалістів стало очевидним, що одного закону в цій складній сфері відносин недостатньо і що покладено початок розвитку законодавства про банкрутство в тому обсязі, який буде витребуваний в економіці. Очевидно, що закон охопив досить велику частину відносин, що виникають, існують в процедурі банкрутства, упорядкував значну їх частину, та відіграє важливу роль у самій системі господарського законодавства України. Незабаром після прийняття Закону про банкрутство був прийнятий у 2003 р. Господарський кодекс України, який в регулюванні статусу суб'єктів господарювання торкається питань їх ліквідації, у тому числі шляхом банкрутства. Передбачалося, що ці два закони створюватимуть фундамент для подальшого розвитку правового регулювання в області припинення господарської діяльності шляхом банкрутства. Закон про банкрутство та Господарський кодекс відкрили шлях до формування широкого законодавства про банкрутство. За час реалізації базового закону в країні склалася відповідна система відповідальності за банкрутство. Існує низка статей у Кримінальному кодексі України та норми в Кодексі України про адміністративні правопорушення (ст.ст.164 "Порушення порядку провадження господарської діяльності", 164-2 "Порушення законодавства з фінансових питань", 166-3 "Дискримінація підприємців органами влади і управління", 166-6 "Порушення порядку подання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи", 166-7 "Протидія тимчасовій адміністрації або ліквідації банку"). Сучасне цивільне та господарське законодавство не ідентифікує банкрутство як неспроможність –– як бачимо, вони мають різне смислове навантаження. Як бачимо, на останньому етапі досягнуті найзначніші успіхи в галузі формування законодавства про банкрутство. Упорядкування відносин у сфері діяльності суб'єктів господарювання та їх припинення шляхом визнання банкрутами вимагає формування сучасної правової системи, що включає Конституцію, господарське право, цивільне право, адміністративне право, кримінальне право, сімейне та трудове законодавство, фінансове та податкове право, норми процесуального законодавства, інші галузеві законодавчі та підзаконні акти. ХХ же століття ознаменувалося початком створення ефективних механізмів оздоровлення банкрута, створення для нього оптимальних умов для виходу з кризи та отримання платоспроможності. Очевидно, можна припустити що XXI ст. стане періодом прискіпливої уваги в питаннях створення та закріплення відновлювальних процедур судового та позасудового характеру відносно боржників. Генезис та розвиток українського правового інституту про банкрутство тісно пов'язаний з витоками та історією національного права. Його становлення та формування відбувалося у складних історико-політичних умовах, під впливом багатьох несприятливих чинників, які ще не до кінця вивчені та не до кінця проаналізований їх вплив на становлення правового інституту.

3. Тести до теоретичних питань (10 тестів)

1. Неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов'язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності –– це

банкрутство;

неплатоспроможність;

неоплатність.

2. Визначення поняття неплатоспроможність міститься в наступному нормативному акті:

Закон України "Про банкрутство";

Господарський кодекс України;

Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

3. В країнах із розвинутою ринковою економікою та сталою політичною системою, як правило, 2/3 банкрутств викликана

зовнішніми причинами;

внутрішніми причинами;

вірні відповіді а) та b).

4. До зовнішніх факторів неплатоспроможності українських підприємств належать:

нестабільність фінансового та валютного ринків, значний рівень інфляції, зміна смаків споживачів, щодо якості продукції, яка випускається;

посилення конкуренції в галузі, недосконале законодавство, нестабільна політична ситуація, посилення монополізму, низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції;

вірні відповіді а) та b).

5. Найбільший вплив серед внутрішніх факторів, що обумовлюють неплатоспроможність займають:

низький рівень маркетингу і втрата ринків збуту, недостатній рівень кваліфікації персоналу, відсутність своєчасної внутрішньої звітності;

недостатній рівень освоєння нових видів продукції, недостатня капіталізація доходів;

вірні відповіді а) та b).

6. Першим пострадянським нормативним актом, що регулював неспроможність підприємства відповідати за своїми зобов’язаннями в Україні є:

Закон України "Про банкрутство";

постанова Верховної Ради України "Про проекти законів України про приватизацію державних підприємств, приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію), про банкрутство, про приватизаційні цінні папери";

Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

7. Перший законодавчий акт про банкрутство в Україні:

Закон України від 14.05.1992 р. № 2344-ХІІ "Про банкрутство";

Закон України від 14.05.1996 р. № 2344-ХІІ "Про банкрутство";

Закон України від 30.06.1999 р. № 2344-ХІІ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

8. Закон України від "Про банкрутство" був чинними протягом:

3 років;

5 років;

7 років.

9. Чинний закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не вживає термін:

реорганізація боржника;

ліквідація банкрута;

санація боржника.

10. Система відповідальності за банкрутство включає:

норми, що містяться в Кримінальному кодексі України;

норми, що містяться в Кодексі України про адміністративні правопорушення;

вірні відповіді а) та b).

Список використаної літератури

Антикризове управління підприємством: Навч. посіб. /За заг. ред. З.Є.Шершньової. –– К.: КНЕУ, 2007. –– 680 с.

Василенко В. О. Антикризове управління підприємством: Навч. посіб. –– К.: ЦУЛ, 2003. –– 504 с.

Кривов'язюк І. В. Антикризове управління підприємством: Навч. посіб. Для студентів ВНЗ –– К.: Кондор, 2008. –– 366 с.

Лігоненко Л. О. Антикризове управління підприємством: теоретико-методологічні засади та практичний інструментарій. –– К.: КНТЕУ, 2001. –– 580 с.

Терехова Л. А., Жалінська І. В. Опорний конспект лекцій з курсу "Антикризове управління": Навч. посібник. ––– Житомир: ЖДТУ, 2007. –– 140 с.

Терещенко О. О. Фінансова санація та банкрутство підприємств: Навч. посібник. –– К.: КНЕУ, 2002. –– 412 с.

Володін А. В. Історія та перспективи розвитку сучасного законодавства про банкрутство// Форум права, 2009. –– № 3.–– с. 111-122.