В одній із своїх останніх робіт Ф.А. Хайєк писав, що розширений порядок людського співробітництва, який виник на Заході (як він сам зауважує, «порядок, який найчастіше, хоча й невдало, називають капіталізмом») виник із ненавмисного наслідування певним «моральним практикам». У цьому розділі робиться спроба проаналізувати особливості господарського етносу («господарського мислення») західних підприємців різних часів і з'ясувати, які саме «моральні практики» були пов'язані з певного роду господарською практикою.
Інструментом дослідження стали сформовані історичні типи підприємців. Для одержання цих ідеальних конструктів під час аналізу прикладів підприємницької діяльності різних епох виявлялися специфічні особливості, що принципово різнилися між собою. Такі особливості відокремлювалися, у деяких випадках істотно посилювалися та групувалися як цілісний комплекс ознак, притаманних певному історичному періоду. Таким чином, застосовувалася процедура ідеальної типізації, подібна до тієї, яку використовував М. Вебер.
Проведений аналіз дав змогу виділити персонажі, що репрезентують різні епохи господарської практики Заходу: купець, протестант-першобуржуа, капітан індустрії, менеджер-інноватор. Вибір суб'єктів господарювання був обумовлений не стільки їх поширеністю, скільки «типовістю» у веберівському розумінні. (Відзначимо, що Вебер трактував ідеальний тип як вираз «інтересу епохи».) Вказані персонажі яскраво виражають дух своєї історичної доби, його унікальність і своєрідність (зрозуміло, що мова йде про господарську сферу життя). Важливо також і те, що купець, протестапт-першобуржуа, капітан індустрії, менеджер-інноватор були активними провідниками соціально-економічних змін, тобто виконували функцію підприємців. Нагадаємо, що, згідно із запропонованим И. Шумпетером визначенням, підприємництво являє собою інноваційне змінювання способу господарювання.
Делегування повноважень: рядові члени підприємницької організації відчужені від процесу прийняття рішень, власності та результатів праці.
Стратегії підвищення прибутковості: «малий обіг – велика вигода» ї (збут обмеженому колу заможних споживачів), здобуття та використання монопольного становища.
Ставлення до конкуренції, реклами та цінових знижок: конкуренція | сприймається негативно, реклама та приваблювання покупця низькими цінами вважається ознакою поганого топу.
У період середньовіччя головним суб'єктом підприємницької діяльності був насамперед купець. Він одночасно виступав у ролі торговця, фінансиста, організатора виробництва. Купець раннього періоду (тобто починаючи з XI ст., коли він став постійним компонентом суспільства) – персонаж, що істотно відрізнявся від купця розвинутого та пізнього середньовіччя. У цьому випадку показовою є діяльність вікінгів. Експедиції вікінгів були тісно пов'язані з торгівлею. Але, як свідчать ісландські саги, торгова поїздка скандинава нерідко завершувалася його нападом на місцевих жителів, і те, що не вдавалося виміняти, він забирав силою.
Однак ті купці раннього періоду, які не займалися розбоєм, були також досить войовничі. їм доводилося вирушати в далекі країни, мандрувати серед чужих людей, зустрічаючи па своєму шляху багато небезпек. Прибуток від торгівлі рідкісними товарами міг бути досить великий, але не меншим був і пов'язаний з ним ризик. Соціальний та економічний ризики змушували купців вкладати свої прибутки у більш надійну сферу земельного володіння або давати позики під процент.
У «Королівському дзеркалі», що описує різні верстви Норвегії першої половини XIII ст., наводиться характеристика якостей, які повинен був мати купець того часу. Зазначається, що людина, яка збирається стати купцем, наражається у своєму житті на багато небезпек. Тому в чужих землях вона повинна постійно бути обачною, а на морі вміти швидко приймати рішення і мати мужність. Для того щоб завоювати загальну прихильність, їй треба показувати себе вихованою і приємною особою. Особливу обачливість слід було проявляти, обираючи собі компаньйона.
Один із засадничих моментів господарського етносу підприємця-купця полягав у тому, щоб досягти якомога вищих цін, щоб з можливо меншим обігом отримати високий прибуток: малий обіг – велика вигода, – ось діловий принцип того часу. І не лише дрібних, напівремісницьких виробників. Правилом голландсько-остіндської компанії, наприклад, було вести «малі справи з великою вигодою». «Мається на увазі, головним чином, збут багатим, адже він завжди зручніший, аніж збут для широкого загалу. Відображенням такого світогляду була теорія письменників-економістів, які протягом усього XVII та XVIII ст. були захисниками високих цін».
Ставлення до конкуренції та клієнтури відповідало характеру ведення справ: усі хочуть мати спокій, відчувати стабільність. Клієнтура ототожнювалася з певним територіальним анклавом, який був відведений в ексклюзивну експлуатацію окремому комерсантові. Було заборонено будь-яке «полювання на клієнтів». Вважалося аморальним відбивати у своїх сусідів покупців. Купецькі статути забороняли втручатись у торгові справи інших шляхом маніпулювання цінами або вести торгівлю так широко, що це призводить до банкрутства інших. Досить тривалий час існувало негативне ставлення до комерційної реклами; засуджувалося наголошування на особливих перевагах, якими начебто одне підприємство відрізняється від іншого. Як найбільша ганьба для комерсанта розцінювалися оголошення, що сповіщали про нижчі, ніж у конкурентів ціпи.
Негативне ставлення до перебудови організаційних засад ведення торгівлі (скорочення кількості посередників, приваблювання клієнтури за допомогою цінових знижок, використання реклами тощо), яка водночас із підвищенням прибутку призводила до безробіття, збитків або банкрутства інших суб'єктів господарської діяльності, мало своє продовження у негативному ставленні до технічних новацій у виробництві. Тут так само панує думка: прогрес, новації бажані лише тоді, коли вони не руйнують людського щастя. Здешевлення товару не варте тих сліз, які воно спричинило сім'ям безробітних. Так, наприклад, у 1684 році у Франції був заборонений ткацький верстат, який виробляв панчохи, переважно через побоювання, що він може зменшити бідним людям їх заробіток.
Наприкінці середньовіччя становище ділової людини в суспільстві дещо змінюється. Перш за все, посилюється її впливовість. У багатьох містах Європи купецька верхівка, сконцентрувавши у своїх руках величезні багатства, утворює патриціанський прошарок міста, який мав вирішальний вплив на його управління.
Окремо треба відзначити прагнення купців-патриціїв до розкішного життя. Для того щоб підняти свій престиж у суспільстві й справити належне враження, вони будують кам'яні будинки і палаци; в одязі й прикрасах вони змагаються зі знаттю. Л.Б. Альберті у своїх трактатах наголошував па тому, що необхідно бути ощадним, адже ощадливість – гарантія незалежності. Однак, на його думку, не треба бути і скупим. Особливо не слід економити на витратах, що забезпечують престиж сім'ї, її добре ім'я та славу.
Риси особистості та головні життєві цінності італійського купця кінця XIV – початку XV ст. яскраво розкриваються в «Мемуарах» ді Наголо Мореллі. «Мемуари» переповнені порадами такого роду: намагайся приховувати від комуни розміри своїх прибутків, для того щоб ухилитися від сплати податків, і всіляко демонструй, що в тебе лише половина того, чим насправді володієш; завжди товаришуй із тими, хто стоїть при владі, і приєднуйся до тієї партії, що є найсильнішою; нікому не довіряй: ані слугам, ані родичам, ані друзям, адже люди гріховні й переповнені обманом та зрадою; там, де йдеться про гроші, не знайдеться родича чи друга, який подбає про тебе більше, аніж про себе.
Віра Мореллі примирює Бога та купецьке сутяжництво. У цьому вій не оригінальний. У розрахункових книгах купців і торгових компаній велися особливі «рахунки Бога». Сюди вносилися ті суми, які купці жертвували на бідних та богоугодні заклади, для того щоб застрахувати свої душі від неприємностей після смерті. Із Творцем обходилися як із членом купецької компанії, і розміри Його частки залежали від величини прибутку, отриманого компанією. Ділова людина епохи Відродження поєднувала релігійність із раціональністю, благочестя – з аморальністю; вона намагалася перебудувати стосунки між мораллю та релігією таким чином, щоб віра в Бога не була перешкодою для її не дуже чистих операцій.
Усупереч загальноприйнятим схематизаціям генезису капіталізму, наслідком розвитку ринку на початку XVI ст. були не тільки поява мануфактурного виробництва й надбання буржуазних рис традиційним «середнім прошарком», а й химерна трансформація самої феодальної практики. «Наживали» із землевласників, як і представники молодого торговельно-промислового прошарку, прагнучи до великих грошових статків за рахунок надзвичайної експлуатації не вільнонайманих, а кріпаків або наполовину вільних виробників.
Від гендлярсько-меркантильного феодалізму значною мірою страждали і міста, які мусили сплачувати великі суми своїм феодальним сюзеренам. їх утискуванню значною мірою сприяла діяльність великих лихварів й купців фернхендлерів, не пов'язаних з національним виробництвом і орієнтованих на «далеку» посередницьку торгівлю. «Торговельно-лихварські капітали Фугтерів, Вельзерів та Інгофів лише незначною мірою витрачалися на підтримку мануфактур, друкарень, ливарень та інших ранньокапіталістичних підприємств; левова їх частка позичалася церковним і світським феодалам, імператорові». Процентні борги сплачувалися відповідно не за рахунок капіталістичної, а за рахунок модернізованої феодальної експлуатації, а також військових авантюр. Злиденність населення зумовлювала ще більше зростання податків, що непосильним тягарем лягали на виробника, позбавляючи його стимулу до праці.
Головним контрагентом ранньобуржуазного підприємця виявляється свого роду поміщицько-лихварська мафія, до складу якої входили (говорячи мовою Вебера) «авантюристичний», «лихварський» і частина «торговельного» капіталізму. На початку XVI ст. передбуржуа вже програє представникам цієї мафії у прозаїчній утилітарності, якої він перший почав учитися в XV ст. Він уже був неспроможний зрівнятися зі своїми феодальними конкурентами в мистецтві визискування та утримання вже готового грошового прибутку.
Становище раннього буржуа на початку XVI ст. було трагікомічним. Він не може ні повернутися до виробництва, яке не знає додаткової вартості, ні зрівнятися зі своїми феодальними конкурентами в мистецтві визискування й утримання вже готового грошового прибутку. Як учасник клопітного й оборотного процесу, він протягом тривалого часу потребував не просто виправдовуючого, а мобілізуючого та інспіруючого світогляду, який – нехай ірраціональним, символічно опосередкованим шляхом – відтворював би в людині дефіцит цілеспрямованості, характеру й волі.
Таким світоглядом для раннього буржуа Західної Європи стала етика протестантизму. Протестантизм, як певного роду моральна практика, виконував в особистому житті та господарській практиці першобуржуа кілька функцій.
1. Адаптаційна функція. Протестантизм допомагав першобуржуа внутрішньо подолати абсурдність ситуації, що виникала внаслідок відчуження результатів його господарювання та неможливості протистояти неофеодальним конкурентам. Цьому сприяли вимоги вбогості духу, які виразно охарактеризував предтеча протестантства Майстер Екхарт. Вбогий духом, у його розумінні – це людина, яка нічого не бажає, нічого не знає, нічого не має. Йдеться про незалежність особи від суб'єктивної волі (прагнень), суб'єктивного знання, від прив'язаності до матеріальних благ (але не їх відсутність).
Вбогість духу стала психоемоційним джерелом етичного ригоризму та нонконформізму протестантів-першобуржуа. Вона допомагала першобуржуа, з одного боку, протистояти поширеним у суспільстві цінностям утилітарного меркантилізму й гедонізму, а з другого – позбавляла від фрустрацій, пов'язаних із самоідентифікацією. У такий спосіб світський аскетизм сприяв збереженню структури раціонально-капіталістичного господарювання (на той час маргінальної) в системі соціуму.
2. Активізаційна функція. На думку Вебера, одну з ключових ролей у протестантизмі відіграло вчення про покликання (Beruf), яке розглядало будь-який вид практичної діяльності (професію) засобом служіння Богу. Протестант мав стійко зносити життєві труднощі і сприймати їх як випробування його віри. Неробство, гедонізм вважалися гріховними. Успіхи у професійній діяльності слугували опосередкованим доказом обраності особи до спасіння.
Учення про покликання стимулювало трудову активність, сприяло нагромадженню капіталу та його інвестуванню в раниьокапіталістичні підприємства. Якщо своєю головною метою середньовічний купець бачив укладення нагромаджених протягом життя коштів у стабільний, менш ризикований прибутковий капітал – землеволодіння, ренту, посаду тощо, то першобуржуа-протестант навіть не припускав думки витратити гроші на комфортну бездіяльність. Чистий прибуток в умовах світської аскези повертався до обігу, нагромаджувався для відкриття або розширення справи.
3. Інституціонально-допоміжна функція. Належність до протестантської общини свідчила про чесність підприємця, його надійність як кредитора і ділового партнера, допомагала встановленню більш довірчих стосунків. Відтак, в умовах юридично незабезпеченого ринку, що тільки-но формувався, протестантизм опосередковано сприяв, говорячи сучасною мовою, зменшенню ризиків підприємницької діяльності та трансакційних видатків.
Делегування повноважень: менеджери адміністрації беруть участь у процесі прийняття відповідальних рішень, однак вони відчужені від власності та результатів діяльності підприємства.
Стратегії підвищення прибутковості: скорочення видатків завдяки концентрації виробництва, регламентації і витісненню живої праці, стандартизації товару та його випуску великими серіями.
Ставлення до конкуренції, реклами та цінових знижок: монополізм засуджується як обмеження приватної ініціативи, на практиці це знаходить вияв як політика «свободи ліктів», застосування реклами та цінові знижки стають обов'язковим елементом маркетингу.
Майже до кінця XVIII ст. негоціант усе тримав у своїх руках: він був водночас торговцем, банкіром, страхувальником, промисловцем. Лише па початку XIX ст., з початком епохи індустріалізації, тобто коли технічна модернізація набула значних висот, з'явилися промисловці – «капітани індустрії», нові активні персонажі підприємницької діяльності. Вони ставили перед собою такі завдання: контролювати найважливіші моменти в технологічних процесах, тримати в руках майстрів і робітників, нарешті, добре знати ринки, щоб бути здатними самим орієнтувати своє виробництво. Вони прагнули позбавитися від посередництва купця, щоб самим контролювати закупівлю й доставку сировини, її якість, регулярність надходжень.
Традиціоналістська ідея обмеження ризику, конкуренції, витрат зусиль і, зрештою, обмеженого («у міру достатнього») споживання стримувала розвиток підприємницького духу. Лише із середини XIX ст. з розвитком масового виробництва стверджується нова ідеологія підприємництва. Центральним моментом у цій ідеології стало «розширення справи». Здешевлення виробництва завдяки його раціоналізації стало головним засобом досягнення такої мети.
Прагнення підприємця до експансії передбачало реорганізацію всього господарського механізму: технічну модернізацію виробництва, випуск більшої кількості товару за найнижчими цінами, великий обсяг збуту, велику інтенсивність обігу, найшвидше транспортування ресурсів, інформації. Господарський етнос підприємців відповідно до трансформації мети господарювання також зазнав змін. Насамперед поведінка підприємця підлягала абсолютній раціоналізації, хоч би якої сторони справи вона торкалася.
Якщо раціональне впорядкування господарської практики протестанта-першобуржуа було його особистим вибором (точніше, зумовлювалося його особистими релігійними переконаннями), то тепер раціоналізація мала примусовий характер, оскільки диктувалася законами вже сформованого ринку, передусім – конкуренцією. Місце світського аскетизму – внутрішнього джерела раціональної регламентації господарської поведінки – тепер посів професійний прагматизм.
Прагнення до розширення справи з метою отримання більш високих прибутків (перш за все через розширення збуту) створило нову практику взаємодії зі споживачем товарів та послуг. У цьому питанні новий діловий принцип суттєво відрізнявся від традиціоналістського ведення справи, оскільки він передбачав: 1) будь-що привернути увагу покупця, 2) збудити бажання купити. Мабуть, не треба вказувати, що поширеним засобом досягнення цих завдань стала реклама. Зайвим буде нагадувати також і про те, що досягалася поставлена мета завжди з відчуттям добропристойності та міри.
Приваблювання покупців за допомогою зниження цін, наголошування на цьому стало постійним та необхідним елементом політики продажу. Жорстка конкуренція поставила на місце традиціоналістського пієтету та почуття солідарності щодо колеги принцип «свободи ліктів». Продаж за демпінговими цінами став одним із засобів торгових війн із конкурентами.
Відмінною рисою розвитку підприємництва в Англії доби промислового перевороту XVIII – початку XIX ст. було поєднання підприємницьких та інженерно-новаторських функцій в одній особі. Індустріальна епоха тут змінила стан речей. Хоча багато хто з «капітанів індустрії» починав свій бізнес на ґрунті власних винахідницьких здобутків (наприклад, Форд), з розширенням справи вони вже меншою мірою у своїй діяльності спиралися на винахідницьку чи інженерну майстерність. Зі зростанням великомасштабного виробництва інженерні функції стали компетенцією виробничих експертів, які мають платню, другого ешелону заводських менеджерів. Що ж стосується хазяїна, то від нього вимагалося тепер тримати руку на пульсі керівництва промисловою стратегією, укладання та розривання союзів, вибору учасників прориву для руху вперед, нагляду за всією роботою.
Якщо до середини XIX ст. господарський етнос підприємців знаходив своє відображення головним чином у мемуарах та моралізаторських повчаннях (згадаємо жанр творів Л.Б. Альберті, Д.П. Мореллі та Б. Франкліна), то з початком епохи масового виробництва настанови підприємництва набувають рис наукових знань. Зокрема, наукове обґрунтування здобувають принципи менеджменту. Ф.У. Тейлор був одним з перших, хто протиставив наукову організацію праці традиційній точці зору на місце і роль робітника у виробничому процесі.
Колишня філософія управління або, як її називав Тейлор, філософія «ініціативи та винагороди» покладала всі внутрішні проблеми виробництва па робітника і надавала йому свободу вирішувати їх на свій розсуд, одночасно покладаючи на нього відповідальність за результати роботи. На противагу цьому, наукова організація праці початку XX ст. передбачала шляхом скрупульозної регламентації трудових процесів вивільнити робітника, дрібного службовця від необхідності приймати принципові виробничі рішення і таким чином нести відповідальність за наслідки виробництва. Згадані функції делегувалися адміністрації підприємства. Відтак рядовий працівник був позбавлений можливостей проявляти в своїй роботі творчу (читай – підприємницьку) ініціативу. Відчуження живої праці через подрібнення та регламентацію робочих операцій набуло свого апогею в технології конвеєрного збирання.
Образ «капітанів індустрії», їхній стиль господарського мислення виразно демонструє Генрі Форд. Форд являв собою архетип авторитарного підприємця тієї епохи: схильний до самотності, найвищою мірою свавільний, він завжди наполягав на власному баченні проблеми, своїх менеджерів вважав «помічниками». Якщо «помічник» зважувався суперечити Форду або самостійно приймати важливе рішення, він ризикував бути звільненим.
Форд надзвичайно тонко відчував ринок, його вимоги й можливості, добре знав нюанси маркетингу. У своїй книзі «Моє життя, мої досягнення» він відзначав, що вузькість споживчого ринку, який становили головним чином заможні люди, призводить до домінування погляду, що кількість покупців обмежена, а відтак необхідно обійти конкуренцію. Ламаючи традиційну точку зору, яка була успадкована від кустарно-ремісницького виробництва, Форд стверджував, що завжди знайдеться покупець на будь-який товар, головне, щоб ціна була для нього прийнятною.
Прагнучи зробити автомобіль доступним для багатьох і в такий спосіб розширити збут, Форд розпочав у 1909 р. випуск лише однієї моделі «Т». Концентрація і стандартизація виробництва дала змогу знизити ціну настільки, що обсяг збуту досяг нечуваних для того часу розмірів. Трохи пізніше було проголошено програму «П'яти доларів», яка вдвічі збільшувала заробітну платню робітників. Нова зарплатня стимулювала дисципліну праці, а крім того, заохочувала робітників до стійкого споживання товарів тривалого користування, що в свою чергу робило їх залежними від високої зарплатні.
В американській літературі існує багато легенд, що вихваляють «капітанів індустрії» як талановитих організаторів масового виробництва, безкорисливих філантропів та альтруїстів. Насправді багато з них являли собою симбіоз промисловців і «баронів-розбійників», які раціоналізували експлуатацію людей і ресурсів згідно з ідеологією соціального дарвінізму. Деякі «прославилися» завдяки протизаконними методами конкуренції, підступними інтригами, підкупом чиновників.
Делегування повноважень: рядові працівники залучаються до самостійної розробки та реалізації інновацій на правах співвласників з умови прийняття на себе частини ризику; працівники долучаються до власності завдяки проведенню політики «участі в доходах», пільгового продажу акцій тощо.
І Стратегії підвищення прибутковості: застосування наукомістких технологій, ставка на високу якість товару, орієнтація на індивідуальні потреби споживача.
Ставлення до конкуренції, реклами та цінових знижок: реальне розуміння необхідності конкуренції як умови збереження динамічності розвитку компанії; в окремих випадках конкуренція стимулюється (надання конкурентам технологій).
Й. Шумпетер звертав увагу на те, що соціальні зміни й технічний прогрес із часом зруйнували функцію індивідуального підприємництва, а разом з ними було підірване соціальне становище підприємця-індивідуала, який є приватним власником. Його роль була і є однією з форм індивідуального лідерства, що ґрунтувалася на авторитеті особи та особистій відповідальності за успіх усього підприємства. Економічний і технологічний прогрес дедалі більше стає справою колективів висококваліфікованих фахівців, які продукують необхідні для виробництва рішення й примушують функціонувати свої винаходи передбачуваним чином. На зміну підприємницькому генію окремої особи, що спиралася на ієрархічний виконавчий апарат бюрократії, поступово приходить колективна ініціатива і відповідальність усіх членів підприємницької організації.
Принципово змінився склад підприємницьких організацій. Якщо раніше основну масу працівників становили представники робітничих професій, то в постіндустріальному суспільстві їхня питома вага значно скорочується. Найчисленнішою стає частка «білих» та «синіх» комірців – високоосвічених професіоналів. Ускладнення технологій, підвищення вартості устаткування, загострення конкурентної боротьби, підвищення вимог до якості та гнучкості виробництва – все це вимагало розширення самостійності працівника і підвищення ступеня відповідальності, що покладалася на нього.
НТР внесла зміни не лише в економічне, а й у соціальне життя суспільства. Умови праці викликали щораз активніший протест працівників, чия кваліфікація помітно зросла, рівень життя підвищився, а культурні потреби істотно розширилися. Значення оплати праці не зменшилося, але цьому фактору довелося потіснитися і дати місце нематеріальним потребам – бажанню ствердити себе як особистість, проявити свій творчий потенціал, усвідомити себе гідним членом суспільства.
На початку 60-х років у західній управлінській теорії виникає неформальний підхід до управління. Вихідний постулат неформальної школи був введений у понятійний апарат управлінської науки Д. Мак-Грегором, який описав два принципи оцінювання ставлення людини до праці у вигляді теорії (моделі) «X» та теорії «Y». Згідно з теорією «X», людина є лінивою та безініціативною, усі її думки зосереджені на тому, яким би чином ухилитися від роботи і відповідальності. Цим обґрунтовується необхідність усебічного контролю і детальної регламентації, які насправді сковують ініціативу, позбавляють волі та інтересу до роботи. Такий підхід вимагає суворо ієрархічного підкорення і призводить до розростання управлінського апарату, який вбачає своє призначення у раціональному розподілі всіх до останньої дрібниці ресурсів та контролю за їх використанням.
За теорією «Y», людина, навпаки, радше є працелюбною, аніж лінивою, вона прагне відзначитися на роботі, охоче бере на себе відповідальність, навіть бажає її; людину переповнюють ідеї та честолюбні задуми, головне для неї – реалізація свого творчого потенціалу, а матеріальна винагорода відходить при цьому на другий план. Така передумова передбачає необхідність надання людям максимальної самостійності, яка вивільняє і обертає на користь справі їхню творчу енергію. Відпадає потреба у громіздких організаційних структурах; рівень контролю і ступінь регламентації, що вважалися раніше необхідними, стають не лише непотрібними, а й шкідливими.
Теорія «X» відповідає індустріальному суспільству з його здебільшого непривабливою монотонною працею, що легко піддається нормуванню та перевірці. Час теорії «Y» настав з початком переходу індустріального суспільства в інформаційне, яке має у своєму розпорядженні якісно іншу виробничу базу, що змінила характер самого процесу праці.
Прикладом компанії, діяльність якої репрезентує практику застосування передових методів господарювання може слугувати ІБМ. У системі управління ІБМ втілюються новітні досягнення управлінської думки (передусім неформальної школи). Важливим також є той момент, що ІБМ бере безпосередню участь у створенні інформаційних технологій, тобто за характером виробництва сприяє становленню інформаційного суспільства.
Знайомство з роботами топ-менеджерів ІБМ Ф. Роджерса та Д. Мерсера дає змогу виявити цікаву особливість: гуманістичні принципи управління доповнюються і переплітаються з певними маркетинговими настановами, оскільки одне без другого не працює. Стратегії маркетингу і менеджменту в цілому зорієнтовані на створення гармонійних взаємин, по-перше, всередині підприємства, по-друге – підприємства із зовнішнім світом.
Аналіз досвіду ІБМ надає можливість встановити, що налагодження гармонійних стосунків усередині компанії та її адаптивність до умов зовнішнього середовища передусім досягаються ставкою на людину, що самореалізується (на відміну від людини економічно детермінованої). Така політика складається з двох основних стратегій. Перша характеризується гаслом «Головне багатство компанії – її люди». Компанія залучає до себе найбільш здібних і талановитих, постійно працює над підвищенням їхньої кваліфікації і намагається утримувати їх у себе. Друга складова полягає в заохочуванні самостійності й підприємливості, а також наданні співробітникам можливості повніше реалізувати свій потенціал.
Підґрунтям стимулювання внутрішнього підприємництва (інтрапренерства) в структурах ІБМ слугує корпоративна культура, елементами якої є певний набір переконань, спільних цінностей. В ІБМ це повага до людини, прагнення до досконалості та надання покупцеві найкращого обслуговування. Велику роль також відіграє матеріальний інтерес. Найсуттєвіше він виступає у формі участі співробітників у капіталі компанії. В ІБМ вони мають право на придбання її акцій за цінами, що становлять 85% їх ринкової вартості; щоправда, на суму до 10% своєї заробітної плати.
Можливості для самореалізації створюють такі фактори, як активне делегування повноважень (прав і відповідальності), наявність права висловлювати і відстоювати власну думку, надання єдиного статусу всім співробітникам, пріоритетність горизонтальних зв'язків над вертикальними, сприяння ентузіастам і терпимість до невдач. Делегування повноважень, тобто самостійність у прийнятті рішень, ґрунтується на переконанні, що справу найкраще знає та людина, яка нею займається.
Для боротьби з бюрократичними тенденціями в ІБМ існують дві програми: «дикі качки» та «незалежні господарські одиниці» (НГО). Ідея «диких качок» полягає в тому, що в компанії мають бути люди, заражені її культурою і водночас не підвладні її бюрократії. На кілька років ці люди отримують повну свободу в здійсненні проектів, які вони запропонували і які здобули схвалення. Програми НГО стали відповіддю па закінчення ери масового виробництва, за якої наука була віддалена від виробництва. НГО являють собою внутрішні фірми ІБМ. За їх допомогою компанії вдається зберегти ініціативних та честолюбних співробітників, що прагнуть до самостійності. Компанія-хазяїн залишає в себе всі або більшу частину акцій нової фірми, а ті, що залишилися, отримують ініціатори її створення, які беруть на себе частину пов'язаного з проектом ризику. В ІБМ керівництво корпорації дає змогу НГО мати власні ради директорів, захищаючи їх таким чином від втручання бюрократії із центру. Т. Пітере і Р. Уотермен стверджують, що, починаючи з середини 50-х років (тобто практично з початку електронної ери), всі великі інновації ІБМ виникали поза межами формальної системи досліджень і розробок. Самостійні ініціативні групи, зокрема, були задіяні під час розробки такого проекту, як персональний комп'ютер.
Д. Мерсер визначає організаційну форму ІБМ як «клітинно-органічну структуру» й описує її за допомогою понять біології. Первинним елементом цієї структури є клітина (людина, але частіше група), зв'язок якої із зовнішнім світом здійснюється по її відростках, і вона сама вирішує, у яких напрямках їй слід випускати ці відростки. Отримання і віддача інформації (обмін) стає майже єдиною функцією ділової клітини. її поведінку визначають не лише зовнішні подразники, а й внутрішній код – ДНК (принципи і культура фірми). Завдання менеджерів компанії полягає в тому, щоб забезпечити ці амебоподібні колонії середовищем, ресурсами і культурними цінностями.
Зіставлення ідеальних типів західних підприємців різних епох, виявлення відмінностей в їх структурі дали можливість визначити особливості змін у практиці підприємництва та господарському етносі підприємців. Насамперед необхідно відзначити такі тенденції:
а) включення до інноваційного процесу більшої кількості рядових працівників підприємницької організації;
б) зменшення дистанції влади між керівниками підприємницької організації і рядовими виконавцями завдяки делегуванню повноважень та відповідальності;
в) зростання впливу внутрішнього клімату та корпоративної культури на конкурентоспроможність підприємницької організації.