Контрольна робота з дисципліни

«Історія економічних вчень»

на тему:

«Становлення неокласичної традиції в економічній теорії»

Зміст

Вступ	3
1. Загальні риси і розходження нової і старої історичних шкіл у Німеччині.	5
2. Загальні риси і розходження класичної і неокласичної шкіл.	9
3. Австрійська школа граничної корисності. Теоретичні погляди К. Менгера, Е. Бем-Баверка, Ф. Візера.	11
Висновок	18
Список використаної літератури	20

Вступ

У останній третині 19 ст. ситуація, яка склалася в економічній науці, викликала необхідність вироблення принципово нових методологічних підходів до аналізу виникаючих у господарській практиці проблем. Ринкова економіка, яка функціонує на власній матеріально-технічній основі, породжувала складну систему виробничих і економічних зв’язків, у якій господарюючі суб’єкти повинні були знаходити оптимальні рішення. Вони зіштовхувалися з проблемою альтернативного вибору із декількох варіантів, який необхідно було зробити в рамках певних обмежень, насамперед ресурсних.

Розв’язання таких задач з позицій класичної школи, навіть модифікованої економістами першої половини 19 ст., було неможливим, оскільки цільове призначення системи вона вбачала у збільшенні багатства, яке є функцією нагромадження капіталу і чисельності працівників. Проблема ефективного розподілу ресурсів і пошуку найбільш вдалого варіанта їх комбінації залишалася на задньому плані, оскільки вважалося, що він досягається автоматично в процесі ринкової конкуренції. Тим часом в умовах бурхливого зростання масштабів виробничої діяльності саме ця проблема ставала найбільш гострою й актуальною.

Не наблизилися до її розв’язання і критики класичної школи. Узявши під сумнів деякі постулати і підходи класичного напрямку, вони не змогли запропонувати цілісної та переконливої концепції, якою можна було б керуватися в господарській практиці.

У таких умовах була нагально потрібною загальна теорія, здатна запропонувати рекомендації, які обґрунтовують економічну поведінку господарюючих суб’єктів, що прагнуть якнайкраще реалізувати свої інтереси. Така теорія відповідно до характеру задач, що вимагають рішення, повинна була акцентувати увагу на поведінкових аспектах, виявляючи мотиви, якими керуються індивідууми при виборі того чи іншого варіанта господарських дій. Подібний підхід принципово змінював метод економічного аналізу: об’єктивізм класиків, які прагнули віднайти закономірності, що керують господарськими процесами незалежно від волі та свідомості людей, поступався місцем виявленню суб’єктивних спонукань господарюючих агентів, які приймали економічні рішення. Об’єктом вивчення стає психологія господарюючого індивідуума з метою визначення закономірностей формування мотивації його вчинків у сфері економічної діяльності.

Мабуть, найбільш істотним нововведенням у сфері методології став перехід до граничного аналізу. Дослідження поведінки економічних суб’єктів показали, що для прийняття рішення має значення не загальна характеристика явища, а ті додаткові обставини, що призвели до розмежування стану, який мав місце до рішення, і стану після його прийняття. Такі обставини прийнято називати граничними (marginal) величинами, і вони стали головним об’єктом дослідження нового напрямку економічної науки, що породило зовсім нові можливості аналізу і опису процесів, які відбуваються в економіці. За допомогою граничних величин характеризувалася поведінка і споживачів, і виробників, і організацій, й інших економічних суб’єктів. Широке використання методу граничного аналізу дало найбільш часто вживану назву новому напрямку − маржиналізм.

Маржиналісти відкрили шлях активному впровадженню математики в економічні дослідження, результати яких здобували тепер більш чіткі та строгі формулювання, втілювалися у форму рівнянь, формул і графіків.

З 90-х років 19 ст. маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів − відмова від суб’єктивізму і психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що метою «чистої економіки» завжди залишалось пояснення регулярного ходу економічного життя за певних умов. Саме тому представники нових маржинальних ідей стали розглядатись як правонаступники класичної політекономії і називатись неокласиками, а їх теорія, відповідно, одержала назву «неокласичної».

Мета моєї контрольної роботи розповісти про становлення неокласичної традиції в економічній теорії.

Загальні риси і розходження нової і старої історичних шкіл в

Німеччині.

Історичний метод дослідження, започаткований Фрідріхом Лістом (1798-1846), знайшов найповніше відображення у поглядах представників старої історичної школи, яка склалася в Німеччині у 40-і − 50-ті роки 19 ст. Засновниками історичної школи були В. Рошер, Б. Гільдебранд, К. Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об’єднує їхні теорії, але головне − це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями. На їхній погляд, саме пасивність є головним недоліком класичної політекономії.

Історичний метод дослідження представників цієї школи характеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д., тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметом уваги.

Лідером старої історичної школи був Вільгельм Георг Фрідріх Рошер − провідний німецький економіст, професор Лейпцизького університету. Він ставить собі завдання доповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. У його працях наявний глибокий порівняльний аналіз історії становлення і розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції.

Досліджуючи генезис міжнародної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, він визначає притаманні всім національним економікам риси і намагається встановити причини національних особливостей розвитку економічних процесів.

Слід особливо підкреслити, що всі практичні рекомендації Рошер обов’язково звіряв із теоретичними постулатами класичної школи, тим самим підтверджуючи плідність історичного методу, який зв’язує класичну теорію з життям.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства. Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення. Він уважав за можливе досягти соціалістичної мети реформістським шляхом і критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними й вічними, не бачила історичної перспективи.

Виразником ідей старої історичної школи був також професор-економіст Бруно Гільдебранд (1812-1878). За політичну критику уряду його було вислано до Швейцарії, де він став засновником першого статистичного бюро.

Бруно Гільдебранд рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну політекономію: не визнає об’єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те, що той намагається примирити свою теорію з класичною.

Історія у Гільдебранда − це не лише засіб доповнення економічних теорій, а зброя повного оновлення науки. На його думку, «політична економія має бути наукою про закони економічного розвитку націй». Під такими він розуміє закони еволюції, які можна простежити, вивчаючи історію та узагальнюючи фактичний матеріал із допомогою статистики.

Прикладом таких узагальнень є його відкриття фаз еволюції: фаза натурального господарства середніх віків, фаза грошової та фаза кредитної економіки. За основу періодизації Гільдебранд бере способи організації обміну продуктами. Доводячи свою теорію, він постійно шукає аргументів у класичній політекономії, особливо щодо питань виробництва та обміну.

У 70-х роках 19 ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, ядро якої склали: Г. Шмоллер (1838-1917), Л. Брентано (1844-1931) і К. Бюхер (1877-1930). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою, полягала в тім, що її лідери аналізували особливості соціально-економічного розвитку країни на новому етапі − етапі переходу до монополістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристських тенденцій у політиці об’єднаної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей у суспільстві − і намагалися розробити конструктивні програми «класового миру» і соціального партнерства.

Саме її представники заклали основи буржуазно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини.

На відмінну від старої школи нова історична школа не була однорідною і розпалась з самого початку на дві течії: консервативну, яку очолив Г. Шмоллер та буржуазно-ліберальну, яку очолив Л. Брентано.

Нова історична школа у своїх дослідженнях наголошувала насамперед на історичному аспекті, ігноруючи при цьому логічний аналіз, який мав би бути неминучим наслідком описування послідовної низки подій. Своє завдання − «поглиблення історичного методу» − представники даної течії бачили в написанні великих монографій з окремих питань господарського розвитку Німеччини, уникаючи аналізу проблем макроекономічного рівня.

У застосуванні методу історизму німецькі вчені безумовно мали заслуги, проте, заперечуючи єдність логічного та історичного методів аналізу, вони значно знизили науковість своїх концепцій. Недооцінивши важливість теорії, представники даної концепції, природно опинилися позаду вчених інших економічних шкіл, у тім числі і своїх попередників.

Засновник нової історичної школи та лідер її консервативного напряму Густав Шмоллер прагнув перетворити економічну теорію із «голого учення про ринок і обмін» у історико-етичну науку. Головний його твір − «Основи загального вчення про народне господарство» − хоча багато в чому і базувався на принципах і методах старої історичної школи В. Рошера і Б. Гільдебранда, проте в методологічному плані був суттєво іншим.

Основними теоретичними засадами, що визначали світогляд нової плеяди німецьких учених, були емпіризм, описовий підхід до вивчення економічних явищ і процесів, заперечення абстрактно-теоретичного методу пізнання дійсності, накопичення історичних фактів та статистичних даних для майбутнього раціонального мислення.

Так, нова історична школа заперечувала найбільш плідну ідею класиків, щодо визнання об’єктивності економічних законів, закономірного характеру розвитку економічного життя суспільства. Хоча Шмоллер і визнавав, що економічні закони існують, але був переконаний, що вони не можуть бути сформульовані за допомогою методів класичної політекономії. Він стверджував, що теорія має ґрунтуватися на історичній основі, яка, в свою чергу, спирається на емпіричні факти. Саме таке завдання він ставив самому собі − сформулювати закони на підставі емпіричних фактів.

Шмоллер визначав політичну економію як науку, покликану вивчати людську діяльність, спрямовану на задоволення різноманітних потреб. Водночас вчений виступав проти залучення математики до економічних досліджень, мотивуючи це тим, що людська психіка є надто складним завданням для диференціального обчислення.

У своїх теоретичних концепціях представники нової історичної школи віддавали перевагу реформістському напряму суспільної перебудови. Шмоллер, зокрема, наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто велику нерівність у майні та розподілі доходів, котра породжує небезпеку соціальних конфліктів.

Визнаючи наростання класового протистояння в суспільстві, нова школа пропагувала виключно мирні реформи. Цими принципами керувалась у своїй практичній діяльності створена 1872р. Шмоллером «Спілка соціальної політики».

Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи. Одним із них був Людвіг Йозеф Брентано (1844-1931). Найважливіші економічні погляди вченого знайшли відображення у його працях: «Сучасні робітничі гільдії» (1871-1872), «Класична політична економія» (1888) та ін. У цих творах Л. Брентано, як і його попередник Бруно Гільдебранд, дотримувався мінової концепції, вважаючи пріоритетними фактори розподілу та обміну, але на відмінну від нього заперечував існування законів економічного розвитку, наголошуючи на тому, що теоретична економія не має прикладного практичного значення і є другорядною порівняно з безпосереднім спостереженням та описом.

Теоретична спадщина нової історичної школи, незважаючи на її суперечливий характер, справила значний позитивний вплив на дальший розвиток як консервативного, так і реформістського напрямів політичної економії.

2. Загальні риси і розходження класичної і неокласичної шкіл.

Класична політична економія як перша наукова школа в історії економічної думки прийшла на зміну меркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу в сферу виробництва найбільш розвинутих європейських країн. Завершення епохи первісного нагромадження капіталу, буржуазні революції та прихід буржуазії до влади, бурхливий розвиток підприємництва та ринкова лібералізація економічної політики сприяли подальшому розвитку капіталізму та переміщенню інтересів підприємців зі сфери обігу в сферу виробництва.

Теоретико-методологічні підходи до дослідження економічних процесів та явищ і категоріальний апарат, започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Саме тому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отримала назву «класичної».

За загальноприйнятою оцінкою, класична політична економія була започаткована у кінці 17 − на початку 18 ст. В. Петті в Англії та П.Буагільбером у Франції. Водночас хронологічні межі завершення класичного напряму економічної думки визначаються дослідниками по-різному.

Формування неокласичної економічної теорії розпочалося на другому етапі маржинальної революції, що знайшло відображення у творах представників кембриджської та американської шкіл.

Оголосивши предметом економічної науки так звану «чисту економіку», незалежну від суспільної форми її організації, неокласики зосередились на аналізі поведінки «економічної людини» (споживача, підприємця, найманого робітника), яка завжди прагне максимізувати вигоду (дохід, корисність) і мінімізувати витрати (зусилля).

Керуючись маржиналістськими принципами економічного аналізу, представники неокласичного напряму намагались дослідити так звані «природні» закони, які визначають цінність (ціну) товарів споживчого та виробничого призначення, а також розподіл доходів у суспільстві.

Термін «неокласична теорія» першим запровадив у науковий вжиток видатний американський економіст Т. Веблен, який звернув увагу на те, що представники нового напряму економічної думки не вийшли за межі утилітаризму та гедоністської психології класичної школи, успадкувавши її основні ідеї.

Однією з таких ідей стала ідея само регульованої та рівноважної ринкової економіки, яка узгоджує наміри окремих суб’єктів. Крім цього, представники як класичної, так і неокласичної шкіл прагнули дотримуватися принципу «чистого знання», «чистої» теорії без суб’єктивізму, психологізму, ідеологічних нашарувань, а також дотримувалися принципу економічного лібералізму.

Однак крім спільних ідей між класичною та неокласичною політичною економією існує багато відмінностей. Якщо класична школа трактувала економічну теорію як науку, що досліджує універсальні закони економічного зростання, то неокласична школа трактувала її як науку про оптимальне використання обмежених ресурсів для задоволення людських потреб. Застосування причинно-наслідкового аналізу та з’ясування глибинної сутності економічних категорій, їх поділ на первинні і вторинні були притаманні класичній школі. Неокласична ж школа виключала з уваги економічної науки дилеми первинних і вторинних економічних категорій і застосовуючи функціональний аналіз, досліджувала взаємозалежність економічних змінних.

Класична політекономія була націлена на динамічні процеси, вербальні дослідження розвитку економіки на довгих інтервалах часу. На відмінну від неї неокласична політична економія була націлена на статичні процеси обмежені короткими інтервалами часу, які допускають математичне формулювання і вирішення.

У центрі досліджень неокласичної школи, на відмінну від класичної, яка досліджувала проблеми зростання суспільного багатства залежно від темпів нагромадження капіталу та темпів зростання населення, була поведінка окремих фірм та споживачів, які прагнуть максимізувати прибуток (корисність).

Представники класичної та неокласичної шкіл мали різні точки зору на принцип визначення ціни. Класична школа у визначенні ціни вбачала витратний принцип, який пов’язує її величину з затратами праці (витратами виробництва), тоді як у неокласиків ціну визначала взаємодія попиту і пропозиції.

Якщо визнання сфери виробництва первинною по відношенню до сфери обігу було притаманне класичній школі, то неокласична школа поєднувала сферу виробництва і обігу в об’єкт цілісного системного аналізу.

Таким чином, неокласична школа наслідувала класичну в деяких ідеях, але у методологічному плані була зовсім іншою.

3. Австрійська школа граничної корисності. Теоретичні погляди

К.Менгера, Е. Бем-Баверка, Ф. Візера.

В останній третині 19 ст. в економічній теорії виникла нова течія − маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом розвитку політичної економії. Об’єктивна зумовленість її появи полягала в глибоких змінах, що стались у цю добу в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу під впливом науково-технічного прогресу, а саме: перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі.

Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки 19 ст. Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер (1840-1921), Фрідріх фон Візер (1851-1926) та Ейген Бем-Баверк (1851-1919).

Її теоретичними принципами були суб’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їхніх теорій ставлять цих економістів на чільне місце після класичної школи. Жодна інша група не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.

Засновник цієї школи і незаперечний її лідер К. Менгер у працях «Основи політичної економії» (1871) та «Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема» (1883) розвинув ідею попередників маржиналізму про «граничну корисність» у головну теорію суб’єктивно-психологічної школи.

Вихідним методологічним принципом, на якому базується система поглядів австрійських учених, був суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і їхніх факторів.

Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідомість суб’єкта господарювання, тобто психологію людини, що зайнята в економічній сфері. Об’єктом дослідження було індивідуальне господарство як типовий елемент буржуазного суспільства. Суспільне виробництво австрійські економісти розглядали як суто арифметичну суму таких окремих елементів.

Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає так звана теорія «граничної корисності». Прийняті в політекономії категорії «товар» і «вартість» були замінені поняттями «благо» і «цінність». К. Менгер і його соратники заперечували, що вартість є втіленням суспільно необхідної праці, а праця − її єдиним джерелом. Вони наповнили категорію вартості суб’єктивним змістом. Домінуючим фактором блага вони вважали його споживну вартість, або корисність. Під останньою австрійці розуміли ту загальну властивість матеріальних благ, котра дає змогу задовольнити потреби індивіда, підвищити його добробут.

За К. Менгером, вартість виникає внаслідок взаємозв’язку між потребою людини й економічними благами, що можуть її задовольнити. Пропозиція таких товарів завжди буває більшою або меншою, отже, задоволення буде збільшуватися або зменшуватися відповідно до збільшення або зменшення пропозиції. Таким чином, теорія Менгера виходить із того, що людина визнає важливість товару залежно від рівня його пропозиції. Не внутрішні властивості або можливості товару зумовлюють його вартість, а взаємозв’язок між життєвими потребами людини та можливими пропозиціями товару, який забезпечує ці життєві потреби. Вартість, таким чином, є обов’язковою умовою, від якої фактично залежить задоволення потреб. Наприклад, хліб та вода необхідні людині, але коли вони є в достатній кількості, то не становитимуть жодної цінності доти, доки голод і спрага не узалежнюватимуть людину від простого шматка хліба або склянки води. Тільки в такому разі хліб та вода наберуть певної цінності. Якщо товар не задовольнятиме потреби, він не матиме значення для добробуту людини, а тому не буде цінним для неї.

К. Менгер першим виклав теорію граничної корисності у певній логічній послідовності, маючи на меті встановити залежність корис­ності від винятковості предметів споживання. За вихідний пункт до­слідження він брав людські потреби, визначаючи їх як різновид не­задоволених бажань або неприємних відчуттів, котрі порушують, своєрідну фізіологічну рівновагу. На його думку, за існуючої обме­женості ресурсів перед індивідуумом завжди постає проблема, як найліпше розподілити власні кошти для задоволення власних потреб.

Менгер абстрагувався від того факту, що суб’єктивна оцінка того самого товару різними людьми є різною. Цінність, на його думку, − це міркування суб’єктів господарювання про значення для них тих благ, які є в їхньому розпорядженні, і тому поза їхньою свідомістю вона не існує. Він підкреслював, що людина є залежною від товару, необхідного їй для задоволення потреб, тому предмет, здатний задо­вольнити навіть мінімальну потребу, набирає вартості.

Розвиваючи далі тезу про залежність цінності блага від його ви­нятковості, Менгер робить висновок, що вона визначається розмі­рами пропозиції. Зі збільшенням або зменшенням кількості благ змінюється ступінь задоволення потреби і відповідно цінність цих благ (принцип спадної корисності). Вартість товару визначає не найбільша чи середня корисність, а його найменша (гранична) кори­сність за даних обставин.

Згідно з класичною теорією ціна є сумою всіх витрат виробництва. Ця теорія встановлювала вартість (ціну товару) виходячи з ко­лишніх витрат. Представники австрійської школи стверджували, що вартість товару є похідною від його майбутнього використання, а не від колишніх витрат, інакше кажучи, вартість товару народжується з використання його у споживанні, а не з того, скільки було витрачено колись на його виробництво.

Менгер наголошував на важливості елементу часу. За аналізу то­варів та попиту на них обов’язково постає проблема, зв’язана з ви­значенням часу використання товару − споживається він негайно чи призначений для використання в майбутньому. Неможливо ви­значити заздалегідь загальну потребу в товарі та її інтенсивність, а також рівень його пропозиції.

Другий авторитетний представник австрійської школи Ф. Візер розвивав ідеї Менгера у працях «Походження й основні закони гос­подарської цінності» (1884), «Природна цінність» (1889), «Закон влади» (1926), використовуючи принцип граничної корисності для оцінки вартості витрат виробництва.

Розробляючи теорію виробничих благ, австрійська школа роз­глядає витрати як своєрідну корисність. Найактивніше розвивав цю ідею Ф. Візер. Він стверджував, що цінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останніх − граничною ко­рисністю граничного споживчого блага. Візер трактував витрати як корисність, що приносять у жертву. Існує навіть закон Візера, згідно з яким вартість витрат виробництва є похідною від вартості продук­ту. Представники даної школи ототожнювали працю із засобами виробництва, унаслідок чого праця розглядалася не як процес взаємо­дії людини і природи, а як матеріальна річ.

Візер виходив із суб’єктивного аналізу Менгера, але пішов знач­но далі за нього. Він використав принцип зменшення насиченості потреб для того, щоб показати, що наступні партії товару, доступного покупцеві, змінюють попит (ставлення покупця до товару): від задоволення до байдужості й навіть до роздратування. Звідси випливає, що за обмеженої пропозиції попит триває до точки маржинальної корисності. Візер писав: «Там, де діє закон про вартість, корисність залишається джерелом вартості».

Візер нищівно критикував теорію трудової вартості. Він вважав «абсурдною» теорію, яка стверджує, що праця людини визначає вартість продукту, і дотримувався думки, що працю, так само, як інші фактори, закладено у вартість товару. Візер розглядав витрати не як капіталовкладення, а як витрати для суспільства. Крім того, Візер пропонував порівнювати цінність даного пред­мета споживання з цінністю іншого предмета, виготовленого з тих самих матеріалів, але в інших пропорціях. Цей метод назвали методом продуктивного внеску.

На противагу примату виробництва, який пропагує класична політекономія, австрійська школа дотримувалася думки про примат споживання. Її представники стверджували, що вихідним пунктом політичної економії є суб’єкт, індивідуум, а оскільки в цього суб’єкта є певні потреби, то вони й відіграють вирішальну роль у економічному процесі.

Ще однією важливою ознакою економіки, на думку австрійських учених, є обмеженість матеріальних благ. Вони доводили тезу, що якби блага, предмети споживання були в необмеженій кількості і з їхньою допомогою можна було б цілком задовольнити всі наші по­треби, то зникла б необхідність в економічній діяльності.

З позиції рідкості Візер трактував і природу власності. Він писав, що приватна власність є вічною категорією, що випливає із самої суті економії, оскільки існує постійна суперечність між потребами людей і обмеженими запасами предметів для задоволення цих по­треб. З цієї причини люди починають цінити предмет, прагнуть оволодіти ним. У такий спосіб він пояснює виникнення й суть приват­ної власності, стверджуючи, що її породжують рідкість та обмежена кількість предметів споживання.

Найвідоміший представник австрійської школи Е. Бем-Баверк у працях «Основи теорії цінності господарських благ» (1886), «Ка­пітал і прибуток» (1889), «Теорія Карла Маркса та її критики» (1896), а також у інших своїх дослідженнях дав ширший варіант но­вої теорії, доповнивши її, зокрема, суб’єктивістською концепцією процента.

Австрійські економісти, аналізуючи власти­вості маржинального блага, на перший план висували корисність речі, підкреслюючи водночас, що не всі «корисності» здатні обмі­нюватися. Таку здатність мають тільки ті блага або корисності, яки­ми суспільство володіє в обмеженій кількості і котрі завдяки цьому стають цінностями.

Основою цінності у Бем-Баверка є корисність блага. Він розріз­няв два види корисності: просту (абстрактну) і кваліфіковану (конк­ретну). Абстрактна розглядалася ним як корисність взагалі, що при­таманна матеріальним благам, які є в достатній кількості. Корис­ність одиниці блага в даному разі до уваги не бралася.

Кваліфікованою корисністю наділялися блага, запас яких обмежений і зменшення його хоча б на одну одиницю негайно познача­ється на добробуті індивіда. Таке розмежування корисності зв’язува­лося з формуванням цінності матеріальних благ.

Новим елементом, який австрійська школа внесла в теорію кори­сності було те, що за основу цінності товару ав­стрійці брали не просто корисність, а граничну корисність, що задо­вольняє мінімальну потребу людини. Як визначає Бем-Баверк, цінність речі вимірюється величиною граничної корисності, під котрою розуміють мінімальну корисність, що її отримує від даного виду матеріального блага людина.

За Бем-Баверком, праця − це «благо майбутнього», бо вона створює продукт тільки через певний час, а внаслідок цього робітник стає власником «майбутнього часу». Підприємець, наймаючи робітника, дає останньому «теперішнє благо» у вигляді заробітної плати. Отже, вони обмінюються цими благами. З часом праця ство­рює якісь певні блага, і ці блага через більш низьку оцінку майбут­ніх благ порівняно з теперішніми, за вартістю колись перевищува­тимуть заробітну плату. Це перевищення і становитиме процент, а точніше, прибуток підприємця.

Бем-Баверк запропонував теорію, згідно з якою капітал або засо­би виробництва є результатом обхідних (непрямих) методів у виро­бництві, які неминуче стають причиною того, що споживання пере­носиться на майбутнє.

Прямі методи виробництва передбачають задоволення потреб прямо й одразу. Засоби виробництва не передбачають негайного за­доволення потреб, а тому вони є товаром майбутнього. Відтак, пи­сав Бем-Баверк, «товари, які можуть бути використані за асортимен­том і кількістю негайно, як правило, цінніші, ніж ті, які будуть використані у майбутньому». Це припущення і лягло в основу його теорії про дохід з капіталу.

Цим законом він обґрунтовував і суть процента. Він доводив, що коли хтось позичає гроші, то в майбутньому вони мають повертати­ся до нього з процентом, тобто з різницею між вартістю теперішньо­го і майбутнього блага.

Таким чином можна назвати три найхарактерніші методологічні особливості австрійської школи: по-перше, ідеалістичне відображення економічних процесів і явищ; по-друге, використання в якості головного об’єкта дослідження, не суспільного виробництва, а індивідуального господарства; по-третє, визнання примату споживання над виробництвом.

Висновок

Упродовж останніх 30 років 19 ст. класичну політекономію замінила маржинальна економічна теорія. Ця зміна значною мірою стала наслідком величезного прогресу в науці, особливо в її природничих і гуманітарних галузях, а також в економіці, в якій з’являлось все більше ознак монополітичного типу господарювання.

Основною ідеєю маржиналізму було дослідження граничних економічних величин як взаємопов’язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі (мікроекономіка), а також і всього народного господарства (макроекономіка).

Політична економія Німеччини тієї доби була пронизана ідеями національної єдності, характерними для всіх аспектів суспільного життя.

Німецькі економісти, виходячи з ідеї німецької національної єдності, створили історичний метод дослідження і скористалися з нього для заснування нового напрямку політичної економії, основою якого стало вивчення закономірностей розвитку національного народного господарства, визначальної ролі держави в цьому процесі. Цей напрямок протистояв космополітизму класичної школи та геополітизму Англії.

Досягненням історичної школи було й те, що вчені цієї школи широко користувалися історичним та статистичним матеріалом, а також висновками конкретних економічних досліджень.

Заслуга ж представників нової історичної школи полягає в тім, що вони започаткували основи економічної соціології, обґрунтували єдність правових, соціальних і економічних відносин, доводили необхідність розвитку системи економічних знань та економічної освіти, показували значення статистичних фактів, історії економічного життя, вплив існуючих правових відносин, економічних інституцій на суспільне життя.

Австрійці повернули теорію у бік вивчення інтересів і мотивів дій споживачів. Тим самим вони сприяли створенню теорії споживацької поведінки, формуванню галузі знань, яка отримала назву економічної психології. Чимало класиків проблемами особистого споживання практично не цікавилося, не включало їх у предмет політичної економії. Вони вважали, що звички і пристрасті споживачів непередбачувані.

Граничні величини − один із відправних параметрів сучасної теорії ціни, аналізу взаємозв’язку між попитом і пропозицією. Зрівноважувальна функція ціни складається із взаємодії кінцевих величин. Аналіз конкуренції, ринкових ефектів і парадоксів опирається на вивчення потреб людини і законів їх задоволення.

Без розуміння мотивів економічної поведінки різних соціальних груп неможливо виробити скільки-небудь результативну економічну політику. У сучасних умовах особливо важливими є «клімат довіри», розуміння інтересів і дій споживачів і фірм.

Список використаної літератури

1. Лісовицький В.М. Історія економічних вчень: Навч. посіб. − К.: Центр навч. літ-ри, 2004.

2. Історія економічних вчень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Титаренко, А.М. Поручник; Мін. Освіти і науки України, КНЕУ − К.: КНЕУ, 2005.

3. Історія економічних вчень / Ред.. В.Д. Базидевич − К.: Знання, 2004.

4. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень: Навч. посіб. − К.: Знання-Пресс, 2000.