Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПІДХОДИ АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ У США

РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ У США

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Державне регулювання економіки покликане виправляти перекоси в ринковому механізмі ціноутворення у випадку його неефективності або порушення.

Фундаментальна (узагальнююча) причина виникнення державного регулювання економіки – збої в ринковому механізмі, які проявляються через порушення в процесі ціноутворення, неспроможність ринкової економіки через попит та пропозицію вирішувати деякі проблеми, що призводить до погіршення стану економіки, зниженню її ефективності.

Основні задачі державного регулювання економіки:

забезпечення запланованого економічного зростання;

досягнення ефективної зайнятості серед населення країни;

справедливий розподіл доходів;

досягнення економічної ефективності;

забезпечення зовнішньоторговельного балансу країни.

Об’єкти державного регулювання економіки – це сфери, галузі економіки, регіони, а також ситуації, явища та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникнути труднощі, проблеми, які не вирішуються автоматично, або їхнє вирішення конче потрібне для нормального функціонування економіки та підтримання соціальної стабільності (економічний (інвестиційний) цикл; секторна, галузева та регіональна структури господарства; умови нагромадження інвестиційного капіталу, зайнятість населення, грошовий обіг; платіжний баланс; ціни та умови конкуренції; підготовку та перепідготовку кадрів; довкілля; зовнішньоекономічні зв’язки).

Актуальність антиінфляційної політики визначена впливом інфляції на макроекономічні показники та загальноекономічну ситуацію в країні.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПІДХОДИ АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Важливим індикатором негараздів у економіці є інфляція, яка характеризується загальним підвищенням цін та зниженням купівельної спроможності грошей. Вона виникає не стихійно, а внаслідок перевищення випуску грошей над виробництвом товарів.

Інфляційні процеси можуть виникати під впливом двох чинників:

грошових — емісія паперових грошей, швидкість їх обертання, стан фінансово-кредитної системи, відношення національної валюти до інших валют;

виробничих (негрошових) — монополізація виробництва, брак конкуренції, структурні перекоси в матеріальному виробництві та ціновій політиці, витратний характер економіки.

Грошові чинники формують інфляцію попиту, яка виявляється в перевищенні сукупного попиту над пропозицією і виникненні надлишкової платоспроможності. Якщо зростання сукупного попиту не компенсується підвищенням пропозиції, то це призводить до інфляційного зростання цін, яке супроводжується збільшенням грошової маси. Переповнення каналів обігу грошовою масою знецінює грошову одиницю, що є найхарактернішою ознакою інфляції попиту в її класичному вигляді.

За умов перехідної економіки виникнення інфляційного попиту зумовлюється:

надмірною емісією грошей у готівковій формі;

дефіцитом бюджету;

непродуманою кредитною експансією банків, що призводить до емісії грошей у безготівковій формі;

високим рівнем непродуктивних державних витрат, зокрема надмірним інвестуванням у важку промисловість та військово-промисловий комплекс.

Виробничі фактори спричиняють інфляцію витрат, яку ще називають інфляцією пропозиції. Хоча причиною цієї інфляції також є гроші, але вони відіграють тут пасивну роль. Головним її імпульсом стає збільшення витрат виробництва в результаті підвищення заробітної плати та цін на сировину, матеріали, устаткування.

Класичним прикладом інфляції витрат є спіраль «зарплати — ціни». Якщо в економіці відбувається загальне підвищення цін, то це неминуче призводить до падіння реальних доходів населення. Для збереження їх рівня необхідно збільшувати зарплату, що спричинить зростання виробничих витрат. Унаслідок цього підвищується собівартість продукції, що, у свою чергу, призводить до зростання цін на товари та послуги. Чергове подорожчання потребує чергового збільшення зарплати, і процес починається спочатку.

Наведений приклад інфляційної спіралі «зарплата — ціни» свідчить про взаємозв’язок чинників інфляції попиту й витрат. З одного боку, підвищення заробітної плати сприяє зростанню доходів населення, що є чинником підвищення платоспроможного попиту, а з іншого — збільшуючи витрати виробництва, призводить до підвищення цін. До чинників інфляції витрат належить також підвищення ставок оподаткування, що рівнозначно збільшенню витрат виробництва й відповідному зростанню цін. Крім того, високі ставки податків обмежують стимули розвитку виробництва, що зменшує пропозицію товарів і відносно збільшує грошову масу.

У цілому інфляція витрат завжди загрожує скороченням товарного забезпечення і, зрештою, породжує спад виробництва і скорочення робочих місць. Нині інфляція стала постійним фактором економічного життя і повна її ліквідація практично неможлива. По-перше, що нижчим є темп інфляції, то важче її зменшити. По-друге, досвід розвинутих країн свідчить, що помірна, порівняно стабільна та передбачувана інфляція ще не створює великих проблем в економіці. Вона навіть може стимулювати певне пожвавлення виробництва та підвищення зайнятості. Але її неконтрольоване зростання сприяє розвитку негативних процесів в економічному організмі, уражаючи виробництво, розподіл та споживання [6, 16].

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного регулювання, бо на цьому наріжному камені тримається вся соціально-економічна, фінансова й банківська політика. З метою стримання інфляції та зменшення її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику. Антиінфляційна політика — це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з інфляцією (рис. 1).

Рис. 1. Заходи антиінфляційної політики

Утілення в життя такої політики потребує від уряду розробки антиінфляційної програми, яка визначає мету, завдання та способи її реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших чинників. Так, завдання боротьби з інфляцією чи обмеження масштабів інфляційних наслідків є різними і потребують різних методів регулювання. Важливою частиною розробки антиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві результати. На практиці до них відносять цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін та ін.), динаміку грошової маси в обігу, розмір та динаміку державних витрат тощо.

Вибір конкретних способів антиінфляційної політики залежить від багатьох чинників, у тому числі:

від характеру інфляційних процесів;

загальногосподарської кон’юнктури;

особливостей теоретичної бази економічного розвитку країни;

політичних аспектів, оскільки треба визначити об’єкт (сектори економіки, верстви населення), який нестиме головний тягар інфляційних витрат.

Без огляду на багатофакторність інфляції, вважають, що способи її подолання мають бути адекватними чинникам, що спричинили цю інфляцію. Тому здебільшого антиінфляційна політика охоплює політику управління чинниками попиту і пропозиції, а також факторами, які регулюють живильне середовище інфляції — сферу грошового обігу [3, 88].

У міжнародній практиці застосовуються такі класичні напрямки антиінфляційної політики:

дефляційна політика (регулювання попиту);

політика доходів (регулювання витрат).

Сутність дефляційної політики полягає у тиску на окремі елементи платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як щодо товарів, так і щодо грошей. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи грошово-кредитної, структурно-інвестиційної та бюджетної політики.

Заходи грошово-кредитної політики передовсім стосуються обмеження та стабілізації грошового обігу. З цією метою використовуються три важелі впливу на грошову масу:

процентна ставка;

норма обов’язкових резервів;

операції на відкритому ринку.

Головним важелем впливу на величину грошової маси є надання Центральним банком кредитів комерційним банкам. Установлюючи офіційну облікову ставку, Центральний банк визначає вартість залучення ресурсів банками і, тим самим, значною мірою формує вартість грошей. Так, за підвищення облікової ставки вартість кредитів комерційних банків зростає, що зумовлює падіння попиту на самі кредити, а через них і на величину грошової маси в обігу [4, 132].

Зміна норми обов’язкових резервів для комерційних банків має подвійні наслідки. З одного боку, підвищення резервної норми веде до прямого вилучення певних коштів з обігу, що обмежує їхню пропозицію. З іншого, це спричиняє подорожчання кредитів, що їх видають комерційні банки, і сприяє зменшенню попиту на гроші. Процентна ставка й норма обов’язкових резервів — це важелі, які опосередковано регулюють кількість платіжних засобів, що знаходяться в обігу. Суттєвим напрямком антиінфляційного регулювання, що прямо впливає на грошову масу, є проведення операцій з цінними паперами на відкритому ринку. Так, Центральний банк, маючи намір зменшити пропозицію грошей, продає комерційним банкам цінні папери, що призводить до вилучення з обігу відповідної частини грошової маси.

Цей напрямок грошово-кредитної політики хоча й дає швидкі результати, але натрапляє на певні перешкоди за спроби інтенсивного застосування. У країнах з перехідною економікою такими є слабка розвинутість вторинного ринку цінних паперів і недостатність коштів для проведення операцій у необхідних масштабах [5, 56].

Обмеження грошової маси проведенням грошово-кредитної політики, хоч і головний, але далеко не єдиний напрямок приборкування інфляції попиту. Відомо, що кількість грошей в обігу може бути великою або малою лише відносно кількості товарів, тобто їх величина залежить від товарного забезпечення грошової маси. Відтак збільшення обсягів виробництва за незмінного абсолютного розміру грошової маси веде до її відносного зменшення і, відповідно, до падіння темпів інфляції. Тому одним з напрямків дефляційної політики є збільшення виробництва передовсім у галузях, які випускають товари і надають послуги населенню. З цією метою вживаються заходи структурно-інвестиційної політики, які передбачають обмеження монополізму й розвиток конкуренції, залучення іноземних інвестицій, проведення раціонального протекціонізму щодо національного виробника, запобігання відпливу вітчизняних капіталів за кордон, формування ринку позичкового капіталу тощо. Названі заходи спрямовано на припинення спаду виробництва, що забезпечує приборкання одного з найважливіших чинників інфляції — зменшення товарного забезпечення грошей.

Бюджетний механізм антиінфляційної політики спрямовано на скорочення бюджетного дефіциту. Цього можна досягти за рахунок:

збільшення доходів;

скорочення державних видатків.

Збільшення надходжень до бюджету можна швидко домогтися за рахунок підвищення податків, що дає позитивний результат у короткостроковому періоді. Але надалі політика посилення податкового пресу призведе до приховування прибутків, руйнування стимулів до праці та інвестування, гальмування економічного розвитку і, як наслідок, до скорочення надходжень у державний бюджет. Тому видається доцільнішим розвивати податкову систему в напрямку зниження ставок оподаткування, що може стати дійовим інструментом антиінфляційної політики. Так, зниження ставок податку на прибуток заохочує до інвестування й пожвавлення виробництва, що в перспективі забезпечить збільшення доходів і відповідне зростання надходжень до бюджету від оподаткування.

Зменшення податкових ставок забезпечить також і зростання доходів населення, які спрямовуються на споживання та заощадження. Збільшення споживання дасть новий імпульс виробництву, що в перспективі також зумовить розширення бази оподаткування. Приріст заощаджень, у свою чергу, витрачатиметься як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету.

Одним з способів збільшення дохідної частини бюджету є також повніший облік податкової бази і залучення неінфляційних ресурсів фінансування бюджетного дефіциту передовсім за рахунок випуску державних цінних паперів.

Однак розглянуті антиінфляційні резерви збільшення надходжень до бюджету, як правило, не дають швидких результатів і розраховані на перспективу. Тому основним напрямком скорочення бюджетного дефіциту є зменшення державних видатків через поступове обмеження фінансування тих видів діяльності держави, які цілком можна передати ринковій системі. Конкретними способами вирішення цієї проблеми є зменшення обсягів бюджетних капіталовкладень, поступове скорочення дотування збиткових державних підприємств, перегляд системи трансфертів [7, 54].

У країнах з перехідною економікою найбільш актуальним є вирішення проблеми фінансування діючих та дотування збиткових підприємств. Держава повинна надавати пряму бюджетну підтримку тільки окремим підприємствам, які відповідають пріоритетам її структурної політики і здатні за такої підтримки досягти ефективного господарювання. При цьому потрібно спрямовувати грошові ін’єкції безпосередньо у виробництво, а не на сплату накопичених раніше боргів.

Скорочення бюджетних асигнувань — це складний процес і раптове його припинення може завдати економіці значних втрат. Так, з позиції ринкової економіки недоцільно підтримувати діяльність збиткових підприємств за рахунок бюджету. Але одночасне припинення їх дотування спричинятиме масові банкрутства та зростання безробіття, тобто потребуватиме збільшення державних витрат на соціальне забезпечення додаткової кількості безробітних, їхню перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Намагаючись швидко приборкати інфляцію без урахування довго­строкових наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний ефект — збільшення дефіциту бюджету та прискорення інфляції. Тому здійснення таких заходів потребує особливої обачності, попередньої оцінки можливих негативних наслідків та їх своєчасної нейтралізації.

Іншим класичним напрямком антиінфляційної політики є політика доходів, сутність якої полягає в прямому обмеженні зростання цін і доходів і передовсім заробітної плати. На думку експертів Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), яку створено з метою координації програм економічної допомоги країнам, що розвиваються, максимальна ефективність політики доходів виявляється тоді, коли основним чинником інфляції є підвищення витрат.

Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Водночас стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку. Тому політика доходів часто використовується в поєднанні із заходами дефляційної політики.

У практиці розвинутих країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рівнем цін і заробітної плати способом їхнього «заморожування» на певному рівні. Досвід використання цього методу в деяких європейських країнах свідчить про невелику його ефективність. Так, фіксація цін спричиняє дефіцит товарів і приховану форму інфляції, а наступне скасування обмежень — прискорене зростання цін. Тому нині перевагу віддають ефективнішим формам контролю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах, укладанню угод про цінову політику з галузями, обумовленню темпів зростання заробітної плати в колективних угодах, обмеженню зарплати за допомогою податків. Останнє передбачає запровадження диференційованих ставок податку на прибуток залежно від темпів зростання цін на вироблену продукцію і заробітної плати. Особливістю політики доходів є можливість її проведення не тільки щодо економіки країни в цілому, а й у межах окремих секторів економіки, зокрема в державному. Регулювання цін і заробітної плати в державному секторі справляє подвійний вплив на інфляційні процеси, стримуючи підвищення загального рівня цін і стабілізуючи державний бюджет.

Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи або використовувати традиційні структури, наприклад Міністерство фінансів. Найбільш результативною політика доходів стає тоді, коли в регулюючих органах беруть участь представники трьох заінтересованих сторін: держави, підприємств і профспілок.

З-поміж заходів антиінфляційної політики помітне місце належить заходам, спрямованим не стільки на боротьбу з інфляцією, скільки на пристосування до неї. З таких можна назвати передовсім адаптаційну політику, яка реалізується за рахунок індексації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче призводить до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв’язку з цим виникає необхідність у повній або частковій індексації доходів через підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і заощаджень населення з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути як одноразовою під час одномоментного підвищення регульованих і фіксованих цін на споживчі товари і послуги, так і періодичною — за безперервного їх зростання. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційного порогу, який у розвинутих країнах визначає уряд у погодженні з профспілками.

Така індексація не усуває інфляції, а лише пом’якшує її негативний вплив, хоч вона й сама може перетворитися на потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється за умов бюджетного дефіциту, котрий фінансується за рахунок грошової емісії [9, 76].

Адаптаційну політику спрямовано також на припинення інфляційних очікувань, тобто на подолання побоювань суб’єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Намагаючись зберегти свій життєвий рівень під час постійного зростання цін, населення перестає заощаджувати і збільшує поточний попит. Підвищення останнього спричиняє чергове зростання цін, яке знову посилює адаптивні інфляційні очікування. У такій спосіб утворюється надзвичайно небезпечний для економіки самочинний механізм інфляції, який важко зупинити. За таких умов населення чекає від держави не стільки компенсації знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід свідчить, що проблему припинення адаптаційних сподівань простіше подолати за умов постійного розвитку та зміцнення механізму ринкової системи.

Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів та міри їхньої активності. Найбільшої ефективності можна досягти лише за умов комплексного використання всіх можливих способів боротьби з інфляцією і довіри населення країни до уряду.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ У США

Особливості антиінфляційної політики у США зумовлені значним розвитком ринкових механізмів та структур та незначним втручанням держави в процес регулювання економіки. Антиінфляційна політика США – комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з надмірною інфляцією у США. Потребує розробки антиінфляційної програми. Залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших чинників. Суб’єктом, який в основному здійснює антиінфляційну політику у США, є Центральний банком – Федеральна резервна система.

В історичній ретроспективі можна розглянути приклад заходів антиінфляційної політики щодо спроби уряду США ввести пряме регулювання внутрiшньоамериканських цiн на енергоносiї, якi, вiдбиваючи зростання iмпортних цiн на нафту, нафтопродукти та природний газ, зростали у 1974-1981 роках дуже високими темпами, стимулюючи розкручування iнфляцiйної спiралi в країнi. “Заморожування” внутрiшнiх оптових цiн на нафту, нафтопродукти й природний газ, стримуючи на перший погляд розвиток iнфляцiйних тенденцiй, призвело до ряду негативних наслiдкiв в американськiй економiцi. Нестача iнвестицiй в енергетичне господарство, вiдсутнiсть зацiкавленостi у видобувних корпорацiй щодо розробки нових родовищ нафти й природного газу через контроль над рiвнем внутрiшнiх цiн призвели до того, що чистий iмпорт нафти до США, незважаючи на зростання свiтових цiн, продовжував аж до 1981 року збiльшуватися високими темпами.

Ціни в США на імпортні товари майже не ростуть, по-перше, через тверду конкуренцію імпортерів, і по-друге, через дешевину китайської (бангладешської, індійської, індонезійської й т.д.) робочої сили. Фактично Китай став найбільшим експортером дефляції, причому цей його статус актуальний не тільки для США, але й для всієї світової економіки. Вал дешевих китайських товарів дозволяє нівелювати інфляцію в інших секторах, де імпорт неможливий. Таким чином, сукупний індекс інфляції виглядає відносно пристойно. Так, наприклад, індекс споживчих цін США показує за 10 років скромний рівень інфляції, усього близько 30%. І, хоча, звичайно, ніхто в цифри CPI та інші статистичні хитрості американської фінансової влади особливо не вірить, навіть якщо припустити, що фактична інфляція вище, все-таки до темпу росту цін у сфері послуг їй далеко. Дешевина китайських товарів, що стримують підвищення витрат в США, обумовлює крім ефекту недорогої робочої сили ще й тим, що китайський юань сильно недооцінений стосовно долара (в 4–5 разів за паритетом купівельної спроможності), що робить китайський експорт ще більш дешевим.

Політика ФРС в 2000-ті роки привела до колосального росту грошової маси й не могла не зробити наймогутнішого інфляційного ефекту на американську економіку. Свіжоемітовані гроші розміщуються у сектори, де неможливе імпортозаміщення. Це - послуги й нерухомість. Паралельно нові гроші формують спекулятивні пузирі на фондовому й сировинному ринках. При цьому відбувається експорт інфляційних процесів зі США у всю світову економіку, породжуючи в країнах, де має ходіння американська валюта, доларову інфляцію. Проінфляційна політика ФРС вигідна США. Вигода укладається у використанні та експорті долара як світової валюти, адже в глобальному масштабі першими одержувачами нових грошей є американці.

На перший погляд для Америки цей процес винятково доброчинний. Та й з погляду американського споживача, ситуація інфляції цін на послуги й паралельної стабільності або навіть дефляції цін на промислові товари виглядає цілком адекватно: дорожнеча одних товарів і послуг компенсується дешевиною інших. Адже для споживача важливо не те, скільки він конкретно витрачає на телевізор і скільки конкретно на зачіску. Важливо, яка частка прибутку йде на ці товари разом. Якщо вона постійна для різноманітно, що варіюють доданків, він цього просто не помічає. Однак у масштабі світової економіки цей диспаритет означає, що одні люди одержують за свою працю в десятки/сотні разів менше, ніж інші, живучі за океаном. Зрозуміло, ця ситуація приводить до того, що вся промисловість (і послуги, які можна імпортувати) переводиться в місця з більше дешевою робочою силою.

РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ У США

Проведення антиінфляційної політики в США на сучасному періоді особливо актуальним в розрізі скорочення темпів розвитку американської економіки, зростання рівня безробіття, відсутності довгострокової економічної політики у адміністрації президента США та інших негативних економічних факторів.

Зміни у антиінфляційній політиці американського регулятора стануть вирішальними як для США, так і для інших країн, оскільки впливатимуть і на ринок казначейських облігацій США, а відтак і на міжнародний борговий ринок та курс долара [2, 57]. Одним із ключових факторів прогнозування динаміки Treasuries, а отже, і динаміки світових боргових ринків є поведінка облікової ставки у США. Поточну політику ФРС щодо ставок у країні, яку сам регулятор характеризує як «зважену», спрямовано на підтримку балансу між стримуванням інфляції та економічним зростанням.

Оскільки цінова стабільність залишається для ФРС основним завданням, антиінфляційна політика триватиме у будь-якому разі. Питання полягає лише в одному: який рівень індексу CPI новий голова ФРС визнає за орієнтир, від цього залежатиме подальша динаміка процентної ставки.

Одним з прогресивних напрямків антиінфляційної політики США є таргетування інфляції, тобто встановлення кількісних прогнозів інфляцій та кількісної цілі щодо інфляції. Таргетування знижує інфляційні очікування, а отже, і дохідність довгострокових боргових цінних паперів [1, 5].

На думку аналітиків Lehman, ФРС може знизити ставку по федеральних фондах до 2% до кінця червня. Аналітики Lehman також вважають, що короткостроковий прогноз політики ЄЦБ підтримує тенденцію до подальшого зміцнення євро проти долара, оскільки ЄЦБ ставить своїм основним завданням боротьбу з інфляцією. Тому Lehman рекомендував своїм клієнтам відкривати короткі позиції проти долара. Трейдери банку відкрили короткі позиції по долару на рівні 109,52 ієн за долар. Подальше ослаблення долара, що обумовлюється очікуванням зниження ставки ФРС, підтверджується і балансом ф'ючерсів на рішення Федеральної резервної системи на Chicago Board of Trade. На даний момент ф'ючерси вказують на 72% імовірності зниження ставки по федеральних фондах на 0,5 процентного пункту.

ВИСНОВКИ

Фундаментальна (узагальнююча) причина виникнення державного регулювання економіки – збої в ринковому механізмі, які проявляються через порушення в процесі ціноутворення, неспроможність ринкової економіки через попит та пропозицію вирішувати деякі проблеми, що призводить до погіршення стану економіки, зниженню її ефективності.

Важливим індикатором негараздів у економіці є інфляція, яка характеризується загальним підвищенням цін та зниженням купівельної спроможності грошей. Вона виникає не стихійно, а внаслідок перевищення випуску грошей над виробництвом товарів.

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного регулювання, бо на цьому наріжному камені тримається вся соціально-економічна, фінансова й банківська політика.

Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів.

Проведення антиінфляційної політики в США на сучасному періоді особливо актуальним в розрізі скорочення темпів розвитку американської економіки, зростання рівня безробіття, відсутності довгострокової економічної політики у адміністрації президента США та інших негативних економічних факторів. Одним з прогресивних напрямків антиінфляційної політики США є таргетування інфляції, тобто встановлення кількісних прогнозів інфляцій та кількісної цілі щодо інфляції. Таргетування знижує інфляційні очікування, а отже, і дохідність довгострокових боргових цінних паперів .

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

Баранова Е.П. Таргетирование инфляции как новая разновидность антиинфляционной политики // Банковские услуги.- 2005.- № 9.- C.2-8.

Ефименко Я. Государственное регулирование рыночной экономики США // Бизнес-информ- 1999.- № 11.- C.56-60.

Державне регулювання економіки: Підручник: Навчальне видання.- Львів: Укр. технології, 1999.- 640 c.

Державне регулювання економіки: Підручник: Навчальне видання.- 2-ге вид., вип. і доп.- К.: Атіка; Ельга-Н, 2000.- 592 c.

Петрик О. Стратегія контролю інфляції в країнах із перехідними економіками // Вісник НБУ. – 1996. - №3. – С. 55-61.

Пугачев В. Анализ вариантов антиинфляционной политики/ В. Пугачев, А. Пителин // Экономист. – 1996. - №5. – С.14-21.

Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник: Навчальне видання.- Тернопiль: Астон, 2001.- 362 c.

Супян В. Роль государства в экономике: американский опыт // Проблемы теории и практики управления (рус.).- 2002.- № 4.- C.14-18.

17