МІНІСТЕРСТВО НАУКИ ТА ОСВІТИ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФДЕРА ПОЛІТОЛОГІЇ І ПРАВА

Контрольна робота з дисципліни «Підприємницьке право»

Тема: «Роль держави в регулюванні ринкової економіки»

Херсон – 2005

ПЛАН

1. РОЛЬ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В СУЧАСНІЙ ЕКОНОМІЦІ. СТРУКТУРА ФІНАНСОВОГО РИНКУ

2. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ГРОШОВОГО КАПІТАЛУ (КРЕДИТІВ)

3. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ.

4. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВАЛЮТНОГО РИНКУ.

5. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГРОШОВОГО ОБІГУ

1 РОЛЬ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В СУЧАСНІЙ ЕКОНОМІЦІ. СТРУКТУРА ФІНАНСОВОГО РИНКУ

У забезпеченні нормального функціонування будь-якої сучасної економічної системи важлива роль належить державі. Держава протягом всієї історії свого існування поряд із завданнями підтримки порядку, законності, організації національної оборони, виконувало певні функції в сфері економіки. Державне регулювання економіки має довгу історію - навіть у період раннього капіталізму в Європі існував централізований контроль над цінами, якістю товарів і послуг, процентними ставками й зовнішньою торгівлею. У сучасних умовах будь-яка держава здійснює регулювання національної економіки, з різним ступенем державного втручання в економіку.

Особливо зростає роль державного регулювання в умовах економічної кризи. Світовий досвід показав, що вихід із кризи можливий лише при твердій централізації державної влади й проведенні нетривіальних заходів щодо забезпечення економічного росту. Так було із західноєвропейськими країнами в післявоєнний період, і з латиноамериканськими (Чилі, Аргентиною, Бразилією) зовсім недавно.

Державне регулювання фінансового ринку й грошового обігу - одна з найважливіших і самих складних завдань держави. Добре продумана й правильно організована політика в області фінансів - найважливіший фактор успішного розвитку економіки будь-якої країни. Однієї з найголовніших причин нинішньої кризи в нашій країні - непродумана політика держави в області фінансів.

Фінансовий ринок - ринок короткострокових, середньострокових і довгострокових кредитів і фондових цінностей, тобто акцій, облігацій й інших цінних паперів.

Основними сегментами фінансового ринку є: ринок грошового капіталу (кредитів), ринок цінних паперів, валютний ринок.

Всі сегменти фінансового ринку дуже тісно взаємозалежні між собою. Найменші зміни на одному з них відразу тягнуть зміни на інші. Так, наприклад, продаж Центральним банком державних облігацій (операція на ринку цінних паперів) веде до звуження грошової бази, що робить гроші більше дорогими, і, у свою чергу, викликає підвищення процентних ставок по кредитах, тобто відбивається на ринку грошового капіталу.

Основними учасниками фінансового ринку виступають: держава, фізичні особи, підприємства, банки, пенсійні фонди, страхові компанії, пайові інвестиційні фонди.

2 ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ГРОШОВОГО КАПІТАЛУ (КРЕДИТІВ)

Кредит - це рух грошового капіталу, здійснюване на засадах забезпеченості, терміновості, зворотності й платності. Він виконує функції перерозподілу засобів між господарськими суб'єктами; сприяє економії витрат обігу; прискорює концентрацію й централізацію капіталу й стимулює науково-технічний прогрес.

Ринок грошового капіталу як один з фінансових ринків можна визначити як особливу сферу фінансових відносин, пов'язаних із процесом забезпечення круговороту грошового капіталу.

Основні учасники цього ринку:

 первинні інвестори, тобто власники вільних фінансових ресурсів, на різних початках, що мобілізуються банками й перетворюваних у грошовий капітал;

 спеціалізовані посередники в особі кредитно-фінансових організацій, що здійснюють безпосереднє залучення (акумуляцію) коштів, перетворення їх у грошовий капітал і наступну тимчасову передачу його позичальникам на поворотній основі за плату у формі відсотка;

 позичальники в особі юридичних, фізичних осіб і держави, що випробовують недолік у фінансових ресурсах і готові заплатити спеціалізованому посередникові за право їхнього тимчасового використання.

Виходячи із цільової спрямованості виділюваних банками кредитних ресурсів, ринок грошового капіталу може бути диференційований на чотири базових сегменти:

 грошовий ринок- сукупність короткострокових кредитних операцій, що обслуговують рух оборотних коштів;

 ринок капіталів- сукупність середньо- і довгострокових операцій, що обслуговують рух насамперед основних засобів;

 фондовий ринок- сукупність кредитних операцій, що обслуговують ринок цінних паперів;

 іпотечний ринок- сукупність кредитних операцій, що обслуговують ринок нерухомості.

Кожний з перерахованих сегментів ринку має специфічні особливості в частині його організації й функціонування, що на практиці привело до створення комерційних банків, спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів (інвестиційних, іпотечних і т.п.).

Основними суб'єктами ринку кредитів є банки.

Роль Національного банку України в регулюванні банківської діяльності. Головним органом, що регулює банківську діяльність є Центральний банк України.

Центральний банк України є органом банківського регулювання й нагляду за діяльністю кредитних організацій. Він здійснює постійний нагляд за дотриманням кредитними організаціями банківського законодавства, нормативних актів Банку України, зокрема встановлених ними обов'язкових нормативів.

Головна мета банківського регулювання й нагляду - підтримка стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.

Банк України встановлює обов'язкові для кредитних організацій правила проведення банківських операцій, ведення бухгалтерського обліку, складання й подання бухгалтерської й статистичної звітності.

Для здійснення своїх функцій Банк України має право запитувати й одержувати в кредитних організацій необхідну інформацію про їхній діяльності, вимагати роз'яснень за отриманою інформацією.

Банк України реєструє кредитні організації в Книзі державної реєстрації кредитних організацій, видає кредитним організаціям ліцензії на здійснення банківських операцій і відзиває їх. Банк України вправі відповідно до законів висувати кваліфікаційні вимоги до керівників виконавчих органів, а також до головного бухгалтера кредитної організації.

З метою забезпечення стійкості кредитних організацій Банк України може встановлювати їм обов'язкові нормативи:

1) мінімальний розмір статутного капіталу для знову створюваних кредитних організацій, мінімальний розмір власних засобів (капіталу) для діючих кредитних організацій;

2) граничний розмір негрошової частини статутного капіталу;

3) максимальний розмір ризику на один позичальника або групу зв'язаних позичальників;

4) максимальний розмір великих кредитних ризиків;

5) максимальний розмір ризику на один кредитора (вкладника);

6) нормативи ліквідності кредитної організації;

7) нормативи достатності капіталу;

8) максимальний розмір притягнутих грошових внесків (депозитів) населення;

9) розміри валютного, процентного й іншого ризиків;

10) мінімальний розмір резервів, створюваних під высокорисковые активи;

11) нормативи використання власних засобів банків для придбання часток (акцій) інших юридичних осіб;

12) максимальний розмір кредитів, гарантій і поручительств, наданих банком своїм учасникам (акціонерам).

Банк України визначає порядок формування й розмір резервів (фондів) кредитних організацій на можливі втрати по позичках, для покриття валютних, процентних й інших фінансових ризиків, страхування внесків громадян відповідно до законів.

Банк України здійснює аналіз діяльності кредитних організацій з метою виявлення ситуацій, що загрожують законним інтересам кредиторів (вкладників), стабільності банківської системи в цілому.

З метою захисту інтересів кредиторів (у тому числі вкладників) Банк України вправі призначити в кредитну організацію, у якої відкликана ліцензія на здійснення банківських операцій, уповноваженого представника Банку України.

Основними важелями впливу Банку України на ринок грошового капіталу є регулювання величини дисконтної ставки й розміру обов'язкових резервів комерційних банків, а також обсягу операцій на ринку державних цінних паперів.

Якщо держава в особі Центрального Банку хоче зменшити пропозиція грошового капіталу, вона продає державні облігації, підвищує норму обов'язкових резервів комерційних банків або підвищує дисконтну ставку Центрального Банку. Ці міри, крім того, сприяють зниженню ділової активності.

Для збільшення пропозиції грошового капіталу проводяться міри протилежного характеру.

3 ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

Цінні папери - титул власності, що дає його власникові право на одержання доходу у вигляді дивіденду й відсотка. До цінних паперів ставляться акції, облігації корпорацій і держави.

Ринок цінних паперів ділиться на первинний і вторинний.

Первинними ринками називаються ті, на яких випущені цінні папери вперше продаються покупцям. Вторинні ринки ведуть торгівлю коштовними паперами, що вже перебувають у володінні. Це розходження між ними дійсно важливо. Якщо продано знову випущену акцію компанії, то виручені засоби одержує ця компанія, а якщо продається акція, випущена й продана раніше, те виручені засоби йдуть її останньому власникові. Вторинні ринки допомагають корпораціям продавати знову випущені ними акції або облігації, підвищуючи їхню ліквідність.

Вторинні ринки мають істотно більший торговельний оборот у порівнянні з первинними й при цьому набагато більше відомі. Вторинний ринок представлений головним чином фондовими біржами. Крім біржового ринку існує й позабіржовий ринок.

Донедавна державний контроль за ринком цінних паперів практично був відсутній, що породжувало величезну кількість різних афер. Відсутність державного регулювання гальмувало розвиток ринку, надавало йому чисто спекулятивний характер.

Основним державним органом, що здійснює регулювання діяльності ринку цінних паперів є Державна комісія з ринку цінних паперів (ГКЦБ).

На комісію покладені наступні основні регулюючі й контролюючі функції:

1) здійснення розробки основних напрямків розвитку ринку цінних паперів і координація діяльності територіальних органів виконавчої влади з питань регулювання ринку цінних паперів;

2) твердження стандартів емісії цінних паперів, проспектів емісії цінних паперів емітентів, у тому числі іноземних емітентів, що здійснюють емісію цінних паперів на території України, і порядок реєстрації емісії й проспектів емісії цінних паперів;

3) розробка й твердження однакових вимог до правил здійснення професійної діяльності із цінними паперами, у тому числі стандарти страхування й гарантій на ринку цінних паперів;

4) установка єдиних обов'язкових вимог до операцій із цінними паперами, норм допуску цінних паперів до їхнього публічного розміщення, обігу, котируванню й лістингу, розрахунково-депозитарної діяльності;

5) установка однакових вимог до порядку ведень реєстру іменних цінних паперів;

6) установка порядку й здійснення ліцензування різних видів професійної діяльності на ринку цінних паперів і діяльності по оцінці й керуванню майном пайових інвестиційних фондів, а також призупинення або анулювання зазначених ліцензій у випадку порушення законодавства України про цінні папери;

7) видача, припинення або відкликання генеральних ліцензій на здійснення діяльності по ліцензуванню діяльності професійних учасників фондового ринку;

8) визначення стандартів діяльності інвестиційних, недержавних пенсійних, страхових фондів і страхових компаній на ринку цінних паперів;

9) здійснення контролю за дотриманням учасниками фондового ринку російського законодавства про цінні папери;

10) забезпечення створення загальнодоступної системи розкриття інформації на ринку цінних паперів;

11) регулювання діяльності саморегульованих організацій професійних учасників ринку цінних паперів.

4 ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВАЛЮТНОГО РИНКУ

Стійкість і сила національної валюти - ключовий фактор зниження інфляції, досягнення макроекономічної стабілізації й економічного росту. Положення національної валюти має ключове значення для розвитку й процвітання економіки й суспільства. Найбільш високий рівень інфляції спостерігається в країнах, де визначення курсу національної валюти надано “ринковим силам”.

У світі існують 3 основних режими валютного курсу - фіксований, плаваючий й обмежено плаваючий.

У режимі фіксованого обмінного курсу, що доминировали в минулому сторіччі, установи, що проводять грошову політику, фіксують відносну ціну вітчизняної й іноземної валюти. Для підтримки паритетного курсу центральний банк бере зобов'язання купувати або продавати іноземну валюту за даним курсом. Прикладом валюти з фіксованим курсом може служити аргентинське песо.

У режимі змінного курсу установи, що проводять грошову політику, не приймають зобов'язань по його підтримці на заданому рівні. Коливання попиту та пропозиції грошей відбиваються в змінах валютного курсу. Якщо центральний банк зовсім не купує й не продає іноземну валюту, то такий режим називається “чистим” плаванням. Якщо ж центральний банк здійснює валютні операції, то такий режим називається обмежено плаваючим.

Тільки в 26 з 155 країн, що входять у МВФ, валютні курси є вільно плаваючими (хоча центральні банки продовжують на валютних ринках і регулювати рух валютних курсів).

Офіційне регулювання валютного курсу засновано на тім думці, що офіційні влади краще, ніж ринок, справляються зі знаходженням довгострокового рівноважного значення валютного курсу.

Взагалі, валютна політика повинна бути спрямована на рішення наступних завдань:

 згладжування різких короткострокових коливань;

 зупинка хвилі надмірної спекуляції, викликаної зміною економічної ситуації;

 припинення тренда на валютному ринку;

 установлення цільового значення валютного курсу;

 опір валютним коливанням, у випадку коли вони перевищують певну припустиму зміну;

 стимулювання початку певного цінового тренда, виправданого економічною ситуацією.

Валютний курс являє собою ціну, що ставиться до двох країн, тому валютна політика однієї сторони може мати серйозні наслідки для інших країн. З метою недопущення маніпулювання своєю валютою МВФ виробив ряд рекомендацій, яким його члени повинні випливати при розробці своєї валютної політики:

 він повинен уникати маніпулювання своєю валютою з метою неефективного вирівнювання платіжних балансів або одержання переваг у міжнародній конкурентній боротьбі;

 він може здійснювати інтервенцію на валютному ринку тільки при необхідності згладжування короткострокових коливань ринкового курсу своєї валюти;

 при проведенні своїх інтервенцій члени МВФ повинні брати до уваги інтереси інших членів, включаючи тих, валюти яких також виявляються задіяні в ході інтервенції.

Існують різні інструменти регулювання валютного ринку й першим з них є монетарний. Але, підпорядкування монетарної політики тільки цілям регулювання валютного курсу може привести до неможливості досягнення інших цілей, таких як регулювання інфляції й безробіття.

Іншим інструментом регулювання є обмеження руху капіталу, або бар'єри в міжнародній торгівлі. Такі дії уряду можуть бути необхідні для досягнення стабільності на валютному ринку тих країн, де низка кредитоспроможність уряду.

Останнім інструментом регулювання валютного курсу є пряма інтервенція на валютному ринку. Успіх валютних інтервенцій залежить від їхньої інтенсивності, а також від довіри до офіційних монетарних органів.

5 ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГРОШОВОГО ОБІГУ

Рух грошей при виконанні ними своїх функцій у наявній і безготівковій формах являє собою грошовий обіг.

Грошовий обіг існує у двох формах: наявної й безготівкової.

Готівково-грошовий обіг - рух готівки в сфері обігу й виконання ними двох функцій (засобу платежу й засобу обігу). Готівка використаються:

 для кругообігу товарів і послуг;

 для розрахунків, не зв'язаних безпосередньо з рухом товарів і послуг, а саме: для розрахунків по виплаті заробітної плати, пенсій і т.д.

Готівково-грошовий обіг здійснюється за допомогою різних видів грошей: банкнот, металевих монет, векселів, чеків, кредитних карток і т.д. Емісію готівки здійснює центральний банк.

Безготівковий обіг - рух вартості без участі готівки: перерахування коштів по рахунках кредитних установ, залік взаємних вимог.

Безготівковий обіг здійснюється за допомогою чеків, векселів, кредитних карток й інших кредитних інструментів.

Залежно від економічного змісту розрізняють дві групи безготівкового обігу: по товарних операціях і фінансових зобов'язаннях.

До першої групи ставляться безготівкові розрахунки за товари й послуги, до другого - платежі в бюджет і позабюджетні фонди, погашення банківських позичок, сплата відсотків за кредит, розрахунки зі страховими компаніями.

Між готівково-грошовим і безготівковим обігом існує взаємозв'язок і взаємозалежність.

Кількість грошей, необхідна для виконання функцій грошей як засобу обігу й платежу, визначається наступними умовами:

 загальним обсягом товарів, що звертаються, і послуг;

 рівня цін товарів і тарифів на послуги;

 швидкості обігу грошей;

 ступенем розвитку безготівкових розрахунків.

При металевому обігу кількість грошей стихійно регулювалося функцією скарбу. Це забезпечувало стійкість грошового обігу.

При відсутності золотого стандарту став діяти закон паперово-грошового обігу, відповідно до якого кількість знаків вартості прирівнювалася до оцінної кількості золотих грошей, необхідних для обігу. При такому положенні стабільність грошей похитнулася, стало можливим їхнє знецінення.

Нині, в умовах демонетизації золота, закон грошового обігу перетерпів модифікацію.

Мірою вартості товарів і послуг став грошовий капітал, що вимірює вартості не на ринку при обміні шляхом прирівнювання товару до грошей, а в процесі виробництва - товару до товару. Отже, кількість нерозмінних кредитних грошей повинне визначатися вартістю всіх цінностей у країні через грошовий капітал. Стихійний регулятор загальної величини грошей при пануванні кредитних грошей відсутній. Звідси випливає роль держави в регулюванні грошового обігу. Емісія кредитних грошей без обліку реальної вартості зроблених товарів і зроблених послуг у країні в процесі виробництва, розподілу й обміну неминуче викличе їхній надлишок і в остаточному підсумку приведе до знецінення грошової одиниці. Головна умова стабільності грошової одиниці країни - відповідність потреби господарства в грошах фактичному надходженню їх у наявний і безготівковий обіг.

Інфляція - кризовий стан грошової системи.

Сучасна інфляція зв'язана не тільки з падінням купівельної спроможності грошей у результаті росту цін, але й із загальним несприятливим станом економічного розвитку країни. Вона обумовлена протиріччями процесу виробництва, породженими різними факторами в сфері як виробництва й реалізації, так і грошового обігу, фінансів і кредиту. Першопричина інфляції - диспропорції між різними сферами народного господарства: нагромадженням і споживанням, попитом та пропозицією, доходами й витратами держави, грошовою масою в обігу й потребами господарства в грошах.

Існують внутрішні й зовнішні фактори інфляції.

Серед внутрішніх факторів можна виділити негрошові й грошові - монетарні. Негрошові - це порушення диспропорцій господарства, циклічний розвиток економіки, монополізація виробництва, незбалансованість інвестицій й ін. Грошові - криза державних фінансів: хронічний дефіцит бюджету, ріст державного боргу, емісія грошей й ін.

Зовнішніми факторами інфляції є світові структурні кризи, валютна політика держав, спрямована на експорт інфляції в інші країни, нелегальний експорт золота, валюти.

Інфляція проявляється в росту цін на товари й послуги, у зниженні курсу національної валюти, у збільшенні ціни золота, вираженої в національній грошовій одиниці.

Антиінфляційна політика - комплекс мер по державному регулюванню економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Намітилися два основних шляхи такої політики: дефляційна політика й політика доходів.

Дефляційна політика передбачає регулювання грошового попиту через грошово-кредитний і податковий механізм шляхом зниження державних витрат, підвищення процентних ставок за кредит, посилення податкового тягаря, обмеження грошової маси.

Політика доходів припускає паралельний контроль за цінами й заробітною платою шляхом повного їхнього заморожування або встановлення межі їхнього росту. Її здійснення може викликати соціальні протиріччя.

Особлива роль у проведенні антиінфляційної політики приділяється Центральному Банку України. Однією з головних причин інфляції є фінансування дефіциту державного бюджету за рахунок грошової емісії. Відповідно до законодавства Банк України монопольно здійснює грошову емісію.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Дж. Д. Сакс. Макроэкономика. Глобальный подход. М., изд. “Дело”, 1996 г.

2. Тогунян Г.А. Государственное регулирование в области финансов и кредита в Украине. – К., 1997 г.

3. Финансы. Денежное обращение. Кредит. под ред. Л. А. Дробозиной. – М., 1997 г.

4. Кудряшов В.П. Фінанси. Навчальний посібник. /Херсон: Олді-плюс, 2002 р.

5. Лісовенко В. Теорія і практика використання інституту державних гарантій / Вісник НБУ. – К., 1999. – Грудень.

6. Василик О.Д. Державні фінанси України: Підручник для вузів. – К.: Вища шк..,1997.