ОДЕСЬКИЙ ІНСТИТУТ ПІДПРИЄМНИЦТВА

ТА

ПРАВА

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КУРСОВА РОБОТА

ПО КОМЕРЦІЙНОМУ ПРАВУ

по темі: "ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ"

Зробив: студент

4-го курсу юридичного факультету

Ящука Юрія Юрієвича

Учений керівник: старшій викладач

Кіценко Г. А.

м. Одеса – 2000р.

ЗМІСТ: стор.

ВСТУП ……………………………………………………………………………………………………… 3

РОЗДІЛ I. КомерЦІЙНА дІяЛЬНІСТЬ.
ГЛАВА I. Поняття "комерційної діяльності".................................................................
........... 4-7
ГЛАВА II. Об'єктивна необхідність державного регулювання комерційної діяльності в Україні
................................................................. 8-12
ГЛАВА III. Законодавство, яке регулює комерційну діяльність в Україні
............................................................................
................................................. 13-22
ГЛАВА IV. Суб'єкти комерційної діяльності
...........................................................................
23-29
ГЛАВА V. Органи, які здійснюють державний контроль за комерційною діяльностю в Україні
............................................................. 30-36

РОЗДІЛ II. ЛЕГАЛІЗАЦІЯ КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.
ГЛАВА І. Державна реєстрація
............................................................................
........................ 37-43
ГЛАВА II. Ліцензування комерційної діяльності
.............................................................. 44-49
ГЛАВА III. Державне регулювання у сфері монополизму
............................................ 50-53

РОЗДІЛ III. ІНШІ ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.
ГЛАВА I. Штрихове кодування
............................................................................
....................... 54-57
ГЛАВА II. Стандартизація
............................................................................
.................................… 58-60
ГЛАВА III. Сертифікація
............................................................................
.......................................... 61-69
ГЛАВА IV. Державне замовлення
............................................................................
.................... 70-74

ЗАКІНЧЕННЯ
............................................................................
............................ 75-76

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
............................................................................
.......... 77-84

ВСТУП

Подолання породжених адміністративно-командними методами керування негативних явищ у народному господарстві України можливо на основі реформування відносин власності і регульованої ринкової економіки.

Світовий досвід показує, що формування ринку як форми організації товарного виробництва відбувалося еволюційним шляхом протягом тривалого часу при відповідній законодавчій діяльності держави. Перехід нашої економіки до ринкових відносин має визначені особливості:

- ринкова економіка формується нееволюційним шляхом; робиться спроба проводити її в процесі радикальних змін суспільного ладу;

- упровадження ринкової економіки проходить без досить випробуваних стосовно наших умов господарювання законодавчо-правових актів і нормативів;

- держава не підтримує розвиток нових видів підприємств і не обтяжує себе допомогою діючим підприємствам (особливо малим); на даний момент практично немає стимулів і пільг для різних підприємств і підприємництва.

Усвідомлення об'єктивної необхідності переходу до ринкових відносин обумовлює необхідність створення відповідних умов, що визначаються чинністю закону вартості і сприяють реалізації в умовах ринку усіх факторів ефективного виробництва. Це вимагає переосмислення економічних основ господарювання, оволодіння ринковим механізмом з обліком нашої соціально- економічної дійсності, відсутності ринкової культури й інфраструктури, необхідної інформації, підготовленості кадрів, а також того, що ринок – система досить жорстоких соціально-економічних відносин.

Одними з найважливіших умов переходу до ринкової економіки є розробка відповідної законодавчо-правової основи – як зазначається в ст. 42
Конституції України, держава забезпечує захист конкуренції у комерційній діяльності, захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт.

В умовах побудови ринкової економіки докорінно змінюється характер організаційно-правових відносин державних та інших органів з суб'єктами комерційної діяльності. Сьогодні ці відносини будуються з організацією рівноправної діяльності різних видів підприємств, підтримки комерції, освоєння ринку на різних рівнях і напрямках.

РОЗДІЛ I. КомерЦІЙНА дІяЛЬНІСТЬ.

ГЛАВА I. Поняття "комерційної діяльності".

Для розуміння того, що таке комерційна діяльність, можна звернутися до підручника "Комерційне право", за редакцією проф. Шакуна В. И. На обкладинці цього підручника красується напис "Комерційне право", обіцяючи нам пояснити, що із себе представляє комерційна діяльність, однак, відкривши підручник ми побачимо, що проф. Шакун В. И. розповість нам не про комерційну діяльність, а про правові основи підприємницької діяльності з навчального курсу КОМЕРЦІЙНЕ ПРАВО. Отже, що ж таке комерційна діяльність?

Судячи з подвійної назви підручника, логічно можна припустити, що комерційна діяльність набагато ширше підприємницької. Однак проф. Шакун В.
И. на стор.16 свого підручника ототожнюючи комерційну діяльність з торговими відносинами, говорить про те, що комерційна діяльність вужче підприємницької діяльності, що у нас традиційно розуміють під комерційною.
Тобто, проф. Шакун В. И. пропонує розуміти під комерційною діяльністю і те у визначеній мері умовно – підприємницьку, говорячи про те, що таке визначення не буде суперечити семантиці розуміння "комерційної діяльності".
Потім на стор.18 проф. Шакун В. И. чітко зупиняється на тім, що підприємницька діяльність не ідентична комерційної і набагато ширше останньої[1].

Отже, вивчивши доводи проф. Шакуна В. И. ми так і не прийшли до чіткого розуміння комерційної, торгової, підприємницької діяльності, тому спробуємо розібратися в цьому самі. Для цього я приведу для початку кілька взаємозалежних визначень понять, узятих з різних довідкових видань.

Комерсант (від франц. commercant) – особа, що займається приватною торгівлею, комерцією, що здійснює торгове підприємництво.

Комерція (від лат. сommercium, торгівля) – торгівля і торгово- посередницька діяльність, участь у продажі чи сприяння продажу товарів і послуг. У широкому змісті слова – підприємницька діяльність.

Комерційна організація – господарське суспільство, товариство, виробничий кооператив, торгова чи інша організація, підприємство, що займається підприємництвом, бізнесом, що переслідують своєю метою витяг прибули. Є юридичною особою.

Підприємництво – ініціативна, самостійна, здійснювана від свого імені, на свій ризик, під свою майнову відповідальність діяльність громадян, фізичних і юридичних осіб, спрямована на систему одержання доходу, прибули від користування майном, продажу товарів, виконаних робіт, надання послуг.

Торговець (англ. merchant):

1) посередник, що вступає тимчасово в права володіння на товар, що купується їм, що він потім перепродує;

2) особа, що торгує товаром, що купує і продає товар.

Торгівля:

1) галузь господарства, вид економічної діяльності, об'єктом якого є товарообмін, купівля-продаж об'єктів, а також обслуговування покупців у процесі продажу товарів і їхньої доставки, збереження товарів і їхня підготовка до продажу;

2) комерція, купівля і продаж товарів

Господарство – сукупність природних і зроблених руками людини засобів, використовуваних людьми для створення, підтримки, поліпшення умов і засобів існування, життєзабезпечення.

Бізнес (від англ. business – справа, підприємництво) – ініціативна економічна діяльність, здійснювана за рахунок власних чи позикових засобів на свій ризик і під свою відповідальність, що ставить головними цілями одержання прибутку і розвиток власної справи[2].

Комерційна діяльність – підприємницька діяльність у сфері торгівлі, посередництва, товарно-грошових і чисто фінансових операціях. Комерційна діяльність ширше поняття торгова діяльність і містить у собі економічний зміст відносин товаровиробництва, товарообміну, регульованого в законодавчому порядку.

Підприємництво – активна, ініціативна форма діяльності окремих громадян, груп, підприємство з виробництва і реалізації товарів, послуг, у яких випробується найбільш гостра потреба. Підприємництво спрямоване в основному на одержання прибутку, але може ставити перед собою й інші мети.
Підприємництво виявляється в здійсненні окремих угод у плині нетривалого часу.

Торгова угода – всі угоди зв'язані з обміном товарами в матеріально- речовинній формі і надання послуг. Сторони є особливою категорією підприємців, іменованих комерсантами[3].

Комерсант – це особа, що займається приватною торгівлею комерцією, тобто діяльністю, спрямованої на одержання прибутку. комерсант є учасником господарського обороту, у такий спосіб як комерсанта розглядається особа, що здійснює підприємницьку діяльність на професійній основі і тим самим підприємство, що забезпечує, (фірму) комерційним успіхом.

Підприємницька діяльність – ініціативна, самостійна діяльність громадян і їхніх об'єднань спрямована на одержання прибутку[4].

На основі вищенаведених визначень з довідкових видань можна чітко визначити грані розходження між взаємозалежними поняттями – комерційною, підприємницькою, господарською і торговою діяльністю.

Для більш наочного відображення побудуємо графік.

З графіка видно, що комерційна діяльність абсолютно ідентична підприємницької діяльності. Закономірно виникає питання: "Чому ж виникає плутанина при віднесенні якої-небудь господарської діяльності з метою одержання прибутку до підприємницької чи комерційної діяльності?".
Відповідь проста – розходження в розумінні цих термінів виникли через те, що в країнах Європи, Північної Америки, особа, що займається одержанням прибутку від господарської діяльності називається комерсантом, звідси і діяльність якої він займається, називається комерційною діяльністю.

У країнах СНД у силу місцевої специфіки, на яку вплинула ідеологія, що панувала в СРСР, виникло інше визначення особи яка займається одержанням прибутку з господарської діяльності. Ця особа називається підприємцем, і діяльність по одержанню прибутку з господарської діяльності стала називатися підприємницької діяльність.

Отже, комерсант і підприємець займаються тим самим видом діяльності, звідси видно, що діяльність, якої вони займаються, хоч і має різне визначення, але абсолютно ідентична.

Глава II. Об'єктивна необхідність державного регулювання комерційної діяльності в Україні.

Одним з найважливіших політичних і економічних завдань Української держави є підтримка та розвиток підприємництва. У сучасних умовах з урахуванням попереднього власного досвіду, а також досвіду економічно розвинених країн, Україна вступає в ринкову економіку. Соціальне орієнтоване ринкове господарство з його економічною свободою, багатоманітністю форм власності, підприємництвом, конкуренцією, соціальним партнерством і суспільним спрямуванням визначаються як конституційна основа економічної системи України.

Практика сучасних розвинених держав показує, що державне регулювання комерції здійснюється безпосередньо через соціально-економічне прогнозування, розробку державних програм, визначення пріоритетних напрямів і галузей розвитку народного господарства, через формування інвестиційної, податкової та кредитної політики. У подальшому це регулювання забезпечується через реалізацію антимонопольної політики і розвиток конкуренції, державну стандартизацію, метрологію і сертифікацію, систему оподаткування та інші форми регулюючого впливу держави[5].

Отже, не дивлячись на те, що з переходом до ринкової економіки суттєво змінюється характер, зміст і межі економічної діяльності держави, державне регулювання економічними процесами та відносинами не зникає, а навпаки, вдосконалюється. Тобто держава бажає надати переходу до ринку конструктивного і творчого характеру, поклавши кінець хаосу, що мав місце на першому етапі реформування економіки України.

Втручання держави у ринкові відносини має різноманітні форми і цей процес, на мою думку, є об'єктивним.

По-перше, людство дійшло до такої межі, коли воно своєю діяльністю ставить під загрозу саме існування людини. Нестримна експлуатація природних ресурсів може призвести людство до безодні. Тому держава зобов'язана передбачити і приборкати цей процес. Контроль за використанням природних ресурсів під силу тільки державі.

По-друге, держава змушена здійснювати економічне прогнозування з метою уникнення дисбалансу в економічних відносинах. Від економіки прямо залежить міцність самої держави та її політичної влади.

По-третє, виступаючи як надійний соціальний гарант, держава через свої економічні можливості зобов'язана потурбуватися про найменш захищені верстви населення (інвалідів, пенсіонерів тощо), тобто частину виробленого підприємцями продукту вона має перерозподілити серед найбідніших, щоб запобігти політичному вибуху.

По-четверте, підприємницька діяльність все більше використовує найскладніші технології, а тому навіть незначні відхилення від правил експлуатації можуть нанести невиправної шкоди суспільству і держава зобов'язана взяти під жорсткий контроль такі сфери виробництва.

По-п'яте, участь у світовому перерозподілі праці змушує державу не тільки прогнозувати свою економічну політику, а й вводити економічні санкції, заборону на експорт, ліцензії, державне мито тощо.

По-шосте, з кожним роком зростають загальносвітові обсяги бізнесу, що ще гостріше викликає потребу його легітимності та впорядкованості.

Визначення "правил гри" на ринку, забезпечення досягнень суспільних результатів (економічне зростання, зниження інфляційних процесів і рівня безробіття тощо) є головною функцією держави. Характер відносин між державою і підприємством має визначатися як партнерський. У зарубіжній науковій літературі найбільш поширеними є кілька концепцій, що обґрунтовують необхідність державного впливу на ринкову економіку.

Однією з них є теорія – "невдачі ринку". її основна ідея полягає в тому, що далеко не завжди механізми регуляції так званого "вільного ринку" є ефективними, наприклад, за кризових обставин чи стосовно певних окремих сегментів ринку. У таких випадках державне регулювання розглядається як шлях до подолання недосконалості ринку та його невдач.

Другою теорією, що використовується для пояснення необхідності державного регулювання економіки, є теорія – "суспільної корисності", або
"суспільного інтересує", її суть полягає у тому, що коли вільний ринок з тих чи інших причин не відповідає інтересам суспільства в цілому, держава активно втручається в економічну сферу з метою виправлення положення з точки зору суспільної корисності.

Не применшуючи значення теорії "суспільного інтересу", слід визначити, що на її основі можна виправдати будь-яке втручання держави в економічну сферу, оскільки недоліки у ринковій системі існують завжди, а тому потенційний обсяг регулювання видається безмежним.

Саме ці процеси безмежного втручання держави практично з будь-якого питання в комерційну діяльність під гаслом додержання суспільних інтересів досить часто спостерігаються в Україні.

Необхідність державного втручання в економіку, яка знаходиться у стані кризи, обґрунтував Дж. М. Кейнс ще під час Великої депресії у США. Якщо врахувати, що економіка України також переживає кризу, то стає зрозумілою наша зацікавленість у його міркуваннях.

На думку Кейнса, невтручання держави в економіку в період кризового стану може викликати масове розорення підприємців, що призведе до закриття підприємств, внаслідок чого маса безробітних порине на ринок праці, що може спричинити соціальну напругу в суспільстві.

Водночас державне регулювання може стати чинником як позитивним, так і негативним, стримуючим процес соціального розвитку, що зменшує зацікавленість виробників у високоефективній діяльності. Його неефективність особливо помітна при вирішенні слабко окреслених і політичне суперечливих проблем, які потребують складної організаційної координації.

Державні органи України неодноразово виявляли недозволену повільність, ухиляючись від радикальних заходів, бажаючи зберегти статус-кво, виявляли недостатню гнучкість, надмірну обережність тощо.

В Україні ще не накопичений достатній досвід щодо підтримки і регулювання комерційної діяльності. Щоправда, останнім часом у системі державного апарату були створені відповідні органи, серед них Державний комітет України з питань розвитку підприємництва, Антимонопольний комітет,
Комітет з питань захисту прав споживачів та ін.

З метою аналізу ролі держави в регулюванні ринкової економіки звернемося до досвіду державного регулювання економіки комерційної діяльності в країнах Західної Європи, США та Японії, де процеси впливу держави на економіку існують уже тривалий час та пройшли певний шлях становлення та розвитку. Зважуючи позитивні сторони і недоліки державного регулювання, названі країни знаходять баланс цих сторін. Наприклад, у
Франції і Нідерландах економічне планування народного господарства здійснюється відповідними установами, які носять назву Держплану[6].

Крім того, майже в усіх країнах Західної Європи є спеціальні установи, які, хоч і мають різні назви (служба контролю за торгівлею, офіс цін, комітет з конкуренції тощо), але виконують переважно одну і ту саму функцію: слідкують за станом внутрішнього ринку. Державні органи в межах своєї компетенції можуть втручатися у будь-яку комерційну діяльність.
Головним засобом впливу на підприємців є рекомендація, порада. Якщо ж рекомендація залишається без уваги, накладається значний штраф.

До компетенції державних органів і управлінь входить і така важлива функція, як контроль за дотриманням мінімального рівня заробітної плати.
Все це створює рівновагу доходів населення і цін у державах Західної
Європи.

У США, де бізнес більш розвинений, ніж у Західній Європі, комерційна діяльність регулюється численними державними органами, серед яких особливе місце займають комісія з безпеки споживчих товарів, комісія з цінних паперів і бірж, національна рада по трудових відносинах, відомство із соціального захисту, комісія з питань харчових продуктів та медикаментів, відомство професійної безпеки, відомство пенсійного планування, відомство по захисту навколишнього середовища, відомство по добуванню і переробці нафти та газу тощо.

Один із найбільш видатних прибічників лібералізму американський вчений
М. Фридман визначив 14 сфер діяльності, з яких уряд має бути виключений.
Серед них, зокрема, державі рекомендується відмовитися від детального регулювання будь-яких галузей економічної діяльності, ліцензування будь- яких видів трудової діяльності, обов'язкового страхування для забезпечення громадян за віком, будь-якого контролю засобів масової інформації тощо[7].

У післявоєнній Японії прибічники лібералізму на перший план висували ідеї стабільності, порядку і вважали, що роль застрільника економічних перетворень – не для держави[8].

Таке заперечення і критика усіх форм державного впливу на економіку та підприємницьку діяльність навряд чи можна вважати правильними. Проте і зворотне твердження, що будь-який вплив з боку держав є ефективним у досягненні позитивних результатів, є також хибним.

Завдяки тому, що у США законність стала моральною нормою повсякденного життя мільйонів людей, а захист приватної власності – головне завдання як державних службовців, так і всіх інших представників суспільства, держава зосередилась на створенні загальних умов розвитку підприємництва, функціонування виробництва і забезпечення великих прибутків, підтримки і коригування ефективної податкової та тарифної системи.

Безперечно, слід уникати надмірного регулювання економіки і комерційної діяльності, однак за умов перехідної економіки України, на мій погляд, слід використовувати – "змішане регулювання". Його змістом є поєднання саморегулювання конкурентного ринку з державним впливом на економічну діяльність суб'єктів господарювання.

Так, необхідна межа у співвідношенні форм і методів державного регулювання і неоліберальної політики. Державні структури України повинні на етапі реформ формувати такі політико-правові та інституціональні умови, які б забезпечили цивілізований розвиток комерційної діяльності, надаючи можливості підприємцям у межах, визначених законом, здійснювати діяльність, що має користь для окремої людини і для суспільства у цілому.

Отже, ідея змішаного регулювання знайшла своє місце у "Концепції розвитку внутрішньої торгівлі України"[9], де Верховна Рада України зазначила, що метою державного регулювання розвитку внутрішньої торгівлі – має бути формування і стабілізація споживчого ринку для задоволення соціальних потреб і недопущення соціального напруження суспільства шляхом активізації комерційних відносин між товаровиробниками, продавцями і споживачами на всіх етапах переміщення товарів, підвищення ефективності правового захисту цих відносин з боку держави і створення більш сприятливого інвестиційного клімату у цій сфері. У реалізації цієї цілі щодо розвитку внутрішньої торгівлі держава виступала як:

- ініціатор реформування і гарант правового забезпечення рівних прав суб'єктів господарських відносин у сфері торгівельної діяльності, законності та охорони прав громадян як споживачів товарів та послуг;

- учасник-партнер комерційної діяльності, спрямованої на одержання прибутку, з додержанням всіх норм щодо ризику і майнової відповідальності у межах, визначених організаційно-правовими формами підприємництва;

- провідник структурної політики розвитку торгівлі через систему органів державної влади.

Також у зазначеної Концепції визначається, що співвідношення методів та механізмів державного регулювання розвитку комерційної діяльності змінюється в напрямі розширення сфери та посилення результативності економічних методів впливу на її розвиток на противагу заборонно- дозвільним або обмежувальним механізмам регулювання. Окрім цього після закінчення приватизаційного періоду, державне регулювання комерційної діяльності повинно буде обмежуватись моніторинговою політикою щодо антимонопольних принципів відносин суб'єктів ринку, сприяння розвитку конкуренції, дотримання прав та інтересів споживачів, інших правових норм регламентації підприємництва у сфері торгівлі.

Основою же досягнення цих прогресивних ідей Україною, стане доповнення правового регулювання комерційної діяльності у чинному законодавстві – новим Цивільним кодексом України та Законом України "Про внутрішню торгівлю", які започаткують створення законодавчої бази для забезпечення умов, які сприяли б ефективній комерційній діяльності на принципах вільного підприємництва. Це вдосконалить правовий статус організаційних форм комерційної діяльності, дасть змогу регламентувати права і відповідальність її суб'єктів, більш обґрунтовано визначати заходи державного регулювання і підтримки підприємництва.

ГЛАВА III. Законодавство, яке регулює комерційну діяльність в Україні.

Для зрозуміння законодавства, яке регулює комерційну діяльність в
Україні, треба насамперед чітко визначити, що уявляють із себе нормативні акти комерційного законодавства. Отже визначення нормативного акта комерційного законодавства ґрунтується на загальнотеоретичному понятті
"нормативний акт". Нормативний акт комерційного законодавства являє собою офіційний письмовий документ компетентного органу держави, який є джерелом норм комерційного права, тобто встановлює (змінює) або припиняє норми комерційного права.

Норма комерційного права – це елемент системи комплексної галузі комерційного права. Нормативний акт діє як елемент зовнішньої форми комерційного права, як елемент комплексної галузі комерційного законодавства.

З цього визначення випливають дві основні ознаки нормативного акта комерційного законодавства. Перша стосується змісту, за яким нормативний акт є офіційним джерелом правової інформації про чинні норми права у сфері комерційної діяльності. Друга ознака стосується форми. Нормативний акт – це юридично-технічна форма встановлення, опублікування і застосування норм комерційного права.

Як форма комерційне законодавство є основним видом правової інформації, визначення якої дає Закон України "Про інформацію"[10]. Згідно із ст. 22 цього закону комерційне законодавство є "сукупністю документованих або публічно оголошених відомостей" (про комерційне право України). Це означає, що державні органи зобов'язані забезпечувати видання законів та інших нормативних актів комерційного законодавства, причому "у найкоротші строки після набрання ними чинності". Ця норма, на жаль, виконується не належним чином, особливо щодо підзаконних актів комерційного законодавства.

Поняття нормативного акта комерційного законодавства багатозначне. Воно визначає різноманітні щодо юридичної сили, форми і сфер дій нормативні акти. Тому вони класифікуються на види шляхом визначення актів комерційного законодавства за двома основними критеріями: юридичною силою актів та змістом норм комерційного права, які вони встановлюють.

Згідно з юридичною силою комерційне законодавство функціонує як вертикальна ієрархічна система нормативних актів. Структура цієї системи обумовлена структурою органів законодавчої і державної виконавчої влади, які мають законодавчі і нормотворчі повноваження щодо регулювання комерційної діяльності. В ній можна виділити декілька блоків, головними з яких є комерційне законодавство, що ґрунтується на статтях і нормах
Конституції України про власність, про підприємництво, про компетенцію вищих органів державної влади (Верховної Ради, Президента, Кабінету
Міністрів) у нормативному регулюванні комерційної діяльності.

Другий блок становлять комерційні закони, їх можна класифікувати як:

- загальні (Закон України "Про власність"; Цивільний кодекс, який регулює основні види комерційних відносин і договорів);

- закони про види і правовий статус господарюючих суб'єктів (Закони
"Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства", "Про колективне сільськогосподарське підприємство" тощо);

- закони про окремі види господарської діяльності (Кодекс торговельного мореплавства, Повітряний кодекс України);

- закони про окремі відносини (наприклад, Арбітражний процесуальний кодекс України).

Ще один блок нормативних актів комерційного законодавства становлять так звані законодавчі акти: а) постанови Верховної Ради України з господарських питань, які приймаються як акти поточного законодавства; б) Декрети Кабінету Міністрів з господарських питань, які приймалися
Кабінетом Міністрів України на підставі тимчасових повноважень, делегованих йому Верховною Радою України.

Великий за обсягом блок комерційного законодавства становлять підзаконні нормативні акти: а) укази Президента України з господарських питань (наприклад, "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії"[11], "Про державну комісію з цінних паперів та фондового ринку"[12]); б) розпорядження Президента України з окремих господарських питань, які видаються як оперативні комерційні акти (наприклад, "Про заходи щодо врегулювання відносин заборгованості підприємств"[13]); в) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України з господарських питань, які приймаються відповідно до ст. 117 Конституції
України[14]; г) господарські нормативні акти міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади. Ці акти приймаються у вигляді положень, інструкцій, правил тощо, затверджуваних наказами відповідних міністрів. До цієї групи відомчого законодавства належать також акти, прийняті комерційними об'єднаннями (асоціаціями, корпораціями, концернами тощо), та локальні нормативні акти суб'єктів комерційної діяльності; д) нормативні акти комерційного законодавства місцевих рад народних депутатів та місцевих держадміністрацій (нормативні комерційні акти територіальної дії). Важливою як у теоретичному, так і в практичному аспекті є загальна класифікація нормативних актів комерційної діяльності на види за змістом тих норм комерційного права, які офіційно встановлюють ці акти. Залежно від змісту доктрина комерційного права розрізняє чотири види актів:

- акти, норми яких є загальними правилами функціонування комерційних правовідносин. Такі норми містяться у кодексах, які кодифікують окремі інститути комерційного права. Зокрема, Цивільний кодекс кодифікує норми про договірні комерційно-правові інститути: купівлю-продаж, поставку та інші форми обміну, загальний і будівельний підряд;

- інститут майнової відповідальності господарюючих суб'єктів. Щодо окремих видів правовідносин діють спеціальні кодифіковані акти комерційного законодавства. Це, зокрема, транспортні кодекси та статути, загальні правила перевезення вантажів;

- компетенційні акти, які визначають види господарюючих суб'єктів, а також їхні права і обов'язки щодо господарювання, тобто комерційну компетенцію;

- нормативні документи, що регулюють технічні параметри виробництва та його результати, зокрема технологічні процеси, якість продукції (робіт, послуг), витрати (норми витрат матеріальних і трудових ресурсів, норми виробітку тощо). Формами нормативних документів є стандарти (державні, галузеві, підприємств, технічні умови), а також державні будівельні норми і правила;

- нормативні акти, що виражають норми-завдання, тобто визначають своїм адресатам конкретні результати, яких мають досягти суб'єкти комерційних відносин при належній правомірній поведінці, а не загальні правила поведінки. Юридично-технічною формою актів цього виду є акти планування, програми (технічна форма) і закони та постанови про їх затвердження
(юридична форма).

Крім вертикальної (згідно з юридичною силою актів) системи, комерційне законодавство має так звану горизонтальну систему. Вона визначається предметом регулювання у широкому розумінні, тобто видами комерційної
(продукція, роботи, послуги) і функціональної (управління, фінансування, ціноутворення, стандартизація) діяльності, галузями народного господарства, видами комерційних відносин. Отже, основою системи комерційного законодавства у такому розумінні є матеріальний критерій, зміст предмета регулювання.

У кодифікованих галузях законодавства їх системи визначаються структурами кодексів. Комерційне законодавство не кодифіковане.

Структурними підрозділами системи комерційного законодавства є окремі законодавчі (нормативні) інститути. Інститут становить собою групу
(підсистему) нормативних актів, предметом яких є комплекс однорідних відносин чи вид діяльності.

Основою комерційного законодавства є система статусних, або компетенційних, законів, тобто таких, які визначають правове становище суб'єктів комерційної діяльності (законодавчий інститут суб'єктів комерційної діяльності). Ці закони класифікуються залежно від кола осіб, на які вони поширюються. Так, загальні закони "Про підприємництво[15]", "Про підприємства в Україні[16]" поширюються на всі підприємства і на всіх підприємців. Вони визначають види і організаційні форми підприємств, порядок їх створення та реєстрації, економічні і правові умови діяльності, порядок припинення діяльності підприємств. До загальних законів цієї групи належить Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"[17], який визначає умови та порядок визнання підприємств (юридичних осіб) банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів.

Крім загальних законів до статусних (компетенційних) відносять закони, які визначають правове становище окремих видів підприємств усіх галузей економіки. Зокрема, це Закон України "Про господарські товариства"[18], яким визначаються поняття, види, умови створення і діяльності господарських товариств, тобто підприємств, які утворюються і діють на договірних умовах шляхом об'єднання майна і комерційної діяльності їх учасників. Закон
України "Про сільськогосподарську кооперацію"[19] враховує особливості правового становища кооперативів у сільському господарстві та їх об'єднань.
Ще один приклад – Закон України "Про режим іноземного інвестування"[20], в якому розділ IV "Підприємства з іноземними інвестиціями" врегульовує особливості правового становища підприємства з іноземною інвестицією.
Аналогічно регулюється правове становище інших окремих видів підприємств: виробничих кооперативів, колективних сільськогосподарських підприємств та ін.

Іншим інститутом господарського законодавства є група нормативних актів, які регулюють правове становище об'єднань підприємств: асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів тощо.

Загальний порядок створення і державної реєстрації об'єднань підприємств регулюється Законом "Про підприємства в Україні" (об'єднань кооперативів у сільському господарстві – Законом "Про сільськогосподарську кооперацію"). До цього правового інституту входять також Декрети Кабінету
Міністрів України та укази Президента України про об'єднання підприємств окремих галузей (вугільної промисловості, зв'язку, транспорту та дорожнього господарства, електроенергетичних підприємств, нафтової, газової, нафтопереробної промисловості та нафтопродуктозабезпечення). Сюди відносять і відповідні локальні акти: установчі договори, статути об'єднань.
Об'єднання підприємств створюються відповідно до вимог антимонопольного законодавства України, яке ґрунтується на двох основних законах – "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності"[21] та "Про Антимонопольний комітет
України"[22]. Це специфічне законодавство, яке покликане виконувати функцію захисту ринків України від зловживання монопольним становищем окремими господарюючими суб'єктами. Названі закони створюють правову основу для обмеження і попередження монополізму, недопущення у комерційної діяльності недобросовісної конкуренції, здійснення державного контролю за виконанням вимог антимонопольних законів. Загалом норми цих законів забороняють монополії, контракти і змови щодо обмеження конкуренції у виробництві та реалізації продукції (робіт, послуг), угоди з монопольного встановлення цін та інші монопольні явища і дії.

Фундаментальним інститутом комерційного законодавства є система нормативних актів, які на основі Закону України "Про власність"[23] регулюють відносини щодо управління (володіння, користування) нерухомим майном у народному господарстві. До цього інституту входять нормативні акти:

- про управління державною власністю. Це в основному постанови
Кабінету Міністрів, укази Президента України, які деталізують положення ст.
31–39 (про державну власність) Закону України "Про власність". Стосовно державного сектора ці акти встановлюють правовий режим державного майна, яке знаходиться у повному господарському віданні державних підприємств або в оперативному управлінні державних установ;

- про оренду державного та комунального майна;

- про приватизацію майна державних підприємств та організацій.

Окремим важливим інститутом комерційного законодавства є інститут комерційного договірного (контрактного) права. Значення його обумовлене тим, що інститут комерційного зобов'язання і комерційного договору є фундаментальним для всіх видів комерційних відносин. Діюча система законодавства про договірне комерційне право ґрунтується на кодифікованих законах і нормативних актах про окремі види договорів. Кодифіковані акти – це: Цивільний кодекс України, що містить норми про зобов'язальне право та окремі види зобов'язань; Закон "Про підприємства в Україні", в ст. 21 якого йдеться про господарські відносини підприємства, а в ст. 31 – про відповідальність за порушення договірних зобов'язань; Арбітражний процесуальний кодекс України, ст. 10 та 11 якого встановлюють загальний порядок врегулювання розбіжностей і спорів при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів. До цього інституту належать також кодифіковані закони і підзаконні акти України і Союзу РСР, якими регулюються окремі види договорів (наприклад підряду на капітальне будівництво – Законом України "Про інвестиційну діяльність"[24])

Законодавство про регулювання ринків капіталу, яке ґрунтується на
Законі "Про власність", охоплює такі основні закони і декрети:

- Закон України "Про банки і банківську діяльність"[25];

- Закон "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні"[26];

- Закон України "Про цінні папери і фондову біржу"[27], який визначає умови і порядок випуску цінних паперів, а також регулює посередницьку діяльність щодо обігу цінних паперів в Україні;

- Декрет Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства"[28], яким визначено поняття довірчого товариства, особливості його створення та діяльності;

- Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю"[29]. Він установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функцій банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства;

- Указ Президента України "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії"[30]. Затверджене цим Указом Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії визначає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, порядок створення та умови їхньої діяльності, здійснення державного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів їхніх учасників.

Законодавство про страхування регулює відносини між страховиками
(страховими компаніями, створеними у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю) і страхувальниками
(юридичними особами та дієздатними громадянами) щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій
(страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів (страхових внесків, страхових премій). Дія цього законодавства не поширюється на державне соціальне страхування.

Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність. Основним нормативним актом тут є Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність"[31], який регулює такі види зовнішньоекономічної діяльності: зовнішню торгівлю, економічне і науково-технічне співробітництво, спеціалізацію та кооперацію виробництва, науки і техніки, економічні зв'язки в галузі будівництва, транспортні відносини, експедиторські операції, надання різноманітних послуг, банківські (кредитні, розрахункові та ін.) операції.

Законодавство про нормативні документи (технічні норми) та умови їх застосування. Воно в основному представлене Декретами Кабінету Міністрів:
"Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення"[32], "Про стандартизацію і сертифікацію"[33] та "Про державний пробірний нагляд"[34] та Законом
України "Про метрологію та метрологічну діяльність"[35]. Закон України
"Про страхування"[36]. Зазначене законодавство:

- встановлює правові основи державного нагляду за додержанням стандартів, норм і правил суб'єктами підприємницької діяльності
(підприємцями), визначає їхню відповідальність за порушення цих стандартів, норм і правил;

- спрямоване на захист інтересів народного господарства і громадян
України, має на меті сприяння науково-технічному і економічному прогресу на основі використання результатів вимірювань гарантованої точності, виражених у тих одиницях, що допускаються до застосування, і створення сприятливих умов для розвитку міждержавних зв'язків;

- визначає правові та економічні основи систем стандартизації та сертифікації, встановлює організаційні форми їхнього функціонування на території України;

- встановлює правові основи державного контролю за видобуванням, виробництвом, використанням, обігом, обліком і зберіганням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, виконання операцій із зазначеними цінностями.

Законодавство про арбітражні суди[37] та арбітражний процес[38] визначає організацію та діяльність арбітражного суду – незалежного органу у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також організацію та діяльність міжнародного комерційного арбітражу (третейського суду)[39] щодо вирішення спорів, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків.

Однією з умов функціонування ринкових відносин є правове забезпечення комерційної діяльності, яке включає, зокрема, створення її законодавчої основи, тобто системи нормативних актів (головним чином у формі законів), що визначають правовий статус суб'єктів комерційної діяльності та регламентують різні аспекти господарської діяльності.

Становлення національного комерційного законодавства в Україні пов'язане з труднощами, викликаними насамперед економічними та соціально- політичними факторами.

По-перше, прийняття законодавчих актів відбувається в умовах існування старого загальносоюзного законодавства, яке склалося у період панування державної власності як основи економічної системи, директивного планування та дії принципу демократичного централізму в керівництві економікою. І хоча так званий пакет нормативних актів з питань радикальної економічної реформи
(липень 1987 р.) вніс певні демократичні засади у правове регулювання господарських відносин, проте суперечності з старим законодавством періоду адміністративно-командної економіки так і не були усунені. Ось чому основоположні закони у галузі економіки ("Про власність", "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні") одразу ж після набуття чинності вступили у суперечність з чинним законодавством (передусім з
Цивільним кодексом, робота над оновленням якого невиправдано затягується).
Суперечності нового законодавства з старим не лише перешкоджають творенню правопорядку в комерційних відносинах, а й іноді безпосередньо є причиною правопорушень та зловживань з боку суб'єктів комерційної діяльності.

По-друге, деякі з прийнятих нормативних актів (закони "Про цінні папери та фондову біржу", "Про товарну біржу", "Про селянське (фермерське) господарство", Декрет Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства", укази Президента України "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії" та "Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації" тощо) на момент прийняття були розраховані на регулювання неіснуючих або малорозвинених суспільних відносин. А оскільки будь-який закон покликаний регулювати конкретні, а не абстрактні відносини, виникли труднощі як з дією прийнятих, так і з прийняттям нових нормативних актів
(як це було з антимонопольним законодавством та законодавством про приватизацію). Крім того, відсутність чіткої і однозначної концепції побудови ринкової економіки в Україні іноді ставить законодавця в складне становище у ході розробки та прийняття законопроектів, спричиняє невизначеність та очікування природного розвитку подій.

По-третє, ще одна складність викликана припиненням існування СРСР та проголошенням державної незалежності його колишніх республік. Визнання верховенства законодавства незалежних держав як одного з атрибутів державного суверенітету поставило перед законодавцем завдання заповнити в комерційному законодавстві вакуум, який склався внаслідок того, що загальносоюзне комерційне законодавство містило ряд принципово важливих для правового регулювання комерційної діяльності актів, не продубльованих республіками (транспортні кодекси та статути, Положення про поставки,
Правила про договори підряду на капітальне будівництво тощо).

Крім того, функціонування міждержавних господарських зв'язків
(насамперед з державами "близького зарубіжжя"), необхідність їхнього відновлення та зміцнення вимагає вирішення ще однієї проблеми – створення правової бази міждержавної комерційної діяльності, узгодженої з уже прийнятими актами національного законодавства, яке, в свою чергу, має бути узгоджене з нормами міжнародного права. З огляду на це навряд чи можна погодитися з тим, що Україна не підписала Угоду про принципи зближення комерційного законодавства держав – учасниць Співдружності, вчинену в
Бішкеку 9 жовтня 1992 р. державами – учасницями СНД. Ця угода передбачає проведення роботи щодо зближення законодавства, яке регулює комерційну діяльність, у таких, зокрема, напрямах: цивільне законодавство (в частині, що регулює комерційну діяльність); законодавство про підприємства та комерційну діяльність, про порядок розгляду господарських спорів, антимонопольне законодавство; транспортне законодавство; законодавство про зовнішньоекономічні відносини, включаючи законодавство про іноземні інвестиції та валютне регулювання; законодавство, що регулює митні правила і тарифи [40]. Підписанням зазначеної угоди можна було б не лише усунути наявні колізії в законодавстві колишніх республік, а й уникнути їх появи в майбутньому.
Крім зазначених об'єктивних факторів певні труднощі в національному правотворенні зумовлюються причинами суб'єктивного характеру. Одна з них – тривала дискусія в науковому юридичному середовищі стосовно доцільності кодифікації комерційного законодавства, форми та назви кодифікованого акта.
В умовах становлення законодавства, що регулює ринкові відносини, ця дискусія набула дещо іншого забарвлення, а саме співвідношення цивільного, комерційного та торгового законодавства.

На стані комерційного законодавства негативно позначається відсутність чіткої регламентації процесу розробки, узгодження, експертизи та внесення на розгляд відповідних органів проектів законів та підзаконних нормативних актів. Не можна вважати нормальним для законотворення явищем внесення змін до нормативних актів невдовзі після їх прийняття, як це було, наприклад, із
Законом "Про підприємства в Україні". До цього закону, який є одним з базових нормативних актів комерційного законодавства, вже понад п'ятнадцять разів вносилися зміни, і 10 декретами Кабінету Міністрів дію ряду положень зупинено. Вадами законотворчого процесу можна пояснити і той факт, що до
Закону "Про підприємництво" вносилися зміни і доповнення чотирма законами, прийнятими в один день – причому три з цих законів мали однакову назву:
"Про внесення змін і доповнень до ст. 4 Закону України "Про підприємництво"[41].

Звичайно, наявність у Конституції України ст. 91–94 з питань законодавчого процесу має внести порядок у діяльність Верховної Ради щодо розгляду і прийняття законопроектів, проте багато в чому недопущення зазначених хиб залежить від урегулювання законодавчого процесу поза межами діяльності Верховної Ради, а також від урегулювання діяльності самої
Верховної Ради в її Регламенті.

У законотворчій діяльності слід також суворо дотримувати принцип правової економії, який означає прийняття меншої кількості нормативних актів з одних і тих самих питань, використання методів інкорпорації та кодифікації як основних видів систематизації правових норм.

Важливим напрямом нормотворчої діяльності української держави у сфері правового регулювання комерційних відносин є видання нормативних актів міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади, органами господарського управління, та контролю. В юридичній літературі та у практиці нормотворення зазначені акти називаються відомчими нормативними актами.

Відомчі нормативні акти, які видаються на виконання і в межах закону, покликані забезпечити чітке функціонування всіх ланок ринкового механізму.
Вони є однією з форм державного регулювання комерційної (підприємницької) діяльності, спрямовані на усунення прогалин у правовому регулюванні тих або інших суспільних відносин.

Принцип верховенства закону та його реалізація в механізмі правового регулювання зумовлюють підвищені вимоги до змісту відомчих нормативних актів господарського законодавства, відповідності їх іншим законодавчим актам та узгодженості з раніше прийнятими актами. Як вже зазначалося, з метою впорядкування видання міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади нормативних актів щодо забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій в Україні з 1 січня 1993 р. було введено державну реєстрацію Міністерством юстиції відомчих нормативних актів.

Відповідно до Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших органів державної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України[42], на державну реєстрацію подаються акти, що містять правові норми (правила поведінки), розраховані на невизначене коло осіб, підприємств, установ, організацій і неодноразове застосування, незалежно від строку їхньої дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифами
"Для службового користування", "Не для друку", "Таємно" та іншими, а також прийняті в порядку експерименту.

Водночас запровадження державної реєстрації відомчих нормативних актів допомогло виявити окремі прогалини у відомчому нормотворенні. Так, поза межами державної реєстрації опинилися нормативні акти Національного банку[43] України, що регулюють відносини, суб'єктами яких є юридичні особи, оскільки державній реєстрації згідно зі ст. 16 Закону "Про банки і банківську діяльність" підлягають лише ті нормативні акти, що регулюють відносини з участю фізичних осіб.

Виходячи з того, що багато з прийнятих Національним банком України нормативних актів мають міжвідомчий характер і є обов'язковими не лише для всіх фізичних, а й для всіх юридичних осіб (ст. 16 Закону "Про банки та банківську діяльність"), було б доцільно поширити режим державної реєстрації, встановлений Указом Президента України від З жовтня 1992 р. та постановою Кабінету Міністрів України3, на всі акти Національного банку, що мають міжвідомчий характер. Це дало б змогу, крім усього іншого, привести деякі акти НБУ у відповідність до вимог, встановлених Єдиною державною системою діловодства, оскільки такі види документів, як листи, телеграми, що їх практикує Національний банк України, є узагальненою назвою різних за змістом документів, що виділяються у зв'язку з особливим способом передачі тексту[44], але не є нормативними актами відомчого характеру, які можуть видаватися, зокрема, у вигляді постанови, наказу, інструкції, вказівок тощо.

Незважаючи на встановлений п. 15 Положення про державну реєстрацію нормативних актів: "...обов'язок робити посилання на номер і дату державної реєстрації нормативних актів, що публікуються", деякі засоби масової інформації цього не роблять, чим дезінформують читачів щодо чинності опублікованих актів.

Ці та інші упущення в українському законотворенні мають бути враховані новим парламентом України та іншими суб'єктами нормотворчого процесу, якщо ми як держава хочемо мати стабільне і добротне законодавство, яке б не лише виконувало роль регулятора суспільних відносин, а й сприяло недопущенню правопорушень суб'єктами комерційної діяльності.

ГЛАВА IV. Суб'єкти комерційної діяльності.

Поняття суб'єкта комерційного права обґрунтоване теорією комерційного права, яка виходить з того, що суб'єктами комерційного права є учасники комерційних відносин, тобто організації та їхні структурні підрозділи.
Окремі громадяни, якщо вони здійснюють підприємництво без створення підприємства, також мають визнаватися суб'єктами комерційного права, а не суб'єктами цивільного права, як вважалося раніше, хоча їхній правовий статус потребує детального дослідження.

Суб'єктами комерційного права є: а) фізичні особи; б) організації, які у вигляді професійного промислу виробляють і реалізують для суспільних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи, надають послуги; в) організації – споживачі результатів комерційної діяльності; г) організації, що здійснюють професійну управлінську діяльність в економіці.

Суб'єкти комерційного права діють або як власники основних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, господарські товариства), або як комерційні суб'єкти, засновані власниками (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство, засноване кооперативом). Управлінські організації – міністерства, відомства – законом визначені як уповноважені власником (власниками) органи (ст. 33 Закону "Про власність", ст. 5 Закону "Про підприємства в Україні").

Суб'єкти господарського права мають ряд ознак правосуб'єктності, закріплених комерційним законодавством. По-перше, ці суб'єкти мають певну організаційно-правову форму, в якій здійснюється комерційна або управлінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє суб'єкт комерційного права. Це або одна з форм підприємства, або установа
(наприклад, міністерство), або організація (наприклад, об'єднання громадян, яке є учасником комерційних відносин).

За загальним правилом, порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм суб'єктів господарського права визначається законодавством України (підприємства, об'єднання підприємств, міністерства тощо). Крім того, підприємець має право вибору організаційно- правової форми свого підприємства. Це може бути одна з передбачених законом форм, або навіть і не передбачена (наприклад, запозичена з-за кордону). У цьому разі підприємець керується Законом "Про підприємництво" і своїм статутом.

Другою ознакою суб'єкта комерційного права є те, що він має юридичне відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, обігових коштів, інших цінностей. Тобто у майновому відношенні суб'єкт комерційного права є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників. Майно суб'єкта комерційного права відокремлюється і закріплюється за ним у правовій формі, елементами якої комерційного право визначило установчі документи (установчий договір, статут, акт про створення, положення) суб'єкта, самостійний або зведений (для господарських об'єднань) баланс, який відображує вартість майна суб'єкта в цілому, розрахунковий та інші рахунки в банках.

Правом власності і комерційним законодавством про управління майном визначається правовий титул, за яким майно належить суб'єктові. Це може бути право власності, право повного господарського відання (зокрема щодо державних підприємств), право оперативного управління (щодо міністерств, інших державних установ і організацій, що перебувають на державному бюджеті), право оренди (орендні та інші підприємства, утворені на базі орендованого майна).

Третьою, суто юридичною, ознакою суб'єкта комерційного права є його комерційна правосуб'єктність. Суб'єкт комерційного права має засновану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах.
Правосуб'єктність суб'єкта комерційного права доктринально визначається як комерційна компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у комерційних правовідносинах прав і обов'язків. Суб'єкти комерційного права (крім підрозділів організацій) є юридичними особами.

Отже, суб'єкти комерційного права – це організації, які на основі юридичне відокремленого майна в межах своєї господарської компетенції безпосередньо здійснюють комерційну діяльність і використання її результатів або управлінську діяльність в економіці.

Комерційне законодавство і право регулює умови створення і діяльності різних видів суб'єктів. Кожен вид має законодавче визначені назву і правове становище.

Класифікація суб'єктів комерційного права на види здійснюється згідно з об'єктивним матеріальним критерієм. Таким критерієм законодавець вважає зміст діяльності або функції суб'єкта, які він виконує в економічній системі України.

З урахуванням особливостей функцій комерційне законодавство визначає правове становище таких суб'єктів комерційного права, як:

1) фізичні особи;

2) підприємства та їхні структурні підрозділи;

3) об'єднання підприємств;

4) фінансові та посередницькі інститути;

5) органи державної виконавчої влади в економіці.

Крім того, у кожній з цих груп враховуються особливості правового становища окремих видів суб'єктів комерційного права.

Підприємства відповідно до їхніх функцій посідають головне місце в економіці. З урахуванням соціально-економічної ролі підприємств законодавець кваліфікує їх як основну організаційну ланку народного господарства України. Така кваліфікація обумовлена тим, що підприємство є комерційною організацією, господарюючим суб'єктом. Коротко підприємство визначається як господарюючий суб'єкт, що створюється для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку (тобто комерційної діяльності), який має необхідні для цього повноваження і реєструється у визначеному законом порядку як комерційна юридична особа. Терміну підприємство в зарубіжному комерційному праві відповідають поняття компанія або корпорація.

Суб'єктами комерційної діяльності є також підрозділи підприємств (ст.
7 Закону "Про підприємства в Україні") та інших комерційні організацій.
Вони створюються самими організаціями для певної комерційної діяльності.
Функції і компетенцію таких суб'єктів визначають підприємства у положеннях про них. Положення затверджують органи управління організацій. Ці суб'єкти не реєструються як юридичні особи.

Другим видом суб'єктів комерційного права є об'єднання підприємств, що визначається як комерційна організація, створювана на добровільних засадах двома і більше підприємствами з метою спільного виконання делегованих учасниками виробничих, комерційних, наукових та інших визначених статутом
(договором) функцій і зареєстрована як юридична особа. Об'єднаннями згідно із законодавством є асоціації, корпорації, концерни, консорціуми та інші виробничо-господарські комплекси. Об'єднання підприємств створюється лише у тому разі, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Третім видом суб'єктів комерційного права є так звані фінансові і посередницькі інститути, що відносяться до інфраструктури ринку. Загальна риса, яка їх об'єднує, – обслуговування ринку. Фінансовий інститут можна визначити як організацію, що засновується у формі акціонерного або іншого товариства і реєструється як юридична особа, яка забезпечує функціонування ринків товарів і капіталів.
Такі акціонерні та інші комерційні товариства здійснюють кредитування господарюючих суб'єктів, інвестування об'єктів підприємництва та іншої діяльності, надають страхові, комерційні та посередницькі послуги. Назви цих суб'єктів визначаються залежно від виду діяльності: банки, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, страхові компанії (товариства), товарні та фондові біржі, довірчі товариства тощо.

Четвертим видом суб'єктів господарського права є органи державної виконавчої влади, які здійснюють управлінську діяльність в економіці
(органи управління).

Види органів управління – суб'єктів господарського права системно визначені у Законі України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності"[45]. Це:

- центральні та місцеві органи державної виконавчої влади;

- представницькі органи та органи місцевого самоврядування;

- органи управління громадських організацій;

- асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні та інші об'єднання підприємств при виконанні ними функцій управління в межах делегованих їм повноважень.

Особливими суб'єктами господарського права слід визнати фізичних осіб- підприємців:

- громадян України;

- іноземці;

- особи без громадянства.

Ці особи мають право здійснювати комерційну діяльність у будь-яких організаційних формах на їх вибір (ст. 6 Закону "Про підприємництво").
Зокрема, якщо діяльність фізичних осіб здійснюється із залученням найманої праці, вона реєструється як приватне підприємство.

Комерційна діяльність фізичної особи може здійснюватися і без створення юридичної особи (підприємства) шляхом реєстрації індивідуальної трудової діяльності.

Кожен з видів суб'єктів комерційного права має свої певні завдання.
Підприємство здійснює виробничо-господарську діяльність, банк – кредитну, розрахункову та іншу діяльність, орган державної виконавчої влади – управлінську діяльність в економіці та ін. Правовою формою, в якій врегульовані завдання суб'єктів комерційного права, є їхні статутні комерційно-правові акти – установчі документи (установчий договір і статут), статут державного або іншого підприємства, положення (про міністерство, про державний комітет). Виходячи із завдань статутні акти врегульовують такі поняття, як цілі і предмет діяльності суб'єкта комерційного права (функції щодо органів управління).

Підприємства згідно з законом мають право здійснювати будь-які види законної господарської діяльності: виробничої, науково-дослідної, комерційної та ін. Всі підприємства є комерційними організаціями, їх статутними цілями завжди виступає здійснення певної господарської діяльності з метою одержання прибутку. Прибуток є основним узагальнюючим показником фінансових результатів комерційної діяльності підприємства (ст.
1, 18 Закону "Про підприємства в Україні", ст. 1 Закону "Про підприємництво"). Це є майно, яке у визначеному статутом порядку присвоює власник (власники) підприємства.

Право визначати цілі і предмет діяльності підприємства належить його засновникам, які виходять при цьому з своїх комерційних можливостей. Закон дозволяє вносити до статуту будь-яку кількість видів діяльності, не забороненої законом.

Юридичним засобом досягнення завдань і цілей суб'єкта комерційного права виступають його права, захист яких гарантує держава. Права суб'єктів визначаються комерційним законодавством залежно від їхніх видів: права підприємств, об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів державної виконавчої влади.

Права суб'єктів можна класифікувати відповідно до їхнього змісту[46].

Засновницькі права ґрунтуються на загальній нормі права власності, згідно з якою власник "може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності" (ст. 4 Закону
"Про власність"). Ця норма деталізована ст. 5, 6 Закону "Про підприємництво" та ст. 5 Закону "Про підприємства в Україні". Засновницькі права включають право на вільний вибір засновниками підприємства видів діяльності, право на вибір організаційно-правової форми підприємства, право на прийняття рішення про створення підприємства, право змінювати у встановленому порядку як діяльність, так і форму підприємства. За загальним правилом, ці та інші засновницькі права належать власнику (власникам).

Права в галузі управління. Підприємства й інші суб'єкти комерційного права самостійно управляють своєю діяльністю та справами. Порядок здійснення управління регулюється статутними актами згідно з принципами, визначеними законодавством. Основним є принцип поєднання прав власника на господарське використання свого майна з самоуправлінням трудового колективу. Власник здійснює свої управлінські права як безпосередньо
(кооператив, колективне підприємство), так і через уповноважені ним органи
(державні підприємства, господарські товариства). Власник і уповноважений ним орган в порядку, передбаченому статутними актами, можуть делегувати свої управлінські права органу управління.

До управлінських належать, зокрема, права:

- самостійно визначати структуру підприємства, тобто кількість і склад його структурних підрозділів, включаючи так звані відособлені підрозділи: філії, представництва, відділення тощо;

- приймати і змінювати статут, інші установчі документи;

- затверджувати положення про структурні підрозділи;

- формувати органи управління і контролювати їхню діяльність, призначати посадових осіб, визначати їхні обов'язки тощо.

Склад і юридична природа органів підприємства залежать від того, до якої власності воно належить. Конкретно це питання визначається статутними актами. Наприклад, підприємства – суб'єкти права колективної власності мають вищі керівні та виконавчі органи. Перший – це загальні збори
(наприклад, загальні збори акціонерного товариства) або конференція.
Виконавчі функції в таких підприємствах здійснюють правління. Правління обирається власниками підприємств на загальних зборах, які визначають і затверджують у статуті повноваження цього органу. Правління обирає зі свого складу голову, заступників. Функції голови (заступників) можуть по черзі виконувати члени правління. Керівники підприємств державної власності наймаються (призначаються) уповноваженими органами згідно з контрактною системою.

Управлінські функції і повноваження мають також трудові колективи державних підприємств (ст. 15 Закону "Про підприємства в Україні").
Реалізуються повноваження трудового колективу згідно з статутом загальними зборами (конференцією) або виборним органом (рада підприємства, рада трудового колективу), члени якого обираються зборами (2/3 голосів) терміном на 2–3 роки.

Майнові права суб'єктів поділяються на загальні та спеціальні.

Загальні майнові права підприємств, комерційних об'єднань врегульовані на підставі ст. 20–30, 37 Закону "Про власність". До них можна віднести права:

- мати на підставі певного речового права (титулу) основні фонди, обігові кошти, інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства. Згідно із законами, статутами підприємств та укладеними угодами майно належить підприємствам, іншим суб'єктам на праві власності або на праві повного господарського відання. Майно державної власності закріплюється за державними підприємствами і належить їм на праві повного господарського відання;

- вести господарську та комерційну діяльність;

- бути у зв'язку з цим позивачем та відповідачем у суді, арбітражному суді, захищати свої майнові права та інтереси від імені підприємства;

- розпоряджатися майном. Підприємство, якщо інше не передбачене його статутом, має право: продавати (обмінювати) майно іншим організаціям, здавати в оренду, заставляти, надавати тимчасово у безоплатне користування, списувати зношені основні фонди з балансу ;

- набувати на законних підставах майно. Підприємство відповідно до свого статуту має право купувати, орендувати, одержувати у будь-який інший правомірний спосіб майно (рухоме і нерухоме), використовувати його, поліпшувати та ін.

Похідними від зазначених та інших майнових прав є договірно-майнові права підприємств. Це права укладати засновницькі, господарські договори та інші контракти (і нести щодо них відповідальність); видавати закладні
(застава) та інші фінансові зобов'язання; позичати гроші; інвестувати і реінвестувати кошти підприємства; одержувати рухоме і нерухоме майно як гарантію оплати боргу та ін.

Крім розглянутих загальних прав, підприємства мають і спеціальні майнові права у сфері випуску і обігу цінних паперів: акцій, облігацій підприємств, приватизаційних паперів, ощадних, інвестиційних сертифікатів, векселів. Ці права є спеціальними, тому що обумовлені спеціальною правосуб'єктністю підприємств як емітентів цінних паперів. Підприємство має право випускати і реалізовувати лише ті види цінних паперів, які спеціально визначені законом. Зокрема, акціонерні товариства – акції, облігації; інші підприємства – облігації.

За аналогічною схемою систематизуються обов'язки підприємств.

При заснуванні підприємства зобов'язані (законом) затверджувати
(перезатверджу вати) установчі документи; у встановленому законом порядку реєструватися як суб'єкти підприємницької діяльності (тобто комерційної діяльності); на діяльність, що підлягає ліцензуванню, підприємства зобов'язані одержувати спеціальні дозволи (ліцензії).

У процесі комерційної діяльності закон зобов'язує підприємства:

- виконувати господарські зобов'язання, обумовлені державними контрактами та державними замовленнями, іншими договорами;

- забезпечувати необхідну якість продукції, робіт, послуг;

- вести бухгалтерський облік (самостійні бухгалтерські баланси) своєї роботи, надавати органам державної статистики передбачену законом звітність;

- своєчасно подавати податковим органам декларації про свої доходи, інші податкові документи, сплачувати податки, інші обов'язкові платежі;

- не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольного законодавства, прав та інтересів споживачів, будь-яких інших осіб. Суб'єкти комерційної діяльності мають також обов'язки, передбачені природоохоронним законодавством. Стаття 4 Закону "Про підприємництво" та ст. 31 Закону "Про підприємства в Україні" зобов'язують їх:

- раціонально використовувати природні ресурси;

- охороняти навколишнє середовище від забруднення, іншого шкідливого впливу;

- своїм коштом відшкодовувати витрати на відновлення та охорону природних ресурсів тощо.

За порушення своїх обов'язків підприємство несе майнову та іншу відповідальність, встановлену законом, а також передбачену договорами.

ГЛАВА V. Органи, які здійснюють державний

контроль за комерційною діяльностю в Україні

У відповідності зі статтею 32 Закону "Про підприємства в Україні" контроль за окремими сторонами діяльності підприємств здійснюють державні податкові адміністрації, державна контрольно-ревізійна служба, державні органи, на які покладений нагляд за безпекою виробництва і купа, протипожежною й екологічною безпекою, інші органи.

Аналіз діючого законодавства дозволяє віднести до числа останніх наступні органи:

1) міліції;

2) державного пожежного нагляду;

3) митні;

4) державного санітарного нагляду;

5) державного ветеринарного нагляду;

6) державної служби по карантині рослин;

7) Міністерства охорони навколишньої природного середовища і ядерної безпеки;

8) Фонду соціального страхування;

9) Пенсійного фонду;

10) державної статистики;

11) Державного комітету з захисту прав споживачів;

12) державного контролю за цінами;

13) інспекції державного архітектурно-будівельного контролю;

14) Державного комітету України по стандартизації, метрології і сертифікації;

15) Державного комітету України з питань розвитку підприємництва;

16) фінансові;

17) Міністерства охорони здоров'я України;

18) Міністерства праці України;

19) Антимонопольного комітету України;

20) Національного банку України;

21) деякі інші органи, а також виконавчі комітети місцевих Рад.

Крім цього, держава дозволяє здійснювати контроль за комерційною діяльністю і недержавними органами, наприклад, суспільній пожежній охороні й ін.

Органи, що контролюють окремі сторони діяльності комерційного підприємства, здійснюють повноваження в границях своєї компетенції.

Підприємство має право не виконувати вимог зазначених органів, якщо ці вимоги виходять за границі їхніх повноважень. Підприємство має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок протягом 30 днів з їхнього початку. Дії посадових осіб, що здійснювали інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені власником (керівником) підприємства в порядку, установленому законодавством України. Ці положення містяться в статті 32 Закону "Про підприємства в Україні".

Повноваження окремих державних органів по контролі (нагляду) за комерційною діяльністю визначаються спеціальними актами законодавства
України.

Так, відповідно до Закону "Про міліцію"[47], міліція зобов'язана, зокрема:

– виявляти, запобігати, припиняти і розкривати злочину, у тому числі господарські, приймати з цією метою оперативно-розшукові і профілактичні міри;

– припиняти адміністративні правопорушення і здійснювати ведення справ по них;

– забезпечувати виконання загальнообов'язкових для всіх рішень місцевих
Рад народних депутатів, прийнятих ними в межах своєї компетенції, з питань правил торгівлі;

– забезпечувати суспільний порядок під час проведення масових заходів комерційного характеру й ін.

Для виконання зазначених обов'язків міліція наділена відповідними правами, наприклад:

– викликати громадян і посадових осіб по справах про злочини й у зв'язку зі знаходиться в її виробництві матеріалами;

– складати протоколи про адміністративні правопорушення, застосовувати міри забезпечення виробництва по справах про адміністративні правопорушення;

– у випадках, передбачених КпАП, накладати адміністративні стягнення;

– проводити в порядку виробництва дізнання і з доручення слідчих органів по кримінальних справах обшуки, виїмки, допити і слідчі дії;

– входити безперешкодно в будь-який час доби на територію й у приміщення підприємств і оглядати їх з метою припинення злочинів і в деяких інших випадках;

– одержувати безперешкодно і безкоштовно від підприємств на письмовий запит зведення, необхідні по справах про злочини й у зв'язку з матеріалами про правопорушення, що знаходяться у виробництві міліції;

– анулювати видане підприємству дозвіл на придбання, збереження і використання зброї, інших предметів і речовин при невиконанні ними встановлених правил чи користування звертання з ними або при недоцільності чи подальшого збереження; опечатувати склади, бази і сховища, магазини, що торгують зброєю і боєприпасами, до усунення порушень відповідних правил;

– оглядати за участю адміністрації підприємств приміщення, де знаходяться зброю, боєприпаси, вибухові, наркотичні і сильнодіючі хімічні, отрутні і радіоактивні матеріали, з метою перевірки дотримання правил звертання з ними;

– вилучати в громадян і посадових осіб предмети і речі, заборонені чи обмежені в обороті;

– проводити за участю адміністрації підприємств огляд виробничих, складських і інших службових приміщень і територій з метою перевірки охорони державного і колективного майна, дотримання правил продажу товарів і надання послуг населенню;

– жадати від матеріально-відповідальних і посадових осіб підприємств зведення і пояснення по фактах порушення законодавства, проведення документальних і натуральних. перевірок, інвентаризацій і ревізій виробничої і фінансово-господарської діяльності; запитувати і при необхідності вилучати документи, зразки сировини і продукції, опечатувати каси, приміщення і місця збереження документів, грошей і товарно- матеріальних цінностей.

Найбільше відношення до контролю міліції за торговою діяльністю мають органи Державної служби боротьби з економічною злочинністю, що структурно входять у систему МВС України[48].

У жовтні 1994 року в складі МВС України були створені також Управління по боротьбі з карним прихованням доходів від оподатковування і його підрозділу. Їхньою основною задачею є сприяння державним органам у забезпеченні надходження в бюджет і бюджетні цільові фонди всіх податків і обов'язкових платежів.

Державний пожежний нагляд за станом пожежної безпеки на об'єктах незалежно від форм власності здійснюється державною пожежною охороною.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про пожежну безпеку"[49] на об'єктах приватної власності органи державного пожежного нагляду контролюють лише умови безпеки людей на випадок пожежі, а також рішення питань пожежної безпеки, що стосуються прав і інтересів інших юридичних осіб і громадян.

Державна пожежна охорона:

– організує по договорах пожежно-технічне обслуговування підприємств;

– здійснює державний нагляд за виконанням підприємствами, громадянами законодавства з питань пожежної безпеки;

– забороняє продаж (постачання) юридичним особам і громадянам пожежної техніки і протипожежного устаткування, не минулих сертифікаційних іспиті і не відповідають вимогах стандартів;

– надає платні послуги протипожежного призначення і т.п.

У зв'язку з виконанням своїх задач державні інспектори пожежного нагляду мають, зокрема, право:

– проводити в будь-який час у присутності чи власника його представника пожежно-технічні обстеження і перевірки підприємств, незалежно від форми власності;

– одержувати від власника необхідні пояснення, матеріали й інформацію;

– у випадку порушення правил пожежної безпеки, що створює погрозу виникнення чи пожежі перешкоджає його гасінню й евакуації людей, а також у випадках випуску вогненебезпечної продукції, систем і засобів протипожежного захисту з відхиленням від чи стандартів технічних умові й у випадку їхньої відсутності чи припиняти забороняти роботу підприємств, окремих виробництв, виробничих ділянок і т.д.;

– притягати до адміністративній відповідальності посадових осіб і інших працівників підприємств і громадян, винних у порушенні встановлених законодавством вимог пожежної безпеки;

– застосовувати штрафні санкції до підприємств за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки й в інших випадках.

Статтею 35 Закону "Про пожежну безпеку" установлено, що за порушення вимог пожежної безпеки, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного пожежного нагляду підприємства можуть залучатися керівниками цих органів до сплати штрафу в розмірі до двох відсотків місячного фонду заробітної плати підприємства.

Органом який забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку і підтримки підприємництва, здійснює керівництво підприємницькою сферою є Державний комітет України з питань розвитку підприємництва. Діяльність котрого регулюється Указом Президента
України "Про Положення про Державний комітет України з питань розвитку підприємництва"[50]. До його функцій входить:

- забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку і підтримки підприємництва;

- готує пропозиції щодо вдосконалення розвитку підприємництва;

- готує і подає у встановленому порядку пропозиції та обґрунтування до проектів Державного бюджету України та Державної програми економічного і соціального розвитку України;

- розробляє і впроваджує разом із заінтересованими центральними та місцевими органами виконавчої влади механізм реалізації державної політики у сфері розвитку і підтримки підприємництва (в тому числі фермерських господарств);

- координує роботу центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, пов'язану з реалізацією заходів щодо розвитку і підтримки підприємництва (в тому числі фермерства) та ліцензуванням підприємницької діяльності;

- розробляє проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів, спрямованих на стимулювання розвитку підприємництва;

- здійснює методичне керівництво розробленням і реалізацією регіональних програм підтримки підприємництва, аналізує хід їх виконання, готує разом з Міністерством економіки України та
Міністерством фінансів України пропозиції щодо упорядкування умов виділення централізованих фінансових, матеріально-технічних ресурсів, необхідних для реалізації цих програм;

Архітектурно-будівельний контроль в Україні здійснюється відповідно до
Закону України "Про відповідальність підприємств, їхньому об'єднанні, заснувань і організацій за правопорушення в сфері містобудування"[51] інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю.

У відповідності зі статтею 1 зазначеного Закону підприємства несуть економічну (фінансову) відповідальність за такі правопорушення, як виробництво, чи реалізація застосування :

- у будівництві будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, що не відповідають державним стандартам, нормам і чи правилам проектним рішенням, а також підметів обов'язкової сертифікації, але не минулих її (у розмірі 25 відсотків вартості реалізованої продукції) і ін.

Права й обов'язки органів державної статистики передбачені статтями 10-
13 Закону України "Про державну статистику"[52].

Створюючи умови для ведення державної інформаційної системи України,
Закон надає органам державної статистики наступні права:

– одержувати у встановленому порядку безкоштовно від усіх підприємств і використовувати державну статистичну звітність;

– одержувати від банківських заснувань у десятиденний термін інформацію про відкриття рахунків суб'єктам підприємницької діяльності;

– перевіряти на підприємствах стан первинного обліку і статистичної звітності;

– вносити пропозиції по залученню посадових осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність, винних у порушенні законодавства про державну статистику, до відповідальності (дисциплінарної, карний і ін.);

– накладати штрафи на посадових осіб і громадян-підприємців за порушення правил обліку і статистики і т.д.

У відповідності зі статтями 16 і 48 Закону України "Про банки і банківську діяльність"[53] нормативні акти Національного банку, прийняті в границях його повноважень, є обов'язковими для всіх юридичних і фізичних осіб. У зв'язку з цим Національний банк здійснює контроль за дотриманням юридичними особами банківського законодавства і власних нормативних актів.

Головною задачею державної контрольно-ревізійної служби, як зазначено в Законі України "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні"[54], є здійснення контролю за використанням коштів і матеріальних цінностей, їхньою схоронністю, станом і вірогідністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах і фондах, бюджетних заснуваннях, а також на підприємствах і в організаціях, що одержують кошти з бюджетів усіх рівнів і державних валютних фондів, розробка пропозицій по усуненню виявлених недоліків, а також порушень і запобіганню їх надалі.

В основному контроль органи державної контрольно-ревізійної служби здійснюють у формі ревізій і перевірок.

Одним з органів Міністерства праці України, контроль з сторони якого за діяльністю суб'єктів підприємництва є обов'язковим і постійної, є
Державний комітет України по нагляду за охороною праці[55].

Слід зазначити, що саме органи цього Державного комітету дають дозвіл на початок роботи всім підприємствам незалежно від форм власності і видів діяльності. Утім, такі дозволи видаються лише при наявності позитивних висновків про готовність підприємства до роботи органів Державного пожежного нагляду, санітарно-епідеміологічної служби, а в разі потреби – органів нагляду по ядерній і радіаційній безпеці.

Контрольні функції в сфері торгівлі і суспільного харчування здійснює також державна інспекція по контролі за цінами[56].

Значні контрольні повноваження у відношенні підприємств торгівлі, що здійснюють реалізацію продукції рослинного походження, а також сільгоспмашин і знарядь обробки ґрунту, що використовують тару, а також упакування і вироби з рослинних матеріалів і т.д., мають органи Державної служби по карантині рослин України.

Законом України "Про карантин рослин"[57] передбачено, що до підкарантийних матеріалів і об'єктів відносяться будь-як матеріали й об'єкти, що можуть сприяти чи поширенню за допомогою яких можуть поширюватися карантинні об'єкти. Їхній перелік визначається Кабінетом
Міністрів України. Правила фітосанітарного контролю, що видаються Головною державною інспекцією по карантині рослин України в межах її компетенції, обов'язкові для виконання всіма підприємствами, посадовими особами і громадянами.

Відповідно до статті 22 Основ законодавства України про охорону здоров'я[58] контроль і нагляд за державними стандартами, критеріями і вимогами, спрямованими на забезпечення здорової навколишньої природного середовища і санітарно-епідеміологічного благополуччя населення, вимогам
Державної Фармакопеї, стандартам медичних матеріалів і т.д. держава здійснює через спеціально уповноважені органи. Зокрема, як випливає зі статті 61 Основ, контроль за виконанням санітарно-гігієнічних і інших нормативних вимог по відношенню продуктів дитячого харчування покладений на органи державного санітарного нагляду.

Питання санітарно-гігієнічного контролю регламентуються в основному
Законом України "Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя населення"[59] а також деякими іншими нормативними актами.

На ринках, а також у сфері реалізації ветеринарних препаратів і в деяких інших випадках здійснюється державний ветеринарний контроль. Його загальні питання регулюються Законом України "Про ветеринарну медицину"[60],

Компетенція Державного комітету з захисту прав споживачів, а також деяких інших державних органів, що здійснюють контроль у сфері торгівлі і суспільного харчування, у тому числі органів, що здійснюють санітарний і інші види контролю якості продукції, регулюється Законом України "Про захист прав споживачів"[61].

Крім органів, що здійснюють санітарно-гігієнічний контроль, при
Міністерстві охорони здоров'я України діє також Комітет з контролю за наркотиками, повноваження якого визначені в Законі України "Про звертання до України наркотичних засобів, психотропних речовин, їхніх аналогів і прекурсорів"[62], а також у Положенні про Комітет з контролю за наркотиками при Міністерстві охорони здоров'я[63].

Крім перерахованих вище, існує ще цілий ряд державних органів, що вправі здійснювати контрольні функції на підприємствах торгівлі і суспільного харчування у відношенні діяльності останніх, що не має відносини до основного виду діяльності (наприклад, органи державного енергонагляду, зв'язку, охорони пам'ятників історії і культури, Державного комітету з земельних ресурсів, державного газового нагляду і т.д.).

РОЗДІЛ II. ЛЕГАЛІЗАЦІЯ КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

ГЛАВА І. Державна реєстрація.

У статті 8 Закону України "Про підприємництво" як необхідну умову здійснення підприємницької (комерційної) діяльності названа державна реєстрація підприємництва. Відповідно до пункту 4 статті 5 Закону "Про підприємства в Україні" підприємство вважається створеним і здобуває статус юридичної особи з дня його державної реєстрації.

Детально процедура реєстрації регламентується Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України[64] (далі для стислості – Положення про реєстрацію). Це Положення визначає порядок державної реєстрації і перереєстрації суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності незалежно від їхніх організаційно-правових форм і форм власності, за винятком окремих суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності, для яких законами
України встановлені спеціальні правила державної реєстрації, а також порядок скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької
(комерційної) діяльності.

Уведення нового Положення про державну реєстрацію значно скоротило процедуру реєстрації суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності за рахунок покладання на органи реєстрації додаткових функцій, що раніше виконувалися комерсантами.

Якщо відповідно до раніше діяло законодавством суб'єкт підприємництва повинний був послідовно проходити дев'ять різних структур, то по новому
Положенню про реєстрацію їх залишилося тільки три – органи державної податкової служби, МВС і банк.

Нові правила передбачають, що ідентифікаційний код комерсанта вказується на свідченні про державну реєстрацію органом, що проводить реєстрацію, а тому немає необхідності звертатися в регіональний орган статистики. Комерсанту також не потрібно звертатися в органи нотаріату для одержання копій свідчення про державну реєстрацію і статутних документів.
Такі копії має право видавати орган, уповноважений за законом здійснювати державну реєстрацію суб'єктів комерційної діяльності.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності" введені наступні розміри плати: за державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єктів підприємницької
(комерційної) діяльності (реєстраційний збір): для громадян-підприємців –
1,5, для юридичних осіб – 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за прискорену (протягом одного дня) державну реєстрацію
(перереєстрацію) суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності – потрійний розмір відповідного реєстраційного збору; за державну реєстрацію змін (доповнень) в установчі документи суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності – 30 відсотків реєстраційного збору; за видачу дубліката свідчення про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності – 10 відсотків реєстраційного збору.

Перереєстрація суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності в зв'язку зі зміною законодавства проводиться безкоштовно, якщо інше не передбачено законом.

Причому орган державної реєстрації сплачує заявнику 20 відсотків реєстраційного збору за кожний прострочений день державної реєстрації суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності, але не більше розміру внесеної заявником плати за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької
(комерційної) діяльності. Ця сума сплачується з засобів фонду органа державної реєстрації, формованого за рахунок 30 відсотків відрахувань від плати за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності.

У відповідності зі ст. 8 Закону України "Про підприємництво" державна реєстрація суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності проводиться у виконавчому комітеті міського, районного в місті чи ради в районної, районний міст Києва і Севастополя державної адміністрації (далі – органи державної реєстрації) по чи місцезнаходженню місцеві проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.

Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності – юридичної особи власник (власники), уповноважений їм (ними) орган чи особа (заявник) чи особисто поштою (рекомендованим листом) представляють в орган державної реєстрації:

– рішення власника (власників) чи майна уповноваженого їм (ними) органа про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо чи власників уповноважених ними органів два і більш, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у випадках, передбачених законом;

– утомившись, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємництва. Отже, Закон вимагає представлення установчих документів, необхідних для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта комерційної діяльності;

– реєстраційну картку встановленого зразка, що є одночасно заявою про державну реєстрацію;

– документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску в статутний фонд суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом;

– документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

Положення про реєстрацію уточнює, що чи органи фізичні особи, уповноважені власником (власниками), засвідчують свої повноваження документально.

Відповідно до коментарю Ліцензійної Палати України до Положення про державну реєстрацію, рішенням власника є накази, постанови, розпорядження, рішення, протоколи збор (конференцій) і інші розпорядницькі акти, якими, у відповідності зі своїми повноваженнями, організатор (власник майна) може створювати юридичну особу.

Відповідно до цього коментарю протоколи установчих збори при реєстрації зобов'язані пред'являти лише:

– колективні підприємства;

– кооперативи;

– споживчі суспільства (у тому числі житлово-будівельні, гаражно- будівні, садово-городні кооперативи), що діють тільки на підставі статуту.

Документом, що підтверджує оплату реєстрації, може бути копія платіжного доручення з банківською оцінкою, якщо реєстраційний збір оплачує юридична особа, а також оригінал чи квитанції її ксерокопія при здійсненні оплати через заснування Ощадбанку. Щоб підтвердити внески в статутний фонд суспільствам з обмеженою і додатковою відповідальністю, досить довідки, виданої банківським заснуванням.

Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності – юридичної особи на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження
(місце проживання) одного з чи засновників місцезнаходження по іншій адресі, що підтверджується договором, що передбачає передачу засновнику в чи власність користування приміщення, частини приміщення (договір закупівлі- продажу, міни, дарування, оренди, лізингу, безплатного користування майном, про спільну діяльність, установчий договір і ін.).

Виходячи з цього пункту, порядок оформлення місцезнаходження, і, отже, адреси юридичної особи спрощений, і воно може визначатися не тільки місцезнаходженням (місцем проживання) одного з засновників, але і підтверджуватися різними видами договорів, що опосередковують передачу засновнику приміщення в чи користування у власність.

Якщо засновником (одним із засновників) суб'єкта підприємницької
(комерційної) діяльності є юридична особа, його державна реєстрація підтверджується свідченням про державну реєстрацію.

Іноземна юридична особа відповідним документом засвідчує свою реєстрацію в країні місцезнаходження (виписка з торгового, банківського чи судового реєстру й ін.). Цей документ повинний бути засвідчений відповідно до законодавства країни його видачі, переведений на українську мову і легалізований у консульському заснуванні України, якщо міжнародними договорами, у яких бере участь Україна, не передбачена інше. Зазначений документ може бути також засвідчений у посольстві відповідного держави в
Україні і легалізований у МЗС.

У випадку, якщо власником (власниками) суб'єкта підприємницької
(комерційної) діяльності є фізична особа (фізичні особи), його (їх) підпис на установчих документах засвідчується нотаріусом.

Установчі документи складаються на державній чи іншій мові у відповідності зі статтею 11 Закону УРСР "Про мови в Української РСР"[65], підписуються засновником, прошиваються і пронумеровуються.

Установчі документи не повинні містити положень, що суперечать законодавству.

Відповідальність за відповідність установчих документів законодавству несе власник (власники) чи уповноважений їм (ними) орган, що представляють документи для державної реєстрації суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності.

Установчі документи представляються в орган державної реєстрації в трьох екземплярах (з них два оригінали), оформлених у встановленому порядку.

Фізична особа (заявник), що має намір здійснювати підприємницьку
(комерційну) діяльність без створення юридичної особи, представляє в орган державної реєстрації реєстраційну картку встановленого зразка, що є одночасно заявою про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, дві фотографії, довідку (чи її копію) про включення до
Державного реєстру фізичних осіб – платників податків і інших обов'язкових платежів і документ, що підтверджує внесення плати за державну реєстрацію, а також пред'являє документ, що засвідчує особистість.

Реєстраційна картка суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності заповнюється особисто заявником. Орган державної реєстрації надає заявнику в разі потреби безкоштовну допомогу в заповненні реєстраційної картки, перевіряє відповідність приведених у ній зведень представленим документам.
Оформлений оригінал реєстраційної картки зберігається в органі державної реєстрації.

У відповідності зі ст. 8 Закону "Про підприємництво" органам державної реєстрації забороняється жадати від суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності додаткові документи, не передбачені сьогоденням Законом.

За порушення термінів реєстрації і вимога представлення для реєстрації документів, не передбачених законом, посадові особи несуть адміністративну відповідальність відповідно до законодавства.

Орган державної реєстрації після перевірки приведених у реєстраційній картці зведень і комплектності пакета документів формує реєстраційна справа суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності і фіксує дату надходження документів у журналі обліку реєстраційних справ і письмово повідомляє про це заявника шляхом видачі (напрямку) довідки, що підписується представником органа державної реєстрації, відповідальним за прийом документів, і засвідчується штампом цього органа.

Орган державної реєстрації несе відповідальність за комплектність і схоронність реєстраційної справи. При наявності всіх документів, зазначених у дійсному Положенні, орган державної реєстрації зобов'язаний протягом не більш п'яти робочих днів із дня їхнього надходження внести дані реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності (автоматизованої системи збору, нагромадження, обробки й оперативного надання інформації про суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності) і видати свідчення про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом юридичної особи (додаток 3 до
Положення), що дається органу державної реєстрації органом державної статистики, чи з ідентифікаційним номером фізичної особи – платника податків і інших обов'язкових платежів (додаток 4 до Положення).

Заявнику видається оригінал свідчення про державну реєстрацію з трьома його копіями, а також оригінал і копія представлених їм установчих документів з оцінкою органа державної реєстрації.

Для захисту своїх прав комерсант вправі оскаржити в судовому порядку відмовлення в реєстрації (стаття 8 Закону "Про підприємництво"). Мірою захисту прав підприємця є визнання в судовому порядку недійсним рішення органа, що реєструє, про відмовлення в реєстрації. При цьому арбітражний суд не тільки визнає відмовлення в державній реєстрації недійсним, але і зобов'язує (примушує) відповідний державний орган здійснити таку реєстрацію. Отже, при встановленні неправомірності відмовлення в реєстрації, для охорони інтересів комерсантів, можуть застосовуватися два сполучающихся засобу захисту, що впливають на орган, що реєструє, за допомогою примусового виконання їм його обов'язків по реєстрації і визнання його акта про відмовлення в реєстрації недійсним.

Права комерсанта можуть бути порушені не тільки незаконним відмовленням у реєстрації, але і неналежним виконанням органом, що реєструє, свого обов'язку по реєстрації, зокрема, неправомірним відхиленням від здійснення реєстрації у встановлений термін (наприклад, пропуск установленого для реєстрації терміну – 5 робочих днів). У цьому випадку засобом захисту прав комерсантів є спонука в судовому порядку органа, що реєструє, здійснити реєстрацію при відхиленні його від виконання цього обов'язку (по позові зацікавленої особи).

Орган державної реєстрації представляє:

– у п'ятиденний термін із дня державної реєстрації суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності в орган державної статистики й орган державної податкової служби – копії реєстраційної картки з оцінкою про державну реєстрацію; в органи Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування – інформаційне повідомлення;

– у п'ятиденний термін по закінченні календарного місяця в орган державної статистики – зведення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької (комерційної) діяльності – юридичних осіб.

Підставою для узяття суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності на облік в органах державної податкової служби є копія реєстраційної картки, свідчення про державну реєстрацію і копія установчих документів
(для юридичної особи).

Термін узяття на облік суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності органами державної податкової служби, при наявності цих документів, не повинний перевищувати двох днів.

Для одержання дозволу на виготовлення печаток і штампів суб'єкт підприємницької (комерційної) діяльності (уповноважене їм особа) представляє відповідному органу внутрішніх справ копію свідчення про державну реєстрацію, два екземпляри зразків печаток і штампів, що затверджуються власником, і додаткового узгодження не вимагають, а також документ, що підтверджує внесення плати за видачу дозволу на виготовлення печаток і штампів.

Протягом п'яти робочих днів із дня одержання документів орган внутрішніх справ зобов'язаний видати дозвіл на виготовлення печаток і чи штампів письмове відмовлення з указівкою причин, що обумовлюються законодавством України.

На печатках і штампах повинний вказуватися ідентифікаційний код суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності – юридичної чи особи ідентифікаційний номер фізичної особи.

Свідчення про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької
(комерційної) діяльності і копія документа, що підтверджує узяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України й інших держав на вибір суб'єкта підприємницької
(комерційної) діяльності і по згоді цих банків у порядку, установлюваному
Національним банком України.

Повідомлення про чи відкриття закритті рахунків у банках суб'єкт підприємницької (комерційної) діяльності зобов'язаний направити державному податковому органу, у якому він враховується як платник податків і зборів
(обов'язкових платежів). Таке повідомлення протягом трьох робочих днів із дня чи відкриття закриття рахунка (включаючи день чи відкриття закриття) представляється чи особисто направляється на адресу відповідного державного податкового органа з повідомленням про вручення. Форма і зміст повідомлення про чи відкриття закритті рахунків у банках установлюється центральним податковим органом України[66].

Органу державної реєстрації (для проведення державної реєстрації суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності), органу державної податкової служби (для узяття суб'єкта підприємницької діяльності на облік), органу внутрішніх справ (для видачі дозволу на виготовлення печаток і штампів) забороняється жадати від суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності документи, не передбачені сьогоденням Положенням.

Підрозділу суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності – філії
(відділення), представництва без створення юридичної особи не вимагають державної реєстрації.

Суб'єкт підприємницької (комерційної) діяльності зобов'язаний повідомити про створення і ліквідацію зазначених підрозділі по місцеві своєї державної реєстрації шляхом внесення відповідних додаткових зведень у реєстраційну картку суб'єкта підприємницької діяльності.

Орган державної реєстрації зобов'язаний у 10-денний термін подати відомості щодо створення і ліквідації зазначених підрозділів відповідному органу державної статистики й органу державної податкової служби по місцезнаходженню цих підрозділів (додаток 8 до Положення).

Орган державної реєстрації веде облік суб'єктів підприємницької
(комерційної) діяльності починаючи з дати державної чи реєстрації дати узяття їх на облік органом державної реєстрації по новому місцезнаходженню відповідно до дійсного Положення.

ГЛАВА II. Ліцензування комерційної діяльності.

У відповідності зі статтею 3 Закону України "Про підприємництво" комерсанти мають право без обмежень здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Особливості регулювання окремих видів комерційної діяльності встановлюються спеціальними законодавчими актами України. До цих особливостей відноситься, зокрема, ліцензування визначених видів діяльності.

У тій же статті Закону "Про підприємництво" підкреслено, що визначення видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, в інших законодавчих актах, крім цього Закону, не допускається.

У частині 1 статті 4 Закону "Про підприємництво" перераховані види діяльності, що дозволяється здійснювати лише державним підприємствам і організаціям.

До них відноситься діяльність, зв'язана з:

– звертанням наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

– виготовленням і реалізацією військової зброї і боєприпасів до нього, вибухових речовин;

– видобутком янтарю;

– охороною окремих особливо важливих об'єктів державної власності, перелік яких затверджений постановою Кабінету Міністрів[67].

Крім того, проведення ломбардних операцій дозволено також повним господарським суспільствам.

Частина 2 статті 4 зазначеного Закону перелічує конкретні види підприємницької діяльності, що не можуть здійснюватися без спеціального дозволу (ліцензії).

Аналіз перерахованих законодавчих актів дозволяє виділити наступні види підприємницької діяльності, зв'язаної з торгівлею, що вимагають ліцензування, а також наступні державні органи, що видають ліцензії.

1. Реалізація спортивної, мисливської вогнепальної зброї і боєприпасів до нього, холодної зброї, пневматичної зброї калібру більш 4,5 міліметрів і швидкістю польоту кулі більш 100 метрів у секунду – МВС.

2. Реалізація замків безпеки для замикання спускових гачків мисливської і службово-штатної зброї, газових пістолетів і револьверів –
МВС.

3. Реалізація спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивого і дратівного дії, індивідуальної захисту, активної оборони, і засобів для виконання спеціальних операцій, оперативно-розшукових заходів
– МВС.

4. Реалізація транспортних засобів, що підлягають реєстрації й обліку в органах внутрішніх справ, – МВС.

5. Реалізація ветеринарних медикаментів і препаратів – Головне управління ветеринарної медицини і державна ветеринарна інспекція
Мінсільгосппроду.

6. Реалізація виробів з використанням дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів – Мінфін.

7. Роздрібна реалізація медикаментів – Мінздрав.

8. Оптова реалізація медикаментів – Держкоммедбіопром.

9. Реалізація хімічних речовин – Мінпром.

10.Покупка і продаж брухту і відходів кольорових і чорних металів –
Мінпром.

11. Торгова діяльність у сфері оптової, роздрібної торгівлі і суспільного харчування по реалізації продовольчих і непродовольчих товарів
– органи державної виконавчої влади по місцеві діяльності підприємця.

12. Торгова діяльність у сфері оптової, роздрібної торгівлі і суспільного харчування по реалізації алкогольних напоїв і тютюнових виробів
– органи державної виконавчої влади по місцеві діяльності підприємця.

13. Реалізація спеціальних пристроїв (у тому числі іноземного виробництва) для зняття інформації з каналів зв'язку, інших технічних засобів негласного одержання інформації – Служба безпеки України.

Незайвим, на мою думку, буде вказати, що ліцензуванню підлягають також ремонт перерахованих вище видів зброї, виготовлення печаток і штампів, здійснення юридичної практики й аудиторської діяльності, видобуток дорогоцінних металів з їх використанням, збір і переробка твердих і рідких відходів виробництва, що містять дорогоцінні метали і дорогоцінні камені, і їхнього брухту, внутрішні і міжнародні перевезення пасажирів і вантажів будь-якими видами транспорту, виробництво і ремонт засобів виміру і контролю, збір, заготівля і переробка брухту і відходів кольорових і чорних металів, надання транспортно-експедиційних послуг, надання послуг по оформленню і реєстрації документів про право власності на квартири
(будинку), здійснення страхової діяльності, надання послуг по обслуговуванню і ремонту транспортних засобів, створення і зміст ігорних закладів, організація азартних ігор і т.д.

Підприємцю необхідно знати приведений перелік хоча б для того, щоб не звернутися за послугою по страхуванню вантажу до фірми, що не має ліцензії на здійснення страхової діяльності, чи самому не порушити закон і не вступити в конфлікт із державними органами.

Діяльність по здійсненню операцій з валютними цінностями проводиться комерційними банками. Однак можна згадати, що порядок надання ліцензій
Національного банку України на право здійснення комерційними банками операцій з валютними цінностями затверджений постановою Правління
Національного банку України[68].

Ліцензії на здійснення перерахованих вище видів діяльності зобов'язані одержувати всі підприємства незалежно від їхніх форм власності й організаційно-правових форм, а також громадяни-підприємці.

Зазначені ліцензії підлягають одержанню також незалежно і від того, чи здійснюється підприємством діяльність, що підлягає ліцензуванню, у своїх чи інтересах в інтересах інших облич, головне, щоб ця діяльність здійснювалася з метою одержання прибутку. Тому, наприклад, суб'єкт комерційної діяльності, що здійснює автоперевезення винятково в межах власних нестатків, не зобов'язаний одержувати для цього ліцензію[69].

Необхідна ліцензія на оптову і роздрібну торгівлю також і промисловому підприємству, що здійснює реалізацію своєї продукції самостійно, оскільки в цій ситуації воно стає суб'єктом торгівлі (фірмова торгівля).

З метою упорядкування практики ліцензування комерційної діяльності на підставі постанови Кабінету Міністрів України[70] була створена Ліцензійна палата.

Постановою Кабінету Міністрів України затверджене також Положення про
Єдиний ліцензійний реєстр[71]. Даний Реєстр являє собою автоматизовану систему збору, нагромадження й обліку даних, зв'язаних з ліцензуванням підприємницької діяльності. Веде його Ліцензійна палата при Міністерстві економіки України.

Загальний порядок видачі ліцензій і їхнього анулювання викладений у частинах третьої – шостої статті 4 Закону "Про підприємництво" і в пунктах
2-5 Положення. З обліком внесених у ці норми змін і доповнень на сьогоднішній день його основні положення такі.

Ліцензія видається за заявою суб'єкта підприємницької діяльності. До заяви додаються:

– громадянином-підприємцем – копії документів, що підтверджують рівень утворення і кваліфікації, необхідний для здійснення відповідного виду діяльності (крім створення і змісту ігорних закладів, організації азартних ігор);

– підприємцем – юридичною особою – копії установчих документів.

Крім того, з урахуванням специфіки конкретного виду діяльності міністерствами, відомствами, що видають ліцензії, Головним керуванням ветеринарної медицини і державною ветеринарною інспекцією Мінсільгосппроду,
Головним керуванням пожежної охорони МВС за узгодженням з Ліцензійною палатою при Мінекономіки України може передбачатися представлення інших документів. Перелік документів, необхідних для здійснення торгової діяльності, може бути доповнений МЗЕЗторгом за узгодженням з Ліцензійною палатою при Мінекономіки України.

Рішення про видачу чи ліцензії відмовлення в її видачі приймається в термін не пізніше 30 днів із дня одержання заяви і необхідних документів. У рішенні про відмовлення у видачі ліцензії повинні бути зазначені підстави відмовлення.

За видачу ліцензій Положенням установлені наступні розміри плати:

– с громадян-підприємців – два не оподатковуваних податки мінімуму доходів громадян;

– с юридичних осіб – 12 не оподатковуваних податком мінімумів доходів громадян;

За видачу окремих видів ліцензій можуть встановлюватися інші розміри плати.

Загальні вимоги до форми ліцензії такі. У ній указуються: найменування її органа, що видав, прізвище, ім'я і по батькові, адреса проживання чи громадянина найменування і місцезнаходження юридичної особи, вид діяльності, на яку видається ліцензія, місце її здійснення, особливі умови і правила здійснення даного виду діяльності, номер реєстрації ліцензії, дата її видачі, термін дії. Ліцензія підписується відповідальним за її видачу посадовою особою і засвідчується печаткою її органа, що видав.

Термін дії ліцензії визначається її органом, що видав, але не може бути менш трьох років. Продовження терміну дії ліцензії здійснюється в порядку, установленому для її одержання.

При порушенні комерсантом зазначених у ліцензії особливих умов і правил здійснення відповідного виду діяльності орган, що видав ліцензію, може дати розпорядження про усунення порушень або призупинити її дію на певний строк чи до усунення цих порушень.

При повторному чи грубому порушенні правил здійснення діяльності, на яку видана ліцензія, ця ліцензія може бути анульована за рішенням її органа, що видав її. Яке є порушення грубе чи не грубе – у кожнім окремому випадку визначає посадова особа органа, що видало ліцензію, на підставі власної думки.

Рішення про призупинення дії ліцензії або її анулюванні може бути оскаржено підприємцем у суду чи арбітражний суд. Ця норма Положення не виключає також можливості оскарження зазначених рішень у державні органи, що здійснюють контроль і нагляд за діяльністю посадових осіб, що приймають ці рішення (на приклад, у прокуратуру, в Антимонопольний комітет України, у спецпідрозділи Служби безпеки чи України МВС; України по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю).

Відповідно до листа МЗЕЗторга України про оптову та роздрібну торгівлю[72] у випадку наявності в суб'єкта підприємницької (комерційної) діяльності декількох об'єктів роздрібної торгівлі, що не є юридичними особами (магазин, кіоск), на кожний з них видається копія ліцензії, завірена органом, що неї видав. Внесення плати за видачу копії ліцензії законодавством України не передбачене.

Більш докладний порядок ліцензування окремих видів підприємницької діяльності, у тому числі в сфері торгівлі, визначається спеціальними відомчими актами. До них відносяться, наприклад:

- Інструкція про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій на виробництво, ремонт, реалізацію спортивної, мисливської вогнепальної зброї і боєприпасів до нього, а також холодної зброї, виготовлення і реалізацію спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивого і дратівного дії, індивідуальної захисту, активної оборони і засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, створення і зміст стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів[73].

- Інструкція про порядок видачі ліцензій на здійснення торгової діяльності в сфері оптової, роздрібної торгівлі і суспільного харчування по реалізації продовольчих і непродовольчих товарів, затверджена наказом
Ліцензійної палати при Мінекономіки України і МЗЕЗторга України[74]

Оскільки стаття 4 Закону "Про підприємництво" установлює вичерпний перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, то іншими видами діяльності (наприклад, виготовленням тари, фасуванням товарів, скупкою склотари в населення і т.д.) підприємство чи громадянин-підприємець мають право займатися з моменту державної реєстрації без ліцензії.

Заняття підприємницькою (комерційною) діяльністю без ліцензії, якщо її одержання передбачене законодавством, волоче відповідно до статті 164
Кодексу України про адміністративні правопорушення[75] відповідальність у виді штрафу від трьох до восьми мінімальних розмірів заробітної плати з конфіскацією виготовленої продукції, засобів виробництва і сировини або без такої.

Повторне протягом року після накладення адміністративного стягнення аналогічне порушення, як і заняття підприємницькою діяльністю без ліцензії, одержання якої передбачено законодавством, протягом року після накладення адміністративного стягнення за заняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації волоче кримінальну відповідальність на підставі статті
148-3 КК України[76], що передбачає санкцію у виді накладення штрафів до двохсот мінімальних розмірів заробітної плати з позбавленням права займати визначені посади або займатися визначеної (у тому числі підприємницької
(комерційною)) діяльністю на термін до трьох років.

Слід зазначити, що за правилами дозволу колізій, при наявності в законодавстві України спеціальних норм, що установлюють відповідальність за заняття тим чи іншому виду діяльності без спеціального на це дозволу державних органів, діють ці спеціальні норми, а не норма, що міститься в статті 148-3 КК. Так, чи виготовлення реалізація без відповідного дозволу холодної зброї волоче відповідальність по частині 3 статті 222 КК
(покарання у виді позбавлення волі на термін до п'яти років чи виправних робіт на термін до двох років); чи ремонт реалізація спортивної чи мисливської нарізної вогнепальної зброї і бойових припасів до нього – по частині 1 статті 222 КК України (покарання у виді позбавлення волі на термін від двох до семи років); заздалегідь не обіцяний збут майна, свідомо добутого злочинним шляхом, зроблений у виді промислу, – по частині 4 статті
213 КК України (покарання у виді позбавлення волі на термін до семи років з конфіскацією чи майна без такої).

Нормативне регулювання ліцензування підприємницької діяльності в
Україні, на мою думку, не є повним. У зв'язку з цим необхідно прискорити розробку - спеціального закону, у якому були б у повному обсязі перераховані усі види діяльності, здійснюваної на підставі ліцензій, викладений загальний порядок одержання ліцензій і, по можливості, визначені межі, у яких цей порядок може бути змінений при видачі ліцензій на здійснення специфічних видів діяльності, умови, при наявності яких ліцензії не можуть бути видані, інші моменти. Потім на підставі зазначених регулятивних норм і з обліком дійсної суспільної небезпеки здійснення без спеціального дозволу окремих видів діяльності варто було б критично переглянути охоронні норми, що містяться в Кодексі України про адміністративні правопорушення і Кримінальний кодекс України. Навряд чи доцільна наявність кримінальної відповідальності за такі дії, наприклад, як виготовлення пива, перевезення пасажирів і вантажів, здійснення юридичної практики, навіть за умови їхнього повторного здійснення протягом року, якщо вони не були зв'язані з ухилянням від сплати податків чи іншими небезпека діяннями представляють, що реальну суспільну.

ГЛАВА III. Державне регулювання у сфері монополизму

У відповідності зі статтею 42 Конституції України не допускаються зловживання монопольним положенням на ринку, неправомірне обмеження конкуренції і несумлінна конкуренція.

Закон України "Про обмеження монополізму і недопущенні несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності"[77] називає три види порушень антимонопольного законодавства: зловживання монопольним положенням на ринку, антиконкурентні погоджені дії і дискримінацію підприємців.

Зловживання монопольним положенням на ринку може робити суб'єкт, що володіє домінуючим положенням, що дає йому можливість чи самостійно разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку визначеного товару.
Монопольним визнається положення суб'єкта господарювання, частка якого на ринку визначеного товару перевищує 35% . Рішенням Антимонопольного комітету
України може визнаватися монопольним положення суб'єкта господарювання, частка якого на ринку визначеного товару менш 35 відсотків.

Відповідно до законодавства України саме по собі володіння суб'єктом господарювання монопольним положенням не є протиправним. Таким є лише зловживання домінуванням на ринку.

У відповідності зі ст. 4 Закону України "Про обмеження монополізму..." зловживаннями монопольним положенням вважаються:

- нав'язування таких умов договору, що ставлять контрагентів у нерівне положення, чи додаткових умов, що не відносяться до предмета договору, у тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагенту;

- чи обмеження припинення виробництва, а також вилучення зі звертання товарів, що чи привели можуть привести до чи створення підтримці дефіциту на ринку або встановлення монопольних цін;

- часткове чи повне відмовлення від чи реалізації закупівлі товару при відсутності альтернативних джерел чи постачання збуту, що можуть чи привести привели до чи створення підтримці дефіциту на ринку або встановленню монопольних цін;

- інші дії, що можуть чи привести привели до створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших суб'єктом господарювання;

- установлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів;

- установлення монопольне високих цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що можуть чи привести привели до порушення прав споживачів;

- установлення монопольне низьких цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що можуть чи привести привели до обмеження конкуренції.

Особливістю цього виду порушення антимонопольного законодавства є здійснення суб'єктом господарювання, що займає монопольне положення на ринку, таких дій, що були б неможливі в умовах ефективної конкуренції на ринку. Це, зокрема, одержання комерсантом прибутку, обумовленого не ефективністю чи діяльності високою продуктивністю, а неправомірним використанням їм свого домінуючого положення на ринку, або чи утримання посилення такого положення за допомогою усунення з ринку конкурентів або обмеження їхнього доступу на ринок.

Другим видом порушень антимонопольного законодавства є антиконкурентні погоджені дії, що приводять до дискримінації конкурентів і споживачів і створюють небезпеку для ефективного функціонування ринкових відносин.

У відповідності зі статтею 5 Закону України "Про обмеження монополізму..." антіконкурентними погодженими діями визнаються погоджені дії (угоди), що можуть чи привести привели до:

- установленню (підтримці) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок
(доплат), націнок;

- розділу ринків по територіальному принципі, асортименту товарів, обсягу їхньої чи реалізації закупівель або по колу чи споживачів по інших ознаках, що можуть чи привести привели до їх монополізації;

- усунення з чи ринку обмеження доступу на нього продавців, покупців, інших підприємців.

За змістом цієї норми неправомірними погодженими діями можуть бути угоди й інші погоджені дії, що можуть чи привести привели до обмеження конкуренції у виді встановлення монопольних цін, розділу ринків з метою їхньої монополізації, усуненню з ринку, чи обмеженню доступу на нього підприємців. Ці правопорушення на відміну від зловживання монопольним положенням відбуваються не одним обличчям, а двома і більш підприємцями, що укладаються угоди для досягнення антіконкурентної мети. Заборона здійснення таких дій спрямований на попередження надмірної монополізації і нарощування монополістичних явищ для сприяння створенню ринку, де захищені інтереси споживача.

Третім видом правопорушень є дискримінація суб'єктів господарювання органами державної влади, місцевого самоврядування й адміністративно- господарського керування і контролю. Відповідно до пункту 1 статті 6 Закону
"Про обмеження монополізму..." цей вид порушень антимонопольного законодавства включає ряд різновидів:

- заборона створення нових чи підприємств інших організаційних форм підприємництва в якій-небудь сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво окремих видів товарів, що можуть чи привести привели до обмеження конкуренції;

- примус суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні й інші об'єднання підприємств, а також до пріоритетного висновку договорів, першочерговому постачанню товарів визначеному колу споживачів;

- прийняття рішень про централізований розподіл товарів, що можуть чи привести привели до монопольного положення на ринку;

- установлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону в іншій;

- надання окремим суб'єктам господарювання податкових і інших пільг, що ставлять їх у привілейоване положення стосовно інших суб'єктів господарювання, що можуть чи привести привели до монополізації ринку визначеного товару;

- обмеження прав суб'єктів господарювання на придбання і реалізацію товарів;

- установлення чи заборон обмежень у відношенні окремих суб'єктів чи господарювання групи суб'єктів господарювання.

Пункт 2 статті 6 Закону містить спеціальну норму, націлену на недопущення відтворення адміністративно-командних структур: "Дискримінацією суб'єктів підприємництва визнається також висновок між органами державної влади, органами місцевого самоврядування й органами адміністративно- господарського керування і контролю угод, а також надання цими органами повноважень фізичним і юридичним особам для здійснення дій, передбачених пунктом 1 цієї статті".

Вищевказані дії порушують загальну гарантію прав підприємців, встановлену в статті 12 Закону України "Про підприємництво": "Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних і інших ресурсів". Виходячи з цього, органи державної влади не вправі надавати ні однієї з конкуруючих сторін додаткові переваги, підтримаю або, навпроти, обмежувати кого-небудь з них по будь-яких аспектах їхньої діяльності (можливості ціноутворення, придбання сировини і матеріалів, використовуваним ринкам реалізації продукції і т.п.).

Необхідність заборони дискримінації підприємців органами державної влади, місцевого самоврядування й адміністративно-господарського керування і контролю обумовлена тим, що при переході до ринку важливого значення набуває своєчасне виявлення і припинення яких би те ні було зазіхань з боку державних органів на волю підприємницької діяльності. Практика показує, що спроби суб'єктів підприємницької діяльності до розширення економічної самостійності найчастіше одержують відсіч з боку окремих органів влади і керування. Нерідко воля діяльності, самостійність, права і законні інтереси підприємців придушуються державними органами як організаційно, так і економічно[78].

Як випливає з закону, правопорушеннями визнаються діяння (дії і бездіяльності) органів державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського керування і контролю, що можуть чи привести привели до недопущення, істотному чи обмеженню усуненню конкуренції або обмеженню волі підприємницької діяльності. Такі дії вважаються неправомірними, оскільки вони створюють що дискримінують чи виняткові умови для діяльності окремих підприємців.

Одним з важливих елементів правового забезпечення протидії порушенням антимонопольного законодавства в підприємницькій діяльності є система санкцій, застосовуваних за такого роду правопорушення.

Виходячи зі змісту Закону України "Про обмеження монополізму.." за порушення антимонопольного законодавства можливе застосування мір адміністративної, цивільно-правової відповідальності, а також двох специфічних санкцій у виді штрафів, що накладаються Антимонопольним комітетом, і примусового розділу монопольних утворень (статті 16, 19-22).

РОЗДІЛ III. ІНШІ ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ГЛАВА I. Штрихове кодування.

Якість продукції як економічна категорія – це сукупність технічних, експлуатаційних, соціальних і інших властивостей речей, що характеризують їхню необхідність і корисність для людини.

У господарських договорах на постачання товарів якість може визначатися як "гарне середнє", чи "високе", чи "відповідне вищим досягненням світової техніки і найвищих норм". У тих же договорах може бути зазначено, що покупець здобуває товар, незважаючи на його якість, тобто за принципом
"такий – який" чи "із усіма недоліками". У всякому разі, судити про якість товару і про тім, купувати його наступного разу чи ні, приходиться споживачу. Чи рано пізно, але закони ринку витісняють товари низької якості: люди із середнім статком готові затратити час у пошуках кращого товару, люди з високими доходами всі частіше згадують японську приказку: "Я не так багатий, щоб купувати дешеві (тобто неякісні) речі".

Відповідно до статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил і відповідальності за їхнє дотримання"[79] якість товарів характеризується такими властивостями, як безпека, новизна, довговічність, надійність, економічність, ергономічність, естетичність, экологичность і т.п., що у своїй сукупності додають товарам здатність задовольняти споживача відповідно до їх призначення.

Вищим критерієм якості товару є його відповідність світовим стандартам.

Більшість продукцій українських виготовлювачів, а також імпортної продукції, реалізованої нині в нашій країні, цьому критерію не відповідає.
Більш того, значна частина товарів не відповідає ніяким показникам якості, а багато товарів шкідливі, небезпечні для людей і навколишньої природного середовища. Про яку якість можна говорити, якщо покупцям України пропонуються іспанські сардельки і бельгійський м'ясний фарш, терміни збереження яких у всіх країнах складають, відповідно, не більш 24 і 12 годин[80].

У 70-80-і роки представниками розвитих капіталістичних країн були проведені великі робота зі створення Гармонізованої системи опису і кодування товарів (ГС). До початку 1981 року Комітет з Гармонізованої системи практично завершив роботу, і в червні 1983 року Рада митного співробітництва, членами якого є більш 100 країн, прийняв проект
Міжнародної Конвенції по ГС і відкрив її для підписання. За станом на кінець 1987 року Конвенцію чи ратифікували підписали більш 50 країн і ЄЕС, і з 1 січня 1988 року вона набрала сили.

У ГС включені: а) номенклатура товарів, розділи якої сформовані за такими критеріями якості товарів, як їхнє походження, призначення, вид матеріалу, з якого вони виготовлені, і хімічний склад; б) основні правила класифікації товарів.

На ГС заснована товарна класифікаційна схема Єдиного митного тарифу
України[81].

Передбачається, що ГС буде застосовуватися країнами, на частку яких приходиться понад 90% обсягу світової торгівлі.

Асоціацією європейської системи кодування розроблені штрихові коди на етикетках товарів. Перші дві (чи три) цифри означають код визначеної країни:

Наступні цифри означають код виготовлювача, код товару, а остання цифра, є контрольної. Схематично це виглядає так (на прикладі штрихового коду на упакуванні з 100-процентним виноградним соком угорського виробництва):

Утім, кодове позначення може виражатися не тринадцятьма, а вісьма (ЕАН-
8) цифрами, однак таке позначення зустрічається рідко.

Код країни позначає країну походження ( виготовлення чи продавця) товару, код виготовлювача – фірму, що зробила товар, код товару – найменування товару і деякі його споживчі властивості (розмір, масу, фасон, сорт, колір і т.д.). Контрольна цифра використовується для перевірки правильності зчитування попередніх цифр коду сканованою системою.

Код виготовлювача привласнюється відповідною національною асоціацією, а код товару – самим виробником.

Україна вже стала членом Міжнародної асоціації товарної нумерації ЕАМ
International і одержала код 48(2). У зазначену Асоціацію сьогодні входить більш 70 країн, якість вироблених товарів для який має не останнє значення.

Багато українських товарів одержали штрихові коди. Першими такими товарами стали розчинний кава Одеського комбінату харчових концентратів, коньяк "Десна" Одеського заводу коньячних виробів. Так відповідною реакцією держави стало видання 29 травня 1996 року Кабінетом Міністрів України постанови "Про впровадження штрихового кодування товарів"[82], а також наказ МЗЕЗторгаУкраїни який затвердив Положення про штрихове кодування товарів[83].

У західних країнах виробники товарів чесно попереджають споживачів про приналежність продуктів харчування до того чи іншого сорту. Вищий сорт – це так називані "зелені продукти", що вирощують на землях, де не використовуються ні хімічні добрива, ні пестициди. Другий клас продуктів містить помірна їхня кількість. Третій – значна кількість шкідливих речовин.

У зв'язку з насиченням українського ринку імпортними товарами, якість яких не завжди можна визначити при покупці, варто дотримувати наступних правил:

1) не купувати товарів, на етикетках яких чітко й однозначно не зазначений чи виробник країна, відкіля імпортована товар, чи і те й інше разом;

2) віддавати перевагу товарам зі штриховим кодом ЕАХ Асоціації європейської системи кодування, маючи у виді, утім, що і він може бути підроблений;

3) звертати увагу на термін придатності товару і на інші оцінки, що стосуються його споживчих властивостей.

В економічно розвитих країнах прийнято піддавати продукцію екологічному маркіруванню. Наприклад, широко відомими є знаки екологічно чистої продукції "Блакитний ангел" (ФРН), "Білий лебідь" (Скандинавські країни),
"Экознак" (Японія). Рішення про присвоєння екологічного маркірування визначеним видам продукції приймаються компетентними органами країн – членів ЄС на підставі попередньої оцінки екологічності виробів.

Є знаки, що підкреслюють той факт, що виготовлювач виконує вимоги, спрямовані на збереження озонового шару Землі, чи що виробник постійно починає зусилля для збереження навколишньої природного середовища.

ГЛАВА II. Стандартизація.

Основним нормативним документом, що регулює питання стандартизації, є в даний час Декрет Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію"[84]. Відповідно до даного документа основними задачами стандартизації є, зокрема, забезпечення якості продукції і захист інтересів споживачів.

Нормативні документи по стандартизації поділяються на:

– державні стандарти України (ДСТУ), до яких прирівнюються міждержавні стандарти, передбачені угодою про проведення погодженої політики в області стандартизації, метрології і сертифікації, підписаним у Москві 13 березня
1992 року (ДСТ), а також республіканські стандарти колишньої УРСР (РСТ);

– галузеві (ОСТУ);

– стандарти науково-технічних і інженерних суспільств і союзів (СТОУ);

– технічні умови (ТУУ);

– стандарти підприємств (СТП).

Міжнародні, регіональні і національні стандарти інших країн застосовуються в Україні відповідно до її міжнародних договорів. Указом
Президента України було затверджено Положення про Державну міжвідомчу комісію з питань впровадження в законодавство України норм і стандартів
Ради Європи[85].

Декретом регулюються також вимоги до державних і інших стандартів, питання керування діяльністю в області стандартизації, питання створення технічних комітетів зі стандартизації, інформаційного забезпечення споживачів і інші.

Ряд питань, що стосуються стандартів і норм, регулюється Декретом
Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил і відповідальності за їхнє порушення"[86].

Відповідно до цього Декрету стандарт – це нормативний документ, затверджений відповідним органом, у якому встановлюються загальні чи принципи характеристики щодо визначених об'єктів чи стандартизації технічні вимоги, якою повинна відповідати конкретна продукція.

Норми – це обов'язкові вимоги, затверджені відповідним органом, що встановлюють гранично припустимі величини показників продукції і концентрації речовин, що гарантують якість продукції.

Нарешті, правила – це затверджені відповідним органом метрологічні, санітарні, протипожежні, екологічні, організаційні, технологічні й інші вимоги до виробництва продукції.

Під продукцією в Декреті розуміються також і товари народного споживання.

Декретом установлені також функції, права й обов'язки посадових осіб держкомітету України по стандартизації, метрології і сертифікації
(Держстандарт) і його територіальних органів, питання їхнього соціального захисту, об'єкти і форми здійснюваного ними нагляду у відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за порушення стандартів, норм і правил.

Указом Президента України затверджене Положення про Державний комітет
України по стандартизації, метрології та сертифікації[87].

Державні стандарти України затверджуються без обмеження терміну їхньої дії. Також зняті ці обмеження на міждержавні стандарти, термін дії яких закінчувався в 1992-1996 роках.

Необхідна інформація про дію стандартів (ДСТУ, ДСТ), зміни до них і їхнє скасування публікуються в щорічному і щомісячному офіційному виданні
"Стандарти" Держстандарту України, які можна замовити в спеціалізованих магазинах по адресах:

252073 м. Київ-73, вул. Фрунзе, 152, тел. 435-42-76;

310164 м. Харків,пр. Леніна, 66, тел. 33-35-00.

Ці й інші питання, що стосуються стандартизації, викладені в розділі
"Застосування стандартів і технічних умов на продовольчі товари" Правил продажу продовольчих товарів[88].

Стандарти застосовуються, зокрема, і по маркіруванню розмірів одягу і взуття. У нашому сучасному житті, при виборі покупок споживачі найчастіше знаходяться в скрутному положенні, не знаючи, яким образом відповідають вітчизняні стандарти закордонним.

Крім стандартів, у торговій практиці велике значення мають технічні умови – документи, що містять вимоги, що регулюють відносини між постачальником (розроблювачем, виготовлювачем) і споживачем (замовником) продукції. Технічні умови, що не пройшли державну реєстрацію в органах
Держстандарту України, вважаються недійсними.

Найменування технічних умов складається з індексу (ТУ), першої букви назви держави (У), коду підприємства – власника оригіналу ТУ з ОКПО (вісім знаків), двох останніх цифр року твердження. Наприклад:

ТУ В 12345813.001-93.

Нарешті, стандарти підприємств – це нормативні документи, що розробляються на продукцію, використовувану лише на конкретному підприємстві. Вони не повинні суперечити ДСТУ й ОСТУ.

Піклуючись про стандартизацію сільськогосподарської продукції, Кабінет
Міністрів України затвердив Типове положення про інспекції заготівель і якості сільськогосподарської продукції обласної, Севастопольської міської державної адміністрації[89].

Виконуючи покладені на неї задачі, інспекція має численні права, серед яких можна назвати право:

– перевіряти дотримання заготівельними й іншими підприємствами стандартів, технічних умов і інших нормативних актів при торгівлі продукцією;

– відбирати безкоштовно в заготівельних і збутових підприємств зразки сільськогосподарської продукції для перевірки на відповідність стандартам, технічним умовам і іншим нормативним документам;

– забороняти відвантаження сільгосппродукції, що не відповідає вимогам стандартів, технічних умов і інших нормативних документів.

Система стандартизації в Україні знаходиться в стадії розвитку. За увесь час існування СРСР в Україні було розроблено не більш 600 стандартів
(в основному на такі предмети, як скріпки, урни для сміття, штучні квіти, труни і т.п.). За останні ж п'ять років розроблено більш 1500 стандартів, причому 60 відсотків з них гармонізовано з вимогами міжнародних. В основу національної системи стандартизації, сертифікації, акредитації і метрології покладені принципи Міжнародної організації стандартизації (ISO),
Міжнародної електротехнічної комісії (IEC), Європейського комітету зі стандартизації (CEN). В даний час, у зв'язку з приєднанням України до багатобічної міжнародної торгової системи ГАТТ і одержанням повноправного членства України у Всесвітній організації торгівлі (ВОТ), розглядається питання про створення Національного інформаційного центра ГАТТ/ВОТ по стандартизації і сертифікації, головною задачею якого було би забезпечення суб'єктів, що хазяюють, нормативною документацією по стандартизації і сертифікації країн – членів ВОТ[90].

Національні знаки відповідності обов'язковим вимогам стандартів
Державної системи сертифікації УкрСЕПРО для продукції, що підлягає обов'язкової сертифікації, а також для всієї іншої продукції виглядають, відповідно, так:

Перший знак наноситься на кожен екземпляр сертифікованої продукції біля знака для товарів і послуг виготовлювача на незнімну частину виробу, а також проставляється в експлуатаційній і супровідній документації (у паспорті, на ярлику, упакуванні і т.д.). Застосування виготовлювачем знака відповідності припиняється одночасно з закінченням терміну дії сертифіката відповідності і припиняється у випадку припинення дії такого сертифіката.

ГЛАВА III. сертифікація.

Корінне реформування і становлення вітчизняної економіки, розвиток ринкових відносин в умовах соціально-економічної кризи зумовили необхідність створення нових механізмів державного та ринкового регулювання виробництва в Україні. В цих умовах принципово змінюється роль сертифікації продукції, процесів та послуг (далі – продукції), як засобу нетарифного регулювання, та її соціально-правові основи. Сьогодні питання сертифікації продукції регулюються більш ніж 500 законами, декретами і постановами
Кабінету Міністрів України, указами Президента України та іншими нормативними актами. Аналіз найбільш важливих з них дає можливість визначити мету, вимоги до сертифікації та основні недоліки розглянутих нормативних документів[91].

Основні положення, що стосуються сертифікації продукції, містяться в
Декреті Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію"[92].

Відповідно до даного Декрету сертифікація продукції здійснюється, насамперед, з метою захисту прав споживачів і поділяється на:

– обов'язкову;

– добровільну.

Обов'язкова сертифікація на відповідність вимогам нормативних документів по якості виробляється винятково в державній системі сертифікації. При позитивних підсумках сертифікації заявнику видається сертифікат і дається право маркірувати продукцію спеціальним знаком відповідності.

Обов'язкова сертифікація здійснюється уповноваженими на те органами з метою:

– запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров'я та майна громадян і навколишнього природного середовища;

- сприяння споживачеві в компетентному виборі продукції;

Сертифікація стосується не тільки вітчизняної продукції. Імпортована продукція, що підлягає обов'язкової сертифікації, також повинна супроводжуватися сертифікатом, що видається (чи визнається) уповноваженим органом по сертифікації.

Постановами Кабінету Міністрів України "Про подальше удосконалення контролю за якістю лікеро-горілочних напоїв, імпортованих в Україну"[93] і
"Про подальше удосконалення контролю за якістю тютюнових виробів, імпортованих в Україну"[94], установлено, що: "імпортовані в Україну лікеро- горілочні і тютюнові вироби повинні відповідати вимогам і стандартам встановленим у країні походження товару, що повинні бути не нижче вимог і стандартів, застосовуваних до таких товарів в Україні, а випадку їхньої відсутності – вимогам і стандартам, що діють у ведучих країнах-експортерах зазначених товарів". Ці вироби підлягають обов'язкової сертифікації і повинні супроводжуватися сертифікатом, що повинний бути виданий чи визнаний уповноваженим на це органом по сертифікації України.

Наказами Держстандарту України затверджені Правила обов'язкової сертифікації тютюнових виробів[95] і Правила обов'язкової сертифікації алкогольних[96].

Підтвердження відповідності товару, увезеного на митну територію
України, обов'язковим вимогам діючих у державі нормативних документів з питань стандартизації і сертифікації продукції здійснюється при цьому шляхом сертифікації лікеро-горілочних і тютюнових виробів у системі
УкрСЕПРО чи шляхом визнання документів, що підтверджують відповідність товару зазначеним вимогам і виданих на ці товари за рубежем.

Таким чином, документами, що підтверджують відповідність зазначених товарів обов'язковим вимогам нормативних документів і надаючи право на ввіз їх в Україну, є сертифікат відповідності, виданий органом по сертифікації
України за результатами сертифікації товару, чи свідчення про визнання іноземного сертифіката, видане органом по сертифікації України за результатами визнання такого сертифіката.

Наказом МЗЕЗторга України був затверджений Перелік служб, що видають сертифікати, що засвідчують відповідність технічних, фармакологічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних і екологічних характеристик імпортованого товару нормам, установленим законодавством України[97].

Відповідно до існуючого порядку обов'язкової сертифікації підлягає продукція (у тому числі матеріали і комплектуючі вироби), при застосуванні якої може виникнути небезпека для здоров'я людини і навколишньої природного середовища, а також така, що відповідно до законодавства країн-імпортерів підлягає обов'язковим іспитам перед її допуском на внутрішній і зовнішній ринок.

У ході обов'язкових сертифікаційних іспитів досліджуються по різних групах показників різні параметри. Наприклад, при дослідженні безпеки – вібрації і шуми; надійності – ресурс, рівень збереження, наробіток на відмовлення; екологічності – шкідливі викиди, відходи, випромінювання і т.д.

В окремих випадках досить пред'явлення сертифіката чи виготовлювача експортера, якщо це передбачено міжнародними договорами України, і за умови, що такі сертифікати видані в системі УкрСЕПРО, що діє в Україні.
Так, у даний час в Україні визнаються сертифікати на продукти харчування, імпортовані з Росії і Білорусії, на овочі, імпортовані з Молдавії[98].

Товари, зроблені в Україні, з іншого боку, можуть експортуватися в інші країни з пред'явленням сертифікатів, передбачених міжнародними договорами
України.

Органи по сертифікації продукції підрозділяються на: а) акредитовані в державній системі сертифікації; б) функції, що прийняли на себе, по добровільній сертифікації.

Отже, кажучи про державну систему сертифікації, треба визначити, що
Організаційну структуру Системи утворюють:

– Національний орган з сертифікації – Держстандарт України;

– науково-технічна комісія;

– органи з сертифікації продукції;

– органи з сертифікації систем якості;

– випробувальні лабораторії (центри);

– аудитори;

– науково-методичний та інформаційний центр;

– територіальні центри стандартизації, метрології та сертифікації
Держстандарту України;

–Український учбово-науковий центр з стандартизації, метрології та якості продукції.

Структурна схема системи сертифікації УкрСЕПРО[99]

Національний орган з сертифікації:

– розробляє стратегію розвитку сертифікації в Україні;

– організує, веде та координує роботи щодо забезпечення функціонування
Системи;

– взаємодіє з національними органами з сертифікації інших держав та міжнародними організаціями, що здійснюють діяльність з сертифікації;

– організує розробку та удосконалення організаційно-методичних
Документів Системи;

– приймає рішення щодо приєднання до міжнародних систем та угод з сертифікації;

– встановлює основні принципи, правила та структуру Системи, а також знак відповідності та правила його застосування;

- встановлює правові та економічні основи функціонування Системи;

- формує та затверджує склад науково-технічної комісії;

- акредитує органи з сертифікації та випробувальні лабораторії (центри);

- пестує аудиторів, здійснює інспекційний контроль за діяльністю цих органів;

– веде Реєстр Системи;

– організує роботи з сертифікації продукції в разі відсутності органу
Сертифікації певного виду продукції;

– затверджує переліки продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації;

– розглядає апеляції щодо виконання правил Системи;

– організує інформаційне забезпечення діяльності з сертифікації в
Системі;

– несе відповідальність від імені держави за дотримання правил та порядку сертифікації продукції, що встановлені в Системі.

Науково-технічна комісія з питань сертифікації утворюється та затверджується Національним органом з сертифікації для розгляду перспективних напрямків розвитку і розробки пропозицій Держстандарту з проблем сертифікації продукції з метою реалізації Законів України "Про захист прав споживачів"[100] та "Про охорону праці"[101].

Науково-технічна комісія розглядає пропозиції щодо:

– принципів проведення єдиної політики в галузі сертифікації;

– проектів основоположних організаційно-методичних документів з сертифікації продукції, атестації виробництв, сертифікації систем якості, акредитації органів з сертифікації і випробувальних, лабораторій та ін.;

– основних напрямків досліджень у галузі сертифікації продукції, а також акредитації випробувальних лабораторій, органів з сертифікації продукції (послуг) і систем якості;

– напрямків міжнародного співробітництва в галузі сертифікації, у тому числі в рамках ISO, ІЕС та інших міжнародних організацій;

– приєднання до міжнародних систем та угод з сертифікації;

– питань взаємодії з національними органами з сертифікації інших держав, що здійснюють діяльність з сертифікації, визнання результатів випробувань, сертифікатів та знаків відповідності;

– переліку продукції, що буде підлягати обов'язковій сертифікації.

Органи з сертифікації продукції акредитуються Держстандартом України
(органом з акредитації).

Орган з сертифікації продукції:[102]

– здійснює сертифікацію закріпленої за ним номенклатури продукції та несе відповідальність за дотримання правил Системи;

– розробляє організаційно-методичні документи з сертифікації закріпленої продукції;

– визначає схему та порядок проведення сертифікації закріпленої продукції;

– організує та проводить обстеження та атестацію виробництв;

– здійснює технічний нагляд за сертифікованою продукцією та атестованим і виробництвом;

– видає сертифікати відповідності на продукцію та атестати виробництв.

Органи з сертифікації систем якості акредитуються Держстандартом
України (органом з акредитації).

Орган з сертифікації систем якості виконує такі основні функції:[103]

– розробляє організаційно-методичні документи з сертифікації систем якості;

– організує та проводить сертифікацію систем якості; організує та проводить за пропозицією органу з сертифікації продукції атестацію виробництв;

– здійснює технічний нагляд за сертифікованими системами якості та атестованими виробництвами;

– видає сертифікати на системи якості.

Випробувальні лабораторії (центри)[104] акредитуються Держстандартом
України (органом з акредитації) і виконують такі основні функції:

– проводять випробування продукції, що сертифікується, відповідно до галузі акредитації та видають протоколи випробувань;

– беруть участь за пропозицією органу з сертифікації в проведенні технічного нагляду за виробництвом сертифікованої продукції, та за дорученням Національного органу з сертифікації–в проведенні інспекційного контролю,

– беруть участь за дорученням органу з сертифікації в атестації виробництва продукції, що сертифікується.

Аудитори[105], які атестовані в Системі та занесені до Реєстру
Системи, за дорученням Національного органу з сертифікації або органу з сертифікації, виконують роботи, що пов'язані з сертифікацією продукції.

Науково-методичним та інформаційним центром в Системі є Український науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики
Держстандарту України.

Науково-методичний та інформаційний центр виконує такі основні функції:

– здійснює розробку та удосконалення організаційно-методичних документів Системи;

– готує та подає до Національного органу з сертифікації пропозиції та проекти законодавчих актів в галузі сертифікації;

– проводить аналіз можливостей підприємств та організацій щодо акредитації їх органами з сертифікації, виконання функцій випробувальних лабораторій (центрів), здійснює експертизу їх вихідних документів та готує пропозиції Держстандарту України (органу з акредитації) щодо їх акредитації в Системі;

– готує пропозиції з номенклатури продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації;

– бере участь на договірній основі в підготовці органів з сертифікації та випробувальних лабораторій (центрів) до акредитації, а також у підготовці підприємств до сертифікації продукції та систем якості;

– здійснює інформаційне забезпечення та надає інформаційні послуги в галузі сертифікації.

Територіальні центри стандартизації, метрології та сертифікації
Держстандарту України виконують такі функції:

– проводять за дорученням органу з сертифікації продукції технічний нагляд стабільністю показників сертифікованої продукції під час її виробництва;

– надають інформацію у сфері сертифікації і акредитації;

– надають на договірній основі методичну допомогу підприємствам у підготовці до акредитації їх випробувальних лабораторій, сертифікації продукції систем якості та атестації виробництв.

Український учбово-науковий центр з стандартизації, метрології та якості проводить навчання та підвищення кваліфікації фахівців у галузі сертифікації, здійснює підготовку аудиторів.

Кажучи про добровільну сертифікацію, то вона може вироблятися на відповідність продукції вимогам, не віднесеним актами законодавства і нормативних документів до обов'язкових вимог, на договірних умовах між заявником і органом по сертифікації. Ініціатива такої сертифікації може належати виготовлювачу, продавцю, споживачу, органу державної виконавчої влади, громадським організаціям і окремим громадянам.

Добровільну сертифікацію мають право проводити підприємства, організації, інші юридичні особи, що взяли на себе функції органу з добровільної сертифікації, а також органи, що акредитовані в державній системі сертифікації.

Правила добровільної сертифікації встановлюються органами з добровільної сертифікації, які подають Державному комітетові України по стандартизації, метрології та сертифікації інформацію для їх реєстрації в установленому порядку.

Щодо продовольчої сировини, продуктів харчування, а також матеріалів, устаткування і виробів, використовуваних при їхньому виготовленні, збереженні, транспортуванні і реалізації, вимога про обов'язкову сертифікацію прямо передбачено статтею 17 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення"[106].

Наказом Держстандарту України "Про введення обов'язкової сертифікації продукції в Україні"[107] був затверджений Перелік продукції, що підлягає обов'язкової сертифікації в Україні.

Номенклатура затвердженого Переліку державної системи обов'язкової сертифікації, має тенденцію до збільшення. Тим часом, законодавство, що діє в економічно розвитих країнах, передбачає обов'язкову на державному рівні сертифікацію лише окремих видів продукції, таких як продукти харчування, медикаменти, медичне устаткування, деякі предмети побутової хімії й електротовари.

Відзначимо, що сертифікати, видавані на продукцію відповідно до законодавства України, у переважній більшості закордонних країн не визнаються.

Іноземних партнерів, насамперед, цікавить, чи сертифіковане підприємство, що випускає ту йди іншу продукцію, у цілому, чи сертифіковані його системи керування виробництвом і якістю продукції, техніки безпеки, охорони навколишнього середовища і т.д., чи мається знак якості Ради
Європи. Без знака GS ("Перевірено на безпеку") практично неможливо реалізувати на Заході технологічне устаткування, механічні й електричні машини, у тому числі навіть дитячі іграшки. Сертифікат ISO 14 000 підтверджує дотримання міжнародних норм в області охорони навколишнього середовища, ISO 9000 – якості продукції і т.д.[108]

ISO – це міжнародна організація, що займається проблемами стандартизації і сертифікації. Її повне найменування – International
Standard Organization. Українська система сертифікації продукції не є авторитетної в розвитих країнах багато в чому тому, що ця система здійснюється державними органами. Там прийняте, щоб якість товар оцінювали незалежні недержавні структури[109].

Утім, міжнародні стандарти ISO 9000, що дозволяють оцінювати якість не окремого виду виробу, а технології його виробництва в цілому, з 1 липня
1996 року введені й в Україні.

Крім ISO необхідно згадати також і про такі міжнародні організації, як
IЕС (Міжнародна електротехнічна комісія) і ЕОТС (Європейська організація по іспитах і сертифікації).

Сертифікація продукції на основі визнаних на міжнародному рівні процедур усуває багато технічних бар'єрів у торгівлі і сприяє її розвитку.

Відповідно до визначення, що міститься в Посібнику ISO/IЕС-2 (1991 р.), сертифікація – це "процедура, за допомогою якої третя сторона письмово завіряє (за допомогою сертифіката відповідності), що продукція, чи процес послуга відповідають заданим вимогам". При цьому під третьою стороною розуміється особа чи орган, незалежні від сторін, тобто, наприклад, від постачальника і покупця. Відзначимо, що діяльність по підтвердженню відповідності встановленим законодавством технічним регламентам, що здійснюють державні органи, прийнято називати не сертифікацією, а твердженням, схваленням, чи реєстрацією омолагацией.

Вимоги до об'єкта сертифікації повинні бути встановлені (задані) заздалегідь, без чого ця процедура втрачає зміст, а результати сертифікації завіряються сертифікатом відповідності.

У залежності від правил тієї чи іншої сертифікації, умов виробництва і постачань Продукції іспитам у процесі сертифікації може бути піддані одиничні екземпляри продукції, або вибіркова партія, або кожен екземпляр продукції.

Варто відрізняти сертифікат на продукцію від сертифіката на систему.
Сертифікація системи якості – це процедура, що підтверджує здатність підприємства випускати продукцію встановленого рівня якості, а сертифікація продукції – це підтвердження відповідності якості визначеного виду виробу установленим вимогам.

Наказом Держстандарту України затверджений Порядок проведення робіт із сертифікації продукції іноземних виробництв по схемах з обстеженням, атестацією і сертифікацією систем якості[110], яким установлені Загальні вимоги по проведенню сертифікації продукції в державній системі сертифікації. Порушення органами сертифікації даного Порядку спричиняє позбавлення атестата акредитації.

Міжнародні стандарти ISO серії 9000 не стосуються конкретного сектора чи економіки промисловості. Сукупно вони являють собою посібник з керування якістю і загальні вимоги по забезпеченню якості, вибору і побудові елементів системи якості.

Дані стандарти містять опису елементів, що повинні включати системи якості, а не порядок упровадження цих елементів тією чи іншою організацією.
За роки, що пройшли з часу опублікування цих стандартів, вони одержали широке визнання і поширення. Більш 50 країн світу прийняли їх як національні.

З розвитком теорії і практики забезпечення якості удосконалювалися і стандарти ISO. Нова редакція цих стандартів була затверджена й опублікована в 1994 році.

Наявність на підприємствах визнаних (сертифікованих) систем якості є гарантією не тільки якості продукції (послуг), але і стабільності і надійності підприємства як партнера в ділових відносинах. Розвиток цієї діяльності в Європі стимулюється також тим, що з 1996 року рішенням
Європейського Союзу реєстрація системи якості дає додаткові переваги в торгівлі, одержанні державних замовлень і, крім того, заміняє у визначених ситуаціях необхідність у сертифікатах відповідності продукції[111].

На сьогодні в Україні провели сертифікацію більш 300 промислових підприємств, сертифіковане 308 видів промислової продукції, 22 з який підлягають обов'язкової сертифікації. Більш 80 відсотків продукції сертифіковане в системі УкрСЕПРО, кожен п'ятий вид – у міжнародній системі сертифікації країн СНД, 6,2 відсотки сертифікований відповідно до багатосторонніх угод між країнами світу.

Середній термін дії сертифікатів по Україні склав 2,3 роки.

Спостерігається збільшення постачань сертифікованої продукції на зовнішній ринок. Усього в 1995 році Україна поставила на експорт 42,1 відсотка сертифікованої продукції проти 39,7 у 1994 році і 33 відсотків у
1993 році. Причому в Росію було поставлено 43,2 відсотки цієї продукції, у
Китай – 12,1 відсотка, Швейцарію – 7,8 відсотка, Ліван і Єгипет – по 4,6 відсотки.

У той же час аналіз показав, що з обстежених промислових підприємств тільки на кожнім 20-м проводилася сертифікація продукції. Унаслідок цього частка обсягу сертифікованої продукції в загальному обсязі виробництва промислової продукції ще залишається низкою і складає тільки 6,3 відсотки
(у 1994 році – 3,6 відсотки)[112].

З метою забезпечення належного контролю за вірогідністю сертифікатів про походження товарів з України, зміцнення експортного потенціалу України наказом Гостаможкома України[113] затверджене Положення про верифікацію митними органами сертифікатів про походження товарів з України. Відповідно до даного Положення верифікація сертифікатів може здійснюватися шляхом перевірки їх на автентичність (вірогідність) і шляхом перевірки правильності визначення країни походження товару, зазначеного в сертифікаті про походження.

ГЛАВА IV. ДЕРЖАВНЕ ЗАМОВЛЕННЯ.

В умовах ринку держава як споживач товарів, робіт і послуг стає рядовим суб'єктом господарської діяльності. Однак у силу свого надзвичайного стану в економіці держава залишається найбільшим споживачем і найбільшим розпорядником засобів[114]. Обмеження випадків утручання держави в господарську діяльність суб'єктів усіх форм власності, установлення твердих критеріїв зміни законодавства про умови господарювання змогло б вдихнути нове життя в державне замовлення, що згідно ст. 1 Закон України "Про постачання продукції для державних нестатків"[115] являє собою засіб державного регульований економіки шляхом формування на контрактній
(договірної) основі складу й обсягу продукції, необхідної для державних нестатків, розміщення державних контрактів на її постачання (закупівлю) серед підприємств, організацій і інших суб'єктів господарської діяльності
України усіх форм власності.

Таке формулювання означає не тільки правову регламентацію обов'язкових планових актів у світлі змішаної економіки, але знаменує собою важливий крок у переосмисленні ролі держави як учасника господарської діяльності.

Разом з тим, згаданий Закон у редакції 1995 р. поки не цілком задовольняє потреби економіки в державному регулюванні за допомогою системи державних контрактів. Закон насамперед враховує нестатку держави, передбачаючи відповідальність за невиконання зобов'язань за контрактом, за відмовлення укласти контракт, невиконання зобов'язань у термін. З огляду на нестабільну ситуацію з дохідною частиною бюджету, також передбачений механізм забезпечення оплати держконтракту. При всій корисності документа, на наш погляд, у ньому зовсім не відбита стимулююча функція державного замовлення. При тім, що Закон характеризує державне замовлення як засіб регулювання економіки, зовсім неясна система його застосування, підстави висновку контракту, вимоги до виконавця. Невизначеної також залишається відповідальність державних органів, що виступають замовниками за невиконання договірних зобов'язань. Цілком типовими залишаються казуси зі збором зернових: держава повідомляє про обов'язковий продаж частини зерна за встановленою ціною, не робить оплату, а на наступний рік ситуація повторюється. Іншими словами, у цьому випадку акт про постачання для державних нестатків узаконює безпроцентне кредитування держави суб'єктами, що хазяюють, і державне замовлення розглядається останніми скоріше як покарання.

Виділяючи власних (вітчизняних) товаровиробників у господарському законодавстві, необхідно уточнити їх статус щодо законодавства з державному замовленні України. У першу чергу, у Законі повинна одержати реалізацію доктрина державного замовлення, що стимулює розвиток вітчизняного виробництва товарів і послуг. Адже розширити виробництво при гарантіях розширення ринку збуту в сучасних умовах легше, оскільки суб'єкти, що хазяюють, не стиснуті в пошуках необхідних засобів, якщо інше не передбачено умовами контракту. У той же час переваги українських підприємств при одержанні замовлення не цілком ясні. У Законі (ст. 3) лише коротко говориться про це: "вибір виконавців замовлення виробляється виходячи з державних інтересів". Дане формулювання представляється дуже мрячної і навряд чи може служити підставою для позову в суд про порушення вимог закону при проведенні конкурсу на розміщення держзамовлення. Тим часом, українським підприємствам складно конкурувати з нерезидентами, що мають досвід участі в подібних заходах. Крім того, складно перевірити, чи буде переважна участь українських підприємств державним інтересом у розумінні того чи іншого відомства, що є державним замовником. У зв'язку з цим пропонується доповнити зазначений Закон нормою про переважне положення вітчизняного товаровиробника в конкурсах на розміщення державного замовлення, про чи обмеження не допуску до урядових тендерів іноземних виробників за винятком випадків, передбачених міжнародними договорами
України. Іншою підставою оголошення тендера за участю іноземних виробників може бути відсутність в української промисловості галузі, необхідної для виконання замовлення. У цьому випадку засобу, виділені на оплату замовлення, можуть бути використані для заохочення створення подібної галузі,

Фактична відсутність систематичної реалізації державного замовлення в
Україні закріплює хаотичність ринкових відносин і непередбачуваність розвитку конкурентної ситуації в зовнішній торгівлі. Доступ на ринок
України в окремій галузі може бути отриманий шляхом перемоги в тендері на великий державний контракт (наприклад, оснащення оргтехнікою і подальше сервісне обслуговування органів виконавчої влади в Україні). Найбільш перспективної представляється позиція стратегічного інвестора (наприклад,
DAEWOO), що крім ексклюзивного положення на ринку може й одержує особливе законодавче регулювання господарської діяльності. Найбільш яскравими проявами битви за домінуюче положення на ринках країн, що відкриваються знову, СНД можна вважати тендер на продаж пакета акцій "Связь-инвест" і
"Сибнефть" у Росії. У даний час подібна ситуація складається навколо приватизації Укртелекома. Поновлення систематизованих закупівель для державних (урядових) нестатків в Україні зняло би частину ажіотажу, допомогло визначити можливості збуту окремих компаній, знизило інтенсивність формування кримінального середовища навколо урядових тендерів на продаж компаній, що займають монопольне положення на ринку України.
Державне замовлення з його передбачуваністю і вивіреними умовами додасть гнучкість твердої закономірності ринку – необхідності жертвувати суб'єктами, що хазяюють, заради виживання в галузях з обмеженими ринками збуту.

Однак під системною реалізацією державного замовлення не слід розуміти повернення до твердої ієрархічної субординації, об'єднаної єдиним загальнообов'язковим планом. Самостійне розпорядження спеціалізованими органами виділюваними їм бюджетними засобами у встановлених законом межах представляються більш раціональним, ніж численні узгодження з вищими органами. Систему повинні утворити загальні принципи і правові норми, що регулюють порядок вибору контрагента й істотних умов договору, доповнені відкриті об'єктивні плани органів, правомочних виступати на найближчий бюджетний період державними замовниками, загальнодоступні правила участі в майбутніх тендерах (вимоги до виконавців, обов'язкові умови майбутніх контрактів і т.п.).

Цікавої і змістовний представляється функція державного замовлення, що делегує: замість створення спеціального державного органа виконання задачі доручається на договірних умовах незалежному суб'єкту господарювання або спеціально створеному об'єднанню (консорціуму), що має у своєму розпорядженні необхідний досвід і кадрами. Таким чином, діяльність суб'єкта, що хазяює, (підприємства, консорціуму й ін.) забезпечується за рахунок особливого статусу в даній галузі господарювання. В даний час делегування функцій відбувається шляхом створення корпорацій і інших форм об'єднань підприємств, що знаходяться в державній власності (Укравтотранс,
Укрзалізниця, Укрбудматеріали і т.п.). Небезпека складається в монопольному положенні подібних утворень, оскільки вони мають тенденцію зливатися з центральними органами виконавчої і законодавчої влади, роблячи вплив на розвиток галузі в цілому. У даному випадку важливо не зупинитися на корпоратизації, виведенні з-під контролю Фонду державного майна і наділенні його господарськими повноваженнями. Початий процес розукрупнення і створення самостійних суб'єктів господарювання повинний продовжуватися навіть за умови, що головна організація буде здійснювати частину управлінських функцій від імені держави[116].

У міжнародному праві національний режим зовнішньої торгівлі, наданий іноземним інвесторам, означає насамперед наділення їхнім правом виступати виконавцями державного замовлення, брати участь в урядових конкурсах на його розміщення. У зв'язку з цим необхідно обґрунтовано користатися даним інструментом регулювання, а не роздавати держзамовлення усім без конкретних планів, лише під розрахунки на либонь. Погіршення конкурентних позицій українських підприємств на внутрішньому ринку (що є неминучим наслідком розширення кола виконавців державного замовлення) повинне відбуватися в обмін на аналогічне (як мінімум) розширення можливостей українських підприємств за рубежем. Приймаючи в увагу кризовий стан українських підприємств, пільги для них можуть бути навіть більш широкими. У зв'язку з цим пропонується змінити редакцію діючого Закону, або уточнити його новим актом підзаконного характеру про порядок проведення конкурсів на висновок державного контракту. Зокрема, державним органам варто було б керуватися такими правилами при виборі виконавця:

1. Загальні умови виконання державного контракту. Для державних (і інших публічних) цілей державні замовники й інші організації з їхнього доручення можуть здобувати лише такі напівфабрикати, що комплектують і сировину, що цілком зроблені або добуті в Україні, і лише таку готову продукцію, що цілком зроблена або істотно перероблена на території України з напівфабрикатів, що комплектують і сировини, цілком зроблених чи добутих в Україні.

Сьогодення правило не поширюється на випадки, передбачені міжнародними договорами України, на постачання продукції за державним контрактом для використання за межами України, а також якщо письмовим рішенням керівника державного замовника встановлені причини, що перешкоджають виконанню вимог даної норми (невідповідність подібного контракту суспільним чи інтересам нерозмірна ціна продукції вітчизняного виробництва й ін.).

2. Державний підряд на будівельні роботи. Контракт на проведення будівельних робіт за рахунок державних засобів повинний включати умови про використання генеральним підрядчиком, субпідрядниками, виконробами і постачальниками для будівництва матеріалів, сировини й устаткування, цілком зробленого чи істотно переробленого в Україні.

Керівник державного замовника в ході чи висновку виконання угоди може установлювати виключення з правила, передбаченого в частині першої дійсної статті, у відношенні окремих матеріалів, сировини й устаткування через нерозмірну ціну або надмірні затримки, про що необхідно вказати в специфікації до контракту на підставі письмового рішення правомочної особи.

Якщо державною чи замовником особи, що діє від його імені, у ході будівництва встановлені порушення умов контракту, зведення про порушника і характер порушень публікуються в офіційному виданні відповідного державного органа, що спричиняє позбавлення генерального підрядчика, субпідрядників, виконробів і постачальників, причетних до порушення зазначених умов контракту, права укладатися угоди на здійснення будівельних робіт за рахунок державного бюджету протягом трьох років після опублікування.

Держава вправі встановлювати інші умови виконання державного замовлення іноземним виробником. Так, у контракті можуть обмовлятися умови наймання фахівців, встановлюватися обсяг матеріалів національного походження, питання створення суб'єктів, що хазяюють, необхідних для виконання зобов'язань і т.п. Вибір потенційного виконавця буде об'єктивним, якщо держава відмовиться від призначення українських контрагентів, але надасть іноземному виробнику самостійно вибрати контрагента на підставі обґрунтованих критеріїв. До того ж установлені подібним чином господарські зв'язки мають більш сприятливу перспективу розвитку, чим нав'язані через монополіста (спеціалізовану господарську організацію).

При виробленні умов контракту, особливо з іноземними компаніями, уповноважені органи держави вправі обмежувати для виконавця коло постачальників і інших господарських партнерів, використання найманої робочої сили. Проведення робіт з державного замовлення може встановлювати більш тверді критерії визначення негативного впливу на навколишнє середовище. Іншими словами, виконання робіт за рахунок державних засобів необхідно використовувати для підтримки і прогресивного розвитку національної економіки.

Очевидно, у різних галузях економіки можливість дотримувати строгих стандартів орієнтації на вітчизняну продукцію неоднакова, тому кожне з відомств повинне видавати спеціальні акти, що містять принципи і правила проведення конкурсів на висновок урядового контракту, визначення вітчизняного виробника і продукції для даної галузі. Ці акти повинні бути обов'язковими для нижчестоящих державних органів, уповноважених виступати державними замовниками. При розробці принципів і процедур варто враховувати думку суб'єктів, що хазяюють, України, а саме – відповідне чи міністерство відомство повинне опублікувати проект підзаконного акта й оголосити про збір рекомендацій від бажаючих щодо змісту акта, не пізніше, ніж за 60 днів до введення його в дію. Зокрема, одними з напрямків удосконалювання порядку висновку державних контрактів є метод визначення країни походження товару
(роботи, послуги), альтернативний і резервний методи, обґрунтування їхньої переваги. Пропозиції, що надходять, і зауваження повинні розглядатися відповідно до Закону України "Про звертання громадян"[117] або на умовах, не менш пільгових.

Оскільки в ході розподілу державного замовлення використовуються засоби державного бюджету, представляється доцільним складання щорічного звіту про результати виконання державних контрактів органами виконавчої влади України з наступним його розглядом і твердженням відповідними органами законодавчої влади.

Залучення іноземних товаровиробників як виконавців (підрядчиків) по державному замовленню в Україні повинне бути обумовлено аналогічними або більш пільговими умовами для українських підприємств і організацій у відповідних країнах. Важливість активної діяльності державних органів у цьому напрямку можна проілюструвати наступним прикладом. За допомогою одних дипломатичних засобів (на підставі діючих міжнародних економічних договорів) Торговому представнику США за 1997 р. удалося на 50 млрд. дол. розширити експортні можливості американської промисловості в області висновку урядових контрактів без надання додаткового доступу на ринки США.
Для порівняння, в Україні загальний обсяг експорту в 1997 р. склав близько
16 млрд. діл. США.

Представляється доцільним врахувати викладене вже при розгляді проектів
Господарського (Комерційного) і Цивільного кодексів України Верховною
Радою, а також внести необхідні зміни в чинне законодавство. Захист вітчизняного товаровиробника за допомогою державного замовлення доповнить систему мір захисту внутрішнього ринку по комерційному законодавству
України.

ЗАКІНЧЕННЯ

Потреби реальних соціальне-економічних процесів, їх динаміка, природно, вимагають певної корекції конкретних заходів щодо реалізації стратегічного економічного курсу, проте незмінними базовими позиціями залишається поступова заміна адміністративно-розподільчих економічних відносин такими, що органічно поєднують і державне регулювання, і ринкові саморегулятори.

Важливу складову доктрини демократичних соціальне-економічних перетворень в Україні, їх стратегічного курсу здійснення мають становити концепція і практична політика розвитку комерції. Державного значення набуває усвідомлення суті, ролі і місця комерції в нинішньому і головне – в майбутньому економічному, більш того – соціальне-культурному розвитку
України, а також усвідомлення умов, необхідних для становлення і функціонування цієї форми ділової активності, прогнозування основних напрямів і тенденцій розвитку комерційної діяльності з урахуванням як публічних інтересів суспільства в особі держави, так і приватних інтересів суб'єктів комерційної діяльності[118].

На жаль, можна констатувати, що й досі в Україні відсутня чітка послідовна державна ідеологія становлення і функціонування національного підприємництва, загальнодержавна програма його розвитку. Гадаю, що певним наслідком цього є недостатнє розуміння необхідності підпорядкування голови
Держкомітету України з питань розвитку підприємництва безпосередньо Прем'єр-
Міністру України. Становлення підприємництва як нового для пострадянської
України соціально-економічного явища потребує серйозної адміністративно- політичної уваги і підтримки. Саме Прем'єр-Міністр, згідно з Основним
Законом України, керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямованою, зокрема, на здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, на розроблення економічного, науково-технічного, соціального і культурного курсу розвитку країни. А розвиток комерції, недержавного сектора народного господарства і є важливою складовою формування змішаної економіки як базису плюралістичної політичної системи.

Державна політика розвитку комерції має ґрунтуватися на взаємодії публічно-правових і приватноправових засад регулювання комерційних відносин. Вона повинна моделювати такий стратегічний курс розвитку цієї форми ділової активності, який би визнавав комерсанта головною діючою фігурою ринкового господарства, законним суб'єктом приватноправових відносин громадянського суспільства.

Основними концептуальними засадами державної політики розвитку комерції мають бути:

- визначення права на комерційну діяльність, зокрема, права на ризик своїм майном як одного з природних прав людини на вільний розвиток особистості;

- визнання пріоритетного місця та ролі приватної власності і особи
(фізичної та юридичної) в ринкових економічних і цивільних правовідносинах;

- визнання рівності суб'єктів права приватної власності з іншими суб'єктами права власності перед законом;

- підхід до держави, з одного боку, як до політичної функції громадянського суспільства, яке повинно здійснювати реальний контроль за діяльністю держави, а з іншого, – як до суб'єкта цивільного права, якщо держава в процесі свого функціонування включається в систему ринкових відносин;

- розуміння закону як певної функції права і держави та держави як інструмента права;

- усвідомлення необхідності й міри розмежування і взаємодії приватноправових і публічно-правових засад регулювання комерційних відносин тощо.

Діяльність щодо розроблення і здійснення державної політики розвитку комерції в Україні, її правового забезпечення необхідно розглядати не як одноразові заходи публічної влади, а як постійні функції держави, зокрема, функції Державного комітету України з питань розвитку підприємництва.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Закон України "Конституція України" №254к/96-ВР від 28.06.96

2. Арбітражний процесуальний Кодекс України №1798-12 від 06.11.91

3. Кодекс України про адміністративні правопорушення (статті 1 – 212-1)

№80731-10 від 07.12.84

4. Кримінальний Кодекс України (від статті 147 до статті 263) №2002-05 від

28.12.60

5. Закон України "Про метрологію та метрологічну діяльність" №113/98-ВР від 11.02.98

6. Закон "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні " №710/97-ВР від 10.12.97

7. Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію" №469/97-ВР від

17.07.97

8. Закон України "Про звертання громадян" №393/96-ВР від 02.10.96

9. Закон України "Про режим іноземного інвестування" №93/96-ВР від

19.03.96

10. Закон України "Про страхування" №85/96-ВР від 07.03.96

11. Закон України "Про постачання продукції для державних нестатків"

№493/95-ВР від 22.12.95

12. Закон України "Про відповідальність підприємств, їхньому об'єднанні, заснувань і організацій за правопорушення в сфері містобудування"

№208/94-ВР від 14.10.94

13. Закон України "Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя населення" №4004-12 від 24.04.94

14. Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" №4002-12 від

24.04.94

15. Закон України "Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя населення" №4004-12 від 24.04.94

16. Закон України "Про пожежну безпеку" №3745-12 від 17.12.93

17. Закон України "Про внесення змін і доповнень до ст. 4 Закону України

"Про підприємництво" №№3712-12;3713-12;3714-12 від 16.12.93

18. Закон України "Про Антимонопольний комітет України" №3659-12 від

26.11.93

19. Закон України "Про карантин рослин" №3348-12 від 30.06.93

20. Закон України "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні"

№2939-12 від 26.01.93

21. Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" №2801-

12 від 19.11.92

22. Закон України "Про охорону праці" №2694-12 від 14.10.92

23. Закон України "Про інформацію" №2657-12 від 02.10.92

24. Закон України "Про державну статистику" №2614-12 від 17.09.92

25. Закон України "Про ветеринарну медицину" №2498-12 від 25.06.92

26. Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" №2343-12 від 14.05.92

27. Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" №2132-12 від 18.02.92

28. Закон України "Про господарські товариства" №1576-12 від 19.09.91

29. Закон України "Про інвестиційну діяльність" №1560-12 від 18.09.91

30. Закон України "Про цінні папери і фондову біржу" №1201-12 від 18.06.91

31. Закон України "Про арбітражний суд" №1142-12 від 04.06.91

32. Закон України "Про захист прав споживачів" №1023-12 від 12.05.91

33. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" №959-12 від 16.04.91

34. Закон України "Про підприємства в Україні" №887-12 від 27.03.91

35. Закон "Про банки і банківську діяльність" №872-12 від 20.03.91

36. Закон України "Про підприємництво" №698-12 від 07.02.91

37. Закон України "Про власність" №697-12 від 07.02.91

38. Закон України "Про міліцію" №565-12 від 20.12.90

39. Закон України "Про мови в Української РСР " №8312-11 від 28.10.89

40. Указ Президента України "Про Положення про Державний комітет України з питань розвитку підприємництва" №1206/97 від 30.10.97

41. Указ Президента України "Про державну комісію з цінних паперів та фондового ринку" №142/97 від 14.02.97

42. Указ Президента України "Про Положення про Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації" №375/96 від 24.05.96

43. Указ Президента України "Про Положення про Державну міжвідомчу комісію з питань впровадження в законодавство України норм і стандартів Ради

Європи" №400/96 від 05.06.96

44. Указ Президента України "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії" №55/94 від 19.02.94

45. Указ Президента України "Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади" №493/92 від

03.10.92

46. Декрет Кабінету Міністрів "Про державний пробірний нагляд" №53-93 від

17.05.93

47. Декрет Кабінету Міністрів "Про стандартизацію і сертифікацію" №46-93 від 10.05.93

48. Декрет Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію"

№46-93 від 10.04.93

49. Декрет Кабінету Міністрів "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" №30-93 від 08.04.93

50. Декрет Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства" №23-93 від

17.03.93

51. Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" №15-93 від 19.02.93

52. Декрет Кабінету Міністрів України "Про Єдиний митний тариф України" № 4-

93 від 11.01.93

53. Постанову Кабінету Міністрів України "Про Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності" №740-98-п від 25.05.98

54. Постанова Верховної Ради України "Про Концепцію розвитку внутрішньої торгівлі України" № 1449 від 20.01.97

55. Постанову Кабінету Міністрів України "Про подальше удосконалення контролю за якістю тютюнових виробів, імпортованих в Україну" № 946-96- п від 14.08.96

56. Постанову Кабінету Міністрів України "Про подальше удосконалення контролю за якістю лікеро-горілочних напоїв, імпортованих в Україну"

№851-96-п від 30.07.96

57. Постанову Кабінету Міністрів України "Про впровадження штрихового кодування товарів" № 574 від 29.04.96

58. Постанову Кабінету Міністрів України "Про Єдиний ліцензійний реєстр"

№364-96-п від 27.03.96

59. Постанову Кабінету Міністрів "Про затвердження Типового положення про інспекції заготівель і якості сільськогосподарської продукції обласної,

Севастопольської міської державної адміністрації" №63-96-п від 12.01.96

60. Постанову Правління Національного Банку України "Про затвердження порядку надання ліцензій Національного банку України на право здійснення комерційними банками операцій з валютними цінностями" №243 від 27.09.95

61. Постанову Кабінету Міністрів України "Про Ліцензійну палату при

Міністерстві економіки України" №618-95-п від 08.08.95

62. Постанову Кабінету Міністрів України "Про заходи щодо вдосконалення охорони об’єктів державної та інших форм власності" №615-93-п від

10.08.93

63. Постанова Кабінету Міністрів України "Про утворення Державної служби боротьби з економічною злочинністю" №510-93-п від 05.07.93

64. Постанова Кабінету Міністрів України "Питання Державного комітету

України по нагляду за охороною праці" №328-93-п від 04.05.93

65. Постанову Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" №731-92-п від 28.12.92

66. Постанова Кабінету Міністрів України "Питання Державної інспекції по контролю за цінами" №353-91-п від 09.12.91

67. Розпорядження Президента України "Про заходи щодо врегулювання відносин заборгованості підприємств" №207/97-рп від 14.05.97

68. ДСТУ 3420-96 "Система сертифікації УкрСЕПРО. Вимоги до органів з сертифікації систем якості та порядок їх акредитації"

69. ДСТУ 3418-96 "Система сертифікації УкрСЕПРО. Вимоги до аудиторів та порядок їх атестації"

70. ДСТУ 3412-96 "Система сертифікації УкрСЕПРО. Вимоги до випробувальних лабораторій та порядок їх акредитації"

71. ДСТУ 3411-96 "Система сертифікації УкрСЕПРО. Вимоги до органів з сертифікації продукції та порядок їх акредитації"

72. ДСТУ 3410-96 "Система сертифікації УкрСЕПРО. Основні положення"

73. ДСТУ-2462-94 "Сертифікація. Основні поняття, терміни і визначення".

74. Наказ Ліцензійної палати "Про затвердження Інструкція про порядок видачі ліцензій на здійснення торгової діяльності в сфері оптової, роздрібної торгівлі і суспільного харчування по реалізації продовольчих і непродовольчих товарів" №597 від 08.10.96

75. Наказ Держстандарту України "Про Правила обов'язкової сертифікації алкогольних" №570/1595 від 04.10.96

76. Наказ Держстандарту України "Про Правила обов'язкової сертифікації тютюнових виробів" №569/1594 від 03.10.96

77. Наказ Держстандарту України "Про верифікацію митними органами сертифікатів про походження товарів з України" за №402 від 16.09.96

78. Наказ МЗЄЗторгу України про Положення про штрихове кодування товарів №

530 від 27.08.96

79. Наказ Держстандарту України "Про Порядок проведення робіт із сертифікації продукції іноземних виробництв по схемах з обстеженням, атестацією і сертифікацією систем якості" за №458 від 02.08.96

80. Наказ МЗЕЗторга "Про Перелік служб, що видають сертифікати, що засвідчують відповідність технічних, фармакологічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних і екологічних характеристик імпортованого товару нормам, установленим законодавством України" №51 від 03.04.95

81. Наказ МЗЄЗторгу "Про затвердження Правил продажу продовольчих товарів"

№9 від 28.12.94

82. Наказ МВС України "Про затвердження Інструкції про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій на виробництво, ремонт, реалізацію спортивної, мисливської вогнепальної зброї і боєприпасів до нього, а також холодної зброї, виготовлення і реалізацію спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивого і дратівного дії, індивідуальної захисту, активної оборони і засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, створення і зміст стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно- граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів" №161 від 18.10.93

83. Наказ Держстандарту України "Про проведення обов’язкової сертифікації продукції в Україні" за №112 від 30.06.93

84. Лист МЗЕЗторга України "Про оптову та роздрібну торгівлю" №15-02/30-89 від 22.02.96

85. Антонюк Н. А. Словник – довідник підприємця. Ринок: економіка. маркетинг. Фінанси. Закони. – Херсон. – 1993. – с.41

86. Единая государственная система делопроизводства: основные положений. –

М., 1974. – с.77

87. Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Основи господарського права України. –

Київ. – 1998. – с.52-53

88. Ринкова економіка: Словник, під загальною редакцією Г. Я. Кинермана – 2- е видання, доповнене – Київ, Видавництво "Республіка" 1995. – с.183,

304

89. Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя Харьков,

"Одиссей". – 1999. – с.12-14

90. Сертифікація в Україні. Нормативні акти та інші документи. – т.1. –

Київ. – 1998р. – с.3

91. Сучасний економічний словник під редакцією Райзберга Б. А., – 2-е видання, виправлене – М.: ИНФРА – М. – 1998. – с.35, 157, 260, 348, 377

92. Харитонов Е.О. Гражданское право. Учебно-практический справочник.

Харьков, Изд-во "Одиссей". – 1999. – с.374-376

93. Шакун В.І. Правові основи підприємницької діяльності. підручник, Київ.

- "Правові джерела". – 1997. – с. 16, 18

94. Абрамов Ю. Во Франции и Голландии есть Госплан // Российские вести. –

1994. – 10 марта. – с.12

95. Бюлетень міжнародних договорів. – 1993. – № 10. – С. 3–5.

96. Грицаенко Л. Предпринимательство в Украине: проблемы государственного регулирования // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999. – № 7.

– с.53

97. Загнитко О. П. Государственный заказ как средство поддержки отечественного товаропроизводителя // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999р. - №5. – с.14

98. Загнітко О. П. Правові засоби захисту економіки України від конкуренції імпорту // Правничий часопис Донецького держуніверситету. – 1998. - №3.

– с.14

99. Кисельова Т. Стандарти в нестандартному житті // Голос Украины. – 1996.

– 27 червня. – с.7

100. Койфман Ю., Московська Н. І оптом і вроздріб // Бізнес. – 1996. – 16 липня. – с.8

101. Комерсант Украйни. – 1994. - №3. – с.13

102. Кріт Ю. Сертифікацію пройти – не поле перейти // Бізнес. – 1996. – 30 квітня. – с.15

103. Лешков Ю. Якість є. Немає Сертифіката цієї якості // Ділові новини. –

1996. - №8. – с.7

104. Про деякі питання практики застосування окремих норм діючого законодавства при дозволі перевезень // Бізнес. – 1995. - №38. - с.18.

105. Ранзес В. Стратеги, регуляторы, новаторы // Мировая экономика и международные отношения. – 1997. – №6. – с.148

106. Селиванов В. Концептуальні засади розроблення державної політики розвитку підприємництва в Україні // Право України. – 1997. - №12. – с.23

107. У боротьбі за підтвердження якості // Бізнес. – 1996. – 23 липня. – с.12

108. Фридман М. Введение в Американское право. – М., 1992. – с.97-98

109. Чобит Д. Яркая обвертка залежалого импорта, или как непродуманные нормы разрушают экономику государства // Голос Украины. – 1996. – 26 марта. – с.4

06.06.2000г. Ю. Ю.
Ящук

-----------------------
[1] Див.: Шакун В.І. Правові основи підприємницької діяльності. підручник,
Київ. - "Правові джерела". – 1997. – с. 16, 18
[2] Див.: Сучасний економічний словник під редакцією Райзберга Б. А., – 2- е видання, виправлене – М.: ИНФРА – М. – 1998. – с.35, 157, 260, 348, 377
[3] Див.: Антонюк Н. А. Словник – довідник підприємця. Ринок: економіка. маркетинг. Фінанси. Закони. – Херсон. – 1993. – с.41
[4] Див.: Ринкова економіка: Словник, під загальною редакцією Г. Я.
Кинермана – 2-е видання, доповнене – Київ, Видавництво "Республіка" 1995. – с.183, 304

[5] Див.: Грицаєнко Л. Предпринимательство в Украине: проблемы государственного регулирования // Предпринимательство, хозяйство и право.
– 1999. – № 7. – с.53
[6] Див.: Абрамов Ю. Во Франции и Голландии есть Госплан // Российские вести. – 1994. – 10 марта. – с.12
[7] Див.: Фридман М. Введение в Американское право. – М., 1992. – с.97-98
[8] Див.: Ранзес В. Стратеги, регуляторы, новаторы // Мировая экономика и международные отношения. – 1997. – №6. – с.148
[9] Див.: ПОСТАНОВА Верховної Ради України "Про Концепцію розвитку внутрішньої торгівлі України" № 1449 від 20.01.97
[10] Див.: Закон "Про інформацію" №2657-12 від 02.10.92
[11] Див.: Указ Президента України "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії" №55/94 від 19.02.94
[12] Див.: Указ Президента України "Про державну комісію з цінних паперів та фондового ринку" №142/97 від 14.02.97
[13] Див.: Розпорядження Президента України "Про заходи щодо врегулювання відносин заборгованості підприємств" №207/97-рп від 14.05.97
[14] Див.: Закон України "Конституція України" №254к/96-ВР від 28.06.96
[15] Див.: Закон України "Про підприємництво" №698-12 від 07.02.91
[16] Див.: Закон України "Про підприємства в Україні" №887-12 від 27.03.91
[17] Див.: Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" №2343-12 від 14.05.92
[18] Див.: Закон України "Про господарські товариства" №1576-12 від
19.09.91
[19] Див.: Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію" №469/97-ВР від 17.07.97
[20] Див.: Закон України "Про режим іноземного інвестування" №93/96-ВР від
19.03.96
[21] Див.: Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" №2132-12 від
18.02.92
[22] Див.: Закон України "Про Антимонопольний комітет України" №3659-12 від
26.11.93
[23] Див.: Закон України "Про власність" №697-12 від 07.02.91
[24] Див.: Закон України "Про інвестиційну діяльність" №1560-12 від
18.09.91
[25] Див.: Закон "Про банки і банківську діяльність" №872-12 від 20.03.91
[26] Див.: Закон "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні " №710/97-ВР від 10.12.97
[27] Див.: Закон "Про цінні папери і фондову біржу" №1201-12 від 18.06.91
[28] Див.: Декрет Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства" №23-
93 від 17.03.93
[29] Див.: Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" №15-93 від 19.02.93
[30] Див.: Указ Президента України "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії" №55/94 від 19.02.94
[31] Див.: Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" №959-12 від
16.04.91
[32] Див.: Декрет Кабінету Міністрів "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" №30-93 від
08.04.93
[33] Див.: Декрет Кабінету Міністрів "Про стандартизацію і сертифікацію"
№46-93 від 10.05.93
[34] Див.: Декрет Кабінету Міністрів "Про державний пробірний нагляд" №53-
93 від 17.05.93
[35] Див.: Закон України "Про метрологію та метрологічну діяльність"
№113/98-ВР від 11.02.98
[36] Див.: Закон України "Про страхування" №85/96-ВР від 07.03.96
[37] Див.: Закон України "Про арбітражний суд" №1142-12 від 04.06.91
[38] Див.: Арбітражний процесуальний Кодекс України №1798-12 від 06.11.91
[39] Див.: Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" №4002-12 від 24.04.94
[40]Див.: Бюлетень міжнародних договорів. – 1993. – № 10. – С. 3–5.
[41] Див.: Закон України "Про внесення змін і доповнень до ст. 4 Закону
України "Про підприємництво" №№3712-12;3713-12;3714-12 від 16.12.93
[42] Див.: Постанову Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" №731-92-п від 28.12.92
[43] Див.: Указ Президента України "Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади" №493/92 від
03.10.92
3 Див.: Единая государственная система делопроизводства: основные положений. – М., 1974. – с.77
[44] Див.: Комерсант Украйни. – 1994. - №3. – с.13
[45] Див.: Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" №2132-12 від
18.02.92
[46] Див.: Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Основи господарського права
України. – Київ. – 1998. – с.52-53
[47] Див.: Закон України "Про міліцію" №565-12 від 20.12.90
[48] Див.: Постанову Кабінету Міністрів України "Про утворення Державної служби боротьби з економічною злочинністю" №510-93-п від 05.07.93
[49] Див.: Закон України "Про пожежну безпеку" №3745-12 від 17.12.93
[50] Див.: Указ Президента України "Про Положення про Державний комітет
України з питань розвитку підприємництва" №1206/97 від 30.10.97
[51] Див.: Закон України "Про відповідальність підприємств, їхньому об'єднанні, заснувань і організацій за правопорушення в сфері містобудування" №208/94-ВР від 14.10.94
[52] Див.: Закон України "Про державну статистику" №2614-12 від 17.09.92
[53] Див.: Закон України "Про банки і банківську діяльність" №872-12 від
20.03.91
[54] Див.: Закон України "Про державну контрольно-ревізійну службу в
Україні" №2939-12 від 26.01.93
[55] Див.: Постанову Кабінету Міністрів України "Питання Державного комітету України по нагляду за охороною праці" №328-93-п від 04.05.93
[56] Див.: Постанову Кабінету Міністрів України "Питання Державної інспекції по контролю за цінами" №353-91-п від 09.12.91
[57] Див.: Закон України "Про карантин рослин" №3348-12 від 30.06.93
[58] Див.: Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" №2801-12 від 19.11.92
[59] Див.: Закон України "Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя населення" №4004-12 від 24.04.94
[60] Див.: Закон України "Про ветеринарну медицину" №2498-12 від 25.06.92
[61] Див.: Закон України "Про захист прав споживачів" №1023-12 від 12.05.91
[62] Див.: Закон України "Про звертання до України наркотичних засобів, психотропних речовин, їхніх аналогів і прекурсорів" №60/95-ВР від 15.02.95
[63] Див.: Постанову Кабінету Міністрів України "Про Положенні про Комітет з контролю за наркотиками при Міністерстві охорони здоров'я" №72-96-п від
15.01.96
[64] Див.: Постанову Кабінету Міністрів України "Про Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності" №740-98-п від
25.05.98
[65] Див.: Закон України "Про мови в Української РСР " №8312-11 від
28.10.89
[66] Див.: Н.А. Саниахметова Юридический справочник предпринимателя
Харьков, "Одиссей". – 1999. – с.12-14
[67] Див.: Постанову Кабінету Міністрів України "Про заходи щодо вдосконалення охорони об’єктів державної та інших форм власності" №615-93-п від 10.08.93
[68] Див.: Постанову Правління Національного Банку України "Про затвердження порядку надання ліцензій Національного банку України на право здійснення комерційними банками операцій з валютними цінностями" №243 від
27.09.95
[69] Див.: Про деякі питання практики застосування окремих норм діючого законодавства при дозволі перевезень // Бізнес. – 1995. - №38. - с.18.
[70] Див.: Постанову Кабінету Міністрів України "Про Ліцензійну палату при
Міністерстві економіки України" №618-95-п від 08.08.95
[71] Див.: Постанову Кабінету Міністрів України "Про Єдиний ліцензійний реєстр" №364-96-п від 27.03.96
[72] Див.: Лист МЗЕЗторга України "Про оптову та роздрібну торгівлю" №15-
02/30-89 від 22.02.96
[73] Див.: Наказ МВС України "Про затвердження Інструкції про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій на виробництво, ремонт, реалізацію спортивної, мисливської вогнепальної зброї і боєприпасів до нього, а також холодної зброї, виготовлення і реалізацію спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивого і дратівного дії, індивідуальної захисту, активної оборони і засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, створення і зміст стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів" №161 від 18.10.93
[74] Див.: Наказ Ліцензійної палати "Про затвердження Інструкція про порядок видачі ліцензій на здійснення торгової діяльності в сфері оптової, роздрібної торгівлі і суспільного харчування по реалізації продовольчих і непродовольчих товарів" №597 від 08.10.96
[75] Див.: Кодекс України про адміністративні правопорушення (статті 1 –
212-1) №80731-10 від 07.12.84
[76] Див.: Кримінальний Кодекс України (від статті 147 до статті 263) №2002-
05 від 28.12.60
[77] Див.: Закон України "Про обмеження монополізму і недопущенні несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності" №2132-12 від 18.02.92
[78] Див.: Хиритонов Е.О. Гражданское право. Учебно-практический справочник. Харьков, Изд-во "Одиссей". – 1999. – с.374-376
[79] Див.: Декрет Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил і відповідальності за їхнє дотримання" №30-93 від 08.04.93
[80] Див.: Чобит Д. Яркая обвертка залежалого импорта, или как непродуманные нормы разрушают экономику государства // Голос Украины. –
1996. – 26 марта. – с.4
[81] Див.: Декрет Кабінету Міністрів України "Про Єдиний митний тариф
України" № 4-93 від 11.01.93
[82] Див.: Постанову Кабінету Міністрів України "Про впровадження штрихового кодування товарів" № 574 від 29.04.96
[83] Див.: Наказ МЗЄЗторгу України про Положення про штрихове кодування товарів № 530 від 27.08.96
[84] Див.: Декрет Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" №46-93 від 10.04.93
[85] Див.: Указ Президента України "Про Положення про Державну міжвідомчу комісію з питань впровадження в законодавство України норм і стандартів
Ради Європи" №400/96 від 05.06.96
[86] Див.: Декрет Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил і відповідальності за їхнє дотримання" №30-93 від 08.04.93
[87] Див.: Указ Президента України "Про Положення про Державний комітет
України по стандартизації, метрології та сертифікації" №375/96 від 24.05.96
[88] Див.: Наказ МЗЄЗторгу "Про затвердження Правил продажу продовольчих товарів" №9 від 28.12.94
[89] Див.: Постанову Кабінету Міністрів "Про затвердження Типового положення про інспекції заготівель і якості сільськогосподарської продукції обласної, Севастопольської міської державної адміністрації" №63-96-п від
12.01.96
[90] Див.: Кисельова Т. Стандарти в нестандартному житті // Голос Украины.
– 1996. – 27 червня. – с.7
[91] Див.: Сертифікація в Україні. Нормативні акти та інші документи. – т.1. – Київ. – 1998р. – с.3
[92] Див.: Декрет Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" №46-93 від 10.04.93
[93] Див.: Постанову Кабінету Міністрів України "Про подальше удосконалення контролю за якістю лікеро-горілочних напоїв, імпортованих в Україну" №851-
96-п від 30.07.96
[94] Див.: Постанову Кабінету Міністрів України "Про подальше удосконалення контролю за якістю тютюнових виробів, імпортованих в Україну"
№ 946-96-п від 14.08.96
[95] Див.: Наказ Держстандарту України "Про Правила обов'язкової сертифікації тютюнових виробів" №569/1594 від 03.10.96
[96] Див.: Наказ Держстандарту України "Про Правила обов'язкової сертифікації алкогольних" №570/1595 від 04.10.96
[97] Див.: Наказ МЗЕЗторга "Про Перелік служб, що видають сертифікати, що засвідчують відповідність технічних, фармакологічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних і екологічних характеристик імпортованого товару нормам, установленим законодавством України" №51 від 03.04.95
[98] Див.: ДСТУ-2462-94 "Сертифікація. Основні поняття, терміни і визначення".
[99] Див.: ДСТУ 3410-96 "Система сертифікації УкрСЕПРО. Основні положення"
[100] Див.: Закон України "Про захист прав споживачів" №1023-12 від
12.05.91
[101] Див.: Закон України "Про охорону праці" №2694-12 від 14.10.92
[102] Див.: ДСТУ 3411-96 "Система сертифікації УкрСЕПРО. Вимоги до органів з сертифікації продукції та порядок їх акредитації"
[103] Див.: ДСТУ 3420-96 "Система сертифікації УкрСЕПРО. Вимоги до органів з сертифікації систем якості та порядок їх акредитації"
[104] Див.: ДСТУ 3412-96 "Система сертифікації УкрСЕПРО. Вимоги до випробувальних лабораторій та порядок їх акредитації"
[105] Див.: ДСТУ 3418-96 "Система сертифікації УкрСЕПРО. Вимоги до аудиторів та порядок їх атестації"
[106] Див.: Закон України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення" за №4004-12 від 24.02.94
[107] Див.: Наказ Держстандарту України "Про проведення обов’язкової сертифікації продукції в Україні" за №112 від 30.06.93
[108] Див.: Лешков Ю. Якість є. Немає Сертифіката цієї якості // Ділові новини. – 1996. - №8. – с.7
[109] Див.: Кріт Ю. Сертифікацію пройти – не поле перейти // Бізнес. –
1996. – 30 квітня. – с.15
[110] Див.: Наказ Держстандарту України "Про Порядок проведення робіт із сертифікації продукції іноземних виробництв по схемах з обстеженням, атестацією і сертифікацією систем якості" за №458 від 02.08.96
[111] Див.: Койфман Ю., Московська Н. І оптом і вроздріб // Бізнес. – 1996.
– 16 липня. – с.8
[112] Див. У боротьбі за підтвердження якості // Бізнес. – 1996. – 23 липня. – с.12
[113] Див.: Наказ Держстандарту України "Про верифікацію митними органами сертифікатів про походження товарів з України" за №402 від 16.09.96
[114] Див.: Загнітко О. П. Правові засоби захисту економіки України від конкуренції імпорту // Правничий часопис Донецького держуніверситету. –
1998. - №3. – с.14
[115] Див.: Закон України "Про постачання продукції для державних нестатків" №493/95-ВР від 22.12.95
[116] Див.: Загнитко О. П. Государственный заказ как средство поддержки отечественного товаропроизводителя // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999р. - №5. – с.14
[117] Див.: Закон України "Про звертання громадян" № 393/96-ВР від 02.10.96

[118] Див.: В. Селиванов Концептуальні засади розроблення державної політики розвитку підприємництва в Україні // Право України. – 1997. - №12.
– с.23

-----------------------
[pic]

Штат аудиторів

Український учбово-науковий центр по стандартизації, метрології та якості продукції

Випробувальні лабораторії

(центри)

Органи з сертифікації систем якості

Органи сертифікації продукції

Територіальні центри стандартизації, метрології та сертифікації

Держстандарту України

Український науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики Держстандарту України

Науково-методичний та інформаційний центр

Науково-технічна комісія

Національний орган сертифікації

(Держстандарт України)

купівля-продаж, товарообмін

господарська діяльність з метою одержання прибутку

господарська діяльність з метою одержання прибутку

Торгівельна діяльність

(Торгівля)

Підприємницька діяльність

(Підприємництво)

Комерційна діяльність

(Комерція)

виробництво будь-якої продукції для життєзабезпечення людства

з метою одержання прибутку

без мети одержання прибутку

Господарча діяльність

(Господарювання)