Курсовая работа: Державна інвестиційно-інноваційна політика

В теперішній час, на етапі економічного зростання України, регулювання інвестиційного і інноваційного процесів з боку держави набувають особливого значення.

Оздоровлення економіки України потребує інвестування значного капіталу у пріоритетні галузі виробництва. Фінансування інвестиційних проектів звичайно триває кілька років, а прибуток інвестиції почнуть приносити лише після введення об'єктів в дію.

На початку 90-х років інвестиції спрямовувались на підтримку ледь жевріючих виробництв, обігові кошти яких були спожиті, а витрачені інвестиційні ресурси не дали навіть припинення спаду виробництва.

Помилки у виборі напрямків інвестування у спрямуванні коштів в малоефективні, недостатньо обґрунтовані проекти призвели до припинення інвестиційних процесів і, як наслідок, до і скорочення виробництва.

В останні роки трансформаційні процеси в економіці України набули певного динамізму на макроекономічному рівні. Болісні, але конче необхідні реформи, що спрямовуються на монетарну стабілізацію економіки шляхом скорочення дефіциту бюджету та придушення інфляції фінансово-кредитними регулятивними методами, це тільки фундамент подальших ринкових перетворень.

Тисячі соціалістичних підприємств неспроможні працювати з ринкових умовах через невірно прийняті свого часу інвестиційні рішення. На їх підтримку відволікаються значні бюджетні кошти, які могли б бути спрямовані на фінансування соціальної сфери. Структурно-інноваційна перебудова економіки потребує створення сприятливого інвестиційного клімату, становлення фондового ринку.

Законом України „Про інвестиційну діяльність" інвестиції визначаються як всі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької і інших видів діяльності, в результаті якої утворюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Це визначення в основному відповідає міжнародному підходу до уявлень про інвестиційну діяльність як процес вкладання ресурсів (благ, майнових і інтелектуальних цінностей) з метою одержання прибутку в майбутньому.

1. Державне регулювання інвестиційної діяльності

1.1. Організаційно-правова основа інвестиційної діяльності

Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій юридичних осіб, держави та громадян щодо реалізації інвестицій. Нинішня правова система України складається з більше ніж 100 законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність. Серед них слід насамперед відзначити Закон України „Про інвестиційну діяльність”, Закон України „Про іноземні інвестиції”, Закон України "Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні", Закон України "Про цінні папери та фондову біржу", які створюють правову основу інвестиційної діяльності.

Законодавство визначає, що всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права в частині здійснення цієї діяльності; самостійно визначають цілі, напрямки, види та обсяги інвестицій; залучають для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів та торгів.

Об'єктами інвестиційної діяльності в Україні є:

новоутворювані та ті, що реконструюються, основні фонди, а також обігові кошти в усіх галузях народного господарства;

цінні папери (акції, облігації та ін);

цільові грошові внески;

науково-технічна продукція та інші об'єкти власності;

майнові права та права на інтелектуальну власність.

Аналогічні об'єкти має і діяльність зарубіжних інвесторів, якщо вона не суперечить законодавству України. Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестування на території України шляхом: пайової участі спільно з юридичними та фізичними особами України у створенні підприємств; створення підприємств, цілком належних іноземним інвесторам, а також філіалів підприємств іноземних юридичних осіб; придбання підприємств, будівель, споруд, паїв, акцій, облігацій та інших цінних паперів, а також іншого майна, яке за законодавством України може належати іноземним інвесторам; придбання прав користування землею та іншими природними ресурсами; надання позик, кредитів, майна та майнових прав. [19]

Суб'єктами інвестиційної діяльності є: інвестори (замовники); виконавці робіт (підрядники); користувачі об'єктів інвестиційної діяльності; постачальники товарно-матеріальних цінностей, обладнання та проектної продукції; юридичні особи (банківські, страхові та посередницькі організації, інвестиційні фонди та компанії та ін); громадяни України; іноземні юридичні та фізичні особи, держави та міжнародні організації.

Суб'єкти інвестиційної діяльності діють в інвестиційній сфері, де здійснюється практична реалізація інвестицій. До складу інвестиційної сфери включаються:

1) сфера капітального будівництва, яка об'єднує діяльність замовників-інвесторів, підрядників, проектувальників, постачальників обладнання, громадян, зайнятих у сфері індивідуального та кооперативного житлового будівництва та інших суб'єктів інвестиційної діяльності);

2) екологічна сфера;

3) інноваційна сфера;

4) сфера обігу фінансового капіталу (грошового, позикового та фінансових зобов'язань у різних формах);

5) сфера реалізації майнових прав суб'єктів інвестиційної діяльності.

Інвесторові надане право володіти, користуватись та розпоряджатись об'єктами та результатами інвестиційної діяльності, у тому числі здійснювати торговельні операції та реінвестування. Інвестор може придбати необхідне йому майно за цінами та на умовах, що визначаються за домовленістю, без обмежень щодо обсягу та номенклатури, якщо такі угоди не суперечать законодавству України. Інвестор може передати за угодою (контрактом) свої права щодо інвестицій, їх результатів юридичним та фізичним особам, державним та муніципальним органам. [19]

1.2. Державне регулювання інвестиційного процесу

Залежно від стану економіки (рівня інфляції, дефіцитності) використовуються різні концепції державного регулювання.

На схемі представлені форми державного регулювання інвестиційної діяльності в державі. (Див. рис.1) [15]

Рис 1. Основні форми державного регулювання інвестиційної діяльності [15]

Відомо, що в розвинених країнах існує добре відпрацьована законодавча система захисту інтересів приватних інвесторів, що, в свою чергу, стимулює трансформацію інформації про окремі компанії у вартість їх акцій, і це призводить до того, що ціни на них змінюються вільно.

У країнах із перехідною економікою ситуація дещо інша. Саме проблема недостатнього ступеня законодавчого захисту приватних інвесторів може служити ще одним поясненням взаємопов'язаного руху котировок на фондовому ринку. Цей висновок збільшує достовірність того, що неефективна політична та законодавча системи можуть зробити збір та аналіз інформації про конкретні компанії відносно незначним для прийняття рішення про інвестування в їх акції.

Створення фондових ринків у країнах із перехідною економікою не гарантує більш ефективного розподілу капіталу між фірмами. Отже, фондовий ринок може забезпечити необхідний рух капіталу до конкретних ефективних фірм, але лише в тих країнах, уряд яких незначною мірою корумпований, а законодавчі системи надійно захищають права власності приватних акціонерів. [3]

Практика надання економічно необгрунтованих податкових пільг (найбільш яскраво проявляється в кількості створених вільних економічних зон, пріоритетних галузях та конкретних підприємствах) не сприяє ефективності інвестицій.

Недостатність коштів призводить до ручного управління державними фінансами, не дозволяє планувати і підтримувати навіть середньострокові пріоритети бюджетної та економічної політики.

Із розвитком ринкової економіки функції прямого впливу держави на інвестиційний процес будуть звужуватися, що дозволить більше уваги зосередити на методах опосередкованого впливу, які держава реалізує через свої інститути як учасник інвестиційного процесу. [7]

Формами опосередкованого впливу держави на інвестиційний процес є:

державне кредитування;

державні позики;

роздержавлення та приватизація;

податкове регулювання;

амортизаційна політика;

державний лізинг;

ліцензування і квотування;

антимонопольні заходи;

стандартизація.

Захист національного інвестиційного ринку називається протекціонізмом, який здійснюється за допомогою:

високих митних зборів на товари, що імпортуються;

податки на іноземні інвестиції;

обмеження або заборону ввозу окремих товарів;

заохочення розвитку національного товаровиробника;

субсидіювання національного інвестора.

Забезпечення сприятливого інвестиційного клімату, інвестиційної привабливості окремих галузей чи регіонів здійснюється через:

податкові пільги чи канікули;

пільгові кредити;

державні субсидії;

заохочення створення підприємств з іноземними інвестиціями, міжнародних концернів і консорціумів, вільних (офшорних) зон.

Окремим напрямом держаного регулювання є регулювання ринку цінних паперів (табл.1). [3]

Таблиця 1

Державне регулювання ринку цінних паперів [3]

Мета

Методи

Результат

Сприяння

розвитку

привабливого

інвестиційного

середовища

- сприятливе та стале законодавство

- державний моніторинг

- розкриття інформації

- розвинена інфраструктура

- захист інвестор/в

Залучення внутрішніх

та іноземних

інвестицій

Обмеження

інфляції

- розвиток ринку державних цінних паперів

- емісія цінних паперів органами місцевого самоврядування

- продаж державних пакетів акцій інвестиційно привабливих підприємств

- покриття дефіциту

бюджету

- збереження

накопичень громадян

- стабілізація курсу

національної валюти

- реалізація регіональних

соціальних програм

Реструктуризація

- приватизація

- використання механізму

банкрутства

- конкуренція

- ефективний менеджмент

- пожвавлення підприєм-

ницької діяльності

- збільшення кількості

робочих місць

- збільшення доходів бюджету

Інтеграція в

міжнародні

фінансові

ринки

- впровадження міжнародних стандартів діяльності професійних учасників ринку в Україні

- обіг іноземних фінансових інструментів в Україні та українських за межами України

- міжнародне співробітництво

- доступ на міжнародні

ринки капіталів

- зміцнення міжнародно-

го авторитету

- зближення національ-

них законодавств

- раціоналізація ринку

Соціальна

стабільність

у суспільстві

- аналіз соціально-економічних аспектів

- захист прав власності

- розвиток інститутів спільного інвестування

- інформування та освіта населення

- довіра населення до

ринку та держави

- збільшення накопичень

громадян

- прогнозованість

соціально-економічного

розвитку

1.3. Фінансово-кредитна система, її вплив на інвестиційний процес

Фінансово-кредитна система - це складна система, до якої входять різні структури: банки (національні, комерційні, інвестиційні, ощадні); біржі (товарні, фондові, трудові); торгово-посередницькі фірми; комерційні центри; страхові, брокерські, дилерські компанії; інвестиційні інститути як спеціалізовані учасники фондового ринку; пенсійні фонди.

Грошово-кредитне регулювання економіки здійснюється через НБУ шляхом регулювання попиту і пропозиції на залучені кошти. Грошово-кредитна політика НБУ залежно від стану економіки проводиться або в формі кредитної експансії, або кредитної рестрикції.

Кредитна експансія проводиться в період економічного спаду, коли необхідно активізувати кон'юнктуру ринку, розширити обсяги виробництва, збільшити зайнятість тощо. [11]

Кредитна експансія - інтенсивне розширення кредитних операцій з метою отримання прибутку. Вона включає зниження офіційних ставок центральних банків і розширення лімітів на їх облікові та ломбардні операції, зміну норм обов'язкових резервів (або їх скасування) кредитних установ, купівлю цінних паперів на відкритому ринку, розширення купівлі у комерційних банків іноземної валюти і зниження процентної ставки за цими операціями, скасування кількісних обмежень на кредити.

Політика кредитної рестрикції проводиться з метою отримання інвестиційної діяльності. Подорожчання кредитних ресурсів змушує інвесторів вкладати тільки в найбільш ефективні, прибуткові проекти, сприяє росту державних інвестицій, залученню коштів на депозити фінансово-кредитних установ.

НБУ проводить і операції на фондовому ринку, тобто здійснює продаж та купівлю державних цінних паперів (облігацій, казначейських зобов'язань).

У світовій практиці операції з цінними паперами вважаються найдієвішими методами грошово-кредитного регулювання економіки. З метою кредитної експансії центральні банки купують державні цінні папери і, навпаки, продають їх, коли прагнуть обмежити розширення кредиту комерційних банків.

Центральні банки опосередковано впливають на інвестиційну діяльність і через регулювання норми обов'язкових або мінімальних резервів. Цей метод полягає у встановленні комерційним банкам норм обов'язкових резервів у вигляді певного проценту від суми їх депозитів, що зберігаються у нього на рахунках. При збільшенні норм обов'язкових резервів зменшується розмір кредитних ресурсів і, навпаки, при їх зниженні комерційні банки отримують можливість для розширення кредитних операцій, збільшення частки довгострокових кредитів, стимулюючи тим самим інвестиційний процес.

Система довгострокового кредитування за рахунок централізованих ресурсів НБУ

Державний кредит надається об'єктам, перелік яких розробляється Міністерством економіки та затверджується Кабінетом Міністрів. Перелік комерційних банків, які здійснюють таке кредитування, складає Міністерство фінансів, воно ж укладає з ними договори і доводить до них та до позичальників обсяги державного кредиту та плани фінансування.

Державне довгострокове кредитування здійснюється в основному Укрінвестбанком та Укрсоцбанком.

Банки є фінансово-кредитними установами, які обслуговують рух капіталів та грошей. Функції банків наступні:

залучення та розміщення грошових вкладів і кредитів;

фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестованих коштів;

випуск платіжних документів і цінних паперів (чеків, акредитивів, акцій, облігацій, векселів);

купівля, продаж і зберігання цінних паперів;

придбання права вимоги до поставки товарів і надання послуг, прийняття виконання таких вимог та їх інкасація (факторинг);

довірчі операції (залучення та розміщення коштів, управління цінними паперами) за дорученням клієнтів;

надання консультаційних послуг.

Банки здійснюють зазначені операції у межах, встановлених їх статутами та ліцензіями НБУ. [3]

Статутний фонд акціонерного банку може формуватися тільки за рахунок власних коштів акціонерів. Забороняється збільшувати статутний капітал і створювати нові банки за рахунок нерозподілених прибутків або коштів інших фондів. Не можна робити внески за рахунок бюджетних, кредитних і заставних коштів.

Інвестиційні банки - спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, які спеціалізуються на операціях із цінними паперами з метою залучення коштів, здійснення довготермінового кредитування і фінансування підприємств різних галузей народного господарства.

Інвестиційний банк виконує наступні функції:

емісія цінних паперів;

погодження умов та видів позик (облігацій, акцій);

випуск і розміщення ЦП, у тому числі за власний рахунок;

гарантія емісії (зобов'язання купити нереалізовану частину випущених цінних паперів);

надання звичайних і довготермінових кредитів інвесторам;

консультаційні послуги.

У сучасних умовах інвестиційні банки, пов'язані з комерційними через вкладання залучених внесків у прибуткові операції з цінними паперами підприємств, надають їм кредити під заставу цінних паперів.

Значний вплив на розширення інвестиційної діяльності, особливо в перехідний період, має Фонд державного майна України, на який покладено:

захист майнових прав України на її території та за кордоном;

здійснення повноважень щодо проведення приватизації май на загальнодержавної власності;

сприяння процесу демонополізації економіки та створення умов для конкуренції виробників;

розробка і контроль за проектами державних програм приватизації.

При цьому Фонд є власником тої частини акцій акціонерних товариств, яка не була реалізована в процесі приватизації. На нього покладено повноваження щодо створення комісій з приватизації, видачі ліцензій посередникам, залучення іноземних інвесторів до процесу приватизації шляхом укладання з ними або їх посередниками договорів.

Фонд розробляє нормативні акти з питань управління державним майном, проводить інвентаризацію, здійснює аудиторські перевірки ефективності його використання, складає кошторис витрат позабюджетного фонду і контролює їх використання.

Невід'ємним учасником процесу роздержавлення майна в Україні впродовж п'яти років була Національна мережа центрів сертифікатних аукціонів, а з квітня 1999 р. - Державна акціонерна компанія "Національна мережа аукціонних центрів", яка створена з метою подальшого забезпечення процесу приватизації, сприяння розвитку фондового ринку, підтримки підприємництва та прискорення економічних реформ в Україні. ДАК "Національна мережа сертифікатних аукціонів" має у розпорядженні централізовані бази даних за результатами аукціонів за приватизаційні папери та грошові кошти, в яких зберігається інформація про власників акцій приватизованих підприємств на більш ніж 7 тисяч підприємств, які провели первинне розміщення акцій через мережу аукціонних центрів. Поєднуючи інформаційні та телекомунікаційні можливості, компанія надає наступні інформаційно-консультаційні послуги:

підготовка підприємств до приватизації;

надання статистичної та аналітичної інформації про аукціони і підприємства, пакети яких пропонувалися для продажу через мережу аукціонних центрів;

інформаційно-аналітична підтримка учасників фондового ринку та потенційних інвесторів;

розробка проектів реструктуризації;

розробка бізнес-планів інвестиційних проектів, інвестиційних меморандумів;

проведення маркетингових досліджень та аналіз конкурентр- спроможності;

впровадження системи управління фінансами;

аналіз структури факторів прибутковості підприємств та розробка програми зменшення витрат;

експертна оцінка майна.

Протягом усього періоду функціонування основним видом діяльності компанії було забезпечення виконання Державних програм приватизації щодо проведення аукціонів за приватизаційні папери, а пізніше - за грошові кошти. Сьогодні відбувається приватизація не тільки за грошові кошти, а й проводяться відкриті торги з продажу майна, що перебуває у державній власності, об'єктів незавершеного будівництва, пакетів акцій.

Спеціалісти компанії вивчають та аналізують інвестиційні потреби регіонів України. Інформація про підприємства консолідується в базі даних інвестиційних пропозицій та бізнес-планів. Для представлення інвестиційних проектів зарубіжним партнерам створена та діє програма "Інвестиційний міст", основною метою якої є впровадження механізму ознайомлення реального інвестора з інвестиційними можливостями та потенціалом українських підприємств.

Усі пропозиції щодо інвестиційних проектів розкривають сутність інвестиційної пропозиції, її ринкову орієнтацію, бажану форму участі інвестора, реальну вартість проекту, прогнозовані обсяги виробництва, а також дозволяють проаналізувати фінансовий стан підприємства. [

Програма "Інвестиційний міст" продовжила розробку та впровадження проекту щодо створення Системи маркетингової інформації, яка впроваджується з метою:

реалізації комплексу заходів з удосконалення руху товарів та послуг від виробника до споживача;

забезпечення для виробників товарів та послуг можливості оперативного отримання обробленої та систематизованої інформації про товарний ринок;

підтримки та розвитку приватного підприємництва.

Чітко організована Система реально працюючих підприємств з інформацією щодо комерційних пропозицій в поєднанні з консультаційною підтримкою дадуть позитивний результат щодо налагодження прямих господарських зв'язків, а отже, сприятимуть фінансовому оздоровленню підприємств.

Значний вплив на інвестиційну діяльність мають позабюджетні фонди, через які держава формує додаткові джерела фінансування: Державний інноваційний фонд, Фонд сприяння зайнятості, Пенсійний фонд.

Державний інноваційний фонд створено для фінансування та матеріально-технічної підтримки заходів щодо забезпечення розвитку і використання досягнень науки і техніки. Формується Інноваційний фонд за рахунок відрахування підприємствами 1% від фактичного обсягу реалізації продукції, робіт та послуг (з відрахуванням податку на додану вартість і акцизного збору) за попередній місяць. Розрахована сума відрахувань відноситься на собівартість продукції. Торгові, постачально-збутові, посередницькі організації роблять внески, виходячи із розміру валового доходу. Зібрані Інноваційним фондом кошти розподіляються галузевими спеціальними фондами позабюджетних коштів - 70% та обласними відділами фонду - 30%. Кошти Інноваційного фонду повинні бути джерелами:

розвитку технічної і технологічної бази підприємств;

оновлення виробничих фондів;

впровадження нових матеріалів, які б відповідали сучасним вимогам.

1.4. Основні показники інвестиційної діяльності в Україні

Зростання наявних доходів підприємств та притік ВКВ в Україні через приватизацію та державні капітальні вкладення стимулювали інвестиційну діяльність, яка отримала значний поштовх у першому півріччі поточного року.

За даними Держкомстату України: за січень-червень 2005 р. в Україні за рахунок усіх джерел фінансування освоєно 23707,6 млн. грн. інвестицій в основний капітал (капітальних вкладень), що на 32,2% більше порівняно з відповідним періодом минулого року (за перше півріччя 2004 р. - відповідно на 27,5%). Переважну частку - 86,4% становили інвестиції в основний капітал (у капітальне будівництво і придбання машин та обладнання), 1,4% - витрати на придбання та створення інших необоротних матеріальних активів, 0,5% - на формування основного стада робочої та продуктивної худоби. На поліпшення об'єктів (капітальний ремонт, модифікацію, модернізацію) витрачено 9,6% (2636,3 млн. грн) усіх інвестицій, з них будівель і споруд - 6,5% (1795,2 млн. грн). У нематеріальні активи спрямовано 2,1% загального обсягу капітальних інвестицій. [8]

У структурі джерел фінансування капітальних інвестицій та інвестицій в основний капітал сталися зміни: суттєво посилилася роль коштів державного бюджету (з 6,6% до 10,3%) у капітальних інвестиціях та (з 6,1 до 8,9%) в інвестиціях в основний капітал; зросла частка коштів місцевих бюджетів (з 3,7 до 4,3%) у капітальних інвестиціях та (з 3,5 до 4,4%) в інвестиціях в основний капітал. Водночас, незважаючи на високі темпи кредитування підприємств та приплив у країну прямих іноземних інвестицій, в дійсності складова цих джерел в освоєнні капітальних вкладень виявилася меншою, ніж в аналогічному періоді 2004 року. Кошти іноземних інвесторів скоротили свою частку в інвестиціях в основний капітал з 3,8 до 3%, а кредити банків та інші позики - з 8,5 до 6%. Головною складовою джерел інвестування залишаються власні кошти підприємств (63,2% в освоєнні капітальних вкладень). [12]

У технологічній структурі в порівнянні із 2004 р. дещо зменшилася частка витрат на придбання машин, обладнання та устаткування для новозбудованих об'єктів, реконструкції і технічного переоснащення діючих підприємств з 51,8% (за перше півріччя 2004 р) до 50,5% від усіх обсягів. Відповідно зросла частка витрат на будівельні і монтажні роботи, яка становила 42,5% освоєння і зросла проти зазначеного періоду минулого року на 2,4 відсоткових пункти.

За видовою структурою основних засобів більше ніж половину (54,2%) загального обсягу інвестицій в основний капітал спрямовано на зведення будівель і споруд. З них майже чверть (24,3%) вкладень спрямовано у житлові будівлі. На придбання машин, обладнання, інструменту та інвентарю використано 37,0%, транспортних засобів - 7,3% усіх вкладень. [12]

Таким чином, у січні-липні сукупний внутрішній попиту частині інвестиційного (капітальні вкладення) та споживчого (населення) за своїми темпами приросту перевищував темпи ВВП, при цьому інвестиційний попит випередив споживчий. У першому півріччі споживча активність населення призвела до того, що приріст споживчого попиту населення перевищив приріст валових наявних доходів домогосподарств; продовжується минулорічний процес вливання в оборот готівкових заощаджень населення в ВКВ (що демонструє позитивне сальдо продажу ВКВ на готівковому ринку), частина яких потрапляє на споживчий ринок. Водночас, населення продовжує нарощувати заощадження у банківській системі, надаючи перевагу гривневим вкладенням, та будувати житло. [8]

2. Державна інноваційна політика

2.1. Державне регулювання інноваційної діяльності в Україні

Державне регулювання інноваційної діяльності в Україні здійснюється відповідно до Постанови Верховної Ради України "Про концепцію науково-технологічного га інноваційного розвитку України" від 13 липня 1999 року №916-XIV га Закону України "Про інноваційну діяльність" від 4 липня 2002 року №40-IV

Головною метою державної інноваційної політики в Україні є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоздатної продукції. [9]

Відповідно до Закону України "Про інноваційну діяльність" основними принципами державної інноваційної політики є:

орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

створення умов для збереження, розвитку й використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Грунтуючись на цих принципах, державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

визначення и підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального й місцевого рівнів;

формування й реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки й стимулювання інноваційної діяльності;

захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

підтримки функціонування й розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

Виходячи з актуальності наявних в Україні проблем, вирішення яких потребує наукового забезпечення, найбільш пріоритетними напрямами державної підтримки сьогодні є:

у сфері наукового розвитку - фундаментальна наука; прикладні дослідження й технології; вища освіта, підготовка та перепідготовка наукових кадрів; розвиток наукових засад розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки; наукове забезпечення вирішення проблем здоров'я людини та екологічної безпеки; система інформаційного та матеріального забезпечення наукової діяльності;

у сфері технологічного розвитку - дослідження і створення умов для високопродуктивної праці та сучасного побуту людини; розроблення засобів збереження й захисту здоров'я людини; розроблення ресурсо-, енергозберігаючих технологій; розроблення сучасних технологій і техніки для електроенергетики, переробних галузей виробництва, в першу чергу агропромислового комплексу, легкої та харчової промисловості;

у сфері виробництва - формування наукоємних виробничих процесів, сприяння створенню та функціонуванню інноваційних структур (технопарків, інкубаторів тощо); створення конкурентоспроможних переробних виробництв; технологічне та технічне оновлення базових галузей економіки держави; впровадження високорентабельних інноваційно-інвестиційних проектів, реалізація яких може забезпечити як найшвидшу віддачу і започаткувати прогресивні зміни в структурі виробництва та тенденціях його розвитку;

у сфері фінансово-банківської діяльності - стимулювання створення спеціалізованих інноваційних банків, а також фондів довгострокового кредитування функціонуючих комерційних банків шляхом встановлення відповідних пільг з оподаткування коштів, що інвестуються для досягнення технологічних змін; диференціація ставки податку на прибуток комерційних банків залежно від напрямів використання ресурсів шляхом зниження в разі їх довгострокового кредитування високотехнологічних проектів і підвищення в разі вкладання коштів у високоприбуткові операції фінансового ринку; створення системи пільгового рефінансування комерційних банків, які надають пільгові кредити для реалізації інвестиційних проектів щодо розроблення і впровадження високотехнологічного обладнання та іншої інноваційної продукції; запровадження спеціального порядку створення інноваційних асоціацій, які є інвестиційно-виробничими об'єднаннями юридичних та фізичних осіб, що беруть участь у здійсненні інноваційного проекту та випуску нової конкурентноспроможної продукції; запровадження державної системи страхування ризиків інноваційної діяльності за рахунок спеціально створеної страхової компанії тощо.

Найефективнішим важелем державного регулювання інноваційної діяльності є створення особливого податкового та митного режиму. [9]

Зокрема, впродовж строку чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту і за умови, що виконання проекту розпочато не пізніше вісімнадцяти місяців від дати його державної реєстрації, оподаткування об'єктів інноваційної діяльності здійснюється у порядку, за яким 50 відсотків податку на додану вартість по операціях з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов'язаних із виконанням інноваційних проектів, і 50 відсотків податку на прибуток, одержаний від виконання цих проектів, залишаються у розпорядженні платника податків, зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним виключно на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз. Пільгове оподаткування реалізується за умови, що суб'єкт інноваційної діяльності про початок реалізації інноваційного проекту у місячний строк повідомляє відповідний орган Державної податкової адміністрації і по всіх господарських операціях, пов'язаних із виконанням інноваційного проекту, веде окремий бухгалтерський облік.

Кошти у розмірі 50 відсотків податку на додану вартість і податку на прибуток, що залишаються у розпорядженні платника податків і не використані протягом строку пільгового оподаткування і дванадцяти місяців після нього, підлягають зарахуванню до Державного бюджету України.

Інноваційним підприємствам дозволяється прискорена амортизація основних фондів і встановлюється щорічна двадцятивідсоткова норма прискореної амортизації основних фондів групи 3. При цьому амортизація основних фондів групи 3 проводиться до досягнення балансовою вартістю групи нульового значення.

Інноваційні підприємства сплачують земельний податок за ставкою у розмірі 50 відсотків діючої ставки оподаткування.

Особливостями митного регулювання інноваційної діяльності є те, що:

Необхідні для виконання пріоритетного інноваційного проекту, яким передбачається випуск інноваційного продукту, щодо якого прийнята постанова Кабінету Міністрів України про його особливу важливість, сировина, устаткування, обладнання, комплектуючі та інші товари (крім підакцизних товарів), які не виробляються в Україні або виробляються, але не відповідають вимогам проекту, при ввезенні в Україну протягом строку чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту звільняються від сплати ввізного мита та податку на додану вартість. Номенклатура та обсяги ввезення сировини, матеріалів, устаткування, обладнання, комплектуючих та інших товарів мають бути визначені в інноваційному проекті перед його державною реєстрацією.

У разі використання сировини, матеріалів, устаткування, обладнання, комплектуючих та інших товарів, ввезених в Україну без сплати ввізного мита та податку на додану вартість не для потреб виконання інноваційного проекту ввізне мито та податок на додану вартість сплачуються до бюджету в повному обсязі. При цьому платник податку зобов'язаний збільшити податкові зобов'язання за наслідками податкового періоду, в якому відбулося таке порушення, на суму ввізного мита і податку на додану вартість, що мали бути сплачені при ввезенні на митну територію таких товарів, а також сплатити пеню, нараховану на суму податків, виходячи із 120 відсотків облікової ставки Національною банку України, що діяла на день збільшення податкового зобов'язання, за період їх, нецільового використання.

Реалізація цих заходів сприятиме формуванню такої моделі організації інноваційної діяльності, зокрема, науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт в Україні, яка б поєднувала в собі елементи ринкової економіки із збереженням гнучких важелів державного регулювання цією найважливішою сферою життєдіяльності суспільства. [7]

2.2. Проблемні питання інноваційної політики в Україні

На сьогодні нас уже не задовольняють такі визначення інновації, як «розробка та впровадження нового товару», «... нової технології», «... нових методів управління» і ї. д. Факти змушують розуміти інновацію як нелінійний системний процес, що, подібно атрактору, «притягує» до себе інноваційні та традиційні виробництва, утворює соціальні, політичні й інституційні формування, еволюціонуючи разом із ними. [10]

Інновація це процес, у якому матеріалізується час - фактор якісного переходу системи з одного стану до другого. Протилежністю інновації є традиція.

Традиційна економіка формує суперечливі умови для інновацій. З одного боку, вона створює фінансову основу, але з другого - силу опору інноваційному процесу, тобто традиційний інституціоналізм. Протиборство двох сил - інновації та традиціоналізму - викликає циклічність в еволюційному просторі розвитку економіки і суспільства в цілому. Якщо сили опору виявляються сильніше інновації, виникають катаклізми або застійні явища в суспільстві.

Сили опору інновації формуються не тільки традиційною економікою, а й усім інституціональним комплексом, у тому числі й тим, що відповідає за розвиток інновації:

системою офіційної науки;

традиційної освіти;

вибору пріоритетів і комерціалізації інтелектуальної власності;

фінансування наукових розробок та інвестиційних проектів;

системою сталих у суспільстві правил і традицій.

Успіх інноваційного процесу не є гарантією успішності подальшої інноваційної політики. Якщо інновація переборює сили опору, традиційна економіка (весь інституціональний комплекс) приймає її - інновація переходить у іншу якість. Вона перестає бути інновацією, «стає на бік» традиціоналізму, підсилюючи його своїм потенціалом. Тому інноваційна політика має на увазі стратегію «перескакування» з гребеня однієї інноваційної хвилі на гребінь другої. Це вимагає, з одного боку, підготовки цих хвиль інноваційної активності заздалегідь, а з другого, - відповідного мистецтва інноваційної політики. [16]

Є кілька негативних сценаріїв розвитку, коли інноваційний процес освоюється частково традиційним капіталом. У такому випадку відбувається посилення опору реальному інноваційному процесові, його гальмування.

Як правило, така ситуація виникає через слабкість традиційної економіки, коли вона не в змозі витримати фінансове навантаження всього інноваційного процесу. Тоді останній вимагає допомоги, що виражається в комплексному впливі і на інновацію, і на традиціоналізм.

Як свідчить досвід країн - світових лідерів, найбільш ефективним інструментом такої підтримки є формування національної інноваційної системи (НІС). НІС є не тільки сприятливим інституціональним середовищем для інновації. У межах цієї системи органічно поєднуються всі складові частини інновації: наука, освіта, система фінансування наукових розробок і дослідно-конструкторських робіт, система комерціалізації і захисту інтелектуальної власності. Але, що найголовніше, у ній ще й ефективно реалізується вся потужність державної фінансової підтримки фундаментальних наукових досліджень, а також можливість здійснення фінансування приватними фінансовими і нефінансовими корпораціями.

Тому інноваційна політика може розглядатися як стратегія або набір стратегій реалізації інноваційних пріоритетів у рамках національних інноваційних систем.

Національна інноваційна система є важливою передумовою для успішного відродження національної економіки, її адаптації до умов міжнародної конкуренції.

У разі вибору Україною стратегії досягнення якісних та кількісних показників європейських лідерів така політика має стати безальтернативною.

Проте в Україні залишається невирішеним комплекс проблем, які перешкоджають швидкому та ефективному переходу економіки на дієву інноваційну політику. [10]

Важливим інструментом реалізації прискореного інноваційного розвитку та переходу економіки до ефективної інноваційної політик (інноваційної стратегії) є сучасна національна інноваційна система. Заради її побудови уряд, наука, освіта, промисловість, фінансові т; нефінансові корпорації мають об'єднатися у стратегічний союз нового типу. В Україні реально спостерігається домінування політичних інструментів досягнення стратегічних переваг над економічними. Тому на першому етапі системним ядром пропонованого стратегічного союзу та ініціатором його створення має стати держава з подальшим делегуванням цієї функції науці нового типу.

Для пострадянського інституціоналізму, на фоні якого здійснюються економічні відносини в Україні, з історичних причин характерним є домінування політичних заходів.

Для успішного подолання негативних наслідків цього інституційного середовища та переходу до засад структурної розбудови найбільш сприятливим інструментом буде формування сучасної національної інноваційної системи як цілісного науково-виробничого комплексу. Останній є основою нового технологічного укладу. До його складу мають входити такі компоненти:

наука;

освіта;

підприємництво;

механізми фінансування інновацій;

механізми захисту відносин (інтелектуальної) власності.

2.3. Державна підтримка інноваційної активності економіки

Інноваційна активність національної економіки, а саме вдосконалення методології, показники промислових підприємств, державна підтримка інноваційного процесу – це ті орієнтири державної політики які були визначені Президентом України Віктором Ющенком у виступі на Майдані Незалежності 24 серпня 2005 року. «... Потрібна чітка логіка дій, чіткі і довготривалі орієнтири. Перший з них - високі технології. Саме вони здатні стати локомотивом нашої економіки, швидко створити високооплачувані робочі місця, забезпечити високі соціальні стандарти. Нам є що запропонувати світові в аерокосмічних, комунікаційних, енергетичних сферах. Я поставив перед Урядом завдання - дати поштовх інноваціям, створити максимальний інвестиційний комфорт для всіх галузей», - сказав він. [6]

У 2005 році новим урядом відповідно до Програми діяльності Кабінету Міністрів України «Назустріч людям» розроблено соціально орієнтований бюджет, у якому запропоновані зміни, що повинні сприяти поліпшенню життя практично всіх громадян України. Повною мірою мета уряду може реалізуватись в умовах макроекономічної стабільності, подальшого економічного зростання і наповнення бюджету. За 2005 рік прогнозовалося зростання ВВП на 9,5%. Однак обсяги промислового виробництва за січень-червень 2005 року зросли на 5% порівняно з аналогічним періодом 2004 року. Одна зі значних причин уповільнення темпів промислового виробництва в 2005 році порівняно з попереднім роком - рецесія ключової області вітчизняного виробництва гірничо-металургійного комплексу, що також викликано зміною кон'юнктури на зовнішніх ринках.

У таких складних умовах здійснюються рішучі заходи, спрямовані на вступ України в 2005-2006 роках до Світової організації торгівлі, що відповідає стратегічним інтересам розвитку національної економіки. В Указі Президента України №951/2005 від 15 червня 2005 року затверджено план невідкладних заходів щодо забезпечення вступу України до COT. Очікується, що вступ до COT забезпечить додаткове зростання ВВП на 1,5-2%, збільшення експорту продукції в обсязі до 2 млрд. дол. США, зростання прибутків підприємств майже на 8 млрд. грн. і щорічне зростання обсягів прямих іноземних інвестицій у розмірі 1-2 млрд. дол. США [18]

Однак навіть в умовах дефіциту часу всі умови вступу України в COT повинні бути економічно обгрунтовані та зрозумілі для суспільства, вітчизняних підприємців та інвесторів, а можливі ризики для внутрішнього ринку - зведені до мінімального рівня.

25 березня 2005 року Верховною Радою ухвалено зміни до Державного бюджету на 2005 рік, запропоновані Кабінетом Міністрів. Ці зміни зокрема ліквідували податкові пільги, закріплені в законах про підтримку вітчизняних гірничо-металургійного комплексу, суднобудування, автомобілебудування, літакобудування, у законодавстві про спеціальні (вільні) економічні зони (С(В) ЕЗ) і території пріоритетного розвитку (ТПР) і в законодавстві про технопарки, створили рівні умови в оподатковуванні всіх суб'єктів підприємницької діяльності. На думку уряду, вищезазначені зміни також спрямовані на легалізацію економіки і сприятимуть збільшенню надходжень у бюджет. [5]

Сьогодні для вирішення завдань уряду з поліпшення соціально-економічного становища в країні найбільш перспективним бачиться інноваційний розвиток економіки. Значний оптимізм щодо вибору саме такого напрямку економічного зростання створює Постанова KM України від 6 травня 2005 року №324, у якій затверджено розгорнутий план заходів для виконання Програми «Назустріч людям». Цією програмою (п.253) передбачено затвердження плану заходів впровадження інноваційної моделі структурної перебудови національної економіки.

До позитивних результатів повинно призвести й здійснення кроків, спрямованих на послідовне інституціональне забезпечення інноваційного шляху розвитку економіки. Відповідно до Указу Президента України від 19 липня 2005 року №1116/2005 утворено Національну раду України з інвестицій та інновацій як дорадчий орган при Президентові України та Державне агентство України з інвестицій та інновацій як допоміжний орган, підпорядкований Президентові України. За Указом Президента України від 19 липня 2005 року №1120/2005 Міністерство промислової політики України визначене як спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади із забезпечення реалізації державної інноваційної політики в сфері промисловості. Крім того, згідно з цим Указом Українську державну інноваційну компанію передано до управління Міністерства промислової політики України. [6]

З огляду на те, що інноваційна ідея з самого початку націлена на комерційний результат, а доведення її до робочої стадії вимагає солідних вкладень капіталу і пов'язане зі значними ризиками, має використовуватися широкий набір прямих і непрямих методів державної підтримки інноваційної активності підприємств і бізнесу відповідно до світової практики. Непряме стимулювання, що грунтується на наданні різних видів податкових пільг, вимагає значно менших бюджетних витрат і дозволяє охопити набагато більшу кількість інноваційних суб'єктів. Серед них найбільш ефективними є:

надання податкових пільг з операцій, що пов'язані з оборотом науково-технічної продукції;

протягом декількох років звільнення від податків на прибуток, отриманий від реалізації інноваційних проектів;

надання дослідницького та інвестиційного податкового кредиту, тобто відстрочка податкових платежів у частині витрат із прибутку на інноваційні цілі;

зменшення оподатковуваного прибутку на суму вартості приладів і устаткування, переданих ВНЗ, науково-дослідним та іншим інноваційно активним підприємствам;

пільгове оподаткування прибутку, отриманого в результаті використання патентів, ліцензій, ноу-хау та інших нематеріальних активів, що входять до складу інтелектуальної власності;

зарахування частини прибутку інноваційно активних підприємств на спеціальні рахунки з наступним пільговим оподатковуванням у випадку використання на інноваційні цілі;

зменшення податку на приріст інноваційних витрат тощо.

Має виконуватися також комплексна робота з розширення використання програмно-цільових методів управління соціально-економічним розвитком; з удосконалення і поповнення законодавчої бази із необхідним акцентом на стимулюванні інновацій, особливо у високотехнологічному та наукоємному виробництві та підвищенні конкурентоспроможності економіки; з підвищення загальної кількості та ефективності науково-виробничій діяльності малих та середніх інноваційних фірм; значного оновлення технологій. Ці заходи дозволять підвищити інноваційну активність національної економіки.

3. Сучасний стан інноваційної діяльності в Україні

Як свідчить досвід економічно розвинених країн, стійке та збалансоване економічне зростання в країні базується насамперед на впровадженні технологічних інновацій у промисловості. Рівень інноваційної активності промислових підприємств є показником стабільності та конкурентоспроможності економіки країни.

Як відомо, Україна значно відстає від інтеграційних процесів, що відбуваються у світовій економіці. Серед головних проблем можна зазначити: стратегічний дефіцит, відсутність оптимального взаємозв'язку складових частин економічної політики держави. В Україні з кожним роком скорочується кількість інноваційно-активних підприємств. У 2003 р. їхня частка становила всього 15,1%, при тому, що у 2000 р. була на рівні 18%. [1]

Виходячи з того, що інноваційні зрушення у промисловості на сучасному етапі розвитку економіки України є перспективними і забезпечують високі показники загального економічного зростання, постає необхідність дослідження сучасного стану та напрямків активізації інноваційної діяльності на промислових підприємствах.

Важливим напрямком інвестиційної діяльності є інноваційна діяльність - головне джерело процесу розширеного відтворення. Інноваційна діяльність спрямована, в першу чергу, на подолання технічного відставання, переорієнтацією виробничого потенціалу на створення конкурентоспромо-жних промислових виробництв, розвиток яких залежить від рівня сприйнятливості підприємств до нововведень.

На забезпечення переходу до інноваційно орієнтованого зростання, звернено увагу у Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір: концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки», що обумовлює особливу увагу до інноваційної складової інвестиційної діяльності. Протягом десяти років економічних трансформацій в Україні, що здійснювалися досить непослідовно та набули надмірної тривалості, не варто було очікувати активізації інноваційної діяльності. За цей час у державі не було створено належних умов для розвитку інноваційної діяльності, однак висновок щодо неефективності державної інноваційної політики в попередні роки не можна вважати однозначно коректним.

Показником ефективності державної трансформаційної політики в інноваційній сфері має стати створення (за підсумками попередніх років економічних реформ) передумов для переходу до інноваційної моделі розвитку. Оскільки інноваційна модель зростання є об'єктивно наступною стадією трансформаційного процесу, саме це, зрештою, і має визначити, наскільки адекватною та ефективною була політика реформ і чи виконала вона поставлені стратегічні завдання.

Стан інноваційної діяльності в Україні більшістю експертів-науковців визначається як кризовий і такий, що не відповідає сучасному рівню інноваційних процесів у промислово-розвинених країнах та потребам інноваційного розвитку. Стабільне скорочення реальних обсягів фінансування науково-технічного комплексу та відсутність дієвої державної науково-технічної стратегії не дають підстав для висновку про наявність реального підґрунтя для переходу до інноваційної моделі розвитку. Реформування науково-технічного комплексу побудовано за принципом частих змін цілей та завдань, без урахування загальновідомих факторів функціонування та розвитку науково-технічного потенціалу: активної та передбачуваної державної підтримки, формування попиту на наукові досягнення з боку реального сектора економіки тощо.

Статистичні дані про впровадження нововведень у промисловості дозволяють дійти висновку, що частка підприємств, які впроваджують інновації, різко зменшилася, і становить у 2003 р.15,1% загальної кількості підприємств. Між тим, у 2003 р.85% загальної кількості промислових підприємств взагалі не здійснювали інновацій (рис.2). [1]

Державна інвестиційно-інноваційна політика

Рис.2. Кількість підприємств, що здійснювали інновації у промислові підприємства у 2000-2003 роках [1]

Інноваційну діяльність вітчизняних підприємств стримують такі фактори, як відсутність фінансування, високі кредитні ставки, недосконалість законодавства, високий економічний ризик, відсутність попиту на продукцію, недостатність інформації про ринки збуту тощо.

Очевидним є розвиток тенденції посилення диференціації між підприємствами щодо здійснення інноваційної політики. Слід зазначити, що сприйнятливість до інновацій значно варіювала за галузями промисловості. Так, найбільш схильною до нововведень є галузь машинобудування (33%). Відомо, що саме ця галузь традиційно розглядається як основне джерело інноваційної продукції, саме в ній створюються матеріальні передумови для реалізації базових інновацій. Разом із тим, лише 3% підприємств здійснювали інновації у целюлозно-паперовій промисловості, 2% - у добувній, 2% - серед підприємств, що займались виробництвом та розподіленням електроенергії, газу і води.

Різнонаправленість тенденцій динаміки технологічних продуктивних інновацій вказує, що нова продукція освоюється здебільшого більш інтенсивним використанням наявного обладнання і технологій. Досить часто йдеться лише про освоєння модифікацій виробів, що вже випускаються. У 2003 р. порівняно з попереднім роком кількість освоєних видів нової продукції зменшилася з 1776 до 917, у той час як кількість впроваджених нових технологічних процесів збільшилась - з 354 до 476. [1]

Основним джерелом технологічних інновацій залишаються власні кошти підприємств, проте, порівняно з 2002 p., їхня частка у загальному обсязі фінансування інноваційних робіт дещо зменшилась (з 71,1% до 70,3%); за рахунок власних коштів у промисловості здійснювали нововведення 72,1% підприємств.

За рахунок коштів державних і місцевих бюджетів інноваційні роботи здійснювали в основному підприємства з видобування енергетичних і неенергетичних матеріалів, харчової, легкої промисловості, машинобудування, металургії та обробки металу, що займались виробництвом та розподілом електроенергії, газу та води.

Порівняно з 2002 р. дещо збільшилась частка фінансування інноваційних робіт вітчизняними інвесторами, склавши у 2003 р.3,7% (майже 112 млн. грн). Обсяг фінансування інновацій іноземними інвесторами становив 130 млн. грн. (4,2% загального обсягу витрат). Кредити для розвитку інноваційної діяльності використовували 77 підприємств. їх обсяг становив 551,1 млн. грн., або 18,0% загального обсягу фінансування. [1]

Отже, можна констатувати, що підприємства зацікавлені у здійсненні інновацій, зважаючи на скорочення попиту на свою застарілу продукцію. Проте через зношеність основних фондів вони фізично неспроможні до запровадження радикальних інноваційних змін, а через дефіцити фінансових ресурсів не в змозі здійснити необхідну технологічну перебудову.

Таким чином, за умов недосконалості ринкового механізму ціноутворення, товарного, кредитного, грошового та валютного ринків і ринку цінних паперів поки що не можна говорити про наявність автономних ринкових стимулів інноваційного розвитку.

Як свідчить світовий досвід, основним шляхом стимулювання інноваційної активності є встановлення пільг щодо оподаткування підприємств з урахуванням їхньої галузевої диференціації та чіткої цільової спрямованості залежно від цілей і завдань державної інвестиційної політики.

Законом України «Про інноваційну діяльність» встановлено особливості оподаткування інноваційної діяльності, зокрема, передбачено, що 50% суми податку на прибуток, одержаного від виконання інноваційних проектів, залишається в розпорядженні підприємств. Ці кошти зараховуватимуться на їхні спеціальні рахунки з подальшим використанням лише для фінансування інноваційної науково-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідницько-експериментальних баз.

Порівнюючи механізм дій податкового кредиту в зарубіжних країнах з механізмом реалізації пільгового оподаткування прибутку від інноваційної діяльності в Україні, можна помітити певну відмінність. У розвинених країнах підприємство отримує право скористатися податковим кредитом після здійснення ним витрат на інноваційну діяльність, тоді як в Україні підприємство, зареєструвавши інноваційний проект, спочатку отримує право на пільгу з оподаткування прибутку, а вже згодом здійснює витрати на інноваційну діяльність.

Отже, завданнями активізації інноваційної діяльності у промисловості на сучасному етапі розвитку економіки України можна вважати такі:

розробку і запровадження механізму наданнях пільг промисловим підприємствам, що впроваджують і реалізують інноваційну продукцію;

поширення практики надання інноваційним підприємствам середньострокових кредитів зі знижкою кредитної ставки.

Можна зробити висновок, що реалізація запропонованих напрямків активізації інноваційної діяльності в Україні дасть змогу значно підвищити рівень інноваційної активності промислових підприємств, стабілізувати прискорений процес оновлення виробництва, ефективно використовувати внутрішні і залучені зовнішні інвестицій і інноваційну діяльність.

4. Проблеми інвестиційних процесів в Україні

Питання сучасного економічного розвитку регіонів нерозривно пов'язане із підвищенням їхньої інвестиційної привабливості як для залучення іноземних інвестицій, так і для міжрегіонального перерозподілу інвестиційних ресурсів. У період становлення ринкової економічної системи дослідження інвестиційної привабливості регіонів та відповідне їх ранжування стали надзвичайно поширеними як у науковій літературі, так і у практиці регіонального управління.

Водночас лишаються невирішеними питання політики сприяння інвестиційним процесам на місцевому та регіональному рівнях.

Законодавче забезпечення інвестиційної діяльності в Україні до сьогодні характеризується нечіткістю та нестабільністю. Специфічним в українському законодавстві є трактування самого терміна "інвестиція". Так, згідно зі ст.1 Закону України "Про інвестиційну діяльність" (1991 рік)"інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект "(виділено автором). Таке трактування основного терміна у виділеній частині ілюструє винятково прагматичний підхід до потенційного інвестора з боку української держави. Зрозуміло, що досягнення соціального ефекту є однією з основних пріоритетних цілей державної економічної політики, однак для інвестора головною метою його діяльності є отримання прибутку. Цей факт треба чітко усвідомлювати на тих владних рівнях, від яких залежить формування сприятливого інвестиційного клімату в Україні.

Дослідження різноманітних аспектів економічного розвитку регіонів здійснюються в багатьох країнах, щороку зростає кількість міжнародних рейтингів інвестиційного середовища та кредитоспроможності. Основною причиною посилення уваги до міждержавних порівнянь - зумовлене посиленням глобалізації пожвавлення міжнародного фінансового ринку, зокрема ринку інвестиційних ресурсів. Аналіз найважливіших міжнародних рейтингів дає змогу виділити пріоритети, за якими ранжуються країни і які є реальними чинниками формування бізнесового рішення про здійснення кредитної чи інвестиційної операції. Усвідомлення основних засад інвестиційного процесу сприятиме правильному формулюванню пріоритетів регіональної політики в Україні. Так, індекс економічної свободи "Heritage Foundation", що складається для 161 країни, включає законодавство про іноземні інвестиції, податкове навантаження, тарифи, регулювання банківської діяльності, фінансову політику, тіньову економіку. Класифікація країн за ризиками журналу "Euromoney" публікується двічі на рік. Країни отримують загальну суму балів, що виводиться на підставі дев'яти показників, кожен із яких оцінюється за значенням: політичний ризик (25%), економічний розвиток (25%), показники заборгованості (10%), прострочені або відстрочені борги (10%), кредитні рейтинги (10%), доступ до банківського фінансування (5%), доступ до короткострокового фінансування (5%), доступ до ринків капіталу (5%), втрати при стягненні вимог через суд (5%). Щорічник міжнародної конкурентоспроможності Міжнародного інституту розвитку менеджменту, що працює понад 50 років у Лозанні (Швейцарія), формується на базі аналізів бізнес-середовища країн, умов для розвитку підприємств і конкуренції між ними. Всесвітній огляд конкурентоспроможності готується Всесвітнім економічним форумом (Давос, Швейцарія). Конкурентоспроможність оцінюється як спроможність досягти швидкого економічного зростання та утримувати його досить довго. "Індекс економічної свободи" Інституту Фрейзера (Канада) залучає до аналізу та порівняння такі компоненти: вплив уряду - урядові замовлення, дотації, субсидії (11,0%), структура економіки та використання ринків - виробництво та розподіл через уряд (14,2%), монетарна політика та стабільність цін - захист грошей як засобу обігу і заощаджень (9,2%), свобода використовувати інші валюти та їх доступність (14,6%), структура законодавства та права власності - захищеність прав власності і практика дотримання договорів (16,6%), міжнародний обмін - свобода торгівлі з іншими країнами (17,1%), вільний обмін на ринку капіталів та фінансів (17,2%). [2]

Огляд методики зазначених підходів до визначення інвестиційної привабливості та ризиків дає змогу встановити головні вимоги іноземних інвесторів до ринків, які вони прагнуть освоїти. Основними пріоритетами є економічна свобода суб'єктів ринку та прозорість умов господарської діяльності. Такий підхід є цілком зрозумілим і виправданим, оскільки саме за умов поєднання дії ринкових механізмів та діяльності держави, спрямованої на створення рівних умов для економічних суб'єктів, можливий максимальний економічний ефект.

Однією з передумов стабільного економічного розвитку регіонів є формування та підтримка їхнього сприятливого інвестиційного іміджу щодо потенційних інвесторів. В Україні можна розглядати два підходи щодо першочергової необхідності залучення іноземних інвестицій. Сьогоднішня нестача внутрішніх інвестиційних ресурсів зумовлена, по-перше, тривалим періодом спаду вітчизняного виробництва, а відтак - недостатністю ресурсів підприємств для оновлення та модернізації основних фондів. По-друге, обмеженістю заощаджень домогосподарств для здійснення прямих і портфельних інвестицій. По-третє, недостатньою капіталізацією української банківської системи, що обмежує можливості здійснення масштабних інвестиційних проектів. По-четверте, недостатньою розвиненістю вітчизняного фондового ринку. А з іншого боку, участь іноземного капіталу у процесах економічного реформування в Україні була незначною порівняно зі східноєвропейськими країнами. На 01.01. 2005 року загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку України становив 8,4 млрд. дол., тоді як реальна потреба, за оцінками фахівців, становить 40 млрд. дол. . Воднораз, за деякими даними5, обсяг заощаджень населення становить 18 млрд. дол. Оскільки цифри цілком порівнянні, можна припустити, що активність державної політики із залучення внутрішніх інвестицій і легалізації тіньового капіталу повинна бути значно результативнішою. У питанні активізації інвестиційної діяльності в Україні немає альтернативи посиленню цілеспрямованої політики як на рівні держави, так і на рівні регіонів. Більше того, світовий досвід інвестиційної діяльності свідчить про найбільшу принадність для зовнішніх інвесторів тих країн і регіонів, де відчутна активність місцевих інвесторів.

За оцінками внутрішніх й іноземних економічних суб'єктів, інвестиційний клімат в Україні залишається несприятливим. У залученні інвестицій в регіони України важливу роль має відіграти політика сприяння на регіональному рівні, що є виявом політичної волі та здійсненням реальних заходів представниками місцевих органів влади щодо підтримки інтересів інвестора, місцевих переваг в інфраструктурному забезпеченні інвестиційних процесів - фінансовому, технологічному, інформаційному тощо. У такому контексті актуалізується оцінка регіонального стимулювання бізнесу, що насамперед цікавить інвесторів. На сьогодні регіональна активність щодо залучення інвестицій досить неоднорідна, про що свідчать відносні значення розподілу інвестицій в основний капітал на душу населення (див. рис.3). [2]

Державна інвестиційно-інноваційна політика

Рис.3. Інвестиції в основний капітал на одну особу за регіонами (середні значення по Україні). [2]

Необхідною умовою поліпшення інвестиційної й економічної ситуації в Україні є подальша децентралізація державного управління, що сприятиме підвищенню демократичного потенціалу суспільства й управлінської компетенції регіональних і місцевих органів влади. На жаль, сучасна практика формування інвестиційних програм регіонального рівня недосконала. Здебільшого обласні інвестиційні програми є звичайним зведенням районних проектів збільшення виробництва певних підприємств з недосконалим економічним обгрунтуванням. Якщо брати до уваги місцевий рівень економічного розвитку, то можливостей сільських, селищних і міських у малих містах органів місцевого самоврядування (ОМС) недостатньо для кваліфікованого моніторингу та управління не тільки інвестиційними процесами, а й економічним розвитком у цілому. У штатному розписі сільських і селищних ОМС часто немає навіть посади економіста, що, як правило, пояснюється обмеженістю бюджетного фінансування. Однак навіть за наявності відповідних штатних одиниць, через перевантаженість, фахівці не мають змоги реально впливати на інвестиційні процеси. Таким чином, вивчення та розв'язання проблем інвестиційного розвитку територій мають бути компетенцією виконавчих структур регіонального рівня, зокрема - управлінь економічного розвитку обласних державних адміністрацій.

За законодавством України структури державної та регіональної влади не мають права втручатись і впливати на господарську діяльність підприємств. Закономірно, що в період розбудови соціальної ринкової економіки інструменти прямого, адміністративного впливу влади на діяльність суб'єктів господарювання стають неприйнятними. Головним їхнім завданням є опанування економічними методами управління. Це завдання особливо складне з огляду на недостатній рівень професійної підготовки фахівців, яким здебільшого бракує економічних знань і розуміння специфіки функціонування соціальної ринкової економіки.

Зростання обсягів залучених інвестицій відіграє подвійну роль для регіонів. По-перше, за кількістю залучених інвестицій можна дійти висновку щодо дієвості відповідної регіональної чи місцевої влади, оцінивши її ефективність. По-друге, інвестиції самі по собі є інструментом і рушійною силою економічного розвитку відповідної території, тобто сприяють отриманню соціального ефекту, про який ішлося раніше.

З метою стимулювання економічного розвитку територій і пришвидшення у них інвестиційних процесів на регіональному та місцевому владних рівнях має здійснюватись цілеспрямована стратегія формування іміджу регіону як привабливого об'єкта вкладання інвестицій, зокрема: формування бази даних для потреб широкого кола інвесторів щодо економічного і правового середовища, інвестиційного потенціалу та конкурентних переваг території; запровадження і постійна підтримка дії ефективних каналів поширення інформації щодо потреб та можливостей території, в тому числі рекламного характеру; активна участь і посередництво в налагодженні ділових контактів між представниками місцевих бізнесових кіл та потенційними інвесторами; адміністративний і консультативний супровід інвестиційних проектів. Мета та завдання регіональної влади в інвестиційному процесі можуть бути представлені у вигляді функціональної моделі (див. рисунок 4).

Сучасна організація інвестиційного процесу на регіональному рівні має базуватися на новітніх науково-методологічних підходах та спрямовуватися на основну мету регіонального економічного розвитку - поліпшення якості життя людини. У такому разі регіональна інвестиційна політика може використати процесний підхід моделі управління якістю за стандартом ISO 9001. Саме такий підхід може забезпечити: поступальність і безперервність здійснення інвестиційної політики на регіональному рівні; відповідальність регіональної влади за здійснення політики та її соціально-економічні наслідки; можливість визначення критеріїв оцінки інвестиційного процесу та ступеня відповідності йому дій усіх його суб'єктів; можливості моніторингу ефективності інвестиційного процесу та необхідного коригування обраної стратегії; досягнення головної цільової функції регіональної політики - поліпшення якості життя населення регіону.

Державна інвестиційно-інноваційна політика

Рис.4. Функціональна модель регіонального інвестиційного процесу. [2]

Важливою умовою успішності інвестиційних процесів регіону є реалізація комплексної стратегії його соціально-економічного розвитку, яка передбачає взаємопов'язану систему заходів. Головні з них: стратегічне планування соціально-економічного розвитку регіону; налагодження міжсекторної співпраці "влада - громада", "влада - бізнес" на засадах відкритості, прозорості ухвалення та реалізації управлінських рішень; реалізація регіональної інформаційної політики, спрямованої на формування сприятливого інвестиційного іміджу регіону; підготовка фахівців з місцевого та регіонального економічного розвитку шляхом державного замовлення їх підготовки у вищих навчальних закладах.

Таким чином, узагальнення особливостей і проблем інвестиційної діяльності на місцевому та регіональному рівнях дає змогу дійти таких висновків. У світі відбувається помітне зацікавлення новими ринками, зокрема економіками країн, що розвиваються, з огляду на їхню перспективність. Для інвесторів вирішальними умовами прийняття рішень є економічна свобода суб'єктів ринку, прозорість умов господарської діяльності. В Україні політика сприяння інвестиційним процесам ще не досягла належного рівня, зокрема обмежені можливості органів місцевого самоврядування. Значною проблемою залишається низький професійний рівень спеціалістів економічних відділів ОМС, що перешкоджає здійсненню кваліфікованого управління інвестиційними процесами на місцевому рівні. Кількість інструментів місцевої влади щодо активізації інвестиційної діяльності незначна. З огляду на це така діяльність має бути структурована за напрямками - вивчення потреб і ресурсів громади, інформаційна кампанія задля підтримки сприятливого інвестиційного іміджу території, організаційно-інформаційна підтримка бізнесу.

Висновки

В курсовій роботі зроблено аналіз процесу державного регулювання інвестування економіки в сучасній Україні. Виходячи з того, що інвестування в економіку - один з найголовніших засобів вивести виробничі галузі України з застою, підняти рівень виробництва в державі до необхідної для нормального функціонування економіки межі, дослідження цієї теми є досить актуальним.

В висновку треба відмітити, що на теперішній час українська законотворча база ще недосконала та недостатня для нормального й сталого протікання процесу інвестиційної діяльності.

Таким чином, інвестування економіки на сучасному етапі розвитку України це процес вкрай необхідний.

Враховуючи, що використання в якості інвестицій державних позик та закордонних кредитів, як свідчить практика, мало ефективно, необхідно залучати приватний, в тому числі закордонний, капітал в економіку України. З цією метою необхідно удосконалювати законодавчу базу, яка регулює інвестиційний процес в державі.

Інноваційна політика розглядається як стратегія або набір стратегій реалізації інноваційних пріоритетів у рамках національних інноваційних систем.

Аналізуючи матеріли періодичних видань, можна зробити висновок, що при загальних успіхах у досягненні макроекономічної стабілізації і зростання ВВП у 2001-2004 роках змін за рахунок суттєвого збільшення виробництва технологічних інновацій та поліпшення якості економічного зростання у структурі економіки не досягнуто. Це свідчить про недоліки в реалізації державної інноваційної політики і розвитку інноваційної інфраструктури в країні.

Для реалізації державної політики щодо поліпшення соціально-економічного стану в країні на основі інноваційної моделі розвитку економіки повинні широко використовуватися довгострокові механізми та інструменти державної підтримки, які б стимулювали підвищення інноваційної активності економіки.

Список використаних джерел

Александрова В.П., Чирков В.Г. Прицілювання до ефективного впровадження інновацій (дискусійна) // Проблеми науки. - 2005. - №1. - C.2-7.

Амоша О. Інноваційний шлях розвитку України: проблеми та рішення // Економіст. - 2005. - №6. - С.28-32.

Данілов О.Д. та інш. Інвестування: Навч. посіб. – К.: Видавничий дім „Комп’ютерпрес”, 2001. – 364с.

Денисюк В А. Високі технології і високонаукоємні галузі-ключові на прями в інноваційному розвитку // Економіст. - 2004. - №5-С.76-81.

Денисюк В А. Провідна та організаційна роль влади в інноваційному розвитку // Інтелектуальна власність. - 2004. - № 9. - С 7-12; №11,-С.3-10.

Денисюк В., ІННОВАЦІЙНА АКТИВНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ: ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕТОДОЛОГІЇ, ПОКАЗНИКИ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ, ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА // Економіст 2005 №8 стор.45-49

Жукович І А., Рижкова Ю.О. Інноваційна діяльність в українській економіці // Статистика України. - 2005. - №1. - С.24-28

Крючкова І.В. Структурні індикатори економіки в Україні // Економіка і прогнозування 2005, №1, стор.92-114

Майорова Т.В. Інвестиційна діяльність. Навч. посіб. - Київ: ЦУЛ, 2003. – 376с.

Макаренко І. Проблеми інноваційної політики України в умовах реформування економіки // Економіст 2005 №4 стор.40-42

Маліцький БА., Булкін 1.0., Єгоров І.Ю., Кавуненко Л.П., Калитич Г.І., Коміренко Р.П., Попович О.С., Соловьйов В.П. Актуальні питання методології та практики науково-технологічної політики. - Київ, 2001.

Мержа С.І. Інноваційна діяльність у промисловості: сучасний стан та напрямки активізації в Україні // Актуальні проблеми економіки № 9(51), 2005. – с.155-159

Наука та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. /Держкомстат. - К, 2004. - С.360.

Пересада А.А. Управління інвестиційним процесом - К Лібра 2002 - 472 с.

Петкова Л.О., Інвестиційна привабливість регіонів // Фінанси України. - 2005. - №9. - С.40-46

Про інноваційну діяльність Закон України від 4 липня 2002 р №40 IV

Сердюк І.Г. Стимулювання інноваційної діяльності // Фінанси України. - 2003. - №11. - С.81-89.

Соловьев В.П. Инновационная деятельность как системний процесе в инновационной экономике (Синергетические зффекты инновации). - Киев: Феникс, 2004. - 560 с.

Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник. – Тернопіль: Астон, 2001. - 362с.

СтеченкоД.М. Інноваційні форми регіонального розвитку. Навч посіб - К.: Вища шк., 2002 - 254 с

Україна у цифрах у 2004 році. Короткий статистичний довідник. - Київ: Консультант, 2005.

Харламова Г.О. Вплив інвестицій на економічне зростання // Фінанси України. - 2005. - №3. - С.57-64.

www. uceps. org. ua.

Курсовая работа: Державна інвестиційно-інноваційна політика

Похожие работы: