Для сучасного стану підприємництва в пострадянських республіках характерним є посилення інтересу до зарубіжного (перш за все західного) досвіду з метою запозичення найкращих його зразків. Не заперечуючи вагомості зусиль у даному напрямку, хочеться звернути увагу на неможливість механічного перенесення підприємницького досвіду. Як основний фактор, що перешкоджає цьому, виступають особливості культури, у першу чергу основні культурні цінності та ідеали, типові для того чи іншого суспільства.
Якщо навіть припустити, що раціональне підприємництво є універсальною технікою, нейтральною щодо історикокультуриих та моральних аспектів, то психологічному вмотивуванню до нього така нейтральність не притаманна: воно істотно визначається особливостями культури та моральних традицій. Умовно кажучи, якщо техніки сучасного підприємництва можна навчити кожного, то формування внутрішнього вмотивування – процес складніший і глибинніший. Він вимагає особливих передумов, що ґрунтуються в культурі даного суспільства, його моральних традиціях.
Економічна теорія базується на наборі досить жорстких засад, які обмежують сферу ЇЇ використання. Одне з найважливіших положень – це концепція універсальної економічної науки, незалежної від будь-яких соціальних та культурних впливів. Економічна теорія, яка є суспільною наукою, прагне бути такою ж точною, як і науки природознавчі. Економісти вважають, що якраз ця точність, досягнута завдяки використанню ідеальних «чистих» конструктів, дає їхній науці перевагу перед іншими суспільними дисциплінами: соціологією, політологією, історією. Не буде перебільшенням сказати, що економісти будують свої моделі в надзвичайно жорстких межах. Так соціальні, культурні та екологічні проблеми зараховуються ними до зовнішніх ефектів.
Але економічні відносини реалізуються завдяки реальним людям із певними культурними особливостями, звичаями й традиціями. Конкретизацією антропологічного аспекту виступає поняття і явище «культурне (етнокультурне) середовище». Воно також є індивідуалізуючою характеристикою місця реалізації цих відносин. Ставлення до праці, до підприємництва, до окремих складових ринку, його якостей і недоліків є емпіричною характеристикою специфіки господарського етносу, певного культурного середовища.
Ринкові структури в різних країнах спираються на різний господарський етнос. Індивідуалізм та підприємницький дух американців ґрунтуються на історії цієї країни, у її складній етнічній та географічній структурі. Відсутність високоіндивідуалізованого інноваційного потенціалу в Японії пояснюється саме прив'язкою соціальної структури цієї країни до групових цінностей і повагою до традицій. В інновації важливою є не лише смілива думка, а й готовність соціального оточення сприйняти її, наявність можливостей без затримок втілити ідею в дослідні зразки, налагодити серійне виробництво. У Японії перебіг інноваційного процесу відбувається інакше, ніж в Америці; у Західній Європі – інакше, ніж у Східній.
Щодо господарських форм, шляхом яких народи входять до сучасної економіки, то вони також можуть бути різними, як різні культурні засади їх підприємницької та трудової мотивації. Кожний народ утворює адекватні йому форми ринкового господарювання (як і адекватні йому форми політичної демократії), і те, що чудово «працює» в одному культурному середовищі, «ламається» в іншому культурному середовищі або ж відштовхується ним. Вільна ринкова економіка не може принести успіх «автоматично». Тривалий успіх можуть забезпечити лише адекватні ринкові, його правилам і водночас відповідні культурі народу (етносу) трудові, підприємницькі мотивації; адекватні ринковим відносинам і відповідні народній культурі форми господарського життя.
Господарський етнос, який відрізняється меркантилізмом і головним критерієм оцінок досягнень, пріоритетним зразком поведінки вважає успіх економічної діяльності, виник у Європі, точніше, у її центрі й на заході та деяких інших регіонах. Але даний тип господарської культури є нетиповим навіть для Європи, де скандинавські, південноєвропейські чи східноєвропейські країни надають перевагу іншим пріоритетам – гармонії родинних та соціальних зв'язків, сусідству, якості життя, спадкоємності традицій тощо. Відтак в основі підприємливості може бути не лише бажання досягти економічного успіху, а й служіння ідеї, суспільству. Тому підприємливість може досягти високої інтенсивності в різних географічних регіонах, у суспільствах з різною господарською культурою.
Зі всього розмаїття показників, що використовуються для характеристики особливостей ділової культури, на розвиток підприємництва найбільше впливають:
дистанція (зона) влади підприємця як керівника або ступінь делегування повноважень;
ставлення до невизначеності (ризику);
індивідуалістичний чи колективістський тип менталітету;
«маскулінність» чи «фемінінність» культури.
Ці показники і ступінь їх вираженості для різних країн були описані Г. Гофстед у 1980 р. Наприкінці 80-х – початку 90-х років Д. Болайнджер доповнив одержані результати, коли провів пілотажне дослідження в Росії. Це дало можливість зіставити результати двох досліджень і визначити місце, яке посідає Росія в ряді інших країн з точки зору основних культурних цінностей та ідеалів. Оскільки в обох дослідженнях характеристики культури дістали своє кількісне вираження, з'являється можливість визначення країн найближчих до найбільшої з пострадянських республік – Росії згідно із зазначеними вище показниками.
Результати досліджень показують, що Росія за своїми культурними цінностями є найближчою до Франції. Між Росією і Францією спостерігається відносна близькість показників у трьох з чотирьох вказаних характеристик культури (значна дистанція влади, уникнення невизначеності, «фемінінний» тип культури). Водночас між Росією та США розбіжності у культурних цінностях превалюють над їх близькістю.
Як похідні від чотирьох вказаних характеристик культури виступають такі важливі для успішного підприємництва показники як стиль управління, мотиваційна сфера підприємця, організаційна структура. Результати дослідження засвідчили, що більшість типових для Заходу підходів до управління і мотивації виявляються малопридатними для пострадянського суспільства. При цьому знову виявилася більша схожість у розглянутих характеристиках між Росією і Францією, аніж між Росією і США. Так, якщо для американського підприємця більш типовим є делегування повноважень (що означає зменшення дистанції між тим, хто має владу, і тими, хто її не має), то французький підприємець вбачає свою головну турботу в тому, щоб зберегти особистий контроль над ситуацією при мінімальному делегуванні повноважень своїм співробітникам.
Причини своєрідності рис ділової культури французьких підприємців слід шукати в соціально-політичній історії і традиціях господарювання Франції. Велика французька революція не тільки дала прошарку підприємців певну свободу й певне становище в суспільстві, вона також надала йому яскравий урок могутнього «заколоту» народних мас. Французький підприємець завжди інтуїтивно відчував потенційну загрозу заколоту проти нього самого. Тому він прагнув не тільки до свободи діяльності, а й до забезпечення «порядку», і таким чином мимоволі ставив за допомогою держави деякі обмеження на власному шляху.
Енергія французького бізнесу десятиріччями стримувалася державною бюрократією, що здійснювала жорсткий контроль за економікою. Після Другої світової війни «ліві» провели приватизацію «стратегічних підприємств» – уряд став власником майже всіх найбільших концернів і банків (25% робочої сили досі зайнято в держсекторі), що дає змогу впливати на розвиток основних галузей. Роз'єднані дрібні та середні компанії, що становили ядро реального сектору Франції, не створювали загрози для економічної могутності бюрократів від різних партій, які наживалися на зрощуванні держапарату та економіки.
Керівництво всіх великих концернів, як правило, змінювалося залежно від підсумків чергових виборів. Щоб досягти успіхів у бізнесі, доводилося не один рік попрацювати урядовим функціонером. Така модель влаштовувала і «правих», насамперед генерала де Голля, що виступав за сильну, майже монархічну центральну владу, і «лівих», які вважали націоналізацію панацеєю від усіх бід. Одночасно «ліві» створювали «державу соціального добробуту», обплутуючи бізнес мережею податків та обмежень.
Не дивно, що однією з головних проблем Франції став «відтік умів» – найбільш підприємливі люди полишають країну, прагнучи розпочати справу або шукати роботу у Великобританії та США. Тільки в Лондоні нині постійно працюють 185 тис. французів. Проблема не лише в соціальних поборах – корпоративний податок у Франції на 10% вищий, ніж у Великобританії.
Французький робітник захищений від свого роботодавця як ніхто інший у світі. Щедрі соціальні виплати та п'ять тижнів оплачуваної відпустки привчили багатьох французів жити не працюючи. Рівень безробіття у Франції, один з найбільших у розвинутих країнах, в останні роки XX ст. стабільно становив 12%. Більшість безробітних схильні отримувати допомогу, а не погоджуватися на мінімальну заробітну плату 6660 франків. Як наслідок, у країні працює 38% населення (49% – у Німеччині, США, Японії), у свою чергу це призвело до того, що рівень життя у Франції набагато нижчий, ніж у сусідів-німців.
Слід також враховувати, що у французькій економіці, на відміну від інших країн, довше домінували традиції сімейних підприємств і в такий спосіб до ділових взаємин привносилися традиціоналістські установки. Середні та дрібні фірми – спадок орієнтованої на сільське господарство економіки – виживали за рахунок того, що займали спеціалізовані ніші на ринку. Французи вважаються визнаними лідерами у виробництві порцеляни, модної біжутерії, меблів, дорогої нижньої білизни тощо. Однак усе це вкрай вузькі сектори з досить невеликими потенціалами. У машинобудуванні (окрім ВПК та авіації) французи повністю програють німцям.
У США цей показник сягає 60. Окремо слід сказати про вектор еволюції господарських культур. Він визначається зовсім не тим, що економічні успіхи однозначно пов'язані з розвитком підприємництва на ґрунті індивідуальних свобод, а радше тим, що забезпечує гармонізацію індивідуально-творчих та колективістських начал. У зв'язку з цим характерним є інтерес у новітніх програмах розвитку японських корпорацій до цінностей «дрібного індивідуалізму», і, навпаки, у США – до цінностей колективних, узгоджувальних, де ідея про партнерство, колективістське підприємство набуває все більшого визнання.
Із проблемами підприємництва тісно пов'язана проблема рівня професіоналізму та професійної спрямованості особи, а одним з найважливіших аспектів професійного розвитку і самореалізації є свідомо запланована кар'єра. У міру розвитку кар'єри відбувається розвиток професійної «Я-концепції», а важливими спрямовуючими елементами її постають так звані «якорі кар'єри». Вони відображають наявність усвідомлюваних пріоритетних професійних потреб у структурі особистості.
Дослідниками із Санкт-Петербурга протягом 1993–1995 років було проведено крос-культурне дослідження, спрямоване на вивчення кар'єрних орієнтацій підприємців за методикою Едгара X. Шейна. Вивчалися такі кар'єрні орієнтації: професійна компетентність, менеджмент, автономія, стабільність (роботи і місця проживання), служіння, виклик, інтеграція стилів життя та підприємництво. Перш за все вражають дані про відмінність у спрямованості на професійну компетентність і менеджмент (в американській вибірці це 30,2 та 27 балів; у російській відповідно – 11,3 та 10,9 бала), тобто ті кар'єрні орієнтації, що становлять базу професійних рішень та можливостей управлінської діяльності, у російській вибірці виражені вкрай низько. З іншого боку, яскравіше виражено прагнення до служіння (5,5 та 12,9 бала), виклику (2 та 10,8 бала), інтеграції стилів життя (1,9 та 13,5 бала) і підприємництва (4,6 та 10,3 бала), що свідчить про наявність особистісної активності у професійній діяльності.
У межах інституціоналізму розвиваються дослідження ролі соціокультурних факторів в економічному розвитку, що допомагають простежити їхній вплив не тільки на великі соціальні спільноти (наприклад, Західна Європа, Північна Америка, Далекий Схід), а й на окремі країни, регіони. Серед останніх робіт такого роду виділяються праці Е. Тайлкота. Він аналізує кілька парних типологічних характеристик європейської ділової культури («аристократична» – «буржуазна», «індивідуалістична» – «авторитарна»), показуючи, яким чипом соціокультурні стереотипи впливають на економічну і, зокрема, підприємницьку діяльність.
Так, «буржуазна» культура Німеччини значною мірою визначає переважання в цій країні чисто виробничих, прикладних сфер діяльності, тоді як вплив «аристократичної» культури у Великобританії проявляється в особливій зацікавленості англійських підприємців до менеджменту, права й фінансів. Відмінності між індивідуалістичним і авторитарним типами поведінки проявляються у схильності і здатності до інновацій, причому країни Північної Європи в цьому відношенні опиняються у сприятливішому становищі порівняно з південноєвропейськими країнами.
«Економічне диво», «ривки» – прискорений господарський розвиток окремих країн, у якому підприємництво відігравало визначну роль, певною мірою підкреслюють значущість культурного й мотиваційного факторів. Річ у тім, що вони, наскільки можна зробити висновок, пов'язані з «ринковою» переробкою культурних засад, які вже мали місце. Серед країн, що продемонстрували світові «чудеса» економічного росту, найчастіше називають Японію, ФРН, Швецію, деякі країни Півдешю-Східної Азії. Перелік включає країни, чий розвиток був широко визнаний у діловому світі, науці, політиками та світовою громадською думкою як вражаючий, нерідко раптовий або такий, що повністю важко пояснити.
Передумовою будь-якого економічного росту виступає наявність ресурсного потенціалу, склад, структура та обсяг якого відрізняються на різних етапах господарського прогресу і в різних географічних ареалах. Успіх передбачає ситуацію розвитку виробничих структур, що може полягати або у відносно швидкому та успішному нарощуванні якого-небудь важливого й вигідного на даному історичному етапі виробництва і відповідно необхідних для нього ресурсів, або у відносно швидкому успішному освоєнні нових ресурсів та видів виробництв, або в постійному виявленні здатності нації робити перше і друге. Кожний економічний успіх реалізовується в деякому галузевому прориві, розвитку «локомотивного» і пов'язаного з ним виробництва.
Слід зазначити, що і підприємництво, і економічний успіх пов'язані з ситуаціями появи «нових комбінацій» виробництва та обігу, які об'єктивно передбачають і організаційно-господарські новації. Однак економічна свобода не є обов'язковою умовою цих новацій, тобто можливі випадки, коли організаційні новації здійснюються в суспільстві примусово, не на основі природного розгортання підприємницької ініціативи, а завдяки активному втручанню державних структур у систему економічних відносин. Щоправда, у такому разі держава сама виконує підприємницьку місію.
Проте, як показує історичний досвід, великого успіху досягають лише ті країни, де існує динамічне господарське середовище, яке дає змогу фірмам конкретних галузей створювати, укріплювати та розширювати свої конкурентні переваги. Основним фактороутворюючим суб'єктом тут виступає саме діяльність фірм, праця, творчість і підприємливість їх робітників та лідерів.
М. Вебер вважав, що раціоналізація господарювання, формування професійного підприємницького етносу – історична доля не лише Заходу, а й усього світу. Досвід Японії, а також інших розвинутих країн Далекого Сходу (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур) показав, що новий тип господарського мислення може формуватися не лише на основі реформованого християнства, а й на ґрунті інших світових релігій.
Якщо в Західній Європі становлення раціонального ринкового господарювання було спонтанним природно-історичним процесом, то для країн, що розвиваються навздогін, це постає справою свідомого вибору. У «некласичному» випадку зародження «духу капіталізму» фактор виклику з боку розвинутого Заходу стає визначальним, і суспільство має змогу обирати, па яку комбінацію західних і національних цінностей слід спиратись у своїх реформах. У всякому разі, в суспільстві, яке здійснює економічну й політичну модернізацію, відбувається ринкова адаптація традиційних етичних настанов.
Універсалізм підприємницького етносу полягає не в тому, що він жорстко детермінований для будь-якого суспільства, яке обрало ринковий шлях. Етнос підприємництва передбачає свободу інтерпретації національної традиції, дає змогу наповнювати універсальні цінності (господарська ініціатива, набуття економічної незалежності, особистісна самореалізація, професіоналізм і відповідальність) власним культурним змістом. Східні суспільства, що досягли значних успіхів у процесі модернізації, запозичували не так цінності, як «технології» функціонування ринкового механізму західного суспільства. Такий варіант дозволяє уникнути наростання конфліктності в суспільстві й того ціннісно-нормативного вакууму, в якому тепер опинилася Україна.
Японія – один з яскравих прикладів «некласичного» шляху модернізації. Традиційні для Японії цінності гармонії і консенсусу пом'якшують ринкову конкуренцію і перешкоджають розвиткові відчуженості в соціальному середовищі, що є характерним для західного суспільства. Свобода, яку так цінує європеєць або американець, для японця існує лише як психологічний стан комфортності, що виникає внаслідок почуття сталої належності до групи.
Цінності групування в господарському етносі впливають і на характер підприємництва. Якщо американець прагне до самостійності, незалежної дії, то японець максимально проявляє свої здібності в межах групи. Групове підприємництво, суб'єктом якого постає скоріше фірма, ніж окрема особистість, принципово відрізняє японське суспільство від західного.
Про особливості японських методів господарювання та управління підприємством написано вже багато праць, проведено чимало аналітичних досліджень із вивчення японського досвіду. Наведемо лише деякі дані, що характеризують окремі риси японського стилю підприємництва. Багато дослідників підкреслюють динамізм поведінки японських підприємців. Англійські соціологи вважають, що в японських менеджерів та підприємців яскраво проявляються гнучкість, спритність, нерішучість, відлюдкуватість. На думку американських дослідників, їм притаманний передусім потяг до авторитарності. Ця риса, як вважають вчені, зумовлена такими факторами, як ієрархічність структури японського суспільства, групова орієнтація, шанування старших тощо.
Східна Азія (перш за все маються на увазі Японія та «чотири маленьких дракони» – Південна Корея, Тайвань, Гонконг і Сінгапур) викликала до життя новий тип, нову модель індустріального капіталізму. Зокрема, для всіх згаданих країн характерним є активне державне втручання в економічне життя: всі вони вищою мірою є «керованими» і були такими з самого початку відповідних процесів модернізації.
Звернемося до Японії як прикладу моделі розвитку в Східній Азії. На початку перетворень економічні процеси суворо контролювались і багато в чому планувались олігархами, що становили політичну еліту. Уряд досить швидко відійшов від безпосереднього управління підприємствами, але адміністрація не залишилася па позиціях невтручання. Протягом усього періоду Мейдзі існувало тісне співробітництво між урядовими чиновниками і представниками нового класу підприємців. Ця взаємодія спочатку скріплювалася тією обставиною, що багато осіб обох груп були самурайського походження. Пізніше загальною основою став високий освітній рівень. Існує цілий ряд виключно японських інституцій, який сприяє зміцненню стосунків між урядом і бізнесом.
Пітер Бергер звертає увагу на те, що важливий прошарок класу підприємців, який формувався в Японії на початку XX ст., становили дрібні дворяни або самураї, «роззброєні» в період правління Токугави. «Серед істориків немає спільної думки щодо питомої ваги колишніх самураїв у повій соціальній групі. Суперечностей не викликає, однак, той факт, що новий діловий етнос сягає своїм корінням у традиційний кодекс самураїв з його відданістю справі й дисципліною, відповідно до яких відтепер визначалися вже не військово-феодальні, а капіталістично-підприємиицькі правила поведінки».
Величезне почуття обов'язку перед родиною і країною, яким відзначаються японці та китайці, ґрунтується зовсім на іншій основі, ніж веберівський «дух капіталізму» (воно походить із специфічної групової культури рисосіяння). Але, треба думати, саме воно склало основу для відтворення національного аналогу цього «духу». Мабуть, те ж саме сталося з японською феодальною честю та почуттям обов'язку, які перетворюються в обов'язок робітника перед фірмою, а фірми перед робітником.
М. Вебер вважав, що всі культури Азії, хоча й з різних причин (наприклад, Індія, Китай), створили цінності та світогляди, які були чужими духу «модернізації» (він говорив про «раціоналізацію»). Історія господарств Східної Азії, треба думати, спростувала уявлення Вебера щодо емпіричних наслідків того, що він називав «чарівним садом азіатської релігійності». Який саме вплив здійснює релігій-но-етичний фактор на підприємницьку діяльність японців, китайців, корейців – це питання вимагає окремого розгляду.
На жаль, у вітчизняній науці відсутня будь-яка традиція дослідження українського господарського етносу. Наприкінці XIX – початку XX ст. робилися спроби цілісного осмислення української культури та особливостей національної самосвідомості (М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, М. Грушевський, І. Огієнко, Дм. Чижевський), однак специфіка господарського етносу практично не розглядалася.
Історичні передумови розвитку підприємництва в Україні були вкрай несприятливі: у відсутності державності духовна енергія нації витрачалася головним чином на збереження національної самобутності. За свідченням істориків, на початку XX ст. Україна залишалася переважно аграрним регіоном із домінуванням традиціоналізму в господарському житті. Буржуазія була малочисельністю й не відігравала помітної ролі в соціальному житті. Внутрішня торгівля (особливо ярмарки) були зосереджені в руках купців, а промисловість майже повністю належала іноземцям. Більшість по-справжньому багатих людей отримувала свої прибутки не від фабрик і комерційних підприємств, а від власних маєтків.
Модернізація, що розпочалася в Російській імперії, та промисловий підйом не обійшли й Україну, особливо східну її частину. Однак цей процес важко назвати українською модернізацією, адже хоча переважну більшість населення країни становили українці, вони не виступали активними суб'єктами цих перетворень. Цінності й установки, що характеризували господарську діяльність, практично не зазнали змін у масштабах нації, тому говорити про український підприємницький етнос можна лише умовно.
Стійкий традиціоналізм у господарському житті українського народу намагалися пояснити з різних позицій: як притаманністю йому безініціативності й консерватизму, так і глибоко вкоріненою любов'ю до землі. На наш погляд, тут проявлявся вплив не стільки культурно-релігійних чинників, скільки соціально-економічних обставин, які ускладнювали процес національної модернізації. По-перше, українська нація не мала власної держави, яка могла б сприяти своєю політикою становленню національного підприємництва.
Інша важлива причина полягала в тому, що міське населення було переважно неукраїнським. Ремісництво і торгівля у більшості областей України традиційно перебували в руках представників інших національностей. З певних економічних причин українські селяни більшою мірою були прив'язані до аграрної праці, ніж російські: якщо в Росії поміщики схвально ставилися до «відходництва» селян до міста на заробітки, то в Україні було вигідніше використовувати їхню працю на землі. Населення промислових центрів України, що розвивалися, поповнювалося за рахунок більш кваліфікованих працівників з Росії.
Якщо процес модернізації в Росії був неорганічним (тобто проводився згори за допомогою держави), то в Україні він був неорганічним подвійно, бо проводився не своєю державою. Особливо це стосується радянської епохи української історії – періоду індустріалізації. Його наслідки позначаються і на теперішній економічній ситуації в країні. На нашу думку, саме політичні та соціально-економічні обставини не дозволяють реалізуватися позитивним рисам українського господарського етносу (наприклад, приватновласницьким установкам), на які звертав увагу академік Ю.М. Пахомов.