МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ТА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

Н.О.Мішина

НАЦІОНАЛЬНІ СИСТЕМИ ЗМІ ТА ЗАХИСТ НАЦІОНАЛЬНО ДЕРЖАВНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Курсова робота

Науковий керівник

Доцент, кандидат історичних наук Чарських І.Ю.

Донецьк 2007

Вступ

Чим ми відрізняємось один від одного? Не вже лише кольором шкіри чи волосся? Може характером чи темпераментом?

На протязі всього існування людство постійно ставило собі такі питання. Їх повсякденно ставить перед собою кожна людина, бо рух вперед вимагає чіткого розуміння своєї особистості, визначення свого місця в суспільстві. І кожний приходить до думки, що краса життя полягає саме у його різнобарв’ї та різноманітності.

Якщо ж спитаємо, що формує людську індивідуальність, обов’язково поряд з відповідями «сім’я», «друзі», «суспільство» почуємо «рідна країна» та «національна приналежність».Саме відчуття єдності з певною нацією, народом певної держави є базовим елементом формування особистості. Це не є дивним, а напроти, досить природнім.

Як і кожна людина, нація, а крізь неї і держава має свою ідентичність, таку, що ніколи не дозволить їх сплутати між собою. Вона впливає як на народ в цілому, так і на окрему людину. Здійснюється це зв’язок більш на духовному рівні ніж на фізичному, формуючи спільні рису характеру, єдину думку, волю та мету. Таким чином стає зрозумілим, що в основі існування певної нації полягає саме ідея – ідея єдиного народу, єдиної країни, мови, культури і т.д.

Сучасний етап світового розвитку характеризується процесом глобалізації, який поступово заповнює усі сфери життя, та крізь розвиток міжнародного співробітництва спрямовує людство в цілому і окремі країни до взаємодії та набуття спільних рис. Але є й зворотній бік цього процесу. В світі достатньо багато країн, які досить нещодавно здобули свою незалежність, і поряд з «метрами» міжнародної спільноти їх «індивідуальність» виглядає ще несформованою та невпевненою, тому вона може не витримати жорсткого натиску. В цій ситуації логічним є питання: чи не призведе це до втрати світовою співдружністю свого різнобарв’я, до набуття нею сірості та одноманітності ?

Це ні в якому разі не принижує оригінальної культури, традицій чи мови молодих країн. Це лише відзначає те, що потрібен час, щоб народ поступово, від покоління до покоління йшов до розуміння своєї єдності та особливості, свого місця серед інших народів. Цей процес потребує ідейної підтримки та грамотної політики, на сам перед з боку уряду, по захисту національно-держаної ідентичності своєї країни.

Якщо розглядати вивченість цього питання, з перших хвилин стає помітним що закордонні вченні ще давно збагнули необхідність дослідження механізмів формування та захисту національно-державної ідентичності, як засобу консолідації людей, закріплення їх духовності, впливу на народну думку, сприяння розвитку країни та підвищення її міжнародного статусу.

Коли ж ми поглянемо на становище у нашій країні, подиву не буде краю! Довгий час не проводилось майже жодних досліджень в цьому напрямі, бо після розпаду СРСР панував стереотип того, що спільні ідеї обмежують людську особистість та волю, і взагалі можуть слугувати лише пригніченню та використанню народу в цілях панівної верхівки. Тільки нещодавно почали з’являтися перші ластівки – такі дослідники як Фартушний А., Андрущенко В.П., Михальченко М.І. та інші. Але Україна – молода держава, що зараз бурхливо розвивається, тому її суспільство гостро потребує стимулів до об’єднання заради досягнення успіхів в економіці, культурі, на міжнародній арені.

Поряд з тим саме в цю мить нашою країною дуже легко маніпулювати оригінальну культуру легко знищити, духовність народу перетворити на бездуховність. Існує загроза духовної експансії збоку більш зрілих та розвинених держав світу. Тому питання захисту національно-державної ідентичності має бути одним з пріоритетних напрямків наукового вивчення для практичного застосування цих досліджень в політичній діяльності уряду.

Як висновки вище сказаного ми можемо зазначити, що держава може захистити свою ідентичність тільки застосовуючи певні ідеологічні засади, а саме національну ідеологію. Виникає питання: як упровадити її у життя? Можливо немає кращого засобу для цієї мету як засоби масової інформації. Саме вони мають змогу впливати на свідомість людини повсякденно у масових масштабах. Діяльність ЗМІ у цій сфері має високу ефективність, її наслідки не змушують довго чекати. За своєю природою ЗМІ здатні швидко формувати та змінювати громадську думку та народні настрої.

Тому об’єктом нашого дослідження стала національно-державна ідентичність, а предмет визначається як роль ЗМІ у захисті національно-державної ідентичності. Метою є дослідження теоретичних засад формування національно-державної ідентичності та місце діяльності засобів масової інформації в її захисті. Виконуючи цю роботи ми стави перед собою наступні завдання:

1. визначити ідеологічне підґрунтя формування національно-державної ідентичності;

2. виокремити характерні особливості ЗМІ, що надають змогу їх ефективного використання в справі захищення національно-державної ідентичності;

3. розглянути питання необхідності здійснення захисту національно-державної ідентичності в контексті сучасного процесу глобалізації.

З огляду вивчення цього питання у літературі ми маємо змогу побачити, що виникнення, розвиток національно-державної ідентичності та її вплив на суспільство є аспектом, досить гарно вивченим сучасною наукою. Йому приділяли увагу такі вчені як Пугачов О.П., Соловйов А.І., Бердяєв Н.А., Бенедикт Андерсен, Грушевський М., Курас І. та багато інших.

У свою чергу вплив ЗМІ на формування масової свідомості також вивчається багатьма вченими. Такими як Дэннис Э., Мэррил Д., Власов Ю.М., Доценко Е. Прохоров Е.П., Гринберг Т.Э.

Але є дуже невелика кількість вчених, що звертаються в своїх творах до взаємозв’язку національно-державної ідентичності та ЗМІ. Наприклад як Рогозинський В.В., Ричард Харис, Москаленко А.З., Іванов В.Ф., Губернський Л.В. Тож проблема захисту національно-державної ідентичності та роль засобів масової інформації в цьому процесі є досі не достатньо вивченою. Але поступово приходить розуміння необхідності цього. Причиною тому є загострення міжнародних конфліктів, процес глобалізації, що супроводжується тиском на етнокультурні особливості малих країн та країн, що ще тільки перебувають на шляху до кращих світових стандартів життя.

Якщо розділити джерела за ресурсами, стає зрозумілим , що в своїй роботі ми надали більше уваги друкованим виданням. Розраховані на дію в межах певної території та вплив на певну групу населення, саме вони схильні до використання національно-державної ідентичності в своїх матеріалах, надаючи тим більш повну та стислу інформацію для нашої праці на відміну від Інтернет ресурсів, що за своєю природою розраховані на широке коло людей та дію в міжнародній інформаційній дійсності. Саме тому вони не мають змогу приділяти більш уваги тій, чи іншій країні та подіям, вони є універсальними як для американця так і для українця. Що стосується радіотелевізійних ресурсів, то вони також на відміну від печатних видань розраховані на більш широке коло людей, і тому не мають такої яскравої національної приналежності. Найчастіше вони або взагалі утримуються від неї, або навпаки подають глядачеві невиправдану, часто протилежну за змістом інформацію. Все це зрозуміло робиться заради підвищення свого рейтингу та прибутків. Найчастіше єдину послідовну політику у галузі захисту національно-державної ідентичності мають державні телерадіо компанії, що не мають потреби підвищувати свої рейтинги, а приваблюють глядачів своєю достовірністю, виваженістю та постійною увагою до питань, що хвилюють громадян країни.

При написанні роботи в якості джерел ми використали документи міжнародного інформаційного права, періодичні видання та твори дослідників стосовно обраної нами теми. Маємо відзначити, що використана література - навчальні посібники та підручники, у більшості своїй розглядала окремі питання національної ідентичності та ролі ЗМІ у політичному житті, і лише деякі твори мали структурований, достатньо глибокий підхід до розуміння взаємодії цих двох аспектів суспільного життя. Таке становище є прикладом реальної ситуації у вітчизняній науці. Тому, з огляду на сучасний розвиток міжнародної спільноти, ця «біла пляма» має бути швидко перетворена на гарно вивчений теоретичний та ефективно застосований практичний матеріал. В іншому разі, це призведе до появи нових невирішених та погіршення старих проблем нашого суспільства.

ЗМІСТ

ВСТУП.

1. Національно-державна ідентичність.

1. Поняття «ідеологія» та його сутність.

2. Політична ідеологія.

3. Національна ідеологія як основна засада формування національної ідентичності.

4. Національно-державна ідентичність.

2. Роль ЗМІ у політичній діяльності держави

1. Поняття та сутність ЗМІ.

2. ЗМІ як засіб здійснення політичної діяльності.

3. Національні системи ЗМІ.

3. Необхідність захисту національно-державної ідентичності та місце ЗМІ в цьому процесі.

1. Важливість захисту національно-державної ідентичності в контексті глобалізації.

2. Роль національних систем ЗМІ у захисту національно-державної ідентичності

3. Українська національно-державна ідентичність та національна система ЗМІ як її захисник.

ВИСНОВОК.

1. Національно-державна ідентичність

1. Поняття «ідеологія» та його сутність

«Суспільство не спроможне само

організуватися, якщо в людей нема спільних ідей»

Штюдеман Дітмар

У ХІХст. французький вчений Дестю де Трасі (1754-1836) вперше ввів у обіг поняття "ідеологія" у своїй роботі "Елементи ідеології", як визначення напряму філософської науки. Він тлумачив ідеологію, як науку про людське мислення та суспільні ідеї, яка повинна знайти пояснення у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі, політики. З часів Великої Французької революції ідеологію розглядають як реальну силу, яка відіграє важливу роль у житті людини і суспільства. Це питання активно вивчалося багатьма вченими, серед яких були К. Маркс та Ф. Енгельс, німецький філософ Ф. Ніцше, його співвітчизник філософ та соціолог К. Маннгейм, американські теоретики Л. Саджет та Ф. Уоткис, неомакіавелісти Р. Моска, Р. Міхельс та В. Парето, прихильники концепції "деіделогізації" Р. Арон, С. Ліпсет, німецький політолог У. Матц, Ю. Хабер, Л. Альтуссер та багато інших. Американський вчений Т.Парнас відзначав здатність ідеології згуртовувати людей, а Д.Белл вважав, що ідеологія поєднує різні види емоційної енергії та спрямовує їх у політику.[1;316]

У підсумку історичного розвитку та довготривалого вивчення явища ідеології, постійного розширення вченими бачення його сутності, концепцій та механізмів, сформувалось сучасне визначення ідеології, яке є визнаним більшістю учених усього світу: ідеологія - це окрема систематизована сукупність ідейних поглядів, уявлень, що захищає прагнення, інтереси та цілі тієї чи іншої соціальної групи.

Кожна соціальна група має свою ідеологію, спрямовану на захист саме її інтересів. Тому у кожному суспільстві спостерігається ідеологічний плюралізм, що деколи має свій розвиток у ідеологічній протидії.[2;291]

Ідеологія пануючої соціальної групи або прошарку стає домінантною у суспільстві. Для пануючої верстви вона є методом оволодіння масовою свідомістю населення, спрямування його у суспільному житті. Ідеологія підтримує позитивний імідж здійснюваної політики, надає їй зовнішньої відповідності інтересам та прагненням народу в цілому або його окремих частин. Не рідкість, що вона на догоду тому, кого захищає висвітлює явища та процеси упереджено, однобічно, або й взагалі фальсифікує їх.[1;317]

Вона спрямована на формування свідомості, що є сукупністю знань про оточуючий світ – закони, явища, процеси, тенденції соціального життя - і характеризується ступінню проникнення до них, розуміння оточуючого, та прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів тієї чи іншої соціальної чи національної групи, або на базі сформованих цінностей, котрі не опираються на якісь соціально-економічні прошарки населення. Розвиток суспільної свідомості впливає на формування самовизначення людини, що є розумінням свого місця у світі, в системі суспільних відносин, визначенням своїх потреб та інтересів.[3;144-145]

Щоб досягти мети ідеологічної діяльності потрібно безприпинно працювати над підвищенням рівня соціальної орієнтації населення – розумінням оточуючого становища, аналізу соціальні явища та, згідно з цим, визначення цілей, напряму та характеру діяльності. Соціальна орієнтація є постійно змінною інформаційною моделлю дійсності, діяльність якої безпосередньо залежить від змін у навколишньому світі. Соціалізація починається з «подання» аудиторії фактів сьогочасної дійсності, з формування системи світогляду – призми, крізь яку людини бачить світ, приймає життєво важливі рішення, визначає лінію своєї поведінки. Це сприяє появі ясного уявлення того, що потрібно зробити у певній ситуації, щоб зробити крок уперед задля досягнення суспільних ідеалів.[4;54]

Жодна влада не може існувати без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян у певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. На думку К.Гаджиєва, за допомогою ідеологічних категорій обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, соціально-політичні доктрини, напрями дії.[5;205] О.В.Лазоренко та О.О.Лазоренко вважають, що функцією ідеології є також духовне відображення реального світу та створення перспективного проекту або начерку політичного простору.[6;40]

Політика та ідеологія тісно пов’язані між собою, вони є складовою усіх сфер суспільного життя. Політика засновується на певній ідеї, на прагненні з її допомогою керувати, спрямовувати та контролювати діяльність великої кількості людей. Тому політика завжди ґрунтується на ідеології.

• Політична ідеологія

«Все, что заставляет верить в силу, увеличивает ее»

Жан Франсуа Рец

Вчені особливо вирізняють політичну ідеологію, що являє собою стрижень ідеологічної культури, політичної свідомості індивідуального та колективно-соціального суб’єктів. Політична ідеологія - це особлива доктрина тієї чи іншої групи осіб, що є базою для визначення їх цілей та інтересів, захищає їх, виправдовує прагнення до влади, та є методом підкорення суспільного мислення окремим ідеям, і тому передбачає ту чи іншу стратегію політичних дій. Особливими ж рисами політичної ідеології, що відрізняють її від інших форм політичної свідомості є:

• намагання здобути глобальний характер та домінуюче положення.

• змога встановлювати норми та правила здійснення діяльності та поведінки.[2; 290-293]

Коріння політичної ідеології полягає у потребі суспільства в узгодженні інтересів різних соціальних груп та класів, проведенні колективної діяльності, спільному вирішенні особливо значущих державних питань, впливу на її політику.[7]

Офіційно державною ідеологією стає ідеологія економічно і політично пануючого класу. На державному рівні розробкою політичної ідеології займається специфічний прошарок людей – інтелектуальні представники різноманітних політичних угрупувань, соціальних груп та в цілому народу країни. Практично ж закріплення основних ідей, принципів та вимог, як на рівні індивідуальної поведінки людини так і на рівні діяльності інститутів влади, відбувається шляхом впливу на психологічний настрій громадян.[2;29]

Політична ідеологія має такі функції:

• легітимація права на владу тієї чи іншої політичної групи.

• формування та виявлення загально існуючих інтересів населення, висунення відповідних вимог.

• мобілізація та інтеграція громадян навколо спільних ідей

• забезпечення системи ідеологічного управляння та контролю над суспільством.[8;306]

У межах політичної ідеології управління соціальними системами відбувається з допомогою інформації, яка досягає адресата вже обробленою, і керує свідомістю та поведінкою мас. Тому вирізняють три ступені її впливу:

• Теоретико-концептуальна, на якій формулюються основні засади, цілі, принципи та ідеали окремої групи людей (прошарку, нації, громадян держави).

• Програмно-політична, на якій соціально-філософські засади ідеології, перетворюються на політичні програми, вимоги, і навіть, лозунги, формуючи нормативну основу подальшої діяльності.

• Поведінкова ступінь, що на практиці є показником поширення у громадській свідомості ідеологічних положень, цілей та ідеалів.

Позитивного результату оволодіння масовою політично свідомістю можна досягти тільки у випадку, коли основні засади ідеології відповідають буденним поглядам та уявленням населення про стиль життя, якому віддають превагу у суспільстві.[9;196]

Важливо зазначити, що ефективність здійснення ідеологічної діяльності залежить від рівня політичної та соціальної стабільності у країні. Особливо яскраво вплив її відчувається у період державного дисонансу, розвитку, втрати рівноваги у будь-якій сфері життя країни. У цей час ідеологія відіграє роль каталізатору народних мас у боротьбі за загарбання та використання влади.[2;303]

Ідеї можуть заміняти силовий вплив. Зрозуміло, що заохочування до дій через переконання краще ніж примушення до них силою. Не мається на увазі, що це найкращій шлях здійснення державної політики, адже усе має свої крайнощі. Тим не менш у звичайних умовах дуже привабливо виглядає ідея того, що громадяни згідно з особистим бажанням будуть виконувати те, для чого в інших умовах потрібне було б застосування сили.[3;158-159]

Джеймс Дональд (James Donald) зауважує у словах, які він кладе до вуст колоніального адміністратора, що переказує історію про джерела англійських досліджень техніки управління колоніальної Індії у 1838 році: “Туземцы должны или держаться в подчинении ощущением нашей силы, или подчиняться нам по собственной воле из убеждения, потому что мы более мудрые, более справедливые, более человечные и больше желаем улучшить их положение, чем любой другой правитель, который у них мог бы быть”.

У демократичному суспільстві політична ідеологія здійснює свої функції на етапі входження громадян у політичне життя. В сучасних умовах розвитку цивілізації її позиції послаблюються, звужується сфера ідеологічної війни, зменшується її вплив на політичну діяльність та взагалі на міжнародні відносини. Формуються загальнолюдські інтереси та цінності, що вимагають світоглядного плюралівзму та демократизації відносин як між державами, так і між державою та її народом. Цим характеризується процес деідеологізації свідомості людини, який не відмовляється від ідеології взагалі, але відмовляється від застосування ідеологічних стереотипів, нетерпимості й монополізму, вимагаючи у свою чергу надання різним ідеологіям цивілізаційного змісту й плюралізму.[1;317] В.І. Ленін вважав, що «государство сильно сознательностью масс. Оно сильно тога, когда массы все знают, обо всем могут судить и идут на все сознательно».

На сучасному етапі основним завданням політичної ідеології – є об’єднання громадян та спрямування їх дій на досягнення єдиної мети та суспільний розвиток на основі їх знання політичної дійсності, зростання їх політичної культури та активності. Тому у контексті інтеграційних процесів, що набирають все більшої сили, все більш уваги приділяється питанню застосування державою національної ідеології, як засобу консолідації зусиль народу та посилення його самоідентифікації.

3. Національна ідеологія як підґрунтя національної-державної ідентичності

«Народ доти моральний, доброчесний і сильний,

доки він зайнятий утіленням своїх великих цілей»

Гегель Г.В.Ф.

У формуванні політичного життя будь-якого суспільства величезну роль відіграє такий суб’єкт політики, як нація - (від лат. "народ") – історичне, динамічне співтовариство громадян, що організоване на політичній чи етнічній основі та, як правило, має власну територію, спільні інтереси, прагненням бути єдиним цілим, національну культуру та мову, усвідомлення спільного минулого, сьогодення та майбутнього, власну самобутність та спільну назву.

Національна ідея - своєрідний дороговказник для кожної нації. Вона є віддзеркаленням політичних вимог громадян країни, мета яких досягти підвищення свого соціального статусу шляхом національної приналежності, що базуються на тому чи іншому розумінні походження та природи національної групи.[10]

Країни, що перебувають у процесі пошуку свого етнонаціонального виміру потребують доцільного використання політичних засобів та механізмів забезпечення консолідації народної думки та діяльності на засадах національної ідеї та інтересів. Одним з найефективніших методів вирішення цього питання є використання національної ідеології. Саме цим, наприклад, пояснюється ії бум в кінці ХІХ - першої половини ХХ століть у Західній Європі, закономірним продовженням якого у наш час є процес євроінтеграції та діяльність такої міжнародної організації як Європейська Співдружність. Ще одним яскравим прикладом є активізація національної ідеології у політичному житті країн колишньої СРСР у зв’язку із здобуттям ними незалежності, у контексті якої постає необхідність вибору шляхів майбутнього розвитку, вирішення питання самовизначення націй на світовій арені та пошук його оптимальних форм.[2;303]

Основні цілі національної ідеології поділяються на:

• зовнішні – розширення геополітичного простору існування окремої нації, розширення міжнаціональних контактів і т.д.

• внутрішні – захист власної території, національного суверенітету, культури від зовнішньої експансії і т.і.

Важливо зазначити, що національна ідеологія не обов’язково є джерелом міжнародної ворожнечі, а згодом і конфліктів. А у разі розумного використання може стати не тільки ефективним засобом захисту національних інтересів, непов’язаного з посиленням напруги між країнами, але й важливим консолідаційним стимулом, так як наприклад це відбувається у країнах Східної Європи.[2;304]

Вона сприяє формуванню і координуванню відносин між державою та нацією за певними принципами, впливає на здійснення соціально-економічних, політичних та інших державних програм спрямованих на розвиток суспільства, на активізацію політичної активності громадянина, є стимулом для зростання національної самосвідомості, поглиблення почуття національної гордості, корегує соціальну поведінку та вибір людини. Завдяки цьому, вона стає засобом згуртування єдиної нації, чинником налагодження стосунків між різними етнічними, національними, соціальними групами людей та державою. [1;195]

Франко зазначав, що "Усякий ідеал – це синтез бажань, потреб та змагань… Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця широких кіл людей. Вести тих людей до найбільших зусиль. До найтяжчих жертв. Додавати їм сили у найстрашніших муках і терпіннях…". Підкреслюючи своїми словами необхідність практичної політичної діяльності у справі реалізації національної ідеї, тому ідеологія виступає своєрідним каталізатором політичного руху країни.[11;39]

Національна ідеологія є одною з найголовніших засад формування національної свідомості громадянина держави, складання та укріплення у свідомості народу своєї національно-державної ідентичності.

3. Національно-державна ідентичність

«Якщо нема перспектив для розвитку національного

організму, зникають спонуки до нього належати і,

тим більше, для нього працювати.»

Ісаєвич Я.

Потреба визначення особистості своєї приналежності до тієї чи інших групи людей є вирішальною причиною формування націй на протязі усього світового історичного розвитку. Існують два концепції визначення поняття "нація": перший – політично-правовий підхід, і другий – соціокультурний. У межах цих підходів основними теоріями походження та природи національної групи є:

• Політична теорія, відповідно до якої нація – це, насамперед, політична спільнота, що об’єднує громадян держави незалежно від їх етнічного чи соціального походження, культурних чи інших особливостей. Представниками цієї теорії є Г.Гроций, Г.Сетон-Уотсен, М.Вебер.

• Історико-економічна теорія. Засновник Карл Каутський, який виділяє чотири основні ознаки нації: спільна територія, мова, економіка та традиції. Згодом ця теорія стала базою для складання марксистської теорії природи національної групи.

• Культурологічна теорія (К.Реннер, Й.Г.Гердер, Дж.Бренд) - нація як культурна спільнота, що, об’єднується єдиними мисленням; втілення національної ідеї із спільними культурними та етичними нормами, цінностями, символами.

• Психологічна теорія, представниками якої є Е.Ренан, Р.Емерсо та інші, визначає націю як єдину спільноту людей з єдиною історичною долею, характером та менталітетом.

• Ісламська теорія – нація як народ, якому було даровано благословення Бога.

• Дж. Даллас та Е.Сміт вважали нацією велику політизовану етнічну групу, характеристикою якої є спільна культура та спільне походження. Це уявлення про походження національної групи складає етнічну теорії.[12;111]

Ідентичність окремого індивіда до нації, а окремої нації до світової співдружності є важливим елементом функціонування усієї міжнародної системи. Національна ідентичність – це усвідомлення групи людей або окремим індивідом своєї належності до певного етносу, який характеризується спільністю історичної долі, характеру, менталітету, психології, культури. Національні звичаї та традиції, що є компонентом буденної свідомості, виступають засобом об’єднання, інтеграції національної спільноти, пробудження національної свідомості.[2;303]

Зростанню значення ідентичності сприяють соціально-економічні та політичні зміну у суспільстві. Могутнім стимулом для становлення національної ідентичності народу є здобуття політичної автономії. Звісно, національна єдність не визначається лише спільною територією, мовою, релігією чи державним суверенітетом, але й заперечувати безумовну важливість цих фактів не можливо. На думку М.Бердяєва державність не є ознакою єдиної нації, але прагнення досягти своєї державності та удосконалити її – природній інстинкт будь-яка нація.[13;96-97]

Можливо уявити собі державу, як усього лише зручний набір механізмів, що служать для забезпечення потреб громадянина. У цій теорії держави не потрібне ідеологічне підґрунтя. Держава є лише установою, ключову роль у якій мають ефективність, ясність та зрозумілість. Така проста модель задовольняє тих, хто бажає мінімізувати функції держави, тих, хто вважає, що воно існує лише для оборони та захисту правопорядку. Однак ця теорія ніяк не пояснює стосунки між державою та ідентичністю. Вона не враховує того, що держава може існувати як фантазія для її громадянина, що вона може бути часткою нас самих.

Держави безперервно зростають, набувають розвитку, досягають свого піку, але зрештою помирають. Імперії виникають та припиняють своє існування, повні національно-державної ідентичності у період свого розквіту і спустошенні та розгубленні у мить падіння та зникнення. У кожний з цих моментів атрибути ідентичності є невід’ємними.[14;72-73]

Неможливо ігнорувати необхідність та неминучість ролі держави у формуванні образів національно-державної ідентичності. Держава (частіше - нація, яку вона намагається включити у себе) стає, серед іншого, тим, що одними філософами та соціологами називається “imaginaire sociale” (“уявне суспільство”), а іншими набором історій, винаходів та мрій. Такі визначення держави не применшують важливість її існування та легітимності. Вони акцентують увагу на складності функціонування держави та на постійній потребі у розповсюдженні системи ідеалів та соціальних настроїв. Образи ідентичності слугують також джерелом патріотизму. [15;22-23]

Визначення національної ідентичності надає суспільству такі поняття, як: приналежність до суспільства та вирізнення з нього, що таке норма та хто є «чужинцем». Ці визначення закріплюють та живлять інші процеси , пов’язанні з суспільством, а також такі цілі, як підвищення корисності праці, виховання молоді, збереження та охорона звичаїв народу. У тоталітарному суспільстві цей зв’язок є явним: тоталітаризм держави знаходить вираз у його монополії на змістовні образи, знаки, мистецтво, зміст ЗМІ. У сучасних демократичних державних устроях питання національно-державної ідентичності постають значно складніше: вони не так пов’язані з очевидними засобами самовизначення, але у більшій своїй кількості стосуються питань конфліктів, суперництва, історії, волі та насилля.[16;24]

Найважливішими факторами становлення національно-державної ідентичності кожного народу є:

• утворення незалежної держави

• визначення форм та способів свого соціально-економічного розвитку

• обрання характеру державно-політичного устрою

• змога формувати народні рішення на основі національних історичних умов, менталітету та самобутньої культури

• формування основ та механізмів внутрішньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного втручання

• визнання з боку інших народів та міжнародного співтовариства.[33;341-342]

Уперше вчені відзначили різке зростання етнічних протиріч на початку 60-х років ХХст. Прикладами цього процесу є боротьба негритянського населення за здобуття рівних прав з білим у США, трохи пізніше - питання франкомовного населення Квебеку у Канаді, і у 90-х роках розпад Радянського Союзу, Чехословаччини та Югославії, утворення більш як двадцяти незалежних держав. Цей процес "вибуху етнічності" триває й досі, про що свідчить подальше загострення етнічних конфліктів та їх вихід на міжнародну арену.[1;185] У період кінця ХХ - початку ХІХ століть особливо гостро постали питання політики пов’язанні з етнонаціональною сферою сучасного життя. Тому останнім часом відмічається поглиблення процесу політизації етнічності, що характеризується посилення впливу етнонаціональної спільноти на політичну діяльність та зростанням її ролі у суспільно-політичній сфері.[17]

Національно-державна ідентичність формує такі символічні форми, як прапор, архітектура, витвори мистецтва, власна історія. Суспільні школи, університети, церква та організації, що розповсюджують інформацію, також є її скарбницями. Для захисту та підтримки національно-державної ідентичності формуються спеціальні соціальні інститути. Однією з найважливіших функцій держави є підтримка цих символів та зміцнення ідей, що стоять за ними. Безпосередній обов’язок уряду перед своїми громадянами - сприяти посиленню та збагаченню національної ідентичності, тим більше, що , як вже було зазначено, це входить до спектру його інтересів. У цій сфері уряд спирається на діяльність ЗМІ, що всією своєю сутністю відповідають визначеній меті.[18]

Для підтримки суверенітету народу потрібен постійно діючий механізм формування, виявлення та висловлення його волі. Тому національна політика держави повинна ґрунтуватися на ідеології державотворення у поєднанні з розвитком та поглибленням національної ідеї. Але здійснення цієї політики не можливе без існування механізмів узгодження політики держава та діяльності кожного окремого її громадянина. Одним з таких механізмів і є національні системи ЗМІ.[17]

В уяві про суспільство, що створює націю, знаходиться мрія про збирання спогадів, що є захищеними, організація держави навколо спільної ідеї, її реалізація у веденні державної політики, плекання мови та життя з допомогою здійснення законної влади.

ІІ. Роль ЗМІ у політичній діяльності держави.

1. Поняття та сутність ЗМІ

ЗМІ – система установ та закладів, створених з метою публічного, оперативного розповсюдження інформації про події та явища у світ, країні чи регіоні необмеженого кола осіб, суб’єктів, та зорієнтованих на виконання певних суспільних задач.

Для визначення сутності засобів масової інформації потрібно розуміти, що мається на увазі під цим поняттям.

Тож, засобами масової інформації є: телебачення, газети, радіо, журнали та Інтернет. Згідно із міжнародних стандартом, друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) - газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем; аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звуко-, відеозапис тощо.[19;45]

Необхідність усебічної передачі соціальної інформації, яка формує масову свідомість, стала однією з головних причин, що викликали виникнення ЗМІ. Інші засоби не в змозі здійснювати оперативно, регулярно та у великому масштабі впливати на думку людей. Основною метою діяльності ЗМІ є вплив на суспільну думку. Успіх у вирішенні цього питання пов'язаний з діалектичним поєднанням вже існуючих поглядів та формуючого впливу на них.[20;8]

Основними функціями ЗМІ є:

• Просвітницька. Спрямована на задоволення потреб реципієнта у інформації стосовно певного кола питань або галузі знань. Для розкриття глибинної сутності багатьох явищ та процесів часто потрібні відповідні пояснення, коментарі, тлумачення, оскільки значна частина реципієнтів може бути не підготовленою до сприйняття поданих фактів.

• Аксеонологічна (порівняльна, оцінююча) функція. Сутність її полягає у порівнянні схожих, аналогічних явищ, процесів, рішень і з’ясуванні на цій основі їх недоліків та переваг. Особливого значення ця функція набуває, коли суспільство опиняється перед вибором одного з кількох варіантів рішень. У цьому разі ЗМІ може спрямувати громадську думку у той чи інший бік.

• Контрольно-критична функція. Спрямована на здійснення суспільного контролю. ЗМІ виявляють вразливі місця суспільного устрою, доводять їх до відома громадян, пропонують шляхи подолання певних проблем, контролює діяльність критичних сигналів.

• Функція зворотного зв’язку. Сутність її полягає у з’ясуванні ЗМІ, наскільки своєчасно надходить інформація до реципієнта, ефективність її засвоєння та тлумачення.

• Комунікативна функція. Спрямована на встановлення та розвиток зв’язку між реципієнтами, активізацію процесу їх об’єднання для досягнення єдиної мети та поширення певних ідей.

• Футурологічна (прогностична функція) Покликана забезпечувати науковий аналіз перспектив суспільно-політичного розвитку на підставі закономірностей суспільного розвитку.

Але потрібно пам’ятати, що жодна з перелічених функцій не реалізується відокремлено.[2;348-351]; [21;32-39]

ЗМІ мають різні можливості та силу впливу, які найбільше залежать від способу їх сприйняття реципієнтами. Найбільш масове та сильний політичний вплив мають аудіовізуальні ЗМІ, насамперед - радіо та телебачення.

Для розуміння ролі ЗМІ у суспільстві потрібно визначити наслідки впливу масових комунікацій на громадськість, серед яких виділяють чотири основних категорії:

• Поведінкові наслідки. Людина здійснює ті чи інші дії після того як вона бачить, що хтось веде себе аналогічно.

• Виконання людиною окремих дій у наслідок впливу ЗМІ на її психологічні установки. Установки включають у себе інтелектуальний компонент чи компонент довіри, але значна частина їх психологічної динаміки має емоційний характер, тому вплив ЗМІ у цій сфері є особливо глибоким. Вірне використання ЗМІ може допомогти спрограмувати цілий комплекс установок по відношенню до того чи іншого об’єкту. Установки програмуються значно легше ніж дії людини. Іноді вони набувають великого значення, оскільки впливають на наступну поведінку та на те, як буде перероблятися подальша інформація. Вони формують особисте сприйняття світу, подій та явищ.

• Когнітивні наслідки. Засвоєння поданої ЗМІ інформації, що змінює напрям розвитку думки людини, її знань та мислення.

• Фізіологічні наслідки. Фізіологічні зміни у нашому організмі, що викликає діяльність ЗМІ.

Важливо зазначити, що наслідки взаємодії ЗМІ з аудиторією не є чітко відокремленими та спрямованими, навпаки, у більшості випадків цей ефект є кумулятивним, сукупним.[22;42-45]

ЗМІ не лише передають те, що знаходиться навколо нас, скоріше, вони конструюють світ, який згодом стає реальністю для споживача. Часто вони зображають цінності, стилі життя та звички, які згодом підхоплюються суспільством. Через деякий час образ світу, сконструйований ЗМІ, може настільки затвердитись у свідомості реципієнта, що він буде нездатен відрізнити його від реальності. ЗМІ створюють для нас реальність у багатьох різних напрямах, спираючись на різноманітні психологічні процеси. Можливо, ми вважаємо ті чи інші подія та питання важливими тому, що саме такими їх подають нам ЗМІ.[22;74-75]

Засоби масової комунікації у будь-якому суспільстві виконують важливу інформаційну роль, тобто є своєрідним посередником між владою та населенням. При цьому у процесі функціонування ЗМІ зв’язок між комунікатором та реципієнтом здійснюється у двох напрямках. Іншими словами, здійснюється комунікація – своєрідне спілкування, але не особисте, як у повсякденному житті, а з допомогою масових форм зв’язку, де існують спеціальні технічні канали, з допомогою яких ЗМІ мають забезпечувати виконання інформаційних потреб суспільство.[23]

ЗМІ висловлювати інтереси суспільства, різних соціальних груп, окремих особистостей. Їх діяльність має важливі суспільно-політичні наслідки, так як характер інформації , що адресується аудиторії, визначає її відношення до дійсності і напрям соціальної діяльності. Тому, за спільним визнанням політологів, ЗМІ не лише інформують, повідомляють новини, але й пропагандують окремі ідеї, погляди, вчення, політичні програми і тим приймають участь у соціальному керуванні. Шляхом формування громадської думку, переконань, розробки певних соціальних установок. ЗМІ спрямовують діяльність людини у певну течію. Уся робота ЗМІ безпосередньо спрямована на виконання функції сприяння повної та різнобічної соціальної орієнтації мас.[24;148]

Політика та мас-медіа тісно пов’язані один з одним: політика є однією з найважливіших тем, а ЗМІ є необхідним елементом здіснення політики. Засоби масової інформації – складова частина політичної системи суспільства. Тому, звісно, що суспільний устрій впливає на формування системи ЗМІ. У той же час ЗМІ здійснюють важливий вплив на суспільство, його стан та розвиток . вони можуть сприяти прогресу чи гальмувати його.

Наші уявлення про політичний світ великою мірою є продуктом мас-медіа, вони створюють політичний вимір – основу наших знань та поведінки у політичній сфері. [22;46-51] «Вместе с техническим прогрессом менялась как отправка, так и получение политической информации, менялись и наши представления о политических событиях. Для нас политическую реальность составляет не влияние одного политического события, а его интерпретация (и часто его трансформация) в масс-медиа, в особенности на телевидении» (Kraus,S. Televised presidential debates and public policy. - 1988).

Тому важливим постає питання ролі ЗМІ у політичній діяльності держави. Чи допомагають ЗМІ зберегти та впровадити політичну та соціальну ідеологію?

2. ЗМІ як засіб здійснення політичної діяльності.

«Каждый хочет, чтобы его

информировали честно, беспристрастно,

правдиво – и в полномсоответствии с его взглядами.»

Гилберт Честертон

Інформація завжди впливала на оновлення, зміну застарілих стереотипів, у тому числі на політичне життя, обумовлюючи пошук нових підходів, рішень. Наприклад, під час заколоту в серпні 1991 р. у Москві Президент США Дж. Буш довго не наважувався визначити своє ставлення до нього, і лише побачивши на екрані телевізора Б. Єльцина на танку, остаточно підтримав демократичні сили. Так, невелика за обсягом, але виразна інформація відіграла визначну роль у перебудові радянсько-американських відносин.

Тож, стає зрозумілим, що масові комунікації э невід’ємною складовою частиною політики. Бо вона, як вид суспільної діяльності, гостро потребує забезпечення специфічними засобами інформаційного обміну, становленні та підтримки інформаційних зв’язків між її суб’єктами. Це зумовлено природою політики як колективної, складно організованої цілеспрямованої діяльності, спеціалізованої форми спілкування людей для реалізації спільної мети та інтересів, що стосуються усього суспільства. Колективний характер політичної діяльності може здійснюватися лише у разі усвідомлення її важливості та необхідності членами колективу, навіть якщо вони розділені просторово, та координації діяльності людей та організації. Все це потребує використання специфічних засобів передачі інформації, що забезпечують єдину волю, цілісність та спрямованість дій одночасно великої кількості людей. Цими засобами є ЗМІ.[2;315]

ЗМІ також висловлюють та сприяє становленню громадянської думки, яка зазвичай розглядають як колективні судження людей, вияв буденної свідомості, що формується у процесі руху інформації у суспільстві, та виступає як регулятор людської діяльності. Громадська думка може бути єдиною, монолітною, але частіше вона має плюралістичний характер. Тоді постає питання про формування громадської думки більшості на основі узгоджених поглядів, досягнення консенсусу між різними верствами населення. Особливо велику роль ЗМІ відіграє у формуванні думки людей з питань, що не знаходять безпосереднього відображення у їх щоденному побуті. [1;378-379]

Тож, ЗМІ, з одного боку акумулюють досвід та волю мільйонів, а з іншого – впливають не лише на свідомість, але й на вчинки, колективні дії людей. Саме зараз, коли світова спільнота впевнено крокує у майбутнє під гаслами демократій, цей аспект набуває нового значення. Бо на відміну від тоталітарного режиму, що не враховує громадську думку, у демократичних суспільствах керування соціальними процесами не можливе без вивчення суспільної свідомості та можливості впливу на неї, і колосальна роль у цьому належить засобам масової комунікації. Володіння та вміле використання яких – запорука успішного здійснення влади, демократичних форм керування соціальними процесами.[25]

Сфера суспільно-політичної активності ЗМІ має особливу інформаційну форму, тому гостро постає питання їх ролі у політичній діяльності держав. Основними функціями ЗМІ з погляду здійснення державної політики є:

• використання технології лобіювання державних інтересів.

• соціологізація особистості (допомога адаптування до соціальної дійсності).

• мобілізаційна - підтримання політичної активності громадян держави.

• Інтерпретація інформації що надходить у вигідному для здійснюваної політики світлі. [8;447]

А сучасні французькі вченні Б.Катля та А.Каде вирізняють такі функції ЗМІ у межах політичного напряму діяльності:

• Функція антени – постачання різнорідної інформації до суспільства.

• Функція посилювача – посилення важливості фактів, драматизація подій.

• Функція фокуса – ЗМІ є фокусом змін соціокультурних течій.

• Функція призми – формування нових моделей поведінки.

• Функція відлуння – виконання функції збереження певної соціальної структури, слугують символом певного соціального устрою.[26;215]

Оскільки головним завданням влади є підкорення людей своїй волі, а ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку, у політичній системі суспільства засоби масової інформації посідають особливе місце, йдучи безпосередньо за офіційними гілками влади. Тому ЗМІ все частіше називають «четвертою владою». Важливо, що адресатом діяльності ЗМІ може бути як суспільство в цілому, так і окремі його частини, тобто реалізується однин з найефективніших різновидів комунікацій – віч-на-вічі з споживачем політичної інформації. Це дає змогу спрямовано формувати суспільну думку, вести діалог, здійснювати безпосередній політичний контакт, зумовлюючи його «наповнення» та «акцентуацію» З цього виникає, що «четверта влада» за певних обставин має перевагу над іншими і є більш впливовою за них.[1;379] Керуюча функція ЗМІ у суспільно-політичному житті може мати характер як безпосереднього впливу на різноманітні соціальні інститути, так і характер ідеологічного впливу на соціум.[4;56] Відомо достатньо багато історичних прикладів, коли під впливом поширеної ЗМІ інформації (дезинформації) владні структури, відповідальні посадові особи змінювали свої позиції, приймали серйозні політичні рішення. Але поширенішим і значущішим є їх опосередкований вплив на погляди, настрої, переконання широкого загалу громадян, на формування громадської думки.

У процесі політичних комунікацій ЗМІ реалізують два динамічних етапи: перший - комунікатор відбирає і перероблює інформацію; другий - реципієнт отримує та усвідомлює поданні данні. Як відомо, усвідомлення змісту інформації безпосередньо залежить від способу її подання та інтерпретації, яку у неї заклав комунікатор. [27;45-46]

Особливостями ЗМІ, що виокремлює важливість їх використання у політичній діяльності держави, є:

• Оперативність – здатність фіксувати те, що відбувається прямо зараз, швидко аналізувати та складати прогноз подальшого розвитку та наслідків. Ефективність впливу на народну думку залежить від її актуалізації, від того у якій мірі воно пов’язано з подіями та явищами, які цікавлять та хвилюють людей.

• Цілеспрямованість – здійснення діяльності задля досягнення чітко визначеної мети та певного результату.

• Емоційність – використання емоції як засобу посилення впливу поданої інформації. ЗМІ спрямоване на формування у суспільстві емоційно-образної картини світу, що орієнтує особистість у типових проявах соціальних закономірностей, розкриває типи соціальної поведінки в окремих ситуаціях.

• Різноманітність способів подання певної інформації.

• Подання реципієнтові доступної інформації й у комфортних умовах. [21;51]

Таким чином, засоби масової комунікації є важливим інструментом соціального управління держави. Виконуючи свою роль у формуванні народної думки ЗМІ не обмежується лише цим. Однак, однією з основних функцій їх діяльності у політичній сфері є підготування народної думку для проведення державою певної політики.

ЗМІ - це частина політичної системи, без якої не можливо уявити сучасного суспільства. Їх сутність, характер та функції у значній мірі дефінують соціально-політичний устрій держави. Тому, для кращого розуміння та оцінки механізму їх діяльності у межах певної держави ми маємо розглянути основні засади функціонування національних систем ЗМІ.

1. Національні системи ЗМІ

У зв’язку з активним поширенням глобальних економічних та культурних світових тенденції значення важливості національних умов, неможливість застосування єдиних схем та сценаріїв для оцінювання та моделювання ситуацій у конкретних національних системах ЗМІ набуває нового сенсу.

Для того щоб зрозуміти загальні особливості сучасних національних систем масових комунікацій, спочатку розглянемо що взагалі визначає це поняття. В епоху інформаційного споживання відбувається бурхливий розвиток і системи ЗМІ. При цьому її ядро все ще складають газетні і журнальні редакції, видавництва, студії радіо і телебачення з їх різноманітною продукцією. Але до ЗМІ по праву належать й інформаційні служби (телеграфні агентства, агентства преси, рекламні бюро, прес-служби, агентства паблік рилейшнз, професійні журналістські клуби і асоціації).

Останнім часом до системи ЗМІ відносять соціальні інститути і осіб як засновників видань і програм, органи управління системою журналістики, а також організації, що займаються підготуванням та перепідготовкою кадрів. У системі все більше зміцнюються інститут видання, служби зв'язку (у тому числі космічного) і доставки інформаційної продукції, виробники засобів, що використовуються в журналістиці тощо.

Таким чином, система ЗМІ в структурному плані сьогодні представлена кількома групами засобів інформації: преса, аудіовізуальні ЗМІ, інформаційні служби, різного роду "периферичні утворення" журналістики.[28;509]

У зв'язку з інформаційними потребами суспільства стрімко розширюється мережа рекламних компаній, прес-служб при державних, комерційних, громадських, конфесійних організаціях.

Все більше утверджується нова галузь інформаційної діяльності – паблік рилейшнз (зв’язки з громадськістю). У межах національних систем ЗМІ набувають значення клуби та асоціації журналістів, які сприяють обміну і поширенню важливих повідомлень, соціальної інформації.[28;510]

Якими ж даними у теперішній час характеризуються розвиток національних систем ЗМІ в світі, які основні тенденції цього розвитку?

В світі видається більш ніж вісім тисяч солідних щоденних газет, загальний тираж яких складає близько півмільярда екземплярів, працює більш ніж 20 тис. радіостанцій. В 133 країнах світу працює телебачення.

Згідно з нормами ЮНЕСКО для цивілізованої країни мінімальна кількість джерел інформації на тисячу чоловік населення повинно нараховувати сто примірників газет, сто радіоприймальників, сто телевізорів. Цим стандартам повністю відповідають 25 країн Європи, 4 країни Північної та Південної Америки, в Азії – Японія. Згадаймо, що разом з тим у звільнених країнах Азії, Африки, латинської Америки наповненість ЗМІ є надзвичайно низькою. Наприклад, в 9 з країн американського континенту взагалі немає своїх газет, а більшість країн африканського континенту не мають національної системи засобів масової інформації.[29;352]

Звісно у питання національних систем засобів масової комунікації можна заглиблюватися дуже довго, але ми у своїй роботі лише виокремимо особливості національних систем ЗМІ у контексті їх приналежності до різних типів здійснення державного режиму. Бо, як свідчить практика, яке суспільство, така й система масової комунікації. Це дозволить побачити основні закономірності їх функціонування, не вдаючись у подробиці та не виходячи за межі обраної теми.

У тоталітарній і інших диктаторських державах ЗМІ з одного боку стають жертвою режиму, втрачають всі переваги вільної діяльності та інформування населення, а з іншого – вони самі є засобом здійснення антидемократичного режиму. Широко використовуються можливість емоційного впливу ЗМІ на особистість. Політична пропаганда збагачується емоційним змістом та використовуються технології політичного маніпулювання, що впливають на розум людини.

Інтенсивне використання ЗМІ, на думку багатьох дослідників, важлива особливість цих режимів. Власне засоби масової інформації своєю інфраструктурою і функціональною діяльністю відтворюють наймогутніший потік політичної інформації, і є найдосконалішим простором політичної комунікації. Тому, усвідомлюючи маніпуляційні можливості ЗМІ, керівництво держави намагається контролювати їх будь-якими засобами, заволодіти інформаційною монополією.[8;445]

Потреба політичної системи у засобах комунікації прямо залежить від функції, яку вона виконує у суспільстві, чисельності політичних агентів, способів прийняття політичних рішень, розмірів держав та деяких інших факторів.Найбільш повно політичні функції ЗМІ знаходять відображення у державах з демократичним устроєм. У такому суспільстві найважливіша політико-соціальна задача ЗМІ – масове впровадження заснованих на повазі до закону та прав людини цінностей, спрямування громадян на мирне вирішення конфліктів, затвердження демократичних засад державного устрою.[23]

У демократичних державах перевагу надають моделі масових комунікацій заснованої на раціональному поданні матеріалу. Вона розрахована на переконання людей з допомогою інформування та аргументації. Ця модель передбачає конкурування різноманітних ЗМІ за увагу та довіру аудиторії.

У ліберально демократичних державах західного світу і суспільствах «демократичного транзиту» ЗМІ намагаються максимально розширити автономність свого статусу, але згідно з сучасному контексті поширення інформаційного впливу на процеси у суспільстві відбувається модернізація функцій ЗМІ, з’являються нові тенденції і специфічні уявлення щодо діяльності каналів інформації, спостерігається посилення ролі ЗМІ у політичній діяльності держави.[2;351-352] Основними факторами, що сприяють цьому процесові є:

• Відсутність офіційної цензури, що відкриває необмежене поле діяльності. Зокрема, можливість вільного розкриття та поширення серед людей різнобічних поглядів на ту чи іншу ситуацію, подію сприяє збагаченню політичної тематики.

• Розширення мережі незалежних ЗМІ, які визначають власний погляд на політику держави, що ,закономірно, вимагає посилення впливу офіційних ЗМІ, спрямованих на підтримку політичної діяльності держави.

• У контексті сучасних тенденцій розвитку суспільства помітним є зростання значення інформації, важливості володіння нею та її використання. Результатом цього є необхідність використання прогресивних технологічних засобів поширення політичної інформації.[12;295-296]

У демократично-правовому суспільстві кожний громадянин має забезпечене законом право знати про все, що відбувається в країні та світі. Як справедливо завважується у багатьох дослідженнях, основна мета ЗМІ у демократичному суспільстві - це досягнення згоди. Тому національні системи ЗМІ в них мають переважно вільний характер, є незалежними від влади та досить активно захищають свої права.[28;225]

Важливою особливістю становища національних систем ЗМІ у демократичному суспільстві є їх активна участь у відродженні, становленні та закріпленні національно-держаної ідентичності, що має на увазі не лише різке підвищення кількості матеріалу стосовно цієї теми на сторінках газет та журналів, в передачах телебачення та радіо, палку спори з приводу національної історії, політики, міжнаціональних відносин, проблем суверенітету і т.і. Вимога оволодіти народним духом та сповнити його ідеями національної приналежності та державності, лунає особливо гостро, коли нація прагне до створення єдиної держави, але реально її не має, або, коли є фактична державність, але вона не досягла належного рівня.

3. Необхідність захисту національно-державної ідентичності та місце ЗМІ у цьому процесі

1. Важливість захисту національно-державної ідентичності в контексті глобалізації

Глобалізація - це процес, що охоплює усі сфери суспільного життя, шляхом якого здійснюється формування єдиної економічної системи, ерозія державного суверенітету, "розмиття" кордонів держав, зрощення між внутрішньою та зовнішньою політикою, поширення західних культурних традицій. Процес набуття певними тенденціями, феноменами, і процесами планетарного (глобального) поширення. Вона має спонтанний та значною мірою некерований характер, її наслідки неможливо передбачити.[30;129]

Глобалізацію також можна визначити як набуття людством рис певної однорідності – як у наслідок дії чинників конвергенції, так і внаслідок глобальної експансії найбільш розвинених країн світу – «цивілізаційних лідерів».[31;184-185]

Чому ж постало питання важливості захисту національно-державної ідентичності?

Глобалізація – це, безперечно, експансія, своєрідне подолання меж між культурами, народами і державами, яке нерідко відбувається примусово, без урахування вірогідних руйнівних наслідків, думок і настроїв тих, кого «глобалізують». У цьому виявляє себе беззастережна ліберативна складова процесів глобалізації. Агенти глобалізації (ТНК, «великі» світові держави-лідери) виходять із аксіоматичної впевненості в тому, що втягування націй і країн, як і окремих людей, у глобальну комунікаційну гру, у вир всесвітнього ринку є безперечним благом і прогресом, а чинення опору цьому — це гріх, злочин, реакція чи регрес.[8;485]

Отже, у соціокультурному розумінні глобалізація репрезентує процес владного (інколи — руйнівно-примусового) втягування народів і культур до всесвітнього комунікаційного загалу. Вона втілює в дію правила і зобов'язання, що передбачають підпорядкування ним суверенних держав. По мірі глобалізації ринків і культури неоліберальна теорія, що апологетує глобалізації, прогнозує «зів'янення» суверенності окремих країн, формування нового типу «громадян світу», чия прихильність вже буде віддана не окремим урядам, а позадержавним структурам і утворенням.[31;184-196]

Водночас відомо, що експансія назовні несе негативні наслідки існуванню та культурній самобутності самих суб'єктів (експансії) глобалізації. Якою б сильною і міцною не була культура, що несе себе через кордони і відстані, вона завжди повинна зважати на фактори культурної «вірулентності», інфільтрації та асиміляції, які безпосередньо загрожують її «чистоті» й прозорості за умов поширення на певній геополітичній відстані та оточення іншими самодостатніми культурами. Так, поширення англійської мови у глобальному масштабі немовби моделює культурні процеси глобалізації; проте сьогодні в світі існує ціла сім'я англійських мов, але їх носії далеко не завжди можуть зрозуміти одне одного.

Усім цим і визначається суперечливий дуалізм, нездоланна амбівалентність глобалізації, що поєднує позитивний потенціал поширення культури з руйнівною силою примусовості й безпідставної самовпевненості деяких суб'єктів глобалізаційних процесів. [32]

Відносини між націями, а крізь них і між державами у контексті сучасного цивілізаційного розвитку базується на двох концептуально протилежних, але взаємозалежних тенденціях: диференціацією та інтеграцією. Диференціація полягає у тому, що кожна нація прямує до самовизначення, розвитку, рівноправності, суверенного державного існування, намагається захистити власні інтереси, зберегти свою ідентифікацію, закріпити її у загальновизнаних нормах. А з іншого боку процес інтеграції характеризується руйнуванням національних та перегляд державних кордонів, посилення зв’язків та взаємозалежного співробітництва на основі об’єктивного процесу інтернаціоналізації. Ці обидві тенденції виявляються у русі єдиного глобального соціального процесу. Ігнорування питання взаємодії цин тенденцій викликає загострення національного питання у різних державах світу та може спричинити непередбачувані наслідки у світовому масштабі.

Отже, дві зазначенні тенденції в розвитку національно-державних відносин виражають у наш час загальносвітові суспільні суперечності і водночас є серцевиною національного питання багатьох країн світу. Вони входять з внутрішньої сутності національних відносин і мають об’єктивний характер. Але це не знімає автоматично суспільної напруги, постійних прихованих та відкритих зіткнень в етнононаціональній сфері.[8;463]

Легко уявити світосприйняття, в якому поняття нації та держави розділенні, однак XX століття є підтвердженням тієї точки зору, що національні ідеали повинні мати вихід в організації уряду та держави. Національно-державна ідентичність має бути захищеною як від зовнішніх, так і від внутрішніх нападів, бо вона є обґрунтуванням держави. Дійсно, період кінця 1980-х — початка 1990-х років доволі не очікувано став живим та диким прикладом цієї суперечки, коли пошук вирішення питання відносин між державою та нацією вирвався за межі академічних конференцій та прийняв форми вуличних сутичок та безладдя.

Національна ідеологія повинна, з одного боку, бути вирішальним елементом на шляху самовизначення нації, а з іншого, у контексті сучасної глобалізації, спрямовувати її на взаємодію з іншими державами та світом у цілому. Процес глобалізації повинен враховувати цінності та інтереси кожного народу, це не повинне бути підкорення національних інтересів інтересам міжнародним, але розумним та доцільним їх узгодженням. [3;109-114]

Для чого ж потрібно державі захищати національно-державну ідентичність свого народу? По-перше, щоб втілити у життя ідею національних прав кожної людини, суверенізувати її на національно-державному просторі. По-друге, це є одним з найважливіших шляхів до виконання принципів демократії. По-третє це база для забезпечення колективних прав етнічних меншин. І у четвертих, щоб консолідувати усі можливості та засилля громадян держави на досягнення обраних цілей.

Для існування міцних та глибинних зв’язків, що об’єднують націю та державу, необхідно доглядати, демонструвати та поважати особливості національної ідентичності.

Поряд з тенденцією до зрівняння, глобалізації та знищення кордонів, спостерігається також процес дезинтеграції та роздрібнення в політичних культурах та націях, коли окремі підгрупи кидають виклик пануючій національній ідентичності та вимагають собі культурних і навіть територіальних прав. При одночасній дії цих відцентрових та доцентрових сил здійснюється великий тиск на державу та ЗМІ. Безумовно, не лише ЗМІ створюють та підтримую народну співдружність, однак саме воно у великій мірі може сприяти її відсутності.[33]

Для вирішення питання міжнаціональної взаємодії у сучасному процесі глобалізації необхідне вірне здійснення державами своєї національної політики, де, як вже було зазначено вище, особливо важливу роль відіграє застосування засобів масової інформації.

Тому, закономірно виникає питання щодо ролі ЗМІ у захисті національно-державної ідентичності.

2. Роль національних систем ЗМІ у захисту національно-державної ідентичності

«Потрібна база ідейного патосу, своя чи чужа -

це питання окреме, але висіти з корінням в

повітрі – це значить засудити себе на неплідність»

Маланюк Є.

Питання стосовно соціального значення ЗМІ у багатьох випадках мають відношення до формування та захисту національно-державної ідентичності. Багато у прагненні до цензури, у тому, що викликає хвилювання стосовно впливу ЗМІ, багато у суперечках щодо міжнародного інформаційного устрою має відношення до турбот про ідентифікацію певного народи, держави. Традиційні лозунги, що є виразом національно-державної ідентичності, займають одне з головних місць у відносинах між державою та ЗМІ. Особливо важливим це питання постає зараз, коли процес глобалізації торкається не лише економічної чи політичної сфери, а й поступово втручається у внутрішньо політичне та культурне життя кожного народу, кожної держави.

На сучасному етапі держава є єдиним представником народного суверенітету, і тому вона повинна мати специфічні, лише їй наданні важелі консолідації громадськості навколо спільної мети, впливу на різноманітні соціальні процеси та явища. Одним з таких головних атрибутів держави є можливість впливу на громадську думку шляхом діяльності ЗМІ, у той же час ідеєю, що об’єднує суспільство навколо неї є ідея національно-державної ідентичності, що є історичною та унікальною.[34]

В концепціях ідентичності, як і в інших ідеологічних категоріях, є свої стандартні елементи. До них відносяться: певна історія походження нації, її обраність та унікальність, на яких базується ідея суверенітету та державності. Традиційне завдання комунікацій складається в адаптації та закріпленні цих концепції, зміні центра їх уваги та впливу, надання нових обґрунтувань їх законності.[28;198-199]

У сучасних умовах поглиблення процесів глобалізації постає питання спроможності нових засад національно-державної ідентичності протидіяти інформаційній експансії. У ХХ- початку ХХІ століть відбувся вибух світової етнічності, він знайшов вираз у відродженні національного фольклору, параді етносів, що знов вийшли на міжнародну арену, закріплення прав раніше пригнічених народів, мов, меншин. Але ці вирази ідентичності, що тільки-но почали висвітлюватися ЗМІ, зіткнулися з могутньою конкуренцією збоку музичних відео кліпів та американських кінофільмів, тому без зусиль владнати становище та зменшити конкуренцію вони не були б спроможні виконати свого завдання з формування розуміння громадянами свого міста в новому суспільстві. Не телепрограми про вітчизну та народ, а рекламні ролики та західні образи займають та будуть займати духовний простір, що є життєво необхідним для національної-державної ідентичності. Тому особливо важним постає урегулювання цього питання у національних системах ЗМІ, бо саме вони є потужною зброєю посилення ідеї національності та державності.[35]

Якщо друковані видання, хоч якось знайомлять людей з існуванням мільйонів інших громадян рідної країни, що мають таку саму думку та почуття, та читають такі самі матеріали, то у телебаченні національно-державна ідентичність знаходить дуже слабкий вираз, бо за природою воно набуває інтернаціональності. Люди зараз знають про велику кількість, можливо мільярди «співглядачів», що знаходяться у особливому інформаційному, мовному, почуттєвому полі, і пов’язанні, як вважає Андерсен у “особливу видиму невидимість”[15;44] Те, що вони можуть уявити собі, - майже завжди,- єдине необмежене, не національне та міждержавне товариство. Однакові образи, що потужно впливають на фізичний та психологічний стан, можуть одночасно бачити і на пляжі в Австралії, і в міських хрущобах Сполучених Штатів Америки, і в українському селищі на Закарпатті. Люди знають, або відчувають, що це спільні, легкодоступні образи. Зрозуміло й те, що у різних містах ці образи мають різне тлумачення, але цих спільних образів може бути достатньо, щоб викликати зміни у погляді людини на окремі ідею, політичну систему чи один на одного.[22;41-45]

У межах нової світової інформаційної системи, відбувається перегляд історичних подій, особи тих що стосуються питань національності та державності. Нові визначення минулого стають засадами поглиблення процесу національно-державного самовизначення народу. У наш час ЗМІ змінюють саме уявлення про час, його пріоритети, зрозуміло змінює і відношення людей до історії. Люди можуть почати думати про своїх лідерів, як про рівних до себе, доступних та безпосередньо відповідальних. При знищенні відстані, що характеризувала попередні системи комунікацій, людям здається більш можливим досягнення негайних змін. Стрімкість комунікацій може стати важливим елементом ідентичності розвинених суспільств. [22;395]

Сучасних ЗМІ, на відміну від їх попередниками, затверджують нові домінантні мови. Окремі мови завоювали провідне становище, тож поширення деяких з них сприяє зрушенню у розташуванні владних повноважень. При вивченні впливу печаті на формування суспільства Бенедикт Андерсон керується еволюційною теорією Дарвіна та у випадку органічної еволюції вважає, що більш сильні мови, витримали конкуренцію та закріпили базу своєї національної, державної ідентичності, тоді як інші мови втратили свою силу – з наслідками для суспільств, які вони підтримували. Можливо порахувати аудиторію англомовних телепрограм та розглянути їх вплив на життєспроможність локальних мов. Тому, головним завданням національних систем засобів масової інформації є розвиток та збереження самобутності рідної мови. Турбування французів стосовно існування їх мови та культури перед обличчям імпортованої американської культури викликане саме цими причинами.[28;209-210]

На сучасному етапі посилення важливості інформаційного аспекту уряд не в змозі спрямовувати суспільство у потрібному напрямку без діяльності національної системи засобів масової інформації. Саме вони створюють єдине інформаційне поле держави, формують спільні громадські погляди, консолідують народ навколо певної ідеї. Наприклад, в останні дні радянського періоду радіо створило у москвичем відчуття, що вони є особливим суспільством, щонайменше є незалежним, а найбільше – має велику силу. Звісно, використання такого ефективного і водночас досить важкого у застосуванні засобу формування національно-державної ідентичності як ЗМІ, є справою кожного окремого уряду. Можливо, що на певному етапі розвитку держави краще буде спрямувати акцентувати діяльність ЗМІ в інших напрямах, але як свідчить практика, країни досягають високого рівня розвитку тільки після формування та закріплення в суспільній свідомості ідеї єдиної нації т єдиної держави. Зрозуміло, що це також стає й лейтмотивом діяльності національних систем ЗМІ.[28;509-510]

Тому, зовсім не дивним є зв’язок національно-державної ідентичності з регулюванням цього питання як у національних системах ЗМІ, так і на міжнародному рівні. Турбота про національну ідентичність, наприклад, покладена в основу багатьох важливих виключень в документах щодо прав людини, стосовно свободи приймати та передавати інформацію,— Міжнародний пакт щодо громадянських ат політичних прав, Європейська конвенція про захист прав людини. Згідно з Директивою про телебачення без кордонів, потенціальна загроза національно-державній ідентичності є підставою для скарги з боку країни-співучасника, що приймає сигнали.[19;158]

Головною особливістю засобів масової інформації є спосіб подання матеріалу при якому реципієнт відчуває себе у центрі подій, відчуває, що може так чи інакше змінювати ситуацію, приймати важливі рішення, тому ЗМІ є могутнім інструментом укріплення національно-державної ідентичності у громадській свідомості. З допомогою ЗМІ кожний може відчути себе приналежним до якоїсь події, чи то на державному рівні, чи на місцевому. Таким чином реципієнт залучається не тільки до окремої дії чи явища, а й до ідеї, яка закладена у основі, сприймає їх не як примусові, а скоріше як власні погляди та переконання. У цей час також підсилюється соціальна активність людини.[36

Соціолог Рената Салекл (Renata Salecl) розглянула нові засади законності національно-державної ідентичності та зробила спробу виокремити їх моделі в змісті ЗМІ Центральної та Східної Європи. Згідно з її висновками погляд на це питання у посткомуністичних суспільствах великою мірою копіює комуністичний період. Тільки-но, з’являється погляди на національно-державну ідентичність, що йдуть корінням у минуле. Посткомуністична ера не усюди знайшла заміну часто повторюваним символам державності більшовицького періоду, але у кожній з перехідних країн продовжується пошук таких символів. В соціалістичний період ЗМІ, як елемент політики, були заповненні розповідями про економічний прогрес та досягнення. Все робилось для укріплення народної гордості, посилення прагнення особистості ідентифікувати себе з народом могутньої держави. У наш час регульовані державою ЗМІ перехідних суспільств сповненні інформацією щодо нових шляхів економічного розвитку.[37;73]

У нашій країні процес становлення національно-державної ідентичності відбувається з великими труднощами. Для цього маються як об’єктивні та і суб’єктивні причини. Наприклад, те, що роль ЗМІ у вирішенні цього питання повинна бути переглянута, а діяльність їх трансформована у напрямку сприяння цьому процесу.

3. Українська національно-державна ідентичність та національна система ЗМІ як її захисник

Український шлях до самовизначення.

«Чи вже стомилась наша нація,

Чи недалеко до кінця,

Коли кругом одна прострація

І мацже жодного співця,

І майже жодної поезії,

Яка б нас вдарила. Нема»

П.Тичина

Побудова сучасного громадянського суспільства в Україні, до якого одвічно прагнув і прагне наш народ. — це підсумок і етап цивілізаційного процесу, що так бурхливо розвивається на рубежі XX і XXI ст. Минуле десятиріччя існування Української республіки, як незалежної країни показало, що вона є важливим суб’єктом на шаховій дошці світової політики , на який не можуть не звертати уваги сучасні великі держави світу. Україна стала повноцінним учасником світових інтеграційних процесів, і тому особливо гостро зараз постає перед нею питання захисту своєї національно-державної ідентичності, що була здобута порівняно нещодавно і ,через багатовікову залежність від інших країн, ще не встигла закріпитися як монолітна та непорушна.

За сімдесят п’ять років насадження на українських землях тоталітарного режими сформувався та укорінився негативний стереотип української національної ідеї. ЇЇ офіційно визнавали антидержавною та реакційною, на практиці віддаючи перевагу ідеї інтернаціоналізму, тобто обезличення нації.

Для сучасної України метою захисту національно-державної ідентичності своїх громадян є:

• досягнення політичної злагоди та рівноваги;

• демократичного та ефективного розвитку суспільства;

• подолання негативного образу української національної ідеї та економічної кризи;

• спрямування людських зусиль у одному напрямі з державною політичною думкою;

• збереження самобутності та подальше збагачення унікальної української культури та менталітету;

• об’єднання суспільної думки навколо ідеї гармонійного розвитку українського суспільства.[38]

Головними напрямами державної політики України у сфері міжнаціональних відносин є:

• Забезпечення рівних конституційних прав і свобод усіх громадян.

• Перетворення поліетнічності суспільства, його багато культурності в консолідуючий фактор громадянського суспільства.

• Розвиток культурної самобутності та підтримання національно-державної ідентичності українського народу, всебічний розвиток української культури та мови.

• Створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин. Інтеграція до українського суспільства етнічних груп, що були незаконно депортовані.

• Розширення співпраці з зарубіжними українцями.

• Затвердження в міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємоповаги та довіри.

• Удосконалення правових засад регулювання міжнаціональних відносин.[1;196-197]

Зрозуміло, що здійснення такої національної політики вимагає існування величезних ідейних засад, поширення яких найефективніше відбувається з допомогою засобів масової інформації

Україна обрала шлях побудови самостійної держави базуючись на національних інтересах та пріоритетах, і тому ефективна національна політика потребує гарної та оперативної інформаційної підтримки її діяльності у ЗМІ.

На даному етапі Україна знаходиться на шляху до євроінтеграції, але важливо відзначити, що об’єктивний і закономірний процес поступового об’єднання європейських держав, відкриття кордонів, створення єдиного ринку, єдиної валюти, тощо, викликає серйозні національні проблеми для малих європейських держав. Народи Голландії, Бельгії, Данії, Люксембургу та інших країн перебувають під загрозою втрати своєї самобутності, національної мови і взагалі національно-державної ідентичності під домінуючим впливом в об’єднаній Європі більш могутніх країн: Німеччини, Франції, Великої Британії. І хоча вживаються певні заходи щодо збереження національної незалежності кожної європейської країни, домінуюча роль великих держав залишається об’єктивною дійсністю. Тож, мабуть, варто замислитись над тим як євроінтеграція вплине на ще не досить сформовану українську ідентичність.

Роль ЗМІ у захисту української державно-національної ідентичності.

Vis unita fortior

Об’єднанні сили могутніші

Одним з найважливіших завдань Української держави після проголошення її незалежності стало формування і забезпечення демократичних засад діяльності національної системи ЗМІ.

Особливістю засобів масової інформації — цієї своєрідної і наймолодшої структури української національної культури — було передусім те, що основа самого її життя в останні десятиліття була зсунута з ґрунту національного. Якраз через ЗМІ йшло викорінення національного самоусвідомлення, не без участі ЗМІ відбувалися катастрофічні для національного існування народу перекоси як у масовій свідомості, так і свідомості окремих людей.

Динаміка ж соціальних процесів посттоталітарного періоду й спонукає ЗМІ до об'єктивного погляду на перебіг суспільних подій до активної участі у формуванні національної та суспільної свідомості. Таке спрямування вимагало глибокого осмислення, адже від нього певною мірою залежало становлення Української держави, усвідомлення її громадянами своєї спільності.

Процеси національного відродження і демократизації призвели до переосмислення місця ЗМІ у громадянському суспільстві і до того, що звичний арсенал прийомів і методів, якими багато десятиліть користувалися журналісти, змінюється. Зазнаючи оновлення, система засобів масової інформації в умовах національного відродження виступає як ефективний інструмент суспільного впливу і досягнення громадянської злагоди. [39]

Якщо, соціально-історичною особливістю функціонування ЗМІ у суспільстві тоталітарного і авторитарного характеру - є їх застосування, як засобу придушення національної свідомості, то вимоги демократизації і оновлення суспільства сприяють становленню нових національних та соціальних орієнтирів ЗМІ. [23]

Динамічні процеси, що відбуваються в Україні, як і в інших суверенних державах, за умов втілення у життя ідеї державної незалежності, активно впливають і на засоби масової інформації, докорінно змінюючи розуміння їхньої ролі, призводячи до розбудови і все більшого ускладнення їх функцій.

Проблема створення інформаційної культури на руїнах посттоталітарної, імперської структури - надзвичайно складна справа. Поки що далеко до кращих зразків "паблік рилейшнз" — правдивої оперативної інформації, що стала ознакою способу життя на Заході. Але в Україні поняття "свобода преси" і "четверта влада" все більше відображає специфічне становлення ЗМІ в суспільстві, які стають важливим засобом публічного демократичного функціонування сучасного громадянського суспільства.

Безперечно, на формуванні різних систем поширення масової інформації позначаються національно-суспільні особливості Співдружності Незалежних Держав. Але нова хвиля національного відродження справляє могутній вплив як в цілому на національний архетип, так і, зокрема, на структуру засобів масової інформації. Удосконалення політичної системи в незалежній Україні проходить в умовах жорсткої інформаційної експансії. [40]

Одне з помітних явищ національного відродження — виникнення затяжної російсько-української війни газет, радіо, телебачення. Хоч вона й словесно-паперово-ефірна, але шкода від неї велика. Проблема ця — геопсихополітична. Тут недостатні навіть об'єктивність, що взята сама по собі, здавалося б, неупереджений виклад фактів. Адже мова йде про національний престиж народу, як століттями пригнічували, мова йде про національне відродження. Головне — амбівалентність почуттів нейтральних читачів-слухачів-глядачів. їх більшість, вони відкрито не дотримуються ні імперської, ні радикально-національної позиції. Але їх свідомість, почуття розриваються між крайніми точками зору, вони роздвоюються у своїх переживаннях і змушені зрештою до когось пристати. Нейтральна більшість поступово й непомітно опиняється по різних сторонах барикад.[28;197]

Якщо спробувати узагальнити діяльність преси в умовах національного відродження, то вона розглядала українську національну ідею так: перш за все, преса справедливо стверджувала, що важливою складовою української національної ідеї є ідея державної незалежності. Іншою складового української національної ідеї розглядається ідея самодостатньої людської особистості. Саме ця ідея неодноразово проявляла себе в нашій історії. Зокрема, в козацьку добу. І саме пріоритет людської гідності підтримував козацький дух і сприяв його відродженню. Тому через засоби масової інформації серед читачів, глядачів і слухачів активно почали поширюватися найрізноманітніші знання в галузі українознавства — від вивчення української мови до освоєння й опрацювання складних проблем вітчизняної історії, відродження славних традицій українського народу.[41]

Як справедливо вважає ряд дослідників преси (наприклад, М.І.Недопитанський «Преса як фактор соціалізації: тенденції, проблеми, тематика.» — К., 1992), нині досить виразно простежується трансформація змін, які відбулися у пресі, зокрема, у висвітленні теми суспільного ідеалу: упродовж кінця 80-х рр. відчутним був процес переосмислення громадською думкою, що віддзеркалювалася у ЗМІ, соціалістичного ідеалу. Бурхливі суперечки навколо нього тривають і з початком 90-х рр. Переважна більшість ЗМІ переходить від захоплюючих оцінок (у минулому) до нищівної критики соціалізму. Але слід було пам'ятати, що соціалізм як суспільний ідеал виник не за часів так званої радянської доби, людство створило його значно раніше. Приміром, М.Драгоманов сприймав його як громадський поступ, І.Франко зазначав, що ідея соціалізму прагне загальної свободи всіх людей. Тобто ідеться про те, що ЗМІ мали зважено висвітлювати цю тему, не впадаючи в крайнощі. Суперечливий характер мала також проблема історизму як складової частини національно-соціальної теми. ЗМІ, порушуючи історичні питання,, виділяли здебільшого краєзнавчі, просвітницькі ознаки. Поза увагою залишалася соціальність, тобто розгляд історичної події, факту у руслі існуючої соціальної системи, етносу, ментальності народу. Ці прорахунки в значній мірі були наслідком слабкості журналістських кадрів.[28;199-200]

Останнім часом у нашій країні особливо гастро постає питання політизації ЗМІ. Окрім всесвітніх факторів посилення цього процесу, на пострадянському просторі однією з головних об’єктивних причин цього є відмова ЗМІ від принципу партійності, який сковував політичну думку. Сучасний інформаційний потік вимагає плюралізму поглядів у всіх сферах, і особливо у політичному житті.[34]

Національне відродження виступає могутнім фактором формування масової комунікації нового типу і дає можливість поставити її на об'єктивно зумовлене місце у демократичному соціумі молодої держави, керуючись перевіреними на практиці світовими стандартами. Мова йде про соціальну структуру і структуру національної аудиторії, про засоби масової інформації і проблему соціального стереотипу тощо.[10]

У період національного відродження на сторінках газет і часописів усе частіше з'являється термін українська національна ідея. Однак часто у ці слова кожен вкладає свій зміст. Тому перед засобами масової інформації постало завдання збирати все, що стосується української національної ідеї, відстоювати її, сприяти науковцям щодо структурування цього поняття в теорії. Ця ідея мала поєднати всі верстви суспільства , усі складові суспільної свідомості.

Економічне, політичне й духовне життя України як суверенної республіки передбачає самостійність і незалежність її важливих суспільно-політичних структур, у тому числі засобів масової інформації. Керуючись демократичними нормами, ЗМІ мають виступати за консолідацію суспільства і, незважаючи на різні платформи й напрями, відстоювати засади загальнолюдських цінностей, політичною плюралізму і розкривати свій творчий потенціал з точки зору національної ідеї. Однак, незважаючи на прийнятий закон України "Про інформацію", який, ґрунтуючись на Декларації про державний суверенітет України та Акті проголошення її незалежності, ствердни інформаційний суверенітет України, ЗМІ довелось відстоювати ідею державності в умовах широкої інформаційної експансії. За цих умов четверта влада, як і три інші, повинна ефективно служити інтересам державотворення, національним інтересам українського народу.

Висновки

Ідеологія – є могутнім активізатором діяльності людини. З її допомогою легко керувати як окремою особистістю, так і великими народними масами. Звісно, у разі не контрольованого використання вона може стати лише прикриттям для шахрайства та злочинства. Але треба пам’ятати, що без неї не може існувати жодне сучасне суспільство, бо саме вона спрямовує його на досягнення загальної мети, надає сили для руху вперед та забезпечує відсутність суттєвої протидії загальному суспільному устрою.

Політична ідеологія в свою чергу надає легітимності політичній структурі суспільства та є джерелом здійснення політичної влади, виконання законів та визначення меж правомірної поведінки.

Різновидом політичної ідеології є ідеологія національна. Нація може існувати без держави, хоча саме держава є її матеріальним виразом, але ні нація, ні держава не може існувати без ідеї, що є своєрідним об’єднуючим стрижнем. Вона визначає приналежність людини до нації, до держави, створює єдине суспільство та спрямовує його могутній рух на досягнення загального для усієї держави блага.

Саме національна ідеологія є засадою формування національно-державної ідентичності кожної країни, бо без певної спільної ідеї не може утворитися ні національна свідомість, ні оригінальна культура, ні навіть мова чи традиції – все це лише символи однієї національної ідеї. Тож національно-державну ідентичність потрібно сприймати не на рівні лише не пов’язаних між собою застарілих відлунь з минулого, а на рівні чогось дуже особистого та інтимного для кожного народу, чогось, що відрізняє його від інших, робить його життя сповненим сенсу та певного колориту. Національно-державна ідентичність – червона стрічка, що має проходити крізь усі дії та думку народу в цілому і кожної людини окремо. І там де ця стрічка перерветься буде знищена народна душа та свідомість, світ втратить свою унікальну барву, яку вже ніколи не буде в змозі повернути.

ЗМІ є чи не найефективніших засобом розв’язання питання необхідності захисту національно-державного ідентичності. Тільки вони можуть досягти великих успіхів у цій сфері протягом достатньо невеликого відрізку часу, та надовго закріпити їх у свідомості людей, так щоб рідна культура сприймалась як частина повсякденного життя. Звісно, цей процес має бути результатом здійснення грамотної та добре виваженої політики уряду, який є найбільш зацікавленим у збереженні та посиленні ідентичності свого народу.

Якщо цього не відбувається, і ЗМІ більш схильні використовувати насадженні кимсь іншим моделі поведінки, цінності та стереотипи, тоді вони стають достатньо впливовим джерелом антидержавних, сепаратистських настроїв, що розривають країну на шматки, роблячи неможливим її подальший розвиток, покращення умові життя народу та здобуття міжнародного визнання. Зрозуміло, що це погіршує і міжнародну ситуацію, тому збереження національно-державної ідентичності не є справою лише окремої країни, а має бути під контролем світової спільноти. Треба відійти від концепції єдності через втрату власного обличчя та намагання бути схожим на когось більш сильного, і прийти до розуміння єдності крізь збереження національних та державних особливостей, їх розуміння та намагання знайти не єдиний вірний шлях розвитку, а спільну мову, не встановити свої правила гри та насаджувати власні цінності та мислення, а бачити в інших культурах, щось особливе, те що принесе користь світовій спільноті. Як не можливо не знищивши людину, знищити її індивідуальність, так не можливо й відібрати в народа ідею його національно-державної ідентичності, не знищивши його як єдину спільноту, єдиний організм.

На наш погляд українські засоби масової інформації повинні думати не лише про прибуток, а й про те, як зростити гідного громадянина нашої країни, який буде розуміти, що він є частиною могутнього народу, гідної гордості країни, робити все заради її розквіту, щоб обличчя на вулицях хоч трохи частіше посміхались, заради того, стало менше безпритульних дітей та людей, що живуть у злиднях, бо неможливо бути щасливим, коли страждає твій народ. Поки ми не згадаємо свого спільного коріння, не зрозуміємо, що тільки у єдності нас чекає успіх, поки ми й справді не станемо єдиною нацією, єдиною державою, допоки кожний більш сильний зможе легко відібрати нашу таку довгоочікувану волю та поставити наш народ на коліна.

Потрібно ще багато часу, щоб ми звикли до ідеї єдності, але цей процес можливо прискорити якщо український уряд зрозуміє необхідність проведення змін у цій сфері та спрямує діяльність засобів масової інформації не на копіювання західного шляху розвитку та стилю життя, а на підтримку української культури, традицій та колориту, досліджень історії нашого народу та зміцнення у свідомості людей того, що зветься національно-державна ідентичність.

Список використаних джерел та літератури

1. Політологія. Підручник. Серія АМ / За ред. Бабкіної О.В., Горбатенка В.П. – 2-е видання. - К.: «Академія», 2001. -528с.

2. Пугачев О.П., Соловьев А.И. Введение в политолигию. Учебник. – 3-е издание.- М.: Аспект-пресс, 2000. – 447с.

3. Губернський Л.В., Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз / Київський національний ун-т ім. Т.Г.Шевченка. – К.: Знання України, 2002. – 580с.

4. Прохоров Е.П. Введение в теорию журналистики. Учебник. - М.: Высшая школа, 1980. – 288с.

5. Піча А.С., Хома Н.М. Політологія: Навч. посібник. - К.: Каравела, 2002. -344с.

6. Лазоренко О.В. Теорія політології для тих, хто прагне успіху: Навч. посібник. К.: Вища школа, 1996. – 180с.

7. Побокін М. Маніпуляційні впливи в системі політичних технологій // Людина і політика – 2004. №3. С. 63-73

8. Політологія. Підручник. / За ред. Панова М.І., Герасіної Л.М. та ін. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2005. – 520с.

9. Рудич Ф.М. Політологія. Підручник. – К: Либідь, 2005. - 478с.

10. Фартушний А. Українська національна ідея як світоглядний орієнтир. // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2000. - №6. - С.17-24

11. Копиленко О.Л. Політико-правові ідеї Т.Шевченко та І.Франка в сучасній ідеологічній боротьбі / Від ред. Б.М.Бабій. - Акад.. наук Укр. РСР – К.: Наук. думка, 1990. – 116с.

12. Політологія. Підручник / За ред. Примуша М.В. - К.: Професіонал, 2004. – 320с.

13. Бердяев Н.А. Судьба России – М.: Мысль, 1990, - 352с.

14. Василенко И.А. Полтическая глоба листика: Учеб. пособие. – М.: Логос, 2000. – 360с.

15. Benedict Anderson. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. - London: Verso, 1983. – 413 p.

16. Anthony D. Smith. National Identity. - New York: Penguin Books, 1991. – 368p.

17. Слободян О. Етнос і етнополітика. Корені та крона // Віче. - 2002. - №5. – С.67-72

18. Климанська Л. Політична ідентифікація через символізацію української національної ідеї // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. - 2000. - №6. - С. 72-76

19. Международное информационное право: Метод. материалы к междисциплин. спецкурсу. – М: СТЭНСИ, 2002. – 190с.

20. Ворошилов В.В. Журналистика. Базовый курс.: Учеб. Псобие. / С-П Ин-т социологии и управления социальными процесами. – 3-е издание. – СПб.: Издат-во Михайлова В.А., 2001. – 447с.

21. Розкошный А.П. Пресса в политической жизни общества: Учеб.-метод. пособие / Донецький нац. ун-т. – Донецк: ДонГУ, 1998. – 97с.

22. Ричард Харис. Психология массовых коммуникаций. С.-П. Пройм-ЕВРОЗНАК, М. – «ОЛМА-ПРЕСС», 2003. – 448с.

23. Костирев А. Вплив ЗМІ на демократизацію політичного життя // Нова політика. – 2001. – №6. – С.26-29.

24. Wright Ch. Mass communication. A social perspective. – New York, 1986. – 329 p.

25. Грищенко О. На інформаційній магістралі: Євро стандарти і політика в галузі ЗМІ // Політика і час. – 2003. - №6. – С.72-75.

26. Землянова Л.Я. Зарубежная коммуникативистика в преддверии информационного общества. – М., 1999. – 364с.

27. Гринберг Т.Э. Политические технологии: ПР и реклама: Учеб. Пос. – М.: «Аспект Прес». – М., 2002.

28. Москаленко А.З., Губернський Л.В., Іванов В.Ф. Основи масової комунікації /Київський ун-т ім.Т.Г.Шевченка. – К.: – 1999. – 634с.

29. Вартанов Е.П., Гутова М.И., Иваницкий В.Л.. Энциклопедия мировой индустрии СМИ. – М.: Аспект-Пресс, 2006 – 376с.

30. Політичний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С.Шемшученка,

В.Д.Бабкіна. – К.: Ґенеза, 2004. – 736с

2. Бжезинский З. Выбор: Мировое господство или глобальное лидерство / Пер. с англ. – М.: Международніе отношения, 2005. – 286с.

3. Гура В. Глобалізація і проблема людини. Політика і час 2001 №2 С.14-18

4. Нагорна А. Українська політична нація: Лінії розлому і консолідації // Віче. – 2000. - №1. – С. 132-146.

5. Дрешпак В. ЗМІ як суб’єкт політичного процесу // Актуальні проблеми державного управління: Збірка наук. праць. – Донецьк., 2001. – Вип. 3(б). – С.70-74.

6. Засурский Я.Н. Журналистика в переходный период // Вестник Московского университета. Серия Журналистика. 1997. N 5. - С.3-13.

7. Приходченко Л. Газетні публікації, як засіб впливу на громадську думку. Вісн. Укр.. акад.. Держ. Упр. При Президенті України. – 2000. с.141-149

8. Renata Salecl, The Spoils of Freedom: Psychoanalysis and Feminism after the Fall of Socialism. - London: Routledge, 1994. – 412с.

9. Городенко Ю. Політична стратегія України // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. - 2000. - №5. – 84-89.

10. Олексієнко Н. проблема впливу ЗМІ на суспільства країн колишнього СРСР // Нова політика. – 1999. - №10. – С14-17.

11. Литвиненко О. Інформаційні впливи та пострадянське суспільство. // Політична думка. – 2001. - №1-2.

12. Рогозинський В.В. Роль засобів масової інформації в етнокультурному відродженні національних меншин // Відродження. – 1999. - №5. - С.17-19.