Контрольна робота
«Релігія як сфера духовної культури, її елементи і структура»
Вступ
Слово релігія перекладається з латинського як благочестя, святиня, предмет культу. З цього випливає, що це явище, яке відноситься до чогось вищого, святого, надлюдського у людському житті. Це явище, абсолютне, має загальну назву Бога або Божества, – хоча кожна окрема релігія має свої власні імена цієї вищої сили. Можна сказати, що не існує релігії без Бога, тобто якого-небудь уявлення про Бога, Бог є початок і сенс будь-якої релігії.
Релігія є не тільки уявленням про Бога, не тільки свідомістю. Це й реальне життя, дії людей – культ, богослужіння, церковна організація, нарешті, це форми і принципи організації суспільного життя, що тією чи іншою мірою ґрунтуються на релігійних підставах. Тобто релігія – це відповідне світосприйняття та певна сфера життя людини, які пов’язані із відношенням її до Абсолютного.
Історія свідчить, що численні релігійні вірування і культи є продуктами суспільного розвитку, відображають у своїх специфічних вченнях і доктринах суттєві риси різних соціальних епох. У зв’язку з цим релігія є універсальним духовним явищем у житті суспільства. Релігійне вірування об’єднує за допомогою догматів, моральних і духовних цінностей певні верстви населення у ієрархічно побудовані церковні організації, протиставляє за чітко визначеними ознаками різні угрупування віруючих і в контексті сучасних соціальних реформ може сприяти консолідації різних громад віруючих у їхній боротьбі проти негативних соціальних відхилень і явищ, виконувати інші функції.
Роль, яку відіграє релігія в суспільстві, випливає з її об’єктивної сутності як зв’язку людини з Богом. Через цей зв'язок людина виступає не стільки як особистість, скільки як представник роду людського. Відчуваючи зв'язок із Богом, одночасно вона відчуває зв'язок, поєднання із людством, із людською громадою.
Головною ознакою будь-якої релігії є віра у надприродне. До віри у надприродне слід внести уявлення про потойбічні сили у вигляді божества, ангелів, чортів тощо.
Духовній культурі властиві певні особливості: вона має історичну обумовленість, фіксує національні особливості, включає в себе загальнолюдські цінності, є характерним для усіх феноменів духовної культури, в т.ч. релігії, яка також створюється людством і служить йому.
Як особлива система духовної діяльності людей, релігія має власну специфічну структуру. В ній можна виділити такі основні елементи, як релігійна свідомість, релігійні почуття, релігійний культ, релігійні організації.
Сутність і походження релігії
Слово походить від латинського «religio» і означає «зв'язок». У тлумаченні богослів релігія – це все те, що зв’язує, з’єднує людину з божественністю. Отже, богословське визначення релігії виходить з віри в існування Бога.
Релігія – явище дуже складне і має соціальний характер, тобто воно виникло в суспільстві цілком закономірно й існує разом з ним; воно поєднує в собі елементи раціонального та ірраціонального.
Релігія є однією з найдавніших форм суспільної свідомості – однією з форм відображення світу, але відображення своєрідного.
Зазначимо, що фантастичні образи релігії – це форма відображення дійсності, притаманна усім народам. Вона є необхідним ступенем сприйняття світу, обумовлена функціями мозку і має таке саме право на існування, як і раціональне, наукове пізнання.
Головною ознакою будь-якої релігії є віра у надприродне. До віри у надприродне слід внести уявлення про потойбічні сили у вигляді божества, ангелів, чортів тощо.
Релігійна віра у надприродне характеризується певними особливостями. По-перше, вона передбачає не просто наявність у свідомості уявлень про надприродне, а віру у реальне існування надприродного. По-друге, релігійна віра обов’язково передбачає емоційне відношення до надприродного. По-третє, віра в надприродне включає переконаність в існуванні особливих двобічних відносин між ними і людиною. Віруючий переконаний в тому, що надприродне е тільки існує, а й може вплинути на його життя, долю, і що за допомогою певних дій людина, в свою чергу може впливати на надприродне, задобрити його, вимолити прощення, викликати доброзичливе ставлення тощо.
Релігія виникла в свідомості людей під впливом умов суспільного життя, труднощів пізнавального процесу, потреби виходу із безвиході, а також емоційного відношення людини до дійсності. Ця сукупність причин і умов, які створюють необхідність і можливість виникнення та відтворення релігійного відображення дійсності, і складає джерело та корені релігії.
Важливим є питання: коли і як виникла релігія?
Богослови стверджують, що релігія має надприродне, божественне походження, існує споконвічно і що історія суспільства зобов’язана релігії.
Науково доведено, що становлення людини і суспільства охоплює величезний історичний період, який тривав понад 2,5 млн. років.
До ранніх форм релігії належать: фетишизм, тотемізм, магія, анімізм.
Поворотним пунктом в історії релігії стало виникнення світових релігій: буддизму, християнства та ісламу. Головною особливістю світових релігій, що дозволило їм подолати національні і державні кордони, є їхній космополізм. Світові релігії звернені до всіх народів незалежно від національності. Вони спростили культ, відмовилися від специфічної національної обрядовості, пропагуючи загальну рівність перед богом, і переносять на небо здійснення соціальної справедливості. Космополітичний характер буддизму, християнства та ісламу сприяв їхньому поширенню по всій земній кулі.
Релігія, як сфера духовної культури
Філософія свого часу розробила поняття «духовне виробництво» для характеристики виробництва ідей, знань, уявлень, художніх цінностей. Ймовірно, саме продукти духовного виробництва в широкому розумінні й складають елементи духовної культури.
В основі теологічних концепцій розуміння духовної культури лежить ідея щодо визначальної ролі релігії в розвитку цивілізації та культури. Стосовно православ’я дану ідею на початку ХХ століття розвивав російський релігійний філософ П. Флоренський (1882–1937 рр.), який доводив, що саме релігія створює культуру, складає її зміст, виконує ті самі функції, що й мистецтво, наука, мораль. Похідним тут є етимологічне виведення ним поняття «культура» зі слова «культ». Оскільки слово «культура» має корінь «культ», вважав православний мислитель, то й сама культура, культурні цінності є лише похідним культу.
На дохристиянських етапах розвитку суспільства, на думку П. Флоренського, людина орієнтує власну діяльність на «матеріальні інтереси», розвиваючи лише матеріальну культуру. «Одухотворятися» душа людини починає лише після Ісуса Христа. Саме з «Богоявлення» особливого значення у духовно-історичному розвитку набуває Софія, Божественна Премудрість, яка виводить людину зі стану «духовного сну» і забезпечує розвиток духовної культури. П. Флоренський розробив власну концепцію, яка здобула назву «соціологія», де намагається висвітлити духовність людини як результат дії Софії, що є проміжною ланкою між Богом і людиною, наближає першого до останнього і повертає останнього до першого.
Він певним чином забезпечував творчу діяльність людини як справжнього творця культурних цінностей, не враховуючи динамізму історичного розвитку культури.
Сучасні православні богослови, йдучи за П. Флоренським, визначають духовну культуру як неземне, надприродне явище, обмежують її лише релігійними ідеями та морально-релігійними вимогами. При цьому не беруться до уваги матеріальна основа культури, її визначення, нерозривна єдність матеріальної і духовної сторін культури.
Подібна точка зору існує в католицькій та протестантській культурології. Зокрема, в пастирській конституції, схваленій ІІ Ватиканським собором (1962–1965 рр.), підкреслюється, що християнське віровчення обновлює і очищує духовну культуру, підносячи її розвиток на новий щабель. Протестантська теологія також розглядає релігію як субстанцію духовної діяльності людини, як форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей.
У свою чергу, мусульманські культурологи називають іслам «цивілізаторською релігією» і стверджують, що всім досягненням в науці, культурі мусульманський світ зобов’язаний ісламу.
Таким чином, наведені богословські системи вважають релігію тією єдиною основою, лише на ґрунті якої могла виникнути і досягти висот культура.
З наукової точки зору, духовна культура виступає механізмом передачі нагромаджених суспільством різноманітних цінностей і традицій, охоплює сферу духовного виробництва, куди входять такі форми суспільної свідомості, як філософія, мистецтво, політика, право, етика, наука в т.ч. релігія. Наукова концепція виходить з органічної єдності матеріальної і духовної культури. При цьому підході переважаюча роль надається матеріальним основам культури.
Духовній культурі властиві певні особливості: вона має історичну обумовленість, фіксує національні особливості, включає в себе загальнолюдські цінності, є характерним для усіх феноменів духовної культури, в т.ч. релігії, яка також створюється людством і служить йому.
Релігія і культура
Роль, яку відіграє релігія в суспільстві, випливає з її об’єктивної сутності як зв’язку людини з Богом. Через цей зв'язок людина виступає не стільки як особистість, скільки як представник роду людського. Відчуваючи зв'язок із Богом, одночасно вона відчуває зв'язок, поєднання із людством, із людською громадою. Найінтимніше спілкування людини із богом завжди не обмежується її індивідуальністю, а виводить цю індивідуальність у простір спільного існування.
З цієї точки зору релігія більш соціальна, ніж будь-які інші – політичні, правові, економічні та будь-які відносини між людьми, тобто вона є первинною, глибинною підставою людського суспільства.
Релігійна свідомість є найдавнішою серед інших видів людської свідомості, і людське суспільство – як усвідомлення людьми їх певної спільності – виникло саме на підставі спільної релігії, тоді як всі інші об’єднання мають вже похідний, вторинний характер. Тому релігія є основою будь-якої соціальності.
Релігія постає як основа соціальності тому, що саме вона створює такі первинні засади суспільності, як солідарність, свобода, служіння. Солідарність, тобто почуття причетності людей до якогось цілого, єдиного «ми» породжується єдиним зв’язком між усіма людьми та Богом, в якому вони вперше почувають себе якоюсь родиною, общиною, народом. Але в цій причетності не зникає людська особистість. Навпаки, саме зв'язок людини з Богом, її благо людяність породжує людську свободу. Ця свобода, здатність до творчості, є єдиним рушієм суспільного життя, початком людського спілкування.
Нарешті, третім началом суспільності, яке перевершує та поглинає протиріччя між суспільством і особистістю, допомагає суспільству уникнути деспотизму або анархії, є начало служіння. Воно має свій дійсний сенс, якщо це служіння саме Абсолюту, а не якимось відносним цінностям – державі, народу, ідеї тощо – гарантується на служінні Божій волі. Саме останнім визначається вся структура відносних за своєю суттю прав та обов’язків людини, що створюють суспільний лад. Поза служінням Богові взагалі немає нічого такого, що могло б змусити людину служити правді і правдою. Тому епохи безвір’я (як і безвір’я в будь-які епохи) руйнують цей головний стрижень суспільності – безкорисне служіння, поняття честі і обов’язку, – змінюючи його кар’єризмом і користолюбством, корупцією і бюрократизмом.
Релігія є не тільки первинним та аморфним у своїй первинності підґрунтя суспільства – вона визначає його культурні та моральні цінності.
Протягом багатьох століть культура була наповнена релігійним змістом, яких надихав і звеличував її. Більше того саме релігія, релігійні – тобто абсолютні – цінності є тим головним, що підштовхує людину до великих дій. Саме релігія визначає ці справжні, а не вигадані, абсолютні цінності, тому під впливом релігійних ідей звершувались найвеличніші та найвизначніші події.
Структура релігії та її елементи
Як особлива система духовної діяльності людей, релігія має власну специфічну структуру. В ній можна виділити такі основні елементи, як релігійна свідомість, релігійні почуття, релігійний культ, релігійні організації.
Релігійна свідомість включає два взаємопов’язаних і водночас відносно самостійних рівні: релігійні психологію та ідеологію.
Релігійна психологія – це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов’язаних із певною системою релігійних ідей.
Релігійна ідеологія – це більш чи менш струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу.
В історичному аспекті релігійні психологія та ідеологія стають сходинками розвитку релігії.
Релігійна ідеологія в сучасних релігіях включає в себе теологію, або богослов’я, богословські концепції економіки, політики, права, мистецтва, релігійну філософію тощо. Найважливішою частиною релігійної ідеології є теологія. Вона формулює докази ідеї Бога, дає систематизований виклад релігійних поглядів на світ, людину в світі, на сенс її буття.
Джерелом ідеології кожної релігії є її святе писання. Підкреслимо, що богослови неоднозначно тлумачать одну й ту саму «святу» книгу і що це залежить від їхніх власних соціально-політичних позицій, умов конкретної Істріної епохи. Основою релігійної ідеології кожного визнання можна вважати його власне розуміння і тлумачення Божого одкровення, текстів святого писання.
Релігійна ідеологія виступає у формі фантастичних уявлень про надприродний світ, настанов святих пророків, поданих дуже часто у формі оповідей, і відіграє для широких мас віруючих роль популярної, життєвої філософії.
Суттєвим елементом релігії є емоційне ставлення віруючих до створених їхньою уявою надприродних сил. Специфіка релігійних почуттів, згідно з наукою, полягає в тому, що вони спрямовані не на реальні, а на вгадані, ілюзорні об’єкти, на надприродне.
Невід’ємною частиною будь-якої релігії, її реалізації у сфері повсякденної практичної діяльності є культ – сукупність символічних дій, за допомогою яких віруючий намагається вплинути на надприродні об’єкти. До культу відносяться: обряди, ритуали, жертвоприношення, таїнства, богослужіння, пости, молитви, а також матеріальні предмети, які при цьому використовуються, – храми, священні реліквії, посуд, одяг тощо.
Конкретні форми реалізації релігійного культу в різних конфесіях неоднакові. Так, католицизм і православ’я зберігають вірність пишній театралізованій обрядовості. Вони широко використовують мистецтво: живопис, скульптури, музику, спів тощо. Обряди у протестантизмі мають більш скромний і суворий характер: зменшено кількість таїнств та свят, спрощено богослужіння. Основу культу в ньому складають індивідуальні форми спілкування віруючого з Богом – молитви, покаяння, містичні одкровення.
Релігія матеріалізується також у релігійних організаціях – об’єднаннях послідовників тієї або іншої релігії, що виникають на основі спільності вірувань та обрядів релігійні організації виконують широке коло функції, головними з яких є задоволення релігійних потреб віруючих, регулювання культової діяльності, розробка і пропаганда віровчення, забезпечення цілісності організації.
Релігійні організації можуть виконувати і нерелігійні функції, що допомагає релігії зберігати свої позиції в соціальному і духовному житті суспільства.
На практиці іноді змішують елементи релігії або видають одне за інше.
Перенесення оцінок елементів релігії, як виносилися в минулому, на релігію і церкву за нових соціальних умов може призвести до небажаних, навіть трагічних соціальних наслідків.
Релігійні уявлення, настрої, дії і організації становлять єдиний релігійний комплекс, усі елементи якого нерозривно пов’язані між собою, а також із конкретними соціально політичними і духовними умовами життя кожної країни.
Основний елемент релігії, що надає їй своєрідність, відміну від інших форм суспільної свідомості та соціальних інститутів, є культова система.
Релігійний культ – соціальна форма об’єктивації релігійно свідомості, реалізація віри у діях соціальної групи окремих індивідів.
Культова система являє собою сукупність певних обрядів. Обряд – сукупність стереотипних дій, що установлені звичаями та традиціями соціальної спільноти, що символізує ідеї, норми, ідеали та уявлення.
Як важливу ознаку обряду називають його символічний характер. Знак та символ має аналогічну структуру, яка містить у собі:
матеріальну форму;
позначений предмет;
значення або зміст.
Обряди охоплюють всі сфери життєдіяльності людини і не є специфічним елементом релігії. Специфіка релігійних обрядів є в їх ідеальному змісті.
Релігійний культ базується на вірі в існування поміж людиною та предметом його віри можливості установлення певних взаємовідносин.