РЕФЕРАТ

з дитячої літератури

на тему:

"Дитяча література Італії XVII-XIX ст. "

1. ДИТЯЧА ЛІТЕРАТУРА ІТАЛІЇ XVII ст.

Як і у всіх інших народів, у джерел італійської дитячої літератури казка є також фольклорним початком. Народні казки Італії виростали як і з самобутнього національного матеріалу, який давав життя, так і з "бродячих" фольклорних мотивів, що осіли на італійському ґрунті. Особливо великі зв'язки народні казки Італії мали з лицарською епопеєю та з циклом Круглого Столу: ці мотиви проникнули в Італію в середні століття із Франції. А пізніше сюжети італійських народних казок знайшли своє літературне життя в новелах Боккаччо, у поемі "Шалений Роланд" Ариосто і "Казках для театру" Гоцці.

Уперше народні італійські казки були зібрані і літературно оброблені в ХVІІ столітті письменником Джамбатистом Базиле (1575-1632). Його "Пентамерон", або "Казка про казки", являє собою по композиції наслідування "Декамерону" Боккаччо і складається із 50 казок. Їх протягом п'яти днів розповідають десять різних оповідачок. "Пентамерон" був написаний на неаполітанському діалекті й опублікований у 1634 році через два роки після смерті самого Базиле. Майже ціле століття книга залишалася невідомою, і лише в XIX столітті вона пробудила до себе інтерес німецьких казкарів – братів Грімм. Вони знайшли паралелі казковим елементам "Пентамерона" у німецькій фольклорній традиції.

Книга Базиле не є збірником народних казок у прямому значенні цього слова. Автор "Пентамерона" істотно перетворив мотиви народної традиції. Казка багато в чому втратила свою невигадливість, поряд з нею в книзі фігурують і середньовічні легенди, і мотиви класичної літератури. Однак Базиле в ряді випадків вдалося зберегти колорит народної мови, її соковитого епітета, знайти поетичну форму оповідання.

Протягом декількох століть народна казка в Італії знаходила друге життя на підмостках сцени: багатомотивність італійського прозаїчного фольклору успішно розробляла знаменита "Комедія дель арте", або "Комедія масок" – імпровізований комічний спектакль, що існував в Італії з XVI до початку XVIII століття. Ці представлення були акторською імпровізацією на основі сценарію, що містить лише коротку сюжетну схему. Більшість акторів грало в масках, представляючи постійні типи: закоханих, панів, слуг і т.п. Характерною рисою цих веселих спектаклів було те, що вони розігрувалися для простого люду, було сполучення традиційного чарівного сюжету із сатиричними життєвими мотивами. В другій половині XVIII століття "Комедія дель арте" стала відтискатися соціально-побутовою реалістичною комедією Голь-дони та його послідовників і поступово ставала надбанням дитячого глядача. Останнім яскравим спалахом цього жанру були "Казки для театру" Карло Гоцці (1720–1806).

Яскравий талант Гоцці, чудове знання традиції народного театру і полемічний запал допомогли йому створити неповторний жанр театральної казки, за якої і закріпилася згодом назва "фьяби для театру". Першою із них була знаменита "Любов до трьох апельсинів" (1761), написана, на сюжет найвідомішої дитячої казки, "якою венеціанські годувальниці забавляють дітей". Головним у ній було сполучення фантастичної стихії з яскравим видовищем, живим динамічним сюжетом і веселою буфонадою, що повертала глядача до реальної італійської дійсності!

Історію публікацій італійських книг, присвячених дитячому читачеві, можна починати з 1775 року, коли граф Карло Беттоні з Брешиї вніс Міланському Патріотичному Суспільству 100 цехінів для оголошення конкурсу на книжку для дітей ("25 морально-виховних розповідей"). Однак, гідного письменника не знайшлося і конкурс Беттоні притих. Проте початок був покладений, і в 1782 році з'явилися шістнадцять "Моральних новел" для дітей падре Франческа Зоаве (1772–1806). Художніх цінностей у них фактично немає, персонажі безжиттєві, їхні вчинки лише риторично ілюструють моральні істини. Ці новели (їх було 42), видавалися в Італії і перекладалися на різні мови. У такому ж дусі були написані "Байки про громадський обов'язок для школярів" Гаетано Перего (1746–1814).

2. ДИТЯЧА ЛІТЕРАТУРА ІТАЛІЇ XIX СТОЛІТТЯ

Напрямок та зміст дитячої літератури значно змінилися вже з 20-х років XIX століття, коли в Італії широко розгорнулася національно-визвольна боротьба проти іноземних володарів і феодальних тиранів-князів за створення об'єднаної і незалежної італійської держави – так званої Рисорджименто. Уся романтична література Рисорджименто аж до 70-х років перейнята патріотичним підйомом, служачи ідеям національної волі. Особливого розквіту набуває жанр історичного роману, що оспівує героїчне минуле Італії, її боротьбу з іноземними завойовниками в середині століття, в епоху Відродження. Створені для дорослого читача, ці книги стали улюбленим читанням юнацтва, а багато хто з них, пройшовши іспит часом, міцно ввійшли в коло дитячої літератури. У першу чергу це відноситься до історичного роману письменника Массімо д'Адзельо "Етторе Фьєрамоска, або Турнір у Барлетте" (1833). Автор обрав сюжетом книги реальний історичний епізод – турнір між групою французьких і італійських лицарів, що відбувся в 1503 році в фортеці Барлетта на Адріатичному морі.

Дотримуючись художніх принципів Вальтера Скотта, італійські романісти уважно вивчали історичні джерела, прагнучи вірно передати вдачі і звичаї епохи, бути точним у зображенні костюмів, побуту відповідно до романтичної традиції; величезну роль у добутку грає мальовничий пейзаж, покликаний підкреслити переживання героїв, глибше пояснити їхній характер. Італійські письменники прагнули послужити справі національного звільнення, пробудивши в читачах милування доблестю предків, що відстояли в кривавому бої честь і добре ім'я італійців. На прикладі свого героя, мужнього італійського лицаря Етторе Фьерамоска, д'Адзельо показує, що перед любов'ю до батьківщини повинні відступити всі інші почуття.

Одночасно з загальним підйомом літератури Рисорджименто національно-патріотичні ідеї проникають і в книгах для дітей.

Однією з кращих книг періоду Рисорджименто, що стала класичним дитячим читанням, став історичний роман Раффаелло Джованьоли "Спартак" (1874). Ця книга відразу завоювала успіх, право її публікування заперечували самі популярні видавці. Незважаючи на те що письменник обрав сюжетом роману події далекої стародавності, "Спартак" виявився глибоко злободенним добутком для свого часу і не втратив свого значення до наших днів.

Викладач історії й італійської мови, Джованьоли був невтомним борцем за волю Італії, учасником декількох військових походів Джузеппе Гарібальді. Свою письменницьку діяльність він почав уже після остаточного возз'єднання Італії і переніс у літературу пристрасть і бойовий порив гарибальдійця і патріота. Саме цими почуттями пронизана книга, присвячена героїчному повстанню рабів і гладіаторів в античному Римі в I столітті до нашої ери.

Володіючи великими пізнаннями в області історії, Джованьоли зумів воскресити на сторінках своєї книги яскраві картини життя Древнього Рима з його військовим блиском і з жорстокостями рабства, показав велич римської культури і намічений занепад античної демократії, усе частіше й частіше приводила до тиранічного панування воєначальників і консулів. Дія розгортається в буйних тавернах на берегах Тибру, то на розкішних віллах патриціїв, то в Колізеєві, де юрба жадібно любується кривавими сутичками гладіаторів, і, нарешті, на полях боїв, що відбуваються між римськими легіонами і загонами повсталих. Поряд з вигаданими героями, читач зустрічається з реально існуючими історичними персонажами – Суллою, Цицероном, Юлієм Цезарем, Каталіною, Лукрецієм і багатьма іншими. Характери цих історичних особистостей іноді змінені письменником відповідно до його художнього задуму, але колорит епохи переданий вірно, і книга Джованьоли містить великий пізнавальний матеріал. Головна художня вартість роману полягає в тому, що автор не тільки барвисто відтворив саме повстання рабів, про яке давньоримські історики говорили мало і неохоче, але і дав йому справжню високу оцінку, правдиво намалював образ вождя повсталих, легендарного Спартака. Спартак у Джованьоли – борець за волю всіх пригноблених, без розходження національності. Він бореться за рівноправність людей, що покликані зламати несправедливий рабовласницький лад і створити нове суспільство.

Зрозуміло, що реальний Спартак, фракійський гладіатор, не міг плекати подібної мрії. Але роман був породжений не вузьким інтересом автора до древнього світу, а всім ладом їх переконань. Спартак Джованьоли у своїх мовах висловлює ті ідеї, що надихали кращих людей епохи Рисорджименто – республіканців, гарибальдийців. Недарма сам Гарібальді, прочитавши книгу, писав її авторові:

"Сподіваюся, що наші співгромадяни оцінять великі достоїнства цього добутку і, читаючи його, переконаються в необхідності зберігати непохитну стійкість, коли мова йде про боротьбу за святу справу волі... Нехай же встане дух наших співгромадян при спогаді про великих героїв, що почили в нашій рідній землі, землі, де більше не буде ні гладіаторів, ні панів"

Повстання Спартака закінчилося поразкою, що було обумовлено конкретними історичними умовами. У своєму романі Джованьоли не розкриває глибинних соціальних причин неуспіху героїчної боротьби повсталих, однак він правильно показує розлад у рядах прихильників Спартака, їхню недостатню свідомість, неясність цілей, що розколювало сили, віднімало можливість військових перемог над добре організованими полчищами Риму. Автор віддав данину романтичним смакам, що позначаються й в окресленні образа самого Спартака, однак і тут звучать високі громадянські ноти. Варто згадати таку сцену роману, коли римський сенат пропонує Спартакові волю, почесті і союз з Валерією, якщо він відречеться від своєї справи, зрадить товаришів. Але Спартак без вагань відмовляється і від особистого щастя, і від самого життя в ім'я боротьби за волю пригноблених. Не дивно, що подібна ситуація, що була реально пережита протягом історії багатьма борцями за волю, спонукує Джованьоли до піднятого, патетичного стилю оповідання.

У роки національно-визвольного руху, його демократичні стремління, послужили тією духовною основою, на якій, вже в умовах об'єднаної Італії, були створені шедеври італійської дитячої літератури – "Пригоди Пінокіо" Коллоді і "Серце" Де Амічиса.

Автор всесвітньо відомих "Пригод Пінокіо" Карло Лоренцині з юних років брав участь у визвольній боротьбі. Він боровся добровольцем проти австрійських військ у Ломбардії, видавав патріотичні газети в період революції 1848 року. Під псевдонімом Коллоді (назва сільця, відкіля була родом його мати) він став друкуватися з 1860 року, підписуючи цим ім'ям свої статті. Для дітей Коллоді почав писати в 1877 році, опублікувавши повість "Джаннеттино". Герой книги Коллоді – італійський хлопчисько, боязкуватий і ледачий, веселий і лукавий, люблячий смачно поїсти. Успіх повісті спонукав Коллоді написати в 1878-1881 роках цілу серію книжок про Джаннеттино.

"Історія одного буратіно" (1881) ("буратіно" по-італійському – маріонетка) Коллоді з'явилася на світло на сторінках римського дитячого журналу "Газета для дітей". Повість відразу ж мала величезний успіх. Пінокіо, герой повести – недоладно виструганна деревинка замість вихованого хлопчика – це була воістину революція в дитячій літературі! Цікаво, що Колоді – хотів було закінчити розповідь на тім, як Пінокіо повісили, але дитята-читачі бурхливо запротестували, і через три місяці в журналі пішло продовження історії, що завершилася тільки в 1883 році. У тому ж році повість вийшла окремим виданням за назвою "Пригоди Пінокіо. Історія однієї маріонетки".

Чарівність книги Коллоді укладено насамперед у сполученні казковості, веселій фантазії і справжньому реальному світові, органічно взятого в цю казковість. Усі її персонажі: цвіркун, що говорить, лисиця і кіт, рибалка, жителі "країни дурнів" – мають живі праобрази в італійській дійсності. У Коллоді немає ні драконів, ні чудовиськ, ні відьом, ні зачарованих замків. Фея живе "у чистенькому будиночку", весь пейзаж знайомий і звичайний: харчевні і городи, бідні хатини, берег моря. Цей "фантастичний реалізм", оживлений задерикуватим народним гумором, що часто переходить у глузування і навіть сатиру

Велику роль в повісті відіграє традиція лялькового театру, комедії масок. Адже і сам Пінокіо взятий безпосередньо звідти, і автор постійно нагадує про це, коли дерев'яний хлопчисько попадає в компанію театральних маріонеток, вони приймають його за свого. І сама дія повісті, динаміка сюжету багато в чому будуються за законами "Комедій дель арте". Недарма так легко розіграти "Пінокіо" на підмостках театру маріонеток, що з успіхом робиться й в Італії, і на сцені багатьох лялькових театрів нашої країни.

Головними "вихователями" для дерев'яного хлопчика служать позбавлення, голод і нелегка праця. Доброчинні уроки він сприймає і з поводження добрих і сердечних людей, розумних і шляхетних тварин – тунця, собаки, сокола й інших. І справжнім покаранням за провини служать не догани, а сумні результати, отримані їм – ослині вуха, довжелезний ніс.

Трудячись, навчаючись та допомагаючи іншим, дерев'яна лялька знаходить справжню людяність. Такий серйозний висновок з веселої книжки, і цей художній результат – злиття розважальності з природною мораллю – вперше досягнуті в італійській дитячій літературі саме на сторінках "Пінокіо".

Успіх книги Коллоді викликав масову серію наслідувань "Пінокіо", що продовжувалася довгі роки. У цих книжках нещадно експлуатувалося ім'я популярного героя: "Пінокіо в Африці", "Пінокіо в автомобілі", "Подорож Пінокіо навколо світу", "Пінокіо в дикунів", "Брат Пінокіо", "Син Пінокіо" – усе це чтиво, як правило, не мало ніякої художньої цінності. Справжня традиція казки Коллоди була продовжена набагато пізніше, після другої світової війни, у творчості письменника Джанні Родарі.

Неважко помітити, що головна мета морального виховання Пінокіо полягає в тому, щоб дитина зрозуміла важливість і необхідність навчання. Освітити народ, не дати йому жити в "країні дурнів" - жебраків і ледарів, а саме ця ідея ріднить веселу, повість Коллоді з іншою знаменитою дитячою книгою того часу, написаної зовсім в іншому ключі, – з повістю "Серце" Едмундо Де Амічиса.

Едмондо Де Амічис також був активним учасником національно-визвольного руху Італії, служив в італійській армії. Після остаточного об'єднання країни в 1870 році Де Амічис присвячує себе літературній діяльності. Найбільш плідним для Де Амічиса був період 1879–1889 років, коли він звернувся до проблем утворення і виховання, що, на його думку, відігравали величезну роль у зімкненні нації, у прогресивному розвитку суспільства. У 1891 році Де Амічис вступив у соціалістичну партію Італії, і відзвук соціалістичних ідей ми знайдемо в багатьох його книгах, зокрема й у його кращому добутку "Серце" (1886).

Не випадково сама назва цієї книги, що являє собою щоденник школяра – хлопчика з забезпеченої інтелігентної туринської родини. Маленький Енріке записує події шкільного життя, вносить у свій щоденник сімейні розмови, міські події. Величезне місце в оповіданні займають так називані "щомісячні розповіді", що учитель читає і розбирає в класі. Усе, що трапляється з Енріке і його товаришами, усе, що автор хоче вселити своєму героєві і читачам, пропущено "крізь серце", крізь призму людських почуттів, для того щоб торкнути дитячу душу. Де Амічис проповідує високі духовні цінності, звертаючись до людського серця. Він ігнорує різницю суспільних становищ, культурного рівня й інших класових розходжень.

Клас, у якому учиться маленький Енріке, являє собою зліпок всього італійського суспільства: тут є діти багатих людей, інтелігенції, ремісників і торговців, робочих і бідних вдів. І виявляється, що в сина вугляра шляхетна душа, мужністю і сміливістю обдарований хлопчик із трудової родини, тоді як син важливого пана виявляє чванство, неповагу до праці.

Характерно, що письменник неодноразово підкреслює, як важливо для долі об'єднаної Італії близьке знайомство інтелігенції з народним життям. "Нашу Родину звільнила кров робітників, – говорить батько Енріке, – у суспільстві, як і у війську, солдат шляхетний не менш офіцера".

Правда, письменник щиро вірить, що "серцеве спілкування" людей усіх класів допоможе створити й у суспільстві серцеве людське єднання, що буде сильніше майнових і станових розходжень. Саме з цих ілюзій і виникають очевидні слабості книги: визначена риторичність, зайва сентиментальність. Де Амічис в однаковій мірі захоплюється справжніми героями Рисорджименто – Мадзини і Гарібальді – і королем П'ємонтом Віктором-Еммануїлом і його міністром Кавуром. Інколи у книзі прослизують і мотиви філантропії, поблажливої допомоги біднякам, хоча, як правило, автор стоїть на інших позиціях.

Однак, незважаючи на всі ці недоліки, книга Де Амічиса до наших днів зберегла своє високе художнє значення. Особливо гарні в ній "щомісячні розповіді", що давно ввійшли в хрестоматію дитячого читання всіх країн світу. Більшість з них присвячені темі мужності, приклади якого почерпнуті і з героїчного досвіду національно-визвольної боротьби, і з повсякденного життя людей праці.

Велике місце в книзі займає сама школа, система навчання в ній, образ учителя. Для Де Амічиса шкільний учитель навряд чи не найважливіший діяч об'єднаної Італії. "Учитель – найблагороднійше ім'я для людини", – говориться в книзі.

До речі, саме у книзі Де Амічиса виникають ноти соціальної критики. У главі "Учитель мого батька" письменник з гіркотою описує те тяжке положення, у якому виявився педагог, що віддав усе своє життя справі виховання молодого покоління. "Голі стіни, бідна постіль, шматок хліба, сулія олії на вікні. І от усе, чого 60-літньою працею домоглася людина", – думає хлопчик Енріке після відвідування.

Збірник "Маленькі герої", з якого узята розповідь Корделії, вигідно виділявся з цілої серії малозначних добутків дитячої літератури, що з'явилися наприкінці XIX– початку XX століття в Італії. У цих добутках знову відродилася дидактична тенденція, що з'єдналася із сентиментальністю, прикрашанням дійсності, проповіддю буржуазних чеснот.

Інша тенденція склалася в добутках, що присвятили дитячим долям відомі італійські письменники Джованні Верга (1840–1922) і Луіджи Капуана (1839–1915), що належали до так називаних веристів ("веро" по-італійському – правдивий, щирий). Італійські веристи зображували життя народу: селян, рибалок, міську бідноту, їхню тяжку працю, побут і вдачі, сильні пристрасті, щиросердечну чистоту. З жорстокою правдивістю Верга показав експлуатацію дитячої праці на шахтах у знаменитій розповіді "Рудий".

Гірке життя дітей сиріт-бродяжок зображає Капуана в повістях "Карделло", "Скурпидду" і інших. Звернувшись до сицілійского фольклору, Капуана створив кілька збірників казок, побудованих на народній традиції. Письменник черпає звідти сюжети, веде оповідання відповідно до устояних норм усної розповіді ("Жили-були... ", 1894; "Казкар", 1894; "Дракон" 1895, і ін). У них зберігається гумор і соковитість народної мови, фантастика сполучиться з вірою в сили природи і людського розуму.

Наприкінці XIX початку XX століття в Італії виникає жанр пригодницької повісті і роману для юнацтва. Найбільш яскравим представником цієї лінії в літературі був Еміліо Сальгарі (1863–1911), що написав більше 100 романів такого роду. Сальгарі складав книги про лицарів хрестових походів ("Капітан Темпеста"), про індіанців і мисливців прерій ("На Далекому Заході"), про таємниці індійських джунглів, про шукачів скарбів і т.п. У ряді цих добутків, що мали у свій час величезний успіх серед дитячого читача, цікавий сюжет сполучиться з відомим комплексом моральних ідей: натхнені почуттям справедливості, лицарі відстоюють високі ідеали; у деяких книгах прослизують і патріотичні, визвольні мотиви. Однак нерідко пригодницький сюжет розробляється Сальгарем заради самої пригоди. Автор не дає собі праці поглибитися в психологію героїв, яким не потрібно особливої причини, для того щоб стріляти у своїх супротивників, будь то індійці на Далекому Заході або араби "у нетрях Атласу".