Зміст

Вступ

1. На землі, политій кров’ю декабристів

2. Наснажені ідеями декабристів

3. Нескорений Прометей

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Багатогранна революційна, громадсько-політична й літературна діяльність перших російських дворянських революціонерів-декабристів склала цілу епоху в історії суспільного життя Росії. Революційні традиції декабристів стали найціннішим надбанням для наступних поколінь борців проти самодержавства, кріпосництва, капіталістичного гноблення. їх революційний подвиг послужив запалюючим прикладом самовідданості й мужності в боротьбі за інтереси народів Росії.

Серед шанувальників декабристів і соратників революційних демократів був великий син українського народу Тарас Григорович Шевченко – геніальний поет і талановитий художник, беззавітний борець проти самодержавства і кріпосництва. Усе своє свідоме життя він віддав служінню народові.

Т.Г. Шевченко глибоко цікавився подвигом революціонерів-декабристів і прославив їх безсмертну справу у своїх поетичних творах, на сторінках щоденника, де назвав їх «благовісниками свободи». Для українського поета були близькі й дорогі твори декабристів-поетів і прозаїків: К.Ф. Рилєєва, В.К. Кюхельбекера, О.І. Одоєвського, О.О. Бестужева-Марлінського, Ф.М. Глінки та інших. В них він черпав натхнення для боротьби, ідеї в революційній творчості, вбачав взірець служіння літератури інтересам народів Росії, пригнобленої царським деспотизмом і поміщиками. Особисто зустрічаючись з колишніми декабристами, Т.Г. Шевченко відверто симпатизував борцям, які першими підняли збройну руку на царизм і феодально-кріпосницький лад.

1. На землі, политій кров’ю декабристів

Повстання декабристів на Сенатській площі в Петербурзі і на засніжених полях України провістили початок визвольного руху в Росії. Дзвін кайданів засланих в Сибір на каторгу декабристів пробуджував до активної діяльності нове покоління борців, революційних демократів. Революція, як і раніше, стояла біля порога поневоленої самодержавством і придавленої кріпосним рабством Росії.

Життя й діяльність геніального українського поета і талановитого художника, революційного демократа Т.Г. Шевченка (1814-1861) невіддільні від загальноросійського визвольного руху проти самодержавства й кріпосництва. «Визволення особи й маси від рабства в усіх його видах і проявах, – писав революційний демократ П.А. Грабовський, – стало його заповітною думкою, завданням і справою життя».

Думки і помисли великого Кобзаря зверталися до мільйонів селян, що скніли в ланцюгах кріпосного рабства. Поневолені селяни віками мріяли про землю і волю, піднімалися на повстання проти поміщиків. На захист їх горою стали революційні демократи, які виступили за знищення поміщицької власності на землю і селян.

«Ці революційні думки, – писав В.І. Ленін, – не могли не снувати в головах кріпосних селян. І якщо віки рабства настільки забили й притупили селянські маси, що вони були нездатні... ні на що, крім роздроблених, поодиноких повстань, скоріше навіть «бунтів», не освітлених ніякою політичною свідомістю, то були і тоді вже в Росії революціонери, які стояли на боці селянства...». Захисниками селян виступили О.М. Радищев, декабристи, В.Г. Бєлінський, О.І. Герцен, петрашевці, Т.Г. Шевченко, М.Г. Чернишевський, О.М. Добролюбов, М.О. Некрасов та їх численні послідовники. Вони словом і ділом боролися проти самодержавства й кріпосництва і в цьому їх велика історична заслуга.

«На ділі, – писав В.І.Ленін про революційних демократів, – саме вони були великими діячами тієї епохи...».

Суспільно-політична діяльність Т.Г. Шевченка почалася в кінці 30-х років, коли лютувала самодержавно-поміщицька реакція. Царський уряд після повстання декабристів тримав під невсипущим наглядом жандармів усі сфери громадського життя, намагався підпорядкувати інтелігенцію впливові офіціальної ідеології самодержавства, задушити будь-які спроби критично мислити й протестувати проти існуючого ладу. Незважаючи на такі гнітючі умови, Т.Г. Шевченко сформувався як революційний демократ, став незламним борцем проти самодержавства й кріпосництва, знайшов собі немало однодумців, послідовників і соратників.

І.Я. Франко відзначав, що Т.Г. Шевченко виступив «як живий діяч, як робітник і борець за потоптані людські права всього поневоленого мужицтва, всього обідраного і скривдженого довговіковою історією українського народу, як защитник усіх кривджених, гноблених і переслідуваних».

Дитинство і юність Т.Г. Шевченка припали на бурхливий час. В грудні 1825 – січні 1826р. на Київщині палало повстання солдатів і офіцерів Чернігівського піхотного полку, який знайшов найщиріші симпатії серед пригнобленого народу. Ставлення селян до повстанців описав І.І. Горбачевський – один з учасників декабристського руху: «Здавалось, селяни, при всій їх неосвіченості, розуміли, які вигоди можуть мати від успіхів Муравйова; вони привітно приймали його солдатів, турбувалися про них і постачали їх усім з лишком, бачачи в них не квартирантів, а захисників»⁵. Зокрема, щире співчуття повстанці знайшли серед селян Мотовилівки, Мар'янівки, Пологів та інших сіл Васильківського повіту.

На початку 1826р. заворушення селян, що тривали кілька місяців, почалися в Черкасах, Виковій Греблі, Матяшах, Пищикові, Синяві, Яблунівці, Ольшаниці, Сорокотягах та інших селах Васильківського повіту на Київщині. Вони були безпосереднім відгуком на повстання декабристів Чернігівського полку. Селяни навіть підбурювали солдатів Низовського, Дніпровського та інших піхотних полків до повстання за прикладом чернігівців.

З Васильківського повіту центр селянського руху перемістився до Уманського повіту, де селяни свято зберігали спогади про Коліївщину – велике антифеодальне повстання 1768р. Тут у квітні 1826р. солдат Дніпровського піхотного полку Олексій Семенов підняв на боротьбу проти поміщиків селян Іванькова, Мошурова, Романівки. Вони громили панські маєтки, арештовували поміщиків, посесорів, економів, описували майно. Місцевій владі при допомозі карального загону вдалося придушити повстання. Однак воно мало широкий резонанс в інших повітах Київщини.

Поміщик П.В. Енгельгардт у 1829р. взяв 15-річного кріпака Тараса до свого двору козачком-слугою. І відтоді почалися тяжкі поневіряння непокірного Шевченка, який не схиляв голови перед панами та їх посіпаками за це зазнавав кари й знущання.

Від'їжджаючи на службу до м. Вільно (Литва), Енгельгардт узяв з собою і дворових людей та слуг, серед яких опинився й Шевченко. У Вільні майбутній художник і поет вперше познайомився з суспільно-політичним рухом студентів Віленського університету, вивчав культуру польського і литовського народів.

Перебування у Вільні прискорило визрівання політичної свідомості молодого Шевченка. За його власним визнанням, саме тоді він почав задумуватися над соціальною несправедливістю в самодержавно-кріпосницькому суспільстві: «Я вперше тоді прийшов до думки, чому і нам, нещасним кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні стани?»¹.

У Вільні Т.Г. Шевченко став свідком бурхливих подій польського повстання 1830–1831 pp., яке схвилювало передові сили усієї царської Росії. Воно справило на нього глибоке й незабутнє враження: на все життя він зберіг симпатії до польських революціонерів.

Залишивши службу у Вільні, Енгельгардт переїхав до Петербурга. В лютому 1831р. у столицю етапним порядком під вартою солдатів були доставлені його кріпаки. Разом з ними прибув і Т.Г. Шевченко.

Переїзд до Петербурга, який був найбільшим у Росії центром культури й освіти, суспільно-політичного життя, започаткував нову й особливо важливу сторінку в житті Т.Г. Шевченка, який знемагав і губив свій талант у неволі. На його «невідступне прохання» Енгельгардт у 1832р. законтрактував Тараса на чотири роки до художньої майстерні В.Г. Ширяева (теж колишнього кріпака) і мав намір підготувати з нього власного художника-кріпака.

Так Т.Г. Шевченко став учнем цехового майстра. У майстерні Ширяева він не лише вчився малювати, а й виконував багато виснажливих робіт для господаря. Іноді художник І.К. Зайцев влаштовував для учнів-під-майстрів читання творів О.С. Пушкіна і В.А. Жуковського. На таких вечорах бував і Шевченко. Часто ночами Тарас ходив до Літнього саду, де малював скульптури, а згодом почав писати вірші.

Під безпосереднім враженням тяжкого підневільного» життя селянства України і його боротьби проти гнобителів Т.Г. Шевченко почав свою діяльність як поет і художник. Традиції визвольного руху надихали його поетичну творчість ідеями боротьби за волю. «Поезія Шевченка, – писав П.А. Грабовський, – пройнята прагненням людей визвольної епохи, світлими ідеалами! правди й братства...».

У Петербурзі вийшла у світ перша збірка поезій Т.Г. Шевченка під назвою «Кобзар», чим підкреслювалася її глибоко народна основа. «У 1840 році, – писала більшовицька газета «Путь Правды», – він випускає свій відомий збірник віршів «Кобзар», який відразу висунув його в розряд найвидатніших національних поетів». За своїми переконаннями Шевченко «...виявився демократом, співцем пригнічених мас народу».

Кожний рядок віршів «Кобзаря», наснаженого визвольними ідеями, примушував читача замислюватися над долею батьківщини та її кріпаків-селян. Образ волі вставав і кликав до боротьби, що робило цю невелику книжку соціально загостреною, політично спрямованою проти гноблення, тиранства й неправди. «Кобзар» – це виклик гнобительському ладові, початок завзятої боротьби Т.Г. Шевченка проти ненависного самодержавства й кріпосництва.

З доброзичливою позитивною рецензією, автором якої був В.Г. Бєлінський, виступив журнал «Отечественные записки» (1840, №5). «Ім'я Т. Шевченка, – зазначалося в рецензії, – якщо не помиляємося, вперше ще з'являється в російській літературі, і нам тим приємніше було зустріти його на книзі, що повністю заслуговує схвалення критики». Великий критик, всупереч поглядам прихильників теорії офіціальної народності, обстоював право українських письменників писати твори рідною мовою.

Вихід у світ «Кобзаря» и прихильність до нього передової критики зробили ім'я Т.Г. Шевченка популярним в Росії і на Україні, сприяли швидкому зростанню числа щирих шанувальників, прихильників і однодумців поета, знаменували вступ його в літературу й активне суспільно-політичне життя.

У захопленні від «Кобзаря» був і великий російський актор М.С. Щепкін, який співчував декабристам. Він постійно жив у Москві. «Вірші, – писала в спогадах правнучка актора, – зразу ж зачарували Щепкіна, і він один з перших угадав у Шевченкові майбутнього великого поета. Він почав пропагувати в літературних і професорських колах Москви... вірші молодого поета і читав їх постійно. Особливо гарно, кажуть, читав він «Думи мої, думи мої...».

Декабристів захоплювала героїчна тема гайдамацького руху. К.Ф. Рилєєв задумав присвятити гайдамакам поему, але встиг написати лише уривок цього твору. У незакінченій поемі «Гайдамак» поет зображав визвольну боротьбу на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського панування, славив героя-гайдамаку, який зі зброєю в руках карав гнобителів народу.

Близький до декабристів (К.Ф. Рилєєва, В.К. Кюхельбекера, братів Бестужевих) письменник, критик і белетрист пушкінської епохи О.М. Сомов написав роман «Гайдамака» (1825), який друкувався частинами в журналах «Невский альманах» (1827), «Северные цветы» (1828), «Сын отечества» (1829) і «Денница» (1830).

Продовжуючи традиції декабристів, Т.Г. Шевченко яскраво висвітлив гостру класову і національно-визвольну боротьбу українського народу у славнозвісній поемі «Гайдамаки» (1841). У ній поет широко й правдиво, відобразив велике народне повстання 1768р. на Правобережній Україні, назване Коліївщиною. Головним героєм поеми виступив сам народ, який зброєю виборював собі свободу.

«Спостерігаючи скрізь гніт покріпаченої маси, – писав П.А. Грабовський, – поет природньо надихався і боротьбою за людську свободу й рівноправність в минулому і протиставив його сучасному».

Визвольні ідеї, якими була сповнена поема «Гайдамаки», спричинили до цензурних утисків. Царська цензура зробила в поемі ряд купюр особливо небезпечних місць, але їй не вдалося витравити в ній дух боротьби за волю. Т.Г. Шевченко це добре розумів. «Было мне с ними горя, – писав він про видання «Гайдамаків» у листі до Г.С. Тарновського 26 березня 1842p., – насилу выпустил цензурный комитет, возмутительно да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились». Отже, Т.Г. Шевченко свідомо поширював визвольні ідеї, спрямовані проти існуючого ладу.

Поема «Гайдамаки» справила велике враження на читачів, діячів суспільно-політичного руху, знайшла відгук в тогочасній пресі, приватному листуванні тощо.

У 1841р. Т.Г. Шевченко почав писати російською мовою трагедію «Никита Гайдай», уривок якої вперше був опублікований у журналі «Маяк» (1842, №9). Автор описав драматичні події на Україні часів Богдана Хмельницького. Головний герой твору Микита Гайдай нагадував героїв історичної поезії К.Ф. Рилєєва і виражав ідеї самого автора. Перша збірка «Кобзар», поема «Гайдамаки» та інші опубліковані твори Т.Г. Шевченка, пройняті визвольними ідеями, знайшли відгомін серед передової громадськості Росії і України.

Прогресивні ідеї і революційні традиції в суспільно-політичному житті Петербурга сприяли формуванню світогляду Т.Г. Шевченка як поета, художника-реаліста, революційного демократа, мужнього і несхибного борця проти самодержавно-кріпосницького ладу.

2. Наснажені ідеями декабристів

Спливали десятиріччя після героїчного повстання декабристів. По всій Росії загострювалася криза феодально-кріпосницької системи, і на порядок денний все настирливіше життя висувало питання про ліквідацію кріпосництва та повалення самодержавства, що гальмували суспільний розвиток країни. Наростала класова боротьба селян і робітників. До визвольного руху втягувалися нові сили різночинської інтелігенції. Все виразніше намічався перехід від дворянського до революційно-демократичного етапу в визвольному русі. Нові погляди, ідеї і теорії народжувалися в безперервній запеклій боротьбі прогресивних сил проти реакційної ідеології самодержавства, консерватизму слов'янофілів, ліберального реформізму західників. Загалом відбувалося різке розмежування сил в міру наближення до практичного розв'язання суспільних проблем Росії.

Помітно консолідувалися революційно-демократичні сили. Видатним діячем визвольного руху, визнаним лідером революційних демократів став відомий мислитель, літературний критик і публіцист В.Г. Бєлінський. Визначаючи місце В.Г. Бєлінського в суспільній боротьбі того часу, В.І. Ленін писав: «Попередником цілковитого витіснення дворян різночинцями в нашому визвольному русі був ще при кріпосному праві В.Г. Бєлінський»¹.

В.Г. Бєлінський пройшов складний шлях політичного розвитку від просвітительства до революційного демократизму та утопічного соціалізму. Його передовий світогляд зазнав благотворного впливу ранніх творів К. Маркса. Великий критик одним з перших зрозумів необхідність революційної перебудови Росії й шукав шляхи для боротьби проти сил старого ладу. Він пристрасно боровся проти самодержавства й кріпосництва, реакційної і ліберальної ідеологій, мужньо і послідовно відстоював ідею соціальної революції. Журнал «Отечественные записки», де працював В.Г. Бєлінський (1839-1846), став популяризатором революційно-демократичних ідей в Росії.

Найповніше й найвідвертіше В.Г. Бєлінський сформулював революційні погляди у відомому «Листі до Гоголя» (3 липня 1848p.), де рішуче закликав до ліквідації самодержавства, кріпосництва шляхом соціальної революції. «Його знаменитий «Лист до Гоголя», що підбивав підсумок літературної діяльності Бєлінського, – писав В.І. Ленін, – був одним з найкращих творів безцензурної демократичної преси, що зберегли величезне, живе значення і до цього часу»¹.

Діяльність В.Г. Бєлінського сприяла політичному вихованню нового покоління борців проти самодержавства й кріпосництва. Його радикальні ідеї знаходили широкий відгук і на Україні, де зростала плеяда борців за свободу.

До засновників революційної демократії в Росії на лежав і видатний учений, публіцист, письменник і політичний діяч О.І. Герцен. Він був борцем того покоління, що підняло прапор декабристів в умовах тяжкої реакції. Відзначаючи заслуги О.І. Герцена у визвольному русі, В.Г. Бєлінський писав йому: «Ти можеш мати могутній і благотворний вплив на сучасність»². Великий критик не помилився: О.І. Герцен увійшов в історію визвольного руху як найвидатніший послідовник революціонерів-декабристів, теоретик революційного демократизму та утопічного соціалізму.

Теоретичні праці О.І. Герцена «Дилетантизм в науці» (1843) і «Листи про вивчення природи» (1845) стали найвищим досягненням матеріалістичної філософії до-марксівського періоду в Росії. «У кріпосній Росії 40-х років XIX століття, – писав В.І. Ленін про заслуги О.І. Герцена, – він зумів піднятись на таку височінь, що став урівень з найвидатнішими мислителями свого часу... Герцен дуже близько підійшов до діалектичного матеріалізму і зупинився перед – історичним матеріалізмом»¹.

У своїх публіцистичних і художніх творах О.І. Герцен дав глибоку характеристику розвитку революційних ідей в Росії, доводив необхідність ліквідації кріпосного права й самодержавства, проповідував соціальну революцію, відстоював свободу і рівність народів, виступав за єднання слов'янських народів. Він створив теорію утопічного «російського соціалізму», обстоюючи ідею перебудови суспільства в Росії на основі селянської общини.

Емігрувавши за кордон (1847), О.І. Герцен відкрито виступив на боротьбу проти царизму. Він заснував у Лондоні Вільну російську друкарню (1853), де видавав громадсько-політичний альманах під назвою «Полярная Звезда» (1855–1862, 1869) і газету «Колокол» (1857–1867) разом з М.П.Огарьовим, який став його вірним соратником у революційній боротьбі.

Ці видання стали бойовими органами російської Революційної демократії й організаторами передових сил. Вони високо підняли революційні традиції декабристів й сприяли вихованню нового покоління борців за свободу. О.І. Герцен підтримував тісні зв'язки з передовими силами України: мав відомості про діяльність Т.Г. Шевченка, Кирило-Мефодіївського товариства, Харківсько-Київського товариства, селянські виступи проти поміщиків. Все це знаходило відображення на сторінках «Полярной Звезды» і «Колокола».

Два великих мислителі й ідеологи революційного І демократизму – В.Г. Бєлінський і О.І. Герцен – спільно виступали за революційне перетворення Росії на засадах утопічного соціалізму. «З цієї хвилини, – писав О.І. Герцен про свою зустріч з В.Г. Бєлінським у 1840 p., – й до смерті Бєлінського ми йшли з ним пліч-о-пліч». Ставши на чолі прогресивних сил усієї Росії, В.Г. Бєлінський і О.І. Герцен сприяли консолідації борців, посиленню загальноросійської визвольної боротьби. Яскравим показником активізації цієї боротьби стало виникнення політичного гуртка петрашевців у Петербурзі, Кирило-Мефодіївського товариства на Україні. Соратником і однодумцем революційних демократів виступив Т.Г. Шевченко.

У Петербурзі виник політичний гурток на чолі зі М.В. Петрашевським, який діяв протягом 1845–1849 pp. Він складався з 63 активних діячів, під безпосереднім впливом яких перебували сотні представників прогресивної інтелігенції Росії. Петрашевці мали своїх одної думців у багатьох містах (Москві, Казані, Києві та ін.), підтримували зв'язки з Т.Г. Шевченком і Кирило-Мефодіївським товариством. Політичні погляди петрашевців сформувалися під впливом ідей О.М. Радищева, декабристів, французьких просвітителів-матеріалістів, соціалістів-утопістів, а також селянського руху в Росії, буржуазних революцій у країнах Європи.

Головною метою петрашевців була підготовка сил для боротьби проти самодержавства й кріпосництва в Росії. Революційно-демократична частина (М.В. Петришевський, М.О. Момбеллі, М.О. Спєшнєв та ін.) виступала за повалення самодержавства і встановлення республіки, скасування кріпацтва, рівноправність народів, запровадження загальної освіти. М.В. Петрашевський склав «Проект про звільнення селян». Значну увагу петрашевці приділяли поширенню революційних ідей. У «Кишеньковому словнику іншомовних слів, що увійшли до складу російської мови» вони пропагували ідеї утопічного соціалізму. У відозвах до селян («Десять заповідей») і солдатів («Солдатська бесіда») містився заклик до повалення влади поміщиків і самодержавства. Петрашевці обговорювали питання про створення таємного товариства, його програми й тактики боротьби. Загалом діяльність петрашевців відіграла визначну роль в активізації визвольної боротьби нового покоління революціонерів, вихованих на ідеях декабристів, В.Г. Бєлінського, О.І. Герцена.

Оцінюючи велику позитивну діяльність прогресивних сил Росії за чверть століття після повстання декабристів, О.І. Герцен писав: «...Всередині держави здійснювалась велика робота – робота глуха і мовчазна, але діяльна і безперервна; скрізь зростало невдоволення, революційні ідеї за ці двадцять п'ять років поширились більше, ніж за все попереднє століття...». Так було і на Україні, де прогресивні сили гуртувалися навколо Т.Г. Шевченка.

Таким чином, історичний період, що настав після повстання декабристів, характеризувався в Росії інтенсивним розкладом феодалізму, кризою та розвитком в надрах старої кріпосницької системи капіталістичного Укладу, посиленням класової боротьби пригноблених народних мас і розвитком визвольного руху проти самодержавства й кріпосництва. Все це дало можливість Ф. Енгельсу зробити досить широкий висновок про становище в Росії. «В Росії, – писав він у статті «Рухи 1847 року», – розвиток промисловості йде гігантськими кроками і навіть бояр все більше і більше перетворює в буржуа. Кріпосне право в Росії і в Польщі обмежуємося, що означає ослаблення дворянства в інтересах буржуа і створення класу вільних селян, в якому буржуазія всюди мав потребу». У той час боротьба усіх прогресивних сил спрямовувалась проти кріпосного права гальмувало загальний розвиток суспільства.

Визначною подією в історії загальноросійського визвольного руху на дворянському етапі було виникнення на Україні, майже одночасно з організацією петрашевців, таємного Кирило-Мефодіївського товариства з революційною програмою, ідейним натхненником якого став революціонер-демократ Т.Г. Шевченко. Молоді прогресивні сили України замислювались над долею пригнобленого народу, мріяли про його визволення від кріпацької неволі, шукали шляхи повалення самодержавства.

У січні 1846р. професор Київського університету М.І.Костомаров, чиновник М.І. Гулак та студент В.М. Білозерський заснували політичну організацію, названу на честь слов'янських просвітителів «Слов'янське товариство святих Кирила і Мефодія». Однак товариство ставило не лише освітні цілі, як здавалося б на перший погляд. З самого початку воно мало політичний характер: висувало питання про визволення і єднання слов'янських народів, ліквідацію самодержавства, кріпосництва, запровадження загальної освіти простого народу тощо. Саме ці питання хвилювали уми прогресивних сил не лише Росії, а й країн Європи. Таємне товариство виникло у Києві і діяло 15 місяців (січень 1846 – березень 1847). До нього вступили поет-революціонер Т.Г. Шевченко, студенти університету О.О. Навроцький, О.В. Маркович, І.Я. Посяда, Г.Л. Андрузький і О.Д. Тулуб, вчителі П.О. Куліш і Д.П. Пильчиков, поміщик М.І. Савич. Товариство об'єднувало 12 осіб.

До середини 40-х років XIX ст. вже сформувався світогляд Т.Г. Шевченка як революційного демократа. Його проповідь селянської революції знайшла відгук серед широкого кола передової інтелігенції України і сприяла згуртуванню радикальних сил. Та й сам поет Шукав тоді спільників і однодумців для організації більш ефективної боротьби проти самодержавства і кріпосництва.

У квітні 1846 р. відбулася особиста зустріч Т.Г. Шевченка з М.І. Костомаровим у Києві. Його глибоко зацікавило повідомлення про утворення таємного Кирило-Мефодіївського товариства. «Коли я, – писав у спогадах М.І. Костомаров, – розповів Шевченкові про існування товариства, він зразу ж виявив готовність пристати до нього, але поставився до його ідей з... крайньою нетерпимістю, що призвело до багатьох суперечок між мною і Шевченком». Революційний демократ виступив з рішучою критикою поміркованих ліберально-реформістських принципів програми товариства, що її висував М.І.Костомаров. Полеміка між Т.Г. Шевченком і М.І. Костомаровим виявила наявність двох тенденцій – революційно-демократичної та ліберально-буржуазної – у визвольному русі. Відбувалося поступове розмежування поглядів його учасників на шляхи і методи боротьби проти самодержавства й кріпосництва. Відповідно до цього об'єктивного процесу групувалися й члени Кирило-Мефодіївського товариства.

Під проводом Т.Г. Шевченка у товаристві згуртувалася революційно-демократична частина, що в питаннях здійснення програми соціальних перетворень стояла на радикальних позиціях (М.І. Гулак, О.О. Навроцький, І.Я. Посяда, Г.Л. Андрузький), виступала поборницею революційних ідей.

Прихильниками буржуазно-ліберальних поглядів у товаристві були М.І. Костомаров, В.М. Білозерський, П.О .Куліш, О.В. Маркович, О.Д. Тулуб, Д.П. Пильчиков, М.І. Савич. Провідне місце серед буржуазно-ліберальної частини товариства належало М.І. Костомарову і П.О. Кулішу.

Революційно-демократичні сили справили позитивний вплив на зміст програмних документів, що були вироблені до літа 1846p.; «Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія» і «Книги буття українського народу», а також інших документів, складених учасниками товариства. Там вперше знайшли місце ідеї революційного демократизму, що зростали в боротьбі з лібералізмом.

Постановка питання про відображення декабристської програми і тактики у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства вимагає попереднього з'ясування можливості знайомства членів цієї організації з документами дворянських революціонерів. На той час всі матеріали слідства, а також програмні документи декабристів залишались замкненими у сховищах жандармів III відділу. Царський уряд опублікував у газетах маніфест, донесення слідчої комісії і кілька інших офіційних повідомлень, де висував свою версію про повстання і програму декабристів. Реакційна урядова концепція мала на меті приховати від широкої громадськості справжній сенс подій на Сенатській площі та на Україні, не допустити поширення революційної програми декабристів, виставити останніх як злочинців, що прагнули вбити Царя й захопити владу заради своїх користолюбних цілей. Проте й крізь пелену урядової фальсифікації проглядалися справжні наміри декабристів – повалити самодержавство, знищити ненависного царя, скасувати кріпацтво, ввести республіканське правління, провести соціальні реформи в країні.

Важливим джерелом для знайомства з програмою декабристів та їх тактикою боротьби стали свідчення очевидців подій. Ще до вступу до таємного Кирило-Мефодіївського товариства Т.Г. Шевченко познайомився з цими джерелами і висловив свою революційно-демократичну концепцію розуміння повстання декабристів у Поемах «Тризна» і «Сон», а також містерії «Великий льох». Ці твори поширювалися серед членів таємного Товариства, більшість яких мала певне уявлення про вміст діяльності та перебіг повстання декабристів, їх революційної програми. Тому питання про вплив чи відображення програми і тактики декабристів у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства має науковий інтерес.

Одним з найважливіших програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства є «Статут Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», що складається з двох частин під назвою «Головні ідеї» і «Головні правила». Оскільки товариство створювалося як слов'янське, то і статут присвячений долі слов'янських народів, що зазнавали соціального і національного гноблення.

Долею слов'янських народів глибоко цікавилося декабристське Товариство об'єднаних слов'ян. Присяга цього товариства містила клятву борця: «Пройду тисячі смертей, тисячі перешкод, пройду і присвячу останній подих свободі й братерському союзові благородних слов'ян». Декабрист І.І. Горбачевський у спогадах конкретизував це положення: «Товариство мало головною метою звільнення всіх слов'янських племен від самодержавства; знищення існуючої між деякими з них національної ненависті і возз'єднання всіх населених ними земель у федеративний союз».

Революційний демократ Т.Г. Шевченко услід за декабристами виступив за соціальне і національне визволення слов'янських народів і задовго до утворення Кирило-Мефодіївського товариства висловив думку про їх дружбу і братерство на основі взаємного довір'я.

Ідеї декабристів і Т.Г. Шевченка в питанні про визволення та об'єднання слов'янських народів знайшли відображення в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства, де йшлося про ліквідацію самодержавства і деспотизму, скасування кріпацтва, визволення їх від іноземного поневолення, об'єднання в республіканську федерацію, запровадження освіти серед простого народу.

У «Головних ідеях» статуту говориться, що «духовне політичне об'єднання слов'ян є тим справжнім призначенням, до якого вони повинні прагнути». При об'єднанні кожний слов'янський народ мав дістати собі незалежність, «народне правління» (республіку), додержуватися «рівності співгромадян» незалежно від їх походження, віровизнання і соціального становища. Вимога такої рівності відповідала поширеному в той час буржуазному природному праву людей, що протиставлялось кріпосному праву. Керівним органом федерації слов'янських республік оголошувався «загальний слов'янський собор» з представників усіх народів.

Про визволення і єднання слов'янських народів йдеться і в «Книзі буття українського народу», що належить до ідеологічних документів, вироблених членами Кирило-Мефодіївського товариства. Але тут Україні відводиться месіанська роль в слов'янському світі, що свідчило про появу націоналістичних тенденцій серед ліберально-буржуазної частини товариства. Проте не цей бік превалює у творі. Характеризуючи історичну долю слов'ян, автори «Книги буття українського народу» позитивно оцінюють всі кроки, спрямовані на єднання слов'янських народів. Возз'єднання України з Росією, зокрема, вони вважають зразком для гуртування народів. Україна з Росією возз'єдналися «як єдиний люд слов'янський з слов'янським, нерозділимо і незмісимо..., як колись поєднаються усі народи слов'янські між собою». В Доданій до «Книги буття українського народу» прокламації під назвою «Брати українці!» говориться, що усі слов'яни повинні об'єднатися, а кожний народ – створити собі незалежну республіку. Союз слов'янських республік повинен обирати на певний строк «Сейм» або «Раду», де вирішувалися б загальні справи. Органи влади також обиралися б у республіках на визначений час. В республіках скасовувалися стани, запроваджувалися рівність і свобода.

Прогресивна ідея подолання національної обмеженості народів та їх єднання у визвольній боротьбі захоплювала в той час багатьох прогресивних діячів. Зокрема, В.Г. Бєлінський у 1843р. писав: «І недалеко вже час, коли зникнуть дрібні, егоїстичні розрахунки так званої політики, і народи обіймуться по-братньому, при урочистому блиску сонця розуму... Якщо нинішнє історичне становище так різко суперечить цій картині і виставляє її нездійсненною мрією розпаленої фантазії, то, для умів мислящих і здатних проникати в суть речей! це нинішнє історичне становище людства, хоч яке безвідрадне воно, являє всі елементи і всі дані, на основі яких найсміливіші мрії в сучасному стають в майбутньому цілком реальною дійсністю»8. Саме таку точку зору відстоювали Т.Г. Шевченко та його однодумці в Кирило-Мефодіївському товаристві. При цьому вони виступали за революційний шлях визволення і об'єднання слов'янських народів.

Ліберально-буржуазна частина товариства (М.І. Костомаров, В.М. Білозерський та ін.) висувала ідею мирного об'єднання слов'ян у федерацію, причому вирішальна роль відводилася релігії та освіті; визволення і об'єднання слов'ян навіть не обмежувались у часі.

Через цілком об'єктивні причини об'єднання народів на той час було нездійсненною мрією. Ф. Енгельс у статті «Демократичний панславізм» піддав критиці утопічні проекти слов'янської федерації, а потім союзу народів Європи, що висувалися буржуазними демократами під час революцій 1848–1849pp. Він вказував, що такий союз «може бути здійснений не з допомогою пустих фраз і добрих побажань, а тільки з допомогою радикальних революцій і кривавої боротьби...».

Незважаючи на незрілість окремих положень про можливість визволення і об'єднання слов'янських народів, нерозуміння необхідності врахування історичних умов для здійснення програми, загальна постановка членами таємного товариства проблеми соціального і національного визволення пригноблених народів на той час була прогресивною і мала певне політичне значення у визвольній боротьбі. Кирило-мефодіївці, розвиваючи у своїй програмі висунуті декабристами ідеї про соціальне й національне визволення народів Росії, а також слов'янських народів, що перебували під гнітом деспотичних монархій Туреччини, Австрії і Пруссії, намагалися визначити нові шляхи для здійснення цього суспільного завдання.

Декабристи виступили з революційною програмою суспільних перетворень Росії, передбачивши повалення самодержавства, скасування кріпосного права і станів, запровадження республіки, поширення освіти тощо. Усі ці положення знайшли відображення в програмних документах – проекті «Конституції» М.М. Муравйова, «Руській Правді» П.І. Пестеля, Маніфесті до російського народу, «Православному катехізисі» тощо.

Традиції боротьби проти самодержавства знайшли відображення серед прогресивних сил нового покоління Діячів визвольного руху. Рішучим прихильником соціальної революції виступив Т.Г. Шевченко. У Кирило-Мефодіївському товаристві він твердо відстоював ідею ліквідації монархії в Росії. Завдяки революційно-демократичній частині товариства до статуту внесено радикальний пункт про запровадження «народного правління», тобто республіки.

Антинародна діяльність царів засуджується в «Книзі буття українського народу». На всіх етапах історії людства самодержавство, деспотизм монархів завжди приносили людям горе і страждання. Тому лише повалення самодержавства могло принести народам свободу.

Високо оцінений там рух декабристів та їх повстання у Росії, говориться в «Книзі буття...», після смерті Олександра І «хотіли руські прогнати царя і панство» і встановити республіку. Автори твору шкодували, що повстання декабристів зазнало поразки, і гостро затаврували деспота-царя, який жорстоко покарав декабристів – одних повісив, інших закатував у сибірських копальнях або послав( на Кавказ, де точилася братовбивча війна з горцями. У «Книзі буття українського народу» прямо і відверто ставилися вимоги ліквідації монархії, скасування кріпацтва, ліквідації нерівності станів і серед усіх слов'янських народів.

3. Нескорений Прометей

За поширення творів революційного змісту і участь в Кирило-Мефодіївському товаристві Т.Г. Шевченка за наказом царя Миколи І було заслано в далекий Оренбурзький край солдатом. Під вартою жандарма поет 8 червня 1847р. прибув до Оренбурга, де знаходився штаб Окремого Оренбурзького корпусу, а наступного дня його було зараховано на службу рядовим лінійного батальйону Орської фортеці й віддано під найсуворіший нагляд. У середині червня Т.Г. Шевченко в супроводі офіцера виїхав з Оренбурга в Орську фортецю, де й почалася його лиховісна солдатська служба.

Перший рік солдатської служби поета-засланця був надзвичайно тяжким: військова муштра фізично знесилювала його, а відірваність від передових людей Росії і України висушувала його душу. Він болісно переживав царську категоричну заборону писати твори й малювати.

«Если бы я был изверг, кровопийца, – писав Т.Г .Шевченко в щоденнику, – то и тогда для меня удачнее казни нельзя было бы придумать, как сослав меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. Вот где причина моих невыразимых страданий. И ко всему этому мне еще запрещено рисовать. Отнято благороднейшую часть моего бедного существования. Трибунал под председательством самого сатаны не мог би произнести такого холодного, нечеловеческого приговора»¹.

Поет мужньо зустрів страждання, не скорився і не відступив від своїх революційно-демократичних переконань. Він писав:

О думи мої! о славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся... але не каюсь!..

Нехтуючи царську заборону, Т.Г. Шевченко і в Орській фортеці продовжував літературну діяльність: там було написано 20 ліричних віршів і поем, серед них «Іржавець», «Чернець», «Варнак» та інші. В них висловлювалися антикріпосницькі ідеї.

Т.Г. Шевченко як художник-живописець з травня 1848 по листопад 1849р. брав участь у відомій «Описовій експедиції Аральського моря», якою керував капітан-лейтенант О.І. Бутаков, призначений за рекомендацією російського мореплавця Ф.Ф. Беллінсгаузена. Бутаков був людиною передових поглядів. Майже півтора року поет перебував у колі освічених і гуманних людей, займався своєю улюбленою справою – малював краєвиди, портрети, писав вірші. Тут Т.Г. Шевченко написав понад 60 творів. Він глибоко цікавився побутом і звичаями місцевого казахського населення, часто їздив і стійбища і розмовляв з казахами, ставився до них подружньому і з великою симпатією.

На революційні події 1848–1849pp. у країнах Західної Європи, насамперед Франції, Т.Г. Шевченко відгукнувся революційними творами, в яких променіла ідея боротьби проти самодержавства, кріпосництва й безправ'я народу в Росії. Весь запал свого генія він гостро спрямував проти монархічної влади, царів та їх кочення.

У творі «Царі» (1848) він, як і декабристи, відверто вступив за знищення царів і насамперед у Росії. Викривши злочини й жорстокість царів і князів у різні епохи історії, поет виніс їм недвозначний вирок: «Бодай кати їх постинали, отих царів, катів людських!».

Антикріпосницьку боротьбу українського селянства проти поміщиків Т.Г. Шевченко прославив у поемах «Варнак» і «Марина», поезії «І виріс я на чужині...» та інших.

Заклик до боротьби за визволення трудящих з-під гніту самодержавства й поміщиків – головний мотив політичної поезії Т.Г.Шевченка в період революційних подій.

Діяч польського визвольного руху Максиміліан Ятовт (псевдонім Якуб Гордон), який зустрічався у 1850р, в м. Уральську з Т.Г. Шевченком, у спогадах «Солдат, або шість років в Оренбурзі й Уральську» (1865) назвав його «жертвою деспотизму».

У відвертих бесідах революціонери обмінювалися по. таємними думками. «Я розмовляв з ним довго про все.., – писав М. Ятовт. – Вільна Україна була метою його мрій, революція була його прагненням...» Від Ятовта поет одержав багато відомостей про революційні виступи трудящих країн Європи.

Царському урядові не вдалося ні зломити волю революціонера-демократа, ні ізолювати суспільство від його впливу. І на засланні в умовах нестерпної солдатської служби Т.Г. Шевченко не припиняв революційної боротьби, а його пристрасне поетичне слово кликало трудящих здобувати собі волю.

В Оренбурзі та Орську Т.Г. Шевченко зустрів немало освічених людей, які високо цінували його талант як поета і художника, клопоталися про полегшення його долі солдата-засланця. Це були вихідці з України – урядовці Оренбурзької прикордонної комісії брати Федір Матвійович і Михайло Матвійович Лазаревські. С.П. Левицький, лікар М.С. Александрійський, а також штабс-капітан К.І. Герн, капітан-лейтенант О.І. Бутаков, учений мандрівник колишній петрашевець С.І. Макшеєв, штурман К.Є. Поспелов, польські революціонери-засланці Т. Вернер, Б. Залєський та ін.

Найближчим друзям поет звіряв свої революційні думки читав ненадруковані поеми «Сон» і «Кавказ». Навколо Т.Г. Шевченка гуртувалися передові сили в далекому Оренбурзькому краї.

І на засланні не слабнув інтерес Т.Г. Шевченка до перших російських революціонерів-декабристів. Один з його близьких друзів М.М. Лазаревський у 1841–1846 pp. служив чиновником у Тобольську, звідки був переведений до Оренбурга. В Тобольську М.М. Лазаревский зустрівся і познайомився з колишнім членом Північного товариства В.І. Штейнгелем. Цілком вірогідно, що М.М. Лазаревський зустрічався й з іншими декабристами, які в ці роки відбували заслання в Тобольську, або ж знав про них від В.І. Штейнгеля: про членів Північного товариства – О.М. Муравйова (брата згадуваного вище Микити Муравйова), І.О. Анненкова, П.М. Свистунова; членів Південного товариства – О.П. Барятинського, братів М.С. і П.С. Бобрищевих-Пушкіних, А.В. Єнтальцева. Про зустрічі з В.І. Штейнгелем та інші знайомства з декабристами в Західному Сибіру М.М. Лазаревський розповідав Т.Г. Шевченку в Оренбурзі й Орську.

Коли вже після заслання Т.Г. Шевченко особисто зустрічався з І.О.Анненковим у Нижньому Новгороді В.І. Штейнгелем в Петербурзі, то він мав певні відомості про них від М.М. Лазаревського. Про ці зустрічі мова йтиме нижче.

В Оренбурзі Т.Г. Шевченко у 1849р. намалював парний портрет своїх друзів братів Ф.М. і М.М. Лазаревських. Нині цей портрет зберігається в Інституті російської літератури (Пушкінському домі) АН СРСР в Москві. Дружба з братами Лазаревськими відіграла визначну роль в житті поета.

Переїхавши до Петербурга (1850) і ставши радником Петербурзького губернського правління, М.М. Лазаревський листувався з поетом, допомагав йому матеріально, одночасно з Ф.П. Толстим клопотався про визволення поета з солдатчини і заслання.

На засланні Т.Г. Шевченко листувався з своїми друзями: В.М. Рєпніною, А.І. Лизогубом, Я.Г.Кухаренком, В.А. Жуковським, Ф.П. Толстим, Н.І. Толстою, М.М. Лазаревським, О.М. Плещеєвим та іншими особами. За цей час збереглося 73 листи Т.Г. Шевченка і 40 листів йому від друзів. А жандарми докладали усіх зусиль, щоб ізолювати поета від передових суспільно-політичних діячів Росії.

До В.М. Рєпніної Т.Г. Шевченко написав 8 листів, а отримав лише 3 листи-відповіді. Очевидно, не все листування збереглося. Поет ділився своїми невеселими думками й розповідав про підневільну солдатську службу, згадував про минуле. «Всі дні мого перебування колись у Яготині, – писав він В.М. Рєпніній 7 березня 1850р. з Оренбурга, – є і будуть для мене рядом прекрасних спогадів»¹.

Вірна своїм гуманним поглядам, В.М.Рєпніна в лютому 1848р. просила шефа жандармів О.Ф.Орлова дозволити Т.Г. Шевченку займатися малюванням. Але царський уряд не зважив на це прохання й малювати художникові не дозволив. Потрібна була неабияка мужність з боку княжни, щоб в період миколаївської реакції звертатися з подібним проханням до царських властей, для яких Т.Г. Шевченко вважався звичайним політичним злочинцем серед сотень і тисяч подібних, що перебували на засланні в Сибіру, на Кавказі, в Оренбурзькому краї, Олонецькій губернії та інших місцях.

І засланий в неволю поет-борець, скутий Прометей залишився небезпечним для самодержавно-кріпосницького ладу. Заборони писати твори й малювати виявилося замало, і деспоти вдавалися до нових витончених і варварських заходів, щоб припинити листування друзів з Т.Г. Шевченком.

Жандарми знали про прихильне й співчутливе ставлення В.М. Рєпніної до декабристів: через їх руки проходило все її листування з С.Г. і М.М. Волконськими а чверть століття. Тому листування княжни з заслали Т.Г. Шевченком викликало у них занепокоєння. У 1850р. шеф жандармів О.Ф. Орлов написав В.М. Рєпніній листа, де вимагав припинити будь-які зв'язки з Т.Г. Шевченком, щоб не накликати на себе біду, докоряв їй за клопотання про дозвіл йому займатися малюванням. Більше того, у доповіді царю від 23 червня 1850р. про наслідки розгляду знайдених у Т.Г. Шевченка паперів під час арешту в Оренбурзі спеціальний пункт стосувався В.М. Рєпніної: «Княжну Рєпніну, яка виявляє співчуття Шевченку, непристойне через його порочність і аморальність, попередити як про недоречність такого її співчуття, так і про те, що взагалі корисно було б їй менше втручатися у справи Малоросії і що в противному разі вона сама буде винуватницею, можливо, неприємних для неї наслідків»¹.

В.М. Рєпніна мусила скоритися, припинити листування з Т.Г. Шевченком, хоча після цієї заборони листи від поета-засланця все ще надходили їй. Про ці варварські дії жандармів і їх високого покровителя – Микола І поет тоді не знав.

Про тяжкі наслідки втручання жандармів у листування Т.Г. Шевченка з його друзями свідчить той факт, що протягом 1851–1855 pp. він майже зовсім не отримував листів і тяжко переживав таку ізоляцію від зовнішнього світу.

За порушення царського наказу про заборону писати твори й малювати військові власті Оренбурга у квітні 1850р. арештували Т.Г. Шевченка й після тривалого ув'язнення та слідства заслали у віддалений Гарнізон Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, що на східному березі Каспійського Моря.

17 жовтня 1850p. Т.Г. Шевченко в супроводі Варти прибув до Новопетровського укріплення, яке він в деннику назвав «безграничной тюрьмой» і «вертепом мерзостей». Тут йому довелося відбувати майже сім років тяжкого заслання: принизливої солдатської муштри образливого нагляду й дріб'язкової опіки, нестерпних злигоднів. За суворим наказом командира корпусу Шевченком повинні пильно стежити ротний командир, унтер-офіцер і єфрейтор. Про всі недозволені вчинки або непокору солдата-засланця ротний командир мав таємно доповідати в штаб корпусу.

У Новопетровському укріпленні Т.Г. Шевченко займався інтенсивною літературною діяльністю, хоч заборона писати твори не була з нього знята. Очевидно, в такій глушині, як Новопетровське укріплення, військове начальство було не дуже прискіпливим до засланців. Та й коменданти – спочатку А.П. Маєвський, а потім І.О. Усков – не вбачали в цьому серйозної крамоли. Як битам не було, а протягом 1851–1856 pp. Т.Г. Шевченко написав російською мовою не менше 20 повістей, з яких до нас дійшло лише 9 – «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Вони були позначені антикріпосницькою ідейною спрямованістю, містили осуд самодержавно-поміщицької та чиновницької сваволі, нещадного визиску, панщини й повинностей, податкового тягаря, тяжкої солдатчини, темряви й безправності селянства. Як раніше в поетичних творах, Шевченко в своїх повістях залишився вірним революційно-демократичним ідеям.

У повісті «Музыкант» Т.Г. Шевченко виявив свою обізнаність з творчістю письменника-декабриста О.О. Бестужева-Марлінського. Зокрема, він згадав його повість «Фрегат «Надежда», де описано досить детально придворний бал-маскарад у Петергофі. Поет дав характеристику письменницької майстерності О.О. Бестужева-Марлінського: «Что за блестящий слог, что за гениальный слог!» Повертаючись знову до оцінки його письменницького таланту, Т.Г. Шевченко назвав його божественным писателем» і підкреслював своє наслідування його манери: «Даже и название даю моєму рассказу вроде незабвенного Марлинского», т.е. «Музыкант, і Две сиротки». Зрештою поет вказав на деяку помпезність стилю письменника-декабриста і закінчив словами: «Мир памяти его»¹.

Загалом позитивно оцінюючи талант О.О. Бестужева-Марлінського, Т.Г. Шевченко дещо іронічно ставився до його пишномовності й риторичності стилю. Один персонажів повісті «Музыкант», захоплюючись творами письменника, намагався наслідувати його стиль.

Декабрист Олександр Олександрович Бестужев-Марлінський (1797–1837) походив із збіднілої дворянської родини; його батько, відставний офіцер, був педагогом і письменником, мати – з простого люду. Він навчався в Гірничому корпусі, але не закінчив його і вступив юнкером лейб-гвардії в Драгунський полк (1816), служив в ескадроні, що квартирував поблизу Петергофа в с. Марлі. Назва останнього послужила йому за літературний псевдонім Марлінський. На військовій службі О.О. Бестужев-Марлінський за десять років добув чин штабс-капітана і служив ад'ютантом принца Олександра Віртемберзького. За це ж десятиліття він став популярним письменником (прозаїком і поетом), діяльно співробітничав у журналах «Сын отечества», «Соревнователь просвещения и благотворения», «Северный архив», «Невский зритель» та інших періодичних виданнях.

О.О. Бестужев-Марлінський був близько знайомий О.С. Пушкіним, К.Ф. Рилєєвим, О.С. Грибоєдовим та іншими відомими літераторами. У 1820р. він вступив до вільного товариства любителів російської словесності, що перебувало під впливом Союзу благоденства. До товариства увійшло чимало майбутніх діячів Північного і Південного товариств дворянських революціонерів (К.Ф.Рилєєв, В.К.Кюхельбекер, брати Михайло і Микола Бестужеви та інші). У 1823–1824 pp. К.Ф.Рилєєв і О.О.Бестужев-Марлінський видавали альманах «Полярная Звезда», який відображав погляди декабристів.

Вступивши до Північного товариства (1824), О.О. Бестужев-Марлінський відразу ж приєднався до радикальної течії, очолюваної КФ. Рилєєвим, підтримував ідею запровадження в Росії республіки і знищення династії Романових. Разом з К.Ф. Рилєєвим він публікував революційні вірші – заклики до боротьби за свободу. Свої радикальні думки він висловив також у публіцистичних працях – «Погляд на стару і нову словесність в Росії», «Погляд на російську словесність протягом 1824 і початку 1825 років», «Про романтизм» тощо. Згодом їх позитивно оцінював В.Г. Бєлінський. К.Ф. Рилєєва і О.О. Бестужева-Марлінського єднала велика дружба, заснована на спільності суспільно-політичних поглядів.

Напередодні повстання в таємних нарадах революціонерів у квартирі К.Ф.Рилєєва брав активну участь і О.О. Бестужев-Марлінський. Він погоджувався з загальним рішенням відмовитися від присяги новому Дарю, повести за собою полки, арештувати або й знищити царя і його родину, а Росію проголосити республікою на зборах народних депутатів. У повстанні 14 грудня 1825р. О.О. Бестужеву-Марлінському належала видатна роль: він разом з братом Михайлом і Д.О. Шепіним-Ростовським (офіцерами) підняв на боротьбу солдатів Московського піхотного полка, вивів їх на Сенатську площу та вишикував у бойове каре. На площі він вів себе відважно і мужньо, поранив штиком Петербургзького генерал-губернатора М.А. Милорадовича, який приїхав на площу умовляти повстанців розійтися. Коли не з'явився до повсталих військ диктатор князь С.П. Трубецькой, а керівництво повстанням взяв на себе Є.П. Смоленський, О.О. Бестужев-Марлінський, не вагаючись жодної миті, став його помічником.

Після невдачі повстання О.О. Бестужев-Марлінський, якого розшукували царські власті, сам з'явився у парадному мундирі 15 грудня в Зимовий палац і з незвичайною сміливістю та гідністю заявив урядовцям про свою участь у Північному товаристві й повстанні, продемонструвавши цим свою повну солідарність з арештованими товаришами й презирство до самодержавства. Під час слідства він написав твір під назвою «Про історичний хід вільнодумства в Росії», де дав глибоку характеристику кріпосної Росії, придавленої деспотизмом і зграєю здирників-поміщиків та чиновників, виклав найпотаємніші причини невдоволення існуючим ладом усіх станів тогочасного суспільства.

За вироком верховного кримінального суду О.О. Бестужева-Марлінського позбавлено чинів і дворянства і засуджено по першому розряду на 20 років каторги, що була скорочена до 15 років, після чого – довічне поселення в Сибіру. Однак цар наказав відправити письменника-декабриста прямо на поселення в далекий Якутськ. У 1829р. О.О. Бестужева-Марлінського повернуто з Сибіру й заслано рядовим солдатом в Кавказький корпус, де він дослужився до чину прапорщика і загинув у бою з горцями поблизу мису Адлер. Так скінчив життя цей талановитий1 письменник і революціонер.

У Новопегровському укріпленні Т.Г. Шевченко перебував у дружніх стосунках з колишнім учасником польського повстання 1830–1831 pp. капітаном М. Мостовським, засланим на службу в Окремий Оренбурзький корпус.

Цікавий запис про Мостовського знаходимо у щоденнику Шевченка від 16 червня 1857р.: «Я много от него слышал чрезвычайно интересных подробностей о революции 1830 года». Поет назвав польське повстання «революцією», вкладаючи в це слово широкий зміст і перш за все – спрямування руху проти самодержавства. Він захоплювався мужністю і самовідданістю учасників повстання. Шевченку, мабуть, стало відомо і про те, що польські повстанці билися під гаслом «За нашу і вашу свободу!», а в перші дні переможного повстання вони виявили свою безмежну прихильність до справи, за яку боролися декабристи. Урочиста процесія в пам'ять «мучеників свободи» – п'яти страчених декабристів – вилилася у яскраву демонстрацію солідарності революційних сил Росії і Польщі.

У лютому 1855р. вмер Микола І, і Т.Г. Шевченко сподівався на амністію та звільнення від солдатської служби. Він звертався до своїх давніх приятелів В.І. Григоровича та Ф.П.Толстого з проханням допомогти йому вирватися на волю. Колишній декабрист Ф.П. Толстой, як віце-президент Академії художеств, особливо активно клопотався про визволення Шевченка.

Коронаційний маніфест Олександра II від 26 серпня 1856р. обмежився лише амністією декабристів і петрашевців; для решти «злочинців» пільги й полегкості могли бути надані лише на підставі відомостей про їх «спосіб думок» і поведінку, надісланих начальством.

Пройшло немало часу, поки на клопотання друзів 1 травня 1857р. вийшов царський указ про звільнення Т.Г. Шевченка від солдатської служби, але з встановленням над ним поліцейського нагляду за місцем проживання й забороною мешкання в обох столицях – Петербурзі й Москві. Першим повідомив поета про волю

М.М. Лазаревський. Зворушений цією звісткою, поет 2 липня 1857р. записав у щоденнику: «Пошли, господи, всем людям такую дружбу и такого друга, как Лазаревский».

Особливу подяку за своє визволення з солдатської служби Т.Г. Шевченко складав родині декабриста Ф.П. Толстого. Він з нетерпінням чекав тієї хвилини, «в которую я сердечною слезою благодарности омочу руку моей благороднейшей заступницы графини Настасий Ивановны и ее великодушного супруга графа Федора Петровича. О мои незабвенные благодетели! Без вашего человеколюбивого заступничества, без вашего теплого родственного участия к моей печальной судьбе меня бы задушил всемогущий сатрап в этом безотрадном заточении. Благодарю вас, мои заступники, мои избавители. Вся радость, все счастие, вся моя светлая будущность суть ваше нетленное добро, мои единые, мои святые заступники!»¹. Так писав поет в щоденнику 22 липня 1857р. на другий день після одержання звістки про волю.

Т.Г. Шевченко вів «Журнал» з 12 червня 1857 по 13 липня 1858p., де майже щоденно викладав свої найзаповітніші думки і мрії. Цей документ має неоціненне значення для розуміння революційних поглядів великого Кобзаря. Завдяки щоденникові нам відомо про зустрічі Т.Г. Шевченка з багатьма особами, в тому числі й з декабристами.

Оглядаючись на минулі роки солдатчини і заслання, Т.Г. Шевченко писав у щоденнику: «Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего всемогущего создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенческих светлых верований»². Він залишився незламним революціонером і мужнім борцем, а тяжкі випробування лише загартували його волю, зміцнили переконання в необхідності дальшої боротьби проти старого ладу. З сторінок щоденника видно, що поета, як і раніше, захоплювали визвольні повстання, народні рухи, революції.

Висновки

Інтерес до ідей і тактики декабристів, а також їх дальшої долі не покидав Т.Г. Шевченка протягом усього його складного і тяжкого життєвого шляху. Заслання і десятирічна солдатська служба не зломили революціонера. Він продовжував підносити й збагачувати революційні традиції декабристів у найтяжчих умовах неволі й найпильнішого нагляду царських властей.

Дослідження зв'язків Т.Г. Шевченка з декабристами виявило, що він особисто зустрічався з дев'ятьма декабристами (Ф.П.Толстим, О.В. Капністом, О.М. Муравйовим, І.О. Анненковим, О.Д. Улибишевим, С.Г. Волконським, А.А. Бистрицьким, В.І. Штейнгелем, Ф.М. Глінкою). Зустрічі й бесіди з декабристами імпонували поету-революціонеру. Декабристи передавали естафету боротьби в руки відданих справі революціонерів нового покоління. Це символізувало наступність І нездоланність революційного руху в Росії.

Крім дев'яти особистих зустрічей і знайомств, Т.Г. Шевченку було відомо про діяльність і долю ще щонайменше тридцяти декабристів. Портрети п'ятьох повішених революціонерів (П.І. Пестеля, К.Ф. Рилєєва, М.П. Бестужева-Рюміна, С.І. Муравйова-Апостола і П.Г. Каховського) він побачив на обкладинці зарубіжного видання «Полярной Звезды» О.I. Герцена і М.П. Огарьова. Про К.Ф. Рилєєва Т.Г. Шевченко знав чимало з розповідей М.А. Маркевича. Рилєєвським духм тираноборства проникнуті рядки поеми Т.Г. Шевченка «Тризна».

З багатьох вірогідних джерел відомо, що Т.Г. Шевченко знав про декабристів братів Муравйових, М.С. Луніна, О.О. Бестужева-Марлінського, В.П. Івашова, М.І. Тургенева, М.І. Лорера, М.І. Муравйова-Апостола, О.І. Якубовича, братів Олександра і Олексія Плещеєвих, братів О.Ф. і Ф.Ф. Вадковських, З.Г. Чернишова, П.О. Муханова, І.І. Пущина, І.Д. Якушкіна, С.І. Кривцова, братів Б.А. і М.А. Бодисків, В.Л. Лукашевича, братів М.С. Бобрищева-Пушкіна і П.С. Бобрищева-Пушкіна, П.М. Свистунова, А.В. Єнтальцева. Звичайно, не всі зустрічі, особисті знайомства поета з декабристами зафіксовані в письмових джерелах, чимало документів втрачено, інших дослідникам ще не вдалося відшукати й розшифрувати. Пошуки продовжуються. Однак і виявлені відомості свідчать про постійний інтерес Т.Г. Шевченка до дворянських революціонерів. Та й декабристи, які зустрічалися з поетом, проймалися повагою до українського Прометея.

Близько до серця Т.Г. Шевченко приймав не лише долю декабристів, а й їх батьків, дружин, наречених, дітей, братів і сестер, родичів. Глибоко зацікавили поета прославлені дружини декабристів І.О. Анненкова – Поліна Гебль та В.П. Івашова – Камілла Ледантю, обидві француженки, які за своїми нареченими поїхали в Сибір і розділили з ними весь тягар каторги та заслання. А з якою увагою й ніжністю ставився Т.Г. Шевченко до нареченої декабриста П.О. Муханова – Марії Олександрівни Дорохової та дочки декабриста І.І. Пущина – Ніни, що була її вихованкою! У цих взаєминах видно всеосяжну й безмірну людяність поета. Зворушливими були зустрічі Т.Г. Шевченка з сином декабриста Є.І. Якушкіним та його дружиною, які подарували поету-революціонеру красномовні сувеніри: портрети просвітителя XVIII ст. М.І. Новикова, декабриста С.Г.Волконського і революційного демократа О.І. Герцена.

Надзвичайно широку й вічно актуальну тему «Декабристи і Шевченко» важко вичерпати одним-двома історико-літературними дослідженнями. Вона знову й знову вабитиме дослідників і читачів своєю емоціональною наснаженістю, романтичністю, незвичайністю обставин і подій, прикладом безмежної самовідданості й солідарності революціонерів у тяжкі лихоліття самодержавства і кріпосництва.

Список використаної літератури

1. Біографія Т.Г. Шевченка за спогадами сучасників. К., 1958. – с.22.

2. Неділько В.Я. Тарас Шевченко: Життя і творчість. Книга для вчителя. – К.: Рад. шк., 1988.

3. Нечволод Л., Пашкова Т. Посібник-порадник з української літератури. – К., 1996.

4. Николаева П.А. Русские писатели: Библиографический словарь. – М.: Просвещение, 1990.

5. Оліфіренко В.В. Вивчення літератури рідного краю в школі: Посібник для вчителів і студентів. – Донецьк: Український культурологічний центр, 1996.

6. Оліфіренко В.В. Енциклопедія українознавства. – Донецьк: Сталкер, 1999.

7. Оліфіренко В.В. Дума і пісня. Джерела літературного краєзнавства // Донбас–Спецвипуск, №5. – 1993.

8. Пасічник Є.А. Методика викладання української літератури в середніх навчальних закладах: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. – К.: Ленвіт, 2000.

9. Пилипенко К. Урок-конкурс за співомовками Степана Руданського. Джерела педагогічної майстерності. – К., 1996.

10. Пінчук С. Улас Самчук: Життя і творчість // Слово і час. – 1995. – №2. – С.11.

11. Пустова Ф.Д. Естетична природа слова в літературному творі: Посібник для вчителя. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2002.

12. Спогади про Шевченка. К., 1958, с.66.

13. Т.Г.Шевченка до Ф.П.Толстого від 26–31 липня 1857p.

14. Т.Г.Шевченко в документах і матеріалах. К., 1950, с.67, 370

15. Т.Г.Шевченко. Документи та матеріали до біографії (1814–1861). К, 1975, с.315.

16. Шевченко Тарас. Повне зібрання творів в шести томах, т.1, с.296.

17. Шевченко Тарас. Повне зібрання творів в шести томах, т. 3. К., 1963, с.216, 247, 265, 276, 469.

18. Шевченко Тарас. Повне зібрання творів в шести томах, т. 5, с.22, 81.

19. Шевченко Тарас. Повне зібрання творів в шести томах, т. 6. К.: 1963, с.17, 64.