Вступ

Актуальність проблематики терору навряд чи вимагає обґрунтування. Досить увімкнути радіо, телевізор, відкрити газету або журнал, як терор у його жахливому різноманітті постає перед слухачем, глядачем, читачем. Терор як державна політика, як спосіб мислення і дії, як форма поведінки в суспільстві і, що дуже важливо, - ставлення до цього суспільства є обов'язковим атрибутом людського буття протягом всього розвитку людства.

Проблемі терору сьогодні присвячені сотні і тисячі публікацій (скажімо, системний аналіз цього явища, його окремих історичних аспектів і причин подають автори робіт [1-9, 12-17]. Пошукова система Google дає понад 700 тис. посилань на гасло "терор").

На думку ряду дослідників, різночитання при аналізі феномена і визначенні поняття "терор" виникають через відсутність ефективного методологічного апарату. Стверджується, що традиційна соціологія, пов'язана з іменами М.Вебера, Г.Зіммеля, В.Парето, Т.Парсонса, не може бути теоретичною базою для дослідження терору. Не можуть виступати в цій якості також "інтерпретуюча соціологія", біхевіоризм, функціоналізм. Вихід ми вбачаємо у перегляді основних тлумачень людської дії як такої, і в спробі розглядати первинність буття не в послідовності "уявлення- мотив - причина дії", а навпаки [6,с. 272]. Разом з тим, ми вважаємо, що традиційний підхід себе ще не вичерпав.

Досить вдала спроба теоретичного обґрунтування джерел терору представлена в роботах Брюса Хофмана [7]. Сутність і зміст сучасних проявів терору розглядається в роботах В.Шестакова [8]. Історія терору і класифікація терористичної практики в житті сучасного суспільства представлена в публікаціях Є.Кожушко, К. Жаринова, М. Требіна [9]. Важливий для формування методологічної платформи дослідження терору аспект виокремлюється в зв'язку з вивченням цього феномена в контексті глобалізаційних процесів [10].

Мета дослідження. На сьогодні не розроблені теоретичні основи для забезпечення вирішення завдань, пов'язаних з дослідженням терору як феномена соціального життя, відсутні і спроби створення цілісної теорії терору. Саме ця обставина стала мотивом для вибору головної мети даного дослідження. А задачами, послідовне вирішення яких приведе до її досягнення, повинні стати: виділення сутнісних характеристик феномена терору, визначення його змістовного аспекту на основі структуралістської моделі, уточнення деяких типологічних питань, формулювання визначень терору і началу операціонального аналізу в зв'язку з цим.

Ретроспектива явища терору

Використання масових форм страху і жаху, залякування окремих людей і цілих народів надійно утримували першість в арсеналі методів управління володарів давнини. Утримання в покорі завойованих міст-держав семітським царем Саргоном I (2340 - 2284 р. до н.е.) - творцем першої імперії в Малій Азії, вавілонським царем Хаммурапі (1728 -1686 р. до н.е.) і ассирійськими правителями, зокрема Ушшубаніпалом (близько 668 - 629 р. до н.е.), відомого переселенням цілих народів, залякуванням, жорстокістю і нещадністю у досягненні своїх цілей - звичайна практика державного управління того часу. Якщо серйозно поставитися до біблійних постулатів, які, без сумніву, мають підтвердження в реальній історії, то досить звернутися до Старого завіту, де викладена методика досягнення цілей в інтересах єврейського етносу з використанням терору - так званих "страт єгипетських". З метою вплинути на волю фараона Єгипту і змусити його дати згоду на вихід євреїв із країни, усе неєврейське населення тероризувалося під страхом загибелі всього живого, від рослин і худоби до смерті первістків у кожній єгипетській родині, від фараона до новонародженої дитини в родинах ув'язнених у в'язниці.

У IV столітті до нашої ери майбутньому великому полководцеві і державному діячеві Олександру Македонському вже в 336 році, відразу після смерті батька - царя Філіпа у перші місяці свого правління довелося придушувати опір греків, а також підвладних Македонії фракійських та іллірійських племен. А через рік, улітку 335 р. до н.е. він захоплює місто Фіви. З метою залякування своїх політичних опонентів усе населення міста наказує продати в рабство. Так само він повівся з фінікійцями - жителями міста Тира, що підтримали його суперника - перського царя Дарія й вчинили йому запеклий опір. Продати в рабство вільних людей - означало прирівняти їх до варварів, яких давні греки не визнавали собі рівними. Позбавлення волі для вільнолюбних греків означало смерть, небуття. Тобто не потрібно було влаштовувати масові страти або побоїща мирних жителів, щоб уселити страх і зломити волю до опору, досить уплинути на мотивацію через позбавлення статусу вільної людини. Але витонченість у підході Олександра не завжди знаходила своїх послідовників, і у 88 році до н.е. за наказом понтійського царя Мітридата VI у малоазійських містах в один день відбулася "Ефеська вечеря" - коли були убиті понад 80000 римлян (за іншими даними близько 150000) з єдиною метою - продемонструвати Риму свою могутність. Чим, окрім прагнення вселити жах і страх у своїх суперників, обумовлюється наказ візантійського імператора Василя II, що повелів засліпити 14000 полонених болгар у 1014 році? [1]

В історії Давньої Русі також чимало прикладів, коли для управління своїми підданими князі застосовували терор. У цьому зокрема може бути обвинувачений князь Андрій, з невідповідним у даному випадку прізвиськом, Боголюбський. А як кваліфікувати період опричнини в Російській державі при Івані IV Грозному, що обрав головним методом боротьби за владу із Земщиною тотальний терор?

Європейська середньовічна історія містить чимало фактів, коли з метою залякування суперників і опонентів, у боротьбі за безроздільний вплив на суспільство католицька церква чинила не менш криваві масові злочини.

Найбільш яскравим прикладом терору середньовіччя виступає Інквізиція. Так, у "Історії іспанської інквізиції" Х.-А. Льоренте (1817 р.) наводяться приклади спалення живцем у 1481 році за наказом севільского трибуналу більше двох тисяч осіб, а за часів Другого і Третього головних інквізиторів щорічно спалювалося живцем по 208 осіб. Якщо врахувати, що інквізиторів в Іспанії було 44, можна уявити масштаби терору, що проводився на релігійній основі. А якщо врахувати, що, окрім спалення живцем, застосовувалися й інші форми покарань, то варто погодитися з автором трактату про жертви терору інквізиції: "Якби я приєднав до числа жертв інквізиції ...усіх нещасливих, котрі були засуджені трибуналами Мексики, Ліми,... Сіцилії, Орана, Мальти і морських галер, кількість їх була б воістину незлічимою... Скільки можна б ще рахувати жертв, що померли від хвороб, заподіяних нещастям ганьби, яким були затавровані їхні родичі. Неможливо визначити міру стількох нещасть і лих" [2, с. 467].

Класикою терору як центрального елемента системи влади, називають режим, установлений у Франції в ході Великої Французької революції (1793 - 1794 роки). Його жертвами стали 40000 осіб, страчених за допомогою гільйотини. За іронією долі там само, під ножем новомодного знаряддя страт, що став одним із символів революції, закінчив життя і лідер революційного руху - Максиміліан Робесп'єр. У 27 років він жагуче закликав до скасування страти, а в 35 стверджував, що її застосування є необхідним заходом революційного уряду. Під кінець свого життя, ще будучи при владі, Робесп'єр ініціює дивовижний декрет 22 преріаля, яким знищувалася навіть видимість законності в судовому виробництві і затверджувалася воістину моторошна формула "деспотизму волі". У вступній статті О. Єгорова до книги О.П. Левандовського "Робесп'єр Максиміліан" (1997) наводяться спогади колеги Робесп'єра по Комітету суспільного порятунку Бертрана Барера: "..він узурпував владу народу, керував Конвентом за допомогою страху, урядом - за допомогою публічних обвинувачень у (якобінському) клубі, містом - спираючись на терор... Він привласнив собі всю повноту влади, підкорив собі будь-яку волю і якийсь час був уособленням Республіки" [3, с. 6-7]. Справжні результати терору у владі такі: "Заходи Робесп'єра, - писав О.Бальзак, - були тим добрі, що до самого 1830 року злякані крамарі вже не втручалися в політику" [4].

Таким чином, якщо на початку процесу суспільної перебудови терор виступає як інструмент зміцнення революційної влади, то пізніше він набуває системного характеру для забезпечення нового порядку.

Не менш страшним і кривавим, у порівнянні з терором періоду Великої Французької революції, визнається терор, розв'язаний Сталіним і його оточенням у 30-і роки XX століття. Якщо терор у СРСР цього періоду був широкомасштабним і загальнодержавним за рівнем виконання, то найбільш рельєфно його наслідки проявилися у збройних силах, зокрема серед військовослужбовців РСЧА (Робітничо-Селянської Червоної Армії). Відчувши потенційну загрозу для своєї особистої влади з боку командної верхівки, Сталін запускає машину масового знищення, що продукує атмосферу масового терору. Приблизно за півтора року Сталін особисто підписав триста шістдесят два списки осіб, що підлягають судові Військової колегії Верховного Суду СРСР. У них вказувалися вироки, найчастіше - розстріл. У випадку іншого вироку, років через 7-10 розстріл усе-таки застосовувався. У цілому в цих списках було перераховано більше сорока чотирьох тисяч осіб. З них майже тридцять дев'ять тисяч осіб були засуджені на страту до суду.

29 листопада 1938 року на засіданні Вищої військової ради нарком оборони К.Є.Ворошилов, підводячи підсумки кампанії репресій у Червоній Армії, заявив, що їм піддалося понад 40 тисяч чоловік. Але репресії продовжувалися. Їхнім результатом стало: репресованих 34 бригадних комісара з 36, 221 комбриг з 397, 136 комдивів з 199, 25 корпусних комісарів з 28, 60 комкорів з 67, 15 армійських комісарів 2-го рангу з 15, два флагмани флоту 1-го рангу з двох, 12 командармів 2-го рангу з 12, два командарми 1-го рангу з чотирьох, два армійських комісари 1-го рангу з двох, три маршали Радянського Союзу з п'яти. Характерно, що чим більш високе звання мав військовослужбовець, тим більше шансів він мав бути знищеним. Такого планомірного знищення власного офіцерського корпусу історія не знає, причому арешти генералів, адміралів і маршалів призвели до того, що в армії майже не стало професійного командного складу. Масові арешти офіцерів Червоної Армії в передвоєнні роки, власне кажучи, і стали однією з причин військової катастрофи влітку 1941 року. Вищі командири були знищені майже цілком, середня ланка - наполовину. Такою була ціна побоювань за особисту владу Сталіна і правлячої верхівки [5, с. 206-207].

Характерно, що машина репресій не зупинялася і під час Великої Вітчизняної війни. Але не тільки військовослужбовці потрапили під сокиру репресій. Другим кричущим фактом терору в СРСР був штучний голод 1921-1923 рр., 1932-1933 рр. і 1946-1947 рр., під час якого тільки в Україні і на Кубані загинуло за різними оцінками від 8 до 12 млн чол.

Створення тотальної атмосфери страху вимагало тотального характеру терору. Тільки у 1937 році заарештовано 272 тисячі робітників, 289 тисяч службовців, 306 тисяч колгоспників.

Терор був такою формою соціальної поведінки, і, зокрема, управління, яка припускала досягнення поставлених цілей і задач за допомогою наведення жаху на суперника, на основі погрози (реальної або удаваної) позбавлення життєво важливих речей, умов, інформації і найчастіше життя. Його сутність, з погляду психології, полягає в досягненні такого психічного стану в об'єкта терору, при якому забезпечується беззастережне підпорядкування і неможливість опору. При цьому, сформована реакція жаху, яку людина відчуває в зв'язку з переживаннями, стає відносно стійкою і зберігається тривалий період, забезпечуючи прояв певних стереотипів соціальної поведінки в суспільстві. Причому людина переживає не лише ставлення до своєї особистості, але й своє ставлення до факту існування реальної загрози для життя, добробуту, особистої безпеки і безпеки для близьких. Істотними при цьому є не тільки індивідуальні, але і групові переживання і, що дуже важливо, масові настрої, суспільна думка, у яких виражається оцінка існування терору.

Сутність терору може бути розкрита вже за рахунок використання буквального перекладу з латинської (terror - страх, жах), що також дає підстави для подальшого розвитку уявлень про його зміст і специфіку. Як було вже зазначено, використання масових форм страху і жаху, залякування окремих людей і цілих народів тривалий час були улюбленими методами управління володарів стародавнього світу. Сьогодні ми стаємо свідками, а іноді, на жаль, і учасниками терористичного буму, адже терор став найбільш застосовуваною в соціальній практиці формою взаємин, як між окремими людьми, так і між цілими народами. Спектр його застосування широкий - від захоплення заручників у Беслані і повітряної атаки будинків Всесвітнього торгового центру в США, вибухів на транспортних магістралях у Мадриді до невиплати зарплати, пенсій і пільг своїм же громадянам, доведення їх до самоспалень, організація голодомору. Різниця лише в тім, що відповідальність за перші акції беруть на себе чеченські бойовики або "Секретна організація джихаду Аль-Каїди в Європі", а за останні відповідати не хоче ніхто.

Усе це цілком переконує в актуальності проблеми терору, і у необхідності уточнення теоретичних основ аналізу терору як соціального феномена.

Множинність фактів терору виступає достатньою підставою для соціологічного аналізу, у ході якого слід порушувати питання про спробу створення концепції терору, розробку своєрідних "начал" теорії терору. Цілком зрозуміло, що не можна при цьому претендувати на всеосяжну теорію. Але спробувати обґрунтувати множинність проявів через виокремлення сутнісних основ, запропонувати варіант методологічної бази для розуміння змісту проявів терору - цілком посильна задача для даного дослідження. Окрім того, поширеність фактів терору і їхнє різноманіття виступає базою для істотних утруднень при визначенні власне поняття "терор". Причина різноманіття підходів полягає в тому, що в різний час при визначенні його змісту акцент робився на різні аспекти. Винятково політичне зафарбування терору, обумовлене прагненням до захоплення влади або її утриманням в інтересах політичного режиму, змінювалося революційно-романтичними моментами в його змісті, привнесеними, наприклад, російськими народовольцями, що розглядали політичне убивство як єдиний засіб самозахисту й один із кращих агітаційних прийомів (революціонер-бойовик М.О. Морозов). Далі можна говорити про пропагандистську детермінанту сутності терору (згадаємо "червоний терор" і "білий терор", цілком співзвучний класиці терору часів Великої Французької революції, до речі, саме в її часи були закладені передумови для застосування терору проти влади - "терор слабких" (Гракх Бабьоф)). На зміну теророві більшовиків прийшли ідеї "соціальної гігієни" (Муссоліні), що отримали своє логічне завершення в людожерській практиці німецького націонал-соціалізму (Гітлер), що замінювалися своїм антиподом - визнанням тероризму знаряддям національно-визвольних рухів середини ХХ століття.

Глобалізаційний контекст сучасності забезпечує вихід терору на міжнародний рівень. Більше того, терор прийнято розглядати як інструмент боротьби як за світове панування у форматі процесів глобалізації, так і проти спроб його встановлення.

Події останнього часу свідчать про те, що ми є свідками виникнення, а точніше формування глобальної протоімперії. У цьому зв'язку актуальним видається уведений в науковий обіг К. Каутським термін "ультраімперіалізм". Керівництво США, а також його васали у ряді інших країн відверто служать інтересам транснаціональних корпорацій, що давно вже живуть у реаліях глобалізму. Саме ці реалії дають істеблішментові такої протоімперії право розпоряджатися і приймати рішення з глобальних проблем, покладаючись лише на власні вузькогрупові інтереси і не враховуючи норми міжнародного права в геополітиці1.

Терор як феномен соціального життя

Розглядаючи терор як соціальну практику в різних сферах, реалізовану як певну діяльність конкретними суб'єктами з метою обмеження задоволення основних вітальних і соціальних потреб інших членів соціуму (об'єктів терору) шляхом залякування і насильницького психологічного придушення цих об'єктів, ми отримуємо теоретичне підґрунтя для досліджень даного феномену. Причому, говорячи про потреби, у реалізації яких обмежуються об'єкти терору, слід підкреслити, що ці потреби власне і складають як суспільне, так і індивідуальне життя людини.

Викликаючи емоції страху за допомогою терору, його зацікавлені суб'єкти усвідомлюють, що причинами страху можуть бути події, умови або ситуації, що є сигналом небезпеки. Погроза, так само як і потенційний збиток, може бути як фізичною, так і психологічною. Наприклад, причиною страху може бути як присутність чогось загрозливого, так і відсутність того, що забезпечує безпеку. Як відзначає один з найбільш авторитетних дослідників емоцій людини Керрол Е. Ізард, на нейрофізіологічному рівні страх викликається швидким зростанням нейронної активності. Прийнято вирізняти три пари емоцій, пов'язаних зі зростанням інтенсивності нейронних процесів: подив - переляк, страх - жах й інтерес - порушення. Уроджена і набута диференціація цих трьох пар емоцій стає основою для розходжень в інтенсивності нейронної стимуляції. Тому визнано, що в активації страху суттєву роль відіграє не тільки рівень стимуляції, але і селективна активність рецепторних органів.

Безумовно, між емоціями переляку - подиву, страху - жаху й інтересу - порушення немає чіткого розмежування, тому виникає їх часткове взаємне перекриття в умовах хиткої рівноваги. Втрата такої рівноваги веде до домінування однієї з емоцій [11, с.313 - 338].

При формуванні емоцій страху і жаху (як афективної форми страху), що тим чи іншим чином стають основою впливу на людину, необхідно враховувати причини, що викликають інтенсифікацію нейронної активності. Доцільною при цьому видається така класифікація причин страху [11]:

1. зовнішні процеси і події;

2. потяги і потреби;

3. інші емоції;

4. специфіка протікання суб'єктивних процесів.

При аналізі причин визначаються уроджені детермінанти страху, до яких належать такі природні стимули як самотність, незнайомість, раптове наближення, раптова зміна стимулу, висота і біль. Похідні від природних стимулів страху включають темряву, тварин, незнайомих людей і невідомі предмети. Більшість з названих причин страху піддається впливу культурних умов і досвіду, що веде до появи таких детермінант страху, які формуються в результаті навчання.

Людина "навчена" здатна боятися не тільки темряви, але і пов'язаної з нею невідомості і потенційної загрози з наступним можливим або реальним болем. Причому в останньому випадку страх виникає незалежно від наявного відчуття болю.

Потяги стають причиною страху тоді, коли ступінь їхньої значимості виростає до рівня сигналу про певний (часто гострий) дефіцит, що і викликає дану емоцію.

Маючи тотожну нейрофізіологічну природу з іншими емоціями, страх може викликатися, особливо під впливом процесів навчання, досить широким спектром емоційних реакцій. Слід так само відзначити і той факт, що страх може виступати в ролі самоактиватора. Переживання страху вже саме по собі лякає.

Тому і когнітивні процеси у вигляді уявлень, образів пам'яті, думок стають своєрідним детонатором причин страху . Однієї згадки про пережитий страх, передбачення його появи вже достатньо для того, щоб його викликати знову. Якщо людина когось боїться, то думки про зустріч з цим суб'єктом страху здатні активувати механізми страху зустрічі, взаємодії і можливих результатів цього.

Жертва терору переживає страх як емоцію великої сили, що, у свою чергу, впливає на процеси мислення, пам'яті, увагу, уявлення, мову, сприйняття тощо. Окрім того, сильна емоція страху істотно впливає на характер поведінкових реакцій, на діяльність особистості.

Слід зазначити ще один аспект прояву емоцій страху - його соціалізацію. Під впливом масованих і системних акцій терору люди мимоволі в повсякденному житті зіштовхуються з тим, що страх соціалізується на нормативному рівні, тобто засвоюється як атрибут соціального життя, її невід'ємна частина. У зв'язку з цим засвоюються і стереотипи соціальної поведінки, обумовленої потенційною небезпекою терористичних актів. Така поведінка і пов'язана з нею діяльність набуває рис нормативності. Має місце й інша сторона соціалізації страху - гуманістична. Вона виявляється в особливій афективно-когнітивній орієнтації особистості, коли сприйняття ситуації страху не призводить до негативних, а іноді і необоротних зрушень у поведінці і діяльності людей. У такому варіанті соціалізації страху, можливо, полягає механізм посилення потенціалу в боротьбі з терором і його численними проявами.

Будучи інструментом терору, страх і жах стають емоційним контекстом поведінки або діяльності, у якому не передбачається відсічі агресії, опору, боротьби за свої вітальні цінності.

Агресія може розглядатися як формальна сторона, своєрідна поведінкова канва суб'єкта терору. Так, Леонард Берковіц визначає агресію як будь-яку форму поведінки, спрямовану на те, щоб заподіяти комусь фізичний або психологічний збиток [12, с. 24 -52].

Разом з тим, саме урахування мотиваційних передумов агресивної поведінки є передумовою для визнання її загальною формальною ознакою терору. Причому мотиви агресивної поведінки, що тлумачиться і як насильство, стають основою для формування спектра цілей терору. Слід відзначити, що насильство може розглядатися і як процесуальна сторона терору, і сам феномен насильства неможливо повністю виключити з життя суспільства. І це обумовлено не тим, що в природі людини (за Фрейдом) закладені від народження прагнення до руйнування і знищення, а тим, що люди рано чи пізно дійдуть висновку, що агресивність стосовно інших людей може давати ефект у досягненні поставленої мети. Практично кожний знає, що для того, щоб домогтися припинення різного роду тиску на людину треба дати "здачі", відсіч, відповісти агресією на агресію, насильством на насильство, знайти якусь адекватну форму реагування, але домогтися бажаного результату.

Окрім того, у людській природі закладена емоційна реакція на зовнішні і внутрішні фактори життєдіяльності людей. Йдеться про схильність до емоційної агресії, під якою Л. Берковіц розуміє агресію, викликану інтенсивними внутрішніми фізіологічними і моторними реакціями індивіда. Установлено, наприклад, що визначені специфічні моторні реакції включаються в стимулювання агресії, тобто внутрішня стимуляція, що включається в ґенерування агресії, може частково складатися з внутрішніх моторних реакцій, що ведуть до зовнішніх агресивних проявів.

Визнання головним права людини на життя (у тому числі суспільне), обґрунтування її самоцінності в руслі праксіо-вітального підходу уможливлює аналіз терору з позицій, що раніше не розглядалися як вихідні. Головним критерієм для виявлення соціального феномена терору стає загроза або реальне обмеження права людини на життя шляхом створення умов, що викликають страх. Гуманістичні начала нашої цивілізації одержали закріплення в найвідомішій декларації, що називається "Нагірна проповідь" Христа, в її десятьох заповідях: "не убий, не…"... Вони закріпили виняткову цінність людського життя. Відтоді гуманізм став точкою відліку для системи відносин між людьми, де обмеження життєвих прав окремої людини може стати підґрунтям ідеї індивідуального терору. Уже пізніше масовий терор стає припустимим як соціальна дія, як атрибут соціальної системи. Це знайшло підтвердження в практиці революцій і громадянських воєн, історії боротьби за владу. Таким чином, під терором розуміється соціальна практика (у політичній, економічній, інформаційній, побутовій та ін. сферах) окремих членів суспільства чи соціальних груп, орієнтована на обмеження можливостей інших членів соціуму або членів інші суспільних груп у реалізації основних вітальних і соціальних потреб шляхом залякування, психологічного придушення опонентів насильницькими методами.

Тероризм як система поглядів і цілей

Виникаюча на основі присвоєння ідеї терору система поглядів, що обґрунтовує його застосування в соціальній практиці, може бути визначена як тероризм. Як необхідний елемент тероризм присутній в цілому ряді соціальних доктрин, що дає підстави говорити про нього як про своєрідну квазіідеологію. До таких доктрин слід, наприклад, віднести націоналізм, шовінізм, анархізм, троцкізм, маоїзм і деякі інші.

Вихідним моментом у появі терору як реальності життя соціуму виступає визнання припустимим застосування насильства як засобу соціальної дії при досить чіткій ідентифікації тих, хто застосовує його, і тих, проти кого насильство спрямоване. Одиничним фактом застосування насильства з метою обмеження реалізації найважливіших життєвих прав людини, у тому числі і як істоти суспільної - є терористичний акт. Такі акти можуть бути кваліфіковані як засіб досягнення окремих тактичних цілей, але одночасно, вони можуть бути і частиною більш широкої програми, орієнтованої на досягнення стратегічних рубежів.

Невдоволеність існуючою системою управління розподілом благ, об'єктивним становищем у даній системі, суб'єктивною соціальною перспективою в зв'язку з утрудненим доступом до благ, влади, обмеженість наявних ресурсів, що підлягають розподілу (перерозподілу), утворює підґрунтя для формування мотивів терору.

Метою у такому випадку стає об'єктивізація наявних мотивів у вигляді системи цілей. Причому системоутворюючим елементом виступає об'єктивне розширення наявних соціальних перспектив і можливостей при обмеженні вітальних і соціальних можливостей інших. Досягненню цієї глобальної мети відповідає логіка дій, пов'язаних із захопленням влади або її утриманням. Причому, захоплення влади як доступ до механізмів перерозподілу ресурсів, що забезпечують задоволення базових і вторинних потреб (вітального і соціального характеру) може виражатися в створенні умов для ослаблення й обмеження потенціалу домінування існуючої влади і формування передумов для власне прямого доступу до важелів управління розподільчих механізмів. Утримання ж влади, залежно від характеристик суб'єкта терору, може здійснюватися на особистісному, груповому або соціальному рівні. Разом з тим, виокремлення цих рівнів є складною задачею через найтісніший органічний зв'язок і переплетення інтересів як владних посадовців, так і тих, хто обслуговує владу процесуально (апарат влади).

Суб'єктами терору є чітко позначені - "ми", "свої", "наші", "союзники", а об'єктами - однозначно ідентифіковані "вони", "чужі", "інші", "опоненти", "суперники", "вороги". Необхідно відзначити, що об'єктами терору можуть виступати як окрема людина, група людей, організація, соціальна спільність, так і міжнародне співтовариство. Причому останнє стало можливим із набуттям терором міжнародного масштабу й інтернаціонального характеру.

У випадку, якщо суб'єктом терору визнається можливість застосування до цих "інших" насильства як засобу, то результатом стає придушення опонента в його прагненні реалізувати свої головні життєві права і створення сприятливих умов для досягнення поставлених цілей суб'єктом. Говорячи про засоби терору, доцільно, насамперед, зазначити, що їх головним змістом і визначальною формою виступає насильство. Насильство найчастіше розуміється як заподіяння фізичного збитку тілу або власності людини за допомогою сили або зброї. Разом з тим, правомірно говорити і про моральний, психічний збиток, який наноситься людям. У політиці легітимація монополії на засоби насильства в межах території (включаючи захист держави) - характерна риса такої форми соціального устрою як держава. Однаковим чином, загроза насильства проти правителів діє як основний обмежувач влади останніх [13,с. 454].

Отакою є приблизна структура діяльності, в основу якої покладена ідея терору. Але вона дає можливість широкого розуміння терору як феномена громадського життя і як явища в житті окремої, конкретної людини.

Методологія аналізу терору

Декларування структуралізму як методологічної бази для аналізу феномена терору ґрунтується на екстраполяції досягнень структурної лінгвістики на соціальні науки, що знайшло своє вираження в початках культурної антропології. Структурні моделі властиві також для таких методологічних платформ як психоаналіз і марксизм [14].

Саме в цих методологічних схемах знаходять пояснення міжлюдські взаємини, що носять інваріантний, універсальний характер. Ці стосунки займають місце освітленої свідомістю людської практики, у тому числі і у царині епіфеноменальної реальності людського буття. У цьому контексті основними принципами в рамках структуралістського підходу можуть бути:

- пояснення такого соціального явища як терор у вигляді складно організованої системи відносин можливе тільки тоді, коли кожен окремо узятий елемент буде співвіднесений з іншими її елементами;

- терористична практика завжди повинна розглядатися як система знаків, дешифрування яких веде до розуміння глибинних її причин. За зовнішніми проявами терору слід бачити його внутрішню орієнтацію. Такий зв'язок зовнішньої і внутрішньої сторін є передумовою не тільки для розуміння сутності й істинних цілей терору, але й для планування антитерористичної діяльності;

- як загальні, так і часткові елементи структури терору повинні аналізуватися незалежно від історичних контекстів, або їх окремих складових, що обумовили їхній прояв;

- спільність у проявах терору як соціальної практики створює сприятливі умови для їх взаємних трансформацій на основі найрізноманітніших комунікацій.

Найбільш близькою до структуралізму соціологічною версією, покликаною знайти методологічну модель для дослідження терору як соціального феномена, може вважатися структурна теорія П. Блау [15]. Відповідно до неї, на зміст і варіативність моделей соціального обміну істотно впливають структурні обмеження і невизначеність як прибутку, так і витрат. Основою ж для виникнення зв'язків між людьми виступає прагнення взаємодіяти з іншою людиною з метою одержання якихось еквівалентів зовнішньої ознаки добробуту (гроші, послуги, влада тощо). У випадку неможливості такого еквівалентного обміну з'являється альтернатива - відмовитись від взаємодії, або надати іншому ("іншим", "чужим", "їм") кредит влади, або скористатися таким кредитом у власних інтересах ("своїх", "наших"). У результаті одного з варіантів вибору, виникають стосунки влади і нерівності, що можуть призводити до виникнення соціальної структури, заснованої на ідеї терору або такої, що припускає її реалізацію в окремих сферах життєдіяльності людини. За П.Блау процес соціальної зміни є послідовністю взаємозалежних актів, про що свідчать наступні тези:

1. виникнення розходжень статусу і влади на основі міжособистісної взаємодії дозволяє простіше вирішувати питання про застосування насильства як головного інструмента терору;

2. легітимація застосування насильства і створення на цій основі соціальної організації стає можливою і реальною за рахунок диференціації статусу особистості (групи). Поділ на "ми - вони", "свої - чужі" за соціальною горизонталлю органічно пов'язаний з вертикальною диференціацією "владні - підвладні", "раб - пан", "феодал - васал", "поміщик - кріпак" тощо. Причому соціальна мобільність може мати місце, але вона, по суті означає зміну суб'єкт-об'єктних характеристик;

3. соціальна організація, що визнає насильство як засіб досягнення поставлених цілей, поряд з іншими виступає базою для опозиції як соціальної основи суб'єкт-об'єктних відносин у терорі. А це, у свою чергу - умова, достатня для здійснення соціальних змін.

Побудована на ідеї терору соціальна організація стає передумовою для його закріплення і стереотипізації у процесах соціальної взаємодії всіх наступних соціальних дій.

Такі соціальні структури характеризуються наявністю ряду обмежень, установлюваних для їх елементів, а динаміка змін має бути обумовлена наявністю (появою) опозиції з досить розвинутою організацією.

Саме такими вбачаються методологічні передумови для появи тоталітарних режимів у суспільстві. І, насамперед, вони є близькими за змістом тим марксистським схемам, що розкривають механізми володарювання "своїх" над "чужими", одержання на цій основі доступу до механізмів розподілу ресурсів з наступним їх перерозподілом на свою користь.

У цьому відношенні надзвичайно плідною видається ідея Т. Парсонса про те, що сама влада може бути ресурсом. І цей ресурс розподіляється в залежності від рівня соціальної диференціації [16].

Типізація проявів тероризму

Типологічний профіль терору може бути визначений як сукупність оцінок, отриманих по ряду шкал, що утворюються на перетині двох основних вісей координат. Насамперед, це сфери і ступінь організованості терору як насильства, а також показника масовості такої соціальної практики.

Близький підхід запропонований Д.В. Ольшанським [17]. Змістовно він доповнюється векторами, що позначають різні сфери застосування терору: політичну, економічну, екологічну, побутову, інформаційно-технологічну національну, релігійну, і розширене уявлення про сферу застосування терору. Важливим видається вичленовування форм організації насильства - спонтанної й організованої. У свою чергу усередині цих форм слід позначити такі різновиди насильства як збройна, психологічна або елементарна загроза фізичної розправи. Такий підхід дає можливість визнати структуралістське підґгрунтя плідним і ефективним.

Продуктивним може бути також дослідження так званого "державного тероризму" і тероризму як способу ведення війни слабкою стороною проти сильної.

Якщо погодитися з тим, що в змісті терору як соціальної практики і визначеної спрямованості діяльності присутній управлінський аспект, то стає можливою спроба аналізу терору як соціального феномена у тому числі й у контексті концепції соціально-адекватного управління [18]. Відповідно до логіки даної концептуальної схеми такий аналіз необхідно здійснювати з урахуванням диференціації управління на різних рівнях. Але найбільш перспективним видається макрорівень соціально-адекватного управління, що припускає управління суспільством, різноманітними сферами його діяльності. Серед критеріїв адекватності соціального менеджменту на цьому рівні, особливе місце займає здатність встановлювати і підтримувати такий соціальний порядок, що забезпечує нормальне існування суспільного організму і є частиною гуманістично орієнтованого світового порядку.

Разом з тим, інтеґраційні процеси, що дозволяють говорити про гуманістичні засади світового співтовариства, припускають найбільш повний облік і міжнародний характер сучасного терору.

Він знаходить своє вираження в створенні глобальних і регіональних керівних центрів, що ведуть підготовку терористичних операцій, забезпечують координацію терористичної діяльності осіб, що залучаються до терактів. Найчастіше при цьому національна і релігійна приналежність виконавців не збігаються з реальним громадянством або приналежністю до конкретної релігійної конфесії.

Агентура терористичних організацій активно і послідовно впроваджується в суспільні і державні структури. Широко відомі факти створення і функціонування міжнародної мережі навчальних центрів з підготовки терористів і баз для матеріально-технічного і фінансового забезпечення терористичної діяльності. Досить сказати, що сьогодні, за оцінками експертів, у 70 країнах нараховується понад 500 терористичних організацій і груп. Суттєвою ознакою сучасного міжнародного терору виступає його найтісніший зв’язок з кримінальними колами, що зробили сферою свого впливу торгівлю зброєю, обіг наркотиків. При цьому, вдаючись до кримінальних методів і використовуючи відповідні засоби, міжнародний терор ставить політичні цілі.

Останнє передбачає перехід від разових актів терору до планомірних і масштабних акцій, які набувають характеру не тільки бойових дій, але і терористичної війни. Для нагнітання атмосфери загального страху і безвихідності, незахищеності широко використовуються засоби масової інформації. Зауважимо, що майже всі гучні теракти мали явно демонстраційний, показовий характер і орієнтувалися на відповідне висвітлення у світових ЗМІ.

Визнання самоцінності і верховенства людських можливостей заперечує можливість для появи терору, що виявляється як реакція на нерівність людей у вітальній і соціальній сферах. Такі реакції інституціоналізуються у вигляді расизму, соціальних ієрархій (кастовості), різної тривалості життя і незбіжних механізмів розподілу життєвих сил; галузі розподілу ресурсів у вигляді вже сформованих ціннісних моделей певної соціальною системи. Реальність життя змушує людину обирати алгоритми поведінки, що нівелюють наслідки об'єктивної нерівності в порядку соціального життя. Перехід до порядку, характерного для ринкового соціально орієнтованого середовища, покликаний забезпечувати:

- гарантії фізичної і психічної складової існування для кожного члена суспільства, а також рівність громадян у культурно-інформаційному, конфесійному і правовому аспектах; створення ефективної системи мотивації праці і стимулювання ділової активності у всіх сферах економіки;

- сталі високі темпи росту у виробничій сфері на базі своєчасного технологічного удосконалювання;

- безперешкодний розвиток національної культури в умовах багатонаціональної держави, збереження традиційних цінностей і гарантії від духовної деградації;

- розвиток і підтримку цивільної солідарності як умови ефективного функціонування системи соціального захисту.

Модель соціально-адекватного управління, орієнтована в майбутнє на основі балансу вітальних і соціальних компонентів системи цінностей; адаптована до функціонування в соціальній системі; що спрямовує вектор управлінських впливів переважно в горизонтальній площині самоорганізаційних процесів і виступає інструментом узгодження управлінських зусиль по рівнях, покликана реалізувати такий порядок на макрорівні соціальних відносин.

Висновки

Таким чином, необхідність розробки основ теорії терору є актуальною задачею цілого комплексу гуманітарних наук - філософії, соціології, історії, психології тощо. Застосування в комплексі наявних напрацьовок з даної проблематики є необхідною умовою пошуку відповідей на питання про коріння і джерела терору, причини його живучості і різноманіття, перспективи боротьби з ним.

Методологічною основою для створення теоретичної бази дослідження феномена терору може стати структуралізм. Його подальший розвиток створить передумови для створення соціологічної теорії терору. Але, зрозуміло, призначення такої концептуальної схеми полягає в тому, щоб забезпечити попередження і подолання синдрому неадекватності соціального управління, що тим чи іншим чином продукує феномен терору.

Література

1.История человечества. - М.: Издательство АСТ, 2008. - 640 с.

2. Льоренте Х.А. История испанской инквизиции: Пер. с фр. В 2т. - Т.1, Т.2. - М.: Ладомир, ООО "Издательство АСТ", 1999. - 1424 с.

3. Левандовский А.П. Робеспьер Максимилиан. - Ростов н/Д.: Изд-во "Феникс", 1997.- 448 с.

4. Бальзак О. Жизнь холостяка // Собрание сочинений в 24 томах - Т.7 . - М., 1960. - С. 155.

5. Млечин Л.М. Иосиф Сталин, его маршалы и генералы. - М.: ЗАО Центрполитраф, 2008. - 815с.

6. Никитаев В. Терроризм (1). Тело террора (2) //Сумерки глобализации: Настольная книга антиглобалиста: Сб.-М.: ООО "Издательство АСТ: ЗАО НПП "Ермак", 2008. - 348 с.

7. Хофман Брюс. Терроризм - взгляд изнутри. - М.: Ультра. Культура, 2009 - 264 с.

8. Шестаков В. Террор - мировая война. - М.: ОЛМА - ПРЕСС Образование, 2009. - 320 с.

9. Кожушко Е.П. Современный терроризм: Анализ основных направлений/Под общ. ред. А.Е. Тараса. Мн.: Харвест, 2008. - 448 с; Требин М.П. Терроризм в ХХ1 веке . - Мн.: Харвест, 2009. 816 с; Жаринов К.В. Терроризм и террористы: Ист. Справочник / Под общ. ред. А.Е. Тараса. Мн.: Харвест, 1999. - 606 с.

10. Удовик С.Л. Глобализация: семиотические подходы. - М.: " Рефл - бук", К.: Ваклер, 2008. - 480 с; Уткин А.И. Глобализация: процесс и осмысление. - М.: Логос, 2008. - 254 с; Кочетов Э.Г. Глобалистика как геоэкономика, как реальность, как мироздание: Новый ренессанс - истоки и принципы его построения, фундаментальные опоры, теоретический и методологический каркас. - М.: ОАО Издательская группа "Прогресс", 2009. - 704 с.

11. Изард К. Эмоции человека: Пер. с анг. - М.: Изд - во Моск. ун -та, 1980. - 440с.

12. Берковиц Л. Агрессия: причины, последствия и контроль. - СПб.: "Прайм - Еврознак", 2009.- 512 c.

13. Насилие // Большой толковый социологический словарь (Collins). - Т.1 (А - О): Пер. с англ. - М.: Вече, АСТ, 1999. - 544 с.

14. Девятко И.Ф. Модели объяснения и логика социологического исследования.

(Библиотека серии "Специализированные курсы в социологическом исследовании").- М.: ТЕМПУС, 1996. - С.63 - 74.

15. Blau P. Inequality and Heterogeneity: A Primitive Theory of Social Structure. New York: Free Press, 1977.

16. Parsons T. Power and the Social Sistem // Power/ S.Lukes (ed.) Oxford: Blackwell, 1986.

17. Ольшанский Д. Психология терроризма. - СПб.: Питер, 2008. - 288 с.