ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1 Кам’яний вік. Археологія Закарпаття
1.1 Ранній палеоліт
1.2 Пізній палеоліт
1.3 Мезоліт
1.4 Неоліт
РОЗДІЛ 2 Енеоліт-бронза. Археологія Закарпаття
2.1 Епоха енеоліту
2.2 Епоха бронзи
РОЗДІЛ 3 Раннє залізо. Археологія Закарпаття
РОЗДІЛ 4 Ранньослов’янський та давньослов’янський періоди. Археологія Закарпаття
4.1 Ранньослов’янський період
4.2 Давньослов’янський період
4.3 Епоха великого переселення народів
РОЗДІЛ 5 Міста Закарпаття як об’єкти археологічного дослідження
РОЗДІЛ 6 Археологічне дослідження замків, палаців Закарпаття
6.1 Археологічне дослідження замків
6.2 Археологічне дослідження палаців
ВИСНОВОК
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
ВСТУП
Актуальність дослідження. Археологія Закарпаття є важливим елементом історичного дослідження області. Закарпаття – це один із важливих регіонів України, котрий має свої особливості як з точки зору географічного розташування, так і з сторни історичного розвитку. Дослідження цього регіону неможливе без залучення археологічних джерел.
Територія Закарпаття знаходиться на межі Східної, Центральної та Півднено-Східної Європи. І саме археологічні дослідження можуть дати відповіді на деякі питання з маловідомої історії Закарпатського регіону. На даний момент археологія Закарпаття потребує глибокого дослідження та вивчення.
Впродовж століть на території регіону проходять міграційні процеси археологічних культур. З однієї сторони територія Закарпаття стає об’єктом проникнення, а з іншої сторони на цій території формуються окремі культури.
Тому археологічні дослідження історії Закарпаття є важливим і необхідним напрямком для всебічного висвітлення історичного розвитку регіону.
Мета: дослідити історію Закарпаття, використовуючи матеріали археологічних досліджень.
Об’єкт: історичний розвиток Закарпатського регіону.
Предмет дослідження: археологічне дослідження Закарпаття.
Методи дослідження: методи аналізу, поірвняльно-історичний, хронологічний та типологічний.
Завдання:
здійснити пошук, аналіз та систематизацію наявних джерел та історіографію літератури;
проаналізувати періоди та етапи археології області;
виявити, простежити і з’ясувати на основі сучасних наукових досліджень історію археології Закарпаття.
Структура дипломної роботи: дипломна робота складаєтсья зі вступу, шістьох розділів, які поділяються на підрозділи, висновку, додатків та використаної літератури.
У першому розділі охарактеризований кам’яний вік, його хронологічні рамки та розкопки.
У другому розділі розкрито зміст епохи Енеоліту та бронзи і хронологічні межі цього періоду.
У третьому розділі дана характеристика періоду раннього заліза і хронологічний час.
У четвертому розділі розглянуто ранньо-слов’янський та давньослов’янський періоди.
У п’ятому розділі розібрано археологічне дослідження історичних міст Закарпаття.
Шостий розділ розкриває археологічні дослідження замків, палаців Закарпаття.
Дипломна робота містить 87 сторінок теоретичного матерілу.
РОЗДІЛ 1 Кам’яний вік. Археологія Закарпаття
1.1 Ранній палеоліт
Період палеоліту є початком появи людини й формування сучасного фізичного типу і датується понад 3 млн. р. тому. Протягом палеоліту (гр. палайос – стародавній, літос – камінь) людина опанувала вогонь, виготовила перший одяг і побудувала своє перше житло. Період появи людини й формування сучасного фізичного типу. Протягом палеоліту (гр. палайос - стародавній, літос - камінь) людина опанувала вогонь, виготовила перший одяг і побудувала своє перше житло. Процес засвоєння людьми великих просторів Європи обумовлений льодовиками, що періодично насувалися з півночі на континент. Міжльодовикові періоди відрізняються м'яким кліматом. Основні заняття: збиральництво й полювання. Знаряддя праці виготовлялися з каміння, кістки, рогу, деревини. Були вони примітивні і ледь забезпечували прожитковий мінімум. Розходження в техніці обробки каменю стало основою для розробки періодизації первісної історії.
Сучасні дані відносять появу людини на Землі до 5 - 4 млн. років тому. Нійі-Г-ьи: давні рештки людини, названої homo habilis (лат. людина вміла), були виявлені Луїсом Лікі і його послідовниками в Південно - Східній і Східній Африці (Танзанія, Ефіопія). Поруч із рештками кісток знайдена оброблена галька (чопери та чопінги). З Африки, через Малу Азію і Балкани людина проникає та розселяється в Європі, і 1 млн. років тому з'являється у Верхньому Потиссі.»
У ранньому палеоліті Верхнє Потисся (1 млн. - 150 тис. років тому) заселяється пітекантропами (гр. пітекос - мавпа, антропос - людина). За даними американського демографа Е.Діві їх було близько 125 тисяч. Ріст до 170 см, хода пряма (homo erectus ), обсяг мозку до 900 куб.см, могутні надбрівні дуги. Однак, була відсутня важлива ознака людини – виступ підборіддя..
На початку палеоліту рельєф регіону зазнав істотних змін: відбулося підняття Карпат на висоту більше 1000 м й утворилося Верхньотиське озеро. З початком льодовикової епохи (до Карпат льодовик не дійшов) різко змінюється клімат, флора та фауна.
Вагомі успіхи закарпатської археологічної науки у вивченні давньої історії населення північно-східної частини Карпатської улоговини припадають на 70-90-ті рр. XX ст. Цьому сприяло кілька факторів. Оцінивши ключовий характер деяких археологічних пам'яток Закарпаття, що знаходилися на стику двох культурних зон - центральної і східноєвропейської, сюди прибули працювати кілька археологічних експедицій провідних дослідницьких центрів. Давньокам'яний вік вивчала палеолітична експедиція Природничого музею АН УРСР (керівник - В. Гладилін), палеоліт і мезоліт - експедиція Інституту суспільних наук АН УРСР (О. Черниш, Л. Макевий), неоліт - експедиція Інституту археології АН СРСР (В. Титов), енеоліт - експедиція Львівського університету (М. Пелещишин) [2, с. 14-17].
Все ж найбільші систематичні польові дослідження археологічних пам'яток краю проводили три експедиції Ужгородського університету (Е. Балагурі, В. Котигорошко), Природничого музею АН УРСР та Ужгородської групи Інституту археології АН УРСР (з 1985 року група в складі відділу археології Інституту суспільних наук АН УРСР). На початку 70-х років на Закарпатті розгорнулося грандіозне за масштабом будівництво, пов'язане з великими земляними роботами, а саме: спорудження нафтопроводу «Дружба», кількох віток газопроводу ( «Уренгой –Помари -Ужгород», «Братерство», «Союз»), Транс карпатської шосейної дороги, меліорації земель на рівнинній і передгірських зонах. Всі ці роботи вимагали в зонах проведення земляних робіт невідкладних охоронних розкопок, а кошти отримувались від тих організацій, які вели будівництво. Так було, по-перше, вирішено фінансовий бік справи, по-друге, дало можливість вперше на теренах краю проводити розкопки широкими площами (по 3-4- тис. кв. м. культурної площі), охоплюючи роботами майже всі періоди давньої історії Закарпаття.
Окрім палеолітичної та палеолітичної експедицій, які вивчали пам'ятки виключно кам'яного віку, науковці університет і Ужгородської групи досліджували всі пам'ятки, які траплялися на об'єктах новобудов. Тому подальшій огляд виконаних робіт зручніше розглядали за здобутками експедицій, а на разі розгляду окремих історичних рас.
Екскурс розпочнемо з палеоліту, розкопки якого виявлені у 80-ті роки XX ст.. світове значення мало ранньопалеолітичне місцезнаходження в Королеві, яка знаходиться на 20-метровій терасі (стоянки Виннички, Гострий Верх), які вивчали польових розкопок, починаючи з 1974 р. ця пам'ятка за кількістю 14 нашарувань часу ашель - мустьє з чіткістю геологічної стратиграфії, виразності матеріалів від ашеля до мустьє і пізнього палеоліту немає собі рівних в Центральній та Східній Європі.
До мустьєрської доби нині зараховано понад 40 місцезнаходжень. До цінних стоянок віднесено Королево, Чорна І. IX. Рокосово, Діброва та ін. Серед знайдених знарядь праці: двох бокові чоппери, зубчасті пили, сікачі, скребла. Заготовки обкладені леваллуазькими відщепами, подібними нуклеусами; знаряддя праці, рубилами, листоподібними і іншими дрібними знаряддями (3). Памятками для вивчення палеоліту, в першу чергу, були стратифіковані пам'ятки Королева І, Королева II та пізньопалеолітичні комплекси Берегова І з Малої гори. А також стоянка на високому лівому березі р. Тиса, в кар’єрі для добування щебеню, на горі Сергейл, що є високою ранньочетвертинною терасою давнього верхньотиського озера. Відкрила їх і досліджувала в 1976р. Закарпатська палеолітична експедиція Інституту археології АН УРСР. Розкопки дали можливість виявити знахідки ашельського і мустьєрського шарів з кількома горизонтами. Серед знахідок нижнього шару – масивні від- щепи, знаряддя типу хоперів, нуклеусом, робила, а у верхньому – вироби мустьєрських типів з проявами леваллуазької техніки.
Серед інших пам’ятників, відкритих Закарпатською експедицією можна відмітити Чорну І, де зібрані матеріали леваллуазького типу; Новоселицю І, ІІ, Хижу І, Плешки ІІ, на яких також досліджені матеріали леваллуазького типу. Більшість знахідок з андезиту. Місце знаходження Діброво, Чорної IV, Хижі IV, Заставної ІІ, Онковиць, Горян, Радванської гори ІІ, Виноградово, Берегово, Виселичної гори, Шаян ІІ, Ільниця, Біла Церков, Становиць, Солотвино І, ІІ, Плешки та інших пунктів дали колекції виробів з креміню.
Важливим науковим внеском у розвиток питань кам'яного віку Закарпаття слід вважати спробу визначити періодизацію і хронологію палеоліту. Підготовлена дослідниками культурологічна колонка дозволила дати відомості про давньокам'яну добу. Сьогодні до раннього палеоліту Закарпаття зараховано пам'ятки ашельської (850-150 тис. років до н.е.), мустьєрської (150-40 тис. років до н.е.). до першої віднесено місцезнаходження та стоянки Королево І, Рокосово І, Рокосово II, Раковець [1, с. 17-19].
1.2 Пізній палеоліт
Наступний етап у розвитку культури, господарства і соціального ладу людства – період пізнього палеоліту – тривав від 35 до 10 тис. років тому. Період відчутного стрибка в антропогенезі, поява людини сучасного типу (homo erectus). З'являється родова організація - матріархат. Невпорядковані (ендогамні) статеві стосунки заміняються екзогамними. Чоловік і дружина повинні походити з різних родів. Це явище мало груповий характер, тому рід вівся за материнською лінією. Мати - захисниця вогнища й добробуту родини, роду. Сформовані уявлення про жінку - праматір відбились у виготовленні ритуальних статуеток.
Зароджується первісна релігія: тотемізм (віра, що кожна родова група має загального предка - тотем), анімізм (віра в душу) і магія (здійснення визначеного ритуального дійства для досягнення бажаного).
Епоха пізнього палеоліту у Верхньому Потиссі представлена більш ніж 50 стоянками (Королево, Барца, Сена, Цейково й ін.). У ході їхніх досліджень зібрані скребачки, різці, навершя списів, гарпуни з кістки, голки, прикраси.
В основі господарства зберігається загінне полювання на великих тварин (мамонти, зубри, олені) і збиральництво.
Під час пошукових робіт Закарпатська палеолітична експедиція відкрила два пізньопалеолітичні місцезнаходження в районі с. Бігань Берегівського району. Воно розташовано на площі виноградника, в межах села на склоні Багенської гори. Тут на північно-східному схилі зібрано близько 300 кременевих виробів, які складаються з нуклеусів, пластин, відщепів, скребків, різців, масивного нуклевидного знаряддя.
Другим місцезнаходженням в цьому районі являється місце- знаходження Дідова гора, розташоване поряд з біганською горою, південно-західніше с. Бігань. Тут, на північному схилі гори, на вершині, зібрані кременеві вироби, які складаються з відщепів відбійника, долото видного знаряддя, уламки мікро пластинок.
Цінними, хоч і допоміжними, виявилися нововідкриті пізньопалеолітичні місцезнаходження Берегово II, Мукачево І, Біганська гора, Заставне, Шаян та ін. Що стосується вікових рамок то зроблена спроба віднести їх до раннього вюрма з виділенням трьох стадій його розвитку.
Картографування пізньопалеолітичних місцезнаходжень (Ганьковиця, Дубриничі, Лумшори, Голубине, Ділове та ін) свідчить про те, що людські колективи пізнього палеоліту успішно заселяли не лише передгірську, але й гірську частину Закарпаття. Гіпотеза про те, що гірська частина була заселена лише в епоху середньовіччя, яку запопадливо поширювали деякі угорські історики, обґрунтовано втратила свій сенс [1, с. 20].
1.3 Мезоліт
Епоха мезоліту (гр. месос - середній, літос - камінь) визначається закінченням льодовикового періоду й установленням людської сучасності -голоцену. Зникають великі тварини (мамонти, шерстистий носоріг, бізон та інші), формується сучасна фауна та флора. Полювання на швидконогих тварин ускладнюється, що визначило появу першої механічної зброї далекого бою -лука, а у зв'язку з цим відбулося масове знищення тварин. Останнє обумовило зростання ролі збиральництва й приручення тварин.
Поява більш надійних способів існування, значне поліпшення клімату сприяли збільшенню чисельності населення та його розселенню. Дослідники мезоліту вважають, що саме в цю епоху починає складатися племінна організація.
З 1973 року розпочалося вивчення мезоліту. Тоді була створена комплексна мезоліто-неолітична експедиція Інституту суспільних наук АН УРСР, яку очолив Л.Г.Мацкевий. протягом 15-ти років роботи експедиції було відкрито і частково досліджено 38 мезеолітичних місцезнаходжень і стоянок.
Найбільш цінні матеріали було отримано під час розкопок стоянок Кам'яниці II, Кам'яниці У (Ужгородського району), що дозволило провести етнокультурний поділ мезоліту Закарпаття на пам'ятки з геометричними (Кам'яниця У) і без геометричних (Кам'яниця II) мікролітів. Як показали дослідження, пам'ятки мезоліту на Закарпатті розташовані нерівномірно. Найбільше їх фіксується в передгір'ї (22), в Притиській рівнині (7), Берегівській котловині (4) та в районі Вігорлато-Гутинського хребта (2) (6). Пам'ятки типу Кам'яниця У близькі до стоянки Сексард-Паланк (Угорщина),
У Верхньому Потиссі відкрито більше 50 стоянок IX - VI тис. до н.е. (Л.Мацкевий) - Кам'яниця, Угля, Ворочево, Перечин і інші. У ході розкопок цих пам'яток зібрано значний речовий матеріал. В основному це знаряддя праці з кременю, обсидіану, андезиту й базальту.
Спостерігається удосконалення техніки обробітку каменю, що знайшло відображення в появі мікролітів - вкладишів для ріжучих знарядь і макролітів - попередників кам'яних сокир. Кремінь і обсидіан надходили у Верхнє Потисся з Токайських гір, андезит і базальт - місцеві породи.
.* і
Рухливий спосіб життя, недовговічність стоянок зв'язані з полюванням як основним способом життя разом із збиральництвом.Пам'ятки духовного життя й мистецтва мезолітичного населення Верхнього Потисся відомі слабо, але можна припустити, що вони були.
Унікальною релігійною пам'яткою мезоліту на території України є Кам'яна Могила в степу Мелітопольського р-ну Запорізької обл., інтерпретована дослідниками як храм магій. У гротах і на піщаних блоках величезного пагорба знаходилося біля тисячі різноманітних зображень (бики, коні, мамонти, олені й ін.) Храм виник ще в епоху пізнього палеоліту.
За даними російського демографа В.Є. Ларічева територію Землі в мезоліті заселяли 2,5 млн. чоловік.
Л. Мацкевий на основі спостережень висловив думку про існування в Закарпатті в добу мезоліту двох основних етнокультурних спільнот. До першої групи він відніс пам'ятки з деякими палеолітичними індексами, до другої - комплекси з вираженими новими тенденціями мезоліту. Перша група розташована в північно-західній, друга в південно-східній частині краю. Як вважає дослідник, матеріали розкопок дали право говорити про співіснування на Закарпатті в ІХ-VІ тисячоліттях до н.е. мезолітичних і неолітичних спільнот. Перші займали передгірську зону, другі - низину, тобто зони, придатні до мисливства, рибальства, збиральства та землеробства і тваринництва. Знаходячись в центрі Європи, мезолітичні пам'ятки краю увібрали в себе різноманітні риси сусідніх з Закарпаттям етнокультурних спільнот, що вимагає подальших польових досліджень.
На основі одержаного матеріалу у Запоні (ур. Мала гора), Серне (ур. Кіш мезев) досліднику вдалося визначити, що ранні пам'ятки новокам'яної доби на Закарпатті належали носіям старчево-крішської культури, що датується в рамках 5100-4500 рр. до н.е. [4, с. 12].
1.4 Неоліт
Заключна стадія кам'яного віку - неоліт (гр. неос - новий, літос - камінь) -період корінних змін в економічному й громадському житті первісної людини. Названий Г. Чайлдом неолітичною революцією.
Хоч неоліт Закарпаття досліджувався в попередній час (друга половина XIX - перша пол. XX ст.), але таких великих за масштабами робіт, які були виконані в 70-80-х роках раніше не було. Вони перевищують розміри досліджених площ інших епох. В ці роки було відкрито біля сорока поселень неоліту і енеоліту, пам'ятки якого вивчав Михайло Потушняк. Ним проведені розкопки в Дякові (ур. Мондичтог), Дерцені (ур. Мала гора), Баркасові (ур. Нодь мезев), Запоні ( ур. Мала гора, Ково домб), Ужгороді (Дравці), Серне, Рафаїлові, Малих Геївцях, Концові та ін. Як правило, поселення неоліту розташовувалися на берегах річок, водоймищ, займали окраїни боліт, схили невисоких пагорбів.
Розкопки в Дякові, Серне, Рафаїлові, запоні, Тарнівцях, М.Геївцях дозволили виділити нову культуру — мальованої кераміки (4500-4000рр. до н.е.). Виявилося, що вона не входила в зону поширення лінійної кераміки, а існувала паралельно з нею на суміжних територіях Культу Кріш, на думку М. Потушняка її замінила культура мальованої кераміки, корені якої тісно пов'язані з регіоном балкан.
Характеристика періоду.
1. Перехід від привласнюючих до виробляючих форм господарства:
землеробство (культивація пшениці, ячменю, проса) і скотарство (приручення собаки, вівці, кози, пізніше бика та свині).
2.Утворення культурної спільноти Пресескло - Старчево - Караново - Кріш у другій половині VI тис. до н.е., становлення господарсько – культурного типу мотичного землеробства; складання на її фінальному етапі у Верхньому Потиссі (перша половина V тис. до н.е.) культури лінійно - стрічкової кераміки.
3.Удосконалення техніки виготовлення кам'яних знарядь праці (шліфування, полірування, пиляння та свердління каменю); знаряддям надається бажана форма. Використовувались різні породи каменю, але переважав кремінь і обсидіан.
4.З'являються нові види знарядь праці: сокири, тесла, кам'яні мотики, серпи, зернотерки та ступки.
5.Формується керамічний посуд; виникають прядіння й ткацтво, плетуться рибальські сітки.
Створюються постійні поселення з великими будинками для цілого роду чи великої матріархальної родини.
Видозмінюються ідеологічні уявлення, удосконалюється культ матері; ускладнюється поховальний ритуал [17, с. 13].
РОЗДІЛ 2 Енеоліт-бронза. Археологія Закарпаття
2.1 Епоха енеоліту
Епоха міді чи енеоліт (гр. енеос - мідь, літос - камінь) охоплює V - поч. II тис. до н.е. - період значних змін і в природному середовищі, і в людському суспільстві Євразії.
Новий кліматичний період (субореальний) характеризується збільшенням середньорічних температур і підвищеною посушливістю.
Основними заняттями міцно стають землеробство й скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили - бика. Дані палеоботаніки відзначають значний вплив людини на флору. Різко зменшується кількість окремих видів дерев (граб, ліщина й інші), збільшується кількість пилку злакових і супутніх їм чагарників і рослин, характерних для пасовищ. Відзначаються шари вугілля, що свідчать про масове випалювання лісів.
До великих історичних подій енеоліту відноситься перший великий поділ праці - відокремлення скотарів від землеробів. Худоба стає новим джерелом нагромадження багатств. З цим явищем безпосередньо пов'язаний час великих переселень. У першу чергу, це стосується виникнення ямної культурно - історичної спільноти скотарів. Вона протягом кінця IV - початку III тис. до н.е. упроваджує курганний спосіб поховання.
Друга історична подія, що відноситься до початку III тис. до н.е. -виникнення ранньомінойської культури - попередниці першої європейської цивілізації - кріто - мікенської.
Крім перерахованих вище основних рис енеоліту, особливо наголошуємо на появі перших виробів із металу (міді, золота) при збереженні домінанти у виготовленні знарядь праці з каменю.
Період енеоліту Верхнього Потисся припадає на III - початок II тис. до н.е. Населення проживало в довгострокових поселеннях біля водних джерел (Підгорб, В.Геєвці, В.Рашковці й ін.). Житла представлені наземними будівлями каркасно - стовпової конструкції (10 -12 х 4,0 - 4,5 м). Опалювались вогнищем або глинобитною піччю; на пізньому етапі поширюються напівземлянки.
Своїх небіжчиків енеолітичне населення регіону ховало в ґрунтових могилах з рядовим розташуванням на незначних підвищеннях. Кістяки у витягнутому стані; чоловіки на правому боці, жінки - на лівому. Орієнтація головою на схід або захід. Інвентар бідний. На пізньому етапі енеоліту з'являється кремація.
Речовий матеріал: кераміка, кам'яні сокири, ножі, навершя стріл і списів, прикраси (браслети, підвіски, кільця); мідні знаряддя й зброя: сокири, чекано [4, с. 14].
2.2 Епоха бронзи
Заключний етап первіснообщинної формації, поява класових суспільств у Європі (мінойська й мікенська цивілізації). Завершується перший великий суспільний поділ праці, що почався в енеоліті. Різке посилення нерівномірності економічного й соціального розвитку, що обумовлено виділенням центрів кольорової металургії (Піренеї, Альпи, Апенінський півострів, Балкани, Карпати). Усе більшого значення набуває видобуток мідних і олов'яних руд, розробка золотоносних родовищ, плавка міді, бронзи, золота. Кольорова металургія, що пройшла ряд етапів (холодне і гаряче кування міді та її лиття) завершується литтям бронзи.
У період середньої бронзи (1700 - 1380 рр. до н.е.) починається виготовлення мечів, знарядь праці (серпи, сокири), на пізньому етапі (1200 -900 рр. до н.е.) - порожнє лиття (поножжя, шоломи, панцирі), виготовлення скла.
Можна говорити, що в епоху бронзи відбувається другий великий суспільний поділ праці - виділення металургійного виробництва й склоробства в окремі ремесла.
Створення металургійних центрів і виробництво товарів приводить до розширення міжрегіональної торгівлі й обміну. У їхній основі були мідь, олово, бронза, золото, вироби з них, а також сіль, оксамит, морські раковини, намиста.
Посилення соціальної диференціації, значення патріарха й вождя підкреслюється поховальними пам'ятками й численними скарбами. У цей час збройні конфлікти стали повсякденним явищем у житті населення багатьох регіонів Європи. На це вказують повсюдне зведення городищ і значна кількість зброї на пам'ятках та в складі скарбів. У результаті війн створилися всі умови для піднесення вождів.
Бронзовий вік Європи (злам III - II - початок І тис. до н.е.) не приніс істотних змін у способи виробництва засобів існування, але у виготовленні зброї було досягнуто значних висот. Зрілого й одноманітного вираження здобуває релігійний символізм.
Епоха бронзи Верхнього Потисся (1900 - 900 рр. до н.е.) генетично пов'язана з пізньоенеолітичними культурами Карпатської зони (Баден, Коцофені). Характеризується збільшенням щільності населення й засвоєнням передгірської зони під тиском носіїв сторонніх культур.
У даний час, завдяки дослідженням Е.А.Балагурі, в регіоні відомо декілька сотень поселень періоду бронзи. В основному, вони розташовані уздовж невеликих річок. Площа поселень 0,5 - 1,0 га. Житла наземні і напівземлянки, рідше будувалися землянки; розміри 8-30 кв. м. Опалювалися зазвичай вогнищем.
В основі поховального обряду - біритуалізм. Могильники грунтові, інколи підкурганні (Лесне, Зняцево). Пізній етап епохи бронзи характеризується урновими похованнями в ґрунтових могильниках (Беркес, Станово, Рашковці й ін.)
Розглянутий період значною мірою характеризується масовим закопуванням бронзових і золотих виробів. У регіоні нараховано 331 скарб з 15000 речей, загальною вагою 10 тонн. їхнє картографування вказує на зони особливої концентрації: Північна Трансільванія, північно - східна частина Саболч - Сатмарського комітату Угорщини й долина р. Латориці, що виходить до Верецького перевалу.
Основними галузями господарства були орне землеробство (пшениця, ячмінь, просо) і скотарство (дрібна й велика рогата худоба, конярство); в умовах передгір'їв відгінне.
Значна кількість скарбів, знахідки матриць для лиття озброєння, знарядь праці, прикрас (Барца, Спішске Штверток, Дякове й інші), бронзоливарських печей (Медведівці) - усе це характеризує Верхнє Потисся як один із найбільших центрів кольорової металургії Європи.
Сукупність пам'яток (городища, могильники, скарби, виробничі об'єкти) є надійними аргументами для твердження про наявність соціальної стратифікації у верхньотиському суспільстві періоду бронзи [8, с. 27].
РОЗДІЛ 3 Раннє залізо. Археологія Закарпаття
3.1 Перший етап раннього заліза
Завершальний період бронзи й початок раннього залізного віку Західної її Південно-Східної Європи визначаються пам'ятками гальштатської культурно - історичної спільноти.
Вивчення пам'яток Верхнього Потисся ранньозалізного періоду приводить до висновку, що цей регіон був північною окраїною фракійського масиву Карпатської котловини. Етнокультурні імпульси, які сприяли утворенню (на загальній гавській основі) двох споріднених культурних груп -куштановицької й Саніслеу - Нір (середина VI - IV ст. до н.е.), різні за значенням і силою впливу. Перша група в період свого формування потрапила під помітний вплив з півночі (з боку лужицької культури), а друга - з Потисся.
У процесі розвитку обидві групи відчували культурний вплив фракоскіфських груп, інтенсивність якого у різних областях регіону була різно Куштановицька група, яка займала східну, найбільш віддалену й зачинеі частину Верхнього Потисся, потрапила під менший чужорідний вплив, кордони на півночі та сході проходили за Карпатами, а на півдні простягали вздовж правобережжя Тиси, яка була контактною зоною з групою Саніслеу Нір. Західний кордон куштановицької групи не визначений у зв'язку недостатнім ступенем дослідженості поселень і відсутністю поховальні комплексів на сусідній території. Тому словацькі дослідники не виділяю пам'ятки Східної Словаччини до окремої групи, але відзначають прояв міцно впливу з боку альфельдської групи та групи Саніслеу - Нір, що складає єди їх відмінність від старожитностей куштановицького типу.
У цілому Верхнє Потисся середини VI - IV ст. до н.е. являло собою єдн культурно - господарську область. Відмінність у типах могильників і окремі деталях поховального обряду, при єдності способу поховання, пов'язаі ймовірно, з племінними особливостями. У соціальному відношенні суспільсті Верхнього Потисся ранньозалізного періоду було родо - племінним, з сімейне общиною як основою виробництва. Провідні галузі господарства землеробство та скотарство. Металургія перебувала на рівні домашнього виробництва.
На даний час у Верхньому Потиссі відомо понад 200 таких поселень (Дяково, Заставне, В.Паладь й інші). Вони складалися з 8 -10 жител (землянки, напівземлянки, пальові), обігрівались вогнищами чи глинобитними печами. Організовуються майстерні для виготовлення знарядь праці (с. Хмільник Іршавського р-ну). З Токайсько - Земплінських гір надходив кремінь і обсидіан.
Матеріальна культура. Кераміка: столовий і кухонний посуд, фігурки (неолітичні "венери"), пряслиця, намисто, зернотерки, конуси.
Орнамент: складні геометричні візерунки, меандри; пластика.
У становленні виробляючого господарства тісно переплелися зовнішні й внутрішні фактори. Переважали перші, що проявилося в проникненні з півдня Балкан нових груп населення (носії культури Кріш - Старчево), що принесли у верхньотиське середовище землеробство, скотарство й виробництво кераміки.
Свою назву одержала за поселенням в 15 км від м. Зальцбурга (Австрія). Ця епоха (XII - сер. V ст. до н.е.) характеризується появою й запровадженням у повсякденне життя заліза, зростанням кількості курганних могильників, посиленням торгових зв'язків.
Значну частину Східногальштатскої області займає територія зі пам'ятками, які одержали назву старожитностей фракійського гальштату. їхнє поширення охоплює Карпатську улоговину, а також середню та нижню течії Пруто - Дністровського межиріччя.
Означена територія безпосередньо пов'язана з формуванням прафракійського етносу і його розвитком в історичний час. Більш конкретно дослідники (КТоредт, Е.А.Балагурі, Г.І. Смірнова й інші) пов'язують формування прафракійців із культурою Ґава. Культура була виділена Г.А. Можоліч (1957 р.) і названа за урновими похованнями, відкритими біля с. І Ґава (Саболч - Сатмарська обл. Угорщини). У її формуванні брали участь носи І місцевих культур середньобронзової епохи (Піліні, Отомань) і сторонні племена із заходу. На першому етапі свого існування культура Ґава займала Верхнє Потисся і басейн р. Кереш. З X ст. до н.е. поширюється в Трансільванії і проникає за Східні Карпати в Пруто - Дністровське межиріччя (пам'ятки типу Голіграда).[24;с.31-33 ]
Проживали носії культури Ґава в невеликих (0,5 - 1,5 га) селищах уздовж водоймищ. Житлами служили напівземлянки (8-16 кв.м) і наземні будівлі (20 -1 40 кв.м), опалювались вогнищами і глинобитними печами (Дяково, Вовчанське, І Олешник й інші).
У важкодоступних місцях, зазвичай на верхівках гір, зводилися городища, укріплені валами й ровами. їх площа 2-10 га (Шелестово, Арданово).
На противагу мідним рудам і компонентам для одержання бронзи (олово свинець) залізні руди широко поширені в природі. Залізо добувалося в давнину з бурих залізняків, озерних і болотних руд. Порівняно з міддю й бронзою одержати залізо доволі важко у зв'язку з необхідністю високої температурі плавки. Рідке залізо, для якого необхідно 1528 градусів, давні металурги незмогли освоїти. Виплавлялося тістоподібне залізо, у вигляді криць вагою 1 - 8 кг, що одержували сиродувним способом, при температурі 1100 - 1350 градусів за допомогою хутр, що нагнітали кисень. Далі кричне залізо вуглецювалоа шляхом кількаразових проковувань і перетворювалось у сирцеву сталь Шляхом загартування (обвуглерожування) їй надавались необхідні властивост для виробництва зброї й знарядь праці.
Більш високі механічні властивості заліза, доступність руд, а отже, і його дешевизна у порівнянні з бронзою, забезпечили витіснення каміння та міді як основних компонентів у виготовленні життєво - необхідних речей.
Залізна сокира, леміш і чересло зробили переворот у землеробстві, а меч і захисні обладунки стали повсякденним озброєнням європейських племен.
Один із найбільш ранніх предметів, виготовлених із заліза, знайдений у північній частині Карпатського ареалу, сокира - кельт із кургану XII ст. до н.е. біля с. Лепуш (Румунія). Але це були лише перші пробні кроки, що завершилися повсюдним поширенням чорного металу в Карпатському басейні.[32,с.240 ]
У 1844р. біля м. Мукачева на території сучасної Закарпатської України було виявленно поховання людини в прямокутному кам’яному ящику в супроводі жменьки срібних монет, що імітувала тетрадрахми Філіпа II Македонського і його сина Олександра Великого. Час поховання- II ст. до н.е. Це була перша знахідка в північно-східній частині Карпатської улоговини, яка поклала початок більш-менш систематичному науковому дослідженню цього типу пам’яток. Проте початковий стан археологічної науки того часу не дозволив належно оцінити і правильно інтерпретувати виявлену знахідку [29, с. 17].
РОЗДІЛ 4 Ранньослов’янський та давньослов’янський періоди. Археологія Закарпаття
4.1 Ранньослов’янський період
Ранньослов’янські пам’ятники Закарпаття входять в географічний регіон Верхнього Потисся. Під Верхнім Потиссям розуміють територію, розташовану в південно-східній частині Карпатського басейна, в верхній течії р. Тиси. Питання про час заселення слов’янами Верхнього Потисся, в тому числі і нинішніх територій Закарпатської області на протязі тривалого часу в історичних і лінгвістичних науках вивчається.
В другій половині XIX місний любитель-археолог, етнограф і історик Тибор Легоцький відкрив ряд пам’ятників, поклав начало їх досліджень в Закарпатті: могильники в Зняцеві, в Закарпатті, в Червеневі Мукачівського району.
Систематичне вивчення слов’янських пам’ятників Закарпаття почалися після об’єднання Закарпаття з Українською ССР (червень 1945 р.).
Їх вивченням займалися наукові співробітники Закарпатського краєзнавчого музею, Ужгородського ГОС університета і інституту археології АН УССР. В 1960 р. ранньослов’янські пам’ятники досліджує С. І. Пеняк, а в 1974 р. В. Г. Котигорошко. Зібрані і оброблені археологічні джерела послужили основним матеріалом для написання історії ранньослов’янського населення Закарпаття VI – IX ст.[25,с.45 ]
4.2 Давньослов’янський період
І, нарешті, ще один важливий історичний період, який у 70-80-ті роки поповнився новими археологічними фактами. Йдеться про ранньослов'янські і давньоруські пам'ятки другої половини першого і перших століть другого тисячоліття нашої ери. їх відкриття змінило існуючі концепції про час заселення краю давніми слов'янами. Через відсутність джерел вважалося, що між пам'ятками першої половини І тис. н.е. та донедавна відомих давньослов'янських пам'яток VIII - IX ст.. існував хронологічний розрив. Його вдалося заповнити нововідкритими поселеннями в Галочі, Холмоку, Берегові, Перехресті, Дідичному, Чепі та ін., які датуються VI - VII ст. н. е. На поселеннях в Галочі, Берегові вперше відкрито півквадратні напівземлянкові житла з чистою ліпною керамікою празького (корчакського) типу, що дозволило їх пов'язати з появою перших слов'янських племінних груп у Верхньому Потиссі. Вони датуються початком VI ст. н.е.
Велику цінність для вивчення історії давніх слов'ян Закарпаття представляють нововідкриті поселення VIII - IX ст. н.е. їх в рівнинній і передгірських зонах краю зафіксовано понад сорок (Боржава, Мужієво, Яноші, Братово, Затисівка, Клиново, Петрово, Корятняни, Палло, Паладь, Комірці, Катівці, Баркасово, Клячаново та ін.). Цікаво, що майже біля кожного сучасного села, де проходили розкопки, виявлено середньовічні поселення ХІ-ХШ ст.. Засвідчено понад двадцять таких поселень, серед яких: Братово (ур.Весетфалу), Шом (ур.Брумер), Олейник (Круглуе поле), Шаланки (ур.Фюзеш), Зняцево (Бовцкош варош), Добронь (ур.Золотий горб), Холмок (Теплиці), Радванка (вербунки) та ін. На жаль, ці поселення не піддавалися археологічним дослідженням. А між тим вони віддзеркалюють певний пласт давньоруської культури, яка сформувалась у краї на базі ранньослов'янського населення VІ-Х ст. в кінці ХІ-ХШ ст., розпочалося заселення Притиської рівними мадярами, що невдовзі привело до нівеляції матеріальної культури двох різних за характером економічних систем - осілої землеробної і кочівничо-скотарської. Вивчення цього процесу - це завдання нової плеяди дослідників.[25,с.48-49]
4.3 Епоха великого переселення народів
Охоронні розкопки, що проводилися в 70-80-х роках у Лацканові, Малих Селменцях Ужгородського району та Братові Виноградівського району, окрім вище згаданого, засвідчили існування ще двох видів ритуалу поховання пшеворських племен на Закарпатті, а саме: ямково-урнового (Братово) і розсіяного двох варіантів: під курганним насипом (Пацканьово) та на майданчику (Малі Селменці). Розсіювання кальцинованих кісток, очевидно, застосовувалося під час групових поховань. Згадані види поховального ритуалу на Закарпатті датуються ІІ-ІV ст. н.е. Нововідкриті поселення, які стали відомими у братові, берегові, Матієві, Оросієві, Галочі, Холмоку та ін., набагато збагатили базу про матеріальне життя та побут носіїв пшеворської культури. Ця тема, ще не закрита і чекає свого подальшого вивчення.[3,с.22]
РОЗДІЛ 5 Міста Закарпаття як об’єкти археологічного дослідження
УЖГОРОД
Вже анемона біла розцвіла.
Причепурились висілки та села
Ні, це не Ужгород – околиці Марселя
В обіймах ніжних леготу й тепла.
Петро Мідянка
Однією з таємниць сучасного Закарпаття є походження назви його адміністративної столиці – міста Ужгород. Ще й сьогодні науковці ламають пера і голови над етимологією, а тим часом місцеві мешканці із задоволенням розкажуть кілька версій, чому саме «Ужгород». Справа має і політичний підтекст. Українці висувають свою версію, угорці боронять иншу. Сьогодні ж напевно знаємо лише одне. «Хресним батьком» міста вважають арабського мандрівника і географа Аль-Ідрісі. Саме він залишив у 1154 р. найдавнішу згадку про місто, коли на замовлення сицилійського правителя Рожера ІІ розпочав створення географічного атласу світу. У творі цього видатного науковця воно було подане під назвою «Гункбар» або «Унгу». З часом ця назва перетворилась на Ужгород. Хоча і зараз багато хто переконаний, що назву місту дала саме річка Уж, яка протікає через його центр, або ж це просто угорський переклад слова «замок». Періодично з’являються навіть такі екзотичні версії, як походження назви від імені посла римського імператора до правителя племені гунів.
Щоб потрапити на перехрестя між залізничним та автобусним вокзалами Ужгорода, минаємо пл. Федора Корятовича, котру варто все ж оглянути. Перша її назва – Галькова. Вона постала на лівому березі Малого Ужа, бо у цьому місці річка змінила своє русло і вода нанесла багато галькового каміння. Сьогодні майже ніщо не вказує на її славне минуле. А от давніше тут відбувались перші міські ярмарки. Рішення про їх проведення затвердив ще король Людовик І Великий. У 1853 р., після перенесення основної частини торгових рядів в инше місце, влада вирішила перетворити площу на парк. Терен засадили деревами, встановили лавки. Однак, коли після розпаду Австро-Угорщини чиновники залишили місто, площа перетворилась на небезпечне місце, де збирались переважно місцеві марґінали. Довший час тут була стоянка фіакрів і колодязь, водою з якого її щотижня мили. У 1921 р. чехословацька влада надала площі ім’я Ф. Корятовича. Зараз площа наповнена чисельними крамницями і має місце для паркування.
Щодо рівня прибирання Ужгород, принаймні до кінця ХІХ ст., мало чим відрізнявся від инших малих міст Центрально-Східної Европи. Лише раз на тиждень бригада з кількох людей березовими мітлами намагалась навести лад. Очевидно, що їх зусиль було замало. Угорський поет Шандор Петефі писав, що «… Ужгород дуже погане місто. Брудне й неохайне. Якраз таке, як п’яна людина, котра впала в калюжу й тепер брудна хитаючись іде додому». Що змінилось відтоді – вирішувати сучасному мандрівнику.
Вулиця Корзо. В історичних джерелах вулиця, що з’єднує сучасну площу Ф. Корятовича та вул. А. Волошина, мала назву Мостова, а пізніше її назвали на честь відомого угорського письменника і педагога Ф. Казінці (Kazinczy Ferenc). Тут мешкали переважно заможні ремісники. Сьогодні це одне з найулюбленіших місць для прогулянок мешканців і гостей Ужгорода. Після численних перебудов її архітектурне обличчя сформувалось переважно наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. Останнім часом місцева влада оновила більшість фасадів, однак за гарним фасадом часто приховується не менш неповторна атмосфера двориків і закутків.
Власне кажучи, у перекладі назва Корзо і означає місце для прогулянок, променаду. Раніше вулиця була місцем, де розмістилась велика кількість маленьких крамниць. Серед власників було багато євреїв. Місцеві модниці могли задовольнити тут найвибагливіші бажання і мрії. Після вдалої покупки її можна було відсвяткувати в одній з численних каварень. Вулиця провадить у бік Пішохідного мосту, який є ще однією візитною карткою Ужгорода.[13,с.2-3]
Перш, ніж піти звичним для більшости туристів шляхом, варто зупинитись на перетині Корзо з вулицею А. Волошина, де стоїть будинок, що, на перший погляд, може і не привернути увагу пересічного перехожого. Збудована з білої силікатної цегли, споруда є знаменитим в минулому «Білим кораблем», що свою назву отримала не тільки від кольору стін будинку, але й від назви корчми, яку відкрили тут у 1780 р. Нагорі облаштували гостьові покої, що органічно доповнювали послуги закладу. Будинок і корчма належали державі, але для якіснішого управління будинок передавали у приватне користування. На жаль, від старої архітектури сьогодні залишились лише літературні спогади. Останню перебудову здійснив арх. М. Мегер у 1902-1903 рр., а вже 4 січня 1909 р. будинок згорів. Ця подія навіть спонукала міську владу серйозніше поставитись до організації пожежної безпеки у місті. Сьогодні тут житловий будинок, крамниці і каварні.
Будинок пожежної команди в Ужгороді розташувався на вул. Тургенєва, 2. Це одна з будівель, що упродовж десятиліть не змінює свого призначення. Хоча першочергово це були військові казарми ім. Франца Йосифа. Пожежі були для міста другим після повеней лихом. У 1852 р. тут запровадили перші протипожежні правила, згідно з якими кожен господар мав мати на власному подвір’ї бочку з водою. Невиконання постанови каралось великим штрафом.
Вулиця А. Волошина заслуговує на окрему увагу. Залишивши на хвилину мандрівку до Пішохідного мосту, варто звернути біля «Білого корабля» праворуч і оглянути її пам’ятки. Раніше ця частина вулиці мала назву Маломостова, бо провадила до Малого моста, перекинутого через один з рукавів Ужа – Малий Уж. Попри свою «дрібну» назву, вулиця славна своїми «великими» справами. У числі перших вона була забрукована. У 1855 р. цю традицію поширили на инші вулиці, доповнивши ними частину важливого тракту Кошіце – Мукачеве. У місці виходу вулиці на площу Ф. Корятовича стоїть будинок, будівництво якого розпочалось у 1909 р. Згодом у ньому розмістилися готель і ресторан «Берчені». На той час заклад вважався одним з найпрестижніших і у ньому збиралась місцева аристократія.
Повернувшись до перехрестя ліворуч, побачимо Римо-католицький костел Св. Юрія (Георгія) (вул. Волошина, 9) – одну з найдавніших пам’яток міста. Припускають, що історію цієї будівлі можна розпочинати з 1619 р., коли володар міста Юрій Другет (1583-1620), повернувшись в лоно католицької церкви під впливом архієпископа Пейтера Пазманя, зруйнував лютеранську церкву і вирішив на цьому місці збудувати католицький костел. Уже після його смерти наступник Міклош Берчені (Bercsйnyi Miklуs) продовжив започатковані роботи. Сучасного, необарокового вигляду споруда набула лише у 1762-1766 рр. під опікою архідиякона Емеріха Хорвата. У 1763 р. над її оздобою працював відомий майстер Янош Лукач. Необароковий вівтар з полотном відомого в Ужгороді майстра Лукача Йожефа Краккера (1717-1779) було завершено у 1895 р. У 1820 р. на вежі костелу встановили годинник. Після пожежі 1857 р. його замінили на новий, який працює і сьогодні. Костел і фігура Діви Марії на подвір’ї ліворуч від входу щасливо витримали всі військові лихоліття. Щоправда, совєтська влада таки закрила храм, а фігуру знищила. Лише у 2000-2001 рр. святиню і скульптуру відновили.
Бунтівний пам’ятник. На теперішній площі Ш. Петефі раніше стояв пам’ятник президентові Чехії Т. Масарику. У 1938 р. монумент демонтували угорці і перевезли до словацького міста Міхайлівці, а потім у Братиславу. 1945-го німці перевезли його у німецьке місто Пасау. Після війни пам’ятник повернувся до Чехії. Але його вигляд муляв очі комуністам і його знову демонтували. Громадяни заховали його і повернули на п’єдестал лише у 1968 р. Уже як «учасника антикомуністичного заколоту» пам’ятник покарали, переплавивши на сталеливарному комбінаті. У 2002 р. у сквері біля Великого мосту встановлено новий бюст президента (ск. Й. Вайце).
Будинок Гізелли (вул. Волошина, 13). До 1859 р. у місті не було жодної церковної школи для дівчат, хоча бажаючих надати добру освіту для дочок не бракувало. Ініціятива створення закладу належала католицькому єпископу Міхаю Гаасу. Будівля, що збереглась до нашого часу, є результатом перебудов 1903-1907 рр. У школі, де мешкало тринадцять дівчат, навчали рукоділлю, музиці, розвивали у вихованок естетичне почуття. Свою назву школа отримала від імени Св. Гізелли – дружини угорського короля Іштвана Святого. Після смерти чоловіка Гізелла відмовилась від світського життя, пішла у монастир і по смерті була беатифікована. Її скульптура на фасаді за совєтських часів стала «в’язнем сумління». Влада її просто замурувала і лише у 1996 р. справедливість відновлено. Зараз тут музичне училище ім. І. Задора.
Сьогодні уже ніщо не нагадує, що на місці найвищої споруди довоєнного Ужгорода, а саме приміщення Василіанського монастиря (сьогодні одного з корпусів Ужгородського університету), стояла будівля Грецької церкви – ще одного свідчення національного різнобарв’я міста. Греки прибули до Ужгорода у другій половині XVII ст. з міста Токай, що в Угорщині. На відміну від грецьких емігрантів в Галичині, які торгували вином, головним заняттям закарпатських греків була торгівля вовною. Наприкінці століття їм належало шість крамниць. Саме тоді частина з них, об’єднавши зусилля, придбали земельну ділянку для будівництва храму. Як згадує краєзнавець Йосип Кобаль, церква мала гарні дзвони, один з яких було відлито аж у Венеції. Греки мали власний цвинтар. Однак, поступово, через конкуренцію з боку єврейських торговців вони почали втрачати позиції. З часом від славних родів Графіоді, Паун, Коста, залишились лише спогади. Останній грецький священик – Світозар Болярич залишив місто у 1879 р. 22 вересня 1900 р. будівлю і землю придбала Мукачівська греко-католицька єпархія. Після чергової, нищівної пожежі у 1906 р. було прийнято рішення про цілковиту перебудову храму і започаткування монастиря. Урочисте закладення наріжного каменю відбулось 29 жовтня 1911 р. По закінченні будівництва і аж до початку Першої світової війни це була найвища споруда Ужгорода. Шляхом великого народного здвигу і щоденної праці монахів 1 вересня 1937 р. тут організовано класичну гімназію з українською мовою навчання. Монастир славився багатою внутрішньою оздобою та активною діяльністю власної друкарні. Рештки будівлі перебудували і прикрасили фресками Йосипа Бокшая. У листопаді 1938 р., після приєднання Ужгорода до Угорщини, гімназію закрили. У 1947 р. совєтська влада ліквідувала монастир, пристосувавши його приміщення для потреб університету.
Пройшовши кілька кроків далі, потрапимо на вулицю І. Ольбрахта. Зараз вона носить ім’я знаного чеського письменника, однак її перша назва – Підвальний ряд. З огляду на те, що вона пролягла уздовж схилу замкової гори, тут зручно і винахідливо розташували винні підвали, яких, за деякими повідомленнями, було у місті близько ста. До початку Другої світової війни сюди приходили мешканці, щоб у затишній атмосфері, за келихом знаменитих закарпатських вин провести кілька годин вихідного дня. Місцеві вина, знані в иноземних джерелах як «угорські», завжди були предметом активного експорту. І сьогодні багато мешканців Закарпаття виробляють вино для власного вжитку і на продаж. Через свою невисоку ціну і добру якість вина завжди були особливо популярними. До впорядкування імпорту вин у ХІХ ст. особливо доклалась родина графів Шьонборнів. Щоправда, у 1891 р. закарпатські винороби пережили трагедію. З Америки сюди потрапила філоксера – хвороба, яка знищила майже всю лозу. Місцевим виробникам довелось розпочинати все спочатку…[36,с.5-6]
Ужгородський замок є тим об’єктом, що приваблює кожного, хто хоча б на один день прибув до міста. Цю величну споруду помітно вже на під’їзді до міста. Вона домінує над старою частиною вже хоча б тому, що стоїть на природній горі заввишки понад 30 м. Як і загалом про місто, першу згадку про фортецю залишив згаданий раніше Аль-Ідрісі. Однак, свій твір він написав у ХІІ ст., а сучасні археологічні студії засвідчують, що вже принаймні у VII-IХ ст. на Замковій горі було укріплене городище білих хорватів. Середньовічна хроніка «Діяння угорців» пов’язує заснування замку з іменем легендарного слов’янського князя Лаборця. Згідно з відомостями, останній щасливо правив своїм народом аж до часу, коли племена угрів, зазнавши нищівної поразки від печенігів та у пошуках нової землі для поселення, перейшли Верецький перевал у Карпатах і оточили замок. Побачивши безперспективність опору, Лаборець намагався врятувати життя втечею. Однак, нападники таки наздогнали його і вбили. З того часу річку на теренах сучасної Словаччини, де загинув князь, називають Лаборець. Переможці влаштували у замку гучну учту.
Арпадовичі – династія угорських князів (889-1001) та королів (1001-1301). Її засновником є Арпад, який об’єднав племена і заснував Угорську державу. До найвизначніших її представників належить Іштван І Святий (997-1038), що запровадив християнство і здійснив ряд важливих реформ. Ласло І Святий (1077-95) і Коломан Книжник (1095-1116) відомі тим, що за їх часів держава досягла найбільшого піднесення. За правління Андраша ІІ (1205-35) була видана «Золота булла», згідно з якою феодальна верхівка країни отримувала значні привілеї і права, що з часом спричинило феодальну роздробленість країни. Попри те, що Арпади були суперниками київської династії і галицько-волинських князів, частина з них були одружені з доньками руських князів.
Перед зануренням у світ чергових легенд та оповідок, якими оповитий замок, варто оглянути його поглядом військового інженера. Фортеця має форму неправильного чотирикутника з масивними баштами на кожному розі. Загальна площа оборонних споруд у ліпші часи сягала 2,5 гектари, а до цього ще й додавався замковий двір і гарний парк на шість гектарів. Кожний наступний господар намагався підлаштувати фортецю для власних потреб і одночасно максимально зміцнити її фортифікації. У 1384 р. кам’яні мури перебудували. У XVI ст. на теренах сучасної північної Угорщини, Словаччини і Закарпаття на запрошення Віденської військової ради працювала група італійських інженерів. Саме їх залучили для наступної перебудови системи укріплень з огляду на небезпеку з боку турецької імперії. Про реконструкції Ужгородського замку свідчать дати, залишені на мурах. Першу – рік 1558 – віднайдемо на вежі за перекидним мостом. Одразу під нею видніються чотири шпаки – герб родини Другетів. Инша дата – 1698 – розміщена на південних воротах.
Пізніше роботи провадились у 1653-1656 рр. Із трьох боків фортеця оточена вирубаним у скелі ровом, а з четвертого, північно-східного, – урвищем. Ширина рову – 15-20 м, глибина 5-10 м.
Найбільші перебудови виконали у другій половині XVIII ст., коли мури вже втратили своє первісне військове значення. Тоді міст замінили звичайним насипом. Головний замковий палац, побудований у стилі ренесансу, нараховує загалом сорок приміщень. У внутрішньому дворі зберігся 32-метровий колодязь. Раніше на бастіонах розташовувалась артилерія, яка тримала під обстрілом підступи до фортеці. На жаль, військові лихоліття і пізніші перебудови призвели до того, що сьогодні від первинного внутрішнього декору замку залишились лише окремі фрагменти в одній з аркад галерей. Це розписи на світську тематику, виконані в італійській техніці сґрафіто. Гарне враження залишають пізніші розписи, що збереглись в одній з кімнат замку. У середині ХІХ ст., за часів перебування в замку греко-католицької семінарії, це приміщення перетворили на каплицю та прийомну ректор.
Міцні мури замку були б нічим, якби не особливості життя його власників. Після того, як навесні 1241 року Ужгород та фортецю здобули монголо-татарські загони хана Сабудая, почалась історія його перебудови. Першим це зробив надорішпан (палатин) Аба Омодей, якому наприкінці XIII ст. угорський король Андраш III подарував місто і фортецю за вірну службу.
Однак, найдовше – бо майже 370 років – власниками замку був рід Другетів (1322-1691). З правлінням одного з них – графа Другета – пов’язують моторошну легенду про Білу Діву. За переказами, вона була його дочкою. Під час ворожої облоги військами польського князя Ю. Любомирського, дівчина закохалась у молодого шляхтича, який разом з иншими послами провадив переговори. Почуття було такої сили, що вона розповіла чужинцю про всі стратегічні таємниці замку. Очевидно молодик повівся не зовсім шляхетно, бо батько таки довідався про зраду доньки і наказав замурувати її живцем в одній із стін фортеці. Кажуть, з того часу, особливо у вітряні ночі, приміщення фортеці наповнюються чудернацькими відголосами, подібними на стогін.
На подвір’ї перед фортецею є залишки фундаментів найдавнішої у місті церкви Св. Юрія. Перша згадка про неї походить з 1248 р. Коли володарями замку стали італійські феодали Другети, вони перетворили храм на родинну усипальницю. У XVI ст. його перебудували і розширили. Саме у цій святині 24 квітня 1646 року за активної участи графині Анни Другет і під керівництвом Петра Парфенія було укладено унію Православної Церкви з престолом Св. Петра. Її підписали православні священики і еґерський єпископ Ю. Якушич. У 1728 р сталась велика пожежа, храм згорів, а у 1762 р. його розібрали остаточно. У 1996 р. громада Ужгорода великим зібранням відзначила річницю укладення унії.
У 1644 р. Ужгородський замок пробували здобути війська трансільванського володаря Дьордя І Ракоці. На чолі війська стояв його каштелян Янош Баллінг. Тодішній пан Ужгорода Янош Другет у страху перед переважаючими силами ворога втік до Польщі, а оборону залишив на відповідальність свого каштеляна. Фортецю втримати не вдалось, а її залога незабаром присягнула на вірність новому власнику. У 1679 і 1684 роках замок знову брали штурмом. Цього разу війська Імре Текелі – керівника иншого антигабсбурзького і антикатолицького повстання.
У червні 1703 року військо повстанців-куруців, яке очолив трансільванський князь Ференц II Ракоці, підійшло до Ужгорода. Попри швидке опанування містом, армії не вдалось з наскоку здобути фортецю. Невеликий австрійський гарнізон добре захищався. Лише за допомогою новоприбулих військових загонів, у число яких входили і верховинці на чолі з Іваном Бецою, Ференц II Ракоці 24 лютого 1704 року прийняв капітуляцію замкового гарнізону.
До речі, з постаттю видатного полководця і політичного діяча Ференца ІІ Ракоці пов’язано кілька цікавих історій. Кажуть, що в першому переможному бою проти австрійців у вирішальний момент до нього підлетів сокіл, що приніс у дзьобі шаблю. Турул, а саме так тюркською звучить назва цього птаха, і сьогодні в замку. Згідно з легендою, саме цей птах вважається батьком прародичів угорського народу.
У 1685 р. новим правителем Ужанського комітату став полковник граф Міклош Берчені. Замок дістався йому у спадок після смерти першої дружини. Граф і його друга дружина – красуня Крістіна Чакі, перетворили фортецю із оборонної на розкішну резиденцію. Після ремонту стін і приміщень нова господиня перевезла до замку велику частину свого посагу. Фортеця наповнилась картинами, дорогими меблями, килимами. Замок став улюбленим місцем зустрічей місцевої богеми. Попри велику різницю у віці (майже 20 р.), шлюб цієї пари вважали просто зразковим. Витонченість і ерудованість Крістіни доповнював граф, який знав кілька мов і цікавився політикою. Під час угорського повстання М. Берчені одразу ж став на бік повстанців. Він провадив активну дипломатичну діяльність. У замку побували посли Франції, Росії і Польщі. На замовлення графа хорватський архітектор на прізвище Стубіч провів останню перебудову фортеці. На жаль, після поразки повстання М. Берчені був змушений емігрувати до Туреччини. Вірна дружина вирушила на вигнання разом з чоловіком.
Тим часом, місто, а з ним і залога фортеці, переживали важкі часи. У 1710 р. Ужгород, як і значну частину Закарпаття, охопила епідемія чуми. Окрім того, військові негаразди значно ослабили позиції повстанців, адже 15 травня 1711 року вони зазнали остаточної поразки. Урядові війська увійшли в Ужгород і гарнізон фортеці склав зброю. З того часу замок почав відігравати у житті міста другорядну роль. Після того, як у 1715 р. М. Берчені відмовився від амністії, яку йому запропонував австрійський уряд, аж до 1762 року у замку розташовувався австрійський гарнізон. Військові частково знищили його внутрішню оздобу, перетворивши приміщення на звичайні казарми. Шість десятиліть по тому імператриця Марія Терезія, яку в краї називали «матір’ю русинів», передала всі споруди греко-католицькому єпископату, який перенесли з Мукачевого. Спершу фортецю планували зробити резиденцією єпископа. Однак, кошторис перебудови виявився надто великим, і у її приміщеннях відкрили духовну семінарію. Вона проіснувала до літа 1945 р., коли совєтська влада, розпочавши ліквідацію Греко-Католицької Церкви на теренах Закарпаття, перетворила фортецю на військові казарми, а з 1947 р. передала під експозицію Закарпатського історико-краєзнавчого музею.
Після відвідання замку і скансену, до центру міста найзручніше можна дістатись, пройшовши вниз вулицею Капітульною. Раніше вона називалась Замковою. Тут переважно мешкали ремісники і прислуга. Однак, одразу після того, як на вулиці розташувалася будівля дорадчого органу єпископа – Капітули, та численні церковні споруди, вона змінила свою назву. Після переїзду єпископа в инше місце навколишні будинки продовжували займати священики, перетворивши околицю на своєрідну греко-католицьку дільницю.
Другою за значенням архітектурною пам’яткою Ужгорода вважають Кафедральний Хрестовоздвиженський Греко-Католицький собор та Єпископську резиденцію. Історія будівництва собору почалась тоді, коли правитель Янош Х Другет запросив до Ужгорода у 1640 р. чернечий орден єзуїтів. Він щедро наділив монахів землею і видав багато грошей на будівництво святині. За це ченці зобов’язались молитись за свого доброчинця. Попри різні пригоди і труднощі, а також смерть у 1645 р. самого Яноша Другета, його дружина, хорватка за походженням, Анна Якушич зробила все можливе, щоб у 1646 р. святиня була готова до урочистого відкриття. Спочатку колегіальна церква Воздвиження Чесного Хреста була невеликою. У 1732-1740 рр. її перебудували у стилі бароко. У 1773 р., після едикту папи Климента XIV про ліквідацію чернечого ордену єзуїтів, монахи залишили Ужгород. Після недовгого поневіряння приміщення храму передали у власність греко-католицької єпархії. Архітектор Ф. Гілебранд до 1779 р. закінчив його перебудову як кафедрального собору. Саме тоді в інтер’єрі з’явився теперішній вівтар (майстер Франциск Тек, 1799 р.) та инші предмети декору. Імператриця Марія Терезія щедро доклалась до підтримки святині, подарувавши єпископу Андрію Бачинському дорогі шати і предмети церковного вжитку. Саме на її честь відбулось освячення храму 15 жовтня 1780 р. – у день народження монаршої особи. Над додатковим оздобленням храму почергово працювали єпископ Василь Попович (1846 р.), художник Фердинанд Видра. Найбільші зміни було впроваджено з ініціативи єпископа Івана Пастелія. У 1812 р. велика гроза пошкодила одну з дзвіниць. Попри те, до 1877 р. роботи під керівництвом архітектора Ласло Фабрі були завершені. Зовнішні зміни у вигляді прибудованих коринфських колон і годинників на вежах наблизили будівлю до стилю пізнього бароко. У 1939 р. над оздобою плафону «Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста» і шести круглих фресок «Отці церкви» працював відомий закарпатський художник Йосип Бокшай, який водночас є автором вітражів у вікні захристії і виконаної у сецесійному стилі каплиці єпископа.
З шести бічних вівтарів два прикрашені образам роботи Бокшая («Пресвята Богородиця»). Вівтар «Святе Серце Христове» виконав Юлій Віраґ. На свято Воздвиження у 1926 р. були посвячені три нові дзвони, вилиті фірмою «Акорд». Влітку 1928 р. провели оновлення обох веж і позолотили хрести. Ще раніше у лівій вежі встановили дзвін «Іван» вагою в одну тону, а у правій – тритонний дзвін. Після ліквідації Греко-Католицької Церкви храм було передано Православній Церкві. За часів совєтської влади багато пам’ятних таблиць зруйнували, поховання пограбували. Лише 7 січня 1991 р. після кількарічної боротьби храм повернувся до давніх господарів.
Зараз у криптах храму спочиває багато достойників Греко-Католицької Церкви. 28 червня 2003 р. тут перепоховали мощі єпископа Теодора Ромжі. Після приєднання Закарпаття до СССР влада змушувала його зректись віри, однак владика рішуче відмовлявся. Тоді на нього вчинили замах, інсценізований під автомобільну аварію. Однак, єпископ вижив. Вже у лікарні, за особистим розпорядженням найвищого керівництва, до нього підіслали «медсестру», яка за допомогою отрути кураре вбила його. У 2001 р. під час свого візиту в Україну папа Іван Павло ІІ беатифікував Теодора Ромжу як мученика за віру.[13,с.32-35]
Поряд з Кафедральним храмом стоїть будинок Єпископської резиденції. Його будівництво розпочалось за рішенням Яноша Х Другета майже водночас із церквою. Фундамент заклали у 1641 р. Тут розташовувалась єзуїтська колегія і школа – перший вищий навчальний заклад Закарпаття. За своїм освітянським значенням його порівнюють із знаменитою Києво-Могилянською академією. У 1644 і 1685 рр., коли ворожі війська плюндрували місто, важкі випробування випали і на долю колегії. Однак, кожного разу її відбудовували. У 1773 р. будівлю колегії передали державній скарбниці і вона стояла пусткою. 1 серпня 1775 р. вже новий власник – Мукачівська греко-католицька єпархія перейняла приміщення і цінну бібліотеку. З часом резиденція була багато оздоблена (арх. Лука Фабрі, 1878 р.) і вражала відвідувачів своїм інтер’єром. У її приміщенні відбувались важливі події. Одне з останніх оновлень будівлі і прилеглої до неї території проводилось у 1937 р. будівельником Дезидерієм Боніславським за проєктом Еміліана Еґреші.
Окрему цінність становила бібліотека колегії з 1858 книг. Єпископ Андрій Бачинський оточив її особливою турботою і постійно поповнював. Перед Першою світовою війною збірка налічувала понад 20000 томів. У 1949 р. приміщення будівлі займали органи НКВС. Пізніше бібліотеку передали Ужгородському державному університетові.
Будівля колишнього ужгородського Жупанату (пл. Жупанацька, 3) збудована у 1809 р. Її фасад і досі прикрашений гербом комітату. Раніше тут містилась міська адміністрація. Будинок, збудований у формі літери «П», був свідком великої кількости знаменних подій. У його приміщенні прийняли рішення про вуличне освітлення міста, а 10 лютого 1878 р. член Ужанського культурного товариства Лойок Зекань продемонстрував присутнім дію телефонного апарату. Не оминули стін жупанату і найважливіші політичні події. У 1848-1849 рр. він став одним з центрів угорської національної революції. У 1919 р. тут відбулось засідання Руської Народної Ради, де ухвалили рішення про приєднання краю до Чехословаччини. 9 травня 1920 р. у будинку оголосили про створення товариства «Просвіта». Григорій Жаткович – перший губернатор Закарпаття з 1919 по 1921 рр., також урядував у цьому будинку. Зараз приміщення використовують як музей творів видатного художника Йосипа Бокшая та инших митців краю.
Поряд з жупанатом височіє будівля Реформатської (Кальвіністської) церкви, яка увінчана восьмикутною булавою. Після численних дискусій між католиками і реформатами останні отримали у 1767 р. можливість заснувати власну громаду. 1789 р. імператор Йосиф ІІ дозволив побудувати храм. Будівлю виконано у псевдоготичному стилі і завершено у 1796 р. У 1854 р. проведено останню велику реконструкцію.
Щоб вповні відчути неповторну атмосферу передвоєнного міста, варто, спустившись з гори, вийти на вулицю О. Довженка, яка ще в 20-30-х рр. за планом чеської влади забудована оригінальними і водночас функціональними будинками у стилі знаменитого конструктивізму. Дійшовши до Народної площі, можна оглянути колишній будинок Народної ради (арх. А. Крупка). Сьогодні це будівля обласної держадміністрації. Звідси залишається лише кілька кроків до Набережної Незалежности, яка допровадить нас до Пішохідного мосту. Як повноцінна вулиця вона існує лише з 1923 року, коли розпочались роботи з регуляції течії річки у межах Ужгорода. Це дало змогу вивільнити на правобережжі значні площі заболочених земель і віддати їх під забудову. Частину грошей на цю реконструкцію чеській владі виділив французький уряд Ж. Клемансо. Перша назва набережної була на честь одного з найбільш відомих художників Підкарпатської Руси – I. Рошковича. У совєтські часи її перейменували на Ленінградську. Нинішня назва нарешті майже аполітична.
До цікавих споруд Набережної Незалежности відносять будівлю колишньої чеської жандармерії, де зараз розмістився медичний факультет Ужгородського національного університету, приміщення Національного банку (1934-1936 рр.) (вул. Пушкіна, 1), збудованого у стилі пізнього конструктивізму з цікавими скульптурними формами, і будинок колишньої угорської гімназії для хлопців, виконаний в 1912 р. у еклектичному стилі (зараз ЗОШ ім. Т. Шевченка). Окрасою набережної є найдовша в Европі (2,2 км) липова алея, яку було висаджено ще у 1928 році.
У свій час на набережній було встановлено монумент совєтським солдатам. Ужгородці з гумором стверджують, що його розібрали через особливість композиції, у якій один з вояків експресивно цілив гранатою у бік місцевого комітету комуністичної партії. Зараз на набережній є пам’ятник А. Волошину.
Ужгородські мости –- Пішохідний, Підвісний, Підзамковий, Залізничний, Радванський, Об’їзний та Боздочиський – це не лише важлива система міських комунікацій. Більшість з них збудовані вже у ХХ ст. Однак, деякі віддавна є цікавою частиною історії. Спокійний на перший погляд Уж у давнину розливався кількома рукавами настільки потужно, що фактично припиняв рух між право- та лівобережними дільницями. Саме тому близько 1333 р. була здійснена спроба впорядкувати і приборкати русло річки. Перша згадка про міст в Ужгороді належить до 1320 р. А у 1631 р. у місті існувало вже принаймні два великих мости. За підтримання їх технічного стану відповідали власники, однак ремонти здійснювались за кошти, отримані з податку городян і перевізників. Митниця стояла біля кам’яного Пішохідного мосту з боку сучасної площі Є. Фенцика. За часів самоврядности мито вибирала вже державна скарбниця. Так тривало аж до 30 вересня 1907 р., коли плату скасували.
Повені – одвічна і найбільша природна проблема Закарпаття. Инколи стихія була такої сили, що цілковито руйнувала мости, і тоді, попри великий ризик, людей і товари доводилось перевозити на човнах. Саме під час повені 1893 р. дерев’яний Пішохідний міст був знищений. Більша частина сьогоднішніх транспортних мостів споруджені або перебудовані після Другої світової війни.
Найбільш знаменитий з мостів – Пішохідний, є одним з улюблених місць відпочинку мешканців і гостей Ужгорода. Потрапити до нього можна вулицею Корзо або з вулиці А. Волошина через Театральний провулок. Дільниця між сучасними вул. Волошина та площею була розбудована коштами чеського взуттєвого короля Баті. Упритул до готелю «Корона» стояв його будинок з гарною крамницею. Зараз тут магазин «Барвінок». У цих околицях чудові краєвиди і гарна атмосфера. За умови, якщо вода під мостом не замутнена через дощі, що пройшли у горах, можна помилуватись фореллю, що инколи навіть вискакує на поверхню плеса.
Про дотепність мешканців Ужгорода свідчить факт, що поблизький ресторан «Над Ужом» молодь лагідно називає «Над Гадом». Поблизу каварні росте трьохсотлітній ясен. Щоправда, більшість відвідувачів, прогулюючись мостом, навіть не здогадуються, що, споглядаючи водяне плесо, перебувають за два кроки від місцевої «стіни смерти». Власне кажучи, це мур, який зміцнює берег праворуч від мосту. Мешканці розповідають, що тут постійно траплялось багато нещасних випадків. На додаток, стіну уподобали самогубці, котрі з неї стрибали до річки. Щоправда, поза випадками останніх закарпатських повеней, в инший час утопитись у цьому місці було б важко, адже річка дуже обміліла.
Площа Євгена Фенцика (1844-1903), що прилягає до мосту, названа на честь знаного закарпатського письменника і політичного діяча. За совєтських часів вона мала назву Театральна, тому багато мешканців і надалі воліють послуговуватись саме тією версією. Архітектурне обличчя площі сформувалось переважно у другій половині ХІХ ст. Прилеглість до Пішохідного мосту робило її важливою транспортною артерією і одночасно гарним відпочинковим осередком. Зрештою, і зараз вона сповнена гомоном людського спілкування у різноманітних каварнях і літніх павільйонах. Сьогодні характер площі визначають кілька давніх споруд, першість серед яких утримують будівлі колишнього готелю, синагоги і театру.
Готель «Корона» було збудовано у 1910 р., хоча згадки про існування на цьому місці иншої будівлі відносять до кінця ХІХ ст. Тоді однойменний готель і ресторан провадив власник Мано Фюреді. Сучасники дуже хвалили його заклад за чистоту, охайність і добру кухню. Щороку на свято Св. Павла для перших осіб міста і краю тут відбувалися світські бали, під час яких, окрім доброго настрою, здобувались потрібні знайомства і вигідні контракти. Тут же відбулись перші кінематографічні сеанси фірми «Брати Лендвай і Арпад Ревес». Влітку на літньому майданчику часто виступали мандрівні театральні трупи. Полюбляли будинок і політики, які влаштовували мітинги і зустрічі з виборцями. Сьогодні у приміщенні будинку розташована Ужгородська ім. А. Волошина філія МАУП.
Театр (пл. Є. Фенцика) виник в Ужгороді після того, як у 1864 р. місцева інтелігенція започаткувала акцію збирання коштів на будівництво стаціонарного житла для музи Мельпомени. Процес сильно затягнувся через вибір земельної ділянки і лише у 1906 р. міська управа таки прийняла остаточне рішення. Щоправда, активний супротив чинили депутати-євреї, котрі вважали будівництво театру неприпустимо близьким до приміщення синагоги. Попри все, театр таки розпочав роботу і навіть дав притулок місцевій єврейській аматорській трупі. Вистави ставились угорською, українською, чеською, словацькою і навіть ромською мовами. З 1921 до 1929 рр. тут діяв український професійний театр, яким три роки керував видатний режисер і актор Микола Садовський (Тобілевич). З 1988 р. у приміщенні працює ляльковий театр.
Важливою пам’яткою, що свідчить про минуле єврейського світу Ужгорода, є будівля синагоги (пл. Фенцика, 10). Її справедливо вважають найгарнішою іудейською божницею Закарпаття. Будівлю зведено у 1904 р. у нео-мавританському стилі із використанням новітнього, як на той час, залізобетону за проєктом архітекторів Д. Паппа і С. Ференца. Зовні вона прикрашена жовтою та червоною клінкерною цеглою. Синагога швидко стала важливим центром культурного і релігійного життя місцевої єврейської громади. У середині 50-х рр. ХХ ст. її приміщення переобладнали під філармонію.
Перші згадки про євреїв Закарпаття належать ще до XVІ ст. Більшість з них прибули з території сусідньої Галичини. Друга хвиля еміграції спостерігалась у середині ХІХ ст., а у 1910 р. їх чисельність сягнула 128 тис. В Ужгороді головним заняттями євреїв були шинкарство, торгівля і ремесло. У 1718 р. міська община остаточно організувалась і обрала керівників. У 1868 р. громада поділилась і з її числа виокремилось крило прихильників реформаторського руху неологів. Перед Другою світовою війною євреї мали на Закарпатті 30 синагог. Згідно зі статистикою 1935 року, вони складали 1/7 частину всього населення регіону. Багатша верхівка закарпатського єврейства належала переважно до реформаторської групи. У дуже незручне становище євреї потрапили між 1938 і 1939 рр. Тоді місто поділили між Чехословаччиною та Угорщиною таким чином, що більшість євреїв фактично мешкали в Угорщині а найголовніше їх кладовище опинилось в Чехословаччині.
У квітні 1944 р. більшість закарпатських євреїв були знищені за наказом німецьких нацистів, яким активно допомагала місцева влада і, зокрема, тодішній мер Ужгорода Ласло Мегай. Згідно з його особистим розпорядженням, майже всі члени ужгородської громади упродовж однієї доби були відправлені у концтабір Аушвіц і знищені.
На лівому березі міста є площа Ш. Петефі та прилеглий до неї парк, у якому встановлено пам’ятник поета (ск. Б. Ференці). З протилежного боку площі збереглась будівля (№ 20) колишнього готелю «Чорний Орел», в якому поет зупинявся у 1847 р. Зараз це дитяча музична школа.
На Православній набережній, що упритул прилягає до Ужа, стоїть ще одна сакральна пам’ятка, варта уваги. Православну церкву збудовано у 1930 р. за проєктом священика В. Коломацького на пожертву великої княгині Анастасії для увіковічення пам’яти російських солдат, що загинули на Закарпатті у роки Першої світової війни. Православна громада в місті організувалась лише у 1921 р., хоча перші емігранти почали прибувати ще з середини ХІХ ст. Головними натхненниками другої хвилі були політичні втікачі, які залишили Росію після большевицького перевороту 1917 р. Чисельність російської еміграції суттєво зросла саме після входження міста до складу Чехословаччини. Влада намагалась активно залучати емігрантів до суспільної та економічної діяльности, максимально задовольнити їх культурні і духовні потреби. Багато росіян переїхали на Закарпаття в совєтський час. Більшість з них живуть у містах. Будівля церкви залишалась діючою аж до середини 50-х рр., коли її перетворили на склад, а потім на музей атеїзму. Сьогодні це знову діючий православний храм.
Недалеко від площі Ф. Корятовича пролягає вул. Цегольнянська. Саме там є будівля Церкви Преображення Господнього. Вона збудована у 1802 р. за проєктом архітектора Фрідґоффера (J. Friedhoffer) і до 1949 р. належала греко-католицькій громаді. Під церквою є просторий склеп, де ховали священиків і членів родин Черських і Ляховичів. У середині інтер’єр прикрашали розписи Й. Бокшая. Навколо храму розбили гарний парк. У 1949 р., після того, як Греко-Католицьку Церкву ліквідували, будівлю передали Православній Церкві. Певний час тут був обчислювальний центр університету. У 1991 р. будівлю остаточно передали православній громаді як компенсацію за відхід з єпископської резиденції на вулиці Капітульній. Інтер’єр храму виконано в останні роки. У церковному подвір'ї збереглась каплиця, де поховано видатного вченого і громадського діяча Михайла Лучкая.
Закарпатські фараони (вул. Бачинського). На теренах сучасної України, та й, зрештою, за її межами, Закарпаття відоме як один з найбільших регіонів компактного поселення ромів. За приблизними підрахунками їх чисельність наближається до тридцяти тисяч. Їх предки оселились на цих територіях наприкінці XVII ст. Це були шатрові роми, котрі займались різноманітними ремеслами. Вони прибули з території сучасних Румунії і Угорщини. Сьогодні найбільші громади живуть в Береговому, Сваляві, Королевому, Мукачевому. В Ужгороді роми оселились в північно-західній частині міста (дільниці Радванка, Шахта), де створили своєрідний мікроклімат. Наприкінці XVIII – на поч. ХІХ ст. вулицю Циганську перейменували на вул. Фараонів. Мотивація влади була доволі простою. Згідно з місцевими уявленнями, роми прибули в Европу з Єгипту, тому місцеві жителі логічно вважали, що вони були підданими давніх фараонів. От і з’явилась в Ужгороді вулиця з незвичайною назвою. Саме в цій дільниці 1 грудня 1926 р. було відкрито першу в Европі ромську школу. Трагічним періодом життя громади став час Другої світової війни. Як і євреїв, нацисти зарахували ромів до категорії «недолюдей». Значна частина з них загинули в концентраційних таборах смерти.
Спостереження за сьогоднішнім життям громади може змінити стереотипні уявлення про ромів. Частина з них яскраво демонструє свою заможність, инші живуть на межі бідности. Инколи окремі представники цього вільного і веселого народу створюють йому недобрий імідж. Особливу «славу» довший час мав «знаменитий» електропоїзд до Солотвиного, у якому подорожні могли легко втратити гроші, піддавшись на різноманітні циганські «фокуси».
Ромська міграція з Індії була доволі тривалою. Ії кульмінація припадає на початок II тис. н. е. і пов’язана з поразкою у міжусобній війні в 1192 році, коли велика кількість людей обрала вигнання, рятуючись від рабства. Роми складали касту «дом», яка включала професійних співаків, танцюристів, музикантів. У Европі їх появу вперше зафіксовано у хроніці угорського короля Андраша ІІ (1219). У Чехії – це 1399 рік, коли в Австрії з’являються «сікаnу cerny». В Угорщині король Сигізмунд (1387- 1437) близько 1417 року погодився надати ромам охоронні грамоти. На основі лінгвістичного та історико-архівного матеріалу встановлено міграційний шлях цього народу: Індія-Персія-Туреччина-Греція-Болгарія-Сербія-Румунія-Угорщина-Чехія-Німеччина-Франція.
У 1956 р. на території СССР проводилась кампанія з «прикріплення» ромів. Їм надавали помешкання і здійснювали контроль за відвідуваннями дітьми школи. Однак, це не мало успіху. Серед закарпатських ромів відсоток людей з доброю освітою надалі надзвичайно малий. А це одна з головних причин бідности та неприйняття їх суспільством. Попри всі випробування, сьогоднішня громада залишається активною. Вона видає власну газету www.romaniyag.uz.ua, працює національно-культурне товариство.
Кальварія – саме таку назву має найстаріше міське кладовище Ужгорода, що давніше називалось Церква, а потім «Даібоц». Краєзнавець Йосип Кобаль звернув увагу, що окремі вчені схильні приписувати цю назву видозміненому звертанню «Дай Боже». Инші твердять, що в минулому тут могло бути язичеське капище. Так чи инакше, місце для головного ужгородського кладовища обрано не випадково. З гори, на якій воно розмістилось, відкривається чудова панорама на місто, і навіть видно кордон із Словаччиною. До 1759 р. на горі росли виноградники (тоді її навіть називали Виноградною), поки міщанин Давид Петц не подарував свій земельний наділ громаді.
Однак, фактичним початком кладовища слід вважати 1826 р., коли з ініціативи місцевого плебана Йожефа Лінці було започатковано будівництво однієї з чотирнадцяти розташованих на кладовищі каплиць. У 1830 р. за проєктом архітектора Якоба Лама впорядковано головну алею, що з’єднала каплиці в єдину лінію і пристосувала цю «дорогу» для проведення популярних тут відпустів. Кальварія є місцем спочинку таких знаних місцевих достойників як поет Габор Дойка (Dayka Gбbor) (могила до наших днів не збереглась), художників Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая, історика Петра Сови. Піднявшись дорогою, несподівано опиняємось у престижній дільниці приватних віл, а на тлі могил і новітньої архітектури оригінально виглядає будівля Лабораторії космічних досліджень УжНУ.
Раніше поряд з Ужгородом було село Горяни. Зараз це вже передмістя. Тут стоїть одна з найвідоміших пам’яток сакральної архітектури краю – церква Св. Анни (Музейний провулок). Пам’ятка в Горянах має важливе значення. Точних відомостей про початок її будівництва немає. Дотепер вчені сперечаються про її походження. Довший час панувала думка, що першу, давнішу частину храму – ротонду Св. Миколая, було побудовано в ХІІІ ст. Инколи висловлюють думку, що ініціатива будівництва належить монахам ордену йоанітів, що прибули до Угорщини після другого хрестового походу. Тому закарпатську святиню порівнюють з аналогічними ротондами на території Угорщини. Сьогодні церква є поєднанням давньої ротонди і пізнішої прибудови. На початку ХХ ст., під час ремонту, в її південно-східній частині виявили фрески XIV-XVI ст. Можливо, частина з них була виконана італійськими майстрами на замовлення Юрія Другета. Храм є унікальною пам’яткою сакральної архітектури, на прикладі якої можна прослідкувати, як у місцевому малярстві органічно поєднались східні і західноевропейські мистецькі впливи.[36,с.40-44]
ВІД УЖГОРОДА ДО МУКАЧЕВОГО
На відстані 20 км від Ужгорода у напрямку Мукачева є цікаве селище Середнє. Перша згадка про це поселення належить до XIV століття, але немає жодних сумнівів, що воно має значно давнішу історію. Згідно з легендою, перші мешканці у пошуках місця для оселення довго не могли визначитись. Аж нарешті оселились у самій середині уподобаних раніше ділянок. У цій історії є частина правди, бо селище дійсно розташоване майже посередині між Ужгородом і Мукачевим.
Як колись, так і сьогодні, Середнє – одне з найбільших селищ Закарпаття. Лагідний клімат сприяв розвитку на навколишніх теренах виноградарства. Справа розвивалась настільки успішно, що місцеві феодали для забезпечення своїх інтересів навіть запроваджували обмеження на виробництво і продаж селянами власного вина. Жителі активно боронили свої права. На початку XVIII ст. багато з них приєднались до армії повстанців куруців. Від середини XVII ст. і аж до нашого часу місцеві вина залишаються предметом активного експорту. Про давність традицій засвідчують рештки винних підвалів XVI ст.
Будівництво замку на місці сучасного селища розпочав таємничий орден тамплієрів, що їх иноді ще називають «храмовниками». Його назва походить від французького «temple» – храм. Неймовірно багатий завдяки вдалому провадженню господарських справ, він викликав заздрість недоброзичливців і був предметом нападів. У 1312 р. монахи залишили Закарпаття і їх місце посіли госпітальєри, а кільканадцять років пізніше – ченці ордену св. Павла.
Тим часом, на початку XIV ст., після придушення феодальної змови проти короля Карла Роберта Анжуйського, останній подарував ці землі своїм союзникам – представникам вірних йому родів, зокрема вихідцям з Франції та Італії. Так сім’ї Другетів, Дебрецені надовго оселились на Закарпатті. Здавалось, що місця вистачить усім. Однак, у боротьбі за Середнянський замок зійшлись інтереси Другетів та сім’ї Палоці. Після багаторічної міжусобної боротьби замок все ж залишився у власності Палоці. Доля розпорядилась таким чином, що останній представник цього роду загинув у 1526 р. у фатальній для угорців битві з турками під Мохачем.
Недовго після того Середнє потрапило у власність шляхетського роду Добо, який походив із села Доборуське. Серед них найбільшої слави зазнав Іштван Добо, який під час австро-турецької війни 1552 р. був учасником героїчної оборони міста-фортеці Егер, де дві тисячі захисників півтора місяця тримали облогу багатотисячної турецької армії. Капітан І. Добо часто бував у Середньому, і силами полонених турків у 1537 р. відремонтував і укріпив фортецю і розбудував винні підвали. У XVII-XVIII ст. Середнянський замок ще кілька разів змінював власників у потоці численних австро-турецьких і австро-угорських конфліктів. Під час повстання куруців 1703-1711 рр. твердиню сильно пошкодили. Окрім того, замок остаточно втратив свій сенс як оборонна споруда, почав занепадати, його ремонтом себе ніхто не обтяжував.
Особливістю, яка вирізняє Середнянський замок з-поміж инших закарпатських твердинь, є той факт, що в його архітектурі можна віднайти романські риси. Він єдиний з закарпатських замків розташований на рівнині, у той час як більшість оборонних споруд краю збудовані на узгір’ях. Залишки фортеці добре помітні з дороги Ужгород-Мукачеве.
Залишки основного елементу оборони – донжону, вказують, що раніше замок був триярусним з балочними міжповерховими перекриттями. Кладка його стін бутова. Для зміцнення фортеці стіни з двох боків охайно облицювали камінням, що зробило будівлю елегантнішою. Висота башт досягала 20 метрів, товщина стін – 2,6 м. Колись з метою безпеки вхід було піднято до другого ярусу по центру східної стіни. До нього мали б провадити дерев’яні сходи. Як припускають, другий ярус мав три приміщення, в одному з яких були сходи, якими захисники піднімалися на третій ярус. На партері могли бути комори, арсенал і в’язниця. Замок захищався двома оборонними лініями, залишки яких проглядаються і сьогодні. За першою з них – дерев’яною, проходило подвійне кільце валів і ровів, заповнених водою. У подвір’я можна було потрапити через прохід у південно-західній частині фортечної стіни. Частина дороги, що вела безпосередньо на подвір’я, добре проглядалась з вікон південної і західної стін замку. Головна роль у системі оборони Середнянського замку відводилася західній і південній стінам, з яких контролювався вхід у подвір’я замку. У цих стінах збереглось найбільше вікон-бійниць.
На жаль, сьогодні ця велична споруда є цілковитою руїною і переживає не найліпші часи. Частину стін та инших укріплень місцеве населення розтягнуло для власних господарських потреб, а владі, схоже, ніколи опікуватись власним історичним минулим. Отож вам не залишиться нічого иншого, як напружити власну уяву і спробувати перенестись у минуле цього загадкового місця.[37,с.11-14]
МУКАЧЕВО
Останні археологічні дослідження переконливо засвідчили, що перші люди оселились на місці Мукачевого ще в часи неоліту. Принаймні ще у XI-VI ст. до Різдва Христового на горі Тупча існувало поселення людей. Однак, першу писемну згадку про місто зустрічаємо у хроніці «Діяння Угорців». В окремих джерелах місто згадується як Munkach. Однак, вповні Мукачеве розвинулось лише у ІХ столітті як поселення білих хорватів. У 1086 р. фортецю зруйнували половці, а у 1241 загони хана Батия. Певний час теренами навколо Мукачевого від імени українського князя Льва Даниловича управляв Ішпан Гергель. У 1376 р. королева Ержебет видала грамоту про запровадження у місті власної печатки, що значно посилило його позиції. У 1445 р. володар домінії і замку регент Угорщини Янош Гуньяді надав Мукачевому маґдебурзьке право. Серед населення, крім українців і угорців, у середині XVIII ст. з’явились німці. Від кінця XVII ст. спостерігався значний наплив євреїв. У ХІХ ст. останні вже складали значну частину населення міста. Утворився поважний хасидський осередок, а до 1925 р. існувала відома своїми вчителями гімназія з гебрайською мовою навчання. Мукачеве довший час було головним конкурентом Ужгороду не лише за торговельну, але й політичну першість. Однак Ужгород завжди географічно був ближче до політичних столиць, а совєтська влада, перейнявши від чеської прекрасні адміністративні будинки, остаточно визначилась на користь міста над Ужем.
Назва «Мукачево» залишається предметом різних спекуляцій. Принаймні одна з них все ще є найвідомішою. Можна почути, що гора, на якій стоїть замок, насипана штучно, коштом великих зусиль і мук простого люду. Звідси нібито і виводиться назва Мукачево. Насправді це міф. Гора, що височіє 188 м. над рівнем моря, є цілком природного, вулканічного походження і мучилися з нею лише ті, хто пробував здобути замок штурмом «Якщо військове мистецтво, природа і Бог на моєму боці, то мені і гармати не страшні, а за умови сприятливого розташування зірок – століття проживу». Таким є напис на стіні східного бастіону замку, виконаний за наказом Дьордя Ракоці І.
У минулому головним завданням цієї фортеці був нагляд і контроль за шляхом із Угорщини в Галичину через Верецький перевал. Після нападу військ половецького хана Кутеска і монголо-татар фортеця зазнала суттєвих ушкоджень і король Ласло І Святий (1077-1095) наказав укріпити її стіни. У 1321 р. монарх Карл Роберт запросив італійських майстрів для її подальшої розбудови. Одним з найкращих власників в історії замку був племінник угорського короля Жиґмунта Люксембурзького, подільський князь Федір Корятович (1394-1414). Князь перебрався на Закарпаття з Поділля після того, як програв міжусобну боротьбу з великим литовським князем Вітовтом. Корятович першим встановив на мурах гармати. Навколо гори викопали рів, який наповнювався водою, і оточили її дубовим частоколом – що його власне і називають «паланкою». На внутрішньому подвір’ї збудували оборонну вежу – донжон. Важливе значення для перетворення фортеці на неприступну твердиню мало облаштування на її подвір’ї криниці глибиною 85 м, яка, до речі, вважається однією з найглибших в Україні.
Криниця має свою легенду. Кажуть, що попри всі зусилля вода в ній з’явилась лише за посередництвом чорта, що запропонував володареві свої послуги в обмін на мішок золота. Князь вирішив скористатись тим, що чорт не вказав, якого розміру має бути мішок. Тому після появи води йому видали кілька монет. З люті та сорому чорт стрибнув у криницю і з того часу страшить з її глибини чудернацькими звуками всіх, хто хоче напитись води.
Князь Ф. Корятович не залишив по собі нащадків, тому після його смерти у 1414 р. замок повернувся у власність держави. У 1445 р. Мукачево отримало маґдебурзьке право. Наступні правителі проводили реконструкцію твердині. Більшість робіт завершено у 1569 р. На початку XVI ст. на теренах Угорщини вибухнуло повстання під керівництвом хороброго офіцера прикордонного замку Дьордя Дожа. Охопило воно і Мукачівщину. Після розгрому повстання феодали в жахливий спосіб стратили Дьордя. Його живцем спалили на розпеченому троні.[11,с.28-30]
У XVI-XVII ст. Мукачівщина стала теренами боротьби між державою Габсбурґів і Трансільванією. У той час фортецю кілька разів нищили, перепродували і навіть віддавали під заставу. У 1629 р. відновлювальними роботами керував капітан замку Іоан Баллінг. Врешті, у 1633 р. за 200 тисяч форинтів її придбав трансільванський князь Дьордь I Ракоці. У 1648 р. справу реконструкції продовжила дружина князя Жужанна Лорантфі. Два герби, вирізьблені у камені, що є над входом до башти верхнього замку та у приміщенні музею, належать їй і зображають поєднані герби Трансільванії і герб роду Лорантфі. Фортеця упродовж багатьох років залишалась власністю родини. Почергово її успадковували син князя Дьордь II Ракоці і внук Ференц I. Князь був активним учасником анти-австрійського повстання. Коли воно зазнало поразки, багатьох змовників стратили. Ференц I відкупився від влади за 400 тисяч форинтів. Його помилували, він відійшов від політичної діяльности і з часом помер. Влітку 1676 р. його вдова, дочка хорватського бана (королівського намісника) Ілона Зріні опинилась перед загрозою втрати маєтку, яка виходила з боку лідера курців графа Імре Текелі. Врятувало становище володарки її одруження з графом у 1682 р. Однак, довго втішатись спокійним сімейним життям І. Текелі не довелось. У 1686 році великий візир Кара Мустафа на чолі багатотисячного турецького війська спробував оволодіти Віднем. З цього вирішив скористатись і князь, який також виступив проти австрійського монарха. Але турецька кампанія провалилась. Розлючені турки спочатку ув’язнили, а потім інтернували князя. Тим часом, Мукачівський замок взяла в облогу дванадцятитисячна австрійська армія генерала Енеаса Капрари. Оборонців твердині було небагато. Попри пропозиції здати замок, Ілона Зріні відмовилася, і на знак того, що боротиметься до кінця, наказала вивісити на кожному куті замку стяги. Ілона була справжнім прикладом хоробрости і самопожертви. Із десятирічним сином – майбутнім керівником наступного повстання Ференцем ІІ Ракоці, вона часто з’являлася на бастіонах під час артилерійських бомбардувань, доглядала за пораненими вояками. Австрійський імператор Леопольд І, незадоволений ходом облоги, призначив новим командувачем генерала Антоніо Караффа. Однак, це не змінило ситуації. Коли австрійські війська тимчасово відступили, Ілона направила своїх людей в сусідню Галичину і продала там власні коштовності для фінансування подальшої оборони. Загалом боротьба тривала три роки. Щоб запобігти подальшим жертвам, у 1688 р. було підписано акт про капітуляцію. Після її підписання І. Зріні мало не закінчила своє життя у жіночому монастирі, куди її насильно спровадили австрійці. Лише у 1693 р. її обміняли на генерала Зіґберта Гайстера, котрий потрапив у куруцький полон. Ілона дожила віку на вигнанні, біля свого чоловіка. Тим часом, австрійський імператор Леопольд I наказав зруйнувати частину укріплень Мукачівського замку. У такому переробленому вигляді він і зберігся до наших часів.
Традиційно сильні анти-австрійські настрої, що панували серед місцевої угорського аристократії, швидко розрослися у чергове повстання. Його керівником став Ференц II Ракоці. Національний герой угорців народився 27 березня 1676 р. Після смерти своєї бабки Жофії Баторі у 1680 р., чотирирічний Ференц мало не позбувся родинного спадку, котрий «добра бабця» заповіла ордену єзуїтів. Ілона Зріні, мати Ференца, за допомогою вірних їй людей зуміла таки відстояти спадщину сина. Після відомої оборони мукачівського замку австрійці розділили Ференца і його сестру з матір’ю і намагались виховувати їх у прихильності до імперії. Однак, спроба провалилась. Потрапивши під вплив Міклоша Берчені, Ференц ІІ Ракоці розпочав активну боротьбу проти австрійської влади. В обмін на підтримку він пообіцяв селянам, у випадку перемоги, звільнити їх від кріпацтва. З карпатських теренів Галичини Ференц запросив п’ятсот верховинців, що приєднались до повстанців. Саме з цих українців сформували особисту охорону князя, котру він з гордістю називав Gens fidelissima – «найвірніший народ». Мукачівський замок знову став центром боротьби. Підтримка повстання вимагало значних коштів, тому проблему частково вирішили за рахунок продажу в Европі солі, видобутої з шахт у Солотвино. Під захистом мукачівських мурів і 75-тисячної армії куруців у 1705 р. князь навіть заснував власний монетний двір. Саме у той час для зміцнення і перебудови твердині запросили французького інженера Демюссе.
Аби знайти союзників у боротьбі проти Австрії, Ференц ІІ Ракоці провадив активну дипломатичну політику. Його представники діяли на теренах Франції, Росії, Швеції і Туреччини. У 1707 р. Ракоці уклав таємний договір із російським царем Петром І. Держава куруців проіснувала аж до часу, коли угорські феодали відкинули питання ліквідації панщини. Це одразу викликало розчарування селян-повстанців. Більшість із них залишили свого керівника. Цим одразу ж скористались австрійці. У фатальній битві під Тренчийном повстанців розбили. А у 1711 р., після недовгої облоги, війська здобули Мукачівський замок. За Сатмарським мирним договором 1711 р. Ференцу II Ракоці гарантували повну амністію і право володіння маєтками у випадку відмови від політичних переконань. Та князь визнав таку пропозицію ганебною і закінчив своє життя у 1735 р. на вигнанні. Його останки спочивають в кафедральному соборі міста Кошіце, що у Словаччині.
Після поразки угорської партії австрійський цісар Карл ІV у 1728 р. передав замок і місто у власність Лотара Франца фон Шьонборна. Замок до 1787 р. перетворили на в’язницю. За нею закріпилась лиха слава. Инколи в’язницю називали австрійською Бастилією. Одного разу у в’язниці спалахнув бунт. Окрім важких умов утримування, певний період часу в’язнів годували лише морквою, тому згодом виступ назвали «морквяним». Лише терміново задіяні для придушення повстання двісті солдат змогли заспокоїти ситуацію.
Серед инших знаних персон, в різні часи тут утримували угорського просвітителя Ф. Казінці, російського революціонера і філософа М. Бакуніна, борця за грецьку незалежність О. Іпсіланті, французького посла Каміла Турно. Цікаві, але гнітючі спогади після відвідин замку 12 липня 1847 р. залишив угорський поет Ш. Петефі. В’язнів звільнили повстанці угорської революції 1848-49 рр. На знак цього на схилах гори посадили липу – «дерево свободи», яка росла до часу сильного урагану 1960 р.
У 1896 р., на честь тисячолітнього переходу угорських племен у Середньо-Дунайську низовину, в’язницю у замку офіційно закрили. За час її існування через ці каземати пройшли понад вісім тисяч в’язнів. Міністерство юстиції Угорщини передало Мукачівський замок у розпорядження Міністерства фінансів. Через втрату єдиного господаря він почав руйнуватись. У XX столітті фортецю пристосовували для потреб чехословацької та угорської армій. У 40-50-х роках певний час тут перебували органи НКВС, а потім її перетворили на школу механізаторів, курси голів колгоспів і профтехучилище. З 1993 р. це Краєзнавчий музей.[36,с.38-42]
ТАЄМНИЦЯ КОРОНИ СВЯТОГО СТЕФАНА
У ХІХ ст. Мукачівський замок став місцем, де впродовж трьох місяців зберігали найбільшу святиню Угорської держави – Корону Святого Стефана. Цю реліквію инколи називають символом минулого і сьогодення об’єднаної Европи. Корона складається з двох частин. Одна з них – це подарунок для угорських королів від Папи римського Сильвестра ІІ, а друга – підтвердження влади від візантійського імператора. Корона пережила багато різних пригод. Під час наполеонівських воєн виникла загроза захоплення міста Буда. Тому у 1805 р. корону під охороною загону капітана Йожефа Шплені вивезли і до березня 1806 р. зберігали у мукачівському замку. В ХХ ст. реліквія знову залишила Угорщину і лише у 1978 р. повернулась на визначене їй місце у приміщенні Угорського національного музею, а з 2000 корона перебуває у парламенті.
Більшість пам’яток Мукачевого розташовані уздовж мальовничого і охайного Бульвару Миру. На його початку кілька років тому встановили пам’ятник св. Кирилу і Мефодію (ск. О. Андялоші), що має символізувати 1100 річницю заснування Мукачевого. Місцеві жителі вже встигли скласти про пам’ятник шерег анекдотів переважно політичного характеру.
Міська Ратуша побудована в 1906 р. за проєктом архітектора Пала Тоасо у стилі модерн. За свідченням місцевих краєзнавців, у час закладання наріжного каменю у спеціальній капсулі замурували лист, який повідомляв, що на той час у місті мешкали понад чотирнадцять тисяч людей і було 1553 будинки. На горішній вежі ратуші є годинник майстра Йосифа Шовінського. Завдяки складному механізмові менший дзвін оголошує про відлік часу через кожні 15 хвилин, великий сповіщає про години. Нещодавно у приміщенні ратуші з’явився ще один «монумент». Це пам’ятник «Невідомому бандитові», який є свідченням непростого шляху політичного становлення сучасної України. Одразу поряд з будівлею Ратуші стоїть пам’ятник совєтським воїнам і партизанам (авт. П. Юсов). Обеліск встановлено у 1945 р. Його історія має свою таємницю. Перед війною у місті діяла фабрика, котра виробляла знамениті спортивні лижі. Власником був знаний майстер Дюла Чокнаді. Совєтська влада конфіскувала підприємство. Однак робітники відмовились виходити на роботу без свого «експлуататора». Влада поступилась, але змусила майстра перерахувати усі зароблені від військового замовлення гроші на спорудження монументу визволителям.
З проспекту Миру через гарну браму можна потрапити на подвір’я перед «Білим Будинком», знаного також як кам’яниця родини Ракоці. Палац зазнав найбільших перебудов і пристосувань для потреб родинної резиденції у середині XVII ст. Особливо до цього приклався Дьордь І Ракоці після того, як у 1633 р. став управителем мукачівського замку. З 1726 р. ці маєтності відійшли у власність роду Шьонборнів. Сьогодні будівля є результатом поєднання стилів ренесансу і бароко. На своєму початку вона мала розмір 26х19 метрів і її оточувала відкрита галерея. Свою назву «Білий будинок» отримав через білі зовнішні стіни з елементами червоних прикрас на кутах. Пізніші вдосконалення на замовлення графа Ервіна Шьонборна запровадив австрійський архітектор Балтазар Ньюмен і вони щасливо дотривали до нашого часу. Особливо ефектно виглядає бароковий портал і відкриті сходи, що провадять до центрального входу.
Поряд, на Площі Світу встановлено пам’ятник видатному живописцю, засновнику реалістичної школи угорського живопису ХIХ ст. Міхаєві Мункачі (1844-1900) Особу цього художника відносять до найважливіших постатей угорського мистецтва. На жаль, щоб досягти яскравости, більшість картин він ґрунтував бітуменом – темно коричневою фарбою. Час її нищить. Попри те, що найцінніші полотна маляра зберігають у спеціальних сховищах, може трапитись так, що за півстоліття більшість творів просто «згорять».
Майже наприкінці проспекту стоїть римо-католицький Костел св. Мартина, споруджений у 1904 р. на місці готичної будівлі. Це одна з найголовніших святинь міста, хоча б з того огляду, що св. Мартин є покровителем міста.
На внутрішньому подвір’ї, ліворуч від входу збереглась стара каплиця. На початку існування первинної будівлі храму вона слугувала його вівтарною частиною. Найбільшу мистецьку цінність становлять фраґменти розписів і кам’яної пластики, які збереглись до наших часів з XIV ст. Фрески доповнюють декор навколо стрілчастих вузьких вікон і зовнішні контрфорси. Ззовні, праворуч і ліворуч від входу до храму, між контрфорсами збереглись стародавні епітафії вірників.
Святомиколаївський монастир на Чернечій горі – це видатна пам’ятка сакрального мистецтва. Народні перекази стверджують, що засновниками монастиря у ХІ ст. були монахи, які примандрували сюди з-над Дніпровських круч. Вони викопали під Чернечою горою, що за три кілометри від монастиря, печери. Опіку над монастирем здійснювала дочка князя Ярослава Мудрого – Анастасія, яка була дружиною угорського короля Ендре І. Однак, вповні монастир розвинувся за часів правління Федора Корятовича. Князь надав йому значну матеріальну і моральну допомогу. По смерти, у 1414 р. меценат був похований у криптах монастиря. Легенда розповідає, що якось, коли Ф. Корятович полював поблизу гори, на нього напав страшний звір – «шаркань з дванадцятьма головами і многими крилами». Лише молитва до Св. Миколая врятувала володарю життя. Одразу після перемоги над потворою перед князем з’явився ангел, який вказав йому на вершину гори. Після цієї пригоди володар дав обіцянку збудувати там святиню.
У 1458 р ігуменом монастиря був монах Лука, з якого почалось літописання святині. Спочатку монастирська церква була дерев’яною. У 1657 р. загони князя Ю. Любомирського зруйнували її разом з монастирем. Однак, святиню відбудували. У 1661 р. єпископ Зейкан віддав розпорядження про початок будівництва кам’яної церкви. Роботи провадив майстер зі Львова Стефан П’яменс. Планування і оздобу виконали у візантійському стилі. Монастир був частково зруйнований під час повстання Ференца ІІ Ракоці. Монастирська церква простояла до 1826 р., коли через поганий стан її розібрали. Сучасний її вигляд належить до кінця XVIII – початку ХІХ ст. Будівництво здійснювалось під керівництвом архітектора Дмитра Даца. У 1862 р. монастир знову горів, однак через три роки реконструкцію все ж було закінчено. У 1906 р. художник Ю. Віраґ, котрий вступив до чину Св. Василія, упродовж трьох років розробив креслення іконостасу і вівтарів і розмалював стіни і плафон церкви композиціями «Проповіді св. Мефодія» і «Славословіє».
Монастир завжди провадив серед населення велику просвітницьку роботу. Святиня була і залишається важливим осередком культури і мистецтва. У минулому монастирська бібліотека налічувала понад шість тисяч книг. Вони надходили зі Львова, Острога, Києва. До сьогодні на терені Закарпаття зберігається багато цінних примірників слов’янської писемности. Між ними і знамените «Закарпатське Євангеліє» (1401 р.).
Инша сторінка в житті монастиря настала після початку Другої світової війни. За часів окупації краю гортистами, монахи-василiяни через свою чітку проукраїнську поставу зазнали великих переслідувань. Неугодних ченців спровадили за межі Закарпаття, а деяких заарештували. З-поміж них і настоятеля о. А. Станканця, мукачівського ігумена о. А. Мондика. Дев’ятеро ченців було інтерновано на територію Румунії. На цьому лиха не закінчились. Після приходу совєтської влади, в ніч з 21 на 22 березня 1947 р. до монастиря увірвались працівники НКВС. Монахи були заарештовані, а їхнє місце посіли іноки Московського патріархату.[23,с.16-19]
ЧИНАДІЄВЕ
Перші відомості про Чинадієве походять з ХІІІ ст. Тоді його назва звучала як Сент Міклош. Сьогоднішні мешканці Чинадієвого звичні до приїжджих гостей і привітно налаштовані. Вони охоче допомагають мандрівнику у пошуках місцевих пам’яток. У центрі селища збереглись залишки укріпленого палацу XIV-XV ст., збудованого бароном П. Перені. На відміну від більшости фортець закарпатського краю, ця не мала суто оборонного значення і радше була свідком частих міжусобних конфліктів. У 1657 році її серйозно пошкодили польські війська. Під час нацистської окупації замок перетворили на в’язницю. Сьогодні будівля приватизована і новий господар намагається вдихнути життя у старі мури. Цікаво, що у 1900 р. з нагоди одруження своєї дочки граф Ф. Шьонборн запропонував людям збудувати для них на вибір нову церкву чи школу. Громада обрала школу.
Головними туристичними принадами Чинадієвого все ж справедливо вважають мисливський палац родини Шьонборнів-Бухгаймів. Палац будували як літню і мисливську відпочинкову резиденцію (арх. З. Грессерсон) на замовлення графа Ервіна Фрідріха Шьонборна. Найбільше він послужив графу Фрідріху-Карлу Шьонборну-Бухгайму. До нашого часу будівля збереглась із незначними зовнішніми і внутрішніми змінами. Будинок п’ятикутний, масивний, з двома кутовими круглими триярусними вежами. Стіни виконано без надмірних архітектурних деталей. По периметру замку, над вікнами другого поверху, розташовано декоративні стрільниці. Додатковою оздобою можна вважати численні комини будівлі. Розповідають, що раніше у будинку існували два підземних ходи, які сполучали приміщення першого поверху. В архітектурі палацу втілено цікаву ідею. Кількість його вікон – 365 – відповідає кількості днів у році; 52 кімнати – кількості тижнів, а 12 входів – кількості місяців. Оригінально запланували і ставок. Він передає обриси тогочасних кордонів Угорщини.
Краса й архітектурна довершеність оселі була її щастям, приваблювала численних гостей і друзів родини. Повоєнна історія маєтку – це процес його перетворення на курорт. За совєтських часів тут відкрили санаторій «Карпати», який працює і сьогодні. Нові господарі не залишили надто багато від його внутрішньої оздоби, знищивши довершеність і витонченість. Залишки вишуканого інтер’єру можна побачити в одній із зал санаторію та окремих музеях Закарпаття.[15,с.50-55]
БЕРЕГОВЕ
Цілком природно і вірно, що своє рідне місто ми вважаємо центром світу. Палоці Горват Лайош Берегове часто називають «Українською Угорщиною». Довший час провадились переговори про створення окремого угорського національного району. Мандрівник може наштовхнутись тут на проблему комунікації з місцевими жителями. Більшість мешканців, особливо старше покоління, послуговується виключно угорською і орієнтується на угорський час.
Місто розкинулось на мальовничому березі річки Верке, поблизу гірських пагорбів, вкритих виноградниками. За припущеннями письменника П. Ференца, колись ці землі становили прикордоння Римської імперії. Сумнівна, але гарна легенда, впроваджена до літератури Міхаєм Томпою (1817-1868), розповідає, що місто постало на тому місці, де мітичний пастух на ім’я Сас знайшов у ямі, яку розрили під час бійки двоє биків, сім корит золота і вирішив збудувати храм.
Перші згадки про місто походять з 1063 р. Після смерти короля Бейли І (1046-1061) його володіння були поділені між його трьома синами. Від імені останнього з них – Ламперта, поселення назвали Вілла Ламперті. Дата заснування міста дискутується. Одні дослідники вказують на 1063 р. Згідно инших відомостей, початок йде з 1141 р., коли король переселив сюди саксів, і тому місто отримало назву Лампертхаза. У 1241 р. поселення зруйнували татари. Для підтримки колоністів, у 1247 р. жителі отримали від короля Бейли IV статус королівського міста і тимчасове звільнення від податків. Розквіт припав на період правління короля Людвіга Великого і королеви Ержебет. Після чергового запрошення на ці терени переселенців з Саксонії число їх настільки швидко зросло, що в 1504 р. місто вже мало назву Берегсас. Разом з иншими, жителі тяжко пережили поразку короля Лайоша ІІ під Могачем. Юнацькі роки у Мукачевому і Береговому провів майбутній польський король Стефан Баторій. Пізніше ці землі отримав у власність трансільванський князь Габор Бетлен. У 1657 р., як помсту за війну, яку проти Польщі провадив Дьордь Ракоці ІІ, місто спалили війська князя Ю. Любомирського.
22 травня 1703 р. на центральній площі міста кріпак із с. Тарпа Тамаш Есе розгорнув знамено анти-австрійського повстання куруців під проводом Ференца ІІ Ракоці. На прапорі було написано «Cum Deo pro Patria et Libertate» («З Богом за Вітчизну і Свободу»). 24 травня 1703 року у поблизькому селищі Вилок повсталі здобули блискучу перемогу над австрійськими військами. На місці, де відбулась битва, на лівому березі Тиси, встановили великий пам’ятник загиблим героям. Після поразки повстання Берегсас передали у власність графа Карла Шьонборна-Бухгайма. Епідемії тифу і дизентерії зменшили кількість населення, і тому було запрошено нових переселенців зі Швабії.
Місцеве населення активно долучилось до революції 1848-1849 рр. У 1869 році місто отримало право обирати депутатський корпус на чолі з бургомістром. У 1880 р. у Берегсасі сталася величезна пожежа, яка розпочалась біля будівлі комітатського управління і знищила практично все. Сім’я місцевого лікаря Ліннера взяла величезні грошові позики під заставу своїх виноградників і місто «одягли у камінь». Вулиці виклали бруківкою і обладнали гасовими ліхтарями. У 1919 р. ця тиха провінція знову спричинила міжнародний скандал. У місті створили Угорську Червону армію. Влади Румунії й Чехословаччини, намагаючись не допустити поширення революційних ідей, зайняли ці території. Після підписання Сен-Жерменського миру місто стало частиною Чехословацької республіки. Саме тоді Берегсас і отримав теперішню назву Берегове.
Друга світова війна завдала мешканцям чимало лиха. Особливо постраждала єврейська громада. Сумний знак, встановлений на будинку, де стояла синагога, а зараз розташовано будинок культури, свідчить, що у 1941 році 250 місцевих євреїв були арештовані й видані німцям на території окупованої Польщі. А у квітні 1944-го решту осіб єврейської національности (близько восьми тисяч осіб) поліцаї загнали в ґетто на території місцевої цегельні. Усе їхнє майно конфіскували, а людей відправили до концтабору. З 1946 р., після приходу совєтської влади, сталінський режим, бажаючи помститись місцевим угорцям як союзникам Гітлера, провів репресії серед мирного населення. Значну кількість чоловіків-угорців вивезли на примусові роботи у віддалені частини Совєтського Союзу. Лише через багато років вони змогли повернутись на батьківщину. У 1990 р. було проведено референдум про перейменування міста на Берегсас. Однак це рішення не знайшло підтримки в українському парламенті.
Площа Ференца ІІ Ракоці остаточно сформувалась на початку ХХ ст. Колись вона була огороджена двометровою стіною з бійницями і мала назву Ярмаркової. До числа її найцікавіших пам’яток належить римо-католицький Костел Воздвиження Чесного Хреста – одна з найкращих пам’яток сакральної готики. Його початки сягають 1418 р. Окрім військових дій, ця будівля постраждала у 1565 р. від прихильників протестантського напрямку. Грабували храм і турки, і татари. Сьогодні за рахунок подовженого нефу і характерного вівтаря, вежі-дзвіниці і численних контрфорсів храм робить гарне враження. Його внутрішня оздоба органічна. За рахунок вдалого проєкту храм використовує гру світла на стінах для підсилення естетичного ефекту. Південний портал виглядає багатшим за рахунок дрібнішої профіліровки. Під час будівництва костелу у його північну стіну вмурували дві капітелі, що, як припускають, могли належати до иншої святині. Одна з них прикрашена головою людини, инша – левом, що лежить. Багато фраґментів мають чіткі ознаки романського стилю, що є великою рідкістю для инших теренів сучасної України. У 1657 р. святиня була пограбована військами князя Ю. Любомирського. У 1686 р. під час угорського повстання його охопила пожежа. У 1839 р. проведено часткову перебудову під керівництвом арх. Альберта Тіхлера. Остання реставрація проводилась у 1975-1978 рр. На подвір’ї встановлено цікавий пам’ятник королю Св. Іштвану.
Графський палац (1629 р.) Габора Бетлена споруджено на місці колишнього католицького монастиря, знищеного реформаторами. Це невелика, одноповерхова споруда з мезоніном, збудована в бароковому стилі. Фасад прикрашають шість колон і напис «Бетлен, 1629». Підвал під основною спорудою зберіг початкову ґотичну стелю. Свого часу під написом був ще й герб родини Бетлен. На жаль, поза окремими елементами її зовнішнього декору від давньої величі залишилось небагато.
Повернувшись на площу пл. Ференца Ракоці ІІ, зупинимось на хвилину перед будівлею колишнього касино Берегівської жупи, що була збудована у 1841 р. і стала центром місцевого культурного життя. Перший будинок постав за ініціативи Томаша Етвеша, а сьогоднішня сецесійна кам’яниця (1912 р.) – це наслідок творчости архітектора Дюли Бешенського. Саме тоді площа отримала кам’яне покриття, а перед Другою світовою війною її засадили японськими вишнями – сакурами. Особливо популярними були літературні вечори, на одному з яких був присутній відомий угорський письменник Жігмонт Моріц. На жаль, у червні 2005 р. дах будинку було пошкоджено сильною пожежею.
На перетині пл. Л. Кошута, 1 і пл. Героїв варто оглянути збудовану в псевдоготичному стилі Церкву Реформатів. Як дослідив місцевий краєзнавець Ласлов Зубанич, храм був побудований у час поширення на терени Закарпаття кальвінізму. Цей напрямок протестантизму і сьогодні має найбільшу громаду вірників саме у Береговому. Один з перших її священиків – Балаж Радан, став жертвою нападу католиків. Після численних перебудов і змін ХVIII ст. у 1775 р. він був перебудований і набув сучасного вигляду. 2 травня 1918 р. храм знову згорів. Лише у 1921 р. відлили нові дзвони, а навесні 1922 р. храм відбудували, встановивши новий орган фірми «Рігер». Загалом місцева протестантська громада налічує близько 4500 осіб.
Навпроти церкви стоїть домінуюча на площі будівля збудованого у 1908-1909 рр. за проєктом Ференца Яблонського і будівничих Іштвана і Ференца Копасів – будинок Жупного суду. Совєтська влада перетворила приміщення суду на завод точної механіки, допровадивши до майже цілковитої руйнації. Площу було перейменовано на пл. Визволення, а потім В. Лєніна. Лише у 1993 р. вона змінила свою назву, про що свідчить пам’ятна таблиця на стіні будівлі колишнього суду. У 1909-1910 рр. поряд з Жупним судом постав престижний готель «Роял».
Цікаво й імпозантно виглядає дещо віддалене від центру міста приміщення Української гімназії, де пам’ятні таблиці на її фасаді засвідчують, що свого часу тут працювали такі видатні науковці і педагоги, як В. Пачковський, Ф. Потушняк, Томаш Міхай і Ліннер Берталан.[36,с.11-15]
ВИНОГРАДІВ
Тут кочові мадяри в доломанах, Напіврусини в збиваннях-сукманах Лаштують спритно паклі тютюну, Балакають про турків та війну.
Петро Мідянка Серед усіх районів Закарпаття, Виноградівський – найтепліший і має добрі умови для господарської діяльности. Тому не дивно, що віддавна тут мешкали люди. Уже наприкінці І тисячоліття до н.е. тут жили фракiйцi-даки, котрі витіснили племена кельтів. Вони збудували на берегах річок оборонні поселення. Найбільшого розквіту ця держава сягнула за царів Буребiсти і Децебала. Легіони римського імператора Марка Ульпiя Траяна (98-117 р.), розгромивши ці племена, зруйнували одне з найбільших городищ, яке знаходилось поблизу сучасного села Мала Копаня.
Від початку Х ст. свою владу над цими землями встановили угорці. Севлюш – саме так звучала назва Виноградова, відомого ще й під назвою Угочей. Однак, статус повноцінного міста воно отримало лише у 1262 р. з рук короля Стефана V. Королівська грамота надавала мешканцям громадянські свободи, право обрання радою старости (судді), священика; встановлено щотижневий торг і ярмарок, який у святкові дні був без податку. Додатково жителі звільнялись від митного податку по річці Тиса, податків з будівництва млинів, вилову риби і полювання у лісах. За такі привілеї городяни сплачували королю єдиний податок у день святого Мартина. З часом позиції жителів стали настільки сильними, що вони самостійно видавали дозвіл на оселення магната на їх теренах. Система привілеїв отримала назву «Севлюшське право». Багато инших міст прагнули отримати такі ж привілеї. У 1329 р. король Карл Роберт надав місту маґдебурзьке право. Виноградів швидко перетворювався на важливий торговий і культурний центр. Сюди прибувають громадські діячі, буяє життя. Саме на території Виноградівщини священик-просвітник Бенедек Ком’яті уперше переклав угорською мовою Євангеліє. А у приміщенні теперішньої школи №3 1 травня 1892 р. дав свій перший концерт майбутній відомий угорський композитор і громадський діяч Бейла Барток. Турбувались жителі і про облаштування міста. Одразу при головній дорозі, при вході до школи №3 є ліхтар, який засвідчує, що газове освітлення у Виноградові запровадили ще у 1898 р.
Перші згадки про Виноградівський замок зустрічаються у 903 р. у «Хроніці» Аноніма. Дехто з істориків схильний вважати, що тут тривалий час міг перебувати озброєний підрозділ, що відповідав за безпеку вантажів із сіллю, які перевозили по р. Тиса. Старі плани замку дають підстави припускати, що його почали будувати ще у XIV ст. Доводилось зустрічати відомості, що замок спланував феодал Беке Боршо у 1307 році. У 1399 р. король Жиґмунт Люксембурзький (1386-1437) передав фортецю у власність барону П. Перені. На місці дерев’яного укріплення новий господар звів кам’яну твердиню. Одним з архітекторів фортеці був Арістотель Фіораванті. На головній брамі тоді викарбували герб, річку, рибу і головну вежу фортеці. На жаль, у битві під Магочем Габор Перені загинув. Певний час фортеця належала ченцям-францисканцям, які перетворили її на монастир. Тоді тут зберігались мощі св. Й. Капістрана (1386-1456) – бернардинського ченця, канонізованого папою Бенедиктом XIII у 1724 р. Невтомний проповідник хрестового походу проти єретиків і турків, цей монах самотужки зібрав 60-тисячне військо і воював проти турків на теренах Угорщини. У період реформації, Янош Перені перейшов на бік протестантів і розпочав утиски монастиря. У 1672 р. фортеця серйозно постраждала від військових дій і з того часу не відбудовувалась.
Недалеко від центру міста, на вул. Копаницькій, у глибині решток старовинного парку, який розбили у 1848 р., стоїть невелика двоповерхова будівля. Це колишній палац баронів Перені, збудований у XIV ст. Упродовж віків його неодноразово переплановували і зараз у зовнішньому декорі домінують риси, характерні для стилю бароко. На фасаді зберігся рельєфний герб роду Перені. Урочистої монументальности будівлі колись надали цікавий дах і кутові вежі, завершені барочними баштами. На жаль, сьогодні від цих оздоб залишились лише окремі фрагменти. Зараз у приміщенні палацу розташовується районний відділ освіти. Праворуч від входу, на фасаді можемо побачити пам’ятну дошку, встановлену на честь Жігмонда Перені.
Родина Перені своїм корінням сягає ще ХІІ століття і походить з містечка Перен. Її представники були відомі при угорському королівському дворі й займали там відповідальні посади. В кінці XIV століття король Карл Роберт подарував їм за заслуги замок Нялаб, а також значні володіння у Виноградові. З поміж найвизначніших представників родини на особливу увагу заслуговує постать Жігмонда Перені. Меценат і патріот, став видатною постаттю угорського повстання 1848-1849 рр. У 1849 році угорський уряд, витіснений військами Габсбурґів з Буди, перебрався до Дебрецена. Саме там, у квітні 1849 р. спільно з дворянськими зборами було прийнято Декларацію Незалежности Угорщини. Історичний документ від імені верхньої палати дворянських зборів підписав її голова Жігмонд Перені. Власне, цей підпис і став йому смертним вироком. 24 жовтня 1849 року австрійці засудили і стратили Жігмонда Перені у Буді. Там він і похований. У 1906 р. у Виноградові йому встановили пам’ятник. За часів правління на Закарпатті Чехословаччини, погруддя зняли і заховали в підвалі місцевого краєзнавчого музею. Лише у 1999 р., за ініціативи місцевої угорської громади, справедливість було відновлено і пам’ятник повернувся на властиве місце.
Католицький Костел оо. Францисканців, що стоїть у центрі міста, уперше згадується у 1516 р. Тоді ним опікувались два десятки монахів. Спочатку храм мав ґотичний характер, однак у 1556 році будівлю зруйнували. Лише у 1668 році костел відбудували монахи ордена св. Франциска. Пожежа 1747 р. спричинилась до чергової перебудови. У сучасному Виноградові инколи можна почути чутки, що між фортецею і монастирем існував таємний підземний хід, однак віднайти його нікому на разі не вдалося. У часи економічного розквіту міста храм, крім сакрального характеру, виконував роль громадського центру. Тут городяни збиралися для вирішення життєво важливих справ. З вежі костелу вартовий слідкував, чи не наближаються вороги. У 1748 році єпископ Баркоці з міста Егер передав споруду католицькій громаді. У пам’ять про цю подію над головним порталом встановили його герб. Сучасні фрески на стелі костелу з’явились у ХІХ ст. Варто звернути увагу на залишки ґотичних фрагментів біля вівтаря і склепінь. Аж до 1989 р. святиня була закрита і лише в останні роки відновила свою діяльність.
У центрі стоїть і будівля Костелу оо. Бернардинців. Його заснування спеціалісти відносять до перелому ХІІІ-ХІV ст. У ХVІІІ ст. було здійснено значну перебудову. Сьогодні оригінальними залишились лише портали святині. Саме на них і варто зосередити свою увагу, бо, на жаль, костел зачинений і потрапити всередину майже неможливо.[9,с.44-49]
ХУСТ
Місто розташоване біля мальовничого підніжжя характеристичних гір у тому місці, де зливаються річки Ріка і Тиса. У письмових джерелах місто вперше згадується у Х-ХІ ст. У ХІІ ст. після татарських нападів і часткового знелюднення воно було заселене переселенцями, котрих спровадив король Ґеза ІІ. У 1329 р. король Карл Роберт надав йому привілеї королівського міста. У подальшому, Хуст, як і його замок, пережили велику кількість пригод, постійно переходячи від одного власника до иншого. У 1939 р. на короткий час місто стало столицею Карпатської України, яку 21 січня 1939 р. проголосили 420 делегатів краю на чолі з А. Волошиним. Одночасно вони прийняли рішення про об’єднання з Великою Україною. Однак, через політичні причини це рішення не було втілене у життя і Хуст відійшов до складу Чехословацької держави. Щоправда, багато мешканців Закарпаття позитивно оцінюють той час. Уряд в Празі дбав про нових підданих. У 20-х рр. у місті збудували окружний дім, гімназію, лікарню, офіцерське касино. Влада сприяла національно-культурному розвитку громадян. Місто страждало від стихійних лих. Зокрема значну його частину довелось відбудовувати після катастрофічної повені 1933 р. До початку Другої світової війни у місті перебував 45-піхотний полк чеської армії, знаний як «Румунський».
Невідомо, яким чином склалась б подальша доля Хусту, якби не політична криза кінця 30-х рр. Перед загрозою угорської окупації місцеві українці виявили свій характер у місцевості Красне Поле, що неподалік міста. У 1939 р. тут відбувся великий бій між воїнами української «Карпатської Січі» і переважаючими угорськими військами. Не дивлячись на малу чисельність, «січовики» зустріли ворога потужною обороною. Лише шляхом великих втрат ворогам вдалось здолати сміливців.
Мабуть, жодне місто Закарпаття не має такої кількости легенд про своє походження, як Хуст. Одразу біля мосту, при в’їзді з боку Виноградова, стоїть скеля, що характерна своїм червоним відтінком ґрунту. Кажуть, що за часів татарських нападів місцевий воєвода на ім’я Хуст убив на ній власного сина, прийнявши його за татарина. Усвідомивши помилку, володар наклав на себе руки. Кров батька і сина перемішались і навічно змінили колір цього каменю. Жителі инколи охоче розповідають инші, не менш екзотичні версії походження назви міста. Одна з них, нав’язуючи до місцевого ландшафту, говорить, що колись чортові заманулося вискочити з пекла. Він пробив головою землю посеред гарної квітучої рівнини. Але чорт мав на кінці хвоста китицю, і нею зачепився за землю. Як він не смикався, вийняти її не вдавалося. Тоді він напружив усі сили, рвонув і відірвав частину хвоста. З болю дідько зарепетував: «Йой, хвуст, хвуст, хвуст!» Луна покотилася долиною і з того часу на місці, де вискочив чорт, стоїть гора, а саму місцевість люди прозвали Хустом. За иншими легендами, назва Хуст (угорською HUSZT) походить від перших літер сусідніх коронних міст: H (Hosszъmező – Довге Поле), U (Visk – Вишково), SZ (Sziget – Сігет), T (Tйcső – Тячів).[37,с.15-18]
Руїни місцевого замку височать над містом на горі, висотою понад 150 м. Перша згадка про нього походить з 1191 р. Він витримав татарську облогу 1241 р., у 1594 р. напад хана Гірея, у 1661 р. – напад турецької армії. За час своєї складної історії замок кілька разів перебудовували. В’їзні ворота з південно-східного боку захищала башта, спрямована гострим кутом назовні. У дворі були господарські і житлові споруди, резервуари для накопичення води, тут розташувались палацові споруди та инші приміщення. Задля безпеки облаштували глибокий колодязь. Инколи замок використовували як в’язницю. У XV ст. король Матяш подарував замок разом з солекопальнями своїй дружині, королеві Беатрисі Арагонській. Найбільшої розбудови замок зазнав у XVI – на початку XVII ст. У 1661 р. знаний турецький мандрівник і поет Евлія Челебі, перебуваючи у складі турецького посольства, захоплено порівнював цю твердиню з відомою фортецею Іскандер. У різний період замком володіли королі Жиґмонд Люксембурзький, Ладислав (Лайош) ІІ (1516-1526). Згодом, її володарем був угорський магнат Іштван Бочкої, а після нього – трансільванський князь Габор Баторі. У XVІ столітті її продали за двадцять тисяч канцлеру Мігалю Телекі. ХVІІ століття під час володіння родини Редеї настав розквіт хустського замка. Ференц Редеї у 1657 році був обраний князем Трансільванії. Коли на початку XVІII ст. вибухнуло повстання під проводом Ференца ІІ Ракоці, його сподвижник Емеріх Ілошваї пробрався до замку, хитрістю переманив на свій бік замкову сторожу і заволодів фортецею. Перебуваючи під враженням від такого неймовірного розвитку подій, російський посол у Відні Петро Голіцин повідомив про захоплення замку у Хусті царя Петра І. Фортеця стала важливим стратегічним об’єктом у повстанні куруців. У XVI-XVII ст. з розвитком вогнепальної зброї замок постійно реконструювали і зміцнювали. У його верхній частині був арсенал, внизу – льохи, з яких провадили кілька підземних ходів. Замок мав колодязь, глибиною 160 м. Угорська шляхта активно користала з його мурів як центру для боротьби за незалежність від австрійської імперії. Після поразки куруців тут розташувався австрійський гарнізон. Однак, 3 липня 1766 р. замок спіткала катастрофічна невдача. Під час потужної грози блискавка влучила у льох, де зберігали порох, і фортеця злетіла у повітря. Майбутній імператор Австрії Йосиф ІІ особисто прибув, щоб оглянути наслідки лиха. Саме він і прийняв рішення про переведення військового гарнізону до Мукачевого. Фортеця ще раз постраждала у 1788 р., і знову від сильної грози. По тому замок у Хусті вже ніколи не відбудовували. До нашого часу збереглись лише руїни зовнішніх воріт, порохової вежі, бастіонів, стін по периметру. Сьогодні ті, хто піднімаються на його верхнє подвір’я, можуть насолодитись гарними краєвидами долини рік Тиси та Ріки.
Варто оглянути готичний костел Кальвіністів (Єлизаветинську церкву). Свого вигляду будівля набула у першій половині XV ст. Ззовні вона оточена захисним муром. Пізніші перебудови не спотворили її. Костел складається з трьох частин: ізольованої башти, нефу і пов’язаної з ними апсиди. Після реставрації у 2004-2005 рр. тут були знайдені залишки фресок XV ст.
На відміну він инших міст краю, у Хусті частково збереглась автентична єврейська громада. Сьогодні вона єднається навколо Синагоги. Цій будівлі близько 150 років. Це єдина синагога у Закарпатті, яка майже не припиняла своєї діяльности. Під час Другої світової війни тут зберігали речі євреїв, яких вивезли нацисти. У совєтські часи будівлю кілька разів пробували перетворити на клуб місцевої взуттєвої фабрики. Зараз синагога діюча, хоча і перебуває у стані ремонту. Більшість громади складають старші люди, які дбайливо зберігають пам’ять про минуле.
Серед инших архітектурних пам’яток цікавими для мандрівника є залишки місцевої «чеської дільниці», яка була збудована на початку ХХ ст. Вона розташована у районі теперішньої середньої школи №1. Ще однією пам’яткою чеського перебування у місті є будинок міської ради, збудований у 20-ті роки для діяльности окружного уряду.
Перебуваючи у Хусті, варто здійснити огляд навколишніх теренів, які мають важливе значення для всього Закарпаття. «Долина нарцисів» – одна з них. Щовесни, у половині травня, за п’ять кілометрів від міста, в урочищі Кіреші, на висоті 180-200 м над рівнем моря, на площі у кілька гектарів розквітають тисячі квітів. Легенда каже, що мітичний Нарцис блукав цими краями і задивився у потічок Хустець, що тече серед мальовничої долини. Вода була чиста і прозора. Нарцис побачив себе у ній, як у дзеркалі, закохався і залишився назавжди. Доводилось чути, що колись нарциси навіть допомогли місцевим жителям вистояти у боротьбі проти ворогів. Коли останні захопили замок, люди, ніби в знак покори, зробили для них подушки, напхані квітами. Це був хитрий підступ, бо нарцис має сильні снодійні властивості, і, хто засне на такій подушці, може більше не прокинутись.[11,с.22-24]
ТЯЧІВ
Тячів – невелике, симпатичне місто у Хустській котловині, на правому березі річки Тиса, за 136 км на південний схід від Ужгорода. Воно населене привітними людьми, має гарну атмосферу. Майже через місто проходить українсько-румунський кордон. Через відносно невелику ширину річки місцеві рибалки спокійно ловлять рибу в територіальних водах сусідньої держави.
Докладний час його заснування не встановлено. Під час археологічних розкопок виявлено, що поселення тут існували уже принаймні від VІ-ІІІ ст. до н.е. У документах різних історичних епох трапляються назви: Thechew (1336), Techew (1406), Teczyo (1453), Thewche (1459), Tetso (1851). У літописах Тячів вперше згадується у 1329 р. у грамоті угорського короля Карла Роберта, де разом з Хустом, Вишковим, Довгим Полем і Сігетом був віднесений до статусу королівських міст. Усі населені пункти звільнялися від податків, а також грошових поборів і повинностей на користь місцевих феодалів. У 1406 і 1453 рр. подальші королівські грамоти підтвердили попередні рішення. 1551 р. населення одержало право вільно користуватися землею, випасати худобу у королівських лісах, ловити рибу, провадити безмитну торгівлю. Першу нотатку про герб міста датовано 28 червня 1701 року.
Тячів славний видатними постатями. З 1914 р. тут працював знаний угорський художник Шимон Голлоші, який був керівником Мюнхенської художньої школи і засновником творчого осередку художників у Нодьбані (Угорщина). Починаючи з 1904 року, він разом із своїми учнями щороку виїжджав із Мюнхена на етюди у Тячів. У 1914 році художник переніс до міста майстерню, котра була на лівому березі Тиси, біля підніжжя гори Нересен. Сьогодні на будинку, де жив митець, встановлено меморіальну дошку. 1 травня 1992 року у центрі міста громада встановила бронзове погруддя митця, виготовлене угорським скульптором Еміке Товтом.
На жаль, Тячів завжди більше, ніж инші міста краю, страждав від закарпатських повеней. Одні з найтяжчих з них стались у травні 1913 р. і восени 1937 р. Тоді загинуло багато людей. У травні 1970 р. вода знову прорвала дамбу і ринула до центру міста. За дві години Тячів повністю затопило. Особливий героїзм у порятунку людей виявили Б. Косенко і Шель Куно. На пам’ятку про той рівень води його позначили на пам’ятнику неподалік від місцевої районної поліклініки (вул. Жовтнева). Наступні великі повені стались у 1993 р. і 1998 рр.
Місто має три цікаві сакральні пам’ятки – реформатський, римо-католицький і греко-католицький храми, і всі вони розташовані у межах головної вулиці.
У 1556 р. будівлю римо-католицького костелу, що був заснований ще у ХІІ ст. королем Ладіславом Великим, вже як Реформатський передали прихильникам кальвінізму. Його стеля викладена яскраво розмальованим кахлем. Храм реконструювали у 1748 і 1810 роках. До західного фасаду прибудовано триярусну дзвіницю із шатровим покриттям та годинником. Стіни храму укріплено міцними контрфорсами. Неф перекрито дерев’яним кесоном із розписами середини ХVІІІ ст. До 1944 р. тут була найбагатша бібліотека Мараморощини. На стінах храму є дві стели з іменами вірників, які загинули у Першій і Другій світових війнах.
Греко-католицька Церква Покрови Пресвятої Богородиці збудована у 1852 р. Однак, перші згадки про неї походять з 1801 р., коли вона ще була дерев’яною. Сучасні ікони і вівтар виготовлено у будапештських майстернях. На вежі церкви встановлено два дзвони: один роботи майстра Ф. Егрі (1924 р.), другий дзвін походить з м. Арад у Румунії і початково був відлитий для кафедрального храму в Сигеті. У 1948 р., після заборони Греко-Католицької Церкви святиню передали православній громаді.
Тячів має кілька монументів, які прикрашають і урізноманітнюють його ландшафт. Одразу при в'їзді до міста з боку м. Хуст на вул. Л. Кошута на честь 150-тої річниці з дня народження Тараса Шевченка споруджено пам’ятник поету. У місті також є погруддя угорського патріота Лайоша Кошута. На цьому монументі також відзначено рівень води під час повені травня 1970 р. У центрі міста стоїть погруддя совєтського танкіста Вайди, який загинув під час боїв за визволення міста в 1944 році.[15,с.40-47]
СОЛОТВИНА
Свою славу поселення здобуло завдяки покладам солі, яку люди почали видобувати ще у прадавні часи. Селище розташоване на правому березі Тиси, між гірськими хребтами Склаван і Магура, упритул до українсько-румунського кордону. У літературі инколи зустрічаються старі назви Солотвина – Акнаслатина, Марамароська Солотвина, Слатинські Доли. Найдавніші згадки про селище походять з XIV ст. Початок промислового видобування солі перетворив його на важливий господарський і політичний центр. У середньовіччі і навіть у новий час сіль розглядалась як реальна грошова одиниця, тому правителі Угорщини, та й инші можновладці, приділяли розвитку Солотвини велику увагу.
Сьогоднішнє селище, окрім солекопів та Закарпатської обласної алергологічної лікарні, славне своїми майстринями-килимарницями. Про добробут місцевих мешканців та їх сусідів свідчать будинки, майже кожен з яких сміливо можна назвати витвором мистецтва. Инколи складається враження, що мешканці знають, як з-під землі, окрім солі, видобути ще й гроші, хоча, за достовірними поголосками, в окремих випадках це наслідки прибутків, отриманих від виробництва неліцензійної продукції. Однією з важливих туристичних розваг є місцевий аналог Мертвого моря – солене «Озеро Кунігунди». Щоб насолодитись цілющою купіллю, влітку на вихідні до нього прибуває кілька тисяч осіб. Згідно з легендою, мандруючи із своїм батьком королем Белою ІV королівна Кунігунда кинула в одну з місцевих шахт свій перстень. Коли вона вийшла заміж і переїхала до Польщі, перстень знайшли у селищі Вєлічка під Краковом місцеві солекопи.
З архітектурних пам’яток Солотвина можна відзначити Церкву Св. Архистратига Михаїла (1895 р.). Ще в 1751 р. джерела згадують про існування у селищі дерев’яної церкви, однак у 1784 р. вона повністю згоріла. Теперішня церква – це добротна мурована базиліка, яку закінчили у 1936 р. стараннями таких доброчинців, як єпископ Великовараданський Михайло Павел, про що свідчить пам’ятна таблиця румунською мовою перед входом. У 1946 р., під час гонінь на Церкву, її тодішній парох Іван Марина був засуджений совєтською владою на 25 років каторги.
У жовтні 1976 року в Солотвиній почала діяти підземна лікарня на 260 ліжок. Тоді лікарня мала всесоюзне призначення, і лікарняні місця були пропорційно поділені між усіма республіками. На глибині понад 200 метрів тут лікують астму і туберкульоз. У підземних відділеннях постійна температура 22-23 градуси, відносна вологість – 20-26 відсотків, повітря асептичне, вміст мікробів у ньому у 5-7 разів менший, ніж на поверхні, немає радіації і впливу електромагнітних полів. Власне кажучи, лікує саме повітря, насичене біологічно активним аерозолем. Соляний масив має 85 кілометрів.
Дорогою від Тячева до Рахова у селі Ділове вченими Віденської цісарсько-королівської академії наук Австро-Угорської імперії було встановлено геодезичний знак, що символізує «Географічний центр Европи». Латинською мовою тут викарбувані слова – Locus Perennis. Dilicentissime cum libella librationis quae est in Austria et Hungaria confectacum mensura gradum meridionalium et paralleloumierum Europeum. MD CCC LXXXVII. (Постійне, точне місце. Дуже точно, зі спеціальним апаратом, який виготовлений в Австрії й Угорщині, зі шкалою меридіанів і паралелей, встановлений Центр Европи. 1887.) Трохи далі вже совєтські соцреалісти встановили, як альтернативу, стелоподібне творіння. Нещодавно до того додалося «архітектурне творіння» українського походження.[36,с73-77]
РАХІВ
«...Якби ви знали, який це дивовижний, майже казковий куточок, з густозеленими горами, з вічно шумливими гірськими ріками, чистий і свіжий, наче вчора народився. Ноша, звичаї... гуцулів-номадів, які проводять усе літо зі своїми стадами на вершинах гір, — настільки своєрідні й барвисті, що почуваєш себе перенесеним у якийсь новий, незнаний світ...» М. Коцюбинський
Рахів – найвисокогірніше місто України (820 м. н. р. м.). Найнижча його вулиця лежить на висоті 400 м, а найвища – на висоті 1000 м. Иншою особливістю міста є те, що тут занотовано одну з найбільших в Україні кількість гроз з блискавками (43 на рік).
Рахів бере свій початок у 1447 р. Доводилось чути окремі думки про якогось мітичного Раха, який заснував місто. Однак, більшість місцевих краєзнавців все ж переконані, що назва Рахів походить від слова «рахувати». Звичайно ж, гроші. Усі розповіді про відважні ватаги та їхні пригоди оперті на реальних фактах, бо окрему сторінку в житті Рахова відігравали контрабандисти. Вони активно користали з того факту, що місто завжди було природнім кордоном між Галичиною і Закарпаттям. Свого часу тут проходив польсько-угорський, потім польсько-чехословацький, а зараз українсько-румунський кордон. Одне слово, люди завжди мали чим займатись.
Окрім того, місто завжди було осередком різного ґатунку опришківських ватаг, більшість з яких становили мешканці Верховини і селяни-втікачі з Галичини. Найславнішим проводирем був Олекса Довбуш. Цей карпатський «Робін Гуд» залишив по собі помітний слід у фольклорі всього регіону Українських Карпат.
Історична довідка засвідчує, що в 1782 році у Рахові збудували перший дерев’яний міст через Тису. У той час поселення перетворилось на центр економічного, політичного і культурного життя у верхів’ї Тиси. Величезним поштовхом до соціально-економічного розвитку краю стало будівництво залізниці, яка була здана в експлуатацію 15 серпня 1895 року. На її будові працювало кілька тисяч італійців та спеціалістів з инших країн Европи. Частина з них, закохавшись у місцевих красунь, залишилась, урізноманітнивши і без того строкате етнографічне обличчя Гуцульщини.
Перша світова війна і революція після неї докотились і до цих місць. 5 січня 1919 року в с. Ясіня утворено Гуцульську республіку на чолі зі Степаном Клочураком, яка протрималася до 11 червня 1919 року. Для ліквідації революційних настроїв місто зайняли румунські війська. На щастя, післявоєнні договори включили Рахів до Чехословаччини, котра своїм ліберальним правлінням зробила для краю багато доброго. У 1939 р. Рахів зайняли угорські війська. За часів німецької окупації місто зазнало значних втрат.
Останнє велике гуцульське село перед Яблунівським перевалом – Ясіня. Раніше воно було відоме своєю знаменитою гуцульською архітектурою і внутрішнім декором хат. На околицях Ясіні розташовані найвищі гори українських Карпат. Це знаменита Говерла, Петрос і Близнеця. Саме тут, якщо пощастить, можна віднайти гірську квітку – едельвейс, що є символом чистоти, вірности і кохання. Ця квітка зображена на прапорі рахівського району. Вперше в історичних джерелах село згадується в 1505 р. Тоді воно належало феодалу Драгфі, а у 1583 перейшло у власність якогось Карольї. Очевидно, що не всім подобалась влада пана, бо багато місцевих жителів активно вступали в опришківські ватаги. Одним із знаменитих поводирів був ватаг Пинтя. У XVII у селі проводились активні спроби німецької колонізації. Чисельність переселенців сягала півтори тисячі осіб.
Цікавою є історія походження назви села. Легенда каже, що гуцул на ім’я Іван Струк випасав до пізньої осени в цих місцях свої отари. Якось його раптово застав великий сніг, що засипав усі стежки. Він був змушений залишити отару і повернутись додому. Коли навесні він, разом з сином, повернувся, то виявив, що отара не лише збереглась, але й з’явився приплід. На пам’ять про це він власним коштом збудував каплицю, а також хату із найбільшого ясеня. Пень цього дерева був такий великий, що довкола нього могли вільно сісти дванадцять людей. У долині І. Струк заснував село і назвав його Ясіня. Уже згодом на місці каплиці збудували церкву.
Ясіня переживала різні часи. Особливо невдалим був 1927 р., коли село спочатку постраждало від сильної повені, а потім згоріло. Багато мешканців села стали основою «Карпатської Січі». Вони активно боролись з нацистами і комуністами у роки Другої світової війни. Тут активно діяло підпілля УПА. Слід додати, що Ясіня знана і своїми людьми. З цього села походить легендарний Степан Клочурак (1895-1980) засновник і президент Гуцульської Республіки (1918 р.), міністр в уряді Карпатської України, політв’язень сталінських ГУЛАГ-ів (1945-1957). Попри буремне минуле рахівчани з повагою ставляться до воїнів совєтської армії, про що свідчить стан пам’ятників в центрі міста.
Міжгірський район Закарпатської области – один з найбільш самобутніх і славний, передовсім, своїми знаменитими краєвидами. Однак, найбільшим його діамантом, який виблискує у короні Закарпаття, є Національний природний парк «Синевир». Найкоштовнішим і найважливішим скарбом парку справедливо вважають знамените Синевирське озеро. Воно утворилося через перекриття річкової долини зсувами на висоті 989 метрів над рівнем моря у післяльодовиковий період. Улоговина заповнилась водою трьох гірських струмків, а розмір озера і його глибина продовжують постійно змінюватись в залежності від кількости опадів. Хоча існує і поетичне пояснення виникнення озера. Посередині водойми є маленький острівець. За народними переказами, це вершина каменя на могилі дівчини Синь і хлопця Вир. Їхньому коханню завадили злі люди. Заздрісники скинули парубка з гори. Зоставшись сама, юнка виплакала цілий ставок синіх сліз. Потім і сама кинулася з кручі в озеро. Середня площа озера – 4-5 га, глибина – 8-22 метри. У прозорій, холодній воді добре почувається вже рідкісна для инших теренів Карпат форель.
Для шукачів оригінального цікавим буде візит у місцевий Музей лісосплаву на Чорній Ріці. Музей є закладом просто неба, частково розташований на воді і є гідротехнічною спорудою XІХ століття. Вона використовувалася для сплаву лісу, зв’язаного у дараби (бокори, плоти). Її складне, як на той час, технічне й архітектурне вирішення базувалось на досвіді традицій народного будівництва. Вправність закарпатських майстрів відома за межами краю, а створені ними шедеври культових, житлових, адміністративних та инших споруд вражають неповторною красою.
Весною 2005 року, коли я був в Невицькому, по території замку бродило декілька групок туристів. Цікавляться все-таки замковою архітектурою в Україні. Дрібничка, а приємно. І особисто моя думка: Невицький замок, незважаючи на напівзруйнований стан, є одним з найцікавіших замків Закарпаття.[23,с.18-25]
РОЗДІЛ 6 Археологічне дослідження замків, палаців Закарпаття
6.1 Археологічне дослідження замків
Невицький замок
Якщо їхати з Ужгорода до Львова через Ужанський перевал, то за 12 кілометрів на північ буде село Невицьке. По правий бік від траси ви побачите на високій горі ( 260 метрів над рівнем моря) шатровий дах однієї з веж старовинного Невицького замку. Під час археологічних розкопок на замковій горі були знайдені безліч предметів, що засвідчують те що тут селились люди ще за царя Гороха. Були знахідки кам’яних сокир доби неоліту (ІV тис. до н.е.), прикрас і зброї доби бронзи ( ІІ тис. до н.е.), кераміки більш пізніх часів і ще безліч різних речей.
Саме через Верецький перевал, зруйнувавши укріплення в Невицькому, прорвались монголо-татари в Угорщину в 1241 році. Перші письмові згадки про Невицьке відносяться до кінця ХІІІ століття. Тоді ж ймовірно й починається зведення на місці земляних укріплень дерев’яної фортеці.
В 1279 році угорський король Ладислав IV (Ласло IV) дарує землі Ужанського комітату одному з трансільванських воєвод – Фінті Аба (Обо). Його нащадки володіли замком до початку ХIV ст. й значно зміцнили його. Але вони вв’язались в міжусобну боротьбу за угорський королівський трон і в 1317 році були змушені тікати на територію Галицько-Волинського князівства. Правити угорськими володіннями став Карл І Роберт, а Невицький замок переходить у власність Яна Другета – вірного королівського слуги. Власність – власністю, але замком з 1317 року володіли не Другети, а чергова опозиція Карла І. Лише після її поразки, в 1322 році, новий володар зміг зайняти Невицьке. Так як дерев’яний замок дуже постраждав в міжусобних сутичках, Ян Другет починає зводити нову муровану фортецю, будівництво якої розтягнулось майже на століття. Була побудована фортеця по типу італійських замків, що по суті продовжували лінію розвитку дерев’яно-земляних однобаштових замків.
Цитата з книги „Історія Української архітектури” 2003 р. „Первісне ядро оборонного комплексу на гірській терасі поблизу с.Невицьке – монолітна споруда з вузьким внутрішнім подвір’ям. Форма плану, зумовлена ділянкою, наближається до овалу, від якого відтято західну частину. Зовнішні розміри комплексу наближаються до розмірів замку в Олеську (26 х 58 м). Над одним з приміщень у південно-східній частині замку височить квадратна в плані чотириярусна дозорна башта, яка ззовні не виступає з площини мурів, а з боку подвір’я вписана в житловий корпус. Форма плану свідчить, що це найдавніша частина замку була пристосована лише для ведення фронтального вогню, а захистом служили переважно природні перешкоди, міцність і неприступність кам’яних мурів, тобто оборона ще значною мірою залишалася пасивною”.
Другети володіли замком в Невицькому на протязі декількох століть. Родина їх була вельми непосидюча. Представники їх роду часто встрявали в різні чвари, як міжнародні та міжкнязівські, так і суто родинні. Часто один представник роду воював з іншим, а Невицьке часто змінювало володарів. Інколи другетівські чвари втихомирювали королі, а в 1602 році навіть папа Римський втручався в їх війну. За участь в контрреформації й підтримку єзуїтів, Ватикан допомагає Дердю ІІІ Другету стати власником Невицького замку. З цим не змирились протестантські трансільванські князі й війська Дердя ІІ Ракоці в 1644 році захоплюють Невицьке. Замок був зруйнований й з того часу більше не відновлювався. На протязі декількох століть замок продовжував руйнуватись.
В книзі „Замки Підкарпатської Русі”( автори Д.Поп та І.Поп) можна прочитати, що в 30-ті роки ХХ століття на стіні північної частини замка ще можна було бачити залишки фресок. Зараз від тих фресок не залишилось й сліду. В тій же книзі є ось така інформація про замок в Невицькому: „Невицький замок займав важливе стратегічне положення. З його стін можна було контролювати вихід з Ужанської долини, по якій проходив торгівельний шлях з Угорщини через Ужоцький перевал в Галицько-Волинське князівство й Польщу. Тому й не дивно, що для свого часу Невицький замок був сильним укріпленням. Будівники замку вміло використовували вулканічний пагорб й створили на його вершині потужне для свого часу фортифікаційне укріплення. В комплекс його входили замкові споруди й система укріплень, яку утворювали вали, рови й стіни з баштами. Зовнішній вал напівкругом охоплював замок, за яким виритий глибокий рів, далі розташований внутрішній вал, на якому зведена кріпосна стіна з чотирма баштами, які розташовані на відстані 30-40м одна від одної, тобто в межах прицільної стрільби здовж стін. Три башти мають напівовальну форму, одна трикутну. З південно-західної сторони головні кріпосні споруди з’єднуються двома паралельними стінами з в’їздною баштою шестикутної форми, створюючи архітектурну форму, близьку до барбакана. На башті-барбакані збереглися амбразури”.
В 70-80 роки ХХ ст. на території замку розміщувався туристичний центр. Зараз центр той не функціонує, хоча існують плани про його відновлення. Ще за радянських часів було влаштоване шатрове укриття двох башт, від якого на одній з башт майже нічого не залишилось. Залишилась ще якась не зрозуміла металева конструкція, що використовувалась мабуть для тренування альпіністів. [див. дод.4]
Ужгородский (р.Ужгород) - XII–XVIII ст., розташований в старій частині міста. Самий давній пам’ятник військового мистецтва і архітектури. У дворі замка в наслідок археологічних розкопок знайдені залишки готичного храму серединиXII століття. [див. дод.1]
Мукачівський (м.Мукачево) замок "Паланок" - пам’ятник фортификационної архітектури і історії XII–XVII ст. На горі вулканічного походження в далекі часи існували різні земляні і дерев’яні укріплення. В IX–Xст. тут була споруджена невелика укріпленість для охорони за Карпатськими границями Київської Русі. [див. дод.2]
Чинадіївський замок(м.Чинадієво) був побудований в ХVст. бароном Перені. В 1657р. замок був досить сильно пошкоджений польськими військами князя Любомирського. Пізніше замок виконував функцію в’язниці. [див. дод.3]
Боржавский замок - спочатку тут стояв дерев’яний замок Боршо, в якому жили підлеглі болгарського князя Салана. В 903 м. після триденної облоги ним оволоділи венгерські племена. Пізніше на місці дерев’яної укріпленості була побудована кам’яна. Після татаро-монгольского нашестя на Західну Европу в 1241-1243 рр. замок почав занепадати. Під час турецьких нападів на Закарпаття в 1566 р. Він був повністю зруйнований.
Руїни Квасівського замку. Це був звичайний рицарський замок. З кріпості контролювали сухопутний "соляний" шлях і вихід із Боржавскої долини. В ХVI ст. володар замку Павел Мотузнай багато разів грабував місцевих селян і феодалів. В результаті цього венгерський дворянський сейм в 1564 р постановив зруйнувати замок, а багатство володаря конфіскувати в пользу держави. [див. дод.5]
Середнянський замок. Самотня башня охроняє таємниці своїх перших володарів - рицарів ордена тамплієрів. Говорят, що саме тут вони заховали свої скарби. Венгерський король по просьбі французького императора Філіппа Красивого наказав зруйнувати все укріплення. Після розпаду ордена в 1312р. замок перейшов до рук монахів ордена Святого Павла. Під час визвольної війни венгерського народу в 1703-1711рр. замку були нанесені значні пошкодження. Ще одним историчним фактом із исторії замку залишаєтсья те, що його володарем був відомий венгерський герой Іштван Пор. [див. дод.6]
Залишки Бронецького замку. Найбільш відомі серед всіх замків Закарпаття. Перші згадки про замок датуються 1273 р. В грамоті венгерського короля Ласло ІV сказано, що замок був відібраний у ворогів йго батька. [див. дод.7] Хустський замок ХІ-XVІІІ ст. В 1191р. венгерські королі закінчили будувати укріплення, будівництво якого йшло більше сто років. Після 1526р. замок перейшов до Трансільванського князівства. В 1709р. в замкові відбувся спільнотрансільванський сейм брибічників Ференца ІІ Ракоці. В 1766р. Під час великої грози над Хустом блискавка вдарила в порохову башню замку и значна частина замку була знищена.Замок розташований недалеко від санаторію Нарцисс на вїзді в Хуст со стороны Тячева. Поворот в "Долину нарциссов", а чуть дальше дорога до санаторію. Від санаторію йти хвилин 15 на вершину замкової гори. Частина стін замку досить добре збереглась. З вершини гори відкриваеться вид на долину Тиси і Хусту. Замок також видно з берегів р.Тиси.
Руїни Виноградівського замку – вже в ХІ ст. тут стояло укріплення. В 1399 р. Жігмунд І дарує замок барону П.Перені. На месці дерев’яного укріплення новий володарь зводить кам’яну укріпленость В ХVст. сім’я Перені передає замок монахам-францисканцям, які перетворють йго в монастир. Під час релігійних війн в 1566 році полк королівських військ Австрійської імперії під командуванням генерала Текелеші штурмом оволоділи замком і зруйнували його. [див. дод.8]
Руїни Королівського замку – на місці старого слов′янського городища венгерський король Іштван V наказав побудувати королівський мисливський будинок, де в другій половині ХІІІ ст. Бейла ІV заклав кам’яний замок для укріплення границь держави. В 1405 р. замок був переданий роду Перені. Після антигабсбургської змови, в якій приймала участь сім’я Перені, по наказу імператора Леопольда І замок був зруйнований. В даний час залишились тільки частини стін. На одній із стін розташована табличка с назвою замку. Замок добре видно здалеку, бо він знаходиться на возвишенності, на берегах р.Тиса. На вершину замкової гори піднятися досить важко – схили дуже круті. З вершини відкривається вид на долину Тиси, місцеві гори, Чорну Гору (Виноградово). Поряд з замком розташована дерев’яна церква.
Залишки Вишківського замка - перші спогади про фортецю відносяться до кінця ХІІІ ст. (1281 р.). Вона виконувала роль охорони водяного шляху по Тисі, по якомй йшла із солотвинських шахт кам`яна сіль. [див. дод.9], [36,с.71-77]
6.2 Археологічне дослідження палаців
Вілла Шенборнів (санаторій "Карпати", Мукачівський район). Побудований в 1890 році, в стилі Романтизму. будинок має більше 300 вікон. Поряд вокзал і парк виконаний в стилі романізму.. [див. дод.10]
Палац "Перені" в м.Виноградово. Побудований в 14 ст. Двухярусний палац в стилі барокко. На фасаді розташований родовий герб. Всі присадибні будови, а також розташований поряд парк виконаний в тому ж стилі. [див. дод.11]
Палац "Довгаїв" розташований в с.Довге, Иршавский район. Побудований в 15 ст. Пізніше був перебудований в стилі класицизму. [див. дод.12]
Палац "Ракоці" (м.Мукачево). Палац розташований практично в центрі міста. Зараз там розташована художная школа. [див. дод.13]
Палац Другетів(руїни, Ужгород-Горяны).
Палац сімї Бетленів знаходиться в м.Берегові. Побудований в 1629 році. Одноярусна побудова в стилі барокко. [див. дод.14]
Палац "Плотені"(Великі Лази, Ужгородського району).
"Білий палац" (Мукачево) - один из найбільш цінних пам’ятників палацового будівництва в Закарпатті, минулий палац графів Шенборнів в Мукачеві. Рід Шенборнів володів в Мукачівськім краї на протязі 200 років великими угіддями, якими був наділений в 1728 р. німецьким императором Карлом, займавшим в той же час трон короля Венгрії. Палац виник шляхом перебудови так названого Білого Дому, побудованого у другій половині 17ст. трансильванськими князями династії Ракоці і до 1711 р. служившого їм городською резиденцією.[11,с.47-53]
ВИСНОВОК
В роботі на основі матеріалів новітніх комплексних археологічних досліджень висвітлені шляхи та час давнього населення Закарпаття, дана характеристика особливостей суспільного устрою та основних етапів розвитку культури, висвітлені питання походження, історичної долі, етнічного обличчя та характеру взаємозв’язку культур на території Закарпаття.
Археологічні матеріали засвідчують складність процесу істори чного розвитку цього регіону, розкривають тісні зв’язки населення Закарпаття з іншими культурами Центральної та Східної Європи. А також дають підставу для ствердження про те, що населення Закарпаття зберегло свою самобутність.
Найранішим технологічним періодом в археології є кам’яний вік. В цей період метал людині був невідомий і всі знаряддя виготовлялися з каменю. Цей період характеризується особливими рисами адаптації людини до оточуючого середовища.
Період енеоліту та бронзи характеризується зростанням відносної осілості населення та винайдення бронзи, а також завершилися процеси першого суспільного розподілу праці.
Залізний вік розпочався близько 1000 р. до н.е. В ньому можна відзначити такі історичні явища: технологічний перелом у виготовлені знарядь праці і зброї, виникнення перших ранньодержавних утворень та найяскравіших кочових утворен.
Ранньослов’янський та давньослов’янський періоди дають змогу простежити і проаналізувати культуру, побут і матеріальне життя племен. На даний час ці періоди потребують глибшого дослідження.
Археологи України ставлять і по можливості розв’язують проблеми, що стосуються давньої, середньовічної історії і культури населення, що проживало на території Закарпатської області. Головною науково-дослідною аархеологічною установою є Інститут археології Академії наук України, який координує археологічні дослідження і підготовку кадрів високої кваліфікації.
Археологічна пам’ятка є всенародним надбанням і охороняється державою, пошкодження археологічних об’єктів карається законом.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині кам’яного віку,- К.: Наукова думка, 1981;
Археологія Прикарпаття, Волині і Закарпаття (кам’яний вік),- К.: Наукова думка, 1987;
Археологія Прикарпаття, Волині і Закарпаття (ранньослов’янський і давньоруський періоди),- К.: Наукова думка, 1990;
Археологія Прикарпаття, Волині і Закарпаття (енеоліт, бронза і раннє залізо), - К.: Наукова думка, 1990;
Академія наук УССР: «Актуальные проблемы исторыко археологических исследований (копія)» К.: Наукова думка, 1987;
Аулих В.В., Багрий Р.С. и др. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья // К.: Наукова думка, 1999 г. – С. 187.
Балагури Э.А: Археология Украинской ССР. – К. 1985|;
Балагури И.Э. Культуры раннего периода эпохы бронзы Закарпаття. – К., 1990;
Балагурі Е.А. Дослідження стародавньої історії Закарпаття. Ужгород, 1972;
Балагурі Е.А., Бідзіля В.І., Пеняк С.І. «Давні металурги українських Карпат», Ужгород: Видавництво «Карпати», 1978;
Балагурі Е.А., Пеняк С.І., Закарпаття – Земля словянська, - Ужгород: Видавництво «Карпати», 1976;
Березанская С.С., Отрощенко В.В. и др. Культуры эпохи бронзы на територии Украины // К.: Наукова думка, 1986. – С. 164.
Бідзіля В.І. Історія культури Закарпаття на рубежі нашої ери.- К., 1971;
Винокур І.С., Гуцал А.Ф., Пеняк С.І. Довідник з археології України // К.: Наукова думка, 1984. – 222 с.
Генич В. Очерки по истории советской археологи. – К., 1987.
Гладилін В.Н. Ранній палеоліт // Археологія Української ССР. – К., 1985. – Т1;
Грибович Р.Г., Мацкевой Л.Г. и др. Археология Прикарпаття, Волыни и Закарпатья. (Каменный век) // К.: Наукова думка, 1987 г. – С.129.
Котигорошко В.Г. Городища рубежа нашей эры в Верхнем Потисье // SA – 1989. – С. 230.
Котигорошко В.Г. Исследование Малокопанского городища в 1995 – 1996 гг. // Carpatica – Карпатика. Ужгород, 1998. – С. 110.
Кулаковская Л.В. Мустьерские культуры Карпатского бассейна.- К., 1989;
Мацкевий Л.Г. Мезоліт Закарпатської області.Ужгород, 1995;
Мацкевой Л.Г. Мезолит запада Украины // К.: Наукова думка, 1991. – С. 144.
Науковий вісник Ужгородського університету. Випуск 5. – Ужгород Видавництво «В. Падяка», 2002;
Пам’ятки Гальштатського періоду в межиріччі Вісли, Дністра і Прип’яті // К.: Наукова думка, 1993. – С. 320.
Пеняк С.І. «Ранньослов’янське і давньоруське населення Закарпаття VI – XIII ст., К.: Наукова думка, 1980;
Пеняк С.І., Попович І.І., Потушняк М.Ф. Розкопки в зоні новобудівництва Закарпаття // АО, 1976р. – М., 1977.- С. 352;
Пеняк С.І., Потушняк М.Ф. Розкопки курганів в Закарпатті, Ужгород, 1978, - С. 102;
Словник-довідник з археології /за ред. М.О. Гаврилюк, К., 1996;
Смирнова Г.І. Гальштатське городище Закарпаття.- 1966.- №14.- С. 397-400;
Телегин Д.Я. Памятники эпохи мезолита на територии Украинской ССР // К.: Наукова думка, 1985. – С. 183.
Федоров Г.Б. Дневная поверхность // М., 1989.
Формзов А.А. Страницы историии русской археологии // М.: Наука, 1986. – С. 240.
Шовкопляс І.Г. Археологічне дослідження на Україні, (1917 – 1957),К., 1957;
Шовкопляс І.Г. Основи археології, К.,1971;
Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. «Археологія та стародавня історія України». Курс лекцій, К., 1992;